Українська-радянська германістика в особах: спогади проф. о. Юрія Мицика про Анатолія Зав’ялова

На військових зборах після 5 курсу я випадково почув розмову з кимось студента німецького відділення Володимира Неткала Неткал В. - у 1960-х рр. студент історико-філологічного факультету у Дніпропетровському державному університеті.. Володя порівнював адміністративні якості Ковальського і Зав'ялова і віддавав перевагу останньому: «Що мені до того, що Ковальський за справами не може й пообідати? От у Анатолія Сергійовича не так. Завжди пунктуальний, всі папери одразу розглядає й підписує». Не знаю, з чим Неткал звертався до Зав'ялова, але його прізвище пролунало в позитивному контексті. Потім знову повна відсутність навіть елементарних контактів з Анатолієм Сергійовичем, бо він піднявся на вищий щабель і відав уже не факультетськими, а університетськими справами: у 1971 р. став проректором з вечірньої та заочної форм навчання, а також відав типографією ДДУ.

Настав дуже важливий момент у житті кожного аспіранта: розподілення. На той час я обійшов усі можливі установи, але скрізь місця були зайняті або таке місце не хотіли віддавати молодому аспіранту, який ще невідомо,чи захиститься. Але не було щастя, так нещастя помогло! Старший викладач кафедри загальної історії Герман Герман А.А. (1938-?) - історик, з 1970 по 1974 рр. викладач кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету. (випускник Московського університету, досліджував історію південних і західних слов'ян і читав нам цей курс) потрапив у неприємну історію. На вечірньому відділенні (там він теж читав) два студенти зробили антирадянський колаж: за основу взяли журнал «Плейбой» вирізали голови чоловіків, а на їх місце підклеювали голови Брежнева Брежнєв Л.І. (1906-1982) - радянський партійний та державний діяч, Генеральний секретар ЦК КПРС (1966-1982). й інших членів політбюро. Вийшли дуже пікантні фотографії! Їх з задоволенням переглядали студенти, а з ними й Герман. На біду одна з «:бдітєльньіх» студенток «стукнула», куди треба, і невдовзі з подачі КДБ студентів вигнали з університету і запропонували як мінімум понизити в посаді Германа. Останній став інженером в археологічній експедиції І.Ф. Ковальової Ковальова І.Ф. (1930 р. н.) - археолог, у 1961-2015 рр. працювала в Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара., яка тоді працювала на кафедрі загальної історії (на такій посаді Герман працював недовго, бо став з горя пити, і тоді його взагалі звільнили з ДДУ). Анатолій Сергійович став терміново шукати заміну Герману. Мій «шеф» Микола Павлович Ковальський тут же підказав йому мою кандидатуру, відповідно відрекомендував - і Анатолій Сергійович, який став завідувачем кафедри у 1973 р., призначив мені зустріч. Він розпитав про мою біографію, поцікавився, яку мову я вивчав у школі й виші, і коли я сказав, що німецьку, це йому явно сподобалося. Він в принципі погодився взяти мене на місце старшого викладача, але попередив, щоб я не коверзував, а читав ті курси, які треба кафедрі, на що я тут же погодився.

Також він, видно, наслухавшись пліток від проф. Борщевського Борщевський В.Я. (1910-1989) - історик, у 1946-1989 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті. і К^о, запитав чи не є я «українським буржуазним націоналістом». За мною тоді такого не числилось, якщо не рахувати невинної, як мені здавалось, розмови з головою ДЕК з Москви О. Роговим Рогов О.І (1935-1996) - історик, у період 1957-1960 рр. був у складі Археографічної комісії. З 1960 по 1996 рр. працював в Інституті слов'янознавства., російським великодержавним шовіністом, і я заперечив ці чутки. «Дивіться ж!». Здавалось, що питання з місцем роботи зняте, я був безмежно вдячним і Ковальському, і Зав'ялову за це, і трохи розслабився. На розподіленні, яке проводив сам ректор ДДУ В.І. Моссаковський Моссаковський В.І. (1919-2006) - механік, ректор Дніпропетровського державного університету (1964-1986)., були присутні й люди з факультетів. Серед них я побачив і заступника декана істфаку В.І. Шевцова Шевцов В.І. (1940-1981) - історик, із 1969 по 1981 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті.. Щось недобре ворухнулося в грудях. Адже Шевцов недолюблював учнів Ковальського, а на мене як на націоналіста «стукнув» у КДБ (про мою розмову з Роговим). Моссаковський, видно, з подачі Шевцова поставився до мене неприязно.

Він спершу причепився до того, що я без піджака й краватки (це в 30-градусну спеку!), потім йому не сподобалась тема (!) моєї дисертації, невдоволений він був і моїми висновками по ній. Для «технаря» мої висновки про списки та протографи літопису і т. д. лунали значно гірше, ніж бравурні реляції попередників про роль КПРС. Врешті, він сказав, що у мене погана дикція і мені треба обов'язково дати пробну лекцію перед викладачами і тоді питання може вирішитися, а може й ні.... З тяжким серцем я вийшов з аудиторії. За кілька днів я прочитав лекцію з українського літописання перед Вченою радою істфаку і чекав її присуду. Першою вийшла доц. Ф.Р. Гольденберг Гольденберг Ф.Р.(1908-1975) - історик, у період 1944-1975 рр. працювала у Дніпропетровському державному університеті. і заспокоїла мене «Все в порядку». Потім я довідався, що Анатолій Сергійович горою став на мій захист й інші викладачі мусили з ним погодитися («раз завідувач бере його, то й відповідає за це»).

Цю рису відзначали й деякі працівники ДДУ. Тодішня директор типографії Надія Петрівна Рубець Н.П. (1940 р. н.) - у період 1971-2011 рр. директор типографії'/друкарні у Дніпропетровському державному/національному університеті. казала з похвалою, що Анатолій Сергійович дуже вимогливий, але завжди захищає своїх працівників. Отже, він пішов з цим рішенням ради до ректора, і той, поважаючи його,погодився, але зробив важливе уточнення: «хай працює, але не старшим, а просто викладачем (асистентом)». До речі, це мало суттєві обмеження. Я не мав права читати лекції, але на це тоді ніхто уваги не звертав. Гірше було те, що я замість 175 крб. на місяць отримував 125 («чистими» -- 113), і фінансова скрута відчувалася аж до мого переходу на посаду старшого викладача у 1976 р. Вже у грудні 1974 р. я дав відкриту лекцію про релігію в первісному суспільстві і на загальний подив прочитав її дуже добре. Всі викладачі дали лекції позитивну оцінку, а заключне слово взяв завідувач.

Він, зокрема, сказав: «Мені казали, що у Мицика погана дикція. Але ж ви всі бачили й чули, що лекція була прочитана чітко й зрозуміло». Зробив і незначне зауваження, що від хвилювання я часто брався рукою за підборіддя. Тут уже перестали за спиною шепотітися про погану дикцію Мицика, а через деякий час Анатолій Сергійович запропонував мені стати його заступником, на що я погодився. На той час на кафедрі були несприятливі для Анатолія Сергійовича умови. На роль завідувача претендував доц. М.Д. Мартинов Мартинов М.Д. (1938 р. н.) - історик, у період 1969-1998 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті., якого підтримували доц. Ф.Р. Гольденберг і Л.В. Скрипникова Скрипникова Л.В. (1935 р. н.) - історик, у період 1968-1980 рр. працювала у Дніпропетровському державному університеті.. Пізніше до них долучилися С. Бобильова Бобилєва С.Й. (1947 р. н.) - історик, у період 1973-2018 рр. працювала у Дніпропетровському національному університеті. та Н. БочароваБочарова Н.В.(1950 р. н.) - історик, у період 1973-1998 рр. працювала у Дніпропетровському національному університеті. (остання замінила Гольденберг, яка пішла на пенсію). До них тяжіла ст. викладач Т.Г. Медоварова Медоварова Т.Г. (1938-2015) - історик, у період 1972-1983 рр. працювала у Дніпропетровському державному університеті. і навіть ст. викладач Л.Ф. Кондратюк Кондратюк Л.Ф. (1938-2020) - історик, у період 1971-2015 рр. працювала у Дніпропетровському національному університеті..

На боці Анатолія Сергійовича був лише ст. викладач О. КрупкінКрупкін О.І. (1937-?) - історик, у період 1973-1974 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті. та доц. І. Ковальова, яка у 1975 р. Була змушена перейти на кафедру джерелознавства. Старший викладач М. Рудий Рудий М.А. (1946-?) - історик, у період 1974-1975 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті. займав лояльну позицію, але він з осені 1975 р. перейшов у Запорізький педінститут, де йому обіцяли дати квартиру. Про цю кафедральну війну, яка то затихала, то знову розпалювалася, можна написати якщо не роман, то повість напевно. Мене дуже тривожило питання: хто ж правий у цьому протиборстві? На чий бік хоч- не-хоч доведеться стати? А якщо Анатолій Сергійович не правий? Тоді вийде, що я заплачу йому злом за те, що він підтримав мене в тяжку хвилину і взяв на роботу? Я став уважніше приглядатися до ситуації на кафедрі, а згодом щиро поділився своїми враженнями з Крупкіним. Той чітко висловився в підтримку Зав'ялова і звинуватив його противників в інтриганстві. Пам'ятаю його слова: «Хто ж вам, тобто опозиції, не дає працювати? Спокійно працюйте! Є всі умови для цього! Ніхто ж вам палиці в колеса не встромляє і не старається якусь капость заподіяти».

Так я остаточно став прихильником Анатолія Сергійовича і був задоволений тим, що не виникло моральних проблем. У 1976/1977 навчальному році відбулася певна «рокіровка»: до нас на кафедру перейшов працювати Ковальський, а на його місце від нас перейшов Мартинов. Анатолій Сергійович полегшено зітхнув і сказав на засіданні кафедри: «Тепер є надійна підтримка». Опозиція насторожено мовчала. Ковальський розпочав активну діяльність, але опір опозиції змусив його через якийсь час замислитися. Зав'ялов більше займався проректорськими справами і повним ходом писав докторську. Але й Микола Павлович мав писати свою докторську дисертацію! А в такій атмосфері багато не напишеш!

Та й чорнової роботи було по самі вінця. А ще інтриги опозиції! Мартинов теж не приживався на кафедрі джерелознавства, якою тоді завідував Борщевський. Врешті після навчального року вони вирішили провести зворотну «рокіровку». Але за цей час відбулося деяке полегшення: на кафедрі стали працювати колишні аспіранти Анатолія Сергійовича: В. Калашников і Л. Тутик Тутик Л.С. (1943 р. н.) - історик, у період 1977-2007 рр. працювала у Дніпропетровському національному університеті.. Звільнився за сімейними обставинами Крупкін, який став директором школи у своєму рідному селі Богдановці Павлоградського р-ну. З'явився як погодинник К. Марков Марков К.А. (1943 р. н.) - історик, з 1978 р. й нині працює у Дніпровському національному університеті ім. Олеся Гончара., який потім став викладачем кафедри, потім до числа викладачів долучився і В. Підгаєцький (нині покійний). Стало дихати легше, хоча декан Р. Попова Попова Р.С. (1933 р.н.) - історик, у період 1972-1974 рр. декан історичного факультету Дніпропетровського державного університету., прихильник опозиції, посприяла тому, що на кафедрі у 1976 р. з'явився пенсіонер, проф. В.Т. Сиротенко Сиротенко В.Т. (1915-2006)-- історик, у 1976-1997 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті., котрий як науковець себе вичерпав, що не завадило йому активно зайнятися інтригами на кафедрі. Складно було і з Л.Ф. Кондратюк, у котрої постійно виникали конфлікти і зі студентами, і з викладачами.

Якось Анатолій Сергійович давав відкриту лекцію. У Кондратюк були свої заняття і вона не могла бути присутня на лекції. Лекцію Зав'ялов читав, як завжди, рівно, спокійно, у доброму темпі, не «лив воду», добре знав матеріал (давався взнаки досвід вчительської роботи), зазвичай він міцно володів аудиторією, а дисципліна була ідеальною. В кінці обговорення несподівано слово взяла Кондратюк, яка, повторюю, не була присутня на лекції, а, взявши до рук план лекції з 5-7 пунктів, стала в своєму стилі гостро критикувати завідувача (свої ж лекції вона вважала бездоганними, хоч там було всякого): і тут не так, і це не годиться.. .Анатолій Сергійович, зазвичай, був дуже спокійний навіть під час бурхливих засідань, хіба що трохи червонів. Цього разу він не зміг витримати довгої промови Кондратюк, сказавши: «Вибачте, Вас же не було на лекції». Кондратюк незворушно відповіла: «Ну і що? Я от бачу Ваш план і він мені не подобається!» -- і продовжила свій монолог. Іншого разу вона як новобраний профгрупорг кафедри запропонувала урочистіше відзначати дня народження, дарувати іменинникам щось більше ніж квіти. Всі погодилися.

Першим вшанували Анатолія Сергійовича, подарувавши йому на честь 50-річчя настільний годинник. Потім ще когось. Коли дійшла черга до Кондратюк, Марков і Калашников вручили мені для неї подарунок у великій коробці («Ти подаруєш і скажеш привітання. У тебе язик краще підвішений!»). Я й подарував. На другий день я застав на кафедрі таку картину: на підлозі валяється подарована Кондратюк лимонного кольору лампа («бра»). Ошелешені викладачі (майже вся кафедра) сказали, що Кондратюк дуже лаялася, а тепер побігла скаржитися в деканат Поповій. Ми розглядали це злощасне бра і не могли зрозуміти, в чому справа. Тут Анатолій Сергійович виявив певне почуття гумору: «А от мені подарували на ювілей годинник. А він, між іншим, грає о 12-й годині мелодію з натяком: «И в степи глухой умирал ямщик.». Потім на кафедру зайшла деканша зі словами: «Что это вы придумали подарить Кондратюк КРАСНЫЙ фонарь?». Вибухнув загальний регіт. Ця історія мала й продовження. Але були й значно гірші історії, в яких брали участь Кондратюк, Сиротенко, Скрипникова. Коли остання перейшла в хіміко-технологічний інститут, градус напруги на кафедрі помітно спав.

У Анатолія Сергійовича варто було повчитися насамперед як у адміністратора. Недаремно він досліджував німецьку історію. Чіткість, пунктуальність, відповідальність були в його характері й того ж він справедливо вимагав від підлеглих і від своїх аспірантів. Взяти хоча б наукову діяльність. При Борщевському, який до всесвітньої історії не мав жодного стосунку, бо його докторська була присвячена «совєтам» Донбасу, був повний безлад. Не було жодної спільної наукової теми кафедри, ні з ким науково-дослідницька робота не координувалася тощо. Якось в руки мені потрапив збірник наукових статей кафедри. Там були «і жук, і жаба»: совєти в роки громадянської війни, уругвайські профспілки, історіографія національно-визвольного руху в Вест-Індії, Польща в роки Другої світової війни і т. д. Анатолій Сергійович поступово ж гуртував кафедру навколо проблем німецької історії нового та новітнього часу, заснував у 1973 р. збірник «Вопросы германской истории» (потім назву збірника були змушені дещо змінювати), який став міжвишівським (!) і стягував до нього германістів з усього СРСР.

Особисто мені було прикро, що зникала полоністика. Все ж на кафедрі було двоє полоністів (Медоварова і Рудий), до котрих мені було б легше долучитися. Але Анатолій Сергійович був невблаганний, тільки германістика. Довелося змиритися з цим. У 1974 та 1975 рр. ми встигли видати два збірники «Вопросы рабочего и национально-освободительного движения», а потім на кафедрі видавався лише германістичний збірник, якому в типографії з відомих причин давали «зелене світло». Були й проблеми з ним. Деякі автори з Росії, які обіймали свого часу досить високі посади, скаржилися на Зав'ялова. Одного такого (Селезньова Селезньов К.Л. (?-?) - історик.) я запам'ятав. Його стаття довго лежала в портфелі редакції і я зважився запропонувати Анатолію Сергійовичу її надрукувати, щоб склочник втихомирився, і він погодився. Я написав Селезньову, і той був задоволений. Коли ж настала пора правити коректуру і я послав її авторам, то Селезньов написав чергову кляузу, звинувачуючи нас у порушенні Конституції і т. д. Довелось зайнятися цим питанням глибше. Редакційно-видавничий відділ ДДУ запевняв, що редактори обмежились суто літературною правкою.

Редактор Алла Шерстюк Шерстюк Алла (?-?) - у 1970-1980-х рр. редактор редакційного відділу Дніпропетровського державного університету. прокоментувала: «Ось Селезньов пише, що чільний німецький комуніст Вільгельм Пік проводив роботу серед жінок: селянок, домогосподарок, робітниць і т. д. І цей перелік категорій жінок охоплює цілий абзац! Так і в ряді інших випадків. Навіщо це?». Дійшов я і до облліту (цензури). Там пояснили: «В статті говориться, що Пік вів роботу з німецькими військовополоненими в таборах і подається великий перелік цих таборів з вказівкою місце знаходження. А якщо табори й зараз там існують? Це ж заборонені відомості!». На сакраментальне питання про знаходження таборів ГУЛАГу я тоді не міг нічого відповісти. Але для Селезньова моя відповідь про облліт подіяла заспокійливо і його кляузи припинилися. Деякі риси характеру Зав'ялова були дивними. Ось ситуація з сплатою членських компартійних внесків. Їх треба було обов'язково (!) вносити щомісяця в 20-х числах. Зазвичай просили заплатити їх на кілька днів раніше, бо оргсектору партбюро потрібен був певний час, щоб залагодити відповідні паперові справи. Для всіх це не становило проблеми, але тільки не для Анатолія Сергійовича. Свої внески він сплачував «у свинячий голос», не турбуючись про те, що оргсектору не лишається часу на виконання бюрократичних формальностей. Як не просила його Медоварова, яка найчастіше виконувала ці обов'язки, він залишався непохитним.

У Анатолія Сергійовича був кабінет завідувача, як і у інших завів. Тут, крім шафи для одягу, стояла шафа з книжками для наукової роботи. Стіл, за котрим він працював, був накритий товстим склом, під яким лежали найпотрібніші папери, зокрема й список викладачів із зазначенням їхнього дня народження: Анатолій Сергійович ніколи не пропускав оказії, щоб привітати когось. На столі лежав перекидний календар, на його сторінки він вписував невідкладні справи. До речі, на третьому поверсі, де локалізувався ректорат, розташовувався і його проректорський кабінет, значно просторіший кафедрального, а в його «передбаннику» працювала секретар Аня. Але й обов'язків як проректора було набагато більше, ніж у завідувача кафедри. Чимало було й відвідувачів. У кабінет Анатолія Сергійовича як завідувача зазвичай не було доступу, і цим він відрізнявся від кабінетів інших завідувачів (кабінет Ковальського перетворили фактично в «курилку» для всіх викладачів, що мені, який не зносив диму від цигарок, особливо допікало). У свій кабінет Анатолій Сергійович інколи запрошував викладачів для особливо важливої розмови. Сам він нерідко надовго усамітнювався в ньому, зачинившись на ключ і попередивши лаборантів, що його немає. Тут він писав докторську, готувався до лекцій або дрімав у кріслі. Я, як його заступник, мав певні привілеї, і мені лаборанти видавали ключ у разі потреби. Зазвичай я перепочивав у цьому кабінеті, бо нерідко за розкладом я читав першу пару в денників і останню у вечірників, а їхати додому не було сенсу, бо я жив від ДДУ далі за всіх викладачів.

У 1978/1979 навчальному році я відбув на 10-місячне стажування в Польщу. Саме в цей час Анатолій Сергійович мав пройти черговий конкурс на посаду завідувача. В листі до мене Миколи Павловича від 16. ХІІ. 1978 р. єй таке повідомлення: «А.С. Завьялов 14. ХТТ. избран завкафедрой на 5 лет на большом Совете при 2-х против. Это микрочисло, можно его поздравить с единомысленным переизбранием на пост» Мицик Ю. З листів М.П. Ковальського. Микола Павлович Ковальський (1929-2006). Дніпропетровськ, 2006. - С. 53.. У 1980 р. Він склав з себе проректорські повноваження і зосередився на кафедральній роботі й на захисті докторської.

У 1980/1981 навчальному році я працював завідувачем кафедри Запорізького педінституту, повіривши обіцянкам запоріжців про швидке отримання квартири. Анатолій Сергійович неохоче мене відпускав, пророчо сказавши: «В педах науку не роблять». Мій перехід в Запоріжжя був невдалим, і я став шукати виходу із ситуації, що склалася. Тоді мене посилено запрошували працювати в Миколаївський педінститут. Анатолій Сергійович категорично заперечив цей намір («там буде ще гірше!») і порадив повернутися в ДДУ, що я й зробив. Анатолій Сергійович і Микола Павлович надали цьому всіляку підтримку, і я повернувся в ДДУ наче нічого й не було.

У цей час стали з'являтися тріщини у наших взаєминах. Перша з них датована ще 1979 р. Тим, хто виїжджав на стажування, платилося утримання в тій країні, але сім'ям стажерів виплачувалася зменшена зарплатня по місцю роботи. Зарплату зазвичай отримували методисти чи лаборанти і на кафедрах її видавали працівникам. Моя дружина приходила раз на місяць на кафедру за моєю платнею. Одного разу на кафедру зайшов Анатолій Сергійович і, побачивши незнайому жінку, запитав, хто вона. Дружина представилася. Його реакція була дивною. Він став вичитувати лаборантці за те, що на кафедру приходять сторонні (?!) люди. Мене це неприємно вразило. Адже прийшла моя дружина за моєю зарплатнею на кафедру, на якій я працював, хіба це кримінал? Коли ж я повернувся з Польщі, то подарував лаборантці якийсь дрібний презент. Це побачив Анатолій Сергійович і потім став мені дорікати, чому я дарую презенти лаборантці, а завідувачу - ні. Що на це сказати? По-перше, він нічого мені не замовляв. По-друге, мої фінансові можливості не були такими, щоб купувати якийсь серйозний подарунок. А купити якусь дрібничку (жвачку?) виглядало б як насмішка.

Але далі ці дрібні непорозуміння стали розростатися. Тоді в сім'ї Зав'ялова настала криза. Пішли чутки про його упадання за молодими жінками. Але ж це чутки! Коли ж цієї теми я торкнувся в розмові з лаборантом Світланою Громовою Громова С. - у 1970-1980-х рр. лаборант кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету., та заявила: «У Анатолія Сергійовича хвора жінка. Тому він і залицяється до молодих». Гм! Але ж «жена не башмак, с ноги не сбросишь»! Це виглядало недобре. Але розбиратися в чужих сімейних справах невдячна й не зовсім потрібна робота. Тим часом справа набирала обертів. Пронеслася вість, що Анатолій Сергійович розлучився з Євгенією Василівною і, залишивши їй квартиру, одружився з Лілею, редакторкою редакційно-видавничого відділу. Ліля була розведеною, мала дочку шкільного віку. Згодом Л.І. Машир якось випадково перестріла Євгенію Василівну, вона помітно здала, виглядала нездоровою, в розмові з Людмилою Іванівною нарікала на безгрошів'я, кляла Анатолія Сергійовича і бажала йому лихої долі. Пізніше вона померла. Син Володимир не витримавши ударів у сімейному житті батьків, начебто спився і теж відійшов в інший світ...Нову ж дружину Завя'лов уводив у коло факультетських справ. Пригадую, як збірна викладачів істфаку з КВК (я був її капітаном) розгромила студентську збірну. Переповнений актовий зал гуртожитку № 2 час від часу вибухав реготом і аплодисментами. В його перших рядах я зауважив Анатолія Сергійовича з молодою дружиною, вони весело сміялися з усіма.

У 1989 р. Анатолію Сергійовичу виповнилося 60 років, і він мусив зняти з себе обов'язки завідувача кафедри, зробивши спадкоємцем С.М. Плохія Плохій С.М. (1957 р. н.) -- історик, у період 1983-1992 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті.. Про це я писав у спогадах про Сергія Миколайовича і тут не варто повторюватися. Тоді ж погіршилися відносини Анатолія Сергійовича з В. Калашниковим і

К. Марковим. Була ще одна історія. Коли він взяв творчу відпустку, я став в. о. завідувача. В цей час на кафедру прийшла кандидатська дисертація викладача Івано-Франківського педінституту Пендзея. Наша кафедра була призначена провідною організацією. Дисертація була доброю, ми схвалили позитивний відгук і тут же його надрукували на машинці. Тоді я чомусь був дуже заклопотаний іншими справами і відіслав відгук, завіривши його тільки своїм підписом і печаткою. Це, зазвичай, робилося у відгуках на автореферат, але цього разу була дисертація, а не автореферат! Пендзей успішно захистився, але з Івано-Франківська невдовзі прийшло прохання проставити й підпис ректора і завірити його ще однією печаткою. Я не надав особливого значення цьому і пішов просто до Моссаковського. Потім мені казала вчений секретар Лідія Дмитрівна: «Було б до мене підійти. Я б подала цей папір з іншими на підпис і не було б жодних проблем». А так проблеми виникли. Моссаковський відмовився підписувати! Я визнавав свою помилку, просив покарати мене, але зривати захист невинної людини, який уже відбувся, не треба... Ректор тільки посміювався. Наступні три дні були для мене дуже тяжкими. Анатолій Сергійович, який уже вийшов з відпустки, категорично відмовився йти з клопотанням до ректора, декан А.М. Черненко теж, а Миколи Павловича не було в місті. Більше ніхто не міг допомогти.

Врешті Черненко змилувався і таки пішов до Моссаковського. Той поставив свій підпис, але з умовою, що я отримаю догану. Камінь впав з моєї душі! Але Анатолій Сергійович уже не був тим, хто захищає своїх працівників... Потім була історія з грузином-заочником Цанавою (?), у якого вдома на чорноморському узбережжі відпочивав Зав'ялов з дружиною. Тоді я, як і Анатолій Сергійович, був членом ДЕКу і просив підтримати свого протеже. Але останній виявився повним профаном і не міг відповісти навіть на елементарні питання. Рішення ДЕК було одностайним: «двійка». Я теж голосував за це, бо виходу не було. Лише один Зав'ялов вважав, що треба грузину поставити «трійку» і дуже сердився за це на мене. Казав: «Тоді я не був би один».

У 1989 р. я перейшов на кафедру історії України і наші шляхи з Анатолієм Сергієвичем розійшлися. Влітку 1989 р. він з новою дружиною вирішили поплисти яхтою Чорним морем. Команду з кількох людей очолював його колишній аспірант, викладач кафедри О. ЗарицькийЗарицький О. П. (1957--?) -- історик, у період 1988-1991 рр. працював у Дніпропетровському державному університеті. (нині покійний). На біду яхта сіла на мілину в турецьких водах, внаслідок чого виникла скандальна ситуація (зняття яхти з мілини, вимога турків до Мінвузу СРСР сплатити послуги тощо). Все ж якось вдалося цю справу залагодити. У листі Миколи Павловича до мене від 4. 08. 1989 р. «шеф» прокоментував цю історію, зокрема, такими словами: Анатолій Сергійович «всегда сух из воды выходит» Мицик Ю. Ще з листів М.П. Ковальського. Національний університет «Острозька Академія». Наукові записки. Історичні науки. Вип. 17. Острог, 2011. С. 6.. Мені згадалося, як я привіз з Польщі газету з гороскопом (в СРСР це тоді було під забороною) і жартома став читати на кафедрі характеристики кожного зі звірів за китайським календарем. Анатолій Сергійович зацікавився. «Що там про мене?». Оскільки він народився в рік кота, я став читати відповідне місце. Коли я дійшов до слів «в будь-якому падінні кіт падає на всі чотири лапи», Анатолій Сергійович засміявся: «Це точно про мене».

Була ще одна важлива історія. На хвилі «перебудови» з'явилась можливість відкрити якусь науково-дослідну лабораторію з бюджетом у 20 тис. крб. Це були фантастичні кошти для істфаку, бо гуманітаріїв (не рахуючи кафедр «общественных наук», КПРС, наукового комунізму тощо) постійно тримали у чорному тілі. Тоді я перший і останній раз у житті був рік секретарем партбюро істфаку і з ентузіазмом вхопився за цю ідею, плануючи створити краєзнавчу лабораторію. Там знайшлося б місце і викладачам кафедри загальної історії, адже в нашому краю було чимало німецьких колоній. Але Анатолій Сергійович несподівано вперся: «Треба займатися НДР!». Я знав, що він полюбляє лише НДР, відкидає навіть історію Австрії, ФРН, Швейцарії (в якій навіть був у роки «застою»), але ж ідеться про німців! Це ж яка перспектива! Та ще в наш час, коли старі заборони перестають діяти! Він був невблаганний: «Тільки НДР!». Доки ці дискусії з ним тривали, від запланованих 20 тисяч бюджету, лишилася половина. Я терміново скликав партбюро. На ньому переважна більшість підтримала мене, навіть доц. Михайлова Михайлова В. І. (1924--?) - історик, у період 1965-1992 рр. працювала у Дніпропетровському державному університеті., з якою у нас були «теплі» відносини. Тоді рахунок був, по-моєму, 6:2. Приголомшений Анатолій Сергійович тільки спромігся сказати: «Я розчарований...». Не дуже був задоволений і я, тому що керівником лабораторії визначили доц. А. Г. Болебруха Болебрух А.Г. (1940-2018) - історик, у період 1973-2012 рр. працював у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара., який всупереч моїм сподіванням на вивчення лабораторією дореволюційної доби і особливо козацтва, взяв курс на вивчення біографій більшовиків. Все ж Анатолій Сергійович добився половини бюджету (5 тисяч) на вивчення НДР, але у зв'язку з падінням цього совєцького маріонеткового утворення, цей підрозділ все ж став досліджувати німецькі колонії нашого краю.

На Покрову 1994 р. я став священиком УПЦ Київського Патріархату. Це стало справжньою сенсацією. Але на відміну від багатьох, Анатолій Сергійович сприйняв це спокійно. Наші відносини стали налагоджуватися. Тоді він з'їздив з новою сім'єю в Австрію, де протягом семестру читав лекції. Після того він пропонував мені написати статтю про німецьку в пресу XVI-XVII ст. для збірника спільно з німецьким науковцями, але тоді в мене руки не дійшли, хоч я й написав половину. Десь у 1995 - на початку 1996 рр. Він запропонував мені освятити його нову квартиру у престижному районі міста, в одному з двох висотних будинків, які стоять біля парку Шевченка. Я це виконав. Потім він якось признався мені, що є не хрещеним. Я дуже здивувався. Анатолій Сергійович сказав, що він часом приходить до церкви. На моє зауваження, що він є «оглашеним» і не має права перебувати в храмі після виголосу «Оглашені вийдіть», він розгубився: «Я ж цього не знав». Тоді ж попросив охрестити його, але просив це зберегти в таємниці. Ми домовилися, і наступного разу я приніс церковний убір і все необхідне для звершення таїнства. Ми закрилися на ключ в кабінеті і я став читати молитви. Коли я стояв спиною до нього, то почув схлипування. Анатолій Сергійович просльозився...

Потім я перейшов до Києва і став працювати завідувачем кафедри історії НаУКМА (Національного університету «Києво-Могилянська академія»), але досить довго залишався членом кваліфікаційної спецради істфаку і приїжджав на її засідання, тим більше, що моя сім'я ще три роки жила в Дніпропетровську. Був членом цієї ради і Анатолій Сергійович, який уже постарішав і став неговірким. Якось мій колишній однокурсник доц. В.Д. Мирончук Мирончук В. Д. (1948 р.н.) історик, у 1973-2021 рр. працював у Дніпровському національному університеті ім. Олеся Гончара сказав, що одного разу побачив, як Анатолій Сергійович після закінчення банкету з нагоди успішного захисту набиває портфель провізією. Тоді Анатолій Сергійович сказав йому, виправдовуючись: «Мене дома не годують». Я був вражений. Чи це ознака старечого маразму,чи це справді так? Видно було останнє, бо Анатолій Сергійович закінчив життя в будинку для престарілих 19.07.2003 р. Шокований цією звісткою, Микола Павлович написав мені 5.09.2003 р., що те, що Анатолій Сергійович «закінчив життя у «богодільні» - це ганьба для.особи, яка раніше.. .зруйнувала його сім'ю» Мицик Ю. Ще з листів М.П. Ковальського. Національний університет «Острозька Академія». Наукові записки. Історичні науки. Вип. 17. Острог, 2011. С. 15.. Сумним був кінець життя Анатолія Сергійовича Зав'ялова, але в історію ДДУ він увійшов як талановитий адміністратор, прекрасний викладач, творець германістики, і я кожного дня поминаю «за спокій» його ім'я в числі найближчих мені людей.

Список використаних джерел та літератури

1. Стадник Є.В. А. С. Зав'ялов - трансформація його наукових поглядів. Вопросы германской истории. 2007. № 2. С. 274-281.

2. Іваненко В.В. Деякі суб'єктивні штрихи до інтелектуального портрета професора А.С. Зав'ялова (до 90-річчя від дня народження). Питання німецької історії. 2016. С. 48-58.

3. Личное дело аспиранта Завялова Анатолия Сергеевича. Архів Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара (далі АДНУ ім. Олеся Гончара). Ф. 1, Оп. 1, Спр. 1251.

4. Личное дело Завялова Анатолия Сергеевича. АДНУ ім. Олеся Гончара. Ф. 1, Оп. 13, Спр. 8696.

5. Спогади Мицика Ю.А. про А.С. Зав'ялова. Архів автора.

6. Личное дело Павлова Семена Федотовича. АДНУ ім. Олеся Гончара. Ф. 1, Оп. 1, Спр. 5967.

7. Марков К.А. спогади. Усна історія Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара: зб. докум. матер., редкол.: проф. М.В. Поляков (голова) [та ін.]. Дніпро: Ліра, 2017. Т. ІІІ. 576 с.

8. Історичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (1918-2018) / голова редколегії д-р іст. наук, проф. С.І. Світленко. Дніпро: Ліра, 2020. 444 с.

9. Спогади Бобилєвої С.Й. Архів автора.

10. Завьялов А.С. Отчёт о прибывании в Швейцарии с 3 по 14 мая 1975 г. Музей історії ДНУ ім. Олеся Гончара. Матеріали не описані.

11. Венгер А. Дніпропетровські «всесвітники» пізньорадянського часу у спогадах Сергія Плохія. Проблеми всесвітньої історії: науковий журнал. 2020. № 1(10). С. 181-206.

12. Кривчик Г.Г. Школа професора Пойди. Питання аграрної історії України. Матеріали дванадцятих наукових читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди: Зб. наук. пр. Д.: ПФ. Стандарт-Сервіс, 2018. С. 13-20.

13. Спогади Давлетова О.Р. Архів автора.

14. Архірейський Д.В., Венгер А.Г. Кафедра всесвітньої історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара: минуле і сьогодення. Грані. 2018. Т. 21, № 10. С. 37-53.

15. Стьопченко Е. М.І. М. Кулинич - дослідник історії німців в Україні. Вопросы германской истории. 2007. № 2. С. 281-293.

16. Черкасов В. Ковчег в цветном тумане. Правда. 1977. 14 июня.

зав'ялов історик германістика школа

References

1. Stadnyk Ye.V. (2007). A.S. Zav'yalov - transformaciya joho naukovykh pohlyadiv [A.S. Zavilov - the transformation of his scientific views]. Voprosy hermanskoj istoryy [Questions of German history], 2, pp. 274-281. [In Ukrainian].

2. Ivanenko V.V. (2016). Deyaki sub'yektyvni shtrykhy do intelektual'noho portreta profesora A.S. Zav'yalova (do 90-richchya vid dnya narodzhennya) [Some subjective touches to the intellectual portrait of Professor A.S. Zavyalov (to the 90th anniversary of his birth)]. Pytannya nimeckoyi istoriyi, 48-58. [In Ukrainian].

3. Lychnoe delo aspyranta Zavyalova Anatolyya Serheevycha [Personal file of graduate student Anatoly Sergeevich Zavyalov]. Arkhiv Dniprovs'koho nacional'noho universytetu im. Olesya Honchara (dali ADNU im. Olesya Honchara) [Archive of Oles Honchar Dnipro National University]. F. 1, Op. 1, Spr. 1251. [In Russian].

4. Lychnoe delo Zavyalova Anatolyya Serheevycha [Personal file of graduate student Anatoly Sergeevich Zavyalov]. ADNU im. Olesya Honchara. [Archive of OlesHonchar Dnipro National University]. F. 1, Op. 13, Spr. 8696. [In Russian].

5. Spohady Mycyka Yu.A. pro A.S. Zav'yalova [Memoirs of Yu.A. Mytsyk about A.S. Zavyalov]. Arkhiv avtora [Author's archive]. [In Ukrainian].

6. Lychnoe delo Pavlova Semena Fedotovycha [Personal file of Pavlov Semyon Fedotovich]. ADNU im. Olesya Honchara [Archive of OlesHonchar Dnipro National University]. F. 1, Op. 1, Spr. 5967. [In Russian].

7. Polyakov M.V. (ed.) (2017). Markov K.A. spohady [Markov K.A. memories] Usna istoriya Dniprovs'koho nacional'noho universytetu imeni Olesya Honchara: zb. dokum. mater. [Oral history of Oles Honchar Dnipropetrovsk National University: a collection of documents and materials]. Dnipro: Lira. T. III. [In Russian].

8. Svitlenko S.I. (ed.) (2020). Istorychnyj fakultet Dniprovskoho nacionalnoho universytetu imeni Olesya Honchara (1918-2018) [Faculty of History of OlesHonchar Dnipro National University (1918-2018)]. Dnipro: Lira. [In Ukrainian].

9. Spohady Bobylyevoyi S.J. [Memoirs of Bobyleva S.Y.]. Arkhiv avtora. [Author's archive]. [In Russian].

10. Zav'yalov A.S. Otchet o prybuvanyy v Shvejcaryy s 3 po 14 maya 1975 h. [Report of arrival in Switzerland from 3 to 14 May 1975]. Muzej istoriyi DNU im. Olesya Honchara. Materialy ne opysani.[Museum of History of the DNU im. Olesya Gonchara. Materials not described]. [In Russian].

11. Venher A. (2020). Dnipropetrovs'ki “vsesvitnyky” pizn'oradyans'koho chasu u spohadakh Serhiya Plokhiya [Dnipropetrovsk “worlds” of the late Soviet era in the memoirs of Sergei Plohiy]. Problemy vsesvitn 'oyi istoriyi: naukovyj zhurnal. [Problems of world history: a scientific journal], 1 (10), pp. 181-206. [In Ukrainian].

12. Kryvchyk H.H. (2018). Shkola profesora Pojdy [Professor's School Pojda] Pytannya ahrarnoyi istoriyi Ukrayiny. Materialy dvanadcyatykh naukovykh chytan, prysvyachenykh pam 'yati D.P. Pojdy: Zb. nauk. pr. [Questions of agrarian history of Ukraine. Materials of the twelfth scientific readings dedicated to the memory of D.P. Pojda]. Dnipro: PF. Standart-Servis, pp. 13-20. [In Ukrainian].

13. Spohady Davletova O.R. [Memoirs of Davletov O.R.]. Arkhiv avtora [Author s archive]. [In Ukrainian].

14. Arxirejskyj D.V., Venher A.H. (2018). Kafedra vsesvitnoyi istoriyi Dniprovskoho nacionalnoho universytetu imeni Olesya Honchara: mynule I sohodennya [Department of World History, Oles Honchar Dnipro National University: Past and Present]. Hrani. [Faces]. Vol. 21, No. 10, pp. 3753. [In Ukrainian].

15. Stopchenko E.M. (2007). I.M. Kulynych - doslidnyk ictopiyi nimciv v Ukrayini [I.M. Kulinych is a researcher of the history of the Germans in Ukraine]. Voprosu hermanskoj istoryy [Questions of German history], pp. 281-293. [In Ukrainian].

16. Cherkasov V. (1977). Kovcheh v cvetnom tumane [The ark in the colored fog]. Pravda. [Truth], june 14. [In Russian].

Размещено на Allbest.ru