Вячеслав Прокопович у боротьбі за українську державність та національну ідею: штрихи до портрета політичного діяча і науковця

Тільки 16 жовтня 1924 р., після отримання дозволу на в'їзд до Франції, С. Петлюра та В. Прокопович прибули до Парижа (оселилися за адресою: 27, rue Belgrand у ХХ окрузі столиці). Початки їх перебування у французькій столиці також були позначені труднощами, зумовленими майже повною відсутністю коштів. У цей час екс-прем'єр Уряду УНР вимушений був заробляти собі на життя пакуванням книжок, працюючи простим робітником в одному з французьких видавництв60. Але при цьому він знаходив можливості надавати матеріальну допомогу П. Чижевському (останній залишався у Женеві). Так, зокрема, В. Прокопович надіслав йому свої власні останні 4 фунти стерлінгів, а згодом - ще 370 франків. Як зізнавався С. Петлюра в одному з листів до С. Сірополка, восени 1924 р. вони з В. Прокоповичем «не жили, а животіли» 61.

С. Петлюра вбачав у В. Прокоповичу одного з найближчих своїх однодумців і покладався на його підтримку у розгортанні діяльності політичного центру УНР в Європі. Ставлячи широкі завдання перед українською політичною еміграцією, С. Петлюра наголошував: «Українська Про непоправну втрату для себе і загалом української справи, спри-чинену смертю М. Василька, писав С. Петлюра у листі до М. Шумицького 7 серп. 1924 р. Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи... С. 559-561. Сірополко С. Сторінка з приватного життя С. В. Петлюри // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 20-21(278-279). С. 25. Ковальський М. Вячеслав Костянтинович Прокопович // Свобода. Джерсі-Сіті, 1957. № 121. 26 черв. С. 2. Цит. за: Сірополко С. Зазнач. твір. С. 25. еміграція є органічною інтегральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно- освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти і українську еміграцію, яка в спеціальних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в европейських державах, мусить тут виконати одповідальну частину загальнонаціонального і загальнодержавного програму української нації, а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка проте має величезне значіння в справі будівництва Української Держави» Ряст О. [Петлюра С.] Сучасна українська еміграція та її завдання. Щипіорно, 1923. С. 7..

Між іншим, Головний Отаман наголошував на необхідності гідно цінувати працю діячів, відданих українській національній справі та ідеям державності. Змальовуючи портрет українського державника, він характеризував чесноти, які великою мірою були притаманні В. Прокоповичу. «Слід берегти тих діячів наших, - писав С. Петлюра, - що мають сталеву волю, ясність думки, здатність до праці, тактовність в обходженню з людьми, політичну освіту, широкій масштаб в роботі і чесно ставляться як до своїх обов'язків, так і до державних грошей»1 Там само. С. 11.. Політична діяльність в умовах еміграції, на його думку, вимагала «систематичної невтомної, так званої «чорної», праці, до якої не кожен здатен» Там само. С. 16.

Діячі УНР намагалися консолідувати українські сили, об'єднати еміграцію навколо ідеї послідовної боротьби за Українську Державність, яку можна було реалізувати, будучи «зв'язаними єдністю зусиль і підпорядкованими вищим вимогам національної справи» Тризуб. Париж, 1925. Ч. 3. 1 листоп. С. 1.. Виходячи з цього, діяльність проводу УНР була спрямована на подолання роз'єднаності в еміграційному середовищі, творенні спільних представницьких осередків у країнах перебування, зокрема у Польщі, Франції, Румунії, Чехословаччині. Організаційно діяльність мала охоплювати різні форми, але слугувати єдиній меті об'єднання національно й дер- жавницьки орієнтованих кіл української еміграції задля підготовки їх до майбутньої збройної боротьби за звільнення України від більшовицького окупаційного режиму та розбудови незалежної Української Держави.

Задля координації діяльності різних організацій за безпосередньої участі діячів УНР у 1925 р. було створено Союз українських емігрантських організацій у Франції (голова Генеральної ради - М. Шумиць- кий). В. Прокопович брав активну участь у роботі його першого (установчого) з'їзду, що відбувся 3-4 січня 1925 р. у Парижі, і на якому він виступив делегатом від Української громади у Франції66.

Важливим для проводу УНР було й розуміння нагальної потреби у заснуванні наукових, культурних та інформаційних осередків (зокрема, бібліотек, архівів, музеїв, товариств, журналів) для репрезентації української національної ідеї у вільному світі, наукових здобутків і культурних цінностей. Одна з таких ініціатив була реалізована у 1925 р. із заснуванням у Парижі українського громадсько-політичного та літературно-мистецького часопису «Тризуб» як неофіційного органу Державного центру УНР в екзилі. Програмні засади видання були розроблені С. Петлюрою спільно з В. Прокоповичем і П. Чижев- ським ще під час їхньої зустрічі в Женеві у 1924 р.67 У вихідних даних першого номера «Тризуба», який побачив світ у Парижі 15 жовтня 1925 р., зазначалося: «Тижневик політики, культури, громадського життя та мистецтва. Виходить щонеділі в Парижі при участи видатних літературних сил під загальною редакцією Вячеслава Прокоповича» 68. Великий обсяг роботи з підготовки видання до друку разом із В. Прокоповичем здійснював адміністратор «Тризуба» Іларіон Косенко. Основний фокус публікацій тижневика полягав у висвітленні подій в Україні та світі, з особливим акцентом на аналізі політичної ситуації у підрадянській Україні, житті й діяльності української еміграції.

Розпочинаючи видання журналу під знаком тризуба як символу української державності, у передовиці його першого номера С. Петлюра від імені редакції стверджував: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучости ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Мандат про обрання делегатів від Української громади у Франції для участі у І-му з'їзді емігрант-ських організацій у Парижі (2 січ. 1925 р.). Слід зазначити, що діяльність цієї організації у подальшому була значно ускладнена протистоянням представни-ків різних політичних течій і угруповань, зокрема, т. зв. «фракції ген. М. Ша-повала», «пробільшовистської» групи І. Борщака й А. Ґаліпа, що призвело до розколу в середовищі Української громади у Парижі. Див. зокрема: Косенко І. П'ять років життя Союзу українських емігрантських організацій у Франції. 1925-1930 // Тризуб. Париж, 1930. Ч. 22-23(230-231). 8 черв. С. 10-28; Ко-вальський М. Із спогадів про початки організації еміграції у Франції // Там

само. С. 43-46. Заташанський І. [Косенко І.] П'ять років існування «Тризуба» // Три-зуб. Париж, 1930. Ч. 39(247). 15 жовт. С. 2. Тризуб. Париж, 1925. Ч. 1. 15 жовт. Прізвище В. Прокоповича як ре-дактора «Тризуба» зазначалося у вихідних даних на останній сторінці журна-лу до червня 1926 р. (ч. 35-36 включно). Від липня 1926 р. (ч. 37-38) прізви-ще редактора не вказувалося, натомість фігурувало формулювання: «Редагує комітет. Адміністратор І. Косенко». її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя» Тризуб. Париж, 1925. Ч. 1. 15 жовт. С. 2.. Розглядаючи еміграцію як органічну частину українського народу, редколегія «Тризуба» наголошувала на важливості проведення значної організаційно-підготовчої праці для боротьби з московсько-комуністичною окупацією України задля відновлення української державності.

В. Прокопович від перших чисел приймав найдіяльнішу участь у підготовці часопису до друку Одним зі свідчень активної участі В. Прокоповича у редагуванні «Три-зуба», комунікації з авторами і відборі статей є його листування з О. Олесем (О. Кандибою), опубліковане В. Власенком (див.: Власенко В. М. «Перекона-ний в тому, що правда вище всього» (Олександр Олесь і паризький тижневик «Тризуб»: листування // Сумський історико-архівний журнал. 2009. № УІ--УІІ.

С. 79-98). Зокрема, побачили світ 15 листів В. Прокоповича до О. Олеся та 6 листів О. Олеся до В. Прокоповича за 1927-1936 рр., які між іншим тор-калися редакційної й видавничої політики «Тризуба», ставлення головного редактора до матеріалів, підготовлених О. Олесем, умов їх публікації тощо. Оригінали опублікованих листів зберігаються у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.. Його перу належали політичні огляди, публіцистичні нариси, спогади та некрологи про відомих українських діячів, окремі з яких виходили без підпису або були підписані псевдонімами «С. Черепин» і «С. Волох». Редакція часопису спочатку розташовувалася у невеличкому готелі за адресою: 19, rue des Gobelins (у 13-му окрузі Парижа), а з жовтня 1927 р. - у будівлі за адресою: 42, rue Denfert- Rochereau (у 5-му окрузі), де також розміщувалися Дипломатична місія УНР, Головна еміграційна рада, Генеральна рада Союзу українських емігрантських організацій у Франції, Українське товариство для Ліги націй, Українське пресове бюро та Товариство бувших вояків Армії УНР.

Протягом усього міжвоєнного часу В. Прокопович залишався одним із провідних публіцистів уенерівського політичного спрямування, обстоюючи національні цінності й безперервність української державницької традиції. Помітне місце у його публіцистичній спадщині посідає допис «Свято незалежности» Прокопович В. Свято незалежности // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 4(262). 25 січ. С. 4-8., в якому він полемізував із галицькими політиками щодо шляхів відродження самостійності України, а головно - значення 22 січня в новітній українській історії. Зокрема, В. Прокопович наголошував на важливості відзначення 22 січня свята незалежності України, що була проголошена IV-м Універсалом у 1918 р. Вслід за С. Петлюрою В. Прокопович обстоював думку про те, що ідеалу соборності можна було досягнути лише за умови перемоги споконвічного і смертельного ворога України - Москви, у які би шати (червоні або білі) вона не рядилася. «Наша мета, - наголошував В. Прокопович, - незалежна Україна. Щоб здобути її, мусимо напружити всі наші сили, скупчити всю нашу волю на одному - на боротьбі з одним ворогом - Москвою. Чолом проти півночі!»72.

На чолі Уряду УНР в екзилі, у вирі громадського й культурного життя української еміграції

Після вбивства Головного Отамана 25 травня 1926 р. на вулиці Ра- сін у Парижі, повноваження Голови Директорії обійняв А. Лівицький, а В. Прокопович очолив діяльність Уряду УНР в екзилі. Вячеслав Костянтинович у цей відповідальний час взяв діяльну участь в організації похорону С. Петлюри, підготовці від імені родини Головного Отамана судового процесу над його вбивцею, у гідному вшануванні його пам'яті. 12 червня 1926 р. у зверненні «Від Уряду Української Народної Республіки» заступник Голови Директорії, Головний отаман військ УНР А. Лівицький, голова Ради народних міністрів В. Прокопович та військовий міністр В. Сальський закликали українців об'єднатися навколо ідеалів УНР і наголосили на тому, що Уряд УНР приймає на себе в цей відповідальний час «увесь тягар праці нашого національного й державного визволення» і дає урочисту обітницю перед всім українським народом «виконати до кінця свій обов'язок перед батьківщиною» 73. Слід зазначити, що в Уряді УНР в екзилі за партійним складом превалювали члени Української радикально-демократичної партії (зокрема, В. Прокопович, І. Кабачків, О. Лотоцький, І. Фещенко-Чо- півський, О. Шульгин, А. Яковлів), і в цьому можна було простежити певну тяглість традицій ще з часів постання Української Центральної Ради й подій Української революції 1917-1921 рр.

В. Прокопович розумів, що і після смерті С. Петлюри мала продовжуватися велика організаційна робота, підготовка до збройної боротьби за українську незалежність. Він підкреслював, що для успіху тієї боротьби «потрібні свідомість, організованість, праця систематична і жертви, жертви нехай криваві, великі й тяжкі, бо тільки оружною рукою, бо тільки кров'ю здобувається незалежність»74. В. Прокопович залишався на посаді головного редактора «Тризуба» до 1939 р. (у 1940 р. його заступив О. Шульгин), разом із І. Косенком продовжував формувати тематичну спрямованість і змістове наповнення номерів «Тризуба», публікував статті з актуальних суспільно-політичних тем. В архіві А, Прокоповича відклалися документи, пов'язані з редакційною діяльністю, зокрема, листування з авторами статей, рукописи окремих праць, фінансові документи редакції тощо. Його авторству належать низка опублікованих у журналі спогадів і некрологів про відомих українських громадських і культурних діячів - Є. Чикаленка, Є. Лукасевича, В. О'Коннор-Вілінську, М. Старицьку, П. Холодного, В. Липинського та ін.75 Ці нариси були проникнуті великою повагою до людей, яких він знав, просякнуті «сумом пам'яті» про рідний Київ й українські терени, які він змушений був покинути через окупацією їх більшовиками. Зокрема, в одному з таких нарисів, який живився нерозривним зв'язком із минулим і пам'яттю, він писав: «Перечитую написане. Як часто останніми часами доводиться писати некрологи, і як ті некрологи самі собою повертаються ніби в сторінки споминів з минулого. Посмертні згадки про людей, яких ти знав, повертаються в сторінки життя, що їх перегортає час» 76.

Отже, В. Прокопович упродовж всього періоду видання «Тризуба» приділяв часопису значну увагу як важливому інформаційному й комунікаційному ресурсу, розуміючи його значення не лише як пресового органу Державного центру УНР в екзилі, але й як цінного історичного джерела, «місця пам'яті», плекання і збереження національної ідентичності.

Ще однією важливою ініціативою В. Прокоповича стало заснування Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, яку він вбачав символічним, «нерукотворним пам'ятником» Головному Отаманові. У своєму зверненні зі шпальт «Тризуба» він підкреслював: «Нарешті, входимо ми в сім'ю культурних народів, нав'язуються живіші зв'язки між європейською й українською наукою, і само собою виступає на чергу дня питання, як відповідно репрезентувати перед Європою українську культуру. Таким завданням мала б служити Українська Бібліотека в Парижі. І само собою зв'язуються заснування її з іменем його, хто привертав не тільки словом, але й ділом нас до заходу, і чия свята кров пролилася на вулицях Парижу» 77.

Переконаний у доцільності заснування такого культурного осередку саме у Парижі, В. Прокопович відзначав, що «тут схрещуються сьогодні дороги світової культури й політики, тут б' ється пульс міжнародного життя і тут всі культурні народи світу намагаються мати Прокопович В. Пам'яти «Пана» [Є. Х. Чикаленка] // Тризуб. Париж, 1929. Ч. 29-30. 14 лип. С. 5-13; Його ж. Доктор (Пам'яті Є. К. Лукасевича) // Там само. 1930. Ч. 3(211). 19 січ. С. 10-14; Його ж. Пам'яті В. О. О'Кон- нор-Вілінської // Там само. 1931. Ч. 1(259). 1 січ. С.10-12; Його ж. Пам'яті М. М. Старицької // Там само. 1931. Ч. 2-3(260-261). 18 січ. С. 3-6; Його ж. Пам'яті П. І. Холодного // Там само. 1931. Ч. 24(282). 21 черв. С. 2-12; Його ж. Пам'яті Вячеслава Липинського // Там само. 1931. Ч. 25(283). 28 черв. С. 3-7 та ін. Прокопович В. Пам'яті М. М. Старицької // Там само. 1931. Ч. 2-3(260- 261). 18 січ. С. 6. Черепин С. [Прокопович В.] Пам'ятник нерукотворний // Там само. Париж, 1926. Ч. 37-38. С. 8. якусь плятформу з найкращими взірцями свого Я» Там само.. За задумом організаторів, Бібліотека мала допомогти студіям української культури у Франції, задовольнити потреби кожного українця у рідному слові та поглибленні знань про рідний край, створити умови для ознайомлення європейської наукової спільноти, журналістів з українським минулим і сьогоденням, політичним, економічним, культурним розвитком українських земель, творами літератури і мистецтва, сприяти налагодженню зв'язків і діалогу українських діячів з європейськими колегами Див.: Йосипишин Я., Палієнко М. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі як місце національної пам'яті (до 140-річчя від дня народ-ження Симона Петлюри та 90-річчя відкриття бібліотеки) // Архіви України. 2019. № 2. С. 7-27.. Власне першим надходженням до фондів Бібліотеки стало цінне видання «Конституції Пилипа Орлика» (1710 р.), подароване В. Прокоповичем 1 березня 1927 р. Йдеться про видання: «Pacta et constitutiones legum libertatumque exercitus Zaporoviensis inter illustrissimum dominum Philippum Orlik, neoelectum ducem exercitus Zaporoviensis, et inter generales, colonellos, nec non eundem exercitum Zaporoviensem, publico utriusque partis laudo conventa, ac in libera electione formali juramento ab eodem illustrissimo duce corroborata, Anno Domini 1710, Aprils 5. ad Benderam». Див.: Рудичів І. Бібліотека ім. С. Петлюри в Па-рижі // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 16. 26 квіт. С. 3.

Вячеслав Костянтинович залишався незмінним головою Ради товариства Бібліотеки до своєї смерті у червні 1942 р., докладаючи всіх можливих зусиль для її повноцінного функціонування. Він постійно дбав про поповнення книжкових і документальних фондів, які на початковому етапі її діяльності збільшувалися значною мірою за рахунок надходжень від редакції «Тризуба». Також від самого початку Рада Бібліотеки опікувалася могилою Головного Отамана на цвинтарі Монпарнас, де щорічно 25 травня відбувалися панахиди, а в Бібліотеці - академії пам'яті, лекції та виставки, в організації яких Вячеслав Костянтинович брав активну участь. Він надавав Бібліотеці значення важливої культурної, наукової, освітньої, інформаційної та меморіальної інституції, української «культурної фортеці у світовій столиці», якою опікується українська еміграція. Водночас В. Прокопович підкреслював, що «по визволенню України з неволі ця загальнонаціональна справа стане справою всього народу нашого» Черепин С. [Прокопович В.] Загальнонаціональна справа // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 1(259). 1 січ. С. 16..

У Франції В. Прокопович продовжував перебувати у постійному контакті з провідними діячами УНР, які брали активну участь у створенні й розгортанні діяльності громадських організацій та культурних осередків в еміграції. Серед найближчого кола його спілкування можна згадати І. Косенка, І. Рудичева, О. Петлюру, О. Шульгина, М. Шумиць- кого, М. Ковальського, Я. Токаржевського-Карашевича, ген. О. Удовиченка, Г. Довженка тощо.

Вячеслав Костянтинович підтримував також сталі зв'язки з українськими політичними діячами і науковцями, які у той час перебували в інших країнах Європи та світу, - як у формі «епістолярного діалогу», так і під час особистих зустрічей, що відбувалися періодично під час його зарубіжних відряджень, або приїзду колег до Парижа. Зокрема, він регулярно контактував з А. Лівицьким, С. Смаль-Стоцьким, А. Яковлі- вим, І. Кабачковим, В. Сальським, активно відвідував європейські політичні центри та місця перебування української еміграції (зокрема, Прагу, Варшаву, Женеву, Берлін), намагався спрямовувати й координувати діяльність організацій, підтримувати постійні контакти як з українськими громадами, так і зарубіжними політиками, громадськими діячами, науковцями тощо. Листування В. Прокоповича з колегами відображало організаційні та фінансові питання у діяльності екзильно- го уряду, але часом торкалося особистих справ і міжособистісних взаємин. Причому слід відзначити характерний для кореспондентів високий рівень культури епістолярного діалогу. Найчастіше зверталися до нього у листах: «Високоповажаний (або Вельмишановний) та Дорогий Вячеславе Костянтиновичу» (А. Лівицький, В. Сальський, О. Шульгин, А. Яковлів), наприкінці зазначали: «Міцно стискаю Вашу руку і бажаю Вам сил і всього найкращого. Сердечно відданий і глибоко поважаючий» (В. Сальський), «Міцно обнімаю» (А. Яковлів). А. Лівицький, вітаючи В. Прокоповича теплими і щирими словами з іменинами, у листі від 28 вересня 1931 р. писав: «Високоповажного та Дорогого Вячеслава Костянтиновича, вітаю сердечно з Днем Янгола та бажаю пережити всі емігрантські злидні і повернути нарешті в землю обітовану. А тим часом - витривалості, бадьорості й здоров'я»82.

Будучи одним з очільників та ідеологів політичного проводу УНР за кордоном, В. Прокопович намагався об' єднати українську еміграцію навколо ідеї соборності й незалежності України. У передмові до програмної праці О. Шульгина «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині», яка вийшла 1934 р. у Парижі у видавництві з промовистою назвою «Меч», він наголошував на тому, що «ця ідеологія об'єднує в одну велику родину не самий лише уряд, а й всіх громадян нашої держави, - без ріжниці політичних поглядів, правих і лівих, старих і молодих, - всіх тих, хто вийшов з рідного краю з зброєю в руках, разом з урядом і армією, під прапорами УНР, - кулями пошарпаними, пороховим димом в боях окуреними, пилом походів укритими, дощами й негодою змитими, сонцем вибіленими, святою кров'ю героїв Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів В. Про-коповича. Ф. 7. Лист А. Лівицького до В. Прокоповича від 28 верес. 1931 р. визвольної війни скропленими, - всіх тих, хто тим старим прапорам зостається вірним до кінця; всіх тих, хто однаково з нами на “нашій не своїй землі” думає і вірує»83.

Перебуваючи у Парижі, В. Прокопович, О. Шульгин, Я. Токар- жевський-Карашевич докладали зусиль для налагодження стосунків із французькими політичними й культурними діячами, науковцями задля здобуття підтримки української державницької ідеї в європейському середовищі. Вільне володіння французькою мовою та широка ерудиція створювали для Вячеслава Костянтиновича сприятливі комунікаційні можливості, дозволяли комфортно почуватися в середовищі європейських політиків і науковців, встановлювати й розвивати міжнародні контакти.

Він був почесним членом французького Товариства українознавства (Cercle d'Etudes Ukrainiennes), готував статті для присвячених Україні додатків до бюлетеня товариства «France-Orient», знайомлячи таким чином з українським питанням франкомовного читача протягом 1925-1929 рр.

Слід зазначити, що у той час Париж, поряд із Варшавою, Прагою, Женевою, Харбіном, був одним із важливих центрів прометеївського руху, який об'єднував представників політичної еміграції народів колишньої Російської імперії з метою спільної боротьби проти СРСР за створення національних держав. Промотором і одним із головних «архітекторів» цього руху був Ю. Пілсудський, а з української сторони активну участь у його формуванні та розгортанні брали чільні діячі уенерівської політичної еміграції - С. Петлюра, А. Лівицький, О. Шульгин, В. Прокопович, а також І. Косенко, Я. Токаржевський-Ка- рашевич, Р. Смаль-Стоцький, О. Удовиченко, А. Яковлів та ін.84 Зокрема, С. Петлюра ще у грудні 1924 р. писав у листі до А. Лівицького про зустрічі з колишнім міністром закордонних справ Грузії, послом Грузинської Демократичної Республіки у Франції А. Чхенкелі та переговори з відповідальними грузинськими діячами, у яких також брали участь В. Прокопович і М. Шумицький, відзначаючи, що «грузини почувають потребу постійного братерського єднання з українцями, бо тільки тоді, коли буде Україна, і Грузія існуватиме»85. У 1926 р. у Парижі за сприяння польських політичних чинників була заснована організація «Прометей», до якої увійшли представники політичної еміграції з Азербайджану, Грузії, Криму, Кубані, Північного Кавказу, Туркестану та України.

Сторінка паспорта В. Прокоповича, виданого Місією УНР у Франції 28 жовтня 1930 р.

Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича.

В. Прокопович активно співпрацював в організації, друкувався у журналі «Promйthйe», який виходив у 1926-1938 рр. у Парижі з промовистим підзаголовком: «Орган національної оборони народів Кавказу, а також України і Туркестану», а згодом - у «La Revue de Promйthйe», який виходив у 1938-1940 рр. французькою мовою за редакцією О. Шульгина і був присвячений висвітленню проблем народів Східної Європи, Центральної та Передньої Азії.

В. Прокопович також брав участь в організації й діяльності Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України (Le Comitй d'Amitiй des Peuples du Caucase, du Turkestan et de l'Ukraine), розвивав співпрацю з відомим діячем азербайджанської еміграції, Головою делегації Азербайджану на Паризькій мирній конференції Алі Мардан беєм Топчи- баши. У некролозі, опублікованому на сторінках «Тризуба» у 1934 р., В. Прокопович відзначав, що смерть Алі Мардан бея Топчибаши є тяжкою втратою для всіх народів, «які спільним фронтом йдуть до визволення з московської неволі». Він був свідомий того, що «спільного ворога, який однаково всім нам загрожує з півночі, найшвидше можна побороти спільними зусиллями і що здобуту незалежність визволених з московського ярма держав найлегше можна обороняти координованими силами», підкреслював, що Топчибаши зажди надавав ваги саме ролі України у визвольних змаганнях націй колишньої «великої тюрми народів» 86. Докл. див.: Комар В. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921-1939 рр.). Івано-Франківськ, 2011. 360 с.; Піскун В. Участь Уряду УНР в емі-грації у прометеївському русі: політичний, територіальний та індивідуальний виміри // Славістична збірка. 2015. Вип. 1. С. 232-247. Лист С. Петлюри до А. Лівицького від 23 груд. 1924 р. // Симон Пет-люра. Статті, листи, документи... С. 564-566. Прокопович В. Пам'яті Алі-Мардан-бея-Топчибаші // Тризуб. Париж, 1934. Ч. 43(449). 25 листоп. С. 2.

Важливі заходи були вжиті В. Прокоповичем щодо порушення перед Вселенським патріархатом питання про набуття автокефалії Українською православною церквою після відновлення української незалежності. З цією метою у червні 1930 р. він відвідав Стамбул, де 14 червня мав аудієнцію з Вселенським патріархом Фотієм ІІ, під час якої ознайомив його із ситуацією у церковному й релігійному житті на українських землях і в еміграції, а також передав 2 меморандуми, ухвалені Головною еміграційною радою (один - історичного характеру, що знайомив із минулим української церкви, інший - характеризував тогочасне становище церкви в Україні і наголошував на необхідності задоволення релігійних потреб української еміграції та підпорядкування її церков Вселенському патріархатові)87. Безпосередньою підготовкою цього візиту займалися представники Уряду УНР у Туреччині В. Мур- ський та сотник М. Забєлло (голова місцевої Української громади). Під час своєї поїздки В. Прокопович також 16-18 червня відвідав Софію, де зустрівся з представниками Української громади у Болгарії, поклав квіти на могилу М. Драгоманова, віддавши данину пам'яті визначному українському громадсько-політичному діячеві, а також відвідав родину його доньки Л. Шишманової88. 19 червня 1930 р. В. Прокопович прибув пароплавом у румунський порт Ромодан на Дунаї, де його зустріла делегація українських діячів на чолі з полковником Г. Порохівським. Ввечері того ж дня прем' єр-міністр відвідав цукрову фабрику у містечку Джурджу (Оіиі^іи), де була організована зустріч з українською місцевою громадою за участі колишніх вояків Армії УНР, які у своєму зверненні висловили готовність у слушний час продовжити боротьбу «за визволення Української Держави з-під московсько-більшовицької окупації»89.

Прибувши 20 червня у Бухарест, В. Прокопович продовжив активне спілкування з представниками української колонії в Румунії, а також зустрівся з низкою румунських політиків. Характеризуючи значення цих зустрічей та особисту харизму, відкритість і щирість прем' єр-мі- ністра, один із діячів української еміграції в Румунії В. Трепке у листі до К. Мацієвича від 16 липня 1930 р. зазначав: «Приїзд В[ячеслава] Костянтиновича], як виявляється все більше, мав значіння для нашої еміграції далеко сильніше, ніж ми того сподівались. Тут вияснилось на практиці, яке то має значіння персональний контакт наших керуючих кіл з масами, і як сего нам досі бракувало. Се вплинуло на наших Шульгин О. Без території... С. 68-70; З подорожі В. Прокоповича: І. М. З. [Забєлло М.] В Царьгороді // Тризуб. Париж, 1930. Ч. 33(241). 7 верес.

С. 10-12. З подорожі В. Прокоповича: ІІ. Н. В Софії // Там само. С. 12-13. З подорожі В. Прокоповича: ІІІ. Смуток В. (Лист із Журжі) // Там само. Ч. 34 (242). 14 верес. С. 12-15. людей, як певне заря[д]ження акумулятора, а сама особа В[ячеслава] Костянтиновича] зробила на нашу еміграцію зачаровуюче враження, хоч на мій погляд прем'єрові ліпше бути більш твердому і з більшою виразністю волі (се моє враження). В[ячеслав] К[остянтинович] се видимо кришталева людина, навіть занадто чесна і порядна для наших часів і нашої діяльності, але з другого боку присутність таких людей в Уряді притягає до него симпатії навіть не свідомо» Цит. за: Власенко В., Гузун В. Національно-демократичне середови-ще міжвоєнної української еміграції в країнах Південно-Східної Європи // Сумська старовина. 2016. № 48. С. 30. Оригінал листа див.: ЦДАГО Украї-ни (Центральний державний архів громадських об'єднань України). Ф. 269. Оп. 2. Спр. 103. Арк. 94-94зв..

Водночас, слід враховувати той факт, що ситуація в середовищі української еміграції не була однорідною. Часто виникали конфлікти не лише між представниками різних політичних сил, але й в самому середовищі діячів УНР - як через погляди, так і через загострення мі- жособистісних стосунків. Про окремі конфлікти й непорозуміння можна дізнатися з листування, а також з окремих заяв і виступів на зборах чи конференціях.

29 серпня 1933 р. О. Шульгин звернувся з розлогим листом до В. Прокоповича, в якому торкався питань, що їх збирався порушити на найближчій нараді Ради міністрів у присутності А. Лівицького. Останній планував відвідати Париж із робочим візитом наприкінці вересня. У листі йшлося про 2 основні проблеми «внутрішнього життя» Уряду: по-перше, реорганізація його роботи в напрямі активізації, по-друге, посилення «пресової акції» і зміна підходів до видання «Тризуба». О. Шульгин наполягав на посиленні виконавчої гілки влади, створенні умов для більш ефективної роботи «екзекутиви» Уряду, проведенні регулярних засідань, оформленні поточної документації тощо. Щодо інформаційної політики і «Тризуба» як пресового органу Уряду, О. Шульгин вважав, що необхідно подбати про розширення тематики, кореспондентів, а також закидав В. Прокоповичу, що поєднання ним обов' язків редактора часопису і голови Уряду негативно впливає на стан справ, оскільки «часу і сил на державні справи не завжди зостається» Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів В. Про-коповича. Ф. 7. Лист О. Шульгина до В. Прокоповича від 29 серп. 1933 р..

О. Шульгин пропонував провести реорганізацію видання «Тризуба», хоча б в якості експерименту, і передати на певний час редагування часопису колегії на чолі з прем' єр-міністром, «з наданням йому права вето на всі статті чи окремі вирази, які були б внесені членами колегії і не відповідали б, на думку голови, інтересам справи взагалі чи журналу». В іншому ж члени колегії мали бути рівноправними. До складу колегії, на думку О. Шульгина, мали увійти присутні в Парижі члени Ради міністрів, ген. О. Удовиченко, адміністратор «Тризуба» І. Косенко та С. Нечай як секретар. Ці пропозиції О. Шульгин хотів обговорити на запланованій у вересні урядовій нараді і сподівався, що члени Уряду зрозуміють його, і що вдасться знайти «ту спільну лінію, яка дозволить нам продовжувати нашу многолітню співпрацю, осяяну нашим інтимним особистим зв'язком». До того ж О. Шульгин окремо наголошував: «Цього я бажаю цілою душею і прошу вірити, що коли в чомусь ми можемо (виключно щодо методів праці) розходитись, моя особиста відданість Вам і щира до Вас пошана зостануться назавжди»92.

Із листування діячів УНР випливає, що у 1935 р. В. Прокопович збирався піти у відставку з посади прем'єр-міністра. Так, В. Сальський у листі від 21 травня 1935 р. зазначав, що він, отримавши лист В. Прокоповича від 15 травня зі звісткою про відставку, «був приголомшений, як би громовиця вдарила». В. Прокопович пояснював своє рішення низкою «об'єктивних і суб'єктивних» причин, найголовнішою серед яких була «неможливість вести працю і нести відповідальність». Натомість В. Сальський наполягав, що такі «обставини були і будуть, поки ми на еміграції», і що необхідно тягар цей нести В. Прокоповичу, «по-перше, по традиції, по-друге, як людині з великим моральним авторитетом»93. На його переконання, будь-яка зміна матиме фатальні наслідки для морального авторитету Уряду, а «морал[льний] авторитет то єдине, на чому стоїмо і тримаємося»94. Він був певний, що демісія В. Прокоповича не буде прийнята, і підкреслював, що він особисто буде робити все від нього залежне, щоби цього не сталося.

У свою чергу А. Яковлів у листі від 8 червня 1935 р. писав, що повідомлення В. Прокоповича про демісію вразило всіх у Празі. Він зазначав, що напевно не знає всього, що вплинуло на таке рішення В. Прокоповича, що саме «переповнило чашу», але водночас наголошував на тому, що немає кому заступити В. Прокоповича в Уряді, «бо нема другого В. К., який мав би такий авторитет і таке поважне ім 'я в громадянстві» 95. Він просив В. Прокоповича приїхати до Праги, щоб порадитися і знайти вихід із ситуації.

Між іншим, про конфліктну ситуацію в уряді, певні протиріччя між О. Шульгиним і В. Прокоповичем писав А. Лівицький у листі до І. Косенка від 23 вересня 1936 р. Його непокоїла «нелояльність» О. Шульгина у ставленні до В. Прокоповича, «який стільки для нього зробив, і якого він так поважав». Водночас А. Лівицький зазначав, що сам Там само. Там само. Лист В. Сальського до В. Прокоповича від 21 трав. 1935 р. Там само. Там само. Лист А. Яковліва до В. Прокоповича від 8 черв. 1935 р.

Вячеслав Костянтинович «ніколи про ближчих людей злого слова не скаже, а навіть уникає їх критикувати» Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів І. Ко-сенка. Ф. 16. Лист А. Лівицького до І. Косенка від 23 верес. 1936 р.. В іншому листі від 4 жовтня 1936 р. А. Лівицький підкреслював, що В. Прокопович «хиб моральних не має», і якщо «не може співпрацювати з О[лександром] Я[ковичем], то це - не його вина» Там само. Лист А. Лівицького до І. Косенка від 4 жовт. 1936 р..

Загалом сучасники неодноразово наголошували на високих моральних чеснотах Вячеслава Костянтиновича, його стриманості, делікатності, порядності. А о. Білон підкреслював, що В. Прокопович «репрезентував традицію» і у міжвоєнний період був «моральним авторитетом в УНР» Там само. Архів Є. Прокопович. Ф. 8. Білон П. Вячеслав Костянтино-вич Прокопович. Арк. 1..

Особистісний вимір: Єлизавета Мєшковська (Прокопович)

Особливе місце в житті й серці Вячеслава Костянтиновича у період еміграції займала Єлизавета Олександрівна Веселовська, вдова генерала Армії УНР Євгена Мєшковського. З нею він почав тісно співпрацювати ще у Польщі, під час проведення культурно-просвітньої роботи у таборі в Каліші, а згодом їхні стосунки переросли у щиру дружбу і кохання.

Надзвичайно яскрава і талановита особистість, Єлизавета Олександрівна походила з графського роду Веселовських, народилася у Петербурзі 26 жовтня 1888 р. (за іншими даними - 1883 р.), закінчила Смольний інститут шляхетних дівчат, вільно володіла кількома європейськими мовами. Одружившись у 1908 р. з Є. Мєшковським - тоді поручиком царської армії, вона пройшла з чоловіком крізь випробовування Першої світової війни, будучи сестрою милосердя. Під час Української революції відбулася кардинальна зміна її світосприйняття, і разом із чоловіком вона присвятила своє життя боротьбі за українські національні цінності. Після загибелі Є. Мєшковського у 1920 р. вона залишилася разом із Армією УНР, ділячи з її вояками всі складнощі табірного існування. У таборах інтернованих українців у Польщі упродовж 1921-1923 рр. вона брала діяльну участь у роботі Союзу українок, інших українських благодійних і допомогових організацій. Саме у цей - «таборовий» - період розпочалася тісна співпраця Єлизавети Олександрівни з Вячеславом Костянтиновичем. Їхні теплі, дружні стосунки, скріплені спільними поглядами і цінностями, відданістю боротьбі за українську національну ідею й державність, поступово переросли у кохання, що об'єднало їх долі у подальшому.

У цей час Є. Мєшков- ська виконувала важливі доручення, зокрема, беручи участь 1923 р. у з'їзді комбатантів у Бельгії, а в 1924 р. супроводжуючи перші транспорти українських вояків, які прямували з Польщі до Франції і були організовані за сприяння Ліги націй.

Високо оцінюючи її працю, С. Петлюра у листі до Є. Мєшковської від 11 червня 1923 р. між іншим зазначав: «Ще більшу подяку складаю Вам за ту працю, яку Ви виконали в Бельгії під час виставки Спілки Інвалідів.

Залишившись влітку 1924 р. на стало у Франції, Є. Мєшковська оселилася у Парижі, де продовжувала брати активну участь в українському громадському житті. У цей час вона постійно підтримувала листування з В. Прокоповичем, а після його переїзду до Парижа в жовтні 1924 р. їхня дружба та взаємопідтримка ще більше зміцнилися. Щирість і теплоту міжособистісних взаємин засвідчують рядки їхнього епістолярного діалогу. І якщо спочатку Вячеслав Костянтинович у своїх зверненнях використовував найчастіше офіційну формулу «Вельмишановна Єлизавето Олександрівно», підписуючи листи традиційно: «Бувайте здорові і Богу милі. Ваш В. Прокопович», то вже

з 1924 р. листи містили такі особисті звернення, як: «Мій милий, дорогий Тек» і підписи: «Цілую милі руці Ваші», «Ваш серцем Славко». У свою чергу Єлизавета Олександрівна, окрім офіційного - «Вельмишановний Вячеслав Константинович», часто зверталася: «Дорогий Друг» і підписувала листи відповідно: «Є. Мєшковська» або «Ваш Тек»100.

У цей час В. Прокопович мешкав у Парижі дуже скромно у невеличкому готельному номері в Латинському кварталі (9 rue du Sommйrard), неподалік від Румунської православної церкви. А. Яковлів доволі образно охарактеризував його тодішній побут: «За своєю аскетичною звичкою В[ячеслав] К[остянтинович] і в цей час не надавав жадного значення життєвим вигодам, жив у маленькому готелі в Латинському кварталі, в кімнатці на 6-му поверсі, під самим дахом; крім неба та сонця в певні години дня з вікна своєї кімнати нічого не бачив. Для його тоді вже не зовсім здорового серця було тяжко підійматися крутими сходами на 6-й поверх, мусів він на кожному поверсі спинятись і відпочивати. Ледве переконали його перенестися хоч на 3-й поверх»101. Безумовно, напружена робота, постійне спілкування з людьми, аскетичні умови життя виснажували В. Прокоповича, і він потребував відновлення сил. Як писав А. Яковлів, «коли починалась літня спека і в Парижі не було чим дихати, В[ячеслав] К[остянтинович] брав у себе самого відпустку на один-два тижні та «одпочивав» оригінальним, притаманним йому способом. Уникав людей, від'їздив залізницею далеко від Парижу, на південь, і з туристичним мішком за плечима й паличкою в руках «per pedes apostolorum» («пішки, як апостоли» - авт.) блукав по прибережних соснових лісах або переїздив на острів Олєрон на океані»102.

Єлизавета Олександрівна намагалася в міру можливості створити умови для відпочинку Вячеслава Костянтиновича, щоб підтримати його фізично й духовно. Так, влітку 1925 р. на запрошення родини Ве- селовських він зміг провести відпустку у німецькому містечку Райн- сберг (Rheinsberg). У квітні 1931 р. В. Прокоповичу вдалося виділити час між робочими поїздками і нарадами, щоби коротко зупинитися на відпочинок і лікування у Карлсбаді (Karlsbad)103.

Єлизавета Олександрівна була духовно близькою людиною для Вячеслава Костянтиновича, якій він довіряв і на яку міг покластися у скрутні моменти життя. У листах до неї він був відвертий, щирий, повідомляв новини про засідання, зустрічі, ділився своїми враженнями Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Листування В. Прокоповича та Є. Мєшковської (Прокопович). 1923-1939 рр. Яковлів А. Зазнач. твір. С. 10. Там само. С. 12. Нині - Карлові Вари (Karlovy Vary), відомий бальнеологічний курорт в історичній місцевості Богемія у Чехії. від спілкування з людьми. Так, 23 липня 1927 р. він писав до Є. Мєш- ковської з Праги: «Я страшно скучив за Вами, а тим часом тут мене задержують. Допіру в четвер приїхав А[ндрій] М[иколайович] (Лівиць- кий - авт.) нарешті. І ми розпочали наради безконечні. А що довго не бачилися і справ набралося дуже багато, то доводиться сидіти цілими днями і ще не знаю, коли скінчимо. До того люди не вміють говорити коротко. Яка натура людська: то завжди я невдоволений, що весь день в роботі і нема часу для себе і бути з собою і з тим, з ким одпочиваєш душею, вічно: «треба бігти», а тут тієї роботи нема, але за цілий день засідання втомлююся більше, ніж від роботи [,..] Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Лист В. Прокоповича до Є. Мєшковської від 23 лип. 1927 р.».

Однак їхні взаємини були стримані, коректні, «не для людського ока» впродовж багатьох років. В архіві Єлизавети Олександрівни ми виявили дуже цікавий, написаний з теплотою і великою долею гумору, лист А. Лівицького, датований 27 липня (рік, на жаль, встановити не вдалося, але вірогідно йдеться про кінець 1920-х років). У ньому він дякував за опіку над його донькою під час відвідання Парижа і просив не випускати її «з орбіти Ваших впливів», спонукати її розмовляти французькою мовою, при тому зазначав, що «виняток можна зробити тільки для Вячеслава Костянтиновича, та й то лише тому, що він прем'єр не Франції, а України»; і що особливо цікаво - у буквальному сенсі «езо- повою мовою» спонукав Єлизавету Олександрівну звернути увагу на те, що прем'єр «і досі бурлакує»: «До речі мушу сконстатувати, що Ви - не талановита сваха, - зазначав він жартівливо. - Ще в 1926 р. я просив Вас підшукати для В[ячеслава] Костянтиновича] дружину, а він і досі бурлакує. Обіцяв навіть мені одружитись, але скаржиться, що та пані, якій він симпатизує, за нього не піде. З огляду на те, що від настроїв Прем' єра залежать наші державні справи, і пам' ятаючи Ваш патріотизм, сподіваюсь, що Ви подбаєте про родинне щастя всіма нами любимого В[ячеслава] К[остянтинови]ча. Інакше заберемо його в монахи і буде він не «молодоженець», а митрополит» Там само. Лист А. Лівицького до Є. Мєшковської від 27 лип. [1927(?)] р..

Зрештою, офіційне оформлення їхнього шлюбу відбулося 29 квітня 1931 р. у Таверні (Tavemy) - містечку поблизу Парижа, де тоді мешкала Єлизавета Олександрівна, що було зафіксовано у «Книзі сімейних записів» (Livret de famille) Там само. Livret de famille.. 11 листопада 1931 р. вони обвінчалися у православній церкві у Баден-Бадені (Capela Printul Michael Sturdza din Baden-Baden) Там само. Свідоцтво про вінчання В. Прокоповича та Є. Мєшковської (Веселовської), Баден-Баден, 11 листоп. 1931 р.. Вячеславу Костянтиновичу на момент вінчання було 50 років, Єлизаветі Олександрівні - 43.

Вячеслав і Єлизавета Прокоповичі на балконі свого будинку у м. Бессанкур (Франція). Кінець 1930-х рр. Українська бібліотека імені Симона Петлюри.

Від того часу подружжя мешкало у будинку в Таверні (Tavemy, arrondissement de Pontoise, department de Seine et Oise) за адресою: 79 Rue du Marйchal Foch, де також жили брат і тітка Єлизавети Олександрівни. Восени 1939 р. вони переїхали до власного невеликого будинку у містечку Бессанкур (Bessancourt, 11 Grande Rue, department de Seine et Oise), де мріяли з часом, після виплати позики, влаштувати заклад для літніх українських науковців, культурних і громадських діячів.

Останні роки життя. Політичний заповіт Надзвичайно напруженими у житті В. Прокоповича були середина - друга половина 1930-х років. Як вже відзначалося, він намагався знайти консенсус в Уряді, відвідував різні країни, проводив численні перемовини з українськими й зарубіжними діячами. Він знайшов у собі сили, щоби продовжити політичну діяльність і залишився на посаді прем'єр-міністра Уряду УНР в екзилі, яку він обіймав у 1926-1939 рр., будучи одночасно у 1936-1939 рр. міністром закордонних справ. Листування того періоду дає змогу почерпнути додаткову інформацію про події та зустрічі. Так, перебуваючи влітку 1937 р. на запрошення родини Веселовських (родичів Єлизавети Олександрівни) у невеличкому містечку Гершельсвальдау (НетсИе^'маМаи) поблизу Бунцлау (Ви^іаи) в Сілезії Йдеться про район міста Болеславець (польск. ВоМатес) у півден-но-західній Польщі, регіон Сілезії, що до Другої світової війни входило до складу Німецької імперії під назвою «Бунцлау» (нім. Ви^іаи)., В. Прокопович повідомляв І. Косенку у листі від 10 липня, що мав у Дрездені «передбачену зустріч з А. І. та І. М.» і вони «відбули потрібні наради» (йшлося про зустрічі з членами Уряду УНР в екзилі А. Яковлівим та І. Кабачковим). Він підкреслював своє задоволення тим, що вдалося «перебороти всі перешкоди й побачитися й порозумітися з товаришами», а також зазначав, що якби йому найближчим часом вдалося організувати зустрічі з А. Лівицьким і Р. Смаль-Стоцьким, то можна було б підготувати належним чином 2 сесії Уряду восени. Водночас порушував у листі нагальні справи фінансування видання «Тризуба», діяльності Генеральної ради та Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції тощо109.

Незважаючи на велике завантаження урядовими і громадськими справами, В. Прокопович залишався активним науковцем і дослідником. Він відігравав помітну роль в об'єднанні наукових сил української еміграції, репрезентації досягнень українських учених в європейському науковому просторі. Так, він брав безпосередню участь у заснуванні Академічного комітету, який представляв Україну в Комісії міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі націй110. Неодноразово виступав із науковими доповідями в Українській бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, на засіданнях Українського історико-філологічного товариства у Празі. Наукові інтереси В. Прокоповича зосереджувалися на вивченні окремих епох історії України і зокрема Києва, а також на проблемах національної символіки, геральдики та сфрагістики. Протягом усього міжвоєнного періоду він знаходив час для наукової роботи в Національній бібліотеці у Парижі, використовував поїздки для участі у засіданнях Ради міністрів для проведення пошуків в архівах Праги і Дрездена. За результатами своїх досліджень і опрацювання архівних джерел він підготував наукові праці «Сфраґістичні анекдоти» (Прага, 1938)111 та «Заповіт Орлика» (Париж, 1939)112. Проте, на жаль, вагома частина наукового доробку В. Прокоповича не була опублікована за його життя і побачила світ заходами Є. Прокопович та проф. А. Яковлі- ва вже після його смерті113. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів І. Ко-сенка. Ф. 16. Лист В. Прокоповича до І. Косенка від 10 лип. 1937 р. Шульгин О. Без території... С. 59-60. Див.: Прокопович В. Сфраґістичні анекдоти (Московська наука і українська сфрагістика). Прага: Видання Українського історично-філологіч-ного товариства, 1938. 28 с. Цю статтю спочатку було надруковано в журналі «La Revue de Promйthйe» (1939. № 5-6), а згодом у розширеному вигляді - у часописі «Три-зуб»: Прокопович В. Заповіт Орлика // Тризуб. Париж, 1939. Ч. 33(683). 28 ве-рес. С. 3-8; Ч. 34-35(684-685). 19 жовт. С. 5-9. Передусім йдеться про працю В. Прокоповича «Вічне підданство», що вийшла друком 1943 р. у Парижі, а також розвідки «Печать Малороссійская» і «Сфраґістичні етюди», які з передмовою та коментарями А. Яковліва були надруковані у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (Париж - Нью- Йорк, 1954. Праці історично-філософічної секції. Т. CLXIII). Зазначимо, що процес написання та підготовки до публікації цих праць, як і проведення комп-лексного аналізу творчої спадщини В. Прокоповича, потребує докладнішого висвітлення та стане предметом нашого окремого наукового дослідження.

В архіві Української бібліотеки імені Симона Петлюри зберігається низка цінних документів, підписаних В. Прокоповичем у 1937-1939 рр., поява яких була обумовлена загостренням зовнішньопо літичної ситуації та ймовірною загрозою його життю з боку радянських спецслужб. 22 січня 1937 р. В. Прокопович підписав «Урочисту обітницю», заприсягнувши «вірно служити Урядові Української Народної Республіки», керуючись при цьому «ідеєю державної незалежности України», покладаючи для цього всі свої «сили, знання і хист» Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича. Ф. 7. Урочиста обітниця В. Прокоповича на вірність Уряду УНР, підписана 22 січ. 1937 р. Зазначимо, що у цей день таку ж за змістом «Урочисту обіт-ницю» підписали І. Косенко, М. Ковальський, С. Нечай, І. Рудичів та ген.

О. Удовиченко..

Залишаючись довгі роки керівником уряду, В. Прокопович повною мірою усвідомлював всю потенційну небезпеку, яка загрожувала йому з боку радянських спецслужб. Він вважав за необхідне зберегти своє чесне ім'я і запобігти його використанню в інтересах ворога. З цією метою В. Прокопович 29 вересня 1937 р. власноручно написав лист-обітницю (своєрідний «політичний заповіт»), який був засвідчений підписами трьох найближчих його однодумців - протоієрея о. Іларіона Бриндзана, генерала О. Удовиченка і бібліотекаря Української бібліотеки імені Симона Петлюри І. Рудичева та запечатаний у конверт із написом: «Розпечатати у випадку, коли б зі мною що сталося» Там само. Лист-заповіт В. Прокоповича. Таверні, 29 верес. 1937 р..

Цей документ є надзвичайно важливим за своїм змістом і потужним за тональністю звучання, він ніби акумулює у собі всі душевні переживання В. Прокоповича, засвідчує його відданість національній ідеї, справі боротьби за визволення України:

Урочиста обітниця В. Прокоповича на вірність Уряду Української Народної Республіки. 22 січня 1937 р., на чужині. Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича.

«Пам'ятаючи, що всі під Богом ходимо...». Політичний заповіт В. Прокоповича. 29 вересня 1937 р., м. Таверні (Франція). Автограф. Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича.

«Пам'ятаючи, що всі під Богом ходимо, маючи на думці часи непевні, в яких живемо, дбаючи про те, щоб чистим по собі залишити чесне ім'я предків своїх, - листом цим усім відомим чиню наступне.

Коли б не суджено було мені впасти з зброєю в руках під нашими прапорами у війні за визволення України, - смерть бо за рідний край на полі бою найкращий кінець життя, - ані знайти дням своїм кінчину мирну й безболісну; і коли б так сталося, чого не приведи Господи, що опинився я живим чи мертвим у руках Москви, - ніяким заявам словесним чи письменним начебто від мого імени чи за моїм нібито підписом віри не йняти».