"Приишли рускі": пам’ять про радянську владу 1939-1941 років у біографічних наративах найстаршого покоління жителів західної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Приишли рускі": пам'ять про радянську владу 1939-1941 років у біографічних наративах найстаршого покоління жителів західної України

Галина Боднар

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України імені Михайла Грушевського, Львів

Усна історія України 1930-1940-х років є важливим самостійним корпусом джерел з дослідження цього періоду. Вільна оповідь про своє життя чи конкретні історичні події найкраще передає життєвий досвід, світ уявлень і сприйняття, індивідуальне бачення безпосередніх очевидців подій минулого. Заздалегідь продумана методика процесу інтерв'ю, досвідчені інтерв'юери, репрезентативна вибірка оповідачів, достатня кількість записів із досягненням “ефекту насичення” - запорука успіху усноісторичного проєкту. В статті проаналізовано усноісторичні біографічні наративи найстаршого покоління жителів Західної України про радянську владу в 1939- 1941 роках, виокремлено основні змістовні лінії розповідей і домінуючі образи першої радянської окупації, трансформацію настроїв. Це біографічні оповіді пересічних галичан, які нерідко вперше ділилися своїм життєвим досвідом, і які не знайдеш в традиційних архівах; це палітра “малих” оповідей про один час і регіон, спільний, але водночас і різний досвід “великої” історії. Образи першої радянської окупації і радянців у спогадах тоді ще дітей не є цілісними і осмисленими, а пов'язані зі світом, що їх оточував - домом і батьками, близькими родиною і знайомими, вулицею і друзями, сусідами, школою, релігійними традиціями і церквою. Дитячі спогади фіксували не стільки повсякденне, скільки переламне і травматичне, сильне емоційне пережиття, чим і були сповнені роки першого радянського режиму в регіоні; їхні історії насичені численними унікальними історіями-випадками, які могли не потрапити в поле зору чи не зачепити дорослих. Для галицьких селяни і мешканців малих містечок образ радянської влади в 19391941 роках - це кардинально змінений світ їхнього дитинства з ніби казковими палацом і місцевим землевласником, його родиною; залежно від соціального статусу родини, виділеною панською землею і радістю праці на власному полі; нелюдськими депортаціями поляків-сусідів морозної зими 1940 року і першочерговим “своїм” горем - втратою рідних людей здебільшого в червні 1941 р. внаслідок останньої четвертої хвилі депортації чи розстрілами у тюрмах при відступі радянської влади, що було емоційною кульмінацією в оповідях про історію життя (life story) з періоду першої радянської окупації, у яких про це говорилося.

Ключові слова: радянська влада в 1939-1941 роках у Західній Україні, біографічні наративи, дитячі спогади, усна історія, пам'ять.

“RUSSIANS CAME”: MEMORY OF SOVIET AUTHORITIES 1939-1941 YEARS IN BIOGRAPHICAL NARRATIVES OF THE OLDEST GENERATION OF THE RESIDENTS OF WESTERN UKRAINE

Halyna BODNAR

Ivan Franko National University of Lviv,

Mykhailo Hrushevsky Chair of Contemporary History of Ukraine Lviv

The oral history of Ukraine in the 1930s and 1940s is an important independent body of sources for the study of this period. An encumbered story about one's life or specific historical events best conveys experience, the world of ideas and perceptions, and the individual vision of direct eyewitnesses of past events. Pre-planned methods of the interview process, experienced interviewers, a selection of narrators, a sufficient number of recordings with the “saturation effect” are the keys to the success of the oral history project. The article analyzes the oral biographical narratives of the oldest generation of Western Ukraine residents about the Soviet government in 1939-1941, highlights the main content lines of stories and dominant images of the first Soviet occupation, the transformation of moods. The empirical basis of the research are interviews recorded as part of the project “Social Anthropology of Filling the Void: Poland and Ukraine after World War II” and processed by the author for their publication by the Center for Urban History of East Central Europe in Lviv. The interviews were recorded by an interdisciplinary group of Polish-Ukrainian female researchers in 2017-2019 with residents of villages and towns of Ternopil, Lviv, and Ivano-Frankivsk oblasts born in the 1920s-1930s. The stories are biographical and pertain to the whole life interviewees, with a special focus made on the 1930s-1940s and World War II. The oldest participants were born in 1922 and the youngest were born in the late 1930s. Their stories are biographies of average native Halychyna residents, who shared their life experience for the first time and, consequently, shared what in their opinion was important to remember, as no recorded memory will be left when they pass away. The narration of the “big” story is made of a palette of “small” reactions to events, it is the inner world of a person - their worries and experiences, successes, hopes, and expectations.

The images of Soviet authorities and the Soviet people in the memories of children are not holistic and meaningful, but are connected with the outer world - home and parents, close family and friends, the street and acquaintancies, neighbors, school, religious traditions and the church. Children's memories recorded not so much everyday routine, but crucial and traumatic, strong emotional experience, which was filled with the years of the first Soviet regime in the region; their stories are replete with numerous unique case stories that may not have reached or come into view of adults. After having met the Red Army in September 1939, the hopes placed on the Soviet government by the adult population vanished almost immediately. People, then children, explained the first disappointments with the brutality of the Red Army: accidental or deliberate executions of innocent people, repressions in autumn 1939. For Galician peasants and small-town residents the image of the Soviets in 1939-1941 is a radically changed world of their childhood with a fairy-tale palace and a local landowner with his family; depending on the social status of the family, the allotted land and the joy of harvesting their own field; inhuman deportations of Polish neighbors in the frosty winter of 1940. The primary “own” grief was the emotional culmination of life stories from the period of the first Soviet occupation: mostly in June 1941 they lost their loved ones due to the last, fourth, wave of deportations or executions in prisons during the retreat of the Soviets. In the memoirs of Galician villagers, unlike to the memoirs of the inhabitants of the cities, there are almost no mentions of the reaction of Poles and Jews to the arrival of the Red Army in September 1939.

Keywords: soviet authorities 1939-1941 years in Western Ukraine, biographical narratives, children's memories, oral history, memory.

Постановка проблеми

Частина українців зберегла пам'ять про радянську окупацію західноукраїнських земель 1939-1941 років. В радянський період про неї зі зрозумілих причин відкрито не говорили, з відновленням ж незалежності

України, навпаки, оприявнилися всі насамперед трагічні сторінки радянського режиму в західному регіоні, найбільш замовчувані раніше. Як найстарше покоління західних українців згадує першу радянську окупацію? Про що з пережитого і побаченого (не)розповідали? Як насторої людей і їхнього оточення (не)змінювалися впродовж неповних двох років? Які є відмінні трактування і як їх можна пояснити? Чи виокремлена в пам'яті очевидців перша окупація 19391941 років на тлі радянського досвіду загалом?

Джерельним підґрунтям дослідження послужила підбірка усних історій проєкту “Соціальна антропологія пустоти: Польща й Україна після Другої світової війни”. В Україні загалом було записано 150 осіб, 40 із яких доступні в архіві “Міських розповідей” Центру міської історії Детальніше про проєкт і опубліковані інтерв'ю див.: https://uma.lvivcenter.org/uk/coUections/ 142/interviews. Наукова керівниця проєкту - д-р Анна Вилєґала, дослідниця Інституту філософії і соціології Польської академії наук. (авторка готувала ці 40 записів для публікації на сайті й проаналізувала їх у цій статті). Інтерв'ю, які записували в Польщі в рамках цього двостороннього проекту, зберігаються у Варшаві в Archiwum Historii Mywionej. Колекція Центру міської історії містить записи з мешканцями невеликих містечок і сіл Тернопільської, Львівської та Івано- Франківської областей міждисциплінарною групою українсько-польських дослідниць у 2017-2019 роках, які поєднували методологію біографічного інтерв'ю і мікроісторії. Центральною концепцією проєкту була “соціальна пустка” “явище характерне для Центральної та Східної Європи під час і безпосередньо після Другої світової війни в результаті масових етнічних чисток, політичних революцій, вимушеного переміщення та міграції”. Проведені в рамках проєкту інтерв'ю розкривають процес і механізми (не)заповнення пустки зниклих етнічних спільнот (євреїв, поляків) та окремих соціальних і професійних груп на тлі епохи 1930 1940-х років загалом та історії повсякденності, мікроісторії зокрема. Серед записаних переважали жінки. Найстарші особи народилися в 1922 р., наймолодші - наприкінці 1930-х років.

Оповіді мали біографічний характер і стосувалися усього життя співрозмовників, особливий акцент щоправда робився на довоєнному часі й Другій світовій війні. На тлі ширших спогадових сюжетів про німецьку окупацію, Голокост, довоєнне дитинство (серед українців, поляків і євреїв), український національно-визвольний рух і повоєнні радянські репресії, депортацію місцевих поляків до Польщі постає також образ радянської влади 1939-1941 років, але щоправда здебільшого мимохідь, у контексті згаданого / запитаного про інше Це є перевагою дослідження, адже, як відомо, прямі запитання непродуктивні щодо чутливої тематики, “непридатні” для офіційної історії приватних спогадів.. Тому дане дослідження дозволяє побачити, якими 1939-1941 роки в Західній Україні постають для дослідників і широкого коля зацікавлених у проєктах, які безпосередньо не присвячені темі першої радянської окупації.

Зібрані свідчення доповнили вже відомий історичній науці джерельний спогадовий матеріал До прикладу, див.: Роман Голик, “Міражі возз'єднання: образ Львова у контексті радянської цивілізації (1939 1941)”, Історія Львова у трьох томах, за редакцією Ярослава Ісаєвича, Миколи Литвина, Феодосія Стеблія, т. 3. (Львів: Центр Європи, 2007), 193-200. і водночас внесли до нього зріз уявлень галицьких селян і мешканців невеликих містечок. Прості люди більш відверті - розповідь йде від них, зі середини, а не ззовні - прочитаного, офіційно прийнятого. А якщо людина налаштована говорити те, що їй приходить перше на гадку, дослідник зможе аналізувати підняті теми, використану мову David W. Jones, “Distressing Histories and Unhappy Interviewing”, Oral History 24 (2) (1998): 49.. Це біографії пересічних галичан, які нерідко вперше ділилися своїм життєвим досвідом, а відтак, тим, що з їхньої точки зору є важливим для збереження в пам'яті. “Я тобі кажу. Все я пам'ятаю, так всім розкажи”, - наголосила одна зі записаних жінок у момент, коли ділилася дитячими спогадами про антирелігійну політику радянської влади в 1939-1941 рр. Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.; “І ще хочу сказати. Знаєте? (пауза) Чи опишете? Ну я би хотіла, щоб ви все спом'янули”, - акцентувала інша, ділячись спогадами про свою вдячність приїжджим у повоєнні роки зі східних регіонів вчителям, які попри матеріальну скруту в її сім'ї, дали їй змогу здобути добру освіту Інтерв'ю з жінкою, 1933 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл.; “Я хочу всьо сказати, - наголосила третя, на долю якої припали поневіряння і переховування дитиною в українському підпіллі, - але я всього не скажу, я не раз хочу комусь розказати. Кажуть, то нема часу. Правильно, шо нема часу, але я би то всьо розказала” Інтерв'ю з жінкою, 1938 р. н., записала Марта Гавришко в с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл.. А відтак, поставала історія, яка записується і призначена для широкої аудиторії, щоб більше людей дізналися про пережите. “З плином часу людина розуміє, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися і підготуватися до відходу, - ділилася своїми спостереженнями зі запису спогадів жінок про війну Світлана Алексієвич. - Небажано і прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озирається назад, їй хочеться не лише розповісти про своє, але й дійти до таємниці життя. Відповісти собі на запитання: навіщо це з нею діялося? Вона дивиться на все трохи прощальним і сумним поглядом... Майже звідти. Нема чого ні обманювати, ні обманюватися. [,..]” Світлана Алексієвич, У війни не жіноче обличчя, з російської переклав Володимир Рафєєнко. (Харків: “Фоліо”, 2020), 10.. Те, що оповідачі нерідко вперше ділилися своїми спогадами, а відтак мали можливість озирнутися на життя, повідомити світу “як було” є частиною процесу зцілення, що дає змогу не тільки розповісти історію, але й виявити переживання, які її генерували; це спосіб осмислення цих подій як і самого життя Sheena Rolph and Dorothy Atkinson, “Emotion in Narrating the History of Learning Disability”, Oral History 38(2) (2010): 61 62..

Людська пам'ять не фотографічна, а продукує кадри-знимки минулого - пригадуючи ми відтворюємо або реконструюємо наш досвід, а не відновлюємо його копії. Час від часу в процесі реконструкції додаємо відчуття, переконання чи навіть знання, отримані вже після пережитого. Тобто ми зміщуємо наші спогади про минуле додаючи емоції і знання, набуті після пережитого Jey Winter, Remembering War: The Great War Between Memory and History in the Twentieth Century. (New Haven: Yale University Press, 2006), 4.. Німецька історикиня Алейда Ассман виділяє дві властивості (модуси) автобіографічної пам'яті: “я-пам'ять” і “мене-пам'ять”. “Я-пам'ять” - сукупність історії про себе, які впорядковують хаотичний запас наших спогадів, надають їм певних значень, формують ідентичність. Вона вербальна і декларативна, свідомо відбирає з пам'яті спогади і формує їх у розповідь, наділяючи певними значеннями. На відміну від оприявленої “я-пам'яті”, “мене-пам'ять” недовговічна, дифузна, апелює до почуттів, тому актуалізується у певних місцях або за наявності певних речей (фотографії, реліквії і дуже часто побутові предмети) Алейда Ассман, Длинная тень прошлого. Мемориальная культура и историческая політика, с немецкого перевод Бориса Хлебникова. (Москва: Новое литературное обозрение, 2014), 73-74..

Мета статті - проаналізувати усноісторичні біографічні наративи найстаршого покоління жителів Західної України про радянську владу в 1939-1941 роках, виокремити основні змістовні лінії розповідей і домінуючі образи першої радянської окупації, (не)зміну настроїв упродовж 1939-1941 років. Вихідними пунктами дослідження були цінність первинності міркувань, їхньої автентичності, але й також розуміння потреби враховувати не лише рефлекторні (реакції на наше безпосереднє фізичне і соціальне оточення, які, як правило, швидко з'являються і стихають), а й відносно стійкі довгострокові рефлексивні й моральні емоціїі, які найбільше позначаються на переконаннях і пам'яті James M. Jasper, “Emotions and Social Movements: Twenty Years of Theory and Research”, Annual Review of Sociology 37 (2011): 285-303.. Третій вихідний момент - ми маємо справу зі спогадами про дитячі роки. Спогади з дитинства ностальгійні (про “старі добрі часи”), але і викликані сильними емоціями (більше, ніж спогади дорослих). Діти не були активними учасниками чи свідкими минулих подій, а те, що відбувалося, не могли побачити і зрозуміти об'єктивно і системно, тому враження від пережитого в них викликані насамперед сильним емоційним пережиттям. Водночас дитячі спогади - це насамперед зафіксовані в пам'яті переламні й травматичні моменти, які, як відомо, добре пригадуються і які довше існують у первісному вигляді, ніж згадки про повсякденне життя Donald А. Ritchie, Doing oral history. (New York: Oxford University Press, 2015)..

“Думали, шо то буде велике добро”: зустріч з Червоною армією

На перших порах прихильне ставлення до радянців було зумовлено, з одного боку, звільненням від польської влади, але з іншого, - практично відразу ж розвіяними сподіваннями на покращення життя навіть із приходом етнічних українців. Один з оповідачів, юнак 1922 р. н., вже з відстані часу зазначив: “В [19]39-му році, коли нас визволили ті червоні... [...] Ми не чекали на них і не радувалися тою зустріччю. Але і поляків не хотіли”^{13 Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл.}. На момент ж вступу Червоної армії у вересні 1939 р. панували невизначеність і недосвідченість: радянська окупація західноукраїнська земля

По сусідству з Бережанським районом. Під [селом] Високим то було. Ми то чули, але ми ще не виділи більшовиків, і ще не знали, що то воно є. І думали, і думали, вирішили коло церкви синьо-жовтий прапор, от. Але, прийшов хтось з [містечка] Рогатина і каже: “Ховайте прапор той. То більшовики прийшли”. [...] Та хто знав, що таке більшовики. Ми чули, що голод є. То чули, що там є голод, і вмирають люди. Ми то знали, бо втікачі приходили і то розказували Там само..

Там, де зараз фігура Матері Божої, коло сільської ради [села Коропець тепер Монастириського р-ну Тернопільської області], там був базарний, базарна площа.

І там зробили мітинг. Приїхали НКВД, людей зігнали всіх, ну, і люди виступають, значить. Є люди, які є комуністи, були з КПЗУ [.] Ми дітиська. Дітиськи були. Людей зганяли на мітинг. Всіх, йшли. Ну, і люди виступали, значить, хвалили, що прийшла, визволителі і так далі, ганили поляків, які гнобили нас і так дальше. [.] Рішили, що треба зустрічати визволителів наших. Підгримувати радянську Червону армію. І так дальше, всьо треба було. Ну, а в кінці, значить, співають “Ще не вмерла Україна”. А перше то НКВДисти є. Вони питають: “Хто дав дозвіл співати?”. Нам ніхто не каже, бо ми інакше не знаємо. Ми знаємо, що є Україна, а ми поляків позбулися, польського гімну “Jeszcze Polska nie zgin^la” ми не будемо співати, він нам непотрібний. Ну, а вивчимо ваш гімн, будем співати ваш. А поки що той во. Але на другий день вже почали арештовувати. Того бургомістра заарештували Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Радянські війська просувалися у глиб західноукраїнського регіону дуже швидко: 17 вересня форсували Дністер, а вже 22 вересня припинив оборону Львів, 23 і 24 вересня німецькі війська покинули раніше здобуті міста Стрий, Дрогобич і Борислав, 26 вересня - Самбір Олена Стяжкіна, Рокада: чотири нариси з історії Другої Світової. (Київ, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020), 96.. Зустріч з Червоною армією нерідко була несподіваною очевидці губилися в здогадках причини вступу червоноармійців на їхні терени в ході німецько-польської війни: “Ніби война. Літаки через нашу хату їдуть і їдуть. Казали, Польща б'є з німцем. Так казали. Польща з німцем сі б'є. Тоді, не знаю, якого числа, у вересню, встаєм рано - темно на дворі. Пустили мраку таку, що не видко навіть, де стати. Ми виходимо - москалі. Москалі прийшли (зі здивуванням і сміхом). А тоді Польща била з німцем, а москалі прийшли (сміється). Таке було” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.; “Пам'ятаю, шо війна ніби-то пере... пройшла, а прийшли рускі. Чось прийшли рускі. Прийшли рускі такі будьонівці. В таких будьонівках на коні вже їдут. Та перша той во, по дорозі вже їдут. Ну то вже такво люди повиходили, а вони ніцно так до людей тойво. А магазини були більше жидівскі. Жиди тримали. То ті поховалисі. Вже сі бояли, бо то фронт перейшов, ніхто не знав, шо буде. Ну, але ніби після того нічо так. Не було нічо такого там страшного і люди собі дальше ходили, і то. То був тридцять дев'ятий рік” Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Вікторія Куделя-Свйонтек в с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл..

Оповідачі, народжені на початку 1930-х років, а таких найбільше, зі слів родичів і близького оточення, розповідали про те, що радянську владу загалом зустрічали привітно, це добре зафіксувалося в їхній пам'яті, проте пояснити такі дії, як і настрої населення, через юний вік вони не могли. Мешканка містечка Бібрка на Львівщині шестирічною дівчинкою пригадувала зустріч радянської влади: “Р.: [.] То наші люди виходили всі. Вийшли їх вітати з квітами. А вітали, так. Наші відкупителі, шо нас відкупили, та. І.: То тішились люди, та? Р.: Так- так. Бо то вже легше буде, ну аякже. І.: Легше ніж за Польщі, так? Р.: А я знаю, шо вони думали? Я знаю, шо то думали? Хто його знає. І.: А Ви ходили вітати так само? Р.: Та де, та я дитина, мені шо то” Інтерв'ю з жінкою, 1933 р. н., записала Анна Вилєґала в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Дітьми вони пригадували, що радянців вітали, та дарма - практично відразу чи зовсім незадовго поплатилися за це своїм життям. В обидвох наведених нижче прикладах - загальному і дуже конкретному - згадували про привітні зустрічі Червоної армії, які закінчилися зумисним чи випадковим, але розстрілом безневинних людей. Жертвами в наведених рефлексіях власне бути ті, хто покладали найбільше сподівань на нову владу:

І: [...] Ви пам 'ятаєте, як прийшли совєти вперше? В 39-муу вересні? Як то було? Р: Ну, то що я пам'ятаю? І: Їх тут зустрічали, чи не дуже? Р: По розмові, по розмові, бо що я. І: Ну, я розумію, Ви ж були дитиною. Р: То я чув так, що їх он там, он, за Застав'ям [мабуть Заставче, одне зі сусідніх сіл] пішли зустрічати з хлібом і сіллю. А вони їх потім розстріляли. І: А це хто пішов? Р: Українці. І: Тут, місцеві?

Р: Ну, а як же? Визволителі ідуть. Та вони там таку пропаганду пхали, що й ну Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Анна Вилєґала в м. Підгайці Тернопільської обл..

І: А якшо би ви могли пригадати от початок війни, як совєти перший раз прийшли, як то було, шо ви пам'ятаєте? Р: Та шо перший раз як прийшли [...]. Тако, церква, ту моя хата, а за нами ше були люди. [.] сусід був Степан. Це була неділя. Люди думали, шо як прийдуть совєти, то ше буде дуже добро і він казав до моєї мами: “Ганько, Ганько, вже нам буде добре-добре”. Це було в неділю після обіду, в понеділок ціле село вирушило на станцію Ворулецьку, бо як поляки тікали, то лишили там трофеї такі різні. І мій тато пішов, і мій брат пішов, а ми - бабка і мама пішли до церкви, бо то хоть був, то був вже понеділок, пішли до церкви. Нараз прибігає мій брат уже вертається з того та й каже: “Мамо, мамо, Степана забили”, того, шо казав до мами: “Ганько, Ганько, буде нам добре”. Москалі, люди там, там поїзд, на поїзді були танки [...]. І: А чого його забили? Р: А забили таке, десь був на тому, в тій панській, .той, шо стріляє, і хтось там почав стріляти і йому випадково. Москалі ходили помежи людьми нічо не казали, йому куля попала і всьо. І так вже натішився, казав: “Ганько, буде нам добре”. І: А багато людей тішилися, шо прийшли совєти? Р: Ну то всі думали, шо то буде велике добро. І: А чого думали, шо то буде добро? Р: Ну думали шо бо., знаєте такево, бо поляки по-своєму, а вони думали, яке було добро^{21 Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Ворвулинці Заліщицького р-ну Тернопільської обл. Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в м. Золочів Львівської обл. Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в с. Куряни Бережанського р-ну Тернопільської обл. Інтерв'ю з жінкою, 1933 р. н., записала Анна Вилєґала в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл.}.

Дівчата-підлітки розповідали про те, що переховувалася через слухи про наругу червоноармійців: “Р.: Та ми сі ховали, по підвалах, бо казали же вони ґвалтують дівчат, о то ми боялися. Але потім вже ні. I.: То перші чи другі? Р.: Перші. I.: То ви ще тоді ховалися, бо казали, що вони ґвалтують дівчат? Р.: Так-так. I.: А були в селі зґвалтовані дівчата? У вашому, в Ушні? Р.: Шось я не знаю, нє не було. I.: Але в сусідніх були, так? Р.: І в сусідніх, ну не знаю чи, ну за німців то було багато таких, дівчата собі нагуляли дітей”²³. Жінка походила з польсько-української родини зі села в Олеському (тепер Золочівському) р-ні Львівської області.

“Прийшли рускі” і “прийшли москалі”, найбільш вживані окреслення анексії західноукраїнських земель устами галицьких селян і мешканців невеликих містечок. Значно рідше використовували “совєти” і “совіти”, поодиноко - “червоні”, “більшовики” і “большевики”, “визволителі”. Оповідачі почасти спершу вживали окреслення першої радянської влади в західному регіоні, які їм зазначали інтерв'юерки, втім, відразу далі в розмові переходили на властиве їм: “І.: [...] То Ваш тато в пана робив, а як прийшли перші совєти? Р.: Ну то в совєтах робив, а потому німці були - в німців робив. А тоди в других москалів робив поки не забрали бандери. Та й всьо”²⁴ або “І.: [...] тоді, коли вперше прийшли москалі, в 39-му? Р.: Ну та було до 40-го року. Вже руский прийшов, то вже не було польської”²⁵.

До вересня 1939 р. пересічні західні укранці небагато знали про справжнє обличчя радянського ладу. Кілька найстарших оповідачів зазначили про Голодомор 1932-1933 років і “НКВД що творило на Сході”. Діти, наслухавшись розмов дорослих, з остахом спостерігали: “[.] кажуть, що Червона армія вступає. Ми вийшли тут от, де ця вуличка виходить. Справа хата була. Ми поставали на місток, дивимось, іде кавалєрія. Будьонівки ті, знаєте, гостроверхі, шенелі довгі такі, по п'яти, з шаблями, командир напереді, і ззаду їде кавалєрія. І ми стоїмо. Страшно стало. Чому? Тому що ми наслухалися розмов, що на Сході творилося, НКВД що творило на Сході” Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Безпосередніми очевидцями разюче відмінної картини радянського колгоспного буття були уродженці прикордоння. “Ми жили, розумієте, наше село було, ше до війни, ше [19]39-й рік, було три кілометри було. Польсько-руська границя була, - пригадувала жінка зі села Татаринці на Тернопільщині. Бо в нас навіть тут, тут де ми жили вдома, був постерунок. Тато, я не знаю як то було, був десятником, старостою. Я не знаю. То ше постерунок був польський. І не раз ми діти пасли худобу, а шо то там сінокос, пішло, пішло. І не раз переходила на той бік худоба. В них такі бур'яни, такі ростуть бур'яни, як в нас зараз, а в нас гарні поля. То всьо звідтам повертали, шо вони були, в нас не було. В нас після війни був колгосп” Інтерв'ю з жінкою, 1934 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Татаринці Лановецького р-ну Тернопільської обл..

Найстарші співрозмовники/ці, народжені в середині 1920-х років, і наймолодші одинаково роз'яснювали, що різне сприйняття селянами радянців залежало від їхнього матеріального становища: “Р: Богачі не тішились, тому що богачі дивилися, що біда, бо буде колгосп. А бідний нє, бідному давали землю. Ну, та й тішився” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.; “Р: Советська армія ще була далеко, то люди так, не дуже, тим переймалися, але вже все одно якесь ставлення було. Рідко хто був... Були і такі, що і прихильники були. І: А хто прихильний був переважно? Р: Прихильники були така біднота, такі розумієте? [.] Люмпени, люмпени або пролетарі” Інтерв'ю з чоловіком, 1927 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл.. “Казали, що як прийдуть совєти, то відразу заберуть поле. А мій тато взяв і пішов [працювати] на колію”, - ділилася спогадами про заарештованого батька в червні 1941 р. жителька містечка Товсте на Тернопільщині Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл..

На відміну від жителів міст та містечок, у спогадах селян рідко можна натрапити на реакцію нечисельних у селах євреїв на прихід радянської влади: “Р: Тут такий був єден, казали люди, Мальорко, прийшли до него. Він казав: “[...] Твоя корова, моє молоко”. Бо він так собі думав, що так буде, то так не було (сміється). І: А то він такий був зацєнтий комуніст? Р: Так. І: А ще такі зацєнті комуністи були жиди? Р: Нє, в нас не було таких” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.; “Р: Вони за їх жили, їх вони не чіпали, жидів. Дехто могли, то втік до них, та й жиє. А от таке старе, де буде втікати? І: То євреї тішилися? Р: Так. [...] Повтікало багато. І: Повтікали звідси євреї, так? Р: Так. І: Перед німцями? Р: Так (пауза)” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл..

Соціальний чинник був пріоритетним у визначенні новою владою долі конкретної особи, як у випадку з місцевим євреєм-управителем маєтку польського землевласника в селі Доброполе на Тернопільщині: “А жид був в нас той на фільварку і москалі приїхали, і жид той якраз чось приїхав. А москалі кажут: “Забийте його!” А вони [селяни] кажут: “А він нам шо зробив? Забийте ви, як він вам шось винуватий”. І той бідний, він старий був вже такий, він десь мав сімдесят років. [.] І вони нічого не давали йому вже, ні брички, ні нічого. Він так з палицев таков загненов лиш, бо то діти бігали там. І він, значить, туда так пішов на [село] Зарваницю” Інтерв'ю з чоловіком, 1929 р. н., записала Марта Гавришко в с. Доброполе Бучацького р-ну Тернопільської обл..

“Перше побачили їх, бо потому ми вже відкрили їх”

Поділена і тепер доступна бідному селянину земля не тішила спостережливих середняків, які бачили як червоноармійці робили покупки в містах, що лише підтверджувало плачевний стан справ у радянській Україні:

Все, [польської] влади не стало. Люди поділили землю, всі орали, скільки можна, все роздали біднякам, беріть - то всьо ваше, політика була. Влада добра, знаєш. Але саме цікаве те, шо в магазинах все зникло. Були ж кооперативи, були жидівські., була кооператива українська, і був склеп польський. Крамниця. Жид, там була мануфактура, все, розумієш, торгували. Як прийшли наші визволителі, вони як дурні кинулись. Мануфактура є. Ну і гроші - вони мали грошей багато. А наші, ше польські гроші, ше тих не мали. І ше. почали брати все підряд (сміх). Де, яка матерія, все... Вже то дивимося, дивно було. За якийсь там час, до місяця, все там зникло. Все. А треба ж троха, і солі треба, і треба цукру, то перша потреба. І треба взутися, треба вдягнутися - все до Львова. А у Львові черги. Воконак казали.

Не казали “черга”, а казали “воконак” на польський лад. Ну вже відчули радість радянської влади. Але поки шо земля наша, ми господарюєм, їсти маєм шо, а польські з цього, мука, збіжжя, шо було в дворі - все роздали Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл..

Прийшла радянська влада. Люди добрі, я перший, коли прийшов в Рогатин, як я побачив танки ті великі, що через Рогатин їдуть, то так от будинки тряслись. І вони такі страшні, такі ті. Тих дивишся, в кирзаках, фуфайках, таке то нещасне прийшло, і всьо. І що вони зробили? Перше то вони так, пішли по магазинах і за гроші, і навіть за лотереї, бо ніхто не знав (сміється) які гроші. І почали скуповувати. Скуповували, що тільки не було. А в нас була Америка. У нас в магазинах за Польщі всьо можна було дістати Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл..

З цього часу галичани звикали до черг: “А так були завжди черги, і щоб щось купити треба було вночі ставати. Тканини якоїсь чи ще щось треба вночі було ставати. Але тоді було цей, приватна власність, розумієте? Хліб був, і то всьо було, а тканини чи ... треба було в чергу ставати” Інтерв'ю з жінкою, 1933 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл..

Дитячі спогади фрагментарні на описи зовнішнього вигляду червоноармійців, характеристику військового спорядження, психологічний стан новоприбулих. Утім, обов'язково зазначали про дуже “бідну армію”. “Якісь їхали танки невеличкі. А на конях... Я не пам'ятаю такого. Такого не було, - згадувала одна з жінок вступ червоноармійців до села на Тернопільщини. - [.] Як армія. Сильно бідна армія. Бідна армія, в “пирогах” таких (сміється). Не кашкет, а “пиріг” називали, такий на голову троха тойво. Та червоні, та прийшли червоні, і каже, як то? “Прийшли москалі - нема хліба”. Шо нічо не було” Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл.. “Розвиднюється, руські. Ми пішли туди догори, де автобусна, поставали, а вони марширують, йдуть, і так йдуть, як на Підгайці, - описувала 12-річна очевидиця з Тернопільщини, [...] так сміються до дівчат, жартують. Все казали: “О, то нема, як за Польщі йшов поїзд”. Але хто мав тако? За Польщі всі були бідні- босі. Йшов поїзд, то тяжко йшов - бокс-юхт, бокс-юхт. А “бокс”, то знаєш що? Ремінь. І були боксові чоботи, і юхтові чоботи: бокс-юхт, бокс-юхт. То були чоботи. А тепер совіцький поїзд йде, то: шпічки-махорка, шпічки-махорка (сміється). Так з них сміялись” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р- ну Тернопільської обл..

Усні спогади підтверджували відомі з опублікованих спогадів численні кумедні історії, які починалися зі запитання місцевого населення: “А у вас є?”. Попереджені про потребу широкої пропаганди переваг радянського ладу червоноармійці відповідали ствердно на всі каверзні запитання місцевих:

Значить... ці червоноармійці контактували з молоддю. Ну то. то було все так, знаєш, запрограмовано, смішно. Вони йшли їм, то була ж політика, вони казали:

“В нас всьо лучше”, “В нас всьо лучше, в нас всьо больше” і так далі. Йшли до будинку культури, там хлопці сільські збиралися вечорами, подвір'я, причому поляки мали, українці не мали будинку культури, винаймали хату [...], а поляки мали кулко, клуб той, ми зараз кажемо. Було подвір'я, двір - там поставили турнік, піднімались - ну, хлопці, знаєш. Приходили солдати, погутарить. Хлопці в селі питають: “В вас коні є?”. “Ну да, в нас большие, не такие, как у вас. У нас два метра высоты, три долготы, в нас большие кони”. “В вас ліс є?”. “Да, в нас большой, сто метров...”. ... хлопці. То були якісь національні, знаєш, азіати ті хлопці. “А нензи в вас єсть?”. Знаєш, шо таке “ненза”? “Да, у нас много, большие, больше, чем у вас” (сміх). “А парки в вас є?”. “Да, много, все.”. Короста. То був регіт, і казали. “Хлопці, не жартуйте, бо то не можна”. Але ті не розуміли, . ті, азіати енкаведисти, вони підтакували і то все сміялося. Москалики. Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл..

Зібрані свідчення перегукуються і доповнюють опубліковані спогади про атмосферу показових зустрічей влади з народом: нескінченний потік скарг селян та усміхнене і флегматичне обличчя представника нової влади, щасливі “почуті” селяни та “актори, які майстерно говорять одне, приховуючи водночас дійсність і те, що має зустріти отих наївних довірливих людей” Цит. за.: Владислав Гриневич, Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно- політичні настрої в Україні, 1939 - червень 1941 рр. (Київ Дніпропетровськ: Видавництво “Ліра”, 2012), 217-218.. “Я не знаю, а котрі то певне перші і були, то я не можу сказати, ше поляки були. Але зробили, там була школа, на Ґутищині. Була школа, і зробили зібраннє в школі. Зібраннє в школі. Та й дуже всьо обіцєли людьом, як буде добре, як всьо буде, пригадувала обіцянки й підтакування нової влади простим селянам жінка з Тернопільщини. - Цукєрків навезли, задурно давали. Та й каже, хоч я, то мама казали, “та нам треба, нам треба, та нам треба пірнаків”, там ше шось. Вони казали, шо треба. “Добре, добре, ми вам дамо, ми вам дамо”. Ви дасте нам, ніби зерно, Ви дасте нам, а ми Вам дамо так, о” Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл.. Один зі свідків зазначив своє спостереження про етнічних українців у лавах Червоної армії, україномовних військових і чиновників, яких “більше сюди посилали”, а “ті, що російські, вони мало вмішувались” Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл..

Оманливі сподівання і обіцянки новоприбулих швидко розвіювалися з утвердженням нових порядків. Початково загалом прихильне ставлення незадовго змінюли недовіра, настороженість і відкрита ворожість:

Перше побачили їх, бо потому ми вже відкрили їх. Вони: “Не бійтеся. Ми знаємо, шо вам говорили, шо ми вбиваємо, шо ми то. Нє, - каже, - ми воюємо з німцями”. Там то всьо. А потому зразу порядки почали наводити. [.] Ну я вже не пам'ятаю тих всіх, знаєте, як то-то поступово всьо було. То ми ше діти. Але пам'яталося Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Ну, а коли вже ввійшли, і почали наводити свої порядки, і почали збирати всякі подаяння, позики і таке інше. То люди стали з недовірою, а коли ще й добавилася небезпека вивозу за якісь там протидержавні погляди. Кожний став боятися сказати якесь слово, бо думав, що за нього мусить відповідати. Тому ставлення було насторожене, потім вороже Інтерв'ю з чоловіком, 1927 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл..

Впадали ввічі дволикість і невідповідність пропаганди реальному стану речей. “І був клич такий: свобода, рано - вода, вдень - вода, а ввечір - мітинг. Мітинг за мітингом, і всьо то було. [...] Агітували, як добре жити, на тому і кінець, - зазначав уродженець села біля містечка Рогатина на Івано-Франківщині. - А всі виділи, як добре. Хто приїхав, і хто є. Приїжджав той на мітинг, в фуфайці, в кирзаках. [...] Так вже можна було знати, який то інтелігент, і який він то. А брехати, вони вміли добре” Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл..

Пропаговані гасла врізалися в пам'ять підлітків і дітей. “Вчили [.] (тіває пісню) “Ксьонз, піп і равин, вони всі брехуни. Щоб їм всім добре жилось - про рай кричать вони” (сміється)”, пригадувала 12-річна дівчинка з Тернопільщини, коли розповідала про еміграцію на Захід місцевого священика, який “ще за Польщі, вже зачув, що то зближається” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл..

Про вибори до Народних зборів Західної України, які проходили 22-26 жовтня 1939 р., не згадано в жодному зі записаних інтерв'ю. В одній з розмов йшлося про “вибори якісь”, однак у контексті неочікованої безоплатної праці на виборчій дільниці та відкриття селянином для себе нових реалій життя: “Р.: Прийшли до читальні, а там якраз вибори якісь. І.: Ага, ви з татом прийшли до читальні. Р.: А там хтось сказав, що кабінки треба зробити, вибори будуть. Тато каже: “Ходи, Йосип, може щось заробим”. Ми пішли, нам там дали з таких листівок, дощечок зробили такі тимчасові кабіни. Каже тато до того: “Чекай нам ще треба заплатити”. А він сказав: “Большое спасибо”. (сміх) І.: А тато ходив на ті вибори? Р.: Я навіть не пам'ятаю. Він не був якийсь активіст. Так собі працював” Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Радянський режим на початку війни і після неї накладався. До прикладу, відчутні поступки в 1939-41 років не могли здомінувати спогадів про репресії повоєнного часу. “В [19]39-ім році, як прийшли москалі, росіяни, вони дали всьо. Моя мама взяла 8 тисяч грошей на діти, бо в неї багато дітей було. Але самі ті москалі казали, то є на раз. Вони всюди так, один раз, більше не дали, - наголосив чоловік з багатодітної сім'ї на Тернопільщині. - Тато поїхав саньми до міста в зимі, привіз півсаней хліба. А потому карточна система була. Черга стояла. Та то оно всьо, як то казали, показуха була, показуха. Вже, як зробили колгоспи, зібрали зерно, зібрали, але, знаєте, як то на полі, після збірки десь колоски валялись. Люди йшли, збирали колоски. Один чоловік назбирав колосків, пам'ятаю, його так і посадили в Галичі, було 7 кілограмів колосків. 7 років дістав. [...] То вже [19]47 48-ий рік” Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Галич Підгаєцького р-ну Тернопільської обл..

“Прийшли совіти, совіти поділили”

Пересічного західного українця вабили позірна рівність, доступність того, що раніше було недосяжною розкішшю. Молодь наводила приклади можливості відтепер здобути освіту, доступу до мережі закладів культури. “В нас тільки з села один вчився, один вчився студент - Борох Іван - батько продавав, був багатший, мав поле, продавав по шматку поля, а так більше ніхто не вчився. Двокласна школа, і на тому кінець”, - перспективи української здібної молоді до війни описав випускник Львівського педагогічного інституту початку 1950-х років Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл.. “Російська мова, вона дуже подібна до української. Люди скоро, скоро привикали до тої мови, - ділився тогочасними настроями серед односельчан чоловік з Івано-Франківщини. - І ще одно, найголовніше, кінотеатр за Польщі був тільки польський. Там могли пани ходити, бо там треба було п'ятдесять грошей. [...] Заплатити, щоб купити білет. Там... Ну, наші майже не ходили. Нараз, нараз відкрили кінотеатр безплатний. І самі такі фільми показували, колгоспні, любовні, то всьо. Люди йшли до того, що там чотири рази, чотири сеанси на день давали. Жінка купила то це, на базарі в середу, але не хоче кинути. То спочатку з мішком поставила під кінотеатр (сміється) і пішла. А ми, а ми молоді то в неділю ту, то битком набитий той кінотеатр, з середини, і надворі. [...] Люди не знали, що таке кіно. Перший раз... І я сам, я перший раз подивився - це так цікаво було. А фільмів давали досить” Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл. Перегляд художніх кінострічок ставав невід'ємною частиною тогочасних урочистих подій, для цього спеціально привозили пересувні кіноустановки. Окрім знаних творів радянської кінопропаганди, показували чимало й на українську тематику - “Багата наречена”, “Кармелюк”, “Митько Лелюк” (Гриневич, Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 -- червень 1941 рр., 219-220)..

В розповідях людей особливо наголошені моменти розподілу новою владою землі:

В тридцять дев 'ятому році... Червона армія... Ну досить взяти, шо люди сприйняли позитивно. Вони ше не знали тої суті совєцьюї. Шо їх чекає. Але прийшли визволителі, поляки втекли... Політика совєцька - поле ваше. А шо селянину бідному, було ж все бідне, багато людей наших виїхало закордон в Америку, в Аргентину, особливо на заробітки - не було роботи за Польщі. [.] Все, беріть землю - почався дерибан, кожному давай... Хоч землі бери, землю поділили, роздали Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл..

Прийшли совіти, совіти поділили. [...] Мав я шестеро дітей, но мав я три чи дві морги, тобі додали на кожну душу [по] моргу поля. Парцелювали ніби. [.] Всьо поле роздали, що було панське Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл..

Для вихідців із незаможних родин важливим моментом дитячих спогадів було призначення землі їхній сім'ї, праця на тепер власному полі. “І землю брали люди. Всі. То так було смішно. “Дати, дати треба, бо цей бідний!” Як то люди, знаєте. Хто кілько хтів землі. Так, давали-давали. І.: А в Вас батьки? Їм дали землю чи ні? Вашим батькам дали землю? Р.: Ну та мій тато не дуже і хотів, бо він мав трохи своєї. Але я пам'ятаю, ми так на горі, то були кавалок, так я знаю, чи пів морґа, чи морґ, - ділилася спогадами жінка зі села Коропець на Тернопільщині. - Я ще була мала. То було [19]40-го року. Я десіть років мала. Але я знаю, бо я вже ходила туда з мамов і з татом, як то діти ходили на поле. То нам там були дали. Роздавали-роздавали. То всьо, та гора і та гора, то всьо було того [землевласника] Баденя” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Кругла сирота зі села Вишнівчик у Тернопільській області, тоді 12-річна дівчинка, ділилася вкарбованим у пам'ять епізодом: “І: Але цю землю [землевласника] Жиборського, то роздали людям? Р: А як же ж? Де поділи? І: Тоді у вересні? Він втік, і дали землю? Р: Ну а як, ще дали насіння. Нам дали насіння - горох. Завіз в поле насіння, то цьотка була, же мами не було. То посіяли горох за лісом. А горох видко, то посіяли горох, а я ходила з патичком і пхала в землю. [...] Той горох, а туда ще бараболю. Казали Макова гора. Там бараболю, ще горох. Було, 25 сотих дали, бо то роботу робили. Не робили в установі, щоб дали 15 [сотих]. [...] Москалі роздавали. Фільварок роздавали, порозбирали люди все” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.. “Нам дали насіння - горох”, “я ходила з патичком і пхала в землю” - особливо підкресленими видаються ці фрази, як і наголошення того, що її родина “роботу робила”, а не “робили в установі”, тому й отримали при розподілі 25 сотих. “А видоїли корови, молоко є. В баньках молоко, ніде не здають. Діти йдуть, хто не має - йде, а він роздає. Такий Бартох писався, той чоловік, продовжувала вона ділитися перевагами нового життя очима підлітка. Роздає теє молоко. Каже: “Ти чея?” Кажу: “Федоровичиха”. Там мали літру молока чи купили чи хто дав. А він дав дві літри (наголошено), вже є що (сміється). От так було” Там само..

Всі без винятку селяни розповідали про розграбований маєток місцевого землевласника і менше про його долю й родини. “Той маєток, що був, роздали людям. Такі були, що коні забрали, корови там були забрали, свині були. Бо він [місцевий землевласник] лишив і втікнув [...]. А палаци були ще лишили, то ще школу були зробили [.. .]” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.; “Люди розібрали худобу: і коні, і корови - все люди розібрали. А що не забрали, то совіти пороздавали бідним. То в тих стайнях були будинки, що там ті солдати жили. І в тому палаці були солдати” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл., - майже кожен/на ділилися про осінь 1939 р.

За лічені дні маєток місцевого землевласника розграбували і понищили. “Всьо, що виділи те і брали. Не дивилися ніхто на кого хто міг, що забрати, то й забрав. Там що було і що де було, так всьо брали” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл.; “А люди як ті... за день, за два рознесли всьо, весь маєток, що там було панське. [...] Собі позабирали. Село велике, ще й з других сіл приходили, хто що міг тягнув” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.; “В маєтку, Ви знаєте, що люди всьо брали, що попадало під руки. Що попадало під руки, що хто міг взяти, то брав” Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.; “[...] Але люди., як то не красти, як треба, а там є” Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл., розважали про те, що тоді відбувалося, оповідачі зі сіл Бариш і Коропець Тернопільської області, села Малі Ланки поблизу містечка Бібрка на Львівщині.

Деякі оповідачі уточнювали, що впершу чергу майно місцевого дідича розібрали його ж працівники з маєтку (“форналі”) чи/та односельчани ще до приходу радянської влади, яка потім роздавала його біднішим зі селян:

Та, вже совіти прийшли. Такі робітники, шо робили. То так сі полишили. Всьо з хатів собі забирали. А худобу. Зара, я Вам скажу. Роздавали. Але вже рускі як прийшли. І сказали так: “Бідним, котрі не мають худоби давали худоби, бугаї.” А там було не знаю кілько коней. Пари коней. Вози, всьо-всьо. То але люди розібрали.

Ше до того чєсу розібрали. А во вчули, шо Баденьо виїхав, і тогди розбирали хто що міг. А він що. Він золото мав, в машину сів та й поїхав, нє? А то всьо лишив. А тутка була. Тутка, де мебельний є, то були стайні. Та я всьо пам'ятаю. То там худоби було. Яка то була господарка. Та то сила страшна Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

[Землевласник] Козібродський. То він так само [.] як но ту москалі прийшли, ті перші, і він десь зараз, вони всі звідси змили. Я не знаю як вони ту повтікали то.

Но як ми прийшли, то ту вже фільварок грабували. Вже хто йшов хтів, брав. Там корови були. І в ті покої йшли. Вже такєво було. Вже рабували той фільварок. Були таківо бідні. Такі були тії... Називали їх форналі. Шо вони робили в пана. Вони постоянно робили в пана. Вони не мали ніяких поля, нічо, там робили. То вони зара тото всьо. Йшли на фільварок і собі брали. І корову си взяв, і. Таке Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Вікторія Куделя-Свйонтек в с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл..