"Приишли рускі": пам’ять про радянську владу 1939-1941 років у біографічних наративах найстаршого покоління жителів західної України

Кілька оповідачів зазначили, що самі землевласники закликали своїх працівників розібрати речі з господарства, знаючи про близький прихід червоноармійців. “Р: Люди все розібрали, одежу в шафах, ну але то прибічні, такі що там трохи знали що він вже той. Він каже: “Беріть що хочете [...], бо я їду”. І: Той шо Бадені? Р: Як він вже їхав, а москалі вже були в Бучачі, то знаєте вони на другий день приїхали сюди. Він знав, що москалі зразу заарештують тай всьо” Інтерв'ю з чоловіком, 1936 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Діти пригадували й свої зацікавлення в маєтку, перелічували (не)здобуте з майна і господарки колишнього власника:

Розбирали фільварок. Я каялась. Я мала 12 років і чо я не пішла подивитися, як розбирають фільварок. Що хто хтів, то брав. Може так хто не йшов брати, але давали, викидали. Розбирали фільварок. А тут сусіда була [...], від мене рік старша. Вона каже: “Я була, я так хтіла аби баранє би мені дали”. [.] “Баранєтко, і мені не дали, а я так хтіла”. Баранєтко хтіла мати, а їй не дали. А я кажу: “А я так хотіла йти, і не знала коли, би я хоч подивилась, як розбирають фільварок”. [.] Там і корови були. Порозбирали. Корови були, давали бідним людям, хто не мав. А як же Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Вишнівчик Теребовлянського р-ну Тернопільської обл..

А вже на другий день [після виїзду землевласника з родиною] почали йти, ну, знаєте, люди є люди. В мене, в мене, бо я був такий. Брат, тато нє, тато служив в пана, він не йшов, він не мав права. А брат [...] туда. Він не хватає маєтків, він хватає книжки. Енциклопедію, видавництва Гутенберга, він всю забрав. 30 з лишнім томів переніс. В мене ще вони є. [...] Він брав такі во книжки, грубі. Медичної літератури, вона є. Так, він цим займився. І, правда, шафу привіз. [.] видно фіра привезла, кинули, поставили під хату Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Та певне шо порозтягували. І меблі порозтягували, і всьо порозтягували. Чо не порозтягували? Всьо порозтягували. Я сама си шафу взєла. [.] І.: А було би цікаво подивтись. Велика була шафа? Р.: Та не така дуже велика, але така менше- більше файна була шафа Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в с. Куряни Бережанського р-ну Тернопільської обл..

В руйнуванні господарств місцевих землевласників не було потреби. “І саме- саме погане [...] - почали грабувати. Панське - це вже ваше, беріть! - розумієш. Хто шо міг. Брали те, шо непотрібно” Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл., ділився чоловік зі села Словіта Золочівського р-ну Львівської області. З відстані часу люди розмірковували про те, що сільська влада добре вчинила утримавшись від руйнування будівель палацу, яким відразу ж знайшли призначення. “То щастя, що не спалили і не зруйнували. Чому? Бо була мудра влада сільська і газди кажуть: “Слухай, якщо це все наше, то нащо його валити?”, - розповідав оповідач з Коропця на Тернопільщині про вцілілий маєток. - То ви на пана працювала, значить агітують, беріть всьо, то ваше. Якщо наше, то не треба рухати, най воно буде. Буде щось друге, буде школа, може яка влада буде там розміщатися. І фактично так” Інтерв'ю з чоловіком, 1936 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.. Зазвичай будівлі колишніх маєтків використали згодом для місцевих колгоспів. “І: А шо сталося з тим фільварком потім? Шо там зробили? Р: А во, москалі прийшли, во хату взяли на кантору, а стодоли взяли попалили. Як то наші люди. Ну шо, шо то польське - най буде. За стодолом ше стайні, було багато. Потім колгосп, тримали свині, а там був такий будинок, майстерню зробили. Там колгосп, треба було вози рехтувати, всьо таке” Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Безброди Буського р-ну Львівської обл., - розповідала жінка зі села Безброди Буського району Львівської області.

На запитання про пограбування маєтку йшлося в першу чергу про худобу і коней, а з речей - про непотрібне в господарстві селянина: “Речі. То всьо забрали. Піаніно було, я ше його виділа, там стояло. Не знаю, де то, хто то забрав. Казали, шо забрали там до [містечка] Красного до школи. Чи так то, чи нє, я не знаю” Там само.. Непотрібним речам із маєтку не було застосунку в господарствах селян. “Мій дідо по татові був, як колись називали, возив пана, так як то бричкою возив, доповнювала розповідь матері-очевидиці донька. І вже всі люди всьо брали. А він [місцевий землевласник] каже до діда, дідо ся називав Микола: “Миколко, возьм собі щось”. А дідо каже: “Я не хочу”. То він був дав діду, з тридцять дев'ятого року козлині такі роги на пам'ятку, щоби пам'ятав про мене. По-польскі написано “Бариш 1939 рік”. То так ніби на пам'ять дав ті роги такі” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл. ^{Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Словіта Золочівського р-ну Львівської обл.}. Практично ідентичні історії про непотрібне в господарстві селянки дзеркало з пограбованого маєтку, яке спіткала однакова доля, розповідали на Золочівщині Львівської області й на Монастирищині Тернопільської області:

Для селянської хати, для селянина велике дзеркало, величезне. Жінка на плечі принесла в хату - воно не влазить (сміх). Поставила під стіну, під хату і поставила в'язанки кукурудзиння. Прийшла корова, то смішно - анекдот. Корова з поля прийшла, господині не було, вона те кукурудзиння почала їсти і впало, відкрилося дзеркало. Бачить корова своє відображення. Розігналася і... (сміх). Комедія⁷³.

Баба одна, не було що, вже все забрала, а вона взяла велике таке з трюмо дзеркало.

А воно мало підставку аж так до, високу підставку. Нє. І поставила те дзеркало, “притарабанила” до дому і немала де поставити, бо хати старенькі. А вона поставила в стайні. А в стайні там корова була. То все, а мале теля родилося і вона. Як то кажуть пустити його до корови, то все. Але воно ся прорвало і подивилося. А там друге теля в дзеркалі і воно почало бухкати і дзеркало впало і побилося, бо воно мало стояти на підставці (сміється). І люди тягнули хто що хтів Інтерв'ю з чоловіком, 1936 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Поділ землі передував створенню колгоспів, праця в яких практично не відклася в пам'яті опитаних - місцеве населення однозначно не хотіло працювати в колгоспі, “ховалося”, але й “не силували нікого”. На запитання: “Перші совіти робили колгосп?” відповідали: “Вони то робили, але не всюди, бо не встигли. Вони вперед землі роздали людям. [.] Та що нам, що були когось завели, люди не хтіли робити і нічого, і вони не силували нікого, ні” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.; “А як же ж. [.] Самі записали. Визвали вас в сільраду - розпишись. Не хотів розписатись - самі розписались. Тоді радіо: “Ось таки-то і таке-то прізвище, сам вступив в колгосп”. Так, навіть, ніхто не ходив” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в м. Рогатин Івано- Франківської обл.; “Вони [селяни] не йшли [до колгоспу], не хотіли, ховалися” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Стратин Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл..

Згадували місцевих селянок, які за нової влади посіли керівні посади: “Була жінка, вона була головою сільської ради, її відіслали до Києва, Хрущов був, то вона все з ним працювала, а я з її сестрою ходила. Потім вона приїхала, привезла апельсини, мандарини і нам дала по одній. Привезла нам бархату. Бо тоді у нас не було матеріалу ніякого” Там само.; “Ну я не знаю чи вони [прихильники радянської влади в селі] раділи, але трохи мали такий якийсь, знаєте, погляди свої. А потому присіли. Але то не були такі, знаєте, як би вам сказати? З такої дідівської родини, бідний. Там щось йому пообіцяли. Він всьо вже. [...] Її казали [прізвисько]. А вона писалася. Як вона писалася? То вона дуже така патріотка була. [Прізвище], я пригадую такий ще був. То я точно пригадую. [Прізвище] був. То вони в колгосп перші вступили зразу. Вона була головою колгоспу. Ніякого поняття не мала. Та й все. То такі...” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Помітна чітка соціальна градація в довоєнному суспільстві села: “Ми належали до середняків. Ото були так: бідні, були середняки і були куркулі. То ми належали до тих середняків” Там само.. Про одного з місцевих ставлеників села на Тернопільщині відгукувалися: “Бідний. Ну такий. Не бідний, але шо небогатий. Москалі богатих не брали. Москалі богатих на Сибір брали” Інтерв'ю з чоловіком, 1929 р. н., записала Марта Гавришко в с. Доброполе Бучацького р-ну Тернопільської обл.. “[...] ми належали до середняків, а вони [совіти] давали біднякам, - відхрещувалася оповідачка з Тернопільщини на запитання інтерв'юерки про отримання її сім'єю худоби і землі з панського маєтку. - А були богачі, а то були. Богачів мало у нас було. Більше середняків. Село не було таке богате” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.. В частині інтерв'ю відчутно, що люди заперечували отримання будь-чого з маєтку, зараховуючи себе до середняків: “І.: Люди йшли [до маєтку пана] і брали просто собі? Р.: Та брали собі там. І навіть в ті покої. І з тих покоїв. І.: А ходили брати тільки ті люди, які на пана працювали, чи просто люди з села? Р.: Та як ще хто хтів з села, то що, там хто кому забороняв? Там зробили такєво якесь, доступне. Всі ходили і брали. І.: А свекруха Ваша там не була, вона не казала як ті покої виглядали? Р.: Нє-нє. Вони нє, вони мали поле. Вони з дому мали поле. Там господарка була. То віддалисі так само до таких. То вони своє пильнували. І.: То тільки бідні люди ходили? Р.: Таківо, що не мают. Що не мали поля” Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Вікторія Куделя-Свйонтек в с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл.; “Роздати людям, бідним людям роздати худобу. І людям почали давати худобу. Яким людям? Жебракам. Тим, що нічого не мали, ходили по хатах жебрали. І: То вам не перепало? Р: Ніколи в світі, в мене була худоба. Це давали тим бідним, які нічого не мали і не хотіли мати. Дали йому корову, а він прийшов додому і зарізав корову. Потому кажуть: “Здай корову!” А він каже: “Я нічого не маю” Розумієте? Каже: “Здай корову до колгоспу”. А він каже: «Я нічого не маю, я вам звідки візьму корову?»” Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.. Втім, роздану з маєтку худобу ще почасти могли повернути до новоствореного колгоспу, на відміну, наприклад, від зерна: “[...] Худобу людям давали, свині людям давали. Всьо то, зерно людям роздавали. Всьо, що годно було з'їсти, поз'їдали, а що не з'їли, то пропало. Бо хто потримав корову місяць чи два. Бо кажуть: “Ти получив корову? Приведи корову” (сміх). І так було. І.: І вели назад корову. Р.: Та віддавали. А хто получив зерно, то з'їв. Ото було” Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Характерно, що малолітні на той час оповідачі запитання інтерв'юера/ки про колективізацію за перших радянців продовжували розповіддю про місцеві порядки за німецької окупації, коли радянське і німецьке накладалося чи порівнювалося. Звично було почути від людей: “Контигент тра було дати так, як за москалів, тра було дати і за німців. Зерно віддати” Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл.. “В [19]39-му, вже і потім ці, як то кажуть, москалі прийшли, в [19]39-му, потому, як Німеччина напала на Радянський Союз, москалі пішли назад, на своє. То вкоренився німець, і тоже контингент збирав зі всіх, - розповідав уродженець села Княгиничі Рогатинського р-ну Івано-Франківської області. - Там реєстрували. Ти посіяв скілько, гектар, два, того, того, того, того? Свиня кольчукувалося, всьо на обліку - кінь, корова. Всьо було на обліку в них. Не було... Як зарізав свиню, то вони прийшли, мало що не розстрілюють, так” Інтерв'ю з чоловіком, 1934 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Княгиничі Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл..

“Граб, його я дуже пам'ятаю”: місцеві землевласники

Місцевих польських землевласників згадували по-різному - залежно від віку і місця проживання. Спогади найстарших з опитаних були відчутно повніші. За рахунок широкої географії інтерв'ювання постала мозаїка образів галицьких дідичів. “Тужанський. Фамілія була Тужанський. Але він добрий був. Ми не раз були малі. То вже в [19]39-му році, то було за Польщі. То він не раз їхав з фільварку туда в [містечко] Бережани, та й ми не раз сі вкланєєм йому. Та і він показує, же він нам дасть. То він вертався звідтам, з Бережан, купив нам цукєрки. То все кидав нам цукерки, - згадувала жінка зі села Куряни на Тернопільщині. - Завіз нас... А ми їли ябка, такі во же то теребухи. Позапацькувалисі. А той він взяв нас на тую бричку. Завіз нас до фільварку. Там квіти посаджені так. [.] завіз нас на фільварок і дав нам пампухів. Там приймив нас, всьо. І там казав тій покоївці, жеби дала води, би ми сі помили, бо ми ті ябка гризли позапацькувалися. В [19]39-му році було, я вже мала дев'ять років” Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Куряни Бережанського р-ну Тернопільської обл..

Діти райдужно згадували про облаштування маєтків:

І.: А як той фільварок... Як там виглядало до війни? Ви то бачили?

Р.: Дуже файно. То такий був домік. То така була красота на той час. Він був такий довгий туди. Ну і там дерева, там став. Той став і лишився, але я не знаю чи він тепер там є чи нє. Дальше, з тої сторони, то називали райок. То таке було...

Долина і такі кущики різні засаджені. То ми туди, дівчата, збиралися і йшли в той райок подивитися як і шо. Гарно. Дуже було гарно Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Як виглядав той палац до війни?

Р: Як виглядав? Оооо, чудово. Той палац, по-перше, що там річка йшла попри самий палац. [...] та брама, що до парку, до палацу. Тут же ж був млин і та річка Коропча, яка була колись глибоководна, не така як тепер. І там десь на лугах, на тій вулиці, що йде туда понад річку. Там десь був розвід, що одно русло йшло до пана через парк, а друге русло йшло так, як тепер йде. [.] А вище тої річки було озеро, пан собі зробив. Для краси. [.] А там були такі файні дерева за озером [...]. А з цеї сторони, так як палац нижче і річка, а за річкою сюда вже, то я пам 'ятаю, які чудові рози росли. Тепер таких не виджу. Бо то вони не наші, наші вже дрібніші. А то були такі один патик і на патичку, кожний мав тичку, прив'язаний, і така лише... тилько рози. То були чудові, то я була там Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Підлітки помітно наголошували на важкій фізичній праці в господарстві дідича: “[...] до него ходила на роботу, то я знаю то. Що як він платив нам там? [.] Цілий день йому робили, а ввечір поставали люди в чергу і він йшов, і як кому хотів так дав. Хто йому ся сподобав, то ліпше, а так” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл.. Для дітей ж праця в “пана” - це була цікава пригода. “(сміється) Я ходила в п'ятий клас, то якраз було перед війною. Ходили поляки, польські дівчата за мною. А пан більше польських приймав на роботу, українців не дуже... - пригадувала оповідачка зі села Коропець на Тернопільщині. - Але у сільському господарці мусів українців, бо хто буде йому... не був би тілько самих поляків. Та й вони похвалилисі, що ходят до пана на роботу, платили їм гроші. Ну, а я тоже хотіла грошей! Полоти бараболю. Не сапати, а полоти. Та я пішла один день... робили ми чи 8 годин, чи 10 - не пам'ятаю. Но не від раня до ночі, ні, але до сполудня ген-ген. І обід то був дві години, перерив. [.] То мала 60 грош, а я за тиждень, щосуботи був виплат мені вже. Пішла, а то 60 грош (сміється), та тішилася, бо вже заробила гроші” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Спогади про виїзд місцевого землевласника уривчасті. Вирізнялися розповіді мешканців селища Коропець Тернопільської області про останнього дідича з роду Бадені, його родину й еміграцію у вересні 1939 р.: “Граб, його я дуже пам'їтаю. Він не був. Пані була така як. висока, чорнява і така худенька була, Ядвіґа. А він був трошка ниж. ніби. такий не дуже високий і не дуже малий. І ходив все з палицев. Я його так, як дивлюсь. А [донька] Зосі була така гарна дівчина і той [син] Ясьо” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.. Як зазначали в інтерв'ю, “граф мав маленьку машину легкову на дві особи”, якою з дружиною і водієм “ втікли через Румунію чи через Чехословаччину, втікли до Англії. [...] нічого з собою не взяв, хіба мав золото, або якісь дорогоцінності, бо то була така малесенька машинка, що їх лише дві особи сідало” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл.; “ззаду вже йшли, Червона армія йшла. Розумієте? Він боявся попастися в руки енкаведистам. І от, вони над вечір втікли, після обіду. Другий день, кажуть, що Червона армія вступає” Інтерв'ю з чоловіком, 1932 р. н., записала Марта Гавришко в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Поодинокими, але такими, що міцно вкорінилися в пам'яті очевидців, народжених у 1920-х роках, були спогади про репресовані родини місцевих польських землевласників, які не емігрували. Згадували про дружин із дітьми, які “повтікали якось” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл. або ж їх “совіти злапали і вивезли на Сибір” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в с. Осівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.. Нерідко, як до прикладу в селі Куряни на Тернопільщині, йшлося про те, що родину землевласника нова влада “забрала” й нічого про них невідомо: “Забрали його [пана]. Москалі його забрали. Прийшли до покоїв, забрали всю родину. [...] Забрали всіх. Марійку, і старого зі старов, і зятя з доньков. [...] А я не знаю як [по імені]. Все була “пані”, “ясна пані”. Так і казали. А я чось не знаю як вона сі називала. Донька знаю, шо Марійка. [...] Ніхто їх більше не видів. Забрали їх, так забрали” Інтерв'ю з жінкою, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в с. Куряни Бережанського р-ну Тернопільської обл.. Сумна доля спіткала землевласника села Бариш на Тернопільщині: “[...] москалі прийшли, то його [дідича] забрали і її [дружину] забрали, і дві дівчини. Але дівчата і вона, то повтікали якось, а його взяли. То він був такий нещасний. А так йому сльози текли. То я його навіть виділа. І його ще на дорозі били, щось він казав, то ще його били. І повели його туда. Казали, що забили. Але, де його забили? Але що забрали відси живого” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл.. Заможне господарство одного з місцевих поляків тільки що прибулі в село Бариш червоноармійці сприйняли за ще одне “поміщицьке” й вимагали його для розправи: “«Де ту помєщик?». Той рускій приходе ту. “Бо ми вже з їдного помєщика кішки випустили”. А я не знаю, чи вони того вбили, чи як, то я вже не пам'їтаю, як то- то. Бо там так, же там борше вони заїхали, бо там був тоже пан. І все: “Де помєщик?”. [...] І так вони пішли, і його [вітчима] не чипали, бо там не було кого. Він ще й каліка був [,..]” Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл..

“Вивозили дуже на Сибір”: репресії і депортації

Прихід радянської влади для галичан - це відразу асоціації з репресіями і засланням мешканців села “на Сибір”. На перше місце виступав матеріальний чинник “богатих на Сибір брали” Інтерв'ю з чоловіком, 1929 р. н., записала Марта Гавришко в с. Доброполе Бучацького р-ну Тернопільської обл.: “[...] хто багатші були, то їх забирали” Інтерв'ю з жінкою, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в с. Стратин Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.; “Людей вивозили дуже на Сибір. Розумієте, хто українець був, або казали: багач, куркуль. А він власною працею. І люди ховалися. [ .. ,]” Інтерв'ю з жінкою, 1933 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл.; “Та то було страшне. Мав я з два коні, всьо - на Сибір” Інтерв'ю з чоловіком, 1933 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Галич Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.; “Наші люди [українці], які в пана землю покупляли на кредит і обробляли, хати побудували. Їх за то теж вивезли. [.] І.: А що, він [родич, якого вивезли] був трошки багатший? Р.: Та нє, купив три гектари землі і всьо на виплат. І.: У того пана? Р.: Так. І.: А самого чи з сім 'єю? Р.: З сім'єю, було у нього п'ятеро дітей, всіх вивезли Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка

Перемишлянського р-ну Львівської обл.”; “Повивозили всіх. [...] [Поляки] Томчек, мав 60 морга поля, Вуйчік мав 100 морга поля, то їх всіх вивезли в Сибір. Усіх, хто був багатший, всіх вивезли в Сибір” Інтерв'ю з чоловіком, 1925 р. н., записала Марта Гавришко в м. Рогатин Івано- Франківської обл..

Окрема виділена в спогадах категорія заможніших селян (українців і поляків) - трудові заробітчани, вони на зароблені кошти купували землю і будували свої господарства, які радянська влада згодом відібрала:

Тут він був на кінці вулиці, [.] американець йому казали. І він поїхав до Америки десь, там заробив гроші і приїхав сюда, побудував господарку. Купив тут поле і побудував господарку, розумієте, так якби сказати в американському стилі. - розповідав уродженець містечка Бібрка на Львівщині. - Там було помешкання, з другої сторони стайня, з третьої сторони стодола. То такий квадрат так якби був. І там навіть ніхто не знав, в них було центральне огрівання ще за Польщі. То там прекрасно було. Там зараз поле мав, розумієте, так, якби в сторону [села] Підгородища, туда там поле під горбик. Як прийшли москалі, розумієте, і вони то націоналізували. І вони зробили ветлікарню. І він - бідака, помішався. Забрали то всьо і всьо Інтерв'ю з чоловіком, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка

Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Бо той тато мій, той другий [поляк за національністю], то также казали йому, шо він куркуль. Він був в Канаді, заробив гроши, купив собі поле там Інтерв'ю з жінкою, 1931 р. н., записала Марта Гавришко в с. Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл..

Відчуття економічної скрути, що настало за радянської влади, мало великий вплив на дітей трудових мігрантів. Через свій вік вони не розуміли різких змін, їх не покидали спогади про попереднє благополуччя сім'ї. Так, наскрізною сюжетною лінією інтерв'ю з однією з жінок була розповідь про довоєнне заможне життя родини. Батько респондентки повернувся зі заробітків “з Америки” й мав велике господарство в центрі села, поодиноке на той час освітлення дому і водопровід. В пам'яті жінки тому особливо відклалися перші роки радянської влади - репресії і вивезення до Сибіру: “І: А взагалі, як перші руські прийшли, як люди реагували? Р: А шо реагували? Вивозили на Сибір заможніших людей, так, а по тому уже як хто міг жив. [...] Людей вивозили багато на Сибір і були такі, шо в тюрми їх забирали. Казали, шо ті сі бавили в політики, то таке, шо я знаю, більше нічого не знаю” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Наталія Отріщенко в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл..

Про репресії 1939-1941 рр. говорили нащадки заможних селян, тоді ще діти, в пам'яті яких залишилися найдрібніші деталі вивезення близької людини. “41 -го року, в червні, мого діда вивезли за куркульство. Маминого тата. Мого діда. Вісімдесят років, - розповідала жінка з села Коропець на Тернопільщині. - [.] То я пам'ятаю, як його забрали на віз везти. А мамина сестра прилетіла: “Марія, Мацю, Мацю, ходім, бо тата забрали.” Та пам'ятаю, шо мама хватили торбину та кинули шмаття. І так як то є вдома сало, нє? І хліба, і сала накидали там. [...] І я з ними бігла догори. То я мала одинадцять років. [...] Дід вісімдесять років. Але діда вивезли за куркульство. [...] І відтак я догонила. Я стала на дорозі, а дід над'їхав. І там міліція ніби коло діда, і фірман. Я кажу: “Йой!” Мама і тета: “Біжи вже, доганєй!” А тепер, де той міліціонер сказав, що ніби: “Зачекай, бо то...” А дід. Я так пам'ятаю, так плачу. Шию так притиснула (плаче). Та вже мав господарку. Парку коней, дві корови, пасіку таку велику і відтак пасіку велику. І в момент сі всьо знищило. Всьо знищило. Забрали рускі, забрали всьо” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Коропець Монастириського р-ну Тернопільської обл..

Наскрізною лінією спогадів про першу радянську владу було також горе сусідів - репресії щодо поляків-колоністів. Про життя польських колоній, що нерідко межували зі селами, в яких проживали оповідачі, практично не йшлося - дітьми вони найкраще пам'ятали про близьке їм: сусідів і друзів, родину, навчання в школі, релігійні практики. Втім, зимову депортацію 1940 р. пригадували чимало з опитаних:

Багато людей [вивезли]. То була акція така, 25 градусів морозу, їх на сани, може трохи лахи і муки чи крупи якої. А решту все полишили Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка

Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Там [хутір поблизу села Доброполе на Тернопільщині] десь було вже коло п'ядесять сімей. То багато. І в [19]40-ім році Сталін-батько той... Приїхали в Різдво саме і взєли фірів з Доброгополє і їх вивезли до Пишковец [на залізничну станцію] і на Сибір. [.] Всі. Тілько їден, такий [імя і прізвище] [залишився, бо завчасно утік з дому] Інтерв'ю з чоловіком, 1929 р. н., записала Марта Гавришко в с. Доброполе Бучацького р-ну Тернопільської обл..

[.] в сороковому році [...]. Десь в зимі начали вивожувати. От і зачали вивозити вот тих поляків, розумієте. І вивозили таких партелянців в [селі] Стоках [біля містечка Бібрка на Львівщині]. [Село] Стоки були, то були партелянти. Колись їх там були, жили, і вони казали, то партелянци, я не пам'ятаю, щоб не казати, вороги чи що, і їх вивозили. Пам'ятаю, що коло кінотеатру, то там на санях, то мороз був в зимі, вдіти не було, в бочках сиділи діти. Бо то зимно було, вони не мали одежі, їх вивозили на Сибір. От то я пам'ятаю Інтерв'ю з чоловіком, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка

Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Одного разу, цей [сільський] актив скликали в райбудинок культури [містечка Рогатин]. Ніхто не знав чого. Але скликали, на день. Тримали їх цілий день, показували фільми, а ввечір, підводи з'їхалися, і до кожної підводи один енкаведист, або керівник партії, або якийсь цей їх. І всі активісти, які були. І що вони зробили? Загрузити польських колоністів. То так, чи жандармерія, чи лісничі, чи ще щось, то всьо. І в тих селах поляки були, мали колонії, цей, всьо то. Він такий самий бідний, як той хлоп. То мав поле може й всьо. От розказували мені ті, які прийшли до хати вночі, і збирайся, на Сибір. Нічого не має, нічого, діти плачуть..., люди плачуть. І він каже: “І я плакав разом з ними. Але, я мусив виконувати цей”. І їх всіх, підводами звозили на желізну дорогу, ще й то у вагонах тримали два чи три дні. А тоді вивезли в Сибір. По дорозі їх половину повмирало Інтерв'ю з чоловіком, 1922 р. н., записала Анна Чеботарьова в м. Рогатин Івано- Франківської обл..

Тоді ще малолітні оповідачі не знали “кого вивозили, [.] чи тих богачів, куркулів, чи як то вони то називали, ті москалі”, але досі пам'ятають: “[...] наших тих два вікна, то ліжко, [.] мороз був сильний, сніг був сильний і місяць світив отако ясно. Ну, а я ночую, пробудилам сі і чую, ну, таке стогнання дітей, плач дітей. Я собі стала на ліжку в сорочці. Ну, а вікна замерзли, такий сніг є. То я так похухала трошки, подрапала. А хтось мене тягне за сорочку. Не світиться в хаті - темна ніч. Мама каже: “Шо ти робиш?” Кажу: “Мамо, подивисі, шо то тих москалів. Вони їх на. псами вивозять людей”. Псами! То було шість псів спереду. То що я запам'ятала. Великі пси, як коні. Далі були сани. Ну, на санах такі якісь перини, подушки чи що, ну і там ті жінки сиділи з дітьми. І то як сторона [сіл] Волови, звідтам Стрілки, на Бібрку, через нашу [вулицю] Зарічну вони їхали сюди [...], і потім на Глібовичі до поїзда. Товарни... товар... ті, товарникові вагони були. І то всьо ладували туда, і вивозили” Інтерв'ю з жінкою, 1934 р. н., записала Анна Вилєґала в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Надумані політичні процеси над суспільно активною частиною населення і масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах в червні 1941 р. при відступі радянської влади відклалися у пам'яті жителів галицьких містечок чи сіл поблизу. Четверо з них (найбільше зі записів у цьому проєкті) розповіли про містечко Бібрка на Львівщині. В колективній пам'яті постають нелюдські тортури громадсько активних земляків: українців, які проявили себе на початку встановлення радянської влади, “такий був адвокат колись Кульчицький в Бібрці. Та самі кращі, самі, знаєте, такі патріоти” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл., “То було 17 чи скільки людей, я не пам'ятаю точно. [.] вони були націоналісти і ходили до читальні. Того адвоката, що недалеко тут жив, Кульчицький. [...] з села з Романова, і з Підгородищ, і з Дев'ятників були люди. І з Бібрки Козакевич, Боднар” Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемиш- лянського р-ну Львівської обл..

Їх всіх в сорок першому році, розумієте [...], то їх всіх як втікали, москалі їх всіх поварили. То варили, можна сказати, в котлі, побили. Вони були там в тюрмі. Їх було кілька, щось п'ятнадцять чоловік. Їх всіх побили там якраз Інтерв'ю з чоловіком, 1927 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемиш- лянського р-ну Львівської обл..

Бачила я той котел. То той котел такий, знаєте, був як колись, може ви не пам'ятаєте, студня бетонова, казали, така. І там така драбинка була. І по тій драбинці вони людей спускали. Там, в тому котлі вони варили. Той котел бачила. Що там крові було. [.] То був страшний похорон. Я вам не вмію того навіть передати Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл..

То там була така горяча вода в бочці і вони пхали руки в той кип'яток. Спікали так. Вони мали такі вінтовки довгі, то ще автоматів не було, тільки та вінтовка. З такими штиками. То навіть єдного - а всі були порозбирані - і так на цементі ложили, там була така цементна підлога. То на низу, не на верху. Бо то була така двоярусна тюрма. А там на низу була така цементна підлога і всередині така дюрка, каналізація сходила. Вони там стопками до тої каналізації, ложили неживі. І туди ми йшли дивитись. Коли більшовики втікли. І то довго не було, подивився і все вийшов. Нє так щоб добре подивився, встав, взяв собі до уваги. Втікли, бо ще боялись так Інтерв'ю з чоловіком, 1923 р. н., записала Марта Гавришко в м. Бібрка Перемиш- лянського р-ну Львівської обл..

Йшли самі подивитися, а менші ходили з батьками: “Так, я там був. То дуже страшно було. Я був хлопець. [...] То як ми сі ходили подивитись, з [села] Ланок нас пару ходило, щоб подивитись” Там само.; “Я в ті півниці була. Там тако було крові. І.: Ви там ходили в півницю з кров'ю? Р.: Так. І.: А чого вас туди завели? Ви ж дитиною були? Р.: Дітей всіх водили, шоб діти бачили на свої очі, шо робили з нашими людьми” Інтерв'ю з жінкою, 1930 р. н., записала Анна Вилєґала в с. Лани Перемишлянського р-ну Львівської обл.. Найменшим ж розповідали родичі-очевидці й у дитячих спогадах це особливо пекельні описи: “Я ніколи не забуду того як вона мені розказувала, що там є на подвір'ю три ніжки, є три трубі у вигляді якогось такої підставки зроблено, і є люк широкий такий в діаметрі, де вони на долі палили вогонь, а на ті три ніжки сіда... садили тюремщика і так його пекли. Пекли. І вона каже: “То то, що я виділа, то є то місце, - то вона так каже, - є то місце, де вони так мордували. І коло того лежать ножиці. А тими ножицями, - каже, - вони розпікали ті ножиці - випікали очі, язик” Інтерв'ю з жінкою, 1934 р. н., записала Анна Вилєґала в м. Бібрка Перемишлянського р-ну Львівської обл..

Протягом перших двох тижнів радянсько-німецької війни в тюрмах Західної України співробітники НКВС розстріляли 21 тисячу в'язнів Стяжкіна, Рокада: чотири нариси з історії Другої Світової, 126.. За цією цифрою стоїть чиєсь конкретне горе і водночас невідомість до цих пір. Радянська влада “забрала” батька однієї з опитаних жінок Інтерв'ю з жінкою, 1932 р. н., записала Анна Чеботарьова в с. Товсте Заліщицького р-ну Тернопільської обл.. “[...] мого тата забрали”, - сухо підсумувала вона втрату рідної людини в червні 1941 р.:

Р: Пішов [працювати] на желізну дорогу, і був обходчиком на тій дорозі. Ну, як сказати, не зле було бо він мав, гроші мав. То й працював і було не зле йому Но він не сподівався, шо його така доля. І: А що ж сталось, чого арештували його? Р: Не знаю, що сталось. Це була неділя, вихідний, тата мого не було, він пішов до сусід. А там його товариш по роботі прийшов до мами і каже: “Де чоловік?” А вона каже: “Я не знаю”. Він каже: “Ти мусиш знати, бо нам всім казали, де ми йдемо, ми мусим про це казати”. Вона каже: “То добре, він в сусіда”. “Іди і поклич його”. Так. І мама пішла до сусіда і покликала його. Він пішов додому. Ой. І взяв блузу, капелюх на голову. Я кажу: “Татку, мама вечерю зготувала”. Кажу: “Ніч”. А він каже: “Я зараз прийду”. І обернувся і пішов. І так пішов, я його в останній раз то бачила.

Усні свідчення галицьких селян і мешканців невеликих містечок, народжених у 1920-1930-х роках, - корпус джерел, які розкривають світ дитячих уявлень і сприйняття довоєнного життя, радянської анексії, німецької окупації, повоєнної доби з перспективи пересічної людини, доповнюють уже опубліковані спогади і дають змогу вийти за межі простору великого міста. Образи першої радянської окупації і радянців у спогадах тоді ще дітей не є цілісними, пов'язані зі світом, що їх оточував - батьками і родичами, рідною домівкою, найближчими сусідами і знайомими сім'ї, вулицею, друзями, школою і однолітками, релігійними традиціями. Втім, їхні розповіді насичені численними життєвими історіями- прикладами, через свою непосидючість дітям вдавалося побачити більше або ж їхню увагу привертало те, що в силу більшого життєвого досвіду, свідомого сприйняття не зачіпило дорослих.

Виразними векторами радянської політики в регіоні в 1939-1941 роках були деполонізація і показна українізація, економічні реформи для нівелювання приватної власності, націоналізація і конфіскація промислових підприємств, землі й нерухомості, а також упокорення через репресії і депортації. Галицькі селяни і мешканці малих містечок, тоді ще діти, практично не згадували, за винятком кількох осіб, про українізацію культурно-освітнього простору. Для них образ першої радянської окупації - це насамперед руйнування довоєнного світу з місцевим землевласником, його родиною та маєтком, розподіл панської землі й дитяча праця на ній, поодинока ще тоді колективізація, окремі місцеві на керівних посадах, серед яких були і жінки. Діти з незаможних родин пригадували радість від праці на тепер своєму полі тоді, коли нащадки середняків і заможних селян заперечували виділення їм землі чи худоби, коней, майна з місцевого палацу. Радянську владу 1939-1941 років асоціювали з репресіями НКВС і депортаціями морозної зими 1940 року, які врізалися в дитячу пам'ять. Говорили насамперед про “своє” горе - втрату рідних людей здебільшого в червні 1941 р. внаслідок останньої четвертої хвилі депортації або ж розстрілів у тюрмах при відступі радянської влади.

Надії, які покладало на радянську владу доросле населення, розвіялися практично відразу після зустрічі з Червоною армією у вересні 1939 р. Перші розчарування для себе (тоді ще діти) пояснювали жорстокістю червоноармійців - випадковими чи зумисними розстрілами безневинних людей, репресіями вже восени 1939 р. Про життя в радянській Україні, окрім Голодомору 1932-1933 років, майже нічого не знали. Усні свідчення підтверджували відомі з опублікованих спогадів описи бідно одягнених рядових червоноармійців, скуповування ними товарів у крамницях і появу черг, насмішки місцевого населення над малоосвіченістю прибулих. Через конкретні життєві випадки в пам'яті дітей відклалися оманливі пропаганда й обіцянки радянської влади, введення нових порядків і легітимізація окупації через організацію виборів. На відміну від мешканців міст, у спогадах галицьких селян практично не зустрінеш згадок про реакцію поляків і євреїв на прихід Червоної армії у вересні 1939 р.

REFERENCES

1. Aleksiievych, Svitlana. U viiny ne zhinoche oblychchia, z rosiiskoi pereklav Volodymyr Rafieienko. Kharkiv: “Folio”, 2020. (in Ukrainian).

2. Assman, Aleyda. Dlinnaya ten proshlogo. Memorialnaya kultura i istoricheskaya poPtika, s nemetkogo perevod Borisa Khlebnikova. Moskva: Novoye literaturnoye obozreniye, 2014. (in Russian).

3. Holyk, Roman. “Mirazhi vozziednannia: obraz Lvova u konteksti radianskoi tsyvilizatsii (19391941)”, Istoriia Lvova u trokh tomakh, za redaktsiieiu Yaroslava Isaievycha, Mykoly Lytvyna, Feodosiia Stebliia, t. 3. Lviv: Tsentr Yevropy, 2007. 193-200. (in Ukrainian).

4. Hrynevych, Vladyslav. Nepryborkane riznoholossia: Druha svitova viina i suspilno- politychni nastroi v Ukraini, 1939 - cherven 1941 rr. Kyiv Dnipropetrovsk: Vydavnytstvo “Lira”, 2012. (in Ukrainian).

5. Jasper, James M. “Emotions and Social Movements: Twenty Years of Theory and Research”. Annual Review of Sociology 37 (2011): 285-303.

6. Jones, David W. “Distressing Histories and Unhappy Interviewing”. Oral History 24(2) (1998): 49-56.

7. Ritchie, Donald A. Doing oral history. New York: Oxford University Press, 2015.

8. Rolph Sheena and Atkinson Dorothy “Emotion in Narrating the History of Learning Disability”. Oral History 38(2) (2010): 53-63.

9. Stiazhkina, Olena. Rokada: chotyry narysy z istorii Druhoi Svitovoi. Kyiv, Dukh i litera, 2020. (in Ukrainian).

10. Winter, Jey. Remembering War: The Great War Between Memory and History in the Twentieth Century. New Haven: Yale University Press, 2006.

Размещено на Allbest.ru