Українознавчі дослідження у системі української вільної Академії Наук та Українського Історичного Товариства (1945-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українознавчі дослідження у системі Української Вільної Академії Наук та Українського Історичного Товариства (1945-1991 рр.)

Нагірняк Остап Русланович

кандидат історичних наук, доцент, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва імені М. Бойчука, м. Київ

У статті висвітлено процес становлення і розвитку українознавчих досліджень у системі головних наукових організацій української діаспори другої половини ХХ століття, а саме Української Вільної Академії наук та Українського Історичного Товариства. На основі джерельної бази та наукової літератури охарактеризовано наукову діяльність провідних українських вчених - емігрантів, які були членами вищезазначених установ у різних галузях українознавства, насамперед історичної науки, історіографії, археології, правознавства, філології, джерелознавства тощо. Особливий акцент здійснено на наукових пошукуваннях і досягненнях О. Оглоблина, Л. Винара, Н. Полонської - Василенко, О. Домбровського, М. Чубатого, Я. Пастернака, І. Лисяка - Рудницького, Т. Мацьківа та інших, показано значення їхніх праць для подальшого збагачення українознавчого знання. Крім того, висвітлено структуру, зміст і форми наукової діяльності Української Вільної Академії наук, Українського Історичного Товариства та його друкованого органу - журналу «Український історик», який став справжньої скарбницею українознавчих студій у середовищі української еміграції того періоду. У роботі зроблено висновки, що українознавча робота УВАН і УІТ була логічним продовженням вітчизняної наукової традиції першої половини ХХ ст. і необхідним українознавчим центром на Заході в умовах радянського тоталітарного режиму в Україні, а наукові дослідження вчених - емігрантів стали важливим внеском у скарбницю національної наукової спадщини.

Ключові слова: Українська Вільна Академія наук, Українське Історичне Товариство, українознавство, українознавчі дослідження, історіографія, еміграція, діаспора.

Summary

In the article, becoming and development of Ukrainian researches is reflected in the system of main scientific organizations of the Ukrainian diaspore of the second half of XX of century, namely to Ukrainian Free Academy of sciences and Ukrainian Historical Society. On the basis of sources and scientific literature scientific activity of the leading Ukrainian scientists is described - emigrants that were the members of the above-mentioned establishments in different industries of Ukrainian studies, first of all historical science, historiography, archaeology, jurisprudence, philology, source of science and others like that . The special accent is carried out on scientific researches and achievements of O. Ogioblin, L. Vinar, N. Polonska- Vasilenko, O. Dombrovskiy, N. Chubatiy, Y. Pasternak, I. Lisyak-Rudnitskiy, T. Matskiv et al, the value of their labours is shown for the further enriching of Ukrainian knowledge. In addition, a structure, maintenance and forms of scientific activity of Ukrainian Free Academy of sciences, Ukrainian Historical Society and his printed organ, is reflected - magazine the "Ukrainian historian" that became the real treasury of Ukrainian studios in the environment of Ukrainian emigration of that period. In-process drawn conclusion, that Ukrainian public work of UVAN and UIT was logical continuation of home scientific tradition of the first half of XX of item and necessary Ukrainian center in the West in the conditions of the soviet totalitarian mode in Ukraine, and scientific researches of scientists - emigrants became important payment in the treasury of national scientific inheritance.

Keywords: Ukrainian Free Academy of sciences, Ukrainian Historical Society, Ukrainian studies, Ukrainian researches, historiography, emigration, diaspore.

Постановка проблеми

Українознавство як цілісна наукова система знань про Україну та її народ є осердям національної свідомості, ідентичності, культури загалом. Тому вивчення історії українознавства у різні історичні періоди завжди актуальне, особливо на сучасному буремному етапі розвитку незалежної України.

Після Другої Світової війни визначні українські науковці опинилися в еміграції, оскільки не могли повноцінно творити у рамках комуністичної ідеології на теренах радянської України. Тому українська наука в західних країнах, виплекана видатними українознавцями, поступово набуває чільної ваги у структурі світового наукового знання. Саме у другій половині ХХ ст. відбулося значне нагромадження українознавчих досліджень у сфері історії, філології, права та інших наукових компонентів. Хоча тогочасні студії перебували у тісній залежності від політичної коньюктури, вони започаткували якісно новий етап історії українознавства і значно збагатили скарбницю української наукової традиції.

Історіографічний огляд. Історіографія цієї теми не є значною. У цей період єдиним осередком українознавчої науки були наукові організації діаспори. У них працювали такі відомі вчені, як Д. Дорошенко, О. Оглоблин, В. Кубійович, Б. Крупницький, З. Кузеля, М. Чубатий та ін. Так, вагомим науковим внеском була «Енциклопедія українознавства», яку заснували у 1948 р. у Мюнхені В. Кубійович і З. Кузеля [Калакура, 2004, с. 317]. У наступні роки вагоме значення мали праці патріарха української історіографії за кордоном О. Оглоблина, який у 1950-х рр. очолював історичну секцію УВАН і був один із засновників журналу «Український історик» (1963). Крім того, у цей час працювали М. Антонович, Л. Винар, Домбровський, М. Андрусяк, І. Борщак, Т. Мацьків, О. Пріцак, М. Ждан, П. Курінний, Я. Пастернак та інші українознавці.

Зокрема, певний нарис про розвиток української науки в еміграції у другій половині ХХ ст. надає Н. Полонська-Василенко у «Історії України» (Мюнхен, 1972), у якій означила центри українознавства за кордоном (Український Вільний університет у Мюнхені, Наукове Товариство ім. Т. Шевченка тощо).

Українські вчені в еміграції у 1970 - 1980-х рр. розробляли різні сфери українознавства, про що свідчать студії О. Колесси, С. Дністрянського, Л. Білецького, Огієнка, В. Щербаківського і т. д. Поряд з «Українським істориком» українознавчі розвідки з'являлись на шпальтах журналів «Сучасність» та «Визвольний шлях». Тому завдяки діяльності наукових центрів у діаспорі було розвинуто досягнення різних галузей українознавства, а українська наука посіла вагоме місце у світі.

У 1991 р., коли Україна стала незалежною державою, наступив переломний етап в історіографії українознавства, оскільки наука звільнилася від лещат комуністичної ідеологеми і стала об'єктивно вивчати історію українознавчих студій та творчу спадщину українських вчених в еміграції другої половини ХХ ст., їхній внесок у розбудову національної науки. У цьому аспекті вагомими є праці сучасних істориків Я. Калакури, Я. Дашкевича, А. Коцура, В. Коцура, В. Онопрієнка, В. Потульницького, В. Масненка, О. Гомотюк, Т. Пішванової та інших, у яких висвітлено різні періоди становлення українознавства, показано розвиток його окремих галузей. Роботи Т. Щербань, Л. Сакади, Н. Білик, І. Верби, З. Зайцевої, В. Качкана, В. Кравченка, В. Ульяновського, О. Юркової характеризують вклад українських вчених у окремі сфери українознавчого знання. Їхня цінність у тому, що ці студії грунтуються на значній джерельній базі та науковій літературі. Написанню цих праць сприяв вихід у світ українознавчої спадщини діаспорних вчених Л. Винара, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, О. Пріцака, Т. Гунчака, Б. Крупницького та багатьох інших, що значно розширило межі наукової діяльності у сфері українознавства.

Мета. Метою статті є висвітлення процесу становлення і розвитку українознавчих досліджень у системі головних наукових організацій української діаспори другої половини ХХ століття, а саме Української Вільної Академії наук та Українського Історичного Товариства.

Виклад основного матеріалу

Наприкінці 1940-х рр. головні вогнища української науки створюються у США та Канаді, зокрема у Нью-Йорку і Вінніпезі. Становлення українознавства у повоєнний час пов'язане насамперед зі створенням Української Вільної Академії наук (УВАН). Ця установа відкрилася 4 січня 1946 р. в таборі для інтернованих Сомме-Казерне в Аугсбургу (Німеччина), яка відновила роботу колишньої Української Академії наук, що була фактично знищена сталінським режимом у 30-х рр. ХХ ст. У вересні 1947 р. схвалено статут Академії, встановлено 3 категорії її членів: дійсні члени, члени-кореспонденти і члени-співробітники. Першим президентом УВАН обрано Д. Дорошенка, віце-президентом - Л. Білецького, а секретарем - Я. Рудницького [Пішванова, 2004, с. 56].

Перша секція Академії створена 5 грудня 1945 р. під назвою «Група перед-та ранньої історії з допоміжними науками», яка об'єднала не лише історичну групу, а й інші українознавчі відділи: етнографічний, мистецтвознавчий, мовознавчий та літературний. Історична секція остаточно сформувалася в липні 1946 р. і діяла у складі: голова - Д. Дорошенко, заступник - Б. Крупницький, секретар - В. Мацяк. Так, однією з перших публікацій УВАН була праця Б. Крупницького «Гетьман Данило Апостол і його доба» (Аугсбург, 1949).

До кінця 1947 р. у структурі УВАН діяло 18 відділів (149 членів) та 3 інститути: Шевченкознавства (голова - П. Зайцев), Археографії (О. Оглоблин), Знаменознавства (М. Міллер). Авторство самого терміну «УВАН» належить В. Міяковському, історику, літературознавцю та архівісту. Саме він ще наприкінці 1945 р. заснував при Академії Архів-музей і бібліотеку [Домбровський, 1986, с. 91].

Серед перших вчених, які склали основу УВАН, крім вищезазначених, були науковці ще першої генерації 1920 - 1930-х рр., а саме В. Щербаківський, Л. Чикаленко, Б. Мартос, В. Дорошенко, Д. Чижевський, В. Січинський, О. Домбровський, І. Мірчук, О. Пріцак, В. Шаян, В. Кубійович, В. Блавацький, П. Курінний, Г. Ващенко, С. Гаєвський, С. Жук, М. Міщенко, В. Петров, Н. Полонська- Василенко, Ю. Шевельов та ін. За п'ять років праці в Європі УВАН провела 400 наукових доповідей, видала 60 праць, а число секцій зросло до 22, виникли 3 наукові інститути. [Пішванова, 2004, с. 57].

Згодом утворилися три автономні УВАН. Перша виникла у 1950 р. у США, її президентом став М. Вєтухов, з 1959 р. - Ю. Шевельов, а з 1961 р. - О. Архімович. Після останнього президентом УВАН стає О. Оглоблин, який очолював установу до 1979 р. З 1951 р. група УВАН починає працювати у Детройті, з 1955 р. - у Денвері, а через рік - у Вашингтоні. Завдяки найбільшій кількості українознавців у цій частині світу група УВАН у США розгорнула широку науково - видавничу діяльність [Соневицький, 1970, с. 3-4].

Друга автономна УВАН була створена у Канаді у 1948 р. Після смерті Д. Дорошенка у 1951 р. головою канадської УВАН став Л. Білецький, а потім Я. Рудницький. Третю автономну УВАН створили вчені, які залишилися у Німеччині. Там головою став П. Курінний. У 1954 р. усі три УВАН створили спільну Президію, яка стала символом ідейної єдності Академії.

Структура УВАН у США продовжувала традиції УАН у Києві 20 - 30-х рр. ХХ ст. Вона поділялася на відділи: історично-філологічно-філософський; правничо- економічний; природничих і медичних наук; фізико-хімічно-математичний і технічних наук. У свою чергу ці відділи поділялися на 20 секцій і комісій. Поза відділами діяли Інститут Шевченкознавства, Мистецька Кураторія, Бібліотека-музей- архів і Лабораторія Протозоології. Бібліотека-музей-архів УВАН імені Д. Антоновича на чолі з В. Міяковським працював над збиранням, систематизацією і збереженням друкованих робіт, рукописів і мистецьких студій. Зокрема, до 1970 р. було зібрано понад 200 тисяч екземплярів.

Головним періодичним виданням УВАН у США були «Аннали». Так, до 1995 р. вийшло 17 томів «Анналів». На їх сторінках вийшла ціла низка праць на українознавчу тематику, багато з них написані авторами неукраїнського походження (із США, Канади, Франції, Німеччини, Швеції тощо). Репрезентація досягнень вчених УВАН здійснювалась шляхом участі у світовій фаховій літературі і доповідей на міжнародних наукових конгресах. Так, члени Академії у США виступали на міжнародних конференціях в Німеччині, Франції, Італії, Бразилії, Японії та інших країнах. УВАН знайомила науковий світ з українознавством і з надбаннями вітчизняних вчених і митців. Зокрема, у роковини Т. Шевченка (1961 - 1964 рр.) англійською мовою видано великий науковий збірник «Тарас Шевченко, 1814 - 1861» [Пішванова, 2004. с. 59].

10 березня 1952 р. відбулися перші організаційні збори Історичної секції УВАН у США. На них було обрано керівництво у складі: голова - О. Оглоблин, секретар - Л. Соневицький (з 1961 р. - В. Омельченко). За ініціативи І. Лисяка-Рудницького історична секція проводила щорічні наукові конференції з питань різних сфер українознавства. У них вийшло нове покоління українських вчених, а саме Л. Винар, Л. Гайда, В. Голубничий, Т. Гунчак, І. Коропецький, М. Лабунька, О. Субтельний та ін. У 1954 р. почала діяти секція античної історії УВАН на чолі з О. Коцеваловим і О. Домбровським. Головну тематику студій секції становили питання давньої історії України. Саме тут активно працювали археологи Т. Іванівська, Л. Чикаленко, Н. Кордиш-Головко, Ю. Перхович та інші.

У 1970 р. за редакцією О. Домбровського з'явилося нове періодичне видання УВАН у США - «Вісті УВАН». У ньому друкувалися звіти про діяльність секцій і комісій УВАН, повідомлення про наукову роботу їх членів тощо. Станом на 1987 р. УВАН у США мала у своєму складі 81 дійсних членів та 84 членів-кореспондентів.

Після смерті О. Оглоблина історична секція УВАН у США на деякий час призупинила свою діяльність. Тільки 4 грудня 1993 р. відбулося перше засідання секції на чолі з Л. Винаром. Були окреслені напрями подальшої роботи, членами секції стали історики з України М. Брайчевський і Я. Дашкевич. Наприкінці 1995 р. з'явився збірник праць О. Оглоблина за редакцією Л. Винара. Відбулася низка конференцій, присвячена О. Оглоблину (1994), 30-літтю Українського Історичного товариства (1995), 130-літтю народження М. Грушевського (1996). Головним завданням історичної секції УВАН у США після розпаду СРСР стала розбудова української науки в незалежній Україні і продовження її кращих традицій в Америці. Сьогодні головна увага УВАН у США зосереджена на вивченні різних аспектів розвитку української діаспори в Америці, виданні архівних матеріалів з фондів Академії, співпраці з науково - освітніми установами України та Америки.

Крім того, у системі Академії діяла Комісія для вивчення післяреволюційних України і СРСР (голова - Джон Решетар). Праці цих інституцій виходили на сторінках «Записок УВАН у США» ( англійською) та у «Науковому збірнику» (українською мовою) [Оглоблин, 2003, с. 125]. У Європі українознавчі студії здійснювала історична секція УВАН, яку очолювали Б. Крупницький і Н. Полонська-Василенко (Мюнхен). У 1950-х рр. студії з української історії ХХ ст., які проводились у США українськими вченими, фінансувалися Програмою вивчення СРСР Східноєвропейського фонду. У 1953 р. в США відбувся І Український науковий конгрес.

Свій внесок у розбудову української науки ин еміграції внесли також групи УВАН у Денвері і Детройті. Крім того, УВАН організувалась також у Австралії (С. Наріжний) і продовжувала свою роботу в Німеччині, де функціонувала мюнхенська школа істориків- українознавців.

Канадську УВАН з 1954 р. очолював Я. Рудницький, його заступниками були М. Мандрик і П. Юзик, а секретарем М. Боровський. Центром УВАН у Канаді знаходився у Вінніпегу, філії - у Торонто і Монреалі. У склад УВАН у Канаді входили Інститути українознавства і слов'янознавства, Комісії Назвознавства і Бібліографії, Бібліотека і Архів. Крім того, потужною була видавнича діяльність УВАН у Канаді, яка видавала такі видання, як «Славістика», «Українські вчені», «Література», «Бюлетень УВАН», «Літопис УВАН». До кінця ХХ ст. УВАН у Канаді опублікувала біля 100 праць - збірників, монографій, статей понад 80 авторів. Тут висвітлювалися питання історії, мовознавства, літературознавства, фольклористики, культури та інших галузей українознавчого знання [Герус, 1976, с. 56-58].

Таким чином, вагому роль у розвитку та розбудові українознавства та його наукових складових на еміграції відіграє Українська Вільна Академія наук, осередки якої знаходяться у США, Канаді і Німеччині. Саме з цієї наукової установи вийшли відомі українознавці другої половини ХХ століття - Л. Винар, Т. Гунчак, Субтельний, І. Нагаєвський та багато інших, дослідження яких значно збагатили українську наукову традицію.

До відомих українознавців того періоду слід віднести М. Андрусяка, Борщака, М. Чубатого, Д. Дорошенка, В. Дубровського, О. Оглоблина, Л. Окиншевича, П. Феденка, О. Пріцака, В. Шугаєвського, О. Шульгина, А. Яковліва та ряд інших науковців. Робота цих вчених стосувалася переважно висвітленню питань української політичної і церковної історії, історіографії, історії права, культури, методології та спеціальних історичних дисциплін.

Після Другої Світової війни виникла нова генерація українознавців у еміграції. Вони продовжували національні традиції вітчизняної науки попередніх років, але головним об'єктом їхніх пошукувань були історія України періоду Київської держави, минуле козацтва і Гетьманщини, ХХ століття, церковна історія, історія українського права і суспільної думки [Оглоблин О., 2003, с. 126]. До когорти цих науковців - членів УВАН треба віднести Д. Решеталя-старшого (вивчав новітню історію України, зокрема написав праці «Українська революція, 1917 - 1920», «Дослідження націоналізму», видані у Прінстоні 1952 р. на англійській мові.), П. Грицака- дослідника української медіївістики, В. Мацяка - історика Галицько - Волинської держави, Л. Винара( розпочав з вивченнякозацької доби), І. Лисяка-Рудницького, якийстудіював українську суспільно - політичну думку ХІХ ст., П. Ісаївата І. Левковича - дослідників релігійної історії, істориків права Б. Галайчукаі С. Іваницького. Ю Крохмалюкзосередився на вивченні військової історії України, а В. Сенютович-Бережний був фахівцем з національної геральдики і генеалогії. Г. Лужницький написав відому працю «Українська Церква між Заходом і Сходом» (Філадельфія, 1954), а І. Власовський видав 2-х томну монографію «Нарис історії Української Православної Церкви» (Нью-Йорк, 1955 - 1956).

До українознавчих розвідок того часу у системі УВАН слід згадати роботи Б. Крупницького про гетьмана Д. Апостола (Аугсбург, 1948), Л. Окиншевича про шляхту козацької України XVII - XVIII ст., Н. Полонської - Василенко («Заселення Південної України (1750 - 1775)» (Нью-Йорк, 1955), нариси О. Оглоблина і Яковліва про Московський договір 1654 р., видання «Історія Русів» у перекладі Давиденка за редакцією О. Оглоблина (Нью-Йорк, 1956). Багато публікацій також вийшли у «Мазепинському Збірнику» УВАН, а праці з новітньої української історії надруковані в «Українському огляді» та «Українському Збірнику», які видавалися Інститутом дослідження СРСР [Чубатий, 1971, с. 27].

У структурі УВАН творив В. Міяковський(1888 - 1972), історик і літературознавець. Він був директором музею-архіву Академії. В означений період написав відому працю «Громадські рухи ХІХ ст. Новітня українська література», яка вийшла вже після його смерті у Нью-Йорку 1984 р. Н. Полонська-Василенко видала студії «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків» (1962), «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина» у 2-х томах (1965 - 1967), двохтомну «Історію України» (1972 - 1976). М. Чубатий, перший редактор українознавчого журналу «Ukrainian Quarterly», написав «Історію християнства на Русі-Україні» (1965 - 1976). В. Шугаєвськийопублікував розвідку «Монета і грошова лічба на Україні в XVII столітті» ( 1952) [Оглоблин, 2003, с. 147].

Іншими значними українознавчими працями є студії І. Витановича- «Історія українського кооперативного руху» (1964), «Уваги до методології та історіософії М. Грушевського» (1966); О. Пріцака- «Походження Русі» (1981), «Слов'яни і авари» (1983), «На зорі християнства на Русі», «Зустріч Сходу із Заходом» (1990); Б. Крупницького, голови правової секції УВАН - «До методологічних проблем української історії» (1946), «Основні проблеми історії України» (Мюнхен, 1955), «Українська історична наука під Совєтами» (1957), «Історіознавчі проблеми історії України» (1959); В. Січинського - «Українська культура» (1950), «Історія українського мистецтва. Т.1.Архітектура» (1956); П. Ісаїва- «Нарис історії Волинської землі (до 1914 р.)» (Вінніпег, 1953), «Причини упадку української держави в княжі і козацькі часи» (Рим, 1975); Л. Соневицького- «УВАН у США і українська історична наука» (Нью-Йорк, 1961); В. Сенютовича-Бережного - «Рід В'ячеслава Липинського» (1952), «Рід Гоголів на Волині» (1954), «До родоводу Орликів», «До родоводу Могил» (1955), «Рід і родина Виговських» (1970).

Видатне значення для розвитку і подальшого становлення українознавства на еміграції у другій половині ХХ століття мало утворення Українського Історичного Товариства (УІТ) та його друкованого органу - журналу «Український історик» (УІ).

У перші повоєнні роки українська наука за кордоном перебувала у несприятливих умовах, оскільки більшість українських науковців виїхали до США і Канади, де відновила діяльність УВАН. Однак у 1950 - 1960-х рр. не було потрібної координації українських наукових сил, не існувало потужного українознавчого часопису. До того ж з 1957 р. у радянській Україні почав виходити «Український історичний журнал» - офіційний орган Інституту історії АН УРСР, у якому іноді почали друкуватися значні історичні розвідки, незважаючи на комуністичну ідеологічну основу цього видання. Тому на противагу останньому треба було створити центральний українознавчий журнал у середовищі української діаспорної наукової спільноти [Пішванова, 2004, с. 72].

Ініціатором створення такого друкованого органу став історик Любомир Винар. У 1963 р. вийшов перший номер «Українського історика», а у наступному році було організовано ініціативну групу Українського Історичного Товариства, до якої увійшли: Л. Виинр (голова), М. Антонович, Б. Виинр, І. Витниович, О. Домбровський, М. Ждни, В. Дубровський, П. Курінний, М. Міллер, І. Назарко, Є. Оинцький, Я. Пастернак, Н. Полоиська-Василеико, М. Чубатий. Л. Винар став координатором діяльності ініціативної групи. У 4-му числі «УІ» опубліковано «Комунікат» ініціативної групи щодо утворення Українського Історичного Товариства. За підсумками проведеного референдуму на правах установчих зборів 1 березня 1965 р. стало офіційною датою утворення УІТ, яке мало на той час 45 членів - засновників [Сакада, 2003, с. 54]. Його першим головою було обрано О. Оглоблииа. Останній своїм авторитетом сприяв позитивному сприйняттю науковою громадськістю самої ідеї створення УІТ. Було обрано Управу УІТ, її президію та Контрольну комісію. Головним завданням цієї організації було відродження української національної історіографії та інших галузей українознавства. А саме створення самостійного товариства українських істориків на еміграції показало намір примножувати кращі традиції української науки і підносити її міжнародний авторитет.

УІТ розгорнуло широку наукову діяльність. У 1965 р. «УІ» вперше вийшов у новому книжковому форматі вже як офіційний орган УІТ. Так, до кінця ХХ ст. було видано 36 томів (143 випуски) «УІ»., у яких друкувалися студії з різних ділянок українознавства. Сам журнал протягом свого розвитку значно еволюціонував від інформаційного бюлетеню до потужного українознавчого видання. Наукова проблематика «УІ» розмаїта, охоплює усі етапи української історії, інші гуманітарні науки, а у структурі журналу створено 50 тематичних рубрик. Найбільше студій було присвячено історії України княжої та козацької доби, а також ХІХ - ХХ століть. Саме ж УІТ створило «Атлас історії України», видало серійні видання «Історичні монографії», «Мемуаристика», «Історичні студії», «Українські вчені», «Грушевськіана» тощо, інші численні джерельні матеріали на українській та англійській мовах. Зокрема, у 1980 р. УІТ видав «Історичний атлас України», що було здобутком національної картографії. Видання одразу ж стало основним історичним довідником для любителів історії і учнів українознавчих шкіл у діаспорі. Тематично охопивши усі періоди української історії, 43 кольорових карти і схеми, воно показало минуле України з найдавніших часів до сьогодення. Творцями цього унікального атласу є картографи Іван Текля і Євген Тютько, а науковими консультантами були O.Домбровський, О. Оглоблии, М. Ждаи, М. Антонович і Л. Шанковський [Винар Л., 2000, с. 11-16].

Тому найвагомішим досягненням УІТ і «УІ» є подальша розбудова різних сфер українознавства на Заході, особливо історичної науки. Саме Товариство стало головним центром української історичної науки в еміграції. Окрім того, у системі УІТ розвивалися й інші науки. Так, 5 квітня 1969 р. відбулися установчі збори Українського Соціологічного інституту (УСІ) як автономної наукової установи УІТ. Головним завданням УСІ було вивчення різних аспектів суспільного життя українців у діаспорі. Наукова Рада УСІ складалася з 11 членів (Л. Винар, Я. Герасимів, P. Скочиляс, М. Савицька та ін.), а президентом УСІ став А. Міляиич [Винар, 2000а, с. 17-19].

УІТ активно працювало у США і Канаді, організовувало конференції, з'їзди, семінари, до 1985 р. видало понад 80 праць, які здобули світове наукове визнання. Крім того, Товариство мало свій осередок у Європі, він виник у жовтні 1965 р. на чолі з Н. Полонською-Василенко. Після її смерті європейський центр УІТ очолив Б. Левицький, а з 1984 р. - Т. Мацьків. Досить вагомими були наукові конференції європейської управи УІТ, присвячені різним питанням української науки (1985 р. відбулася конференція з нагоди 20-ліття УІТ; 1987 р. - конференція, присвячена історії Гетьманщини; 1988 р. - присвячена 1000-літтю Хрещення України-Русі і т.д.). На цих заходах виступали такі відомі вчені, як Л. Винар, Т. Мацьків, А. Жуковський, О. Вінтоняк, Е. Лідеман та інших [Винар, 2000, с. 88].

Особливу сторінку в історії українознавства посідає діяльність УІТ у Німеччині з центральним осередком у Мюнхені, який був заснований 24 жовтня 1965 р. як європейський центр товариства. Особливістю праці УІТ у Європі треба назвати численні наукові конференції з історії України, вагому дослідницьку діяльність, співпрацю з різними науковими організаціями і університетами.

Таким чином, діяльність УІТ була спрямована на подальший розвиток української історичної науки за кордоном, українознавства в цілому, яке є основою української національної культури і має вплив на сучасне державне відродження України.

Щодо власне «Українського історика», то його друк згодом було перенесено зі США до Німеччини, у Мюнхен, де й виходив цей журнал до 1987 р., коли його знову було переміщено до Америки. З 1993 р. «Український історик» виходить друком у науковому видавництві у Кліфтоні (США).

У 1965 р. адміністратором часопису було призначено О. Вінтоняка. Він же очолив Головне представництво «УІ» у Європі. Питання матеріального забезпечення щодо видання журналу цілком покладалося на членів УІТ і його прихильників, які надавали фінанси на розбудову «Українського історика» та інші видання товариства. Хоча через незадовільні фінансові обставини журнал у 1960 - 1970-х рр. вимушено виходив спареними номерами, двічі на рік. Ця традиція зберігається і донині.

У багатьох регіонах США, Канади, Німеччини, Франції, Австралії було призначено офіційних представників «УІ», які на громадських засадах займалися розповсюдженням цього журналу. Загалом «УІ» мав ряд ознак, які виділяють його серед інших фахових періодичних видань. Так, з 1966 р. з нагоди ювілейних дат редакція журналу видавала спеціальні тематичні випуски, а саме: 100-річчя від дня народження М. Грушевського (1966), 50-річчя Української революції 1917-1921 рр. (1967), 70-ліття від дня народження О. Оглоблина ( 1970), 100-ліття НТШ (1973), 10- ліття «Українського історика» (1975), 30-ліття наукової діяльності Л. Винара (1981), 100-річчя від дня народження Д. Дорошенка, В. Липинського і М. Слабченка (1982/83), 20-річчя УІТ (1985). Окремі томи були присвячені 80-річчю від дня народження О. Ольжича (1985/86), до 1000-ліття хрещення України-Русі (1988), 25- ліття «УІ» (1988) тощо [Сакада, 2003, с. 59 ].

Протягом 1965-85 рр. були засновані важливі рубрики журналу УІТ, а саме «Дискусія і полеміка» (1967), «Наукові установи» (1969), «Українські вчені» (1970), «Українська еміграція» (1971), «Грушевськіана» (1972), «Історичні джерела» (1980), «Літературознавство» (1986), «Джерела до історії церкви» (1987), «Історія української преси» (1988) та інші.

У середині 1980-х рр. відбулися важливі зміни у діяльності «УІ», коли було проведено його реорганізацію. Друкований орган УІТ остаточно самовизначився як журнал історії та наукового українознавства. Так, у тематиці робіт журналу ще раніше були присутні українознавчі матеріали (наприклад, з 1972 р. виходила рубрика «З історії мови»), але головний зміст «УІ» становило історичне українознавство. Тоді ж було розширено редколегію видання, до неї увійшли такі науковці, як О. Баран,

О.Герус, Т. Гунчак, А. Жуковський, І. Стебельський, Д. Штогрин, О. Субтельний [Калакура, 2005, с. 102-103].

«УІ» постійно слідкував за станом історичної науки у радянській Україні. Так, на його сторінках вміщено огляди, анотації, відгуки на різні видання радянських науковців. Журнал УІТ постійно боровся з намірами радянської науки фальсифікувати українське минуле, вміщував на своїх сторінках відповідну критику, зокрема на Радянську енциклопедію історії України, Історію УРСР і т.д. Поряд з українською мовою на сторінках журналу було вирішено публікувати також важливі матеріали англійською та іншими мовами. Це сприяло появі в «УІ» праць іноземних науковців з українознавчої тематики.

У центрі уваги «УІ» завжди перебували питання історичного джерелознавства. При створенні УІТ серед його головних завдань було виявлення, реконструкція і вивчення джерельних матеріалів з історії України у закордонних архівах і бібліотеках. На сторінках «УІ» постійно присутні проблеми українського джерелознавства - як в авторських статтях і відгуках, так і в редакційних нотатках і хроніках, що висвітлювали українське наукове життя. Це пояснювалося тим, що у журналі працювали відомі джерелознавці того часу - О. Оглоблин, Л. Винар, М. Антонович, Домбровський та інші. У багатьох нотатках, відгуках, рецензіях «УІ» прослідковується ідея вивчення цінних джерел з історії України у закордонних архівах і бібліотеках.

Так, у 4 числі журналу (1964) вийшла стаття І. Каменецького, яка стосувалася студіюванню джерел з історії України у період Другої Світової війни. І. Назарко вмістив працю про джерелознавчу діяльність Українського історичного центру у Римі. М. Ждан подав короткий огляд праці І. Крип'якевича про джерела з історії Галичини періоду середньовіччя [Сакада, 2003, с. 170-172 ].

В «УІ» були постійно присутні рецензії і анотації на публікації джерельних матеріалів, що вийшли як в Україні, так і за кордоном. Водночас саме «УІ» викривав необ'єктивне висвітлення українських історичних джерел радянськими науковцями. Про це свідчать українознавчі студії О. Оглоблина, Л. Винара, Т. Мацьківа, Каменецького та інших авторів. Зокрема, Л. Винар опублікував розвідки «Ранні історичні праці М. Грушевського і Київська історична школа В. Антоновича», «Огляд історичної літератури про початки української козаччини» (1966). О. Оглоблин видав праці «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини і Переяславська угода 1654 р.» (1965), «Два портрети діячів мазепинської доби» (1972), «Гетьман Іван Мазепа і Москва» (1989-91) тощо. О. Пріцак опублікував історіографічний проект «Вступ до історії України», де запропонував здійснити 12-томне видання основних українських джерел. Отже, «УІ» розширював джерельну базу історичного українознавства, публікуючи вагомі джерельні матеріали.

У 1970-1980-х рр. на сторінках «УІ» з'являлися цінні джерелознавчі праці з історії України козацької доби. У цьому контексті варто відзначити розвідки Т. Мацьківа, засновані на західноєвропейських джерелах - «Найстарші американські газети по Україну» (1969), «Англійський текст Зборівського договору з 1649» (1970) і т. д.; О. Барана - «Козаки в описах ПієтраделлаВалле з XVII ст.» (1980); В. Кисілевського - «Опис Правобережної України в Атласі Й. Янсонія» (1966);І. Назарка - «Знаменне письмо козаків до Папи Римського» (1965); англомовна студія О. Субтельного про щоденник Пилипа Орлика (1971).

Однак найширше на сторінках «УІ» представлені праці з історії України ХІХ - ХХ ст., про що свідчать роботи М. Антоновича ( «М. П. Драгоманов і «Вільне слово»), О. Геруса («Столипін і українське мовне питання», «Україна в опінії американського уряду 1919-1927 років»), Л. Винара («Вісті Української Центральної Ради за 1917 рік»), І. Каменецького («Документи про українських партизанів»), Р. Сербина, Ф. Кордуби та інших [Сакада, 2003, с. 184-187].

Окрему сторінку українознавчих студій у діяльності УІТ і «УІ» становить грушевськознавство. Засновником останнього є Л. Винар, який вірно вважає його новим міждисциплінарним напрямком наукового українознавства. Саме Л. Винар опублікував важливі студії «Автобіографія М. Грушевського: 1914 - 1919», «Михайло Грушевський: Автобіографія (1926)», «М. Грушевський як голова Наукового Товариства ім. Т. Шевченка» та ряд інших.

Журнал «УІ» зробив вагомий внесок у розвиток такої галузі українознавства як українська історіографія. На його сторінках значна увага надавалася висвітленню життя і творчості різних вітчизняних дослідників, а саме Д. Багалія, І. Каманіна, М. Грушевського, В. Ляскоронського, М. Василенка, А. Кримського, М. Слабченка, Синявського, Д. Щербаківського та багатьох інших українознавців старшого покоління. Крім того, у журналі містяться цінні матеріали про науковий доробок сучасників - членів УІТ: І. Витановича, Б. Крупницького, Т. Мацьківа, Міяковського, М. Чубатого, Л. Окиншевича, Я. Пастернака, Л. Соневицького, В. Кубійовича і т.д. [Винар, 2003, с. 202-209]. Як зазначила Л. Сакада, список авторів, студії яких виходили в «УІ» протягом часу його існування, складає понад 300 осіб. Переважна більшість з цього кола українознавців - це фахові історики. [Сакада, 2003, с. 269]. Так, про академіка Д. Багалія писали О. Оглоблин і В. Заруба. Історик О. Баран (Канада) представлений у журналі розвідками з історії козацтва, української церкви та Закарпаття, з історії української науки на Заході. З нагоди 100-літнього ювілею академіка М. Василенка йому було присвячено ряд студій О. Оглоблина і Н. Полонської-Василенко (1966).

Відомий діаспорний економіст І. Витанович друкував в «УІ» праці з аграрної історії України та методології історії. О. Домбровський є автором численних робіт з давньої історії України, проблем української історіографії, а саме: «До історії української науки під час другої світової війни» (1975), «Українська Вільна Академія наук у США» (1986), «Михайло Грушевський і київська наукова традиція» (1986), «До питання української історичної школи в діаспорі» (1974), «Що таке історія України» (1982) тощо. Історик написав студії про О. Оглоблина, М. Брайчевського, Я. Пастернака, М. Смішка.

Медіївіст М. Ждан опублікував у журналі розвідки з історії українського середньовіччя: «Україна і Золота Орда» (1964), «До питання про залежність Галицько- Волинської Руси від Золотої Орди» (1967-1968), «Романовичі і німецький Хрестоносний Орден» (1973), «Україна під пануванням Золотої Орди» (1970 - 1971), «Княжа доба історії України в інтерпретації радянських істориків» (1977). [Сакада, 2003, с. 275]. Український історик з Франції А. Жуковський став відомим своїми студіями з історії Буковини, а також працями «Петро Могила - засновник Київської Колегії-Академії і реформатор освіти в Україні» (1997), «Українознавчі студії у

Франції» (2001) та статтями про М. Грушевського, В. Кубійовичн, О. Оглоблиин. Вчені «УІ» особливе місце приділяли творчості Олега Кандиби (Ольжича). Так, науковій діяльності останнього у сфері національної археології присвячені розвідки М. Антоновича, Я. Пастернака, Л. Винара, А. Сороковського.

Видатний географ, автор «Енциклопедії українознавства» Володимир Кубійович опублікував історико - демографічне дослідження «Зміни в стані населення УРСР у 1959 - 1969 рр.» (1972), статтю про діяльність НТШ за 1939 - 1952 рр. У працях В. Кубійовича того періоду знаходимо аналіз змін у стані населення УРСР в 1959 - 1969 рр. та роль географічного фактору, систематизацію приросту населення за історико-економічними критеріями. Висвітлюючи причини демографічної кризи українського народу у ХХ ст., В. Кубійович зазначив, що події Першої Світової війни і становлення радянської влади в Україні призвели до різкого скорочення питомої ваги працездатного населення, а насильницька русифікація пасивно змінювала демографічне обличчя УРСР. Наступним кроком у вивченні етнонаціональних особливостей України стало дослідження вченого етнічних груп Галичини, що вийшло друком 1983 р. Автор зосередив увагу на проблемах національної статистики і етнографічній карті Галичини, показав зміни у статистиці населення цього регіону у міжвоєнний період [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 91].

Відомий історик Т. Мацьків сформувався як вчений вже у діаспорі і у системі УІТ. Він є одним з найкращих знавців доби І. Мазепи, а його численні праці грунтуються на цінних західних джерелах. Історик церкви І. Назарко на сторінках «УІ» видав ряд статей з української історії та культури: «Знаменне письмо козаків до Папи Римського» (1965), «Князі так звані «Ізгої» (1970), «Великий князь київський Всеволод Ярославич» (1971) та ін. Вчений вивчив широке коло архівних і опублікованих джерел, що стосувалися життя і діяльності І. Мазепи, його зовнішньої політики. Різноманітний фактичний матеріал науковець почерпнув з німецьких, англійських, французьких, швецьких, голландських архівів. Т. Мацьків вважав, що І. Мазепа був визначним державним діячем і став символом прагнень українського народу до незалежності.

Археолог Я. Пастернак, один із засновників УІТ, представлений у журналі розвідками з історії давніх слов'ян та спогадами «Мої зустрічі зі старовиною» (1978). Крім того, в «УІ» рецензовано відомі праці вченого «Важливі проблеми етногенези українського народу у світлі археологічних досліджень» (1971) та «Ранні слов'яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях» (1978). А історик П. Феденко опублікував важливі статті про Б. Хмельницького ( 1980) та філософа Д. Чижевського (1978).

Серед засновників УІТ був і М. Чубатий, який у цей період відзначився такими студіями, як «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» (1964), «Історія християнства на Русі-Україні» (1965), «Українська історична наука: її розвиток та досягнення» (1971).

Окрім того, на сторінках «УІ» публікували свої цінні українознавчі студії такі науковці, як Т. Гунчак, М. Антонович, І. Каменецький, С. Наріжний, О. Пріцак, О.Субтельний, Д. Штогрин, Т. Злупко та ряд інших.

Отже, журнал «Український історик» як друкований орган УІТ зі своїми науковими матеріалами слід розглядати як глибоку криницю вагомих українознавчих досліджень діаспорних вчених другої половини ХХ століття. Власне це періодичне видання продовжує кращі традиції української науки і культури, значно збагачує наукову основу українознавства як цілісної системи знань про Україну та її народ.

Працями багатьох дослідників у системі УВАН і УІТ було створено концепцію історичного розвитку України у контексті боротьби східнословянських народів за своє національне і політичне визволення. Розглядаючи наукову творчість вчених - членів УВАН і УІТ у сфері українознавства, слід зазначити, що провідним українським істориком другої половини ХХ ст. на еміграції був, без сумніву, Олександр Оглоблин(1899 - 1992). Найважливішим в його житті вважається саме американський період діяльності - з 1951 до 1992 р. Він стає головою історичної секції УВАН у США, головою Українського Геральдичного і Генеалогічного товариства, очолив УІТ і УВАН у США тощо [Пішванова, 2004, с. 19]. Саме О. Оглоблин розробив програму наукових завдань у сфері українознавства, що стояли перед вченими української діаспори після Другої Світової війни. Ці принципові завдання включали такі постулати:

1. Збереження української наукової традиції міжвоєнного періоду з наголосом на вивчення козацько-гетьманської доби;

2. Синтетичні дослідження з історії України і підготовка до написання нової великої історії України;

3. Монографічні студії з української історії, культури, історії церкви та української еміграції;

4. Дослідження міжнародних зв'язків України зі Сходом і Заходом;

5. Історіографічні студії.

У цьому контексті вчений пропонував вести планові дослідження джерел з української історії в іноземних архівах та книгозбірнях [Домбровський, 1989, с. 32].

Діапазон наукової творчості О. Оглоблина був широким, він охоплював майже усі періоди української історії. Крім того, праці вченого стосувалися різних ділянок українознавства: історіографію, економічну історію, історію української церкви, культури тощо. Л. Винар, розглядаючи історіографічні студії Оглоблина, поділив їх на дві категорії:

1. Синтетичні праці, у яких автор досліджує розвиток української історичної науки у формі історіографічних нарисів. До них належить, зокрема, відома робота «Українська історіографія 1917 - 1956» (1957).

2. Аналітичні історіографічні праці, в яких вчених аналізує творчість окремих істориків, досліджує авторство анонімних історичних джерел.

Взагалі О. Оглоблин вважав історіографію як процес розвитку української національно - історичної думки, втіленої в історичній науці.

Вчений досліджував також економічну історію України, політичну історію Гетьманщини, проблему українського автономізму у другій половині XVIII ст. і національного відродження. Про це свідчать розвідки вченого «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини і Переяславська угода 1654 р.», «Два портрети діячів Мазепинської доби», «Гетьман Іван Мазепа і Москва», «Берлінська місія Капніста 1791 р.: історіографія і методологія питання», «Проблема предків Миколи Гоголя».

У нього центральна постать козацького періоду є Б. Хмельницький як державний діяч вищого гатунку, засновник Української козацької держави. Вчений прискіпливо вивчив природу Переяславської угоди 1654 р., відзначивши, що остання є міжнародно-правовим актом визнання незалежності Війська Запорізького. Головною ознакою суверенітету козацької України була особа і влада гетьмана як глави держави, а Переяславська угода була договором мілітарного характеру між двома державами - України і Московії проти спільного ворога - Речі Посполитої.

0. Оглоблин активно вивчав постать І. Мазепи, вважаючи, що в основі українсько-російського конфлікту початку XVIII ст. була давня суперечність українських і московських державних інтересів у змаганні за панування на сході Європи. Головною політичною метою Мазепи було об'єднання Правобережжя і Лівобережжя в єдину гетьманську державу монархічно - конституційного характеру. Сам гетьман не належав до жодної з політичних орієнтацій, а мав лише єдину орієнтацію - українську [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 52].

Серед проблем української історії кінця XVIII ст. вчений виділяє питання т. зв. Берлінської місії В. Капніста, яка свідчила про історію українського масонства того часу і становлення національного автономізму.

Олександр Оглоблин всебічно дослідив «Історію Русів» - видатний анонімний твір української національно - політичної думки XVIII ст. Вчений прийшов до висновку, що невідомий автор твору був членом Новгород - Сіверського таємного гуртка, він був українським патріотом і конституціоналістом, ворогом деспотизму та імперіалізму. Його ідея - це вільна і незалежна Україна. Науковець вважав, що «Історія Русів» була написана в 1780 - 1790-х рр. або на початку 1800-х рр. [Оглоблин, 2000, с. 65].

Крім того, О. Оглоблин у своїх працях окреслив проблему схеми історії України ХІХ - ХХ ст. Процес формування української національної території, який відбувався у ХІХ ст. і включав кілька історико-географічних земель, є одним з найвагоміших процесів української історії ХХ ст. Окремим пластом історичних проблем вчений виокремлює питання української національної еліти - це історія українського дворянства, його консолідація у масштабах усієї України та роль у національному русі. О. Оглоблин намагався створити системну періодизацію історії України ХІХ - ХХ ст., зазначивши, що українське минуле треба розглядати як самостійний історичний процес, але у масштабі усієї Східної Європи.

У сфері літературознавства О. Оглоблин є автором монографії «Опанас Лобисевич, 1732 - 1805» (1966), у якій Лобисевич охарактеризований як ідеолог української національної мови і літератури, предтеча національного відродження і попередник І. Котляревського. У цій праці висвітлено життя і діяльність О. Лобисевича, доведено, що українське національне відродження ХІХ ст. мало свої корені у діяльності козацької старшини другої половини XVIII ст. [Пішванова, 2004, с. 22]. Завдяки цій монографії історик здійснив повну характеристику О. Лобисевича як визначного політичного і культурного діяча, члена Новгород-Сіверського гуртка автономістів. Ця робота О. Оглоблина доводить, що українське національне відродження мало свої корені у діяльності патріотів півдня України.

Отже, головними ідеями українознавчої творчості О. Оглоблина були:

1. Земля-рід-людина як творець історії;

2. ідея економічної самостійності України;

3. ідея національно - державної незалежності України в її історичному розвитку.

Видатним українознавцем у структурі УВАН і УІТ є історик Любомир Винар - президент УІТ, головний редактор «УІ», голова історичної секції УВАН у США, член багатьох наукових установ у Європі та Америці. Він є автором понад 50 монографій і понад 800 наукових статей і рецензій.

Наукова праця Л. Винара стосується насамперед історії України ХУІ-ХУІІІ ст., тобто доби козаччини та Гетьманщини. У цьому ракурсі варто наголосити на його працях «Максим Кривоніс» (1971), «Іван Підкова» (1957), «Молдавська концепція Б. Хмельницького в роках 1648 - 1553» (1958), монографіях «Андрій Войнаровський» (1962), «Князь Дмитро Вишневецький» (1964), «Остап Грицай» тощо.

У працях, присвячених історії українського козацтва, вчений висвітлює роль Степу у становленні козаччини. Л. Винар подав нову періодизацію козацької епохи, відзначив, що Запорізька Січ у XVI ст. була консолідуючим центром для усіх козацьких формувань, а історичним завданням раннього козацтва була боротьба з турецько-татарською агресією. Науковець дослідив постать Д. Вишневецького як першого організатора українського козацтва і як власне першого гетьмана, також питання генезису козаччини як побутового явища і суспільної верстви. Л. Винар був прихильником теорії автохтонності українського козацтва, останнє виникло як реакція на турецько-татарські набіги і посилення соціального гніту у Польсько - Литовській державі. Тому, вважає історик, українська козаччина була органічно національним історичним явищем, відмінним від козацьких угрупувань інших народів [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 44 ].

Вивчаючи історію Гетьманщини, Л. Винар спробував вивчити також життя і діяльність окремих історичних постатей того періоду, зокрема Андрія Войнаровського, на прикладі якого постежив еволюцію психології тодішньої еліти - козацької старшини.

Л. Винар розглядав питання історичної термінології у руслі християнізації України і розвитку культури у давньому Києві. Спираючись на давньоруські джерела, історик зробив висновок, що в ХІ ст. Київ був головним осередком давньоукраїнської культури з двома науково- освітніми центрами - Софіївським собором та «Академією Ярослава», які гуртували навколо себе київську еліту. Окремим великим культурним осередком став Києво - Печерський монастир - головний центр давньоукраїнської писемності. Вчений зазначив, що староукраїнські книжники і культурні установи Київської Русі тісно співпрацювали з Болгарією, Чехією та іншими європейськими країнами [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 86].

Іншою вагомою галуззю українознавства у творчості Л. Винара була українська історіографія, окремим проблемам і діячам якої він присвятив низку робіт, зокрема студії «Історичні праці І. Франка» (1957), «Юліан Бачинський - видатний дослідник української еміграції». До того ж Л. Винар є засновником грушевськознавства, він є один з найкращих дослідників життя і творчості М. Грушевського. Найбільшими працями у цій царині є «Молодість М. Грушевського», «М. Грушевський і НТШ», «Найвидатніший історик України Михайло Грушевський» тощо. У праці «Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. 1892-1930» (1970) Л. Винар показав значення української науки та інтелігенції у розбудові суспільного життя України на початку ХХ ст., участь науковців радянської України у створенні концепцій історичної школи Грушевського [Винар, 2000, с. 76-82].

Велике значення має також науково-організаційна і редакційна праця Л. Винара. Так, до 1997 р. він видав понад 130 чисел «УІ» - журналу наукового українознавства на Заході.

Інший член УІТ Михайло Ждан присвятив себе вивченню історії українського середньовіччя, зокрема проблемі минулого України у період Золотої Орди: «Україна під пануванням Золотої Орди», «Україна і Золота Орда» та інші статті і рецензії. Роман Климкевичпрацював у сфері української геральдики і генеалогії. Так, він дослідив герби Правобережної України, міст Полісся і Підляшшя. Історик Теодор Мацьків вивчав питання української козацької держави XVII - XVIII ст., досліджував іноземні історичні джерела про Україну (архівні і друковані), добу Івана Мазепи. Окрім цього, Т. Мацьків видав значну кількість статей з різних проблем української історії різними мовами [Пішванова, 2004, с. 29].

Історик Омелян Пріцак відзначився своїми розвідками у сфері філології та історії Євразії. Його науковий доробок складає понад 300 праць. А його найвідомішою роботою є 4-томна студія «Походження Русі», написана на основі східних, скандинавських, візантійських і західних джерел. Іншими працями, що стосуються історії України, є «Оригінальний хозарський документ», «Слово о полку Ігоревім та Євразійський степ», «Монгольське володіння Україною і Східною Європою». Вчений був прихильником нормандської теорії похоження Київської Русі, започаткувавши т. зв. неонорманізм.