Українознавчі дослідження у системі української вільної Академії Наук та Українського Історичного Товариства (1945-1991 рр.)

Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1985) свої студії у цей період присвятив головним чином новій і новітній історії України, особливо минулому західноукраїнських земель. Так, історик досліджував наукову діяльність М. Драгоманова, В. Липинського, О. Назарука, І. Франка, М. Грушевського, Винниченка, Д. Донцова, М. Хвильового та інших. Головні питання у студіях І. Лисяка-Рудницького - це концепція «історичних» і «неісторичних» націй; інтелектуальний розвиток України у ХІХ - ХХ ст.; історія Галичини; українські визвольні змагання 1917 - 1923 рр.; Україна у складі СРСР тощо. Цікавою є погляди вченого на етногенез українського народу. Так, він вважав, що постання українців як народу завершилося у першій половині першого тисячоліття нашої ери, а становлення власне української нації розпочалося за часів Київської держави та мало 3 етапи: княжо-феодальний (від Київської Русі до Люблінської унії 1569 р.); козацький (XVII - XVIII ст.); модерний (почався із національного відродження ХІХ ст.) [Пішванова Т., 33].

Борис Крупницький у своїх розвідках доказав, що українська ментальність постала на європейській основі, а східні деспотичні впливи були чужими для українців. Останні, як і кожний народ, мають право на свою власну історію та культуру. Вагомими є історіографічні студії вченого - «Основні проблеми історії України» (1955), «Історіознавчі проблеми історії України» (1959), у яких головний наголос робиться на українознавчих розвідках на еміграції, розглядаються деякі соціологічні проблнми українського минулого.

Але головний науковий масив складають праці Б. Крупницького з історії української козацької держави XVII - XVIII ст. Вони просякнуті ідеєю боротьби за незалежну українську державу та внесок гетьманів і церкви у цю справу. Про це свідчать студії вченого «Мазепа в світлі психологічної методи» (1949), «Гетьмани і православна церква в Українській державі XVII - XVIII ст.» та інших. Б. Крупницький намагався довести, що українська історія - це політичні відносини України зі Сходом та Заходом, це невід'ємна складова світового історичного процесу [Визначні постаті української історіографії ХІХ - ХХ ст., 2005, с. 527-533].

У сфері новітньої історії України працював інший член УІТ Леонід Соневицький(1922 - 1966), а саме над питанням політичного статусу України у роки Першої Світової війни. Відомі його праці «Питання Буковини на міжнародній арені 1915 - 1916 рр.», «Українсько-польський конфлікт 1918-1919 рр. і Паризька мирна конференція». Вчений займався історією української церкви, зокрема видав монографію «Український єпископат Перемиської та Холмської єпархій в XV - XVI ст.». Також Л. Соневицький цікавився історіографією, він написав багато історіографічних нотаток для «Енциклопедії українознавства», зокрема про Інститут історії АН УРСР, є автором цінної статті «УВАН у США і українська історична наука» (1961). Крім того, науковець написав синтетичну роботу «Історія України. Синхроністично-хронологічна таблиця» (1960), тим самим показавши, що є одним з видатних істориків молодшого покоління в українській діаспорі другої половини ХХ ст.

Микола Чубатий (1889 - 1975) працював над історією української церкви, права, українського етногенезу. Його основна праця - «Історія християнства на Русі- Україні» (1965) у двох томах, виклад у яких доведений до 1458 р., коли Папа римський поділив стару Київську митрополію на українсько-білоруську і московську. Вчений виходив з тези, що історія націй найглибше проявляється у системі права і віри. Проблему походження українського народу М. Чубатий дослідив у статті «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» (1964), у якій у цьому питанні став на бік М. Грушевського. Вчений довів, що Київська Русь належала українському народу, а безпосередніми предками останнього був Антський союз племен.

Серед інших українознавчих студій М. Чубатого чільне місце посідають його розвідки з історії українського права, а саме «Огляд історії українського права», «Державно-правове становище українських земель Литовської Держави від кінець XVI ст.», «Про правове становище церкви в козацькій державі» тощо. Зокрема, він автор студії «Начерк історії українського права» (1947), у якій показав гуманність національного права, що не завжди йшло на користь українській державності [Григорук, 2003, с. 104-120].

Лев Окіншевичє одним з найкращих знавців історії державного права України. У своїх студіях вчений запропонував нову концепцію періодизації українського права, поділив її на такі етапи:

1. Початковий (дофеодальний) (до Х ст.);

2. Феодальний (X - XVI ст.), який поділяється на підперіоди:

А. ранній феодалізм (Х - ХІІІ ст.).

Б. розвинений феодалізм (XIV - XVI ст.).

3. Період станової держави (XVI - ХІХ ст.), що теж ділиться на 3 доби:

A. Україна під владою Речі Посполитої (1569 - 1648 рр.).

Б. Гетьманська Україна (1648 - 1781 рр.).

B. Україна під владою Росії та Австрії.

Крім того, Л. Окіншевич окреслив предмет історії українського права, вивчив природу і суть гетьманської влади як верховної влади в козацькій Україні.

Відомим членом УВАН і УІТ була Наталія Полонська-Василенко (1884 - 1973). Вона є автором багатьох праць з історії та археології України, видала численні студії з історії Південної України і Запоріжжя, зокрема її перу належать «Історія України» у 2-х томах, «Палій і Мазепа» (1949), «Запоріжжя та його спадщина» (1965 - 1967), «Заселення Південної України у XVIII ст.» (1969), «Видатні жінки України» (1969) та багато інших українознавчих робіт.

Взагалі Н. Полонська-Василенко є однією з найпотужніших українських істориків на еміграції у другій половині ХХ ст. Її діапазон наукових пошуків торкається різних періодів вітчизняного минулого. Це праці з історії княжої України та її взаємини із Заходом - «Дочка Володимира Мономаха» (1961), «Культура України-Руси за дохристиянської доби» (1960), «Київ за часів Володимира та Ярослава» (1945), «Українська держава та Захід» (1954) тощо; розвідки з історії Гетьманщини - «Переяславський договір» (1954), «Наслідки Переяславського договору в галузі духовної культури» (1955), «До ідеології «Історії Русів» (1956). Науковець вважала, що Переяславський договір 1654 р. з Москвою нічого не змінив у політичному становищі українських земель, натомість довела усьому світові, що Україна стала незалежною від Польщі. Досліджуючи гетьманство І. Мазепи, Н. Полонська-Василенко зупинилася на причинах його поразки. І. Мазепа не знайшов підтримки у середовищі еліти - козацької старшини, а державні плани гетьмана залишилися незрозумілими для народу. Тому події 1708 - 1709 рр. історик вважає національною катастрофою, як змінила долю України.

Вагоме місце у творчості Н. Полонської-Василенко займають проблеми політичного і соціально - економічного розвитку Південної України XVIII ст. У цій сфері головну увагу приділено питанням колонізації Півдня та ролі козацтва у цьому процесі. Про це свідчать праці вченої «Історія заселення Південної України у XVIII ст.» (1965), «Останній кошовий Калнишевський» (1954), «Зруйнування Запорізької Січі» (1955), «До історії першої Новоросійської губернії, 1764 - 1774» (1956), монументальне видання «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина» (1965 - 1967), до якого увійшли усі друковані студії автора з історії Південної України.

З проблем історії ХХ ст. дослідниця вивчала Г етьманат П. Скоропадського, до якого ставилася скоріше позитивно. Проголошення Української Держави у квітні 1918 р. було відновленням у ХХ ст. традиційної гетьманської держави з традиційною формою обрання гетьмана. Окреме місце у творчості Н. Полонської - Василенко належить її мемуарам, присвяченим видатним українським діячам А. Кримському, М. Грушевському, М. Василенку, М. Слабченку та іншим.

Іншою сторінкою її творчості є вивчення історії української церкви, про що свідчать студії «Нарис історії української церкви», «Особливості Української Православної Церкви» (1959), «Історичні підвалини УАПЦ» (1964). Загалом Н. Полонська-Василенко опублікувала біля 200 праць з різних ділянок українознавства. За період її наукової діяльності вчена дослідила важливі явища історії соціально-економічного, політичного і культурного життя українського народу і ввела у науковий обіг велику кількість нових джерельних матеріалів [Верба, 2000, с. 107-112; 201-219].

Євген Онацький (1894 - 1979) публікував вагомі розвідки у сфері історії, права, етнографії. Ці праці переважно відносяться до української історії ХІХ - ХХ ст. і містять важливі джерела. У 1965 р. вийшла його збірка біографічних нарисів «Портрети в профіль», у якій розповідається про С. Петлюру, М. Грушевського, І. Франка та ін.

Коло наукових пошукувань ДометаОлянчича(1891 - 1970) було також дуже широким. Перші праці вченого, побудовані на архівних матеріалах, присвячені Хмельниччині - це «Українсько - Бранденбурзькі політичні зносини у XVII ст.», «Опис подорожі швецького посла на Україну 1656 - 1657 рр.» та ін. Крім того, Д. Олянчич написав науково - популярні статті про гетьманів І. Мазепу та П. Орлика, розвідки про зовнішню торгівлю Гетьманщини XVII - XVIII ст. Важливими є українознавчі студії дослідника у галузі історії української культури, зокрема культурних відносин України із Західною Європою. З робіт т. зв. княжої тематики заслуговують на увагу студії вченого з геральдики і нумізматики Київської Русі, особливо у період князювання Володимира Великого. Великого значення для розбудови українознавства у повоєнний час мали такі праці Д. Олянчича, як «До портретів гетьмана Мазепи» (1957), «Гетьман Іван Мазепа в освітленні творів Г. Нордберга та Г. Адлерфельда» (1960) та ін. Так і не вийшли друком студії вченого «Нариси до історії Київського Великого Князівства в Х - ХІ ст.» та розвідка про зовнішню торгівлю Г етьманщини в XVII - XVIII ст.

У сфері археології найбільш активно на еміграції працював Ярослав Пастернак (1892 - 1969). Він є визначним українським археологом, відкрив відому Черняхівську культуру, провів важливі археологічні розкопки у Крилосі, у якому довів місцезнаходження давнього Галича. У питанні етногенезу українців був прихильником «трипільської» теорії походження українського етносу. Взагалі Я. Пастернак є автором біля 40 монографій і 300 наукових статей. Так, у 1961 р. вийшла його визначна праця «Археологія України» [Пішванова, 2004, с. 43]. Важливим підсумком вивчення давньої історії України стала монографія вченого «Ранні слов'яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях», що вийшла друком 1975 р. В обширному дослідженні вміщено три розділи праці: І. Правітчинасловян; ІІ. Найдавніші відомості про словян; ІІІ. Археологічні перспективи.

Журнал «УІ» друкував розвідки науковця у галузі української етнології. На основі археологічних джерел Я. Пастернак дійшов висновку про автохтонність українського народу, доказав на підставі антропологічних, етнографічних матеріалів окремішність і самобутність українців від майбутніх московитів (росіян), яка проявляється у стилі життя народу, у його духовній і матеріальній культурі, у психологічно - духовній сфері. Тим самим Я. Пастернак спростував радянську концепцію єдиної давньоруської народності як основи майбутніх трьох східнослов'янських народів.

У структурі УІТ Лев Шанковськийзаймався проблемами української воєнної історіографії, Василь Дубровський(1897 - 1966) - мемуаристикою, Лев Биковський(1895 - 1992) - книгознавством, а Симон Наріжний (1898 - 1983) - проблемами української історіографії ХІХ - ХХ ст. Зокрема, у 1976 р. в «УІ» опублікована цінна стаття останнього «Історичне товариство Нестора-літописця у Києві». А головними науковими інтересами Ігоря Каменецькогобули Україна у роки Другої Світової війни, німецька окупація України і діяльність ОУН-УПА [Матяш, 2001, с. 132].

Олександр Домбровський став відомим своїми студіями з давньої історії України. У зв'язку з цим цікавими є його погляди на походження українського народу.

Так, вчений вважав, що українці є автохтонним народом, а їх територія є частиною найдавнішої прабатьківщини слов'ян. Український етнос генетично пов'язаний з ранньослов'янським населенням на території України, ще з часів трипільської культури. Доба Великого Переселення народів сприяла появі східних слов'ян, а Антський союз став основою для появи Київської Русі.

0. Домбровський головну увагу зосередив на вивченні автохтонізму і етногенезу українського народу. Великуувагу приділено тяглостіпраукраїнського населення від часів трипільської культури до становлення Київської Русі, участь у цьому процесі Північного Причорномор'я, Скіфії та Антського союзу. Водночас давню історію України вчений розглядає у загальнослов'янському та європейському історичному контекстах. О. Домбровський зазначав, що основою праслов'янського автохтону України було хліборобське населення Подніпров'я і прилеглих до нього теренів. Доба Великого Переселення народів супроводжувалась занепадом сарматів, відходом з України різних племен, у зв'язку з чим на історичну арену виходять східні слов'яни, їх консолідація відбувається у античний період. А союз антських племен створив основу для постання Київської держави. В цілому вчений був прихильником державницької концепції українського історичного процесу [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 33-34].

Науковець також вивчав проблеми періодизації і термінології давньої історії України, питання антропогеографії і геополітики України у античний час. Початок формування українського етносу він відносить до доби неоліту, а саме від часів трипільської культури. Вивчаючи духовну культуру давніх українців, О. Домбровський зазначає, що процес розвитку духовності у останніх йшов у напрямі поглиблення 3 мотивів:

1. Аграрного стилю релігійних вірувань і анімізму;

2. Вплив містики і міфології епохи еллінізму;

3. Вплив культів матріархату.

Отже, О. Домбровський один з перших всебічно порівняв і пов'язав розвиток давньої України з європейською та світовою цивілізаціями [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 33].

Вивченню передісторії, давньої історії та історії культури Південної та Східної України присвячена творчість історика Михайла Міллера (1901 - 1968). Він був членом УВАН, УІТ, НТШ, автором понад 200 праць на різних мовах. Найвідоміші його роботи цього періоду - «Дон и Приазовье в древности» (1958) та «Первобытный период в истории Нижнего Днепра (до появления железа)» (1965).

Член УІТ Ілля Витанович (1899 - 1973) був відомим українським економістом, є автором низки праць з економічної історії та соціології, багатьох статей з історії української економічної думки ХІХ - ХХ ст., зокрема про М. Туган-Барановського, К. Банківського, О. Русова, В. Навроцького та інших. У 1947 р. вийшла праця Витановича «Історія народного господарства», у 1968 р. - «Аграрна політика українських урядів 1917 - 1920 рр.», а 1964 р. - велика монографія «Історія українського кооперативного руху». Особливої уваги вчений приділив розвиткові кооперації на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Питання економічного розвитку України у різних історичних періодах висвітлював Богдан Винар. У статті «До питання історичного дослідження розвитку української економічної думки» (1970) науковець розглянув економічну літературу на території радянської України, синтетичні праці з цієї проблеми. Іншим відомим українським економістом і політологом на еміграції вважається Всеволод Голубничий(1928 - 1977). Він є автором біля 100 праць, які стосуються питань вивчення економічної ситуації в УРСР.

З інших студій варто відзначити роботи Михайла Андрусяка«Історія козаччини» (1946) та «Останні Романовичі» (1948), написані у руслі наукової схеми М. Грушевського. Серед вчених, які займалися вивченням козацької України, чільне місце належить також Ярославу Падоху, який дослідив історію українського права та історію церкви тієї доби, а саме судоустрій Гетьманщини. Вчений стверджував, що становище церкви в козацькій Україні було привілейованим, а сама вона була незалежною від державної влади.

Військова історія України ХХ ст. була предметом вивчення Лева Шанковського. У 1958 р. вийшла друком його праця «Українська армія в боротьбі за державність», присвячена визвольним подіям 1917 - 1921 рр. Вчений надав періодизацію української військової історії ХХ ст., поділивши останню на два етапи: 1. 1921 - 1939 рр.; 2. 1939 - 1945 рр. Велику увагу науковець приділяв військовим мемуарам, свідченням очевидців бойових дій, зібраних у різних історико-військових збірниках, альманахах і журналах [Монолатій, Вишиванюк, 2001, с. 78 ].

Комплекс питань, пов'язаних з проблемою нації, висвітлив український соціолог Ольгерд Бочковськийу праці «Вступ до націології» (1991). У ній вчений започаткував новий напрям українознавчих студій - націологію, до якої він відніс історичну (генетичну) націологію, націоаналітику, націодинаміку, етнополітику, націософію, націотипологію і характерологію.

Олекса Вінтоняксприяв розвитку української культури на Заході, він є засновником видавництва «Дніпрова хвиля», що видало понад 60 книг з різних сфер українознавства. Як історик О. Вінтоняк вивчав добу І. Мазепи та українську історичну думку ХХ ст., написав статті про Б. Крупницького, О. Оглоблина та інших. Треба назвати також інших українознавців, які творили у системі УВАН і УІТ, а саме Марка Антоновича, Петра Ісаїва, Юліана Каменецького та ряд інших, завдяки праці яких у науковій царині другої половини ХХ століття розроблялися і ставилися якісно нові питання з історії України та українознавства загалом.

Отже, працями українських вчених на еміграції у системі УВАН і УІТ створено наукову концепцію історії України з найдавніших часів до ХІХ ст. Окрім того, на розвиток тодішніх українознавчих досліджень значною мірою вплинула концепція формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. і стала доказом державницького напряму емігрантської історіографії. Дослідження проблем української історії ХХ ст. було дещо недостатнім з огляду на брак джерел, особливо джерельної бази радянської України, а також через труднощі в інтерпретації новітнього суспільно-політичного процесу в Україні.

Висновки

Таким чином, з вищевказаного можна дійти висновків, що сучасне українське наукове життя у еміграції сформувалося після Другої Світової війни. Нове покоління українських науковців у діаспорі створювало нові громадські організації, товариства, видавничі і наукові установи тощо. У своєму поступі українці на еміграції об'єднувалися за різними інтересами (політичними, релігійними, культурними, науковими), створили систему зв'язків, на рівні яких зберігалася національна культурно - історична традиція. Це згуртованість українських наукових сил забезпечила існування, збереження і відродження традицій історичного минулого України.

На долю української науки на Заході випало складне завдання - розбудовувати українознавство на теренах Європи, США і Канади, розробляти його нові проблеми, розв'язання яких на території УРСР було неможливим через політичні обставини. Свій визначний внесок у цю справу здійснили такі вчені - емігранти другої половини ХХ століття, як О. Оглоблин, Т. Мацьків, Б. Крупницький, Л. Винар, О. Пріцак, Я. Пастернак, І. Лисяк-Рудницький, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий, Л. Соневицький та багато інших. Спектр їхніх українознавчих пошукувань був дуже широким - від проблем походження українського народу до історії ХХ століття. Відірвані від архівів України, вчені-емігранти відшуковували невідомі джерела з української історії в архівах західних країн. Вони у своїй більшості були державниками і дотримувалися наукової схеми історії України М. Грушевського з певними модифікаціями.

Головними напрямами українознавчої діяльності УВАН і УІТ у означений період були наукові дослідження, видавнича справа і наукові зв'язки з іноземними інституціями. Основна наукова увага представників цих установ зосереджувалась на тих проблемах, які у радянській Україні не вивчалися або досліджувалися недостатньо і тенденційно. Велику увагу було приділено розробці пріоритетних напрямків українознавчих досліджень:історії, правознавству, релігієзнавству, географії, філології, економіці, археології, культурології та інших сфер українознавства.

Значний внесок українознавці на еміграції зробили у розвиток національної історіографії. Зокрема, саме у діаспорному середовищі виникла нова дисципліна - грушевськознавство, засновником якого вважається Любомир Винар. У науковий обіг був введений значний масив західних джерельних матеріалів з історії України, особливо доби Хмельниччини і Мазепи. Багато уваги приділялося вивченню культурних взаємин України з Західною Європою, економічному розвитку українських земель. На окрему увагу заслуговує праця істориків-емігрантів з вивчення мемуарів про українську революцію 1917-1921 рр., а також вклад у розвиток воєнної історіографії. Докладно вивчалися питання історії української церкви, життя українців на еміграції, допоміжних історичних дисциплін.

Безумовно, розвиток української науки на еміграції у другій половині ХХ ст. тісно пов'язаний з такими потужними науковими організаціями на Заході, як Українська Вільна Академія наук та Українське Історичне Товариство. Ці установи перетворилися на справжні осередки українознавства, у їх системі здійснювалися дослідження у галузі української історії, археології, етнографії, мовознавства, культурології, правознавства, економіки, географії та інших сфер українознавчого знання. Як вірно зазначила дослідниця Т. Пішванова, УВАН і УІТ представляли об'єктивну українську науку, усували «білі плями» в історії України, реконструювали український історичний процес у контексті світової історії і правдиво висвітлювали розвиток українського народу у різні історичні епохи [Пішванова, 2004, с. 93].

Отже, українознавча робота УВАН і УІТ була логічним продовженням вітчизняної наукової традиції першої половини ХХ ст. і необхідним українознавчим центром на Заході в умовах радянського тоталітарного режиму в Україні, а наукові дослідження вчених - емігрантів стали важливим внеском у скарбницю національної наукової спадщини. Можна з впевненістю сказати, що завдяки науковим зусиллям вчених УВАН і УІТ українознавча наука досягла вищого рівня свого розвитку і вийшла на світову наукову арену.

Список використаних джерел та літератури

Верба, І., 2000. Життя і творчість Н. Полонської-Василенко (1884 - 1973),Ніжин, 324 с.

Визначні постаті української історіографіїХІХ -ХХ ст., 2005. Київ, 620 с.

Винар, Л., 2000. Українське історичне товариство: 1965 - 2000,Чернівці, 126 с.

Винар, Л., 2000а. Українське історичне товариство з перспективи 35 років (1965 - 2000), Українськийісторик, 4, с. 13-29.

Винар, Л., 2003. «Український історик»: 40 років служіння науці. 1963 - 2003,Нью-Йорк - Острог, 421 с.

Герус, О., 1976. Ювілейнийзбірник УВАН у Канаді, Вінніпег, 657 с.

Григорук, Н., 2003. МиколаЧубатийякісторикУкраїни, Тернопіль, 159 с.

Домбровський, О., 1986. До історії УВАН у США, Українськийісторик, № 3-4, с. 90-96.

Домбровський, О., 1989. Олександр Оглоблин і Українське історичне товариство, Українськийісторик, № 4, с. 30-37.

Калакура, Я., 2004. Українськаісторіографія: Курслекцій, Київ: Генеза, 496 с.

Калакура, Я., 2005. «Український історик» в обороні національних традицій української історіографії, Українськийісторик, № 2-4, с. 90-108.

Матяш, І., 2001. Василь Дубровський - науковець і організатор, Особа в українськійархівістиці. Біографічнінариси, Київ, с. 122-142.

Монолатій, І.,Вишиванюк, О., 2001. Мюнхенська школа історії України (1946 - 1991): Історіографічне дослідження,Коломия, 132 с.

Оглоблин, О., 2000. Дослідження і матеріали, Нью-Йорк - Острог - Київ - Торонто, 2000.

Оглоблин, О., 2003. Українська історіографія 1917-1956,Київ, 253 с.

Пішванова, Т., 2004. Вивчення історії України у західній діаспорі у другій половині ХХ ст., Донецьк, 129 с.

Сакада, Л., 2003. «Український історик»: генеза, тематика, постаті,Київ, 328 с.

Чубатий, М., 1971. Українська історична наука (її розвиток та досягнення),Філадельфія, 1971,54 с.

References

Chubatyi, M., 1971. Ukrainskaistorychnanauka (ii rozvytok ta dosiahnennia) [krainian historical science (its development and achievements)],Filadelfiia, 1971, 54 s. [in Ukrainian].

Dombrovskyi, O., 1986. Do istorii UVAN u SShA [To the history of UVAN in the USA], Ukrainskyiistoryk, № 3-4, s. 90-96. [in Ukrainian].

Dombrovskyi, O., 1989. OleksandrOhloblyniUkrainskeistorychnetovarystvo [Alexander Ogloblin and the Ukrainian Historical Society], Ukrainskyiistoryk, № 4, s. 30-37. [in Ukrainian].

Hems, O., 1976. Yuvileinyizbirnyk UVAN u Kanadi [Jubilee Collection of UVAN in Canada], Vinnipeh, 657 s. [in Ukrainian].

Hryhoruk, N., 2003. MykolaChubatyi yak istorykUkrainy [MykolaChubaty as a historian of Ukraine],Ternopil, 159 s. [in Ukrainian].

Kalakura, Ya., 2004. Ukrainskaistoriohrafiia: Kurslektsii [Ukrainian historiography: Course of lectures], Kyiv: Heneza, 496 s. [in Ukrainian].

Kalakura, Ya., 2005. «Ukrainskyiistoryk» v oboroninatsionalnykhtradytsiiukrainskoiistoriohrafii ["Ukrainian historian" in defense of national traditions of Ukrainian historiography], Ukrainskyiistoryk, № 2-4, s. 90-108. [in Ukrainian].

Matiash, I., 2001. VasylDubrovskyi - naukovetsiorhanizator [VasylDubrovsky - scientist and organizer], Osoba v ukrainskiiarkhivistytsi. Biohrafichninarysy, Kyiv, s. 122-142. [in Ukrainian].

Monolatii, I., Vyshyvaniuk, O., 2001. MiunkhenskashkolaistoriiUkrainy (1946 - 1991): Istoriohrafichnedoslidzhennia [Munich School of History of Ukraine (1946 - 1991): Historiographical Research],Kolomyia, 132 s. [in Ukrainian].

Ohloblyn, O., 2000. Doslidzhenniaimaterialy [Research and materials],Niu-York - Ostroh - Kyiv - Toronto, 2000. [in Ukrainian].

Ohloblyn, O., 2003. Ukrainskaistoriohrafiia 1917-1956 [Ukrainian historiography 1917-1956], Kyiv, 253 s. [in Ukrainian].

Pishvanova, T., 2004. VyvchenniaistoriiUkrainy u zakhidniidiaspori u druhiipolovyni .XX st. [The study of the history of Ukraine in the Western diaspora in the second half of the twentieth century], Donetsk, 129 s. [in Ukrainian].

Sakada, L., 2003. «Ukrainskyiistoryk»: heneza, tematyka, postati ["Ukrainian historian": genesis, subject matter, figures], Kyiv, 328 s. [in Ukrainian].

Verba, I., 2000. Zhyttiaitvorchist N. Polonskoi-Vasylenko (1884 - 1973) [Life and work of N. Polonska-Vasylenko (1884 -1973)],Nizhyn, 324 s. [in Ukrainian].

Vynar, L., 2000. Ukrainskeistorychnetovarystvo: 1965 - 2000 [Ukrainian Historical Society: 1965 - 2000],Chernivtsi, 126 s. [in Ukrainian].

Vynar, L., 2000a. Ukrainskeistorychnetovarystvo z perspektyvy 35 rokiv (1965 - 2000) [Ukrainian Historical Society from the perspective of 35 years (1965 - 2000)], Ukrainskyiistoryk,4, s. 13-29. [in Ukrainian].

Vynar, L., 2003. «Ukrainskyiistoryk»: 40 rokivsluzhinnianautsi. 1963 - 2003 ["Ukrainian historian": 40 years of service to science. 1963 - 2003],Niu-York - Ostroh, 421 s. [in Ukrainian].

Vyznachnipostatiukrainskoiistoriohrafii XIX-XX st. [Prominentfigures of Ukrainian historiography of the XIX - XX centuries], 2005. Kyiv, 620 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru