Ідеологічна легітимація загарбницьких воєн і конструювання образу ворога в російській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологічна легітимація загарбницьких воєн і конструювання образу ворога в російській історіографії

Ярослав Калакура

Анотація

Мета статті полягає у сприянні розвінчуванню ненауковості російської історіографії, її заідеологізованості та прислужництва правителям; у викритті маніпулятивних намагань нинішніх лідерів РФ заручитися аргументами історії для легітимації геноцидної аґресії проти України, її обґрунтування й виправдовування; у з'ясуванні мотивів ґлорифікації загарбницьких воєн і конструювання образу ворога. Методологія дослідження базується на системному дотриманні принципів історизму, наступності, антропологічного, соціо- культурного і критично-аналітичного підходів, спростування фальсифікацій та спотворень в історичних наративах, залучення методів історіографічного аналізу й синтезу, компаративістики, способів історико-хронологічного, історико-генетичного пізнання та власних рефлек- сій. Актуальність і наукова новизна визначаються самою постановкою проблеми, яка в контексті нинішньої війни, її історичного сеґмента, набуває особливого значення, оскільки дозволяє глибше осягнути витоки великодержавницької сутності та прислужницького характеру російської історіографії, починаючи з часів В.Татищева, М.Карамзіна, М.Поґодіна й до сучасних кремлівських істориків; повніше усвідомити необхідність остаточного вивільнення українських дослідників з-під її світоглядно-методологічного впливу. Вперше на основі історіографічних джерел, напрацювань попередників та авторських студій аналізуються технології звеличування ролі воєн в історії Росії, створення образу внутрішнього й зовнішнього ворогів, формування ворожості та ненависті до України, західного світу. Висновки. Результат дослідження спрямований на доведення ненауковості російської історіографії, її одержавлен- ня, ідеологічної заанґажованості та упередженості, привласнення нею історико-культурної спадщини Києворуської держави, розвінчування постколоніальних стереотипів, спотворень, фабрикацій, довільного трактування історичних джерел, фальсифікацій історії Росії й України та обґрунтування необхідності їх спростування. Відстежено процес підміни понять російськими істориками, перекручування фактів, поширення міфів, насадження стереотипів мислення з метою маніпуляції історичною свідомістю і збереження української історичної науки в так званому спільному інформаційному просторі, нав'язування їй свого бачення історичного процесу. Звернуто увагу на необхідність подальшого дистанціювання української історіографії від російської, протидії її світоглядному стрижню - парадигмі «російського світу», концепціям «одного народу» та «спільної історії», розвінчування антигуманності ідеології аґресивного рашизму, брехливості й аморальності московських історичних міфів щодо характеру та цілей нинішньої окупаційно-завойовницької війни проти України, замовчування її геноцидного спрямування. Висловлено низку пропозицій щодо подальшого викриття експансіоністської політики Росії під маскою «збирання споконвічно російських земель», її сучасних модифікацій, включаючи намагання контролювати інтелектуально-інформаційний простір історичної науки й освіти, використовувати його у великодержавницьких інтересах.

Ключові слова: українська історіографія, ненауковість російської історіографії, ґлорифіка- ція воєн, війна історій, експансія, фальсифікація, імперська ідеологія, образ ворога.

Abstract

Yaroslav KALAKURA

Ideological Legitimation of Aggressive Wars and Construction of the Image of the Enemy in Russian Historiography

The purpose of the article is to contribute to the debunking of the unscientific nature of Russian historiography, its ideologization and subservience to the rulers of Muscovy, and thus of the Russian and Soviet empires, to expose the manipulative attempt of the current leaders of the Russian Federation to use arguments from history to legitimize the genocidal aggression against Ukraine, its rationale and justification, to find out motives of glorification of wars of aggression in it and creating of the image of the enemy. The research methodology is based on systematic adherence to the principles of historicism, continuity, anthropological, sociocultural and critical-analytical approaches, refutation of falsifications and distortions in historical narratives, the involvement of methods of historiographical analysis and synthesis, comparative studies, methods of historical-chronological, historical-genetic knowledge and personal reflections. Relevance and scientific novelty are determined by the very formulation of the problem, which in the context of the current war and its historical segment acquires special significance, as it allows a deeper understanding of the origins of the great-state essence and servile nature of Russian historiography, starting from the times of V.Tatishchev, N.Karamzin, M.Pogodin and ending with modern Kremlin historians, to more fully realize the need for the final release of Ukrainian historians from its ideological and methodological influence. For the first time, on the basis of historiographical sources, works of predecessors and author's studies, the technologies of glorifying the role of wars in the history of Russia, creating the image of an internal and external enemy, forming hostility and hatred towards Ukraine and the Western world are analyzed. Conclusions. The result of the research is aimed at proving the unscientific nature of Russian historiography, its appropriation, ideological commitment and bias, its appropriation of the historical and cultural heritage of the Kyivan Rus state, the debunking of post-colonial stereotypes, distortions, fabrications, arbitrary interpretation of historical sources, falsifications of the history of Russia and Ukraine, and the justification of the need to refute them. The process of replacing concepts by Russian historians, distorting facts, spreading myths, instilling stereotypes of thinking with the aim of manipulating historical consciousness and preserving Ukrainian historical science in the so-called common information space, imposing one's vision of the historical process on it has been traced. Attention is drawn to the need to further distance Ukrainian historiography from Russian one, to oppose its worldview core - the paradigm of the “Russian World” / “Russkiy Mir”, the concepts of “one nation” and “common history”, debunking the anti-humanity of the ideology of aggressive rashism (ruscism), the falsehood and immorality of Moscow's historical myths regarding the nature and goals of the current the war of occupation and conquest against Ukraine, silencing its genocidal direction. A number of proposals have been made regarding the further exposure of Russia's expansionist policy under the guise of “the gathering of originally Russian lands”, its modern modifications, including its attempts to control the intellectual and informational space of historical science and education, to use it in the interests of the great powers.

Keywords: Ukrainian historiography, unscientific nature of Russian historiography, glorification of wars, war of histories, expansion, falsification, imperial ideology, image of the enemy.

Одним зі способів мотивації, виправдання та легітимації нинішньої фази повно- масштабної окупаційно-загарбницької війни Росії проти України, лицемірно названої «спецоперацією», стало маніпулятивне намагання В.Путіна, а також Д.Медведєва, С.Лаврова, С.Шойґу, патріарха РПЦ Кирила та інших адептів аґресії, використати історичні наративи і знайти разом із кремлівськими істориками «наукові арґумен- ти» для пояснення її причин та мети, доведення «законності» захоплення Криму й нібито «права» на таке рейдерство території України. Апеляція до історії зумовлена тим, що російська історіографія з часів М.Карамзіна, М.Поґодіна, С.Соловйова, В.Татищева, М.Устрялова тощо сформувалася й функціонує як служниця правителів держави - спочатку Московського царства, відтак Російської та радянської імперій, а тепер і Російської Федерації. Паразитуючи на великодержавницькій ідеї «збирання земель», її представники намагаються довести, що Україна - це, мовляв, «історична територія Росії», тож її необхідно повернути в лоно імперії шляхом сили, примусу, загарбницької війни.

Ось чому в російській інтерпретації це війна, з одного боку, «за відновлення історичного простору імперії», «війна за Україну», тобто не за збереження, а за знищення національної державності, за приєднання території, за впокорення й асиміляцію українського народу, за руйнацію його ідентичності та самобутності, окремішності мови, культури, церкви; а з іншого - вона оцінюється як «війна в Україні», що ніби ведеться «на своїй землі» як «визвольний похід» проти «українських націоналістів, бандерівців, терористів, бойовиків». Із цією метою московська пропаґанда вдається до пошуку історичного підґрунтя шляхом різного роду маніпуляцій, фальсифікацій, спотворення історії, до підтвердження своїх зазіхань на Україну так званою «російською історіографією», котра фактично не має нічого спільного з наукою, оскільки зароджувалася, формувалася та функціонує сьогодні як служниця правлячого режиму, а тому наскрізь пронизана імперською ідеологією, брехнею, вигадками. Останні роки засвідчили, що в Росії, де мілітаризм став державною доктриною, реально один «історик» - В.Путін, який видає себе за її «корифея», «знавця» й одноособово, як свого часу Й.Сталін, установлює оціночні канони. Концентрованим прикладом містифікації історії, дезінформації світової громадськості стали його непрофесійні, ревізіоністські статті до 75-річчя закінчення Другої світової війни (2020 р.) та «Про історичну єдність росіян й українців» (2021 р.), які не випадково вивчалися в російській армії для задурманення солдатів у процесі політичної, морально-психологічної підготовки до війни. Парадокс полягає в тому, що кремлівська фабрика дезінформації, сконструйована на методах нацистсько-ґеббельсівської пропаґанди, аби відвернути увагу від знавіснілого рашизму, називає сучасну Україну «нацистською державою», а українських патріотів - «нациками», прищеплюючи росіянам ворожість і ненависть до всього українського.

Актуальність означеної проблеми не вичерпується контекстом леґітимації окупаційно-загарбницької війни Росії проти України як головним мотивом нашого дослідження. Вона зумовлюється й низкою інших чинників. По-перше, давня традиція ґлорифікації російськими істориками та пропаґандистами ролі воєн, утвердження зневаги до людини, її життя, конструювання образу ворога продовжує побутувати у сучасній практиці історієписання, служить виправданням і прикриттям аґресивної політики Росії, активно використовується засобами масової інформації, новітніми електронними технологіями як інструмент мобілізації населення для боротьби із «зовнішніми загрозами», нав'язування суспільству почуття незахищеності, ворожого ставлення до інших країн, зокрема до України та наших західних партнерів, відвернення уваги від внутрішніх кризових проблем. Усе це потребує належного реагування з боку українських істориків, їх подальшого дистанціювання від подібних практик. По-друге, нагнітання воєнної істерії, шантаж і погрози Україні та світу ядерною зброєю супроводжуються «екскурсами» в історію, спотворену, сфальсифіковану у працях російських авторів, критика яких, за невеликим винятком, тривалий час замовчувалася в українській історіографії, вони не отримували належного аналізу, відсічі та спростування. Більше того, дехто з вітчизняних істориків брав їх за орієнтир для себе, ретранслюючи тенденційні погляди. По-третє, критичний аналіз і розвінчування технологій, методів звеличування воєн, пропаґанди насилля й конструювання образу ворога, в тіні якого, зазвичай, опинявся український народ на різних етапах історії, дозволяють відтворити правдивий та об'єктивний погляд на історію народів і держав, з якими Україна розвиває партнерські, дружні відносини, що особливо важливо в умовах сучасних інтеґраційних процесів, отримання статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу, співпраці з НАТО. Все це актуалізує необхідність розгляду російської історіографії під кутом зору її ненауковості та заідеологізованості, леґітимації нею окупаційно-загарбницької війни, надаючи водночас пропонованій статті новизни й гостроти.

Актуальними видаються з'ясування історіографічної сутності понять «ґлорифі- кація війни» та «конструювання образу ворога», виявлення особливостей їх генези в російській історіографії, розкриття мотивів, методів і засобів поширення образу ворога на Україну, сприяння розвінчуванню ненауковості російської історіографії, її заідеологізованості, прислужництва правителям та аґресивній політиці держави, викриття підступності шахрайського намагання нинішніх лідерів РФ заручитися ар- ґументами історії для леґітимації окупаційно-геноцидної війни проти України.

На дослідницьку важливість такої мети вже зверталася увага в низці праць Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики. - К., 2016. - 586 с.; Брехуненко В., Ковальчук В., КовальчукМ., Корнієнко В. «Братня» навала: Війни Росії проти України ХІІ--ХХІ ст. -- К., 2016. -- 248 с.; Гай-Нижник П.П. Росія проти України (1990-2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення. - К., 2017. - 332 с.; Дорошко М. Неоголошені війни Росії проти України у ХХ - на початку ХХІ ст.: Причини і наслідки. - К., 2018. - 196 с.; Ричка В. Війна пам'ятей: Змагання за спадщину Київської Русі. - К., 2021. - 416 с.; ПарахонськийБ.О.,ЯворськаГ.М. Онтологія війни і миру: безпека, стратегія, смисл. - К., 2019. - 560 с.; Горбулін В. Як перемогти Росію у війні майбутнього. - К., 2021. - 248 с., у тому числі й наших Калакура Я. Конструювання образу ворога як технологія маніпуляцій російської історіографії та пропаганди // Україна - Європа - Світ. Серія «Історія, міжнародні відносини». - Вип.18. - Тернопіль, 2016. - С.179-188., а сама вона реалізується з урахуванням студій російських авторів - як із погляду сутності понять «ґлорифікація ролі воєн» і «конструювання образу ворога» в історії Росії ФатеевА.В. Образ врага в советской пропаганде: 1945-1954 гг. - Москва, 1999. - 261 с.; Сенявская ЕС. Противники России в войнах XX в. (Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества). - Москва, 2006. - 288 с.; Светлов Р. Друзья и враги России. - Москва, 2002. - 188 с.; Гудков Л. Идеологема «врага»: «Враги» как массовый синдром и механизм социокультурной интеграции // Образ врага. - Москва, 2005. - С.7-79; Трубецкой Н. Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока. - Москва, 2015. - 151 с. та ін., так і розвідок, присвячених спростуванню різного роду фальсифікацій, спотворень російською історіографією історичної правди стосовно України та інших держав Білінський В. Країна Моксель або Московія: У 3 кн. - К., 2008. - Кн.1. - 376 с.; К., 2009. - Кн.2. - 320 с.; К., 2009. - Кн.3. - 320 с.; Лукінюк М.В. Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України. - 2-ге вид., випр. - К., 2012. - 560 с.; Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації. - К., 2013. - 128 с.; Журавков В. «Гібридна війна Росії проти України у Донецькій та Луганській областях. - К., 2015. - 268 с.. Авторський погляд на генезу маніпулятивного спрямування російської історіографії в її прагненнях формувати своєрідний культ війни й образ внутрішнього та зовнішнього ворога з висоти ретроспекції дає підстави стверджувати, що витоки цього явища сягають часів зародження й формування Московського царства, а відтак централізованої держави за зразком Золотоординської імперії.

Тому акцент зроблено на так звану класичну історіографію XVni-ХІХ ст., до якої постійно апелюють сучасні автори.

Перед тим, як звернутися до концептуального з'ясування означеної проблеми, видається доцільним зробити принаймні декілька застережень.

Фундамент міфологізації та ідеологічного призначення російської історіографії, зразки фальсифікацій і спотворення джерел у ній заклали відомі норманісти, прихильники централізації та великодержавності - німецькі історики Ґ.Баєр, Ґ.Міллер, А.Шлецер та ін. Не володіючи російською мовою, вони один за одним, на запрошення, догоду й замовлення царського двору формували основи російської історії, намагалися прилаштувати її до західноєвропейського історичного процесу, доводячи, що вона починається з ІХ-ХІ ст., тобто з часів Києворуської держави, довільно трактували джерела, вдавалися до фабрикації та підробки давніх літописів, пересмикування фактів. Багато з нав'язаних ними конструкцій надовго збереглися в російській історіографії, отримавши відповідну «методологічну прив'язку». На цій основі склалася абсолютна залежність продукування історичних знань і творчої діяльності істориків від влади, котра, як відомо, органічно випливала з ординської традиції. За словами Ґ.Вернадського, Росія безпосередньо з татаро-монґольської влади успадкувала її засади, поєднуючи їх із візантійською практикою злиття державної та релігійної систем (культ імператора, освячуваний церквою) Вернадский Г. Монголы и Русь / Пер. с англ. - Тверь, 1997. - С.241-243.. Міфологізований рід Рюриковичів оголошувався спадкоємцем династії римського імператора Авґуста, а за Судебником 1497 р. вся влада в Московії зосереджувалась у руках великого князя, який спирався на два дорадчих органи - Боярську думу і Священний собор, очолюваний митрополитом. У цьому одна з корінних відмінностей централізованої Московської держави від західного державотворення, яке формувалося на основі раціоналізму. Від Івана Грозного (котрого, до речі, М.Карамзін - «батько російської історії», як його називають - наділив титулом першого царя Івана ІУ) та запровадженої ним опричнини встановлюється деспотизм одноосібного правління й контроль за переписуванням і створенням літописів, а згодом історичних праць.

Суспільній свідомості московитів наполегливо нав'язувалася думка про те, що історія покликана слугувати владі та державі. Ось чому М.Карамзін, призначений придворним історіографом, присвятив свою «Історію держави Російської» «государеві імператорові Олександрові Павловичу, самодержцеві всея Росії», зазначивши, що «історія народу належить цареві» Карамзин Н. История государства Российского: В 12 т. - Т.1. - Москва, 1989. - С.3.. Схожу думку висловлював і М.Поґодін, уважаючи, що історія має бути «охранителькою та блюстителькою суспільного спо- кою» Погодин Н. Историко-критические отрывки по русской истории: В 2 кн. - Кн.1. - Москва, 1846. - С.16.. Тотальна фальсифікація російської історії розгорнулася у часи Петра І, коли було оголошено перетворення Московії на Російську імперію, а московитів - на росіян; коли започатковувалося створення так званих «загальноросійських літописних зводів», трансформованих згодом у «Повне зібрання російських літописів» з обґрунтовуванням права Росії на київську й іншу історико-культурну, духовну, політичну спадщину середньовіччя. Активно підтримала ідею написання «цілісної історії» Російської держави Катерина II, заснувавши спеціальним указом Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії (1783 р.) під керівництвом графа А.Шувалова. Комісія ця працювала дев'ять років і шляхом переписування й перекручування історичних джерел та фактів випродукувала так звану «нову історію» Російської імперії, в якій, усупереч історичній правді, утверджувалося право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, а все її населення оголошувалося «єдиним народом». Вона стала еталоном для майбутніх істориків ХІХ ст. і лягла в основу багатотомних праць як М.Карамзіна, так і С.Соловйова. Водночас було засекречено «Скіфську історію» А.Лизлова 1692 р. Лызлов А.И. Скифская история. - Москва, 2012. - 320 с., де московити фігурували як окремий самобутній народ, що не мав нічого спільного з Києвом. легітимація геноцидний агресія загарбницький

До абсурду було доведене втручання в історичну науку у сталінську добу, а відтак у часи М.Хрущова, Л.Брежнєва, Ю.Андропова. Можна згадати зловісні «Зауваження з приводу конспекту підручника з історії СРСР» (1934 р.) за підписами Й.Сталіна, А.Жданова, С.Кірова, де давалася пряма директива виводити початки російської держави й походження росіян із Київської Русі. Фактично заборонялося висвітлювати історію «Великоросії» у відриві від історії інших народів СРСР, передусім українського та білоруського Див.: [Електронний ресурс]: http://grachev62. От і нинішній режим у РФ прагне «управляти минулим», реґулювати історичні інтерпретації у законодавчо-адміністративний спосіб, шляхом нав'язування ідеологічних стереотипів статтями й публічними виступами В.Путіна.

В епіцентрі російської історіографії, особливо новітньої, опинилося повне заперечення або грубе перекручення історії України, твердження, ніби вона не має власного минулого, а до XVII ст. взагалі не існувала. Лівобережжя, мовляв, було «окраїною» Росії, а Правобережжя - Польщі.

Переходячи до безпосереднього розгляду основних напрямів легітимації аґре- сії проти України, ідеалізації та культивування воєн в історії Росії, формування ворожості й ненависті до інших країн і народів, зокрема українського, мародерського захоплення чужої спадщини, міфологізації, спотворення історії в російській історіографічній традиції, важливо не оминути їх причинно-наслідково-спадковий характер. У розвитку російській історіографії, її одержавленні, політизації та персоніфікації проглядаються кілька основних періодів: перший - зародження історичних знань (XVIII - перша чверть XIX ст.), представлений творами В.Татищева, М.Карамзіна, М.Поґодіна, ГЩербатова та ін. Ключевский В.О. Курс русской истории // Его же. Сочинения: В 9 т. - Т.1. - Москва, 1987. - 432 с.; Карамзин Н.М. История государства Российского: В 12 т. - Т.2. - Москва, 1991. - 832 с.; Соловьёв С.М. История России с древнейших времён // Его же. Сочинения: В 18 кн. - Кн.1. - Москва, 1993. - 768 с.; Татищев В.Н. История Российская. - Т.1. - Москва, 2005. - 568 с.; ПогодинМ.П. Избранные труды. - Москва, 2010. - 776 с.; другий - формування й утвердження імперської російської історіографії (1830-ті рр. - 1917 р.), репрезентований К.Аксаковим, М.Данилевським, К.Кавеліним, М.Карєєвим, В.Ключевським, М.Лихачовим, С.Платоновим, С.Соловйовим та ін.; третій - насадження й утвердження марксистсько-більшовицької історіографії (1920-ті - 1980-ті рр.), пов'язаний з іменами як поміркованих істориків (Є.Городецький, Б.Ґреков, А.Ґуревич, ГКовальченко, М.Покровський, Є.Тарле, М.Тихомиров, О.Шапіро), так й активних борців за «класовість» і «партійність» історіографії (О.Бубнов, М.Волін, М.Дружинін, О.Зевельов, ГМінц, В.Нєвський, М.Нечкіна, А.Панкратова та ін.); четвертий - пострадянська російська історіографія (з 1990-х рр. до сьогодення), котрий, подібно до попередніх, суперечливий, неоднозначний, характеризується як поодинокими спробами часткового очищення історіографії від нашарувань сталінізму в 1990-х рр. (Ю.Афанасьєв, А.Піонтковський, Ю.Поляков, О.Сахаров, Л.Сидорова, ТТаїрова-Яковлева, Ю.Фельштинський, О.Чорнобаєв та ін.), відкритою критикою путінського режиму (А.Зубов, Є.Панасенков, М.Соколов та ін.), так і консервацією великодержавницьких стереотипів (В.Бутромєєв, О.Данилов, В.Кравцов, С.Кремльов, Н.Нарочницька, О.Романов та ін.).

Закладені, успадковані, модернізовані історико-ідеологічні міфологеми російської історіографії й так званої «концепції культурно-історичного розвитку Росії» за їх змістом і проблематикою досить різноманітні. З погляду означеної теми можна виокремити й умовно згрупувати наявні концептуальні положення щонайменше в п'яти проблемних концентрах із тим, щоб системно та чіткіше осмислити сутність кожного з них, викрити їх тенденційність, хибність, шкідливість.

Перший концентр пов'язаний з обґрунтуванням особливої ролі воєн в історії Росії, які традиційно посідають ключове місце як у висловлюваннях її політичних діячів, так і в російському історієписанні. Достатньо згадати слова Олександра ІІ з передмови до підручника з географії про те, що Росія - держава не торгівельна й не землеробська, а військова, і покликання її - бути грозою світу Див.: [Електронний ресурс]: https://ru.dtaty.net/tsitaty/655860-aleksandr-ii-rossiia-gosudarstvo-ne-torgovoe-i-ne- zemledelchesko/. Не менш відвертим був граф С.Вітте, заявляючи, що Російську імперію створила «сила багнета армії» Див.: [Електронний ресурс]: https://diletant.medk/artides/29743536/. Якими тільки епітетами не наділяли війну російські історики! М.Поґодін, наприклад, розглядав виправи проти османської держави як «священну місію», продиктовану Божим провидінням, і закликав Росію до хрестового походу заради звільнення «святих місць» «із-під влади невірних» Погодин МП. Историко-политические письма и записки в продолжение Крымской войны (1853-1856). - Москва, 1874. - С.186.. Аналізуючи взаємини Росії з Туреччиною, Д.Бухаров відштовхувався від воєн із Золотою Ордою й називав історичними дві московсько-турецькі та десять російсько-турецьких воєн, у тому числі кампанії Петра І за Азов, Катерини II - за приєднання Криму, Кримську війну 1853-1856 рр. та ін. Бухаров Д.Н. Россия и Турция: Исторический очерк (Воспроизведено изд. 1878 г.). - Москва, 2011. - 240 с.

Хрестоматійно знані повідомлення військового міністра О.Куропаткіна Миколі ІІ про те, що впродовж XVIII-XIX ст. Росія провела у війнах 128 років, і лише 72 були мирними, причому тільки 5 припадають на оборонні війни, а решта - на загарбницькі походи. Російські історики полюбляють цитувати давньосхідних мудреців, зокрема авторів трактатів «Мистецтво війни», «Тридцять шість стратагем», в яких війна фіґурує як ефективний стимул розвитку держави й особлива форма економічної конкуренції. Загалом така тенденція властива країнам із кризовою економікою, їх намаганням подолати неґативні явища шляхом мілітаризації суспільства, що, своєю чергою, неухильно призводить до воєн. Очевидно, не випадково популярними є посилання російських авторів на слова німецького філософа англійського походження ГЧемберлена про те, що поглинання сильнішими державами слабших можна оцінювати як прояв природного ходу історичних подій.

Орієнтація на загарбницькі війни й силу армії, на ідеологію колоніалізму як мету та основу зовнішньої політики характерна і для сучасної Росії. За даними соціології, за рівнем довіри російського суспільства на 1-му місці стоїть армія, на 2-му - президент, а на 3-му - ФСБ та інші спецслужби. Повномасштабне воєнне вторгнення Росії в Україну підтримують до 80% росіян, з яких понад 70% відчувають із цього приводу гордість, радість, повагу, довіру або надію Див.: [Електронний ресурс]: https://www.pravda.com.ua.

Російська індустрія маніпуляцій історичною пам'яттю підхопила ідеалізацію, лакування і створення ідеологічних ілюзій про «справедливий» та «вітчизняний» характер, «блискавичність» перемоги СРСР у війні проти гітлерівської Німеччини, намагаючись приписати її лише росіянам, що цілком перегукується з кремлівським тостом Й.Сталіна 1945 р. «за великий російський народ» і його «керівну роль» та однойменною картиною київського художника М.Хмелька 1947 р., удостоєною

Сталінської премії. 9 травня цього року з вуст В.Путіна прозвучало абсурдне прирівняння нинішньої війни проти України до так званої «Великої Вітчизняної», і думка про те, що російське військо нібито б'ється проти «Заходу», таким чином «захищаючи» Росію. Формуючи міф про «країну переможців», РФ успадкувала від СРСР й один із центрів містифікації воєн - Інститут воєнної історії, створений 1966 р., який із 2010 р. віднесений до структури Військової академії ґенштабу ЗС РФ, і розглядається як форпост воєнно-історичної науки, що зосереджений на міфологізації відповідних сторінок історії Росії («тріумфу російської зброї»).

Традиційно російські історики всіляко ґлорифікують військову та воєнну діяльність князів, царів, імператорів, радянських правителів, передусім Й.Сталіна, «великих полководців» типу Олександра Невського, Дмитра Донського, О.Суворова, М.Кутузова, а також Ґ.Жукова, котрі, мовляв, «рятували» від «іноземного іґа» «єдиновірні, єдинокровні народи». При цьому замовчується, що їхня стратегія спрямовувалася на розширення території за рахунок чужих земель. Деякі автори відносять до числа «завойовників» і київських князів, зокрема Ярослава Мудрого як «творця середньовічної імперії». При цьому оминають мовчанкою, що він віддавав перевагу не воєнній експансії, не зброї, а дипломатії. Доводячи природність войовничості московитів, їх «непереможність», автори наголошують водночас на нібито «миролюбній», «оборонній» і «справедливій» політиці Кремля, замовчуючи жорстокість, насилля, поразки. Між тим, за даними дослідників, починаючи з 1480 р., Росія ініціювала майже 70% зі 140 воєн, в яких брала участь, значну частину з них програла Див.: [Електронний ресурс]: https://antenna.com.ua/archives/36946. В.Путін, його прес-секретар Д.Пєсков, патріарх Кирило заявляють, нібито росіяни впродовж усієї історії «ніколи ні на кого не нападали», лише оборонялися. Як тоді Росія зуміла за 350 років розширити свою територію в понад 7 разів?! Див.: [Електронний ресурс]: https://www.youtube.com/watch?v=vRJSjkWV0AE Принагідно нагадаємо, що у зарубіжній історіографії фіґурує так званий «заповіт Петра», від котрого намагаються відхреститися більшість російських істориків як від «фальсифікату», оскільки тут ідеться про те, що Росія має постійно перебувати у стані війни, їй слід завоювати Швецію, Польщу, Туреччину, нацьковувати один на одного європейських монархів і після цього захопити Італію, Іспанію, Францію Див.: [Електронний ресурс]: https://ru.wikipedia.org/wiki/Завещание_Петра_Великого. Не можна оминути й уникнення в російській історіографії аналізу московських стратегій у численних війнах проти України, які супроводжувалися масовими вбивствами, захопленням у полон, загарбанням територій, насиллям, жорстокістю, катуваннями Брехуненко В., КовальчукВ., КовальчукМ., Корнієнко В. «Братня» навала: Війни Росії проти України ХІІ--ХХІ ст. -- К., 2016. -- 248 с.; ДорошкоМ. Неоголошені війни Росії проти України у ХХ - на початку ХХІ ст.: Причини і наслідки. - К., 2018. - 196 с..

Свідченням того, настільки глибоко у свідомість російського суспільства ввійшла прихильність до насилля та воєн, є не лише жорстокість росіян (у тому числі вихідців із Чечні, Бурятії та інших реґіонів Росії), дані соціологів, журналістських розслідувань, але й погляди представників так званої «культурної еліти». Ось як висловився 24 червня 2022 р директор Ермітажу М.Піотровський в інтерв'ю «Российской газете»: «Всі ми мілітаристи й імперці. Війна - це самоствердження нації» Див.: [Електронний ресурс]: https://meduza.io/feature/2022/06/24/vse-my-militaristy-i-impertsy-voyna-

eto-samoutverzhdenie-natsii?fbclid=IwAR1T_RstePIOEddfndFM8_KPN1pvdnZKOGbeF_UZOW3dxgPyA9RCYTeHRhE.

Звичайно, героїзація воєн, полководців загалом властива багатьом історіографі- ям. Не оминула вона й українську. Але особливість російської полягає в тому, що тут сформувався своєрідний культ воєн - їх усіляко звеличують як тріумфальні. Чи не найбільше підносять російські автори Куликовську, Полтавську, Бородинську битви, наділяючи їх різноманітними міфологічними подробицями (зокрема розгром війська Мамая подається не інакше, як початок «звільнення слов'янських народів» від «ординського іґа»).

Уже дев'ятий рік Росія веде війну проти України, в якій гинуть не лише наші вояки, а й цивільні громадяни. Ця війна супроводжується масовими військовими та воєнними злочинами, депортаціями мирних мешканців, руйнуваннями міст, сіл. Торкаючись перебільшення російськими істориками і пропаґандистами «історичної величі», «ратних подвигів», «бойової слави» своїх військ, моделювання образу армії РФ як нібито «першої» чи «другої» у світі, міфу про її «непереможність», заяв, що нинішня чергова війна буде «короткою та переможною», варто звернути увагу на те, що все це похитнулося вже з перших днів після початку повномасштабного вторгнення. Ворог наразився на неочікуваний опір із боку Сил оборони України та всього нашого народу.

Ось чому з-поміж пріоритетних завдань українських істориків важливим є зміна акцентів у ставленні до апологетики воєн у російській історіографії й суспільній думці, викриття їх справжньої сутності з тим, щоб екстраполювати отримані знання на поглиблене вивчення нинішньої війни та формування пам'яті про неї як такої, що стала жорстоким випробуванням для всіх українців на стійкість і вірність своїй нації, державі.

До сказаного про ґлорифікацію воєн та військової потуги РФ тісно примикає другий концентр, в якому розглядаються праці російських істориків, що конструюють демонічний образ «ворога Росії», передусім зовнішнього. Упродовж усієї історії цієї країни інструментом морально-психологічної підготовки воєн, проведення воєнних кампаній, виправдання воєнних видатків, пояснення кризових внутрішніх проблем служать тексти істориків, присвячені формуванню образу ворога та, відповідно, ненависті до нього. До закладання цієї традиції також причетні В.Татищев, М.Карамзін, М.Поґодін та інші, котрі, маніпулюючи джерелами, створювали й накидали образ «ворога Росії» як на сусідів України, на народи, що нерідко виступали союзниками або й оборонцями українців (поляків, литовців, кримців, турків, шведів та ін.), так і на саму Україну. В такий спосіб формувався стереотип про те, нібито тільки Росія є «єдиним захисником», а навіть ґарантом існування України.

У працях російських істориків Польща, наприклад, постає як «історичний ворог Росії». Зокрема М.Поґодін зазначав, що поляки «ніколи не будуть росіянам ані щирими братами, ані вірними союзниками», а саму їхню країну називав «хворобою на тілі слов'ян» Погодин М. Параллель русской истории с историей европейских государств относительно начала // Его же. Историко-критические отрывки: В 2 кн. - Кн.1. - Москва, 1846. - С.126.. В.Татищев і О.Щапов виводили коріння антипольських настроїв зі ставлення православ'я до католицизму, вдаючись до упередженого та довільного трактування фактів. Подібний погляд підтримували В.Ключевський, С.Соловйов, а відтак С.Платонов, М.Покровський та інші, які хоч і вважали оцінки попередників архаїчними, але щодо зовнішньополітичних орієнтирів продовжували відносити Польщу до «історичних ворогів Росії». Під кутом ворожого ставлення до Речі Посполитої оцінювалася вся історія козацької України, Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії. Аналізуючи період «смути» та російсько-польську війну 1609-1618 рр., В.Ключевський декілька разів наголошував на спільних діях козацьких і польських «шайок», дніпровських і віслянських «покидьків» («отбросов»), підтримуваних Швецією, з метою заволодіти Кремлем та викликати колапс Московської держави Ключевский В. Сочинения в 9 т. - Т. 5: Курс русской истории. - Москва, 1987. - С.32-54.. Контекст «історичного ворога» слугував обґрунтуванням ключової ролі

Росії у чотирьох поділах Польщі (1772, 1793, 1795, 1939 рр.), зрештою в насадженні там просталінського режиму по Другій світовій війні. Не випадково радянська історіографія розглядала цю країну як «форпост наступу» антикомунізму, «латинства», «уніатства». Недовір'я, підозріливість, ворожість у ставленні до Польщі зберігаються й за путінського керівництва.

Поряд із Польщею як нібито «історичним ворогом» подібне місце в російській історіографії посідає Швеція - «ворог одвічний», починаючи з часів Новгородської республіки XIII ст. і Московського князівства XV ст. Серед підстав такої оцінки фігурує й союз швецького короля Карла XII з гетьманом І.Мазепою 1708-1709 рр. Натомість Туреччина (Османська імперія) разом зі своїм васалом Кримським ханством - «кровний ворог». В.Ключевський, шукаючи аргументи для виправдання загарбницьких воєн Росії проти Туреччини, прагнень приєднати Крим, називав його «розбійницьким барлогом», а жителів - «степовими хижаками» КлючевскийВ.О. Курс русской истории: В 3 т. - Т.2. - Москва, 2002. - С.137-138..

Арсенал методів і засобів формування образу ворога як інструменту зовнішньої та внутрішньої політики комуністичного режиму помітно збагатила радянська пропаГанда й історіографія, які не лише зберігали імперський дух у суспільстві, але на основі методології «партійно-класового підходу», прикриваючись гаслами «інтернаціоналізму», «дружби народів» вели жорстку боротьбу проти західних історичних наративів, включаючи і студії дослідників з української діаспори. Утверджуючи образ ворога як антитезу «радянському патріотизму» Фатеев А.В. Образ врага в советской пропаганде: 1945-1954 гг. - Москва, 1999. - 216 с. в умовах «холодної війни» історики, а також компартійні журналісти відшліфовували способи очорнення цього образу як в очах своїх громадян, так і у зарубіжному середовищі зусиллями завербованої та проплаченої агентури. Після відновлення незалежності України проросійські ЗМІ всіляко сприяли створенню інформаційного поля для антидержавних політичних сил, водночас готуючи українців морально і психологічно до капітуляції перед Росією в ім'я «миру за будь-яку ціну».

Атмосфера ворожості, антизахідні тенденції радянської історіографії отримали нове дихання з приходом до влади в РФ В.Путіна. Різко змінилася тональність у ставленні до західних країн, передусім членів НАТО в умовах нинішньої війни, одним із мотивів котрої є недопущення членства України в альянсі. Все це засвідчує, що Росія - антипод цивілізованого світу, культивує абсолютно протилежні цінності та принципи міжнародної політики, які межують із тоталітаризмом гітлерівського гатунку. Деякі російські історики настільки зациклилися та заглибилися в технології продукування образу ворогів, що пропонують поділяти їх на дві категорії: ворог переможений і ворог-переможець. На їхню думку, перший тип не страшний, оскільки він програв, тож не становить небезпеки. До таких відносять, наприклад, предків сучасних турків, котрі брали участь у численних російсько-турецьких війнах, а також шведів, що зазнали поразки в Північній війні. Це можна простежити й на прикладі еволюції ставлення російської історіографії до Фінляндії та фінів як образу чужого. Якщо ще 5-10 років тому останніх характеризували добрими, працелюбними сусідами, акуратними, стриманими, небагатослівними, чесними, законослухняними, то після набуття членства в НАТО характеристика різко змінилася під образ ворога. По-іншому змальовується і сприймається ворог-переможець, позаяк у минулому він виявився сильнішим та заслуговує помсти, принаймні його нащадки. Пропонується також не ототожнювати поняття «ворог» і «противник» («супротивник»). Перший - це, мовляв, той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони, а другий - перебуває у стані ворожнечі, тобто «недруг» Сенявская Е.С. Противники России в войнах ХХ в. (Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества). - Москва, 2006. - 288 с.. Нарешті наголошується й на необхідності розрізняти не тотожність, а взаємопов'язаність понять «реальний ворог» та «образ ворога». Під останнім розуміють історичний або соціально-політичний міф, покликаний формувати і збуджувати почуття ненависті до того чи іншого народу, країни, конкретної людини. В історіографічному вимірі він може мати два значення: а) реальний, науково обґрунтований та доведений; б) уявний, вигаданий, штучно сконструйований (якраз це чи не найбільшою мірою торкалося України й українців).

Третій концентр стосується парадигми апологетів Кремля про так званий «один народ», «одну країну та державу», «спільні територію й історію», «єдину канонічну церкву» тощо, що ними просякнута як давня, так і сучасна російська історіографії. Усі ці ідеологічні штампи перегукуються з девізом гітлерівців, їхніми закликами до консолідації німців в єдину «народну спільність» («один народ, один райх, один фюрер»). В інтерв'ю аґентству ТАСС 22 лютого 2020 р. В.Путін заявив, що росіяни й українці - «один народ», оскільки, мовляв, до XIII ст. не було відмінностей у мові, а до XV ст. східні слов'яни самі себе називали «росіянами» («русскими») Див.: [Електронний ресурс]: https://www.radiosvoboda.Org/a/news-putm-ukrayma-narody/31734825.html.

Аналізуючи праці сучасних російських істориків, неважко помітити їхні намагання реанімувати «теорію офіційної народності», в основі якої лежить уваровська формула «православ'я, самодержавство, народність». Історичну інтерпретацію цій теорії в руслі слов'янофільства дав М.Поґодін Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции Михаила Погодина о русской истории: В 7 т. - Москва, 1846-1856.. Співзвучними з подібними поглядами були відносно ліберальні ідеї К.Аксакова як «обережного» критика Петра І стосовно двох «двигунів» російської історії: земля й держава Аксаков К.С. Государство и народ. - Москва, 2009. - 306 с..

Маємо розуміти, що для більшості російських істориків концепт «один народ» означає саме російський. Такий погляд також укоренився в історіографії завдяки М.Поґодіну та С.Шевирьову як поборників згаданої «теорії офіційної народності», що слугувала ідеологічною зброєю царату в боротьбі проти наростання національно-визвольного й революційного руху. Сутність цієї теорії, яку підтримував і С.Соловйов, полягала в тому, що російському народові властива відданість цареві та православ'ю Соловьёв С.И. История России из древнейших времён. - Т.1. - С.6.. Принагідно нагадаємо, що в 1861 р. М.Костомаров намагався спростувати думку про одну «руську народність» Костомаров М.І. Дві руські народності. - К., 2020. - 112 с.. Імперську схему історії Московії вперше піддав критиці М.Грушевський, котрий науково довів, що творцем князівської держави Русь був український етнос, і що твердження про «загальноро- сійську» («общерусскую») історію, «колиску трьох братніх народів» - це повна фікція («Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської») ГрушевськийМ.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Його ж. Твори: У 50 т. - Т.1. - Л., 2002. - С.75-82..

Фальсифікуючи в унісон і на догоду правителям історичні джерела, російські історики й деякі адепти малоросійства в Україні тривалий час створювали відповідні наративи, поширюючи концепцію «спільної історії Росії й України», «колиски братніх народів», носячись з ідеєю створення «спільних підручників». Серед апологетів цієї концепції опинилися харківський дослідник В.Духопельников, а також знаний археолог академік П.Толочко, прихильник у свій час ідеології «російського світу» (утім у квітні 2022 р. він заявив про вихід зі складу РАН як іноземний член).

Маніпулятивний характер мають спроби реставрації концептів «Мала Русь», «Малоросія», запроваджених ще у XIV-XVII ст., та активно використовуваних для створення на їх основі міфу про Україну як історичну складову території «Великої Русі», а значить і про «спільну країну». Не випадково В.Путін у вже згадуваній статті зазначив, нібито слово «Україна» не мало жорсткої географічної, і тим більше етнокультурної прив'язки, а тому термін «Малоросія», мовляв, історично «більш коректний». Поняття «Україна» трактується в російській історіографії не інакше як «окраїна Росії», а «спільне історичне минуле» і «спільна боротьба» із зовнішніми ворогами - як причина й мотив приєднання України до Росії 1654 р., що отримало формулу «возз'єднання» та набуло характеру державної доктрини у відомих тезах ЦК КПРС Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією. Схвалені ЦК КПРС. - К., 1954. - 28 с.. У них були й інші приклади спотворень. Так, стверджувалося, що Київська Русь сформувалась як «Давньоруська держава», поклавши початок «російській народності» та «російській державності»; продовжувачами Київської Русі стали Владимиро-Суздальське князівство, а відтак Московське царство; діяльність Петра І й Катерини II оцінювалася як така, що мала «позитивне значення для захисту українського народу від турецько-татарських феодалів», а гетьмани І.Виговський, П.Дорошенко, І.Мазепа були «зрадниками», котрі намагалися «відірвати Україну від Росії»; проголошення в 1918 р. незалежності України розглядалося як «прояв сепаратизму», а укладений Українською Центральною Радою Брестський мир був «ганебним» і призвів до приходу німецьких військ; лідери Української революції 1917-1921 рр. атестувалися «платними аґентами імперіалізму»; Червона армія в 1918-1920 рр. «звільнила» Україну; входження її до СРСР характеризувалося як «велике благо для українського народу» й т. д. Фактично ці стереотипи було вмонтовано в історіографію. Вони виявилися живучими і знайшли продовження в деяких сучасних працях. Можна солідаризуватися з думкою Ю.Шаповала про те, що В.Путін і його оточення політизують тезу про «один народ» та в такий спосіб намагаються перетворити історію на інструмент для досягнення своєї мети: «новий Переяслав», нове приєднання, аншлюс України Див.: [Електронний ресурс]: . Нинішня війна підтвердила міфічність подібних намірів, засвідчила здатність українського народу захистити свою державність і відстояти територіальну цілісність країни.

Четвертий концентр охоплює публікації, ключова ідея яких спрямована на поглиблення віку російської державності, звеличування Московії, доведення винятковості та унікальності історії «великого російського народу», приниження інших народів і держав. М.Поґодін називав російський народ «богообраним», підкреслюючи: «Перст Божий веде нас, немов у давнину іудеїв, до якоїсь високої мети» Погодин М.Н. Взгляд на русскую историю: Лекция при открытии курса в сентябре 1832 г. // Историко-критические отрывки М.Погодина. - Москва, 1846. - С.8, 10.. Ці сюжети також використовуються в руслі ідеологічної леґітимації нинішньої війни проти України. Відповідно, задавнюється хронологія зародження і становлення російської історіографії, її витоки пов'язуються з ІХ ст. Шапиро А.Л. Русская историография с древнейших времён до 1917 г. - Москва, 1993 - 768 с. Появу «великоросів» В.Ключевський відносив до 1169 р., тобто до захоплення Києва владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. «В особі князя Андрія, - зазначав він, - великорос уперше виступив на історичну сцену» Ключевский В. Сочинения в 9 т. - Т.6: Курс русской истории. - Москва, 1987. - С.113..

Висвітлення, що переслідує мету заглибити російську історію в найдавніші епохи, пов'язати її з античними цивілізаціями, зі Скіфією та Сарматією, неможливе без вигадок, міфів. Фундатором задавнення історії Росії вважають С.Соловйова, котрий починав її відлік із V ст. до н. е., тобто з часів Геродота. Відомо, що сарматизм - це національна ідеологія польського шляхетства, спрямована на пошук історичного коріння й обраності давніх предків - сарматів. Інтерес російських істориків до неї зумовлений тим, що центральним її концептом була категорія «Вітчизна».

Деякі сучасні російські автори (зокрема М.Аджі, Н.Бурланков, М.Кремо, Е.Мулдашев, Ґ.Носовський, О.Фоменко) під виглядом «нової хронології» та інноваційних підходів як давнє джерело з історії Росії залучають «Велесову книгу», стверджують, що росіяни заселили Європу задовго до виникнення Римської імперії, а «великі руси» відкрили Америку, міфологізують так звану праслов'янську язичницьку державу, Половецьку імперію, постать Олександра Невського, «Льодове побоїще», Куликовську битву тощо.

Манія «величі» російської історії, що так наполегливо нав'язується суспільній свідомості, похідна від ідеології московських правителів. Вона почалася ще з XVI- ХУІІІ ст., коли були відлиті та встановлені на території Кремля «цар-гармата» й «цар-дзвін», повсюдно відкривалися пам'ятники правителям, споруджувалися величні храми на честь «переможних битв». Тому й не дивно, що твори російських істориків, починаючи з XVIII ст. й до сучасності, переповнені такими стереотипами, як «велика Росія», «велика країна», «велика держава», «великий народ», «велика територія», «велика культура» й т. п. Щодо масштабів території, то тут сумнівів немає. Виникають лише питання, як та якою ціною вона опинилася під контролем імперії; наскільки раціонально, ким і в чиїх інтересах освоюються й використовуються ресурси; чому замовчується відоме визначення колишнього класика - «тюрма народів»? Не менш риторичними видається питання: у чому велич російської культури та духовності; яке їх місце у світовій цивілізації; які цінності, окрім насилля, жорстокості, ворожості, зверхності, вона сповідує? Переважна більшість українських істориків, посилаючись на достовірні джерела, професійно та переконливо доводять хибність і надуманість ідеологічних штампів про російську «давність», про її «велич» у всіх вимірах і проявах.

Не менш актуальним видається органічно пов'язаний із попередніми п'ятий концентр, присвячений історіографії привласнення Росією історичної, політичної, культурної, духовної спадщини Києворуської держави. Що розуміють під поняттям «київська спадщина»? Це історико-культурні надбання, духовні й матеріальні цінності передусім Києва, а також Володимира, Галича, Переяслава, Чернігова, інших міст, їх духовні святині, архітектурні, писемні пам'ятки. У суспільній свідомості багатьох поколінь росіян Київ виступає як ірраціональне підґрунтя конфлікту. Він сприймається, з одного боку, базовою точкою відліку їхньої історії та символом, з якого «пішла Руська земля», бере початок не лише Русь Київська, але й «Московська», а з іншого, - виступає сильним подразником як столиця незалежної України, адже носії імперської свідомості не спроможні змиритися з цим фактом.

За великим рахунком, нинішня війна - це продовження багатовікової битви за Київ, один з арґументів якої будується на найбільш міфологізованому у творах російських істориків висловлюванні: «Київ - мати городів руських», вибудуваному на фальшивому трактуванні «Повісті временних літ». Як відомо, її автор приписував ці слова київському князеві Олегу й відносив їх до 882 р. А раз так, - твердять кремлівські історики, - значить Київ «русский», тобто російський «град», «колиска російської державності та духовності». Між тим, заглиблення у хронологію й мотиви цього вислову, його зіставлення з іншими джерелам засвідчують, що він не мав (і не має) ніякого відношення ані до Московії, ані до Росії. Проте саме на його основі утверджувалося гасло: «Вся Русь має стати Московією», на якому, власне, і ґрунтувалася реалізація згадуваної ідеї «збирання та єднання Руської землі» (вислів, узятий зі «Слова о полку Ігоревім») Слово о полку Ігоревім / Пер. Л.Махновець, В.Свідзинський. - К., 2008. - С.121-122..