Ідеологічна легітимація загарбницьких воєн і конструювання образу ворога в російській історіографії

Умонтовуючи ідею псковського монаха Філофея про те, що «Москва - третій Рим» в історичний контент, російські історики вдавалися до аналогії з ідеєю київських книжників про сприйняття древнього Києва як «нового Єрусалиму», хоча будувався він здебільшого за зразком Константинополя Демчук Р.В. Ідея «Святої» Русі в архітектурному образі Києва // Наукові записки НаУКМА. - Т.13: Теорія та історія культури. - К., 1999. - С.48-56..

Із кінця XVII ст. перед першими московськими істориками постала дилема: де шукати витоки російської державної та культурної традиції - «на київському Заході» чи на «монґольському Сході»? Більшість схилилися до першого варіанту, заявивши, що сама Київська Русь сформувалася як «давньоруська держава», а її продовжувачами нібито стали Владимиро-Суздальське князівство та Московське царство.

Шляхом переписування княжих літописів постулат про початок «російської державності» з Київської Русі отримав постійне місце в російському історієписанні, у творах В.Татищева та І.Болтіна, а згодом був підхоплений багатьма наступниками. Зокрема О.Манкієв опублікував написану 1770 р. книжку князя А.Хілкова з передмовою вже згадуваного Ґ.Міллера, в якій Київська держава трактувалась «ядром російської історії». Помітною стала спроба деяких істориків видати Новгород альтернативним центром російської державності й конкурентом Києва. Не випадково 2012 р. за указом президента РФ із нагоди 1150-річчя Новгорода відбулося відзначення «зародження російської державності». Побутує і третій погляд, який пов'язують з іменем основоположника концепції євразійства М.Трубецького. Він наголошував, що Московська держава виникла завдяки «татарському іґу». Московські царі, ще не закінчивши «збирання руської землі», почали «збирати» землі Західного улусу Монґольської імперії, а сама Московія набула характеру потужної держави лише після завоювання Казані, Астрахані, Сибіру. «Повалення татарського іґа» звелося до заміни монґольського хана православним царем і перенесення ханської ставки в Москву Трубецкой Н.С. О туранском элементе в русской культуре // Наследие Чингисхана. - Москва, 2019. - С.178-200.. Саме від Монґольської імперії, заснованої Чинґісханом, Росія перейняла традицію «звільняти інші народи» й накидати на них рабство шляхом загарбницьких воєн та аґресивної геополітики.

Підсумовуючи розгляд тематичних концентрів означеної проблеми, можна зробити деякі узагальнення й висновки, а також висловити низку пропозицій. По-перше, російська історіографія з часів її зародження формувалася та функціонує не як наука, а як ідеологічна прислужниця правлячого режиму, засіб обґрунтування й виправдання аґресивно-експансіоністської політики держави. Специфіка історієписання в Московії, а відтак у Російській імперії, СРСР та нинішній Російській Федерації полягає в тому, що, з одного боку, воно пронизане імперською фразеологією, брехнею, вигадками, має характер ідеології, ґрунтується не на науковому аналізі й осмисленні джерел, а на їх спотворенні та фальсифікації. Можна згадати, що вже на перших сторінках своєї най- відомішої праці М.Карамзін зізнавався, що домисли подобаються, а для повного задоволення треба думати, що вони істина Карамзин Н.М. История государства Российского. - Москва, 2017. - С.8.. Червоною ниткою крізь більшість історичних творів проходить вихваляння воєн в історії Росії, виправдання їх загарбницького й несправедливого характеру, прославляння «героїзму» армії, «мудрості» полководців. Усе це використовується в інформаційному просторі для відповідної мотивації населення, ідеологічного виправдання експансіоністської та загарбницької політики, зокрема сучасної війни проти України, для її легітимації.

По-друге, творчість російських істориків використовується в технологіях конструювання образу ворога як спосіб маскування та виправдовування аґресивної сутності «обложеної фортеці» Московської/Російської держави, перманентних воєн, спрямованих на захоплення чужих територій. Більшість російських істориків, починаючи з В.Татищева, М.Карамзіна, М.Поґодіна й до сучасних прислужників пу- тінського режиму, формували та продовжують утверджувати в літературі трафарети образу «історичних ворогів», насамперед тих країн або груп, які стримували імперіалістичні зазіхання Росії. Засвоєні стереотипи, методи й засоби поширення образу ворога, в тому числі щодо України, передаються від покоління до покоління з метою маніпулювання суспільною свідомістю. Приклад російської історіографії підтверджує, що функціонування образу ворога в історієписанні характерне зазвичай для країн із тоталітарними режимами й перманентними кризами, які потребують підтримування у суспільстві атмосфери постійної мобілізації та психологічної напруги, а тому вдаються до демонізації внутрішнього або зовнішнього «ворога».

По-третє, російська історіографії просякнута українофобією, перекручуванням історичної правди й моделюванням парадигми «одного народу», «спільної історії». Вона має явно маніпулятивну спрямованість, застосовується для арґументації аґре- сивної політики щодо інших народів. Усе це потребує відповідного реагування з боку українських істориків і медіа. Йдеться не тільки про послідовне викриття та аргументоване спростування фальсифікацій російських істориків і путінської пропаґанди, а й про необхідність належної контрпропаґанди, формування наукового світогляду та утвердження українського бачення історії Росії, розвінчування її імперіалістичної політики стосовно України, інших держав.

По-четверте, з легітимацією, виправданням війни, арґументацією її необхідності як способу «покарання» України пов'язані й такі напрями спотворення правди в російській історіографії, як намагання поглибити давність державності Московії, обілити загарбання нею чужих територій, у тому числі українських, привласнити київську історико-культурну спадщину тощо. Переважна більшість сучасних російських істориків (за невеликим винятком) разом із кремлівськими ідеологами виправдовують аґре- сивну політику Московської/Російської держави як «обложеної фортеці», перманентні війни, спрямовані на утвердження гегемонії, формують і підтримують у суспільстві атмосферу напруги, ворожнечі. Ось чому так важливо на основі джерел, фактів викривати антигуманність ідеології рашизму, розвінчувати брехливість, аморальність московських історичних міфів, спрямованих на знищення України як держави, на розмивання ідентичності українського народу, заперечення його історії, мови, культури, духовності.

Відштовхуючись від цих висновків, видається доречним висловити деякі пропозиції й рекомендації в контексті реагування українських істориків на виклики, зумовлені війною та участю в ній історіографічного чинника у форматі «війни історій». Насамперед потрібен глибокий і неупереджений аналіз крізь призму історичної науки причин, мотивів та нетипового характеру ведення війни, багаторічної підготовки до неї, участі у цьому процесі російської історіографії, її споконвічних прагнень накинути історикам України свою схему та оцінки українського історичного процесу як нібито сегмента російського, зберегти й посилити свій вплив у сучасному інтелектуальному, інформаційному просторі. На часі продовження деколонізації, деросіїза- ції та декомунізації історіографії. Маємо вчитися критично мислити, діяти без традиційної донедавна «оглядки» на істориків Москви, Санкт-Петербурга, оскільки там процвітає українофобія, відбувається реставрація імперіалістичного та комуністичного трактування історичного процесу. Неприпустимою для української історіографії є російська практика зрощування історії й політики, розглядати політичну доцільність вищою за правду та об'єктивність. Сказане стосується й істориків церкви, покликаних критичніше ставитися до РПЦ та її філії УПЦ як у минулому, так і тепер, коли частина духівництва останньої відкрито залишається на боці ворога.

Війна внесла корінні зміни не тільки в українсько-російські взаємини, але й в історіографічну ситуацію в обох країнах, у тематичне, змістовне та світоглядне наповнення історичних наративів. У міру поглиблення системної кризи, наростання в Росії аґресивності, українофобії, в Україні набула нового рівня консолідації та єдності національна ідентичність із багатьма ознаками цивілізаційної Рафальський О., Калакура Я., Калакура О., ЮрійМ. Цивілізаційна ідентичність українства: історія і сучасність. - К., 2022. - 512 с.. Це змушені визнати й окремі російські історики, котрі не втратили здатності до аналітики. Як зазначив О.Міллер, якщо прийняти слова В.Путіна про внесок В.Леніна у формування української нації, то сам президент Росії закріпив антиросійські почуття як домінуючий елемент національної ідентичності українців Миллер А.И. Национальная идентичность на Украине: история и политика // Россия в глобальной политике. - Т.20. - №4. - Москва, 2022. - С.46-65..

Необхідно й надалі безкомпромісно та переконливо розвінчувати псевдонауко- вість російської історіографії, її антиукраїнську спрямованість, активніше спиратися на здобутки цифровізації історії, новітні інформаційні технології з тим, щоб спільними зусиллями з істориками інших країн протидіяти монополії російських наративів на пострадянському й західному просторах. Назріла потреба у кращій координації зусиль фахівців академічних установ (інститутів археографії та джерелознавства, всесвітньої історії, історії України, політичних і етнонаціональних досліджень, українознавства), а також університетів, спрямованих на розвінчування маніпулятивних ідео- логем російських істориків. Українські науковці мають остаточно подолати синдром постколоніалізму, провінціалізму та «совковості», вийти з-під впливу ідеологічних стереотипів і розірвати будь-які зв'язки з російськими істориками як прислужниками путінського режиму й носіями великодержавницької ідеології рашизму, забути про створення так званої «спільної історії», під якою у Кремлі зазвичай розуміють російську, очистити місця історичної пам'яті та антропологічне поле української історіографії від російсько-радянського засилля.

References

1. Bilinskyi, V. (2008-2009). KrainaMokselaboMoskoviia, 1-3. Kyiv. [in Ukrainian].

2. Brekhunenko, V., Kovalchuk, V., Kovalchuk, M., Korniienko, V. (2016). “Bratnia” navala: Viiny Rosii proty Ukrainy XTT-XXTst. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Doroshko, M. (2018). Neoholosheni viiny Rosii proty Ukrainy u XX - napochatku XXI st.: Prychyny і naslidky. Kyiv. [in Ukrainian].

4. Fateev, A.V. (1999). Obrazvraga vsovetskoj propagande: 1945-1954gg. Moskva. [in Russian].

5. Gudkov, L. (2005). Ideologema “vraga”: “Vragi” kak massovyj sindrom i mekhanizm sotsiokulturnoj integratsii. Obraz vraga, 7-79. Moskva. [in Russian].

6. Hai-Nyzhnyk, P.P. (2017). Rosiia proty Ukrainy (1990-2016 rr.): vidpolityky shantazhu іprymusu do viiny na pohlynannia ta sproby znyshchennia. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Horbulin, V. (2021). Yakperemohty Rosiiu u viini maibutnoho. Kyiv. [in Ukrainian].

8. Kalakura, Ya. (2016). Konstruiuvannia obrazu voroha yak tekhnolohiia manipuliatsii rosiiskoi istoriohrafii ta propahandy. Ukraina - Yevropa - Svit:Seriia:Istoriia, mizhnarodnividnosyny, 18, 179-188. [in Ukrainian].

9. Kalakura, Ya. (Ed.) (2022). Tsyvilizatsiina identychnist ukrainstva: istoriia іsuchasnist. Kyiv. [in Ukrainian].

10. Kasianov, H., Smolii, V., Tolochko, O. (2013). Ukraina v rosiiskomu istorychnomu dyskursi:problemy doslidzhennia ta interpretat- sii. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Lukiniuk, M.V. (2012). Oberezhno: mify!Sprobasystemnohopidkhodu do vysvitlennia falshuvan istoriiUkrainy. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Miller, A. (2022). Natsionalnaia identichnost na Ukraine: istoriya i politika. Rossiya vglobalnoj politike, 20, 4, 46-65. [in Russian].

13. Parakhonskyi, B.O., Yavorska, H.M. (2019). Ontolohiia viiny і myru: bezpeka, stratehiia, smysl. Kyiv. [in Ukrainian].

14. Rychka, V. (2021). Viina pamiatei:Zmahannia zaspadshchynu KyivskoiRusi. Kyiv. [in Ukrainian].

15. Seniavskaia, E.S. (2006). ProtivnikiRossiyivvoynakhXXv. (Evoliutsiya “obraza vraga”vsoznaniiarmiiіobshchestva). Moskva. [in Russian].

16. Shapiro, A.L. (1993). Russkaya istoriografiyasdrevneyshikh vremen do 1917 g. Moskva. [in Russian].

17. Svetlov, R. (2002). Druzya іvragiRossiyi. Moskva. [in Russian].

18. Trubetskoj, N. (2015). Vzgliad na russkuyu istoriyu nesZapada, a s Vostoka. Moskva. [in Russian].

19. Trubetskoj, N. (2019). O turanskom elemente v russkoj kulture. Naslediye Chingiskhana, 178-200. Moskva. [in Russian].

20. Zhuravkov, V. (2015). Hibrydna viina Rosii proty Ukrainy u Donetskii ta Luhanskiioblastiakh. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru