Європейська торгівля з арабським сходом у УШ-Х ст.: роль слов’ян і Русі

Размещено на http://www.allbest.ru

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра давньої історії України та архівознавства

Європейська торгівля з арабським сходом у УШ-Х ст.: роль слов'ян і Русі

Ольга Щодра

EUROPEAN TRADE WITH THE ARAB EAST IN THE VIII-X CENTURIES:

THE ROLE OF THE SLAVS AND KYIV RUS

Olga Shchodra

Ivan Franko National University of Lviv,

The Chair of Ancient History of Ukraine and Archival Studies, Lviv

The purpose of the study is to analyze written and archaeological sources on early medieval international trade and to clarify the role of the Slavs and Kyiv Rus in the development of European and

transcontinental trade relations. The research methodology is based on the principles of historicism, interdisciplinarity as well as on general historical methods of historiographical and source analysis, historical-genetic and comparative methods. Scientific novelty. Based on sources and historiographical research, an attempt has been made to find out the role of the Slavs and Kyiv Rus in Europe's early medieval trade with the Arab East, and to identify possible routes for international trade including the Vikings to the Greeks route. Conclusions. As a result of the Arab conquests, there were significant changes in the geography of international trade routes. They shifted from the Mediterranean basin to the north and passed through the Slavic-populated regions of Central and Eastern Europe and Ruthenia. The new system of water and land routes connected the European Frankish West, the Slavic Baltic Pomerania, the Danube and the Ruthenian East of the continent. With the development of trade with the Arab East, the Way from the Vikings to the Greeks was formed and began to function, connecting the lands of the Baltic Wagri Slavs with Kyiv and Constantinople. It ran through the trade centers of the Pomeranian Slavs in the Baltic, across the Vistula, Western Bug, Pripyat, Dnieper and to the Black Sea coincided with the route of the transcontinental highway between Europe and the Arab East, which passed further east through the Sea of Azov, Don, Volga and the Caspian Sea. According to Arab authors, the main goods of Arab imports, including fur, honey, wax, and Frankish swords, came to the east from the Slavic lands and Ruthenia. The earliest and largest treasures of Arab dirhams, found in the lands of the Baltic Slavs, also indicate that the main counterparts of Arab trade in Europe were the Slavs and Ruthenia. The active participation of Ruthenian state in international trade is also evidenced by the construction of a network of stone fortresses in the upper Seversky Donets, Oskol and the Middle and Lower Don, which were not only border outposts of Ruthenia, but also trading posts.

Keywords: Slavs, Slavic Baltic Pomerania, Ruthenia, international trade, international trade routes, The way from the Vikings to the Greeks, the medieval transcontinental trade way.

На основі інформації джерел та історіографічних досліджень зроблена спроба з'ясувати роль слов'ян і Русі у ранньосередньовічній торгівлі Європи з арабським Сходом, визначити ймовірні маршрути міжнародних торговельних шляхів, зокрема Шляху з варяг у греки. Унаслідок арабських завоювань відбулися істотні зміни в географії міжнародних торговельних шляхів. Вони змістилися з басейну Середземного моря на північ і проходили через заселені слов'янами реґіони Центрально-Східної Європи і Русь. Нова система водних і суходільних шляхів сполучала торговельними зв'язками європейський франкський Захід, слов'янське Балтійське Помор'я, Подунав'я і руський Схід континенту. З розвитком торгівлі з арабським Сходом сформувався і почав функціонувати Шлях із варяг у греки, який сполучав землі балтійських слов'ян-вагрів з Києвом і Константинополем. Він пролягав через торговельні центри поморських слов'ян на Балтиці, через Віслу, Західний Буг, Прип'ять, Дніпро і до Чорного моря співпадав з маршрутом трансконтинентальної магістралі між Європою і арабським Сходом, яка проходила далі на схід через Азовське море, Дон, Волгу і Каспій. Як вказують арабські автори, зі слов'янських земель і Русі на схід надходили головні товари арабського імпорту, зокрема хутра, мед, віск, франкські мечі. Найраніші і найбільші скарби арабських дирхемів, виявлені в землях балтійських слов'ян, за складом подібні до скарбів на території Русі, що свідчить про те, що головними контрагентами арабської торгівлі в Європі були слов'яни і Русь. Великий обсяг торговельних операцій руських торговців підтверджує поява в Русі в першій половині ІХ ст. монетного двору і початок карбування власної срібної монети. Про активну участь Руської держави в міжнародній торгівлі свідчить також будівництво мережі кам'яних фортець у верхів'ях Сіверського Дінця, Осколу і на Середньому та Нижньому Доні, які були не лише прикордонними форпостами Русі, а й торговельними станами. європейська торгівля арабський

Ключові слова: слов'яни, слов'янське Балтійське Помор'я, Русь, міжнародна торгівля, міжнародні торговельні шляхи, Шлях з варяг у греки, середньовічна трансконтинентальна магістраль.

У ранньому середньовіччі, так само як в епоху античності, каталізатором суспільного розвитку була зовнішня торгівля. Вона стимулювала економічні, а водночас соціальні та політичні процеси, прискорюючи визрівання умов, необхідних для формування ранніх держав. Міжнародна європейська торгівля і торговельні зв'язки з країнами арабського Сходу зіграли вагому роль у становленні та розвитку ранньосередньовічних держав Північної, Центральної та Центрально-Східної Європи. Їм, зокрема, завдячують своїм економічним піднесенням слов'янське балтійське Помор'я, держава Само, Велика Моравія і Русь.

Сприятливі умови для розвитку цих регіонів континенту виникли завдяки суттєвим змінам у географії міжнародних торговельних магістралей, що відбулися під впливом арабських завоювань. Одним із їх наслідків стало руйнування середземноморської системи торговельних шляхів, сформованих в античні часи. Це спричинило дефіцит предметів розкоші в Європі і необхідність організації нової мережі водних і суходільних шляхів для їх постачання. Нові європейські маршрути трансконтинентальних магістралей змістилися на північ і проходили річковими системами Північної та Центрально-Східної Європи. Вони також сполучали північну, південну, західну і східну частини континенту.

Міжнародні магістралі були не лише мережею суходільних і водних шляхів, якими проходили торговельні каравани і відбувався рух товарів. Вздовж них виростали численні торговельні і ремісничі центри та поселення, що обслуговували потреби торговців, вони об'єднували і консолідували навколишні території, впливаючи на динаміку і географію державотворчих процесів Древнейшие государства Восточной Европы. 2009. Трансконтинентальные и локальные пути как социокультурный феномен. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010), 10..

Важливе значення для прокладання нових торговельних шляхів мало велике розселення слов'ян, що охопило більшу половину європейського континенту і навіть вийшло за його межі Ольга Щодра, “Етногенез та велике розселення слов'ян у світлі джерел та історичних інтерпретацій”, Проблеми слов'янознавства 65 (2016): 9-27.

* Фарсанг - міра довжини в Персії, що становила кілька кілометрів.. Певне уявлення про територію слов'янських володінь наприкінці епохи Великого переселення народів дає інформація арабського астронома аль-Фазарі (УІІІ ст.), який за дорученням халіфа Мансура повинен був описати володіння Халіфату і сусідніх держав, для чого отримав доступ до державних архівів. За свідченням аль-Фазарі, фрагменти праці якого збереглися у творі аль-Масуді “Золоті луги”, землі слов'ян, що простягалися на 3500 фарсангів* в довжину і 500 фарсангів в ширину, не набагато поступалися тогочасним володінням халіфату (відповідно 3500 і 700 фарсангів) і в кілька разів перевищували володіння хозарів і аланів, протяжність яких становила 700 і 500 фарсангів Авраам Гаркави, Сказания мусульманських писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца Х века по Р Х.). (СПб: Типография Императорской Академии Наук, 1871), 9.. На думку відомого сходознавця Авраама Гаркаві, аль-Фазарі повідомляє лише про південних і західних слов'ян Там само, 10., землі яких у УІІІ ст. простягалися від південно-західного узбережжя Балтики на півночі до берегів Чорного, Адріатичного і Середземного морів на півдні. Нові торговельні шляхи з Балтики до південних морів пролягали через території, заселені спорідненими слов'янськими племенами (Славонії), що сприяло комунікаціям і розвитку торговельної інфраструктури. На думку дослідників, без контролю над міжнародними магістралями торгувати на таких відстанях у ранньому середньовіччі було б неможливо Сергей Цветков, Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси. (Санкт- Петербург: Русско-Балтийский информационный центр “БЛИЦ”, 2010), 119..

Сприятлива для слов'ян ситуація склалася у той час і в Причорномор'ї та Середземномор'ї: до ІХ ст. під їхнім контролем опинилося морське узбережжя від Дніпра до Венеції. Після захоплення арабами Іспанії і блокади західної частини Середземного моря, слов'яни, які на той час заселяли південні райони Балканського півострова, Пелопонес, близькосхідні і малоазійські провінції Візантії, відновили старі та збудували нові порти на його східному узбережжі. У УІІІ-ІХ ст. торгівля між Західною Європою та іншими регіонами континенту, а також між Європою і країнами арабського Сходу була можлива лише за участі і посередництва слов'ян, еліта яких у той час “цінувала не так садиби, як торговельні міста, тоді як германці головним багатством вважали землю” Там само, 120..

У східноєвропейській історіографії давно розробляється версія, згідно з якою перші торговельні шляхи у Північній та Східній Європі проклали слов'яни, а не скандинави, як це прийнято вважати під впливом школи норманістів Иван Забелин, История русской жизни с древнейших времен, ч. 1. Изд. 2-е испр. и доп. (Москва: Синодальная типографмя, 1908), 152; Артемий Арциховский, “Археологические данные по варяжскому вопросу”, Культура Древней Руси. Сборник статей. (Москва: Наука, 1966), 40; Йоахим Херрман, “Полабские и ильменские славяне в раннесредневековой балтийской торговле”. Древняя Русь и славяне. (Москва: Наука, 1978), 191-192; Александр Фомин, “Начало распростарнения куфических монет в районе Балтики”, Краткие сообщения института археологии 171. (1982), 19; Вячеслав Фомин, Варяги и варяжская Русь. К итогам дискуссии по варяжскому вопросу. (Москва: Русская панорама, 2005), 442.. Аргументами для неї є не лише інформація середньовічних писемних джерел, а й матеріали сучасних археологічних досліджень, зокрема, відкриття мережі слов'янських городищ і поселень у балтійському слов'янському Помор'ї, в межиріччі Лаби і Одри Joachym Herrman, Die Slawen in Deutschland. Kultur der slawishchen Stamme westlich vor Oder und Neise vom 6. bis 12. Jahrhundert. (Berlin: Akademieverlag, 1985); Йоахим Херрман, “Ободриты, лютичи, руяне”, Славяне и скандинавы. (Москва: Прогресс, 1986): 338-359., а на території України - у Побужжі, на Буковині, в Прикарпатті і Закарпатті, у Середньому Подніпров'ї і в Подонні Любомир Михайлина, Населення Верхнього Попруття VIII-Х ст. (Чернівці: Рута, 1997); Любомир Михайлина, Слов 'яни VIII-Х ст. між Дніпром і Карпатами. (Київ: Інститут археології НАН, 2007); Борис Тимощук, Слов 'яни Північної Буковини V-IX ст. (Київ: Наукова думка, 1976); Сергій Пеняк, Ранньослов 'янське і давньоруське населення Закарпаття VI-XIII ст. (Київ: Наукова думка,1980); Олег Приходнюк, Археологічні пам'ятки Середнього Подніпров'я VI-IXст. (Київ: Наукова думка, 1980); Михайло Филипчук, Слов'янські поселення VIII-Х ст. в українському Прикарпатті. (Львів: Астролябія, 2012); Александр Бондарь, “Укрепленные пункты на территории междуречья Днепра и нижнего течения Десны в конце ІХ-Х в.”, Древнейшие государства Восточной Европы. 2010 год. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012): 300-328; Цветков, Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси, 83-84.. Вони підтверджують інформацію західноєвропейських і арабських письменників про численні міста в землях слов'ян і Русі Адам Бременский, “Деяния епископов Гамбурской церкви”, Адам Бременский, Гельмольд из Босау, Арнольд Любекский. Славянские хроники. Перевод с латин. В. Трильмиха. (Москва: СПСЛ “Русская панорама”, 2011), 15, 16, 22; Гельмольд, “Славянские хроники”, Адам Бременский, Гельмольд из Босау, Арнольд Любекский. Славянские хроники, 57; “Descriptio civitatum ad septertionalem plagam Danubii”, Александр Назаренко, Немецкие латиноязычные источники ІХ- ХІ вв. Тексты, пер., коммент. (Москва: Наука, 1993), 7-8; Ал-Масуди, “Золотые луга”, Гаркави, Сказания мусульманських писателей о славянах и русских, 125; Ибн Ийас, “Аромат цветов из диковинок округов”, Древняя Русь в свете зарубежных источников, т. 3. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2009), 63-64.. Відомо, що в скандинавських писемних пам'ятках Русь згадується як край численних городищ-градів і називається не інакше як “Гардарікі” (країна укріплених городищ) Елена Мельникова, Скандинавские рунические надписи: Новые находки и интерпретации. Тексты, перевод, комментарий. (Москва: Восточная литература, 2001), 70-74.. Археологічні дослідження німецьких вчених, які виявили у басейні Одри і Лаби численні слов'янські городища VI-VII ст., окремі з яких згодом розрослися у великі центри ремесла і торгівлі, привели їх до висновку, що перші міста в цьому регіоні заснували слов'яни. Вони також були піонерами у прокладанні торговельних шляхів і у розвитку міжнародної торгівлі в Балтійському регіоні Див.: Херрман, “Ободриты, лютичи, руяне”, 345-346; Joachim Herrman, Zwischen Hradschin und Vineta. (Leipzig, Jena, Berlin: Urania Verkag, 1971), 8..

У той час як поморські слов'яни домінували на Балтиці, Чорне море контролювали руси. “Баварський географ” (сер. ІХ ст.) називає їх “керівними”, “першими людьми”, “першим головним народом”, який об'єднав слов'янські племена, що розселялися “між уграми і хозарами” Йоахим Херрман, “Ruzzi, Forsderen liudi. Fresiti. К вопросу об исторических и этнографических основах “Баварського географа” (первая половина ІХ в.)”, Древности славян и Руси. (Москва: Наука,1988), 167., тобто, у Центрально-Східній Європі. За свідченнями державного чиновника халіфату Ібн-Хордадбеха, в першій половині ІХ ст. торговельні каравани русів плавали Волгою (він називає її Слов'янською рікою) і Каспійським морем; висадившись на узбережжі Каспію, вони суходільними шляхами доходили до Багдада Ибн-Хордадбех. Книга путей и государств, пер. с арабского, комментарий, исследование Н. Велихановой. (Баку: Элм, 1986), 39; Гаркави, Сказания мусульманських писателей о славянах и русских, 55.. Перський Анонім, інформацію якого датують першою третиною ІХ ст., називає Дон рікою Рус і вказує, що вона впадає в ріку Атиль (Волгу) в її нижній течії Анатолий Новосельцев, “Худуд ал-алам” как источник о странах и городах Восточной Европы”, Вопросы истории 5. (1986): 90-103.. Оскільки Волга не має в пониззі правобережних приток, то, ймовірно, перський Анонім, як і інші арабські автори, могли помилково вважати нижню течію Дону, де віддаль між ним і Волгою найменша, притокою Волги Елена Галкина, Тайны Русского каганата. (Москва: Вече, 2002), 28.. Ця назва також підтверджує інформацію Ібн-Хордадбеха про активне використання русами у той час водного шляху з Чорного до Каспійського морів. Після подорожі Ібн-Фадлана до волзького Булгара (Х ст.), де він зустрів і описав руських купців, арабські письменники, зокрема, Ібн-Хаукаль почали й Волгу називати “рікою Русів” Віктор Крюков, Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Х ст. про етноісторичні процеси на території України. Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. докт. іст. наук. (Київ, 2010), 13.. Гідронім свідчить про інтенсивність та значний обсяг зовнішньої торгівлі Русі на Волзькому шляху в першій половині Х ст. Арабські письменники часто називали річки і моря іменами народів, які жили на їх узбережжі, тому назва “Руська ріка” може також вказувати на те, що руси населяли землі Подоння і деякий час могли контролювати частину узбережжя Волги, зокрема, в районі Волго-Донського волоку.

Припущення Ірини Коновалової, що Ібн Хаукаль назвав Волгу “Руською рікою” через брак інформації і хибне уявлення, що вона тече через землі заселені русами, не є переконливим. Так само як і її пояснення появи цього гідроніму на карті Ідрісі, яким він позначив Керченську протоку, абстрактними уявленнями автора, що не відповідали реальним рікам Ирина Коновалова, “Пути сообщения в Восточной Европе по данным средневековых арабо-персидских авторов”, ПДревнейшие государства Восточной Европы. 1998. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2000), 130.. Детальна інформація сицилійського географа про суходільні і річкові шляхи, що з'єднували Русь з волзькими містами, яка, за визнанням самої дослідниці, добре підтверджується археологією, свідчить, що Ідрісі керувався цілком реальними, а не абстрактними даними.

Вказуючи на історичний характер географічних назв Там само, 128., І. Коновалова тим самим визнає, що вони з часом можуть змінюватися. Занепад в другій половині Х ст. волзького відтинку трансконтинентальної магістралі, спричинив іншу локалізацію гідроніму “Руська ріка” на карті сицилійського географа, створеній в середині ХІІ ст. Поразка Хозарії у 965 р., зруйнування князем Святославом її найбільших міст, зокрема Ітиля, змінили маршрут східної торговельної магістралі. Приєднання до Русі територій на Північному Кавказі, де було створене руське Тьмутараканське князівство, дозволяло руським торговельним експедиціям проходити до азійських торговельних центрів з Азовського і Чорного морів через Керченську протоку і Північний Кавказ. Перенесення назви “Руська ріка” з Волги на Керченську протоку на карті Ідрісі, ймовірно, стало відображенням цих змін.

Про вагому роль русів у чорноморській торгівлі повідомляє один із найбільш поінформованих арабських письменників аль-Масуді (перша пол. Х ст.), який побував в Іспанії, у Візантії, на Каспії і у прилеглих до нього країнах, де особисто збирав інформацію про південні регіони Європи. Він пише про безроздільне панування русів на Чорному морі, яке він називає “морем русів” і наголошує, що “немає на ньому нікого іншого, руси живуть на одному з його берегів. Вони - великий народ” Ал-Масуди, “Золотые копи и россыпи самоцветов”, Древняя Русь в свете зарубежных источников, т. 3 (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2009), 114.. Аль-Масуді вважав русів і слов'ян єдиним народом і вказував на спільність їхніх вірувань, поховального обряду та правових норм життя Крюков, Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Хст., 22.. Сучасник аль-Масуді хозарський цар Йосиф у листі до міністра Кордовського халіфату Хасдая ібн Шуфрута теж згадує русів як чисельний і сильний народ на півдні Східної Європи. Наголошуючи на важливый ролы своєї держави у захисті халіфату, він вказує на них як на головну загрозу для арабських володінь у Передній Азії. “Я веду з ними наполегливу війну, - пише Йосиф, - якщо б я залишив їх (в спокої), вони б знищили усю країну ізмаїльтян до Багдада” Павел Коковцев, Еврейско-хазарская переписка вХ веке. (Ленинград:Типография АН СССР, 1932), 103.. Припускаючи, що хозарський цар міг дещо перебільшувати загрозу з боку русів, щоб підкреслити важливу захисну роль Хозарії, той факт, що саме їх він виокремлює з поміж інших народів східноєвропейського регіону, є красномовним.

Хозарський правитель вказує, що свої походи руси здійснюють на кораблях. Тим самим він підтверджує інформацію аль-Масуді і Ібн-Хордадбеха про морські походи русів. Їх домінування на Чорному морі мало бути досить тривалим, оскільки за ним надовго закріпилася назва “Руське море”. Як уже говорилося, так воно позначене на карті сицилійського географа Ідрісі, складеній в середині ХІІ ст., і це не єдиний топонім у Північному Причорномор'ї, пов'язаний з русами. На карті Ідрісі Руською рікою названа Керченська протока. Місто на її узбережжі також мало назву Русія (тепер Керч) Ал-Идриси, “Отрада страстно желающего пересечь землю”, Древняя Русь в свете зарубежных источников, 130, 135; Борис Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХІІ- ХШ вв. (Москва: Наука, 1982), 221-222..

Сучасні дослідники доводять, що вже на початку ІХ ст. Русь охоплювала своїм впливом величезну територію і контролювала головні річкові артерії Східної Європи Цветков, Походрусов на Константинополь в 860 году и начало Руси, 121; Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІ вв., 51., а, отже, й торговельні шляхи, що сполучали Західну Європу з Візантією і арабським світом. Вони спростовують версію норманської теорії, яка традиційно пов'язує утворення Русі з діяльністю норманів і приписує вихідцям зі Скандинавії організацію європейської торгівлі з арабським Сходом.

Опонуючи прихильникам норманської теорії, Б. Рибаков наголошував, що Русь випередила скандинавів у прокладанні шляхів на Схід Борис Рыбаков, “Новая концепция предиистории Киевской Руси. Тезисы”, История СССР 6 (1981), 54.. Ні в писемних, ні в археологічних джерелах немає доказів їх торговельної активності у УІІІ-Х ст., так само як і доказів скандинавського походження русів Див.: Ольга Щодра, “Між норманізмом і антинорманізмом: дискусія про походження Русі у світлі писемних джерел”, Наукові зошити історичного факультету Львівського

університету 19-20 (2018-2019): 115-139; Ольга Щодра, “Між норманізмом і антинорманізмом: дискусія про походження Русі у світлі археологічних джерел”, Вісник Львівського університету Серія історична. Спеціальний випуск. Читати, писати, говорити. Зб. наук. праць на пошану проф. Романа Шуста. (2019): 709-727.. Водночас ранньосередньовічні автори неодноразово вказують на спорідненість слов'ян і русів. Окрім творів арабських письменників, руси-слов'яни згадуються у Раффельштеттенському митному статуті (904-906 рр.), в одному з пунктів якого йде мова про “слов'ян, які відправлялися для торгівлі від Русі або від чехів” у баварське Подунав'я Раффельштеттенский таможенный устав (904 / 6 г.) Перевод и комментарий Александра Назаренко, Древняя Русь в свете зарубежных источников, т. IV. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010), 33.. Складений на початку Х ст. статут зафіксував торговельні правила, що існували до 876 р. Василий Васильевский, “Древняя торговля Киева с Регенсбургом”, Журнал Министерства Народного Просвещения. ССЬУП (июль 1888), 121., тобто вже в ІХ ст. слов'янські руські купці були добре відомими торговцями в Баварії. На думку Олександра Назаренка, вони прибували з Середнього Подніпров'я і / або були етнічними слов'янами, або розмовляли слов'янською мовою, яка у у той час була lingua franka, тобто мовою міжнародного спілкування. Поділяючи погляди прихильників норманської теорії, О. Назаренко все ж припускає, що руськими купцями могли бути скандинави, які швидко асимілювалися і перейшли на слов'янську мову Там само, 33 (прим. 12).. Але тоді виникає запитання: чому руси, якщо вони були скандинавами, говорили слов'янською мовою в Баварії, де їм простіше було б порозумітися німецькою. Припущення дослідників про швидку асиміляцію скандинавів, якою вони пояснюють також відсутність помітних германських впливів на слов'янську мову Иоахим Херрман, “Славяне и норманы в ранней истории Балтийского региона”, Славяне и скандинавы. (Москва: Прогресс, 1986), 51., передбачає незначну чисельність прибульців. А це суперечить інформації арабських джерел про русів як великий, тобто, чисельний народ. Той факт, що у ранньому середньовіччі слов'янська мова була мовою міжнародного спілкування і активно використовувалася в різноетнічному купецькому середовищі також свідчить про торговельну активність слов'ян та їх вагому роль в європейській і трансконтинентальній торгівлі.

Норманісти використовують як аргумент повідомлення деяких мусульманських письменників, у яких руси, нібито, протиставляються слов'янам Ибн Русте, “Книга дорогих ценностей”, Древняя Русь в свете зарубежных источников, 43-50.. На їх думку, це протиставлення свідчить, що руси не були слов'янами. Однак виділення русів з-поміж інших слов'янських племен, можна пояснити й інакше, а саме: їх домінуванням у міжплемінному політичному об'єднанні і данницькими відносинами між русами та іншими слов'янськими племенами. Збір русами данини з підвладних племен, який до середини Х ст. не був чітко регламентований і часто супроводжувався непомірними поборами та насильством з боку дружинників руського князя, арабські автори описували як пограбування русами слов'ян. Пізніші арабські письменники також могли приймати за русів скандинавів, які, поступивши на службу до київських князів, називали себе русами і займалися грабежами. Доказ цьому знаходимо у Сазі про Олава Трюггвасона, у якій повідомляється, що після перебування в Русі майбутній норвезький король називав себе в Англії руським купцем Олі Багатим Снорри Стурлусон, Круг земной. Сага об Олаве сыне Трюггви, доступно 21 грудня 2021, https://norroen.info/src/konung/ heimskringla/olaf-tr/ru.html.. На думку дослідників, він хотів скористатися захистом і підтримкою, що надавалися в Англії добре знаним руським купцям, тоді як норвежці мали репутацію грабіжників і морських піратів.

З-поміж ранніх арабських повідомлень про русів-слов'ян на особливу увагу заслуговує “Книга шляхів і країн” державного службовця халіфату Ібн Хордадбеха. Він був управителем області Джабел, через яку проходив торговельний шлях Рей - Багдад, отже, писав не з чужих слів, а був очевидцем описуваних подій, зокрема торговельних експедицій русів. Він мав доступ до державних архівів і у своїй праці використав офіційні документи халіфату. Хордадбех відзначав: “Якщо говорити про купців ар-Рус - то це один із різновидів слов'ян. Вони плавають морем Джурджан і висаджуються на будь-якому його березі. Іноді вони везуть товари до Багдада на верблюдах. Перекладачі в них - слов'яни, слуги - євнухи” Ибн Хордадбех, Книга путей и стран, 39..

Морем Джурдан або Гіркан (назва походить від великого торговельного центру на його південному узбережжі) арабські письменники називали Каспійське море. Вказівка Ібн Хордадбеха, що руси висаджуються на будь- якому його березі, свідчить про те, що вони торгували з різними прикаспійськими областями. Їх вагому роль у східній торгівлі в першій половині ІХ ст. підтверджує добре освоєний торговельний маршрут, який проходив пониззями Дону, Волги і Каспійським морем Коновалова, “Пути сообщения в Восточной Европе по данным средневековых арабо-персидских авторов”, 128.. За даними аль-Масуді, на початку Х ст. [можливо, що йраніше - О. Щ.] руські купці заснували свою факторію в Ітилі. Разом з іншими іноземними торговцями вони складали більшість населення східної торговельної частини столиці Хозарії і навіть мали свого суддю Крюков, Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Хст., 13..

Перекладачами руських купців, про яких згадує Ібн Хордадбех, могли бути слов'яни з передньоазійських візантійських володінь, які найшвидше почали контактувати з арабами і вступати до них на службу. Ібн Хордадбех повідомляє про руський експорт хутра і мечів до Візантії і руський транзит через Хозарію до арабських країн. Його інформація про сплату руськими купцями митної десятини імператору і хозарському правителю вказує на організований характер міжнародної торгівлі та активну участь держав в облаштуванні торговельних шляхів, на яких діяли державні митниці.

Особливу цінність інформації Ібн Хордадбеха свого часу відзначав А. Гаркаві. Він вважав, що за точністю та достовірністю “це перше в арабській літературі повідомлення про русів перевершує всі пізніші свідчення арабських географів”36. Б. Рибаков також вказував, що якою б неймовірною на перший погляд не видавалася подорож руських купців, їхній “шлях по морю і далека експедиція з південного берега Каспію до самого центру мусульманського світу Багдаду задокументована розповіддю очевидця”37.

Інформацію Ібн Хордадбеха про руський експорт товарів Волзько- Каспійським шляхом до Багдаду підтверджують Ібн Хаукаль і Істархі. Так, за інформацією Ібн Хаукаля, Київ був головним постачальником хутра в країни арабського Сходу. З Русі також експортували кольчуги, мед і воскові свічки38. За свідченням арабських авторів, через волзькі торговельні центри товари руського експорту доставлялися на середньоазійські ринки, зокрема, до Хорезму39.

На думку дослідників, Ібн Хордадбех описує торговельні маршрути руських купців до Багдаду і Візантії вже в першій редакції свого твору, яка датується 846-847 рр., а його інформація характеризує ситуацію, що склалася кількома десятиліттями раніше. Тобто, в арабському світі про руських торговців знали вже в перші десятиліття ІХ ст., на півстоліття раніше від літописного прикликання варягів (862 р.), від якого прихильники норманської теорії починають відлік історії Русі. Версія німецького сходознавця Йозефа Маркварта про існування тільки однієї пізнішої редакції (885 р.) твору Хордадбеха, як і версія про пізнішу вставку до його тексту фрагмента про торгівлю русів, сприймаються сучасними науковцями критично40.

Інформація Ібн Хордадбеха свідчить, що в перші десятиліття ІХ ст. одночасно зі східною розвивалася і русько-візантійська торгівля. На думку Георгія Літавріна, Дніпровський торговельний шлях до Візантії функціонував уже в 830-х рр. Інші дослідники допускають його формування ще раніше - на початку ІХ ст., і припускають, що Дніпровський шлях починався у Києві і сполучав лише Русь і Візантію.

Історики-норманісти вважають скандинавів організаторами східної торгівлі, і торгівлі з Візантією. На їх думку, Шлях з варяг у греки з'єднував Скандинавію з Грецією. Однак його традиційний маршрут річковими системами Північно- Східної Європи: Нева - Волхов - Ловать - Дніпро (як він описаний у Повісті временних літ) або Західна Двіна - Дніпро неодноразово аргументовано Гаркави, Сказания мусульманських писателей о славянах и русских, 54. Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІ вв., 49. Крюков, Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Хст., 12. Там само, 13. Георгий Литаврин, Византия, Болгария, Древняя Русь (ІХ - нач. ХІІ вв.). (СПб: Алетейа, 2000), 23. критикувався41. Опоненти норманістів вказують, що великий відтинок першого маршруту протяжністю три тисячі кілометрів, як і другого (на третину коротшого) мав би проходити водними шляхами зі складною навігацією і через малозаселені землі східноєвропейської Півночі, де у той час не існувало необхідної мережі комунікацій, зокрема системи волоків і поселень. Через посушливість клімату і мілководність річок Північно-Східної Європи та численні пороги на них пройти цими водними шляхами в ранньому середньовіччі було практично неможливо. До того ж з'ясувалося, що у той час скандинави не знали цих водних магістралей. Так, Двінський шлях скандинавські і німецькі купці відкрили лише в середині ХІІ ст. У 1140 р. німецькі торговці вперше пробилися до південно- західного узбережжя Балтики, яке до середини ХІІ ст. контролювали балтійські слов'яни, і заснували на ньому торговельний центр Любек [намісці слов 'ямської Любіци - О. Щ.]. З того часу вони почали освоювати Балтику та прокладати дорогу на схід42. За свідченням “Хроніки Лівонії” Генріха Латвійського у 1158 р. буря занесла бременських купців в гирло Західної Двіни. Так випадково вони відкрили лівонську гавань і почали освоювати до того невідомий їм край43. Готландські купці теж почали навідуватися в гирло Двіни лише наприкінці ХІІ ст.44.

До ХІ ст. середньовічні скандинавські джерела не містять жодної інформації про Дніпровський відтин Шляху з варяг у греки. Саги зберігають “ цілковите мовчання про плавання норманів по Дніпру і про його пороги ”45, що свідчить про те, що скандинави не знали Дніпровського шляху. Нумізматичний матеріал теж не підтверджує зв'язків Скандинавії з Візантією у ІХ-Х ст.: на цих територіях знайдено лише три візантійські монети46. Їх чисельність у Середньому Подніпров'ї також порівняно невелика (понад 60 монет), однак, як відомо з русько-візантійських договорів, руських торговців насамперед цікавив безмитний вивіз товарів з Константинополя. Вони імпортували дорогі тканини, скляні вироби, амфорну тару, предмети культу та ін.47 Прихильники скандинавської версії Сергей Берштейн-Коган, “Путь из варяг в греки”, Вопросы географии 20. (1950), 239-270; Юрий Звягин, Великий путь из варяг в греки. (Москва: Вече, 2009); Цветков, Поход русов на Константинополь в 860 году и начало Руси; Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХЛ-ХШ вв., 50. Михаил Бережков, О торговле Руси с Ганзой до конца XVвека. (СПб: Типография В. Безобразова и комп., 1879), 89. Генрих Латвийский,Хроника Ливонии. (Москва, Ленинград: Издательство АН СССР, 1938), 453 (прим. 2). Фомин, Варяги и варяжская Русь, 451. Владислав Юргевич, “О мнимых норманнских именах в русской истории”, Записки Одесского общества истории и древностей, т. 6. (Одесса: Гор. типогр. Сод. Х. Айексомати, 1867), 48; Дмитрий Иловайский, Разыскания о начале Руси: вместо введения в русскую историю. (Москва: Типография бывш. Миллера, 1876), 227. Питер Сойер, Эпоха викингов. (Спб: Евразия, 2006), 87. Ольга Щодра, Андрій Копитко, ''Зовнішньоекономічні зв'язки Галицької і Волинської земель з Візантією і Північним Причорномор'ям у Х - першій половині ХГУ ст.: історія досліджень та

історіографія”, Галичина: етнічна історія. (Львів: ЛНУ імені Івана франка, 2009), 33-45; Ольга Щодра, “Торговельні зв'язки Волинської землі з Візантією і Північним Причорномор'ям: підсумки археологічних досліджень”, Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки 22. (2009): 10-15.

Шляху з варяг у греки аналогічно пояснюють відсутність візантійської монети у Скандинавії імпортом візантійських товарів. Але на півострові не знайдено ранньосередньовічних речей візантійського походження Сойер, Эпоха викингов, 87., що спростовує їх версію.

Аналіз археологічних джерел, зокрема, з Гнєздовського поховального комплексу привів дослідників до висновку, що скандинави не брали участі у формуванні Дніпровського шляху Даниил Авдусин, Археология СССР. (Москва: Наука, 1977), 226; Даниил Авдусин, Татьяна Пушкина, “Гнездово в исследованиях смоленской экспедиции”, Вестник МГУ. Серия 8. История 1. (1982), 75.. Петро Толочко вважає, що до кінця ІХ ст. по ньому ходили тільки руські купці Петр Толочко, “Русь изначальная”, Археологія 1 (2003), 102-103.. На думку Валентина Сєдова, до останніх десятиліть ІХ ст. торгівля скандинавів у Східній Європі обмежувалася Ладогою Валентин Седов, “О русах и русском каганате ІХ в. (В связи со статьей К. Цукермана “Два этапа формирования Древнерусского государства”)”, Славяноведение 2 (2003), 7-8, 11.. Зважаючи на факти, сучасні прихильники норманської теорії визнають, що нормани познайомилися з Шляхом з варяг у греки лише тоді, коли він уже сформувався як центральна державна магістраль, і склалася його топонімічна номенклатура Глеб Лебедев, Эпоха викингов в Северной Европе и на Руси. (Ленинград Издательство Ленинградского у-та, 1985), 198., тобто, не раніше кінця Х - початку ХІ ст., коли вони почали поступати на службу до київських князів. Дослідники сумніваються й у торговельному лідерстві скандинавів у ІХ-Х ст. і вказують на торговельну активність у той час слов'ян Анатолий Кирпичников, “Ладога УШ-ХШ вв.”, Славяно-русские древности, вып. 1. Историко-археологическое изучение Древней Руси: Итоги и основные проблем. (Ленинград: Издательство ЛГУ, 1988), 50-51; Анатолий Кирпичников, “О начальном этапе международной торговли в Восточной Европе в период раннего средневековья (по монетным находкам в Старой Ладоге)”, Международные связи, торговые пути и города Среднего Поволжья ІХ-ХІІ веков. (Казань: Мастер Лайн, 1999), 113..

Попри спростування версії про причетність скандинавів до формування Шляху з варяг у греки, в історіографії й надалі популярна гіпотеза, вперше сформульована шведським істориком Йоганом Тунманном, а найповніше обґрунтована датським дослідником Вільгельмом Томсеном, згідно з якою руські назви дніпровських порогів Костянтина Багрянородного походять зі старошведської мови Див.: Johan Thunmann, Untersuchungen ьber die Geschichte der цstlichen europдischen Vцlker, teil 1. (Leipzig: Erscheinungsjahr, 1774); Вильгельм Томсен, Начало Русского государства. (Москва: Университетская типография, 1891).. Дослідники спростували її ще у ХІХ ст. Див: Густав Эверс, Предварительные критические исследования для российской истории, кн. 1. (Москва: Университетский издательский дом, 1825), 138; Юргевич, “О мнимых норманнских именах в русской истории”, 46-85; Иловайский, Разыскания о начале Руси, 315-329, 423-433. Сучасні опоненти цієї гіпотези, зокрема

Михайло Брайчевський Михаил Брайчевский, “Русские названия порогов у Константина Багрянородного”, Земли Южной Руси в ІХ-ХІУ вв. (Киев: Наукова думка, 1985): 23-28., В'ячеслав Тимофєєв Вячеслав Тимофеев, “Все-таки “Людота коваль”. (Названия днепровских порогов - возвращение к старой проблеме)”, Сборник Русского исторического общества, т. 1 (1998): 120-146. також вказують, що пошуки етимології руських назв порогів у скандинавських мовах є непереконливими. На думку М. Брайчевського, жодної з них не можна вивести з германських мов без порушення лінгвістичних норм. Натомість вони мають виразні паралелі в осетинській (аланській) мові і були наслідком тривалих контактів між слов'янами і аланами, які століттями жили по сусідству на півдні Східної Європи. Версію М. Брайчевського підтримав Аполон Кузьмін, який вважав, що у ІХ ст., коли формувалася слов'янська і аланська (руська) топоніміка дніпровських порогів, алани ще зберігали двомовність, а у Х ст., коли її зафіксував Костянтин Багрянородний, вони вже перейшли на слов'янську мову Аполлон Кузьмин, Начало Руси. (Москва: Алтейя, 2003), 268-293..

Загальновизнаний факт, що поява топонімів є наслідком тривалого проживання етносу на певній території, теж ставить під сумнів скандинавську версію руських назв дніпровських порогів. Свого часу Іван Забєлін вказував: “Знати всі особливості переправ через дніпровські пороги завдовжки 70 верст могли лише люди, які тут народилися і увібрали у себе досвід кількох поколінь” Иван Забелин, История русской жизни с древнейших времен, ч. 2. (Москва: Типография Грачева, 1879), 95-96..

Скандинавські писемні джерела свідчать, що регулярні поїздки скандинавів у Середнє Подніпров'я почалися лише наприкінці Х ст. З того часу у їхніх повідомленнях з'являються перші згадки про східноєвропейські країни і народи, зокрема про перших відомих їм руських правителів Володимира Великого і Ярослава Мудрого Елена Мельникова, Галина Глазырина, Татьяна Джаксон, “Древнескандинавские письменные источники по истории европейского региона СССР”, Вопросы истории 10 (1985), 51-52; Татьяна Джаксон, “Русь глазами средневековых скандинавов”, Мир истории 4/5 (2002), 51.. За нумізматичними джерелами русько-скандинавські відносини фіксуються ще пізніше - у другій чверті ХІ ст. Цим часом датують руські скарби, у яких вперше в невеликій кількості з'являються данські, шведські і норвезькі монети, хоча їх карбування почалося наприкінці Х ст. Всеволод Потин, “Русско-скандинавские связи по нумизматическим данным (Х-ХІІ вв.)”, Исторические связи Скандинавии и России. (Ленинград: Наука, 1970), 78. У Візантії вихідці зі Скандинавії з'явилися ще пізніше - в середині ХІ ст. Василий Васильевский, “Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе Х и ХІІ вв.”, Василий Васильевский, Труды, т. 1. (СПб: Изд. Имп. Акад. Наук, 1908), 318., а тому вони ніяк не могли бути інформаторами Костянтина Багрянородного, який помер у 959 р., про Дніпровський шлях і про руські назви дніпровських порогів.

Аргументовано спростовуючи скандинавську версію Шляху з варяг у греки, сучасні дослідники випускають з поля зору слов'ян балтійського Помор'я, економічне піднесення і торговельна активність яких були, на наш погляд, вагомим чинником функціонування Шляху. Аргументом для його слов'янської версії також є той факт, що до ХУІІІ ст. європейські автори називали варягами винятково балтійських слов'ян - вихідців з області Вагрія Див.: Записки о Московии Барона Герберштейна. (С.-Петербург: Типография Безобразова и комп., 1866), 10; Kronika Polska, Litewska, Zmodska i wszystkiejRusiMacieja Stryjkowskiego, t. 1. (Warszawa: Nak.G. L. Gluksverga, 1846), 113, доступно 15 жовтня 2021, https://books.google.com/ ... /Kronika Polska_Litewska_Zmodzka i wszy. htm. У середньовічних німецьких хроніках вони відомі під іменами `^аагй”, `^ащгі”, “Wagm” Див.: Андрей Пауль, Балтийские славяне. От Рерика до Старигарда. (Москва: Книжный мир, 2016), 14-15, доступно 15 жовтня 2021, https://bveread.ec/read_book.php?id=54222&p=1.. Скандинавська версія походження варягів і формування Шляху почала утверджуватися в історіографії у ХУІІІ ст. після виходу праць Готліба-Зігфріда Баєра, у яких один із засновників норманізму в руслі своєї теорії бездоказово стверджував, що варяги були норманами, тобто, скандинавами Готлиб-Зигфрид Байер, “Сочинение о варягах”, пер. с нем. К. Кондратовича, Записки Императорской Академии наук, т. 4. (СПб: Императорская Академия наук, 1767, июль).

* Маршрути Бурштинового шляху проходили через Віслу, Буг і Дністер або через Віслу, Сян і Дністер (Леонтій Войтович, “Галицька земля і Візантія у ХІ-XIV ст.”, Дрогобицький краєзнавчий збірник XIV-XV (2011), 37-60..

Логічно припустити, що Шлях з варяг у греки починався у Вісмарській затоці, в землі вагрів, у їх торговельному центрі Старігарді і йшов на схід через торговельні міста слов'ян на південно-західному узбережжі Балтики Пауль, Балтийские славяне от Рерика до Старигарда, 2.. Його північний відтинок, що формувався у слов'янському Помор'ї, повторював маршрут Бурштинового шляху, відомого ще від античних і навіть раніших часів. Він проходив по Балтійському морю і Віслі*. Далі на південь і схід Шлях пролягав через Західний Буг, Прип'ять, Дніпро.

Треба також брати до уваги той факт, що німецькі середньовічні автори під Грецією розуміли не лише балканські володіння Східної Римської імперії, а й належну до константинопольського патріархату Русь. Так, у хроніці Адама Бременського Київ названий “найпрекраснішою окрасою Греції” Адам Бременський, Деяния архиепископов Гамбургской церкви, 16.. Згадувані німецьким хроністом грецькі торговці у містах слов'янського Помор'я, ймовірно, також були русами. Арабські письменники називали слов'ян грецького віросповідання румійцями, тобто, греками. Можна припустити, що Шляхом із варяг у греки сучасники називали не лише маршрут, що з'єднував балтійських слов'ян з Константинополем, а й маршрут, що вів від балтійського слов'янського Помор'я до Русі і Києва.

Слов'янське Помор'я з'єднував з Києвом і Константинополем ще один водний шлях - Одерський, який вів через Моравські ворота до Середнього Подунав'я і далі - на схід. Він також був частиною трансконтинентальної магістралі, що з'єднувала Середню Азію з Кордовським халіфатом Херрман, “Славяне и норманы в ранней истории Балтийского региона”, 62-63.. Обидва шляхи пролягали через слов'янські регіони Європи. Вони стимулювали появу та розвиток на своїх маршрутах мережі слов'янських поселень і ранніх міст, зокрема, в районах Побужжя і українського Прикарпаття.

З-поміж укріплених городищ того часу дослідники виокремлюють городище Зимно в Південно-Західній Волині, що було центром ковальського і ювелірного ремесла, і вказують на високий рівень його розвитку, нехарактерний для навколишньої округи у УІІІ ст. Вітольд Ауліх, Зимнівське городище - слов 'янська пам 'ятка ҐІ-ҐІІ ст. н. е. в Західній Волині. (Київ: Наукова думка, 1972); Петр Толочко, “Происхождение древнейших восточнославянских городов”, Земли Южной Руси в 1Х-Х1Ґ вв. История и археология. (Киев: Наукова думка, 1985), 7-8; Андрій Филипчук, “ До питання про городища празької культури”, Саграйса-Карпатика 41 ( 2012): 59-84. Ймовірно, що економічний феномен Зимнівського городища був спричинений не так внутрішнім, як зовнішнім чинником, а саме - початком функціонування Шляху з варяг у греки і трансконтинентальної східної торговельної магістралі, відгалуженням якої він був. Городище могло бути однією з торговельних станцій на цих магістралях. Численні поселення і городища виникають також вздовж торговельних шляхів у Попрутті та в Подністров'ї.

Шляхом з варяг у греки поморські слов'яни могли добратися до Києва, де обмінювали свої товари на арабське срібло, і до Константинополя. Припускають, що інформатором Костянтина Багрянородного про Дніпровський відтинок магістралі і дніпровські пороги міг бути поморський слов'янин, про що свідчить двічі вжите імператором слово “прах”, а не руське “поріг” Степан Гедеонов, Варяги и Русь. Исторические исследования, ч. II. (СПб.: Тип. Императорской Академии Наук, 1876), 365-368..

Окрім водного шляху, з Києва до візантійських володінь в Криму вів також суходільний Грецький шлях. Щонайменше на кілька десятиліть раніше, ніж про це у 840-х рр. повідомив Ібн-Хордадбех, у Херсоні діяла митниця, на якій візантійські чиновники збирали мито з руських купців Фридрих Вестберг, “К анализу восточных источников о Восточной Европе”, Журнал министерства Народного просвещения 13(1). (1908), 372; Новое в археологии Киева, под ред. П. П. Толочко, С. А. Высоцкого, Я. Е. Боровского. (Киев: Наукова думка, 1981), 356-357; Литаврин, Византия, Болгария, Древняя Русь (ІХ -- начало ХІІ вв.), 21, 23; Сергей Сорочан, Византийский Херсонес (Вторая половина VI -- первая половина Х века). Очерки истории и культуры, ч. 2. (Харьков: Майдан, 2005), 1186-1187.. Ще одна митниця на шляху руських торговельних караванів, про яку згадують Ібн Хордадбех і аль- Масуді, була у місті Мусонні. На думку дослідників, мова йде про розташоване на одному з рукавів дельти Дунаю місто Ієрон, де митниця існувала ще від VI ст. - від часів імператора Юстиніана Домановський, Візантійсько-руська торгівля у творах арабських письменників, 154.. Митниці були також у Русії (Корчеві) Калинина, Торговые пути Восточной Европы ІХ века (по данным Ибн-Хордадбеха и Ибн ал Факиха), 81. і в Константинополі Крюков, Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Хст., 12..

Шляхом із варяг у греки з Києва до слов'янського Помор'я поступало арабське срібло. Нумізматичні джерела не лише підтверджують участь балтійських слов'ян у східній торгівлі, а й свідчать, що вони були її організаторами у балтійському регіоні. Так, на території поморських слов'ян знайдені найраніші на Балтиці скарби арабських дирхем, які датуються серединою VIII ст., тоді як найдавніші скарби на Готланді - лише першою третиною - серединою ІХ ст., а на материковій Швеції - другою половиною ІХ ст. Потин, “Русско-скандинавские связи по нумизматическим данным (Х-ХІІ вв.)”, 66; Вячеслав Потин, Дреевняя Русь и европейские государства вХ-ХІІІ вв. Историко-нумизматический очерк. (Ленинград: Советский художник, 1968), 61-64, 66, 72 (прим. 42); Владислав Кропоткин, “О топографии кладов куфических монет ІХ в. в Восточной Европе”, Древняя Русь и славяне. (Москва: Наука, 1978), 113, 115; Анатолий Кирпичников, “Великий Волжский путь, его историческое и международное значение”, Великий Волжский путь. Материалы круглого стола и международного научного семинара. (Казань: Мастер-Лайн, 2001), 23; Анатолий Кирпичников, “Великий Волжский путь”, Родина 11-12. (2002): 63; Александр Фомин, “Начало распростарнения куфических монет в районе Балтики”, Краткие сообщения института археологии 171. (Москва: Наука, 1982), 19. У Скандинавії не виявлено жодного скарбу VIII ст., рідкісні також скарби першої половини ІХ ст. Наприклад, на Готланді їх усього три і вони містять лише 83 арабські монети, тоді як у Східній Європі знайдено 25 скарбів і 30 окремих знахідок арабських монет цього періоду Потин, “Русско-скандинавские связи по нумизматическим данным (Х-ХІІ вв.)”, 67- 68.. Тільки один ранній скарб у землі лютичів на острові Руяні (нім. Рюген) містить 2 000 арабських дирхем Херрман, “Ободриты, лютичи, руяне”, 350.. У перший період обігу у Східній Європі куфічних монет їх чисельність на Готланді складала менше 1,5% від загальної чисельності дирхем, знайдених у Східній Європі Потин, “Русско-скандинавские связи по нумизматическим данным (Х-ХІІ вв.)”, 69.. Таким чином, нумізматичні джерела спростовують твердження про провідну роль скандинавів у східній торгівлі. Вони доводять, що майже сто років (до другої половини IX ст.) скандинави не брали у ній жодної участі. Та й у другій половині IX ст. арабське срібло поступало до Скандинавії здебільшого від слов'янських і фінських народів балтійського Помор'я Див.: Херрман, “Славяне и норманы в ранней истории Балтийского региона”, 123 (прим. Елены Мельниковой)..