Українська автокефальна православна церква на Донбасі (1921-1930 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Українська автокефальна православна церква на Донбасі (1921-1930 рр.)

Микола Рубан

Volodymyr Dahl East Ukrainian National University

Ukrainian Autocephalous Orthodox Church in Donbas (1921-1930)

Mykola Ruban

Abstract

The purpose of the research paper is to show the process of formation, development, and collapse of the movement for the Ukrainization of Orthodoxy in Donbas, to analyze the statistical indicators of the parishes of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (UAOC), and to find out the main milestones of their history at the regional level.

Scientific novelty. Completely unknown pages of the history of the UAOC in Donbas until now are uncovered, the development of Slobidska Ukraine and Donetsk church district is reconstructed with an emphasis on the parishes of Donetsk region, and the names of the leaders and fighters for the Ukrainization of Donbas churches and clergymen who followed the path of autocephaly are brought back from oblivion. Special attention is paid to the leaders of the UAOC of the studied region - Oleksandr Yareshchenko, Mykola Pyvovarov, and Ivan Pavlovskyi.

Conclusions. Eastern Ukraine, and especially Donbas, turned out to be the most stagnant region regarding the Ukrainization of Orthodoxy and the autocephalous communities formation. The lack of a proper body of active functionaries in the region, as well as the inconsistency of the first hierarchs' ordinations and the excessive reformationess of the UAOC, led to the fact that the first parish was established there only in the middle of 1922 in Luhansk. But that attempt was never fully realized.

In the history of the UAOC of Donbas, we distinguish two stages: 1921-1925 was the period of the autocephaly establishing in the region, organizational design, and the greatest rise; 1925-1930 was the time of stabilization and gradual diminishing.

The first stage of the formation of the parish network in Donbas was ambiguous. On the one hand, it showed the willingness of the Ukrainian population of Donetsk region to have a nationally oriented church. That was evidenced by the network of parishes established during 1923-1924 in the region when 15 parishes were registered there. On the other hand, there were strong positions of the Russian Orthodox Church supporters, a certain rejection of the `Alexandrian' way of consecrating the episcopate, and the opposition of the Bilshovyk authorities which led to the closing down of 50% of parishes during the end of 1924 - the first half of 1925.

The second stage was marked by the arrest of the head of the church district, Archbishop Oleksandr Yareshchenko, the stabilization of relations with the Soviet authorities, and the regulation of church discipline and religious life. A peculiar feature of Slobidska Ukraine and Donetsk church district was its complete separation from the schism of the UAOC under the flag of the so-called `Active Church of Christ' (`Diialno-Khrystova Tserkva').

The mass anti-religious campaign spreading over the country in 1929-1930 greatly influenced the religious communities of Donbas. In the first months of 1930, the UAOC completely lost its parish network in the region.

Keywords: Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (UAOC), Donbas, Slobidska Ukraine and Donetsk church district, Oleksandr Yareshchenko, Mykola Pyvovarov, Ivan Pavlovskyi, Novo-Sloviansk, history of Orthodoxy

Анотація

Метою статті є показати процес становлення, розвитку та згортання руху за українізацію православ'я на Донбасі, прослідкувати статистичні показники парафій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і розкрити основні віхи їх історії на регіональному рівні.

Наукова новизна. Розкрито абсолютно невідомі до цього часу сторінки історії УАПЦ на Донбасі, реконструйовано розвиток Слобожансько-Донецької церковної округи з наголосом на парафіях Донеччини, із забуття повернені імені провідників і борців за українізацію церков Донбасу та священнослужителів, які пішли шляхом автокефалії. Особлива увага звернена на лідерів УАПЦ досліджуваного регіону - Олександра Ярещенка, Миколу Пивоварова, Івана Павловського.

Висновки. Східна Україна, а особливо Донбас, виявилася найбільш інертним регіоном щодо українізації православ'я й утворення автокефальних громад. Відсутність належного активу у регіоні, а також суперечливість хіротоній перших ієрархів і надмірна реформаційність УАПЦ, призвели до того, що перша парафія тут з'явилася лише в середині 1922 р. у Луганську. Але ця спроба так і не була повністю реалізована.

В історії УАПЦ Донбасу виділяємо два етапи: 1921-1925 рр. - період зародження автокефалії у краї, організаційного оформлення та найбільшого підйому; 1925-1930 рр. - час стабілізації та поступового згасання.

Перший етап становлення парафіяльної мережі на Донбасі був неоднозначним. З одного боку, він показав наявність серед української людності Донеччини бажання мати національно-орієнтовану церкву. Про це свідчить мережа парафій, яка постала протягом 1923-1924 рр. на цих теренах, коли у регіоні було зареєстровано 15 парафій. З іншого - сильні позиції прихильників ортодоксальної РПЦ, певне несприйняття «олександрійського» способу висвячення єпископату та протидія більшовицької влади призвели до зникнення 50% парафій у кінці 1924 - першій половині 1925 р.

Другий етап відзначився арештом очільника церковної округи архієпископа Олександра Ярещенка, стабілізацією відносин із радянською владою та налагодженням церковної дисципліни та конфесійного життя. Особливістю Слобожансько-Донецької церковної округи стало її повне відмежування від розколу УАПЦ під прапором Діяльно-Христової церкви.

Масова антирелігійна кампанія, яка розгорнулася по країні у 1929-1930 рр., боляче вдарила по релігійним громадам Донбасу. У перші місяці 1930 р. УАПЦ повністю втратила свою парафіяльну мережу у регіоні.

Ключові слова: Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Донбас, Слобожансько-Донецька церковна округа, Олександр Ярещенко, Микола Пивоваров, Іван Павловський, Ново-Слов'янськ, історія православ'я

автокефальна православна церква

Вступ

Вивчення історії Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що ґрунтувалося на широкому колі документів вітчизняних архівосховищ, розпочалося разом із боротьбою демократичних сил українського суспільства за реальні автономні права у складі СРСР, а подекуди і за незалежний статус української державності. З кінця 1980-х років таврована радянською історіографією УАПЦ стала все частіше згадуватися як один із проявів українського відродження часів непу.

Разом з тим, у свідомості дослідника рідко виникало об'єднання двох площин - територіальної (Донбас) та предметної (УАПЦ), в одне ціле. Донбас стереотипно вважався (і навіть вважається до сьогодні) зросійщеним краєм, де будь-що українське чи не сприймалося, чи ж пригнічувалося у самому зародку. З іншого боку, УАПЦ в очах перших дослідників із кола української діаспори, отримала широку підтримку переважно на Київщині, Полтавщині та Поділлі, а інші українські терени мали лише поодинокі парафії Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви: у 4 т. 5 кн. Ню Йорк-Бавнд Брук, 1961. Т. IV. Ч. 1. С. 141.. У цьому твердженні є певна правда, але такий підхід фактично відштовхнув істориків церкви від вивчення регіонального аспекту становлення та розвитку УАПЦ, особливо в районах незначного поширення її парафій - Слобожанщина, Донеччина, Південна Україна.

Першим дослідником, який подолав зазначений стереотип, стала миколаївська історикиня Ольга Балягузова. Вона створила перше в історіографії дослідження історії УАПЦ на теренах Північного Причорномор'я (територія колишньої Херсонської губернії та однойменної єпархії) Балягузова О.Ю. Розкол в українському православ'ї у 1921-1930 рр. (на матеріалах Півдня України): дис... к.і.н.: 07.00.01 - історія України. Миколаїв, 2005. С. 41-93.. Її дослідження в останнє десятиліття продовжив знаний миколаївський історик православ'я Олександр Тригуб Тригуб О.Єпископ УАПЦ Антон Гриневич (1875-1937 рр.). Емінак. 2016. № 3 (15) (липень- вересень). Т. 1. С. 44-51; Тригуб О. Доінституційне становлення автокефальних парафій Південної України (1920-1921 рр.). Історичний архів. Наукові студії: збірник наукових праць. Миколаїв: Вид- во ЧНУ імені Петра Могили, 2017. Вип. 19. С. 137-144; Тригуб О. УАПЦ на Єлисаветградщині: від світанку до згасання. Емінак. 2017. № 4 (20) (жовтень-грудень). Т. 2. С. 52-60 та інші.. Зрушило з місця дослідження і в інших регіонах - Чернігівщина (В. Емельянов і В. Кулик Емельянов В., Кулик В. До історії Української автокефальної православної церкви на Ніжинщині (добірка документів). Ніжинська старовина. 2010. Вип. 9 (12). С. 163-174; Емельянов В., Кулик В. До історії Української автокефальної православної церкви на Ніжинщині (добірка документів). Ніжинська старовина. 2011. Вип. 11. С. 120-130., В. Моренець Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках / Редактор-упорядник В.І. Моренець. Кам'янець-Подільський: Видавець ПП «Медобори-2006», 2016. 392 с., А. Глухенький Глухенький А. Становлення та діяльність релігійної громади Української автокефальної православної церкви у Борисоглібському соборі м. Чернігова у 20-х роках ХХ століття. Сіверянський літопис. 2017. № 4. С. 116-122; Глухенький А. Чернігівські архієреї Української автокефальної православної церкви у 20-х роках ХХ ст. Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. 2018. Вип. 11. С. 321-324.), Слобожанщина (В. Майстренко та О. Корнєв Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква в історії Слобожанщини та Донбасу (1926-1930 рр.). Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Історія. 2008. № 816. С. 145-159., священник М. Матвєєнко Матвеенко М. История Харьковской епархии (1850-1988). Харьков, 1999. 226 с.).

Для нашої праці найбільший інтерес представляє стаття В. Майстренка та О. Корнєва, яка безпосередньо стосується предмету дослідження - УАПЦ на Донбасі, оскільки розкриває окремі сторінки історії конфесії у розрізі розвитку об'єднаної Слобожансько-Донецької єпархії УАПЦ у другій половині 1920-х років. Опрацювавши протоколи засідань Окружної церковної ради (ОЦР) за 1926-29 рр., автори не лише показали нагальні питання, які хвилювали духовенство та вірян УАПЦ в регіоні, а й дійшли висновку про те, що «з другої половини 1920-х років [УАПЦ] почала помітно збільшувати свій вплив на українські маси (передусім селянство) навіть у таких регіонах, як Слобожанщина та Донбас, котрі традиційно вважаються зросійщеними, а також свідомої української інтелігенції, котра, на думку більшовиків, була здатна очолити той рух, який вони назвали “українським сепаратизмом”» Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква в історії Слобожанщини та Донбасу (1926-1930 рр.). Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Історія. 2008. № 816. С. 156.. Відповідно, знищення УАПЦ автори вважали черговою сторінкою «вирішення національного питання на Україні», з чим важко не погодитися (хоча, на нашу думку, тут сплелося низка факторів - від антирелігійної кампанії 1929-30 рр. до боротьби з «українським націоналізмом»).

Отже загалом бачимо, що питання становлення та розвитку парафій УАПЦ на Донбасі не знайшло свого вирішення і представляє собою «білу пляму» історії зазначеної конфесії. Саме це й актуалізує вказану тематику та формує головну мету статті - показати процес становлення, розвитку та згортання руху за українізацію православ'я на Донбасі, прослідкувати статистичні показники парафій УАПЦ і розкрити основні віхи їх історії на регіональному рівні.

Становлення громад УАПЦ на Донбасі (1922-1925 рр.). Спроби інституційного виокремлення Донецької церковної країни.

Боротьба за українізацію православної церкви, що розгорілася з новою силою в Україні у часи національно-визвольних змагань, знайшла своє логічне продовження у рішенні Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) від 5 травня 1920 р., яке оголошувало Українську церкву незалежною від Москви. Постанова зазначала: «Ніяких розпоряджень єпископату, представника московської духовної влади, українські парафії і причети не повинні виконувати і ні в які стосунки з ними не входити, звертаючись винятково до Всеукраїнської православної церковної Ради... Вважати українську православну церкву звільненою від московської зверхності - автокефальною (незалежною) і соборноправною» Ігнатуша О.М. Українська автокефальна православна церква (1917-1930 рр.): дис... к.і.н. Харків, 1993. С. 95.. Український дослідник історії УАПЦ О. Ігнатуша вважає це рішення «новим етапним пунктом сходження церковного руху до формування нової конфесійної структури в Україні» Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (XIX ст. - 30-ті рр. XX ст.). Запоріжжя: Поліграф, 2004. С. 135., з чим ми цілком погоджуємося.

Зазначене рішення підштовхнуло українізовані парафії по всій країні оголосити про своє приєднання до ВПЦР. Подібні постанови масово приймалися на Київщині, Поділлі, Полтавщині та Чернігівщині, й досить поодиноко в Одесі, Миколаєві, Катеринославі. Треба зазначити, що Східна Україна, а особливо Донбас, виявилася найбільш інертним регіоном, навіть у порівнянні з Південною Україною, де в

р. з'являються перші українські парафії Балягузова О.Ю. Розкол в українському православ'ї у 1921-1930 рр.... С. 58-59..

Відсутність відомостей про український церковний рух на Донбасі змусили голову ВПЦР Михайла Мороза звернутися до просвітян краю, яких очолював луганчанин Григорій Овсієнко. У своєму листі № 3289 від 29 серпня 1921 р. до Г. Овсієнка М. Мороз висловлював занепокоєння, що ВПРЦ не отримала з Донеччини жодної інформації про становище українського церковно-визвольного руху та просив надіслати до Ради відомості щодо зазначеного питання. Окрім того було надіслано листи (мабуть рекомендаційного характеру) до Губернської церковної ради (Губцерада) Донеччини.

М. Мороз ймовірно здогадувався, що ситуація не така райдужна, як у Центральній Україні, і тому додав: «Коли Губцерада у Вас не заснована - подбайте негайно про її заснування, шляхом обрання її на нараді діячів і прихильників українського церковно-визвольного руху, що мешкають в м. Луганську та його околицях.

Подбайте також про своєчасне скликання по всіх повітах Донеччини повітових церковних зібранів для обрання делегатів на ВЦС Всеукраїнський церковний Собор, що пройшов у жовтні 1921 р.. Коли [ж] цих зібранів обрати не можна буде, тоді організуйте представництво тим шляхом, що зазначений в доданому до цього обіжнику Ч... Так у документі. Оскільки в архівній справі даний документ представлений чернеткою, то, на жаль, додатку, який би пояснював альтернативний шлях обрання делегатів для Донеччини, автор не знайшов. Сподіваємося зустрітися з Вами на ВЦС - шлемо Вам своє братерське привітання» Центральний держархів вищих органів влади та управління України, м. Київ (ЦДАВО України). Ф. 3984. Оп. 1. Спр. 71. Арк. 114-114зв.. Виходячи з того, що жодного представника від Донеччини на Всеукраїнському церковному Соборі не було ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 106. Арк. 2-24зв.; Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ. 14-30 жовтня 1921 року. Документи і матеріали / Г. Михайличенко, Л. Пилявець, І. Преловська (упоряд.). Київ-Львів, 1999. С. 401-436., протягом 1921 р. прихильникам автокефалії на Сході зорганізуватися так не вдалося. Разом з тим, за свідченням В. Потієнка, на Соборі був представник Кубані Олекса Сердюк Потіенко В. Відновлення ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви. Новий Ульм: Вид. ВЦУ УАПЦ, 1971. С. 23, 54., парафії якої в церковному відношенні пізніше увійшли до Донецького краю.

Для інституційного оформлення новопосталої конфесії було вирішено скликати Всеукраїнський православний церковний Собор, який відбувся 14-30 жовтня

р. в Києві у Софіївському соборі. На Соборі було здійснено організаційне оформлення УАПЦ та прийнято основоположні ухвали щодо її діяльності Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ.. Необхідно відзначити, що представники Донбасу (та й загалом Катеринославської єпархії) на Соборі були відсутні ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 106. Арк. 2-24зв.; Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ. С. 401-436..

Після Собору 1921 р. відбувається активний процес створення церковних структур, передусім на території губерній, де гасло українізації парафій набуло великої популярності. Згідно «Проекту об'єднання парафій Української Православної Автокефальної Церкви по окремих церковних країнах», прийнятому на засіданні Малої Ради ВПЦР 27 червня 1922 р., усі парафії, розташовані на території Донбасу, увійшли до складу краю під назвою «Донеччина» з осередком у м. Бахмут. До її складу увійшли повіти: Бахмутський і Луганський колишньої Катеринославської єпархії й «Таганрозька округа колишньої Донецької області» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 135. Арк. 18.. Також до «Донеччини» увійшли парафії на Дону та Кубані, що виявили бажання приєднатися до ВПЦР.

Наявні документи свідчать, що «Донецька церковна країна», як окрема територіально-адміністративна одиниця УАПЦ, продовжувала існувати до бл. 1925/26 р. Так, в обіжнику ВПЦР № 312 від 12 червня 1924 р. згадується, що Великі Микільські збори, які відбулися 25/30 травня 1924 р., ухвалили, що Мала Рада ВПЦР повинна складатися з представників 9 церковних країн: Волинської, Донецької, Катеринославської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської та Київської Ibid. Спр. 310. Арк. 2.. Інший документ без дати під назвою «Список краєвих і повітових церковних рад» (нами датується кінцем 1922/23 р., бо згадуються повіти) вказує про наявність 12 краєвих церковних рад, серед яких і «Донецька» із центром у м. Таганрог До жовтня 1925 р. перебувала у складі Донецької губернії УСРР. (голова - Щербаківський) ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 793. Арк. 1.. Отже, можна зробити висновок, виходячи із цих двох документів, що мінімум, протягом 1922-1924 рр. у складі УАПЦ офіційно існувала `Донецька країна' і Донецька краєва церковна рада (але при цьому донецькими парафіями опікувався слобожанський архієпископ Олександр Ярещенко).

Відсутність належного активу на Донеччині, а також суперечливість хіротоній перших ієрархів і надмірна реформаційність УАПЦ, призвели до того, що перша парафія тут з'явилася лише в середині 1922 р. Протягом 1921-22 рр. Г. Овсієнко намагався схилити вірян Казанської парафії до українізації церква, але безуспішно. 22 червня 1922 р. він з обуренням писав до ВПЦР про порядок денний засідання громади: «Порядок денний такий: про ремонт церкви, про обрання церковного «Совета», перейменування церкви у собор та інш... За українізацію ані слова». Натомість своїх планів він не залишав: «Позаяк мені страшенно хочеться українізувати приход без ніякої хвороби, по добрій згоді, я знаходив би потрібним побувати на зборах і запропонувати мирний переход на Службу Божу українською мовою» Ibid. Оп. 1. Спр. 387. Арк. 19..

Тривалі перемовини із громадою Казанської парафії не принесли успіху і тому було прийнято рішення зорганізуватися самостійно. 13 серпня 1922 р. під головуванням Г. Овсієнка в приміщенні Культурно-просвітнього товариства імені Т.Г. Шевченка відбулись установчі збори української парафії м. Луганська, на яких було обрано склад повітової церковної ради й ухвалено «заснувати у м. Луганську українську православну парафію і приєднатися до Всеукраїнської спілки православних парафій» Ibid. Арк. 2..

Зібранням було утворено парафіяльну церковну раду до якої увійшли: Овсієнко, Мойсієнко, Липовенко, Прокопович, Коваленко, Панченко, Жир і Горбенко. Парафіяльній раді було доручено обрати церковний причт, організувати церковний хор і відшукати кошти на їхнє утримання Ibid. Арк. 2зв..

19 серпня відбулося продовження засідання загальних зборів, де було одноголосно ухвалено принципово погодитись із загальними підвалинами канонів, на основі яких діє УАПЦ та затверджено статут громади. Перше українське богослужіння новоствореної парафії було призначено на свято Різдва Богородиці 8/21 вересня 1922 р. ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 1. Спр. 387. Арк. 17.

На основі двох засідань 20 серпня було ухвалено «приговір», де визнавалася належність луганської парафії до УАПЦ, а богослужбовою мовою ставала українська (за перекладами, ухваленими ВПЦР). Обрану парафіяльну раду було розділено на дві частини: парафіяльну раду (Овсієнко, Мойсієнко, Липовенко, Прокопович і Коваленко) та церковно-господарчу комісію (Панченко, Жир і Горбенко) Ibid. Арк. 15-16зв..

Для остаточного затвердження парафії усі документи були відправлені до ВПЦР, яка затвердила усі рішення й із захопленням привітала організаторів із першим кроком українізації парафій Донеччини, наклавши на протокол наступну резолюцію: «1. Визнать українську православну парахвію в м. Луганському належною до У.П.А.Ц. 2. Вибори предводителя та парахвіяльної ради затвердити. 3. Вітати ініціяторів-фундаторів першої української православної парахвії на Донеччині (підкреслення наше. - Авт.) з початком святого діла і побажати довести його до наміченого кінця. 4. Надіслати вказівки про порядок регістрації парахвії. 24/ХІ» Ibid. Арк. 2.. 25 листопада 1922 р. ухвалою ВПЦР луганська парафія була зареєстрована у складі УАПЦ та затверджені її керівні органи Ibid. Арк. 18..

Виходячи з протоколу районного зібрання УАПЦ Донеччини, що відбувся 12 вересня 1923 р., де про луганську парафію доповідав благовісник Кузьма Овдієнко Ibid. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 9-9зв., громаді протягом року так і вдалося офіційно зареєструвати парафію у Луганську. Надалі сліди новоутвореної громади втрачаються й оскільки у подальшому жодної парафії УАПЦ у Луганську так і не було зареєстровано, то схиляємося до думки, що першому благовіснику Грицьку Овсієнку все ж не вдалося до кінця реалізувати свій задум зі створення української парафії у місті. Отже, спроба укріплення парафії УАПЦ Казанського собору (м. Луганська) так і не була успішно реалізована.

Не дивлячись на провал `першої парафії Донеччини', протягом 1923-1924 рр. автокефальні громади починають все ж таки ширитися на Сході України. Порівняння різних статистичних даних свідчить про майже цілковиту неможливість довідатись точну кількість парафій у досліджуваному регіоні. У цьому розрізі доречно згадати лист митрополита Василя Липківського до о. Корсунського в Америку від 23 липня 1922 р., де він зазначав з приводу статистики: «Подати вам певні статистичні відомості про стан нашої Церкви тепер трудно, бо наша справа зараз не має сталого характеру, знаходиться в процесі зросту і утворення» Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви: у 4 т. 5 кн. Київ, 1998. Том IV.

Ч. 1. С. 149.. При цьому, як вдало вказує І. Власовський, ситуація із статистикою не покращилася до юридичної ліквідації УАПЦ в 1930 р., хоча зрушення у цьому напрямку (розсипка анкет і збирання відомостей) була порушена ВПЦР у 1927 р.

Враховуючи складність і суперечливість статистики (як церковної, так і світської), спробуємо скласти певну картину першої половини 1920-х років на основі даних різних за походженням саме в інституційному плані. Статистичні відомості, що мала ВПЦР на 1 жовтня 1923 р. зводилися до наступного: Донеччина у 1921-1922 рр. не мала жодної парафії і лише в 1923 р. до ВПЦР приєдналися 3 парафії Донецької губернії (Ново-Слов'янський повіт) і 1 парафія Катеринодару (Краснодар, Кубань) ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 1. Спр. 274. Арк. 1зв.. Таблиця, що була складена О. Ігнатушею на основі різних джерел, підтверджує ці цифри Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні. С. 144.. Офіційні дані НКВС УСРР на 1 вересня 1924 р. незначно змінюють уявлення про кількість парафій на Донеччині, подаючи наступні цифри: Бахмутська округа - 2 парафії, Шахтинська - 1, Луганська - 1. Така ж кількість подається і на 1 січня та 1 липня 1925 р. Тригуб О.П. Розкол Російської православної церкви в Україні (1922-39 рр.): між Державним політичним управлінням та реформацією. Миколаїв, 2009. С. 287, 290, 292.

Ми звернулися до більш точних статистичних даних, що збереглися у фонді Центрального апарату НКВС, - поокружні парафіяльні списки із даними про час реєстрації статуту та належності до відповідної конфесії за 1923-1925 рр. Оскільки за цей час відбулася як первинна реєстрація статутів (на основі т. зв. двадцятки), так і пізніша перереєстрація (на основі п'ятидесятки), то це дає змогу прослідкувати зміни у конфесійній належності парафій за цей час. Узагальнені відомості показані у табл. 1.

Зазначена таблиця яскраво свідчить, що на Донеччині ідея автокефалії набула свого поширення у сільських україномовних місцевостях. У 1924 р. у Донецькій губернії (без Шахтинської округи, де була 1 парафія) налічувалося 15 офіційно зареєстрованих (!) парафій УАПЦ. Якщо додати парафію у Краснодарі, то загалом церковний край `Донеччина' об'єднував на початок 1925 р. 17 парафій, що ставить регіон на один рівень з іншими «російськомовними» територіями: Причорноморщиною, Катеринославщиною та Слобожанщиною.

Як же трапилося, що ні статистична звітність ВПЦР, ані подальші узагальнюючі звіти округово-губернського масштабу не показували повну картину поширення українського церковно-визвольного руху на Донбасі? На нашу думку відповідь ховається у трьох площинах: 1) політичній; 2) статистичній, і 3) міжконфесійній.

Що стосується першого аспекту - політичного, то вважаємо, що більшовицька влада робітничого Донбасу цілеспрямовано приховувало у загальних звітах наявність такої кількості «націоналістично-буржуазної УАПЦ». При цьому прикриваючись другою площиною - недоліками статистичного обрахування, перереєстрацією та розрахунком на подальший розрив угоди на користування храмом прихильниками автокефалії. Останній аспект - міжконфесійна боротьба, грав на руку більшовицьким функціонерам, які, з одного боку, зіштовхували УАПЦ з іншими православними течіями і, таким чином, виконували чекістську вказівку: «Щоб вороги топили один одного...» Киридон А. «Щоб вороги топили один одного.». Про причини церковних розколів у Радянській Україні 1920-х років // Людина і світ. 2004. № 6. С. 23-29., а з іншого - руками РПЦ прибирали незручну для пролетарського краю «націоналістичну буржуазію».

Табл. 1. Кількість парафій УАПЦ у Донецькій губернії у 1923-1925 рр.37

Разом з цим викликає подив, що усі ці парафії (за винятком Бахмутської округи) або ж із запізненням налагоджували зв'язок із ВПЦР, або ж сам адміністративний апарат ВПЦР не встигав упорядковувати статистичні відомості про кількість парафій у різних церковних округах.

Табл. 2. Число парафій УАПЦ у Слобожансько-Донецькій (Харківській) церковній окрузі (1924-1927 рр.) за офіційною статистикою ВПЦР40.

Якщо ми подивимося данні таблиці 2 у динаміці, то побачимо явне відставання обліку по Слобожансько-Донецькій (Харківській) церковній окрузі. Якщо припустити, що у звітній доповіді на Великих Покровських Зборах 1926 р. звучали цифри, які ми вивели зі статистики МЕКОСО на 1923-25 рр., то можна вважати, що не менше половини вказаних парафій відносилися до Донецького краю.

Ключовими для поширення українського церковно-визвольного руху були громади Бухмутської (Артемівської) округи Донецької губернії, які зорганізувалися протягом 1923 року. У кінці 1922 р. в поселенні Ново-Слов'янськ утворилася ініціативна громада, яка 28 лютого 1923 р. у приміщенні Олександро- Невської церкви провела організаційне зібрання «парахвіян Української Православної Парахвії» у кількості 215 осіб. Віряни прийняли низку рішень: про належність парафії до «Української православної автокефальної всенародно- соборноправної Христової церкви»; про відправлення Божих служб і треб «живою українською мовою»; прийняття канонів УАПЦ, прийнятих на Соборі 1921 р.; затвердили статут; обрали членів причту у складі: настоятель - священик Володимир Якович Петров, священик - Михайло Петрович Ступницький, диякон - Федір Йосипович Терашкевич, дяк - Федір Михайлович Романенко та парафіяльну раду у кількості 15 осіб й інші питання ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 156-157зв., 183..17 березня МЕКОСО МЕКОСО - Міжвідомча комісія у справах товариств і спілок при виконкомах. виконкому Донецької губернії зареєструвало статут громади та губадмінвідділ прийняв рішення передати їй церкву Олександра Невського, що знаходилася при залізничній станції «Слов'янськ». Саме цій парафії, яку митрополит Василь Липківський назвав «воротами Донщини» Липківський Василь, митр. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. Торонто: «Добра книжка», 1959. С. 83., судилося перетворитися на центр автокефального руху на Донбасі.

25 березня на ім'я митрополита Василя Липківського було направлено вітальну телеграму за підписом архп. Олександра Ярещенка і настоятеля В. Петрова з повідомленням про відкриття парафії: «Парахвія Ново-Слов'янського Катедрального собору на Бахмутщині вкупі з причетом, архієпископом Слобожанщини Олександром, помолившись за Ваше здоров'я в день відкриття парахвії 25/ІІІ, вітає Вас любий батьку, бажає Вам довгих літ, вітає Всеукраїнську Церковну раду разом [із] сусіднею Спасо-Преображенською Билбасівською парахвією» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 1. Спр. 475. Арк. 2.. Отже бачимо, що поряд (4 км) із новоутвореною Ново-Слов'янською громадою, вже існувала парафія у старовинному козацькому селі Билбасівка. На жаль, парафія проіснувала недовго і в кінці 1924 р. перейшла до тихонівців Ibid. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 968. Арк. 12..

Протягом 23 березня 1923 р. і по 3 лютого 1925 р. церква була у цілковитому користуванні української громади. За цей час у житті громади були як підйоми, так і падіння. На районному церковному зібранні 12 вересня 1924 р. благовісник Донеччини Овідієнко давав досить оптимістичну картину, зазначаючи: «1) рух в бік приєднання православних українців на районі, і взагалі на Донеччині, до УАПЦ досить жвавий; 2) намічається невдовзі відкриття парахвій УАПЦ в таких місцях: м. Слов'янську, Дружківці, Яковлевці, Краматоровці, Шаховій, Золотому Колодязі і м. Луганську... [всюди] закладені організаційні гуртки автокефалістів, майбутні фундатори; 3) в той же час тихоновців вживають всіх зусиль стати на перешкоді до піднесення руху в бік автокефалії...» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 9-9зв.; Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 101зв.-102.. При цьому боротьба із тихонівськими громадами виходила у цей час на передній план, загрожуючи самому існуванню парафій УАПЦ.

На цьому ж зібрання виникла ідея на основі Ново-Слов'янської парафії утворити Донецьку краєву церковну раду. Це було пов'язано із реформуванням адміністративно-територіального устрою УАПЦ. 1 квітня 1924 р., у зв'язку із введенням у 1923 р. нової державної системи адміністративно-територіального поділу (губернія-округа-район) митрополит Василь Липківський вніс новий «Проект сталого адміністративно-територіального поділу УАПЦ», згідно якому УАПЦ поділялася на церковні краї на чолі з Краєвими Церковними Радами (КЦР) та архієпископами краю.

Церковні краї відповідали державним губерніям, але могли в інтересах церкви робитись і деякі відмінності. Кожна КЦР повинна була точно встановити межі свого краю, які затверджує Крайовий Церковний Собор. На чолі церковної округи стояла Округова Церковна Рада, що мала право мати свого округового єпископа Балягузова О.Ю. Розкол в українському православ'ї у 1921-1930 рр.... С. 71..

До ідеї створення Донецької крайцеради підштовхувала і Слобожанська крайцерада, направивши до Ново-Слов'янська лист, де «поставила Донецьку церкву перед неспроможністю їй - Слободкрайцераді, надалі керувати життям Донкрайцеркви і необхідності останньої утворювати свої краєві церковні органи» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 9зв.; Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 102..

Окрім того, ще 3 серпня громада звернулася до архієпископа Слобожанщини Олександра Ярещенка, який опікувався парафіями Донеччини, із проханням направити до них постійного єпископа. Вибір слобожанського кормчого зупинився на архієпископі Миколі Пивоварові, якому 6 серпня було відправлено телеграму із запрошенням «завітати гостем до Слов'янську на Дон, і там, по заклику Слов'янської церкви, тимчасово архіпастирські попрацювати.» Ibid. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 1зв..

13 серпня архієпископ Микола вже був у Харкові, де його зустрів архп. Олександр, зазначивши, що «рекомендує [його] як кандидата на постійне служіння і доручає перевести роботу по утворенню Донецького краєвого церковного осередку» Ibid. Арк. 1зв.. Архп. Микола писав у своєму листі до ВПЦР від 2/15 серпня 1924 р.: «Слов'янська церква зустріла мене радо і виявила на першому ж прилюдному засіданні своєї Парцеради 1/14-УПІ-ц.р. великий нахил й рішення уже і зараз мене трактувати не як гостя, а як постійного свого керовника, при чому, характерно, в відповідь на мій заклик придивитись на мене, я щасливий був почути відповідь: “Ми - сусіди з Катеринославом, знаємо Ваше життя там, і та любов і пошана Катцеркви, про яку ми чули на власні уші, той жаль по Вас, який висловлюють брати катеринославці, розсіюють всякий сумнів щодо Вашої особи, і тому ми просимо Вас зараз же погодитись бути нашим”» Ibid. Арк. 1зв-2.. Архп. Микола подякував за довір'я і погодився тимчасово (оскільки його єпископство у той же час вирішувалося й Одеською крайцерадою) попрацювати у Ново-Слов'янську.

Одночасно, у тому ж листі архієпископ сподівався все ж залишитися, бо «справа нашої Церкви на Донеччині в дуже доброму стані, нарід - щиро релігійний, горить національним почуттям, церковні працьовники - повні енергії до благовістя, атмосфера навколо - сприяюча, вогники на далеку парафію засвічені, рух іде жваво і, коли Бог судить мені повернутися з Одеси до Слов'янську, коли Він укаже мені тут бути, 0 я вірю, що за його святою допомогою я зумію принести плід» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 2..

Як відомо, архп. Микола Пивоваров не затримався в Одесі Балягузова О.Ю. Розкол в українському православ'ї у 1921-1930 рр.... С. 69-71., і вже 11 жовтня 1924 р. у Ново-Слов'янську пройшло засідання розширеного пленуму тимчасової Донецької Краєвої Церковної Ради, де вирішувалося питання заснування постійної Краєвої ради та єпископа Донеччини.

До прийняття рішення по вказаним вище питанням було заслухано доповідь священика Юхима Шишканова «Про стан церковної справи в сс. Дружківці і Шаховій» і повідомлення з місць. Загалом виступи були досить оптимістичні. Ю. Шишканов повідомив про велику ймовірність приєднання до УАПЦ громади у с. Дружківка, а інші представники доповіли, що «є цілковита надія на скоре приєднання собору м. Слов'янську... така надія є і відносно: Краматорівки, Яковлевки, Віровки, Константинівки» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 4-5.. Архп. Микола доповів, що подорожуючи до Слав'янську та залишившись на ніч у Лозовій, де мав бесіду із церковними діячами та духовенством, як попросили надіслати їм благовісника.

Заслухавши доповіді, рада «констатувала наочність великого руху на Донеччині в бік УАПЦ, прохати всіх, кому дорога справа УАПЦ, сприяти цьому рухові, а всечесного о. Миколая - одвідати с. Дружківку на день Покрови» Ibid. Арк. 5..

Наступною була доповідь голови тимчасової Крайради А.С. Шестопала «Про скрутний грошовий стан Ново-Слов'янської кафедральної парафії, про байдужість до справи, що помічається в останні дні». У зв'язку із скрутним фінансовим становищем, доповідач пропонував переглянути питання: «чи дійсно є потреба утворювати Донецький церковний край з власними краєвими органами й чи є до того спроможність коштами й працюючими силами?» із ремаркою, що «справу треба обміркувати як найуважніше й найсурйозніше» Ibid. Арк. 5-5зв..

У відповідь на скептичні (а можливо й реалістичні) зауваги голови Крайцеради, зібрання, окрилене попередніми виступами, відкинуло опасання голови: «Заслухавши голос Донецької Церкви, що його висловили представники всіх тих місць, де є вже українські парафії УАПЦ й де ще тільки розгорівся огонь автокефального руху та утворились міцні й активні ініціативні гуртки автокефалістів, голос яких констатує, що: а) автокефальний руху дійсно розгорівся на Донеччині, б) що всі зовнішні обставини сприяють поширенню УАПЦ в краю, в) що в грошовій скруті на допомогу катедральній Ново-Слов'янській парахвії готові прийти і прибудуть, щодо утримання єпископа, зараз же всі ініціативні гуртки, г) що в дійсності байдужости до справи УАПЦ немає, що вона видається тільки через те, що всі працьовники якраз зайняті зимовими заготовками, а надалі візьмуться зо всею енергією за справу.», та прийняло оптимістичне рішення: «Знову підтвердити всі попередні постанови щодо утворення Донецького церковного краю, які були винесені на підставі одмовлення Слободкрайцеради надалі керувати Донецькою церквою (лист з 4/УПІ-924, ч. 99) і утворити власні Донецькі краєві церковні органи: крайцераду і архієпископію» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 203. Арк. 5-5зв..

З прийняттям остаточного рішення по утворенню донецького церковного центру, приступили до обрання краєвого архієпископа і Крайцеради. Оскільки архп. Миколай Пивоваров не відмовився від пропозиції районної церковної ради від 12 вересня 1924 р. стати на чолі Донеччини, то зібрання постановило обрати архп. Миколая «постійним архієпископом Донецької церкви з титулом архієпископа Донецького і Слов'янського». Місцеперебуванням краєвого архієпископа пропонувалося м. Слов'янськ, якщо вдасться заснувати там окрему парафію УАПЦ, але кафедральним собором оголошувалася церква св. Олександра Невського у Ново-Слов'янську. Утримання архієпископа планувалося здійснювати за рахунок всіх парафій Донеччини на основі щомісячних внесків Ibid. Арк. 5зв.-6..

Склад Краєвої церковної ради вирішили не змінювати й зберегти у тому вигляді, кого було обрано на районному зібранні 12 вересня, а саме: А.С. Шестопал (голова), П.П. Марипулець (заступник голови), священик Ю. Шишканів (секретар), Лавревський (скарбник) і 9 членів та по одному представнику від кожної парафії УАПЦ Ibid. Арк. 6-6зв..

25 жовтня 1924 р. на засіданні Малої Ради ВПЦР було затверджено створення Церковної Ради Донеччини, як тимчасової, до обрання її Крайовим Собором. Більш жорстко ВПЦР підійшла до виборів єпископа: вибори не були затверджені й вирішення цього питання покладалося на майбутній Крайовий Собор Донеччини Ibid. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 98.. На жаль, Собору так і не судилося зібратися по двом, на нашу думку, ключовим причинам: 1) неспроможність перспективних громад, що тяжіли до УАПЦ, зорганізуватися та зареєструватися і, 2) загострення міжконфесійного протистояння в результаті якого було втрачено більшість вже зареєстрованих парафій (див. статистику вище) і тимчасова втрата «кафедрального собору» Донеччини у Ново-Слов'янську, про що оповідується далі.

Планомірний розвиток української парафії, що відбувався протягом року, був перерваний початком затяжного міжконфесійного конфлікту із РПЦ. 6 квітня 1924 р. у Ново-Слов'янську зорганізувалася «тихонівська» громада РПЦ, яка подала заяву до Донецького виконкому про передачу їм Ново-Слов'янського собору Ibid. Арк. 139-140.. Донецький губадмінвідділ, вважаючи, що храм треба залишити за автокефалістами, при цьому не бажаючи брати на себе таке рішення, направило справу до НКВС УСРР. Центральний відділ культів, розглянувши справу, 10 листопада 1924 р. за № 4818/с направив до Донецького адмінвідділу своє рішення: надати церкву у спільне користування. Громада УАПЦ категорично відмовилася від спільного користування Ibid. Арк. 126, 134-135, 144..

Місцева влада, яка можливо не бажала бачити автокефалістів у Ново- Слов'янську, скористалася непоступливістю громади і 5 лютого 1925 р. передала тихонівській громаді Олександро-Невський храм, відібравши його у вірян УАПЦ. Позбавлення храму викликало обурення серед останніх, які відразу телеграфно поскаржилися на дії місцевої влади, а 20 лютого 1925 р. подали скаргу до ВУЦВК, зазначаючи: «“Тихоновці” крім нашого собору ще користуються тремя церквами у м. Слав'янську, а ми українці на своїй рідній землі лишені змоги задовольнять свої релігійні потреби на своїй рідній українській мові... Ми робочі та служащие транспорта проти іздівательств і пригноблення над нами і нашей українськой релігійной культурой, требуємо негайно повернення нам нашего українського автокефального Олександро-Невського собору. Уповноважениє від робітників транспорта Слав'янського узла» ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 116-116зв. (орфографію оригіналу максимально збережено, підкреслено у документі). Також громада телеграфно повідомила, що «тихоновці заборонили [в] церкві відправити панахиду [на] свято Шевченка, сьомого лютого кощунственно позривали рушники, переосвячували собор. Протестуємо проти пригнічення Української релігійної культури» Ibid. Арк. 4, 89; Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 524. Арк. 17-19..

Для отримання більшого тиску на владу, 27 лютого 1925 р. уповноважені громади Полікарп Марапуля і Дмитро Кравчуновський направили заяву від імені донбаський робітників заяву до голови Раднаркому УСРР Власа Чубаря. Останній наклав резолюцію: «Думаю, що треба дати телеграму, щоб церкву віддали. 28/ІІ. В. Чубар» Ibid. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 118.. Загалом, вищезазначена заява яскраво свідчить про ті антиукраїнські віяння, які були поширені у більшовицькому середовищі тогочасного Донбасу.

Одночасно із потоком скарг і заяв, справа храму пройшла усі інстанції виконавчих органів влади УСРР, не знайшовши спільного рішення. Так, відділ культів НКВС, підтримуючи думку В. Чубаря, прийняв рішення переглянути свою попередню думку від 10 листопада 1924 р. і «названу церкву залишити у винятковому користуванні автокефалістів». Але це рішення було заблоковане Всеукраїнською антирелігійною комісією (ВАК), яка винесла рішення направити спеціального представника від Центру для з'ясування усіх деталей на місці «щоб уникнути неправильного рішення» Ibid. Арк. 126-128..

14 березня 1925 р. Мала Президія ВУЦВК заслухала «прохання релігійної громади автокефалістів про передачу їм собору в м. Ново-Слов'янську» (доповідав заступник наркома НКВС УСРР М.О. Черлюнчакевич). Ймовірно НКВС запропонував передати церкву тихоновцям, оскільки питання було зняте з обговорення з дорученням «НКВС переглянути своє рішення в цій справі, сприймаючи на увагу те, що в Ново-Слов'янську мається чотири церкви, з яких три знаходяться у віданню тихоновців. Окрім того, запитати погляд в цій справі місцеві органи влади» Ibid. Арк. 87, 104..

24 березня 1925 р. Мала Президія повторно заслухала справу ново-слов'янської громади та запропонувала Донецькому губадмінвідділу Олександро-Невську церкву автокефалістам не передавати, а задовольнити прохання шляхом передачі їм одної із трьох церков м. Слов'янська. Не дивлячись на рішення ВУЦВК і подальше наполягання на цьому варіанті, місцева влада 18 червня 1925 р. все ж передала храм громаді УАПЦ, яка володіла ним до 20 серпня. Останнє викликало незадоволення Наркомюсту та генпрокуратури УСРР, які почали вимагати виконати рішення ВУЦВК від 24 березня. Після усіх перепитій, 26 червня ВУЦВК переглянув своє рішення і повернувся до ідеї про спільне користування церковною спорудою. 4 серпня храм було поділено між тихонівською й автокефальною громадами із пропорції 2 до 1: два престоли громаді РПЦ, а один - УАПЦ. Будівля була розділена перегородкою й автокефальна частина названа на честь святителя Миколая ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 33-34, 41, 59-61, 64, 69-71, 74.. Подальші спроби громади УАПЦ отримати храм у цілковите користування не дали результатів. Зрештою, протистояння громад тривало до ліквідації обох громад у 1930 р.

Але не всі змогли вибороти навіть почергове користування храмом. Як свідчить таблиця 1, 7 з 15 громад припинили своє існування унаслідок міжконфесійного протистояння. Так, Миколаївський храм у с. Голубовка Попаснянського району Артемівської округи перейшов у 1925 р. до обновленців, а Олексіївська церква у Костянтинівці того ж року перейшла у спільне користування обновленців та соборно-єпископців (іоанікіївців). У Сталінській окрузі єдина церква УАПЦ у с. Зуївка Зуївського району у кінці 1924 - на початку 1925 р. була захоплена тихонівцями.

4 храми були втрачені у Старобільській окрузі. Вознесенська (слобода Зеліковка) та Покровська (с. Городище) церкви Біловодського району перейшли до обновленців, а Троїцька (с. Рудово) та Георгіївська (с. Ново-Павлівка) церкви Білокуракінського району отримали у користування тихоновці.

Таким чином, етап становлення парафіяльної мережі на Донбасі бувв неоднозначним. З одного боку, він показав наявність серед української людності Донеччини бажання мати національно-орієнтовану церкву. Про це свідчить мережа парафій, яка постала протягом 1923-1924 рр. на цих теренах. З іншого - сильні позиції прихильників ортодоксальної РПЦ, певне несприйняття «олександрійського» способу висвячення єпископату та протидія більшовицької влади призвели до зникнення 50% парафій у кінці 1924 - першій половині 1925 р. Останнє вплинуло на те, що церковному активу так і не вдалося зібрати Крайовий Собор і остаточно сформувати Донецьку Краєву Раду й обрати єпископа, а втрата Ново-Слов'янського храму фактично поховала цю ідею у зародку.

Парафії УАПЦ у складі Харківської окружної церковної ради (192 5-1930 рр.).

Своєрідна межа першого та другого етапів розвитку УАПЦ у Слобожансько- Донецькому краї пов'язана з двома ключовими подіями: оновленням адміністративного районування церковної структури УАПЦ та зміною її керівника.

3 червня 1925 р. урядом УСРР було офіційно оприлюднено постанову «Про ліквідацію губерень й про перехід на трьохступеневу систему управління» Про ліквідацію губерень і про перехід на трьохступеневу систему управління (№ 233), 3 червня 1925 р. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1925, 20 червня. Ч. 29-30. Відділ перший. С. 435-437., за якою ліквідовувався губернський устрій й основною регіональною адміністративною одиницею стала округа.

У кінці 1926 р. на підставі ухвали Великих Покровських Зборів УАПЦ 2530 жовтня 1926 р. було здійснено новий розподіл УАПЦ на церковні округи «без порушення меж державних округ і районів». Щодо східного регіону, то усі округи Слобожанщини та Донеччини об'єднувалися в одну церковну округу під назвою «Харківська» Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви... С. 140..

У 1926 р. Слобожансько-Донецька округа залишилася і без свого очільника - архієпископа Олександра Ярещенка (на Великих Покровських Зборах 1926 р. вона вже зазначалася як вакантна).

Архп. Олександр попав у поле зору чекістів вже у 1922 р. Поступово накопичуючи агентурні матеріали, що компрометували архієпископа, 12 серпня 1924 р. у ДПУ було прийнято рішення завести на нього карну справу Бойко Д., Бухарєва І., Кокін С, Кулаковський П. (упорядн.). Священики Української автокефальної православної церкви під репресивним тиском тоталітарного режиму. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД- КГБ. 2007. № 1 (28). С. 18.. Контроль за харківським архієреєм посилився, йому все частіше обмежували право виїзду за межі Харкова, майже на кожній службі був присутній агент ДПУ. Вже на початку 1926 р. у висновках до своєї доповіді «Релігійні угрупування на Україні (станом на січень 26 р.)» представник Секретного відділу ДПУ Сергій Карін зазначив: «Арх. Ярещенка, єп. Шараєвського і голову ВПЦР Потієнка необхідно піддати адмінвисланню за межі УСРР» ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. Спр. 2. Арк. 112..

Останньою краплею для прийняття такого рішення стала доповідь архп. Олександра 18 березня 1926 р. на п'ятиріччя існування Харківської парафії, де «архієп. Олександер якось висловився необережно про утиски влади» (писав митрополит Василь Липківський у своєму листі до архп. Іоанна Теодоровича в США від 11 листопада 1926 р.) Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 147.. Наступного дня на стіл уповноваженому Секретного відділу ДПУ УСРР С. Каріну ліг рапорт чекіста Бордона, який у деталях описав проповідь архієпископа Бойко Д., Бухарєва І., Кокін С., Кулаковський П. (упорядн.). Священики... С. 20-21.. Вже через 10 днів було вирішено припинити слідчі дії та прийнято постанову: «Зважаючи на контрреволюційні виступи обвинуваченого Ярещенка О.Г., які не припиняються та спрямовані проти існуючого ладу, запобіжний захід - підписку про невиїзд з м. Харкова, вважати за необхідне змінити, замінивши утриманням під вартою, аж до моменту виїзду до місця висилки» Ibid. С. 25..

1 квітня 1925 р. архп. Олександра було заарештовано і 4 червня Особлива Нарада при Колегії ОДПУ СРСР постановила вислати його до Середньої Азії. Вищезгаданий лист В. Липківського згадує, що спочатку 22 квітня Ярещенка відправили до Москви (до Бутирської тюрми він попав 29 квітня), а 9 червня його було звільнено та відправлено в Ташкент. Цікавим є те, що після звільнення 30 липня 1929 р., архп. Олександр, не дивлячись на надання права вільного проживання на всій території СРСР, залишився у Ташкенті Ibid. С. 32-34.. З висланням архп. Олександра Харківщина та Донеччини втратили одного з найкращих очільників УАПЦ, який, за словами митр. Василя Липківського, був «Добрий проповідник, ідейний церковний працівник та мужній оборонець УАПЦ проти впливів комуністів у лоні УАПЦ» Липківський Василь, митр. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. С. 174..