Українська автокефальна православна церква на Донбасі (1921-1930 рр.)

На 1 січня 1926 р. на території Донбасу діяло не більше 5-7 парафій, що пов'язували себе з УАПЦ: в Артемівській окрузі - 3 (Ново-Слов'янська, Дружківська та Прелєсненська), Луганській - 1 (посьолок Алмазний, нині територія міста Кадіївка), Маріупольська - 1 (Хрещатинська) і Старобільська - 2 (Баранниківська та Ново-Олександрівська).

Певний час східноукраїнські парафії залишалися без спільника й лише восени 1926 р. це питання було зрушене з місця. 10 листопада 1926 р. голова Округової комісії по унормуванню життя Слобожанської церкви, благовісник, протоієрей Леонтій Юнаков (Юнаків) скликав засідання, де було прийнято рішення про скликання Округового Собору на 30 листопада - 1 грудня 1926 р. Одним із питань Собору було обрання єпископа ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 7..

До пришвидшення вирішення зазначеного питання підштовхувало і керівництво УАПЦ. 16 листопада 1926 р. відбулося засідання ВПЦР, де з подачі єп. Петра Ромоданіва констатували, що «майже всі округи потребують унормування їх життя; одні округи не мають певних територіальних меж, другі потребують налагодження духовного керівництва, в деяких не унормований матеріальний стан єпископських кафедр і т.ін.». При цьому щодо Харківської церковної округи відмічалося наступне: «Харківська церковна округа, що складається з усіх округ Слобожанщини й Донеччини, духовного керовника не має. Всеч. арх. Ярещенко, що перебуває за межами України, до цього часу не відмовився від Харківської єпископської катедри, тому справа з набуттям єпископа занадто ускладняється.

УХВАЛИЛИ: Констатувати тяжкий стан Слобожанської церкви в справі вищого духовного керовництва...» Ibid. Арк. 15.. Тоді ж було прийнято рішення повідомити про цю ситуацію архп. Олександра Ярещенка.

Збори Харківсько-Слобожанської УАПЦ 30 листопада - 1 грудня 1926 р. виявилося вкрай напруженими. На зібранні були присутні 38 делегатів, зокрема 26 мирян, серед яких представники парафій Донбасу: Прелісненської, Слов'янської, Дружківської та Костянтинівської. Депутати розповіли про свої успіхи та труднощі на шляху церковного будівництва, зокрема про матеріальні проблеми, суперечки з владою, боротьбу з представниками інших конфесій за храмові приміщення, нечисленні внутрішні чвари. Збори прийняли до відома Статут УАПЦ та ухвалили вжити заходів для якнайскорішої його реєстрації, обрали ОЦР, її Суд та ревізійну комісію, а на посаду округового благовісника було обрано священника Анатолія Ляхна Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква. С. 147..

Найгостріші дискусії постали під час обговорення кандидатур на Харківську кафедру. Прот. Юнаків, якого місцеве духівництво активно висувало на Харківсько- Слобожанського єпископа, клопотався про збереження цієї кафедри за репресованим арх. Олександром. На зборах була оголошена скорботна відозва останнього до парафіян: «Ніколи не забуду Вас в своїх молитвах до Бога й зараз благаю Всевишнього про одне, що[б] Він сподобив мене хоч раз до смерті глянути на рідну землю, побачитись і поєднатись з Вами в натхненій молитві до Нього за рідний край». У відозві до кліру арх. Олександр просив духівництво співпрацювати з новим єпископом Ibid. С. 147-148..

Прот. Юнаків повторно відмовився від кафедри, те саме зробив прот. Кочет, врешті-решт залишилося дві реальні кандидатури - єп. Полтавського Юрія Жевченка та арх. Чернігівського Івана Павловського, між якими збори зробили вибір на користь останнього.

Присутній на зборах єп. Марко Грушевський так характеризує й описує хід Харківського Собору: «Робота Собору полягала в освітленню стану церкви всеї округи, в обранню єпископа та нового складу Округової Ради і взагалі в унормуванню церковного життя в м. Харкові, а разом і в усій окрузі. Але вся увага Собору зосереджувалася коло питання по обранню Єпископа для Харківщини та Слобожанщини...

Атмосфера була згущеною і до Собору. На Соборі ж вона згустилась до тяжкого гніту на душах всіх і кожного. І тільки любов до рідної всеї УАПЦеркви перемогла любов і рахунки персональні. І тільки потреба во ім'я розцвіту всієї церкви українського народу поступитись персональними вимогами, хоч і самими найплатонічнішими та з юридичного боку неформальними, вивела Собор з давлючости духу і полегшала працю» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 21..

Не дивлячись на таку «гнітючу» атмосферу обрання єпископа, вибори все ж таки відбулися. 17 грудня того ж року ВПЦР затвердила рішення ОЦР та направила Івану Павловському листа, де просила «негайно від'їхати до м. Харкова й приступити до архіпастирського служіння на Харково-Слобожанській кафедрі» Ibid. Арк. 59.. З того часу і до самої ліквідації УАПЦ у 1930 р. Слобожансько-Донецька кафедра належала арх. Івану Павловському, який, як стверджують харківські дослідники В. Майстренко та О. Корнєв, за неповні 3 роки досяг значних успіхів у розбудові своєї єпархії, чому сприяли як його особисті якості, так і «підготований здійснюваною більшовиками з 1923 р. “українізацією” ґрунт» Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква. С. 148.. Натомість В. Липківський досить холодно відзивався про новообраного очільника Слобожанщини та Донеччини, стверджуючи, що той цілком влаштовував владу, бо був «завжди готовим комсомольцем» і «своєю людиною для Карина», діючи відповідно до вимог і бажань ДПУ Липківський Василь, митр. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. С. 198, 220..

Якщо питання виборів єпископа завершилося позитивно, то загальна ситуація з парафіями на Донбасі виглядала менш оптимістичною. Від імені Прелісненської та Слов'янської парафій виступив священник Іларіон Мельниченко, який на той час служив у Ново-Слов'янській громаді. У своїй доповіді священник відзначив, що Прелісненська парафія у «надзвичайно сумному стані й вимагає якнайскорше допомоги й великої праці. Парахвіяльний свящ.[енник], по своїй старости допомогти й провадити працю не може. До цього часу ще майже не проведена українізація церкви, бо немає тих людей, що взялися б за цю справу. Життю парахвії занадто перешкоджають неунормовані взаємовідносини між Церквою й місцевою владою. Матеріяльний стан занадто тяжкий». І далі доповідач закликає: «Майбутня Окр.[угова] Церковна Рада повинна вжити самих рішучих заходів аби спасти цю парахвію» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 23зв..

Щодо Ново-Слов'янської парафії, то І. Мельниченко дещо оптимістичніше змалював її стан, зазначивши, що парафія мала 1 200 вірян. «Головним болем» священник вважав несправедливий поділ храму між автокефалістами та тихонівцями (про це автор писав раніше). Унаслідок цього розділення, де громада УАПЦ займала лише третину храму, парафія переживала матеріальну скруту, оскільки храм не міг умістити усіх бажаючих під час служби. На нашу думку, особливо це відчувалося у часи великих свят, коли збиралися пожертви та продавалися свічки. Виходом із цієї ситуації священник вважав «повернення храму у повне користування Автокефальній Українській парахвії» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 23зв..

Священник Дружківської парафії Андрій Жорняк на початок зібрання запізнився і на зборах було зачитано його листа. В останньому зазначалося, що парафія втратила свій храм, який було передано СЄЦ (іоанікієвцям). Разом з тим, повідомляв, що боротьба за молитовню триває і була надія про повернення будівлі у найближчій перспективі.

Костянтинівську громаду представляв мирянин Оверко й змалював ситуацію, що була дотична до дружківської. Храм було відібрано та передано СЄЦ і тому віряни не мали «змоги молитись у свойому храмі на своїй рідній мові». Громада просила ОЦР посприяти у поверненні молитовні хоча б на паритетних началах, тобто розділити храм з іоанікієвцями Ibid. Арк. 24..

Отже можна констатувати, що ситуація у парафіях УАПЦ Донеччини протягом 1925-1926 рр. значно погіршилася. Громади почали втрачати храми у міжконфесійній боротьбі. Вірогідніше за все, представники СЄЦ, які теж виступали за українізацію богослужінь, але були захищені від звинувачень у «самосвятстві», розколювали національно орієнтовані громади Донбасу, вибиваючи ґрунт з-під ніг провідників УАПЦ.

З прибуттям до Харкова новообраного єпископа, ситуація в Округовій церкві почала виправлятися. Після ознайомлення за справами у парафіях, архп. Іван Павловський 16 лютого 1927 р. провів Пастирську нараду духівництва «Слобожансько-Донецької церкви» та Пленум ОЦР, на якому відзначено певні успіхи у налагодженні церковного життя. Так, зокрема, о. Андрій Жорняк з Дружківки відзначав, що громада повернула свій храм на умовах почергового користування з вірянами СЄЦ. При цьому зберігалася «надія, що іоанікієвська громада... в скорому часі зліквідується» Ibid. Ф. 3984. Оп. 4. Спр. 185. Арк. 2-3.. Після обговорення доповідей з місць одноголосно було прийнято резолюцію, яка передбачала: 1) встановлення сталих організаційних взаємовідносин поміж ОЦР і парафіями; 2) звернення уваги на підупалі парафії та всебічну допомогу їм з боку ОЦР; 3) прохання настоятелів і ради парафій своєчасно інформувати ОЦР про ріст автокефальних громад у суміжних їм неукраїнських парафіях. Новопризначеним ієрархом акцентувалася увага на розширенні експансії УАПЦ на Слов'янщині та Донеччині Ibid. Арк. 3зв.-4; Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква.

С. 148-149..

29-30 вересня 1927 р. відбувся черговий Округовий Церковний Собор «Харківсько-Слобожансько-Донецької Церкви» (саме така назва вказана у протоколі зборів ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 64.), де вказувалося на покращення ситуації з парафіями. Зокрема відзначалося, що відбулися позитивні зміни у громаді с. Прелісне, яка нарешті обрала парафіяльну раду, і за останній час «почав налагоджуватися зв'язок» між ОЦР і парафією Ibid. Арк. 71зв.. Отже, ми бачимо, що окремі рішення округових зборів все ж таки поступово втілювалися у життя.

Протягом 1926-1927 рр. відбувалося протистояння у трикутнику ВПЦР-ДПУ- ОЦР щодо офіційної назви Округової церкви. Більшість документів другої половини 1926 -1927 рр. використовують назву округи як «Слобожансько- Донецька ОЦР», яка, втім, зустрічала рішучу протидію органів влади. У результаті претензій останньої, які, ймовірно, транслювалися через ДПУ, зазначене питання було винесено на розгляд ВПЦР. 21 січня 1927 р. Президія ВПЦР заслухала доповідь єп. Петра Ромоданова, де він зазначав, що Харківсько-Слобожанська ОЦР «винесла ухвалу, аби архієпископа Іоанна Павловського поминати на службах архієпископом “Слобожансько-Донецьким”, а не “Харківським” і ця ухвала нервує Уряд і деяку частину громадянства» (курсив наш. - Авт.). У результаті ВПЦР вимагала від Харківської ОЦР поминати архп. Івана Павловського як «Архієпископа Харківського та Слобожанського», а не з титулом «Слобожансько-Донецького» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 387. Арк. 38..

Разом з тим, у листуванні ВПЦР та ОЦР до кінця 1927 р. прослідковується майже цілковите використання назви «Слобожансько-Донецька ОЦР» Ibid. Арк. 45, 47, 50, 58 і т.д.. Лише після Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ за ОЦР закріплюється назва «Харківська», що прослідковується за протоколами ради до кінця 1929 р. В той же час, у 1929 р. ОЦР знову почала періодично користуватися старим штампом з назвою «Слобожансько-Донецька».

Окремо хотілося б відзначити ще одну особливість розвитку УАПЦ на Сході відносно періоду 1924-1927 рр. Це абсолютне відмежування духовенства та парафіян від розколу в УАПЦ, пов'язаному з короткочасним (але болісним для авторитета та міцності церковної структури) періодом існування Діяльно- Христової Церкви Діяльно-Христова Церква (ДХЦ) - православна конфесія, що була створена на основі братства «Церква жива», яке діяло при УАПЦ. Існувала протягом 1924-1927 рр. за підтримки ДПУ. Після зміщення з посади митрополита Василя Липківського та переобрання ВПЦР, ДПУ відсторонилася від ДХЦ. Не маючи «державної підтримки», прихильники ДХЦ 8 листопада 1927 р. офіційно злилися з УАПЦ.. Про повне відмежування від ДХЦ архп. Олександр Ярещенко сповістив ВПЦР ще 31 жовтня 1925 р. Обурюючись «ганебним виступом» ДХЦ проти ВПЦР та УАПЦ, 28 жовтня 1925 р. Харківсько-Слобожанська ОЦР провела засідання на якому висловила «повне довір'я Президії ВПЦР» та пообіцяла їй повну та усесторонню підтримку.

Дії ДХЦ були цілковито засудженні: «Намагання чужого для УАПЦ церковного угруповання під назвиськом «Діяльна Церква» на Київському з'їзді 20-21 жовтня 25 р. узурпувати права й обов'язки Президії ВПЦР в УАПЦ через захоплення в свої руки без волі Церкви прерогатив каноничного обраного Церквою по Канонам її та юридично правомічного - обраного з відому й дозволу Радвлади - Вищого керуючого органу УАПЦ, визнати хибним, незаконним і аморальним вчинком.

Намагання... підірвати довір'я вірних УАПЦ до Президії ВПЦР, обвинувачуючи останню в контрреволюційности і політичній неблагонадійности, визнати провокаційним злосним наклепом на УАПЦ, за який відповідальність несе Президія з'їзду “Д[Х]Ц” (курсив наш. - Авт.)» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 251. Арк. 43-44зв..

Отже бачимо, що розкол ДХЦ не знайшов свого відгомону на теренах Слобожансько-Донецької округи, завдячуючи, ймовірно, стійкості та рішучій позиції її очільника Ярушевича.

1928-1929 рр. не відзначилися для парафій УАПЦ Донеччини особливими подіями й, у деякій мірі, їх можна назвати стабільними. Конфлікт усередині УАПЦ було улагоджено шляхом повернення та самоліквідації ДХЦ. Менш конфронтаційними стали і взаємовідносини з владою, яка була задоволена усуненням від керівництва митрополита Василя Липківського та переобранням занадто «самостійної» ВПЦР. Конформістська позиція архп. Івана Павловського забезпечила і спокій Харківський ОЦР, куди входили і парафії Донбасу.

Разом з тим на теренах ОЦР спостерігалася у цей час недостача священників, яких запрошували з усієї України. Так, на об'єднаному засіданні Харківської ОЦР та Миколаївської парафіяльної кафедральної ради м. Харкова від 4 квітня 1928 р. обговорювалося питання «Про винайдення кандидатів на священників з огляду на недостачу священників в Харківській округовій церкві». У результаті обговорення зазначеного питання прийшли до висновку, що необхідно звернутися до наради духівництва, що вони «відшукали між парафіянами своєї парафії достойних кандидатів, що могли б висвятитися в священницький сан» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 5..

Загалом для парафій даного регіону характерна велика плинність кадрів, яка і призводила до кадрового голоду. Наприклад, особова справа свящ. Віктора Білкіна, який у липні 1925 р. приїхав на службу до Ново-Слов'янської парафії, показує його постійні переміщення з однієї парафії до іншої. Вже у вересні 1926 р. він залишив Донбас і перебрався на Полтавщину Ibid. Оп. 2. Спр. 74. Арк. 3.. Натомість вже 25 жовтня 1927 р. він повертається, але на Дружківську парафію, яку вирішив залишити у квітні 1928 р., повернувшись на Полтавщину Ibid. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 6.. Пізніше з'ясувалося, що потреба у швидкому залишенні парафії відпала, але у жовтні 1928 р. о. Віктор все ж виїхав Ibid. Арк. 35зв..

Велика плинність спостерігається у Ново-Слов'янській парафії. Протягом 19231929 рр. священицьке місце займали: Володимир Петров (1923), Михайло Ступницький (1923-1924), Юхим Шишканов (1924), Дмитро Сукачев (1924-1925), Віктор Білкін (1925-1926), Іларіон Мельниченко (1926-1927), Сергій Халява (19271928), Дмитро Павловський (1928-1930). Отже бачимо, що за 7 років існування української парафії, місце священника займали 8 осіб, перебуваючи на посаді в середньому один рік.

Причинами плинності кадрів пов'язуємо з різними причинами. На першому місці стоїть питання фінансового забезпечення священника громадою. Не завжди громада могла задовольнити потреби духовного отця по причині своєї малочисельності чи бідності вірян. Особливо зазначене питання загострювалося у разі великої сім'ї священнослужителя. Так, у священника Андрія Жорняка з Дружківської парафії було 4 дітей і, оскільки парафія була досить бідна, він постійно шукав можливості перейти до іншої, зазначаючи: «Причини, які примусили мене це зробити, - тяжкий стан з матеріального боку, бо і в цім році я стою з сім'єю перед загрозою залишитись на зіму без одежі і взуття» Ibid. Оп. 2. Спр. 401. Арк. 39-40.. У вересні 1927 р. він писав до Харківської ОЦР: «дуже сутужно з коштами, бо коштів в церковній скарбниці аніяк нема» Ibid. Арк. 37зв.. 25 жовтня 1927 р. о. А. Жорняк залишив парафію, бо, як вже зазначалося раніше, священником сюди тоді ж прибув Віктор Білкін ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 2. Спр. 401. Арк. 44..

«Тяжкий матеріальний стан» став причиною заяви на переведення і настоятеля Василівської парафії с. Прелісного о. Іларіона Мельниченка. 30 вересня 1928 р. він звернувся до Харківської ОЦР з проханням «лічити його кандидатом на якусь іншу парафію й допомогти йому якнайскорше вийти з Прелісного...» Ibid. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 30.. Але на той час у Харківській церковній окрузі вже не було вільних священицьких місць і йому було відмовлено у проханні.

Іншою причиною ставала конфліктність між духовенством та активом громади. Наприклад, частими були конфлікти у Ново-Слов'янській громаді, що і призводило до частих змін священнослужителів. Присутніми були конфлікти і в інших парафіях Донеччини. Так, 12 квітня 1928 р. до Харківської ОЦР надійшла заява від члена парафіяльної ради Василівської парафії с. Прелісного А. Бабакова, де розповідалося про життя парафії та «діяння її настоятеля свящ. о. Іларіона Мельниченка» Ibid. Арк. 7зв.. На жаль, сутність цих «діянь» у протоколі засідання Харківської ОЦР не деталізується, але, ймовірніше за все, це були якісь приватні протистояння. Саме з цієї причини заяві не було надано значення, «оскільки вона є від приватної особи». Натомість було затребувано від Прелісненської парафії детальних відомостей про її життя, вірогідно для того, щоб розібратися у ситуації Ibidem..

Траплялися і внутрішні чвари у священицькому середовищі. Дослідники В. Майстренко та О. Корнєв вважають, що для Слобожансько-Донецької УАПЦ вони були нетиповим явищем, хоча, на нашу думку, для остаточного висновку потрібна подальша робота з виявлення першоджерел. Як приклад вони наводять компрометуючий виступ настоятеля Дружківської парафії о. Віктора Білкіна проти свого попередника о. Андрія Жорняка, а також його супутні звинувачення архп. Івану й ОЦР з приводу фаворитизації окремих священників на шкоду решті духівництва Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква. С. 151..

Завдяки активній роботі Харківської ОЦР до кінця серпня 1928 р. кадровий голод у церковній окрузі було практично подолано. На своєму засіданні від 29 серпня 1928 р. Окрцерада констатувала, що «в Харк. Окрузі вільних посад священицьких нема» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 24..

Разом з тим, плинність кадрів продовжувалася. Так на засіданні ОЦР 27 лютого 1929 р. розглядалися наслідки «перевірки персонального складу духівництва». Було переглянуто справи 29 священнослужителів, з них 27 ухвалено завірити персональні картки, іншим - висловлено зауваження організаційного та морального порядку. Але тут же було відзначено, що в ході цієї перевірки «відійшли від праці» 3 дяків, 7 іподияконів, 4 протодиякони, 11 дияконів і 11 священників, яких ухвалено було зняти з обліку. Український історик Арсен Зінченко припускає, що частина цих людей залишили працю в УАПЦ піж тиском політичних мотивів, а кадрова чистка в обставинах гострої нестачі церковнослужителів була одним із задумів влади, спрямованих на руйнування церкви ЗінченкоА. Ієрархи Української Церкви: митрополит Микола Борецький, архієпископ Костянтин Кротевич, митрополит Іван Павловський. Київ: Українська Видавнича Спілка, 2003. С. 127..

З іншого боку, ситуація на парафіях Донеччини покращувалася, про що засвідчила поїздка архп. Івана до Прелісненьскої та Ново-Слов'янської громад для відправи урочистих Служб протягом 10-12 вересня 1928 р. Описуючи прийом у Василівській парафії с. Прелісного, архієпископ зазначав: «Вірних в храмі під час відправи служб було багато й всі вони вражали своєю надзвичайною побожністю» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 27.. Разом з тим, архп. Івана дуже здивували питання, які задавали віряни після служби: Чи є благодатна Українська церква? Чому настоятель не надягає ряси, коли йде по власним справам і чи допустимо це? і т.д. Не менше вразило гостя й те, що віряни після 6 років перебування у лоні УАПЦ, так і не уявляли собі «що то є Парафіяльна Рада та яке вона займає місце в парафіяльному житті», дотримуючись і надалі принципу «що Батюшка скажуть». Відмітив архієпископ і той факт, що місцевий хор до того часу так і не був українізований.

Після бесіди з парафіянами, архп. Іван здійснив настанови настоятелю парафії о. Іларіону Мельниченку виправити ситуацію, а саме: 1) звернути пильну увагу на благовістя; 2) на українізацію церковного хору; 3) на підставі канонів і Статуту УАПЦ «дати можливість зрозуміти всім, що то є Парафіяльна Рада і яке її місце в парафіяльному життю, й закликати її до активної праці», і 4) мати тісний зв'язок з Харківською округовою радою Ibid. Арк. 27..

Зазначений вище випадок не лише цікавий атмосферою, яка панувала на той час у парафіяльному житті, а й тим, що досить часто віруючі, обираючи шлях до автокефалії, насамперед розуміли її як звичайну українізацію богослужіння, не вдаючись у деталі статутного життя чи канонічного обґрунтування. Як бачимо, деякі священники не утруднювали собі життя просвітительством і користуючись «темнотою мас», продовжували керувати парафіями, так би мовити, за «старими традиціями», не залучаючи до прийняття рішень актив громади. Пізніше, на засіданні Наради духівництва Слобожансько-Донецької УАПЦ, що відбулася 20 грудня 1928 р. за присутності митрополита Миколая Борецького, який заступив місце м. Василя Липківського, архп. Іван звернувся до учасників Наради з наступними словами: «Коли інші церкви на Україні існують несвідомістю вірних, то ми повинні зліквідувать духовну темряву і цим самим вернуть до рідної Церкви весь народ Український. Питання свідомости наших парафій є питання життя нашої Церкви...» Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква. С. 151..

У Ново-Слов'янську, як зазначав Всечесний Іван, він «відпочивав душею й був переповнений радістю». Доповідаючи про поїздку членам окрцеради, архієпископ із задоволенням констатував: «Парафія, яка ще рік тому назад жила неспокійним життям Дана фраза дописана від руки замість закресленого тексту такого змісту: «через несвідоме ставлення до церковної справи активних членів її, корчилась в муках розбрату й ворожнечі». - Прим. авт., з переїздом туди на посаду Настоятеля свящ. о. Дмитра Павловського, замирилась, заспокоїлась і зараз з великою приємністю енергійно провадить свою церковну працю в повному й тісному контакті Парафіяльної ради та свого Настоятеля, який, треба сказати, до речи невтомно працює на користь церкви, не тільки як священник, а як і фахівець в співочій справі, допомагаючи хорові вивчати ті чи інші складні церковні співи...» ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 624. Арк. 27-27зв.. Загалом відзначалося повне порозуміння між парафіяльною радою та священником, яке архієпископ назвав «зразковим».

Перебуваючи під позитивними враженнями, архп. Іван запропонував утворити Районовий осередок у Ново-Слов'янську «для тіснішого об'єднання парафій на Артемівщині, які далеко закинуті від Харківського Округового осередку» Ibid. Арк. 27зв.. Зібрання цілковито підтримало цю пропозицію.

Не дивлячись на початок антирелігійної кампанії, що масово стартувала 1929 р., а на Донеччині поодиноко - ще у 1928 р., Харківська ОЦР переймалася відкриттям нових парафій на Донбасі. 18 жовтня 1928 р. на засіданні Харківської ОЦР розглядалася можливість відкриття парафії у м. Сталіно (суч. Донецьк). Приводом до цього питання став лист зі Сталіно до ОЦР з проханням вирядити відповідальну особу для ознайомлення зі станом місцевого церковного життя та можливістю заснування у місце української парафії. ОЦР прийняла рішення відкласти утворення парафії, бо «з листа не вбачається достатнього ґрунту для заснування в Сталіно Української церкви» (ймовірно, таку відповідь диктували й опасіння конфлікту з владою за спроби утворення парафії УАПЦ в самому «серці українського пролетаріату», хоча дійсність Харкова свідчила про таку можливість). Сама ж ідея не була відкинута, оскільки ОЦР звернулася до Парафіяльної Ради Микильської парафії Ново-Слов'янська з листом і проханням «найти можливість детально ознайомитися з церковним станом у Сталіно» та повідомити ОЦР про можливість/неможливість утворення у місті парафії УАПЦ. На цьому ж засіданні слухали й лист священника о. Федора Руденка від 4 жовтня 1928 р., який займався у той час поширенням справи УАПЦ на Кубані, зокрема у м. Краснодарі Ibid. Арк. 32; Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква.

С. 150.. Чи вдалося відкрити парафію у самому м. Сталіно, на жаль, по невідомо, але статистичні списки НКВС свідчать про появу в кінці 1928 р. громади УАПЦ у Сталінській окрузі ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 3. Спр. 1647. Арк. 91..

На початку березня 1929 р. парафіяльну сім'ю УАПЦ Донеччини спіткало лихо - згорів парафіяльний храм с. Прелісного. На засіданні Харківської ОЦР від 6 березня 1929 р. було прийнято рішення допомогти парафії: підтримати морально, дати антимінс, вінчики, молитви, граматки, октоїх, часловець, псалтир тощо, і звернутися до округи за допомогою Ibid. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 764. Арк. 6.. Це рішення підтримала й ВПЦР, яка вирішила «зарахувати до списку парафій, що потребують допомоги всієї УАПЦ» Ibid. Арк. 5.. Завдяки активності прелісненського священника о. Іларіона Мельниченка, у середині травня громаді вдалося отримати у потижневе користування церкву с. Привілля, що знаходилося поряд з Прелісним. Матеріально громаді допомогла Ново-Слов'янська парафія Ibid. Арк. 14.. 2 жовтня 1929 р. на засіданні Харківської ОЦР було підняте питання про створення у с. Привільному Майстренко В.С., Корнєв О.В. Українська Автокефальна Православна Церква... С. 150., що свідчило про те, що прелісненські віряни змогли пустити корені у сусідньому селі.

27 листопада 1929 р. Харківська ОЦР «з жалем» прийняла до відому повідомлення о. Дмитра Павловського про ліквідацію Ново-Слов'янської парафії ЦДАВО України. Ф. 3984. Оп. 3. Спр. 764. Арк. 22.. На жаль, причини цього не розкриваються, але, на нашу думку, пов'язуємо це із початком більшовицької антирелігійної кампанії.

Після надзвичайного Собору УАПЦ у січні 1930 р., почалися масові закриття парафій УАПЦ з ярликами «контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань». У лютому 1930 р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Не оминула ця участь і Донбас, який на кінець 1929 р. мав лише 4 парафії цієї конфесії. Після відродження УАПЦ під назвою «Українська православна церква», автокефальні парафії Донеччини так і не змогли відновитися.

Висновки

Історія УАПЦ на східноукраїнських теренах продовжує залишатися у колі не просто малодосліджених, а недосліджених проблем історії православ'я міжвоєнної доби.

Східна Україна, а особливо Донбас, виявилася найбільш інертним регіоном щодо українізації православ'я й утворення автокефальних громад. Після Собору 1921 р. тут відбувся активний процес створення церковних структур. Усі парафії, розташовані на території Донбасу увійшли до складу краю під назвою «Донеччина», або «Донецька церковна країна» з осередком у м. Бахмут. Також до «Донеччини» увійшли парафії на Дону та Кубані, що виявили бажання приєднатися до ВПЦР.

Відсутність належного активу у регіоні, а також суперечливість хіротоній перших ієрархів і надмірна реформаційність УАПЦ, призвели до того, що перша парафія тут з'явилася лише в середині 1922 р. у Луганську. Але ця спроба так і не була повністю реалізована.

В історії УАПЦ Донбасу виділяємо два етапи: 1921-1925 рр. - період зародження автокефалії у краї, організаційного оформлення та найбільшого підйому; 19251930 рр. - час стабілізації та поступового згасання.

Перший етап становлення парафіяльної мережі на Донбасі був неоднозначним. З одного боку, він показав наявність серед української людності Донеччини бажання мати національно-орієнтовану церкву. Про це свідчить мережа парафій, яка постала протягом 1923-1924 рр. на цих теренах, коли у регіоні було зареєстровано 15 парафій. Ключовими для поширення українського церковно- визвольного руху були громади Бухмутської (Артемівської) округи Донецької губернії, які зорганізувалися протягом 1923 року - у Ново-Слов'янську, Прелісному, Дружківці та Костянтинівці. З іншого - сильні позиції прихильників ортодоксальної РПЦ, певне несприйняття «олександрійського» способу висвячення єпископату та протидія більшовицької влади призвели до зникнення 50% парафій у кінці 1924 - першій половині 1925 р. Останнє вплинуло на те, що церковному активу так і не вдалося зібрати Крайовий Собор та остаточно сформувати Донецьку Краєву Раду й обрати єпископа, а втрата Ново- Слов'янського храму фактично поховала цю ідею у зародку.

Другий етап відзначився арештом очільника церковної округи архієпископа Олександра Ярещенка, стабілізацією відносин із радянською владою та налагодженням церковної дисципліни та конфесійного життя. Це давало змогу не лише утримувати парафіяльну мережу, а й відкривати нові парафії, побороти кадровий голод серед священнослужителів тощо. Особливістю Слобожансько- Донецької церковної округи стало її повне відмежування від розколу УАПЦ під прапором Діяльно-Христової церкви.

Масова антирелігійна кампанія, яка розгорнулася по країні у 1929-1930 рр., боляче вдарила по релігійним громадам Донбасу. У перші місяці 1930 р. УАПЦ повністю втратила свою парафіяльну мережу у регіоні

References

Baliahuzova. O.Yu. (2005). Rozkol v ukrainskomu pravoslav'i u 1921-1930 rr. (na materialakh Pivdnia Ukrainy) [The schism in Ukrainian Orthodoxy in 1921-1930 (based on the materials of the South of Ukraine)]. (Candidate's thesis). Mykolaiv [in Ukrainian].

Boiko, D., Bukharieva, I., Kokin, S. & Kulakovskyi, P. (Comps.) (2007). Sviashchenyky Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy pid represyvnym tyskom totalitarnoho rezhymu [Priests of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church under the repressive pressure of the totalitarian regime]. Zarkhiviv VUChK-GPU-NKVD-KGB, 1 (28), 9-62 [in Ukrainian].

Hlukhenkyi, A. (2017). Stanovlennia ta diialnist relihiinoi hromady Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy u Borysohlibskomu sobori m. Chernihova u 20-kh rokakh XX stolittia [Formation and activities of the religious community of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church in the Borysoglib Cathedral of Chernihiv in the 20s of the 20th century]. Siverianskyi litopys, 4, 116-122 [in Ukrainian].

Hlukhenkyi, A. (2018). Chernihivski arkhiierei Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy u 20-kh rokakh XX st. [Chernihiv bishops of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church in the 20s of the 20th century]. Sivershchyna v istorii Ukrainy, 11, 321-324 [in Ukrainian].

Yemelianov, V. & Kulyk, V. (2010). Do istorii Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy na Nizhynshchyni (dobirka dokumentiv) [To the history of the Ukrainian autocephalous Orthodox Church in the Nizhyn region (a selection of documents)]. Nizhynska starovyna, 9 (12), 163-174 [in Ukrainian].

Yemelianov, V. & Kulyk, V. (2011). Do istorii Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy na Nizhynshchyni (dobirka dokumentiv) [To the history of the Ukrainian autocephalous Orthodox Church in the Nizhyn region (a selection of documents)]. Nizhynska starovyna, 11, 120-130 [in Ukrainian].

Ihnatusha, O.M. (2004). Instytutsiinyi rozkol pravoslavnoi tserkvy v Ukraini v umovakh modernizatsii (XIXst. - 30-ti rr. XX st.) [Institutional schism of the Orthodox Church in Ukraine in the conditions of modernization (19th century - 30s of the 20th century)]. Zaporizhzhia: Polihraf [in Ukrainian].

Ihnatusha, O.M. (1993). Ukrainska avtokefalna pravoslavna tserkva (1917-1930 rr.) [The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (1917-1930)]. (Candidate's thesis). Kharkiv [in Ukrainian].

Kyrydon, A. (2004). «Shchob vorohy topyly odyn odnoho...». Pro prychyny tserkovnykh rozkoliv u Radianskii Ukraini 1920-kh rokiv [“So that enemies drown each other.”. On the causes of church schisms in Soviet Ukraine in the 1920s]. Liudyna isvit, 6, 23-29 [in Ukrainian].

Lypkivskyi, Vasyl, mytr. (1959). Vidrodzhennia Tserkvy v Ukraini 1917-1930 [Revival of the Church in Ukraine 1917-1930]. Toronto: «Dobra knyzhka» [in Ukrainian].

Maistrenko, V.S. & Korniev, O.V. (2008). Ukrainska Avtokefalna Pravoslavna Tserkva v istorii Slobozhanshchyny ta Donbasu (1926-1930 rr.) [The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church in the history of Slobozhanshchyna and Donbass (1926-1930)]. Visnyk Kharkivskoho natsionalnoho universytetu imeni V.N. Karazina. Seriia: Istoriia, 816, 145-159 [in Ukrainian].

Matveenko, M. (1999). Istoriya Kharkovskoi eparkhii (1850-1988) [The History of the Kharkiv Diocese (1850-1988)]. Kharkov, 1999 [in Russian].

Morenets, V.I. (Ed. & Comp.) (2016). Tserkovno-vyzvolnyi rukh na Chernihivshchyni v 1920-kh rokakh [The Church Liberation Movement in Chernihiv Oblast in the 1920s]. Kam'ianets-Podilskyi: Vydavets PP «Medobory-2006» [in Ukrainian].

Mykhailychenko, H., Pyliavets, L. & Prelovska, I. (Comps.). [1999]. Pershyi Vseukrainskyi pravoslavnyi tserkovnyi Sobor UAPTs. 14-30 zhovtnia 1921 roku. Dokumenty i materialy [The First All-Ukrainian Orthodox Church Council of the UAPC. October 14-30, 1921. Documents and materials]. Kyiv-Lviv [in Ukrainian].

Potienko, V. (1971). Vidnovlennia iierarkhii Ukrainskoi Pravoslavnoi Avtokefalnoi Tserkvy [The revival of the hierarchy of the Ukrainian Orthodox Autocephalous Church]. Novyi Ulm [in Ukrainian].

Trygub, O.P. (2009). Rozkol Rosiiskoi pravoslavnoi tserkvy v Ukraini (1922-39 rr.): mizh Derzhavnym politychnym upravlinniam ta reformatsiieiu [The schism of the Russian Orthodox Church in Ukraine (1922-39): between the State Political Administration and the Reformation]. Mykolaiv [in Ukrainian].

Trygub, O. (2016). Yepyskop UAPTs Anton Hrynevych (1875-1937 rr.) [Bishop Anton Hrynevych (18751937)]. Eminak, 3 (15), Vol. 1, 44-51 [in Ukrainian].

Trygub, O. (2017). Doinstytutsiine stanovlennia avtokefalnykh parafii Pivdennoi Ukrainy (19201921 rr.) [Pre-institutional formation of autocephalous parishes of Southern Ukraine (19201921)]. Istorychnyi arkhiv. Naukovi studii: zbirnyk naukovykh prats, 19, 137-144 [in Ukrainian].

Trygub, O. (2017). UAPTs na Yelysavethgradshchyni: vid svitanku do zhasannia [UAPC in Yelisavetgrad region: from dawn to dusk]. Eminak, 4 (20), Vol. 2, 52-60 [in Ukrainian].

Vlasovskyi, I.F. (1961). Narys istorii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy [Essay on the history of the Ukrainian Orthodox Church]. Niu York - Bavnd Bruk. Vol. IV, Part 1 [in Ukrainian].

Zinchenko, A. (2003). Iierarkhy Ukrainskoi Tserkvy: mytropolyt Mykola Boretskyi, arkhiiepyskop Kostiantyn Krotevych, mytropolyt Ivan Pavlovskyi [Hierarchs of the Ukrainian Church: Metropolitan Mykola Boretsky, Archbishop Kostyantyn Krotevych, Metropolitan Ivan Pavlovsky]. Kyiv: Ukrainska Vydavnycha Spilka [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru