Заперечення голодомору: методи та наративи

Размещено на http://www.allbest.ru

Львівський національний університет імені Івана Франка кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн Львів

Заперечення голодомору: методи та наративи

Андрій Козицький

DENIAL OF THE HOLODOMOR: METHODS AND NARRATIVES

Andrij KOZYCKYJ

Ivan Franko National University of Lviv The Chair of Modern and Contemporary History of Foreign Countries Lviv

Hiding of the mass extermination, denying the very fact of extermination are essential components of the crime of genocide. The article analyzes the stages of denial of the Holodomor, highlights the models of this denial, as well as the evolution of the main narratives that opponents of the genocidal qualification of the Holodomor are trying to spread.

The Soviet Union consistently denied the Holodomor 1932-1933 and actively opposed the dissemination of information about it. The communist regime's denial of reality was so widespread and pervasive, that even in 1930th in official documents of state and party authorities marked “for official use” and in some cases even “top secret”, the word “famine” was hardly used. Soviet authorities called the catastrophic famine “food shortages” caused by crop failures. Simultaneously with the blocking of information about the Holodomor, the communist regime resorted to a counter-propaganda operation, which consisted in refuting those reports of starvation and deaths, which, despite all the efforts of the Soviet secret services, infiltrated the West. In the USSR communist authorities used tactics that could be described as “aggressive erasure” to deny the Holodomor. This campaign was a combination of destruction of documentary evidence of a crime with the active intimidation of witnesses, who were unequivocally made aware that they must forget everything they saw. Authorities used repression against those who tried to preserve the memory about the Holodomor.

In the late 1980s the soviet communists had to admit that the famine of 1932-1933 did occur in Ukraine, but as an official explanation for those events was proposed a version that absolved the Kremlin of responsibility for the multimillion casualties of the Holodomor. Soviet propaganda claimed that the causes of the famine were: objective difficulties in the period of agricultural transformation, organizational weakness of the newly established collective farms, lack of experienced personnel and agricultural machinery, sabotage by the kulaks etc.

The main negative role was allegedly played by the disorganization of agricultural production, which, in turn, was caused by the abandonment of “the Lenin plan of cooperation” of farmers, and the accelerated pace of collectivization. At the same time, the propaganda called the accelerated pace of collectivization a forced step by the Soviet government, which felt threatened by the external invasion of the imperialist states and therefore had to prepare country for war at a rapid pace. At the same time, soviet propaganda continued to deny fact that the famine was anti-Ukrainian. The communist regime claimed that the famine affected the entire territory of the USSR, ad had no local specifics in Ukraine and others regions of the country with densely Ukrainian population (especially the Kuban). Calling the famine a “common tragedy of the entire Soviet Union” authorities insisted that its intensity throughout the USSR seemed to be the same everywhere.

Denial of the Holodomor did not stop after the collapse of the USSR. At the beginning of the XXI century struggle against the recognition of the Holodomor as an act of genocide has become one of the priorities of the policy of memory in the Russian Federation. The main narratives of denying the Holodomor today are the allegations that the famine of 1932-1933 in Ukraine was not intentional, was not related to the anti-Ukrainian policy of the Bolsheviks, did not have fatal demographic and social consequences. A characteristic feature of the denial of the Holodomor in Russia in the second half of the 2000s was its twofold nature: along with the moderate denial of an academic nature there was an aggressive propaganda narrative of polemical and journalistic denial, the main purpose of which was anti-Ukrainian mobilization of Russian society.

Keywords: Holodomor, denial of genocide, propaganda, Soviet Union, Russia.

Намагання приховати вчинення масового винищення цивільного населення, заперечення самого факту екстермінації є неодмінною складовою злочину геноциду. Радянський Союз послідовно заперечував Голодомор 1932-1933 рр. й активно протидіяв поширенню інформації про нього. Голодомор-геноцид радянська влада називала “труднощами із продовольством”, які нібито спричинив неврожай. Водночас із блокуванням інформації про Голодомор, комуністичний режим вдався до контрпропагандистської операції, яка полягала у спростуванні тих повідомлень про голодування та смерть людей, які попри всі зусилля радянських спецслужб потрапляли на Захід. Усередині СРСР для заперечення Голодомору більшовики застосовували тактику “агресивного стирання”, яка полягала у поєднанні нищення документальних свідчень учиненого злочину із активним залякуванням свідків. Наприкінці 1980-х рр. комуністам довелося визнати, що голод у 1932-1933 рр. в Україні дійсно мав місце, але в якості офіційного пояснення тих подій запропоновано версію, яка знімала із Кремля відповідальність за багатомільйонні людські жертви Голодомору. Водночас радянська влада продовжувала наполягати на тому, що голод не мав антиукраїнського спрямування. Заперечення Голодомору не припинилося із розпадом СРСР. На початку ХХІ ст. боротьба проти визнання Голодомору актом геноциду стала одним із пріоритетних напрямків політики пам'яті у Російській Федерації.

У статті аналізуються етапи, які пройшло заперечення Голодомору, виокремлюються моделі цього заперечення, висвітлюється еволюція основних наративів, які намагаються поширювати противники геноцидної кваліфікації Голодомору. Головними наративами заперечення Голодомору натепер залишаються твердження про те, що голод 1932-1933 рр. в Україні не мав зумисного характеру, ніяк не був пов'язаний із антиукраїнською політикою більшовиків, не спричинив масштабних демографічних та соціальних наслідків. Заперечення геноцидного характеру Голодомору, з яким виступає сучасна Росія, спирається на голослівні заяви про те, що більшовицька влада не мала намірів доводити українців до голодної смерті. Характерною ознакою заперечення Голодомору у Росії у другій половині 2000-х рр. стала його дворівневість: водночас із поміркованим запереченням академічного характеру, з'явився агресивний пропагандистський наратив полемічно-публіцистичного заперечення, головним призначенням якого стала антиукраїнська мобілізація російського суспільства.

Ключові слова: Голодомор, заперечення геноциду, пропаганда, СРСР, Росія. голодомор населення екстермінація геноцид

Постановка проблеми. Відомий американський дослідник історії Голодомору Джеймс Мейс вдався до яскравого унаочнення відносності історичного досвіду, зауваживши, що у тому випадку, якби режим Третього Райху не був знищений навесні 1945 р., заперечення Голокосту стало б такою самою інтегральною частиною нацистської пропаганди, як й комуністичне заперечення Голодомору:

“Що б ми знали про Голокост, якби Гітлер виграв Другу світову війну? Зрозуміло, ми не можемо говорити з абсолютною впевненістю про те, що могло б статися, якщо воно все ж таки не сталося, але можемо побудувати деякі припущення, які б ґрунтувалися на аналогічних випадках, що були в реальності. Ймовірно, “остаточне вирішення єврейського питання” для більшості людей виявилося б прикритим фіговим листком слів “переселення на Схід”, і Голокост не більшою мірою був би частиною суспільної свідомості у XX столітті, ніж був нею український Голодомор 1932-1933 рр., коли існував СРСР” Джеймс Мейс, “Вибіркова пам'ять”,"Ваші мертві вибрали мене... ”, за редакцією Лариси Івшиної. (Київ: ЗАТ “Українська прес-група”, 2008), 103..

Комуністичний режим СРСР вперто і послідовно заперечував сам факт голоду 1932-1933 рр. й намагався приховати його катастрофічні демографічні наслідки. Навіть після того, як у лютому 1956 р. на XX з'їзді КПРС генеральний секретар радянської компартії Микита Хрущов виступив із розвінчанням культу особи Й. Сталіна та викриттям частини його злочинів, голод 1932-1933 рр. не став у Радянському Союзі предметом публічного обговорення. Наприкінці 1980-х рр. комуністам довелося визнати, що голод у 1932-1933 рр. в Україні дійсно мав місце, але в якості офіційного пояснення тих подій запропоновано версію, яка знімала із Кремля відповідальність за багатомільйонні людські жертви Голодомору. Водночас радянська влада продовжувала заперечувати, що голод мав антиукраїнське спрямування.

Заперечення Голодомору не припинилося із розпадом СРСР. Після проголошення незалежності України головним противником поширення інформації про Голодомор та організатором кампанії заперечення проти визнання його актом геноциду, стала Російська Федерація. Боротьба проти визнання Голодомору актом геноциду дотепер залишається одним із пріоритетних напрямків політики пам'яті сучасної Росії.

На превеликий жаль в українській історіографії досі відсутні праці, які б комплексно аналізували форми, методи та зміст наративів, які заперечують Голодомор 1932-1933 рр., або його геноцидний характер. Першим на наукову проблему заперечення Голодомору звернув увагу американський дослідник Джеймс Мейс Джеймс Мейс, “Повість про двох журналістів. Волтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія”, "Ваші мертві вибрали мене... ”, 136-150.. Окремі аспекти цього питання висвітлили Віктор Ґудзь у монографії присвяченій історіографії Голодомору Ґудзь Віктор, Історіографія Голодомору 1932--1933 років в Україні. (Мелітополь: ФОП Однорог Т. В., 2019), 531-545. та Віктор Брехуненко у книзі про російські міфи щодо України Брехуненко Віктор, Війни за свідомість: російські міфи про Україну та її минуле. (Київ: Видавець Брехуненко Наталія Андріївна, 2017), 155-174.. Важливі міркування про заперечення геноцидного характеру Голодомору у контексті формування російської історичної політики В. Ґудзь висловив також у окремій статті Віктор Ґудзь, “Науковий дискурс з проблеми Голодомору в контексті формування української та російської моделей державного патріотизму”, Nad Wislq i Dnieprem. Polska і Ukraina w przestrzeni europejskiej -- przeszlosc і terazniejszosc. Monografia zbiorowa, pod redakj Ihora Sribnyaka. (Warszawa-Тошс: Mkdzynarodowy konsorcium naukowo-edukacyjny im. Luciena Febvra, 2019), 214-225.. Запереченням геноцидного характеру Голодомору у їх взаємозв'язку із іншими випадками заперечення геноцидів ХХ ст. присвятила статтю Мирослава Антонович Мирослава Антонович, “Проблема заперечення злочину Голодомору в Україні та інших злочинів геноцидів ХХ-ХХІ століть”, Наукові записки Національного університету Києво- Могилянська академія 103 (2010): 21-24.. Важливі архівні документи, що висвітлювали спрямовану на заперечення Голодомору інформаційну кампанію спецслужб СРСР 1980-х рр., опублікував Василь Даниленко Василь Даниленко, “Документи з історії боротьби КДБ УРСР у 1980-ті рр. проти поширення правди про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні”, З архівів ВУЧК- ГПУ- НКВД- КГБ 1(36) (2011): 63-88.. Перебігу та особливостей цієї кампанії торкалися Володимир В'ятрович Володимир В`ятрович, “КҐБ проти правди про Голодомор”, Історія із грифом "Секретно ”. Українське ХХ століття. (Львів: Часопис, 2013), 580-589. та Володимир Бабка Володимир Бабка, “Історична пам'ять доби Перебудови в Україні: вектори трансформації”, Література та культура Полісся. Серія "Історичні науки ” 76 (2014): 227-238.. Цікавий аналіз візуальних та вербальних методів заперечення Голодомору у більшовицькій пропаганді запропонував американський дослідник Ніколас Кайл Купенський Ніколас Кайл Купенський, “Мова заперечення Голодомору: сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш”, Україна модерна. Міжнародний інтелектуальний часопис, доступно 28 квітня 2021, http://uamoderna.com/md/kupensky-holodomor. Процес часткового згортання кампанії заперечення Голодомору в СРСР та УРСР, який відбувався наприкінці 1980-х рр., дослідила Людмила Гриневич Людмила Гриневич, “Від заперечення до вимушеного визнання: про механізм входження теми голоду 1932-1933 рр. в офіційний публічний простір у СРСР та УРСР наприкінці 1980-х рр.”, Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць 18 (2008): 232-244..

Розглядаючи наукову проблему заперечення Голодомору варто також взяти до уваги методологічний досвід і тих дослідників, які вивчали інші випадки заперечення геноцидів ХХ ст., зокрема, Голокосту Deborah Lipstadt, Denying the Holocaust: The Growing Assault on Truth and Memory. (New York: The Free Press, 1993). 271 p.; Michael Shermer and Alex Grobman, Denying History: Who Says the Holocaust Never Happened and Why Do They Say It? (Los Angeles: University of California Press, 2000). 360 p.; John Zimmerman, Holocaust Denial: Demographics, Testimonies and Ideologies. (Lanham - New York - Oxford: University Press of America, 2000). 424 p., винищення вірмен у Османській імперії Yair Auron, The Banality of Denial, Transaction. (New Brunswick: Rutgers University Press, 2003). 338 p.; Remembrance and denial: The Case of the Armenian Genocide, edited by Richard G. Hovannisian. (Michigan: Wayne State University Press, 1998). 328 p., циган (ромів) під час Другої світової війни Tereza Trejbalova, “Differences in Denials of the Holocaust: Comparative Study of Two Case Studies”, Jednak Ksiqzki. Gdanskie Czasopismo Humanistyczne 6 (2016): 69-84., геноцидів у Боснії та Герцеговині Genevieve Parent, “Genocide Denial: Perpetuating Victimization and the Cycle of Violence in Bosnia and Herzegovina”, Genocide Studies and Prevention: An International Journal 10, 2 (2016): 38-58., Руанді Helen M. Hintjens and Jos von Oijen, “Elementary Forms of Collective Denial: The 1994 Rwanda Genocide”, Genocide Studies International 13, 2 (2019): 146-167. та ін.

Метою статті є проаналізувати етапи, які пройшло заперечення Голодомору, виокремити моделі цього заперечення, простежити еволюцію основних наративів, які поширювали противники геноцидної кваліфікації Голодомору.

Методологія

Заперечення геноциду можна визначити як спотворення картини минулого через замовчування чи негацію (невизнання) фактів, або ж шляхом тривілізації (зведення до банальності) їх значення. Зазвичай заперечення геноцидного насилля поєднується із пропагуванням тверджень, які мають на меті сформувати альтернативний наратив. Інформаційні кампанії заперечення найчастіше супроводжуються поширенням дезінформації, яка покликана змінити сприйняття важливих історичних подій, чи взагалі представити їх недійсними. Вимагаючи переглянути картину минулого негаціоністи (прихильники заперечення загальноприйнятого наративу) зазвичай покликаються на нові, невідомі раніше (часто вигадані) факти, або кардинально нову інтерпретацію подій.

Основу теоретичного вивчення методів та форм заперечення геноциду заклали британський соціолог Стенлі Коен (1942-2013) та американо-ізраїльський дослідник геноцидного насилля Ізраель Чарні (нар. 1931).

С. Коен наголошував на подвійній природі запереченння, науковець дійшов висновку, що заперечення може стати результатом дії неусвідомленого захисного психологічного механізму, який блокує нестерпну для особи інформацію у такий спосіб, щоб вона не стала предметом свідомої рефлексії, або ж є усвідомленою та навмисною стратегією індивіда, скерованою на ігнорування очевидних фактів чи реальності. Дослідник вирізняв три форми заперечення: буквальне, інтерпретаційне та імплікативне14 15 16 Stanley Cohen, States of Denial. (Cambridge: Polity Press, 2013), 7.. При буквальному запереченні певні факти не визнаються взагалі, так, начебто їх ніколи не існувало. Інтерпретаційна форма заперечення полягає у тому, що факти можуть бути визнані, але їм надається інше пояснення, завдяки чому нібито змінюється їхній зміст. Імплікативне заперечення ґрунтується на непрямому спростуванні фактів, шляхом встановлення логічного зв'язку (іноді уявного) між різними подіями, котрі оголошуються тісно взаємопов'язаними. С. Коен допускав, що заперечення геноциду не обов'язково означає злу волю осіб, які вдаються до таких дій. Буквальне заперечення може мати неусвідомлений характер, або виявитися проявом справжнього незнання фактів, інтерпретаційне та імплікативне - стати результатом нездатності особи правильно зрозуміти взаємозв'язок певних подій чи процесів.

На думку канадської дослідниці Женев'є Парен (нар. 1973) найбільш небезпечним методом заперечення геноциду є інтерпретаційне заперечення. Найчастіше воно полягає у тому, щоб змішуючи факти та вигадки поставити під сумнів мотив геноциду, а подекуди й фактичну сторону подій. Цей спосіб заперечення небезпечний насамперед тим, що він поширює двозначність та невизначеність. Інтерпретаційне заперечення геноциду легко маскується під плюралістичну різноманітність думок, завдяки чому може навіть використовувати засоби масової інформації, які мають реноме збалансованих та об'єктивних Genevieve Parent, Genocide Denial, 42..

На думку І. Чарні усі випадки заперечення геноциду можна звести до шести великих груп, виділених відповідно до мотивів тих осіб, які намагаються спростувати історичні факти, чи спотворити їх інтерпретацію. Згідно із класифікацією американо-ізраїльського дослідника заперечення геноциду може відбуватися у формі: фанатизму, опортунізму, прагматизму, “невинних заперечень”, дефініціоналізму та націоналізму Israel Charny, “Classification of denials of the Holocaust and other genocides”, The Genocide Studies Reader, edited by Samuel Totten and Paul R. Bartrop. (New York: Routledge, 2009), 519-529.. У випадку двох перших, в основі заперечення геноциду лежать безапеляційна й некритична відданість певній ідеї чи ідеології, або ж опортуністичне бажання пристосуватися до панівного політичного дискурсу. “Прагматичне” заперечення геноциду, за твердженням І. Чарні, зазвичай є спробою раціоналізувати поведінку винуватців геноциду, надати їй статус безальтернативності на тій підставі, що “реальна політика” буцімто не зважає на мораль та етичні заборони. “Невинні заперечення” мають на меті посіяти сумніви, або підірвати довіру до фактів. У основі дефініціоналізму лежать казуїстичні маніпуляції із юридичними визначеннями геноцидного насилля, намагання заперечити геноцидний характер тих чи інших дій на підставі їх невідповідності до прийнятих у міжнародному праві дефініцій. Націоналістичне заперечення ґрунтується на гіпертрофовано позитивному сприйнятті власної нації, яка буцімто у принципі не здатна до вчинення злочину геноциду через свої надзвичайні високі моральні якості.

Американський політолог та дослідник геноцидів Герберт Гірш (1942-2019) уважав, що головні моделі заперечення геноциду відповідають основним захисним механізмам людської психіки: заперечення як витіснення (усунення фактів зі свідомості, їх ігнорування та забування), заперечення як перенесення вини на іншого (жертву), заперечення як раціоналізація (пояснення неприйнятної поведінки з точки зору прагматики) та релятивізація (виправдання злочинів аналогічними діями, які нібито учиняли іншим політичні сили, народи чи держави) Herbert Hirsch, Genocide and the Politics of Memory. (London: The University of North Carolina Press, 1995). 240 p..

Французько-американський дослідник етнічного та геноцидного насилля Рене Лемаршан (нар. 1932) вказав на зв'язок, який існує між запереченням і ревізіонізмом, наголосивши, водночас, і на різницю між цими процесами. Відповідно до ідей Р. Лемаршана, під першим слід розуміти не лише заперечення фактів масового убивства, але й оспорювання намірів вчинити геноцид чи масову екстермінацію після того, як вони вже відбулися. Натомість ревізіонізм учений визначив, як спробу створити новий наратив, який би зовсім по іншому описував контекст подій, найчастіше поділяючи відповідальність між творцями геноцидного насилля та їх жертвами Rene Lemarchand, Forgotten genocides. (Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2011). 190 p..

Важливий внесок у вивчення заперечення геноциду зробили американські історики Майкл Шермер (нар. 1954) та Алекс Гробман (нар. 1966), які емпірично довели універсальність форм і методів заперечення, що їх використовують негаціоністи. До такого висновку дослідники дійшли порівнюючи тактику, яку використовували особи, що заперечували Голокост, та ті, хто заперечував факт масових убивств китайців, вчинених японською армією у Нанкіні протягом грудня 1937 - січня 1938 рр. Michael Shermer and Alex Grobman, Denying History, 237. Це спостереження має важливе значення, оскільки заперечення Голокосту та Нанкінської різанини розвивалися цілком незалежно й тут не може йтися про якість прямі запозичення.

Українська дослідниця М. Антонович за аналогією із цивільним правом запропонувала розділяти усі випадки заперечення геноциду на “добросовісні” та “недобросовісні”. Перші, на її думку, можуть виникнути унаслідок уведення в оману, незнання чи неадекватного аналізу наявної інформації, натомість другі - через бажання реалізувати власні політичні чи бізнесові інтереси, а також через страх відповідальності за вчинений злочин геноциду Мирослава Антонович, “Проблема заперечення злочину Голодомору”, 23..

У багатьох випадках в основі заперечення Голодомору лежить бажання утвердити псевдоісторію на догоду сучасним політичним чи ідеологічним інтересам. Відомий канадський дослідник історії та теорії геноцидного насилля Адам Джонс (нар. 1963) уважає, що заперечення геноциду часто відображає не стільки маргінальну позицію окремих осіб, як “суспільний консенсус”, що виникає на основі “індивідуального та колективного нарцисизму” Адам Джонс, Геноцид. Вступ до глобальної історії, з англійської переклала Катерина Диса. (Київ: Дух і Літера, 2019), 540.. Погоджуючись із таким твердженням, можемо доповнити його логічним висновком про те, чому головними промоторами кампанії заперечення Голодомору були владні еліти СРСР та Російської Федерації. Виходячи із міркувань політичної доцільності, очільники Радянського Союзу, а згодом і сучасної Росії уважали небезпечним для своєї влади розкриття правди про вчинений у 1932-1933 рр. Голодомор-геноцид, а тому пробували приховати її чи підмінити спотвореними наративами у дусі альтернативної історії.

Протягом понад вісімдесяти років, які минули із часу Голодомору 19321933 рр., заперечення цього злочину пройшло кілька етапів. Протягом 1930-х - першої половини 1980-х рр. комуністичний режим СРСР узагалі заперечував факт масового голоду. Паралельно із цим існував наратив про труднощі із забезпеченням продуктами харчування, що стали наслідком фатального збігу непереборних природніх умов, які призвели до неврожаю. Наприкінці 1980-х рр. сформувався новий наратив, який пояснював голод 1932-1933 рр. відступом сталінського режиму від ленінської політики кооперації та, почасти, дезорганізацією аграрного сектора СРСР під час його перебудови на колгоспний лад. При цьому, частково визнавши важкі наслідки Голодомору, негаціоністи продовжували заперечувати його антиукраїнський характер, заявляючи, натомість, що голод був “спільною трагедією усього СРСР”. Третій етап заперечення Голодомору розпочався із приходом до влади у Російській Федерації Володимира Путіна, й набрав найбільшої інтенсивності у 2008-2009 рр. З дещо нижчою інтенсивністю цей період заперечення продовжується й натепер.

Заперечення Голодомору в СРСР

Заперечення голоду 1932-1933 рр. було важливим елементом інформаційної політики СРСР початку 1930-х рр. Більшовицький режим намагався приховати інформацію про голод, що, згідно із юридичною логікою є неспростовним доказом вчинення злочину геноциду Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932--1933 годов. Итоговый отчет. (Киев: Отделение редакционно-издательской и рекламной деятельности УкрЦЭНДИСИ, 1990), 118, 122.. Якщо більшовики не мали наміру зумисно виморювати голодом наддніпрянських українців, тоді вони повинні були б прийняти запропоновану галицькими українцями гуманітарну допомогу, чи попросити допомоги від міжнародних організацій, як це відбулося під час голоду 19211923 рр. Між тим, на міжнародній арені Москва заперечувала будь-яку інформацію про голод і заявляла, що жодна гуманітарна допомога їй не потрібна Василь Марочко, “Дипломатія замовчування: ставлення західноєвропейських держав до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні”, Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико- політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. Міжнародна науково-теоретична конференція, Київ, 28 листопада 1998 р. Матеріали, за редакцією Станіслава Кульчицького та ін. (Київ-Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2000), 151.. У відповідь на запит у справі голоду 1932-1933 рр. голови Міжнародного комітету Червоного Хреста Макса Губера, голова виконкому Товариства Червоного Хреста та Червоного Півмісяця СРСР Авель Єнукідзе офіційно заперечив інформацію про голод й висловив протест проти “ свідомої наклепницької кампанії, організованої ворожими щодо СРСР білогвардійськими організаціями"1. Заперечення реальності комуністичним режимом було настільки масштабним та всеохопним, що навіть у службовій документації державних та партійних органів із грифом “ для службового користування”, а подекуди навіть й “особливо секретно", слово голод майже не вживалося Андрій Козицький, Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХст. (причини, особливості, наслідки). (Львів: Літопис, 2012), 179. Віктор Ґудзь, “Вітчизняні історики про інформаційну блокаду подій 1932-1933 років в українському селі”, Грані історії: збірник наукових праць 8, за редакцією Віктора Докашенка. (Артемівськ: Видавництво Горлівського інституту іноземних мов Державного навчального закладу “Донбаський державний педагогічний університет”, 2015): 36.. У аналогічний спосіб у книгах реєстрації смертності у 19321933 рр. на позначення смерті від голоду почали використовуватися різноманітні терміни, які мали “замаскувати" причини загибелі людей унаслідок тривалого голодування Геннадій Іванущенко, “Діагнози про смерть в період Голодомору 1932-1933 років, як джерело створення персональних баз даних”, Сумський історичний портал, доступно 28 квітня 2021, http://history.sumy.ua/research/article/178-diagnozi prosmert vperiod golodomoш19321933rokrv yakdzherelostvorennyapersonalnikhbazdanikh.html.

Тривале та вперте заперечення радянським керівництвом факту голоду 19321933 рр. само по собі є доказом існування геноцидного наміру та вчинення геноциду. Зважаючи на це, сучасні російські історики пробують знайти пояснення, чому Кремль уперше у історії Російської імперії та СРСР намагався утримати у таємниці інформацію про голод. Відомий російський історик сільського господарства Віктор Кондрашин (нар. 1961) пояснює таку поведінку бажанням більшовицької влади зберегти свій престиж як на міжнародній арені, так й усередині країни Виктор Кондрашин, Голод 1932-1933 гг.: Трагедия российской деревни. (Москва: Политическая энциклопедия, 2018), 424.. На думку ученого, визнання факту голоду нібито могло розцінюватися як визнання поразки обраної Й. Сталіном моделі модернізації країни, а в умовах існування усередині більшовицької партії потужної опозиції, радянський диктатор не міг на це погодитися. Так само, відмова визнати факт голоду на зовнішньополітичній арені нібито була викликана острахом продемонструвати слабкість СРСР перед загрозою військового зіткнення з Німеччиною чи Японією Виктор Кондрашин, Голод 1932-1933 гг., 250.. Запропоновані російським науковцем пояснення не витримують критики. Варто нагадати, що Німеччина, де очолюваний лідером нацистів Адольфом Гітлером коаліційний уряд прийшов до влади щойно 30 січня 1933 р., у цей період ще не мала спільного кордону із СРСР, та, згідно із умовами Версальського мирного договору, володіла лише символічними збройними силами. Що ж стосується Японії, на початку 1930-х рр. вище керівництво Радянського Союзу сприймало її як виразно слабшого противника. Усього за кілька днів до початку повномасштабної агресії Японії у Маньчжурії, 14 вересня 1931 р. Иосиф Сталін писав до Лазаря Кагановича про необхідність виявити стриманість щодо японської політики у регіоні:

“З Японією потрібно пообережніше. На своїх позиціях стояти потрібно твердо та

непохитно, але тактика повинна бути більш гнучкою, обачливою [...] Час для наступу

ще не прийшов” Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936гг., составили Олег Хлевнюк, Роберт Уильям Дэвис, Людмила Кошелева и др. (Москва: Российская политическая энциклопедия, 2001), 66..

Після появи у країнах Заходу перших пресових публікацій про голод в СРСР та, зокрема, Україні, радянський уряд вдався до кроків, які мали на меті посилити контроль за поширенням інформації про ситуацію у голодуючих регіонах. Іноземним кореспондентам було заборонено відвідувати ті райони, які вразив голод James E. Mace, “The Politics of Famine: American Government and Press Response to the Ukrainian Famine 1932-1933”, Holocaust and Genocide Studies 3, 1 (1988): 79.. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. “ під постійний контроль ЦК” приписувалося взяти діяльність 22 газет, які виходили у найважливіших хлібозаготівельних районах Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали, упорядкував Руслан Пиріг. (Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2007), 389.. У такий спосіб влада збиралася відфільтровувати відкриті джерела інформації, повідомлення у яких могли підтвердити факт голоду. Працівники радянської спецслужби перлюстрували кореспонденцію, яка висилалася із України за кордон. Це стосувалося не лише громадян УРСР, але й іноземців, які перебували на радянській території. Зроблені у Харкові австрійським інженером Александром Вінерберґером фотографії, що згодом стали важливими свідченнями Голодомору, вдалося перевезти через кордон лише завдяки допомозі австрійських дипломатів, що працювали у СРСР Василь Марочко, “Вінербергер - фотограф Голодомору”, Міждисциплінарні підходи у дослідженні Голодомору-геноциду: Матеріали IVМіжнародної науково-практичної конференції (19листопада 2020р.). (Житомир: Полісся, 2021), 101..

Водночас із блокуванням інформації про голод 1932-1933 рр. комуністичний режим вдавався до контрпропагандистської операції, яка полягала у спростуванні тих повідомлень про голодування та смерть людей, які попри всі зусилля радянських спецслужб просочувалися на Захід. Чільну роль у цій кампанії відіграв британець за походженням Волтер Дюранті, який був керівником кореспондентського бюро американської газети “Нью-Йорк таймс” (New York Times) у Москві. Попереднього року журналіст був відзначений престижною Пулітцерівською премією, тому його уважали у Москві достатньо авторитетною кандидатурою для заперечення інформації про голод у СРСР. Насамперед В. Дюранті взявся за спростування заяв про голод в Україні британського журналіста, валійця за походженням Ґарета Джонса. 31 березня 1933 р. В. Дюранті опублікував у “Нью-Йорк таймс” допис під промовистим заголовком “Росіяни голодні, але не голодують” (Russians Hungry But Not Starving). У цій статті, в якій “росіянами” були названі всі мешканці СРСР, він писав:

“насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням [...]. Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні - теперішні труднощі швидко забудуться” Цит. за: Джеймс Мейс, “Повість про двох журналістів”, 147..

Журналіст спробував висунути зручне для більшовиків пояснення - порівняно незначну смертність, за його словами, викликав не голод, а хвороби, а оповіді про голодування були сильно перебільшеними. Таким чином В. Дюранті вдався до заперечення у формі тривілізації проблеми, свідомо її применшуючи та баналізуючи. Той факт, що у публікації взагалі не була згадана Україна, теж можна розцінити як спосіб “невинного заперечення”.

За особистими переконаннями В. Дюранті належав до симпатиків комуністичної ідеї, й хоча, як твердили його знайомі, володів інформацією про голод в Україні, він уважав за недоцільне з точки зору міжнародного комуністичного руху викривати злочинні дії радянського керівництва. Як він заявляв в приватному колі, така інформація була б на користь ультраправим силам в Західній Європі та США. 26 вересня 1933 р. у приватній розмові із працівником британського посольства у Москві Вільямом Стренджем В. Дюранті сказав, що населення України у результаті голоду скоротилося на 4-5 мільйонів осіб, а загальна кількість померлих від голоду в СРСР навряд чи менша 10 мільйонів осіб. Британський дипломат зафіксував цю інформацію та передав до Лондона, завдяки чому повідомлення про особисту обізнаність В. Дюранті у реальному стані справ в Україні було зафіксоване документально Marco Carynnyk, “Making the News Fit to Print: Walter Duranty, the New York Times and the Ukrainian Famine of 1933”, Famine in Ukraine 1932-1933, edited by Roman Serbyn and Bohdan Krawczenko. (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986), 87..

В. Дюранті не особливо приховував, що його журналістська діяльність відбувається в тісному контакті із урядовими органами СРСР Ray Gamache, Gareth Jones: Eyewitness to the Holodomor. (Cardiff: Welsh Academic Press, 2013), 139.. Ще навесні 1931 р., під час розмови із працівником американського посольства в Берліні Альфредом Вільямом Кліфотом, журналіст заявив, що згідно із угодою між радянськими органами влади та редакцією “Нью-Йорк таймс”, його публікації “відображають офіційну точку зору радянського уряду”, а не його власну. Американський дипломат згадав про цей факт в меморандумі, який вислав до Вашингтона 4 червня 1931 р. James E. Mace, “The Politics of Famine”, 83.

Ще одним журналістом та літератором, який виступив із активними запереченнями повідомлень про голод в Україні, став кореспондент американської газети “Нейшен” (The Nation) Луї Фішер, який також був переконаним прихильником комунізму. Обох журналістів - В. Дюранті та

Л. Фішера - у листопаді 1933 р. радянський партфункціонер Карл Радек зарахував до списку п'яти осіб, які зробили найбільший внесок у справу встановлення дипломатичних стосунків між США і СРСР Marco Carynnyk, “Making the News Fit to Print”, 83. Іншими трьома особами були: дипломат Вільям Булліт, письменник Реймонд Роббінс та сенатор Вільям Бора..

Л. Фішер тривалий час жив у Москві, де видав дві книги, у яких з апологетичних позицій виправдовував зовнішню політику Радянського Союзу. Зважаючи на тривале перебування в СРСР його уважали фахівцем із радянських справ. На початку 1933 р. Л. Фішер виступав із циклом лекцій в Оклагомі та Каліфорнії (США). У ході своїх виступів він заявляв, що жодної трагедії голоду в СРСР немає, а труднощі зі продуктами харчування є побічним наслідком процесів індустріалізації, які саме почалися в СРСР й головними винуватцями цих труднощів є “контрреволюційні шкідники”. У 1934 р. на запрошення радянського уряду Л. Фішер знову відвідав Україну (вперше він був в районах уражених голодом ще у жовтні-листопаді 1932 р.), і, як сам заявив, знову не зауважив там голоду чи його слідів James W. Crowl, Angels in Stalin 's Paradise: Western Reporters in Soviet Russia, 1917 to 193 7. A Case Study of Louis Fischer and Walter Duranty. (Lanham; New York; London: University Press of America, 1982). 224 p.. У середині 1930-х рр. Л. Фішер написав кілька статей, у яких вже постфактум заперечував голод 1932-1933 рр., заявляючи, що в Україні мали місце лише порівняно незначні проблеми із забезпеченням населення харчами.

Пропагований Л. Фішером наратив переносив відповідальність за голод на самих жертв - “контрреволюційних шкідників”. Тим самим американський журналіст поширював оцінку, автором якої був особисто Й. Сталін. Зустрічаючись 13 травня 1933 р. із американським письменником Реймондом Роббінсом, радянський диктатор представив наступну версію причин голоду:

“По наших правилах, по наших законах хліб дають тільки за роботу. Хто не працює, той хліба не отримує. Ця частина селян вступила до колгоспів узимку, а у наш гарячий час вона не працювала. Так що хліба вони не отримують. Тому деяка частина селян зараз голодує. У нас такий лад: хто трудиться, той може жити добре [...]. Вони [ж] дотримувалися тієї точки зору, що якщо вони вступили до колгоспів, держава повинна їм усе дати [...]. Колгоспники ще нас сварять: “Не можна допомагати ледарям, хай вони загинуть!” [...] Ось саме через ці причини збір урожаю у деяких місцях, особливо на Україні, відбувся незадовільно [...]. Ось ви будете на півдні й побачите, що частина індивідуальних селянських господарств, яка не увійшла до колгоспів, ця частина селян страшно голодує й навіть гине. Чому так вийшло? Вони вже рік, як відмовилися орати. Ось ця частина індивідуальних селян надіялися вкрасти хліб й прогодуватися цим краденим хлібом. А у нас красти дуже погано. Вони звикли із цим жити, оскільки не поважають суспільної власності.

У минулому році, враховуючи усе це, ми видали закон про священність суспільної власності [Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” від 7 серпня 1932 р. - “закон про п'ять колосків”] і будемо серйозно саджати тих, що крадуть хліб, кукурудзу й т. ін. Багато чого вони крадуть. Десятками пудів. Тепер ситуація у зв'язку із цим законом змінилася. Їм дуже важко красти. Але вони не орали й не сіяли, надіючись вкрасти, але красти не можна, красти стало дуже важко, й тепер вони страшно голодують. Так що неповага до суспільної власності заставляє одну частину селян, яка хотіла виїхати на злодійстві, страшно страждати.

Що ж стосується колгоспників, у яких свідомість суспільної власності розвинулася настільки, що вони голодуючим індивідуальним селянам жодної допомоги надавати не хочуть, то коли ми, держава, надаємо допомогу цим колишнім злодіям, що були позбавлені можливості красти суспільну власність, колгоспники нас сильно лають” Цит. за: Игорь Курляндский, Сталин, власть, религия. (Москва: Кучково поле, 2011), 88-89..

Опосередкованим методом заперечення Голодомору, до якого більшовицький режим СРСР вдавався вже у момент його вчинення, стало відволікання уваги шляхом штучного створення іншого інформаційного приводу, який, згідно із наміром його організаторів із радянських спецслужб, мав притягнути увагу громадськості у країнах Заходу. Бажаючи відвернути увагу світової громадськості від Голодомору, у березні 1933 р. радянські спецслужби заарештували за звинуваченнями у саботажі та шпигунстві шістьох британських інженерів кампанії “Метрополітен-Віккерс”, які працювали в СРСР за контрактом, обслуговуючи обладнання електростанцій. Звертає на себе увагу той факт, що судовий процес над британцями почався уже через місяць після їх арештів - 12 квітня 1933 р. Стеження за британськими інженерами та збір інформації про них ОДПУ розпочало наприкінці січня 1933 р., арешти відбулися проти ночі 12 березня 1933 р. Зазвичай слідство та підготовка до суду у СРСР тривали значно довше. До прикладу, у випадку Шахтинської справи від перших арештів підозрюваних до початку суду минув майже рік, у випадку процесу Промпартії, Першого та Другого Московських процесів цей термін складав приблизно по пів року. Єдиною політичною справою у СРСР 1930-х рр., коли суд почався вже через місяць після арешту підозрюваних, став перший із п'яти процесів у справі убивства Сергія Кірова Юрий Жуков, Иной Сталин. Политические реформы в СССР в 1933--1939 гг. (Москва: “Вагриус”, 2003), 105. Другий, третій та четвертий процеси у цій справі почалися через півтора - два місяці після арештів підозрюваних, останній п'ятий - майже через два з половиною місяці..

На певний час західна преса передбачувано переключилася на висвітлення долі обвинувачених британців, що відвернуло її увагу від Голодомору. Московський кореспондент “Юнайтед Пресс Інтернешенел” (United Press International) Юджин Лайонс описав у своїх спогадах зустріч між радянським цензором Костянтином Уманським та акредитованими у Москві західними журналістами, які хотіли бути присутніми на планованому процесі над британськими інженерами Eugene Lyons, Assignment in Utopia. (New York: Harcourt, Brace and Company, 1937), 575-576.. На цій зустрічі, яка відбулася у кінці березня 1933 р., радянський цензор уклав із західними журналістами домовленість про те, що взамін за їх допущення на процес інженерів, репортери не будуть писати про голод. Крім цього західні журналісти мали пообіцяти, що у своїх публікаціях вони заперечать твердження Ґ. Джонса про голод в Україні Famine in Ukraine 1932-1933, edited by Roman Serbyn and Bohdan Krawczenko. (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986), 16-11. ⁴¹ Eugene Lyons, Assignment in Utopia, 516.. Ю. Лайонс згадував, що спочатку К. Уманський вимагав, щоб західні журналісти прямо спростували заяви Ґ. Джонса, але у ході багатогодинного спільного споживання алкоголю їм вдалося домовитися про те, щоб лише “у обтічних фразах засудити Джонса як брехуна” (in round-about phrases damned Jones as s liar)41.

Про імітативний характер судового процесу над британськими інженерами свідчить нетипово м'які для СРСР вироки, які винесли підсудним: одного із них виправдали, трьох вислали за межі СРСР, одного засудили до двох, а іншого - до трьох років ув'язнення. При цьому, двох британців, що отримали реальні тюремні терміни, звільнили уже у липні 1933 р., після чого вони безперешкодно виїхали із СРСР. Таким чином, два засуджені інженери відбули усього по чотири місяці ув'язнення, враховуючи час проведений у слідчому арешті. Використавши процес у якості інформаційної операції, Кремль не мав наміру у цей момент псувати стосунків із Заходом Arch J. Getty and Oleg V Naumov, The Road to Terror: Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1929-1939. (New Haven, CT: Yale University Press, 1999), 113..

Ще одним елементом кампанії заперечення Голодомору у 1933 р. стало проведення за межами СРСР мітингів та демонстрацій із протестами проти “наклепів” на “першу у світі державу робітників та селян”. Таким чином Кремль мав намір створити видимість того, що повідомлення про голод 19321933 рр. буцімто викликають недовіру у широких верств громадськості у країнах Заходу. Міжнародна комісія юристів, яка протягом лютого 1988 р. - листопада 1989 р. займалася розслідуванням голоду 1932-1933 рр. в Україні, прийшла до висновку, що одним із організаторів цієї пропагандистської кампанії був німецький комуніст та діяч міжнародного антифашистського руху Віллі Мюнцберґер Международная комиссия по расследованию голода, 119.. Керівники комуністичних партій у країнах Заходу отримали із Москви вказівку усілякими силами спростовувати інформацію про голод в СРСР та перешкоджати її поширенню. Подекуди протидія поширенню інформації про Голодомор набувала насильницьких форм. До прикладу, виконуючи доручення про заперечення голоду в СРСР, члени компартії США намагалися 18 листопада 1933 р. завадити американцям українського походження пройти траурним походом через Нью- Йорк. Похід був організований представниками української діаспори у США на вшанування жертв Голодомору. Великий мітинг української діаспори у Чикаго 11 грудня 1933 р., на якому розповідали про голод в Україні, завершився побоїщем, після того, як на зібрання українців напали кілька сотень місцевих комуністів. Унаслідок організованих комуністами у Чикаго бешкетів було поранено понад сто осіб. Аналогічні події мали місце у Канаді: у листопаді 1933 р. масові зіткнення відбулися під час присвяченого пам'яті жертв штучного голоду в Україні віча, яке українська діаспора організувала у Вінніпезі, а також на зібранні канадських українців у місті Садбері Леся Онишко, “Голодомор 1932-1933 років в Україні: основні етапи поширення інформації”, Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, за редакцією Ігоря Соляра 32 (2019): 75..

Із запереченням заяв про голод в Україні активно виступали члени Комуністичної партії Західної України. Намагаючись спростувати інформацію про Голодомор, галицькі комуністи та ліві інтелектуали не просто заперечували його, а й твердили водночас, що від голоду у 1933 р. страждали українські мешканці західноукраїнських земель, що перебували під владою Польщі. Зокрема, такі заяви робив Антін Крушельницький, редактор совєтофільського журналу “Нові шляхи”, який виходив у Львові на радянські гроші “Таємна доповідь А. Крушельницького `Погляд на західноукраїнське життя в 1933 р.' 17 березня 1934 р.”, Україна--Польща, 1920--1939рр.: З історії дипломатичних відносин УССР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали. (Київ: Дух і літера, 2012), 432-433.. Заяви про “голод” на контрольованих Польщею землях були типовим прикладом поєднання буквального та імплікативного заперечення. Вибудована комуністичними пропагандистами схема була досить складною і химерною. Вони пробували довести, що, “спричинивши справжній голод” у Галичині, Польська держава та українська буржуазія відвертають увагу від нього оповідями про “ вигаданий голод” у Українській СРР. У психологічному плані таке заперечення ґрунтувалося на механізмі перенесення вини на того, хто викрив злочин.

Для заперечення Голодомору більшовицький режим використовував візити до СРСР відомих та авторитетних у країнах Заходу осіб, які вирізнялися своїм приязним ставленням до лівої ідеї. Так, зокрема, протягом серпня-вересня 1933 р. Україну відвідував колишній прем'єр-міністр Франції Едуар Ерріо, який побував на Одещині, у Харкові, Києві та Дніпропетровську (тепер м. Дніпро). У ході подорожі французький політик не побачив жодних слідів голоду, про що заявив, повернувшись на батьківщину. Візит Е. Ерріо відбувався за ретельно спланованим сценарієм і під контролем радянської спецслужби, яка підготувала відповідні локації та статистів, що вдавали “простих українців” Ірина Дмитришин, “Чому Едуард Ерріо нічого не побачив”, Проблема екзистенційного вибору під час Голодомору-геноциду: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (20 листопада 2019р.). (Київ: Видавець Мельник М. Ю., 2020), 137-146..

Безпосередньо в Україні більшовицький режим застосовував тактику заперечення Голодомору, яку, користуючись термінологією відомого британського соціолога та соціального антрополога Пола Коннертона (нар. 1940), можна визначити як “агресивне стирання” Paul Connerton, “Seven Types of Forgetting”, Memory Studies 1, 1 (2008): 60-61.. Ця кампанія була розрахована на тривалу перспективу й полягала у поєднанні нищення документальних свідчень учиненого злочину із активним залякуванням свідків, яким недвозначно давали зрозуміти, що вони повинні забути про все побачене. Щодо тих, хто пробував зберегти пам'ять про Голодомор, комуністична влада використовувала репресії. До прикладу, особисті щоденники, що містили оповіді про голод 1932-1933 рр. стали незаперечним доказом “контрреволюційності” партійного слідчого, секретаря партосередку Київської обласної контрольної комісії Дмитра Заволоки та вчительки із Харківщини Олександри Радченко, яких репресували, відповідно, у 1935 і 1945 роках54. Хоча більшовицька влада ніколи не оголошувала, що збереження інформації про голод 1932-1933 рр. буде розглядатися як злочин, ніхто із українців не мав у цьому жодного сумніву. У передмові до збірника, до якого увійшли тексти семи щоденників очевидців Голодомору, сучасний український дослідник Ярослав Файзулін підкреслив:

“кожен розумів: щоденник може відіграти й фатальну роль - призвести до арешту, заслання або смерті. Такі побоювання на якомусь із етапів життя з'являлися майже у кожного з цих сімох. Вони робили перерви у записах і навіть вагалися, чи не знищити свої нотатники, але ніяк не наважувалися: ті були частиною їхнього життя, тож кожен рано чи пізно повертався до своїх записів” Голодомор 1932--1933 років в Україні: документи і матеріали, 33. "Репресовані" щоденники. Голодомор 1932--1933 років в Україні, за редакцією Ярослава Файзуліна. (Київ: Фенікс, 2018), 5. Ніна Лапчинська, 33 запитання і відповіді про Голодомор-геноцид. (Дрогобич: “Коло”, 2018), 72. Ольга Веселова, “Меморіальні знаки й пам'ятники жертвам голоду-геноциду 1932-1933 рр. в Україні”, Краєзнавство 1-2 (2009): 173..

Ніна Лапчинська звернула увагу на те, що фіксування фактів про Голодомор продовжувало уважатися в Україні злочином й після смерті Й. Сталіна, оскільки засуджені за такі вчинки люди отримували відмови у реабілітації до самого кінця існування комуністичного режиму СРСР56.

Іншими формами “агресивного стирання” стали приховування, знищення або фальсифікація первинних джерел (актів громадського стану, даних переписів, архівних записів), а також ліквідація або перепланування цвинтарів, на яких були поховані жертви Голодомору: “на братських могилах загиблих від голоду селян прокладали дороги, будували кафе, улаштовували дискотеки”57. При цьому слід зазначити, що усі ці дії були водночас важливими інструментами і заперечення, і приховування злочину Голодомору.

Особливих масштабів набрали маніпуляції із демографічною інформацією. У 1934 р. відділи запису актів громадського стану передали із відання Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР до Народного комісаріату внутрішніх справ, себто радянської служби державної безпеки. 28 вересня 1935 р. опубліковано Постанову РНУ СРСР і ЦК ВКП(б) “Про постановку обліку природного руху населення”, у якій містилося твердження про те, що у попередні роки у відділах записів актів громадського стану діяли “класові вороги” (духовенство та куркулі), які проводячи “контрреволюційну, шкідницьку роботу” зумисно завищували кількість смертей та недообліковували народження, наслідком чого стало хибне уявлення про низький рівень природного приросту населення Сергій Білан, “Перепис населення 1937 р. як джерело вивчення історії українського селянства у передвоєнну добу”, Наукові записки з української історії 32 (2012): 290. Станіслав Кульчицький, “Український Голодомор: оцінка втрат”, Краєзнавство 4 (2013): 39.. Професор Станіслав Кульчицький звернув увагу на два публічні виступи Й. Сталіна, у яких більшовицький диктатор зробив голослівні заяви про зростання чисельності населення СРСР після 1933 р., що без найменшого сумніву, було способом утвердити офіційний наратив про відсутність важких демографічних наслідків Голодомору. За словами С. Кульчицького: “Щоб припинити циркуляцію чуток про величезні втрати внаслідок голоду, Сталін взяв на себе функцію монопольного інформатора з питань смертності, народжуваності й загальної чисельності населення”59. Матеріали всесоюзного перепису 1937 р. були засекречені, а особи які проводили цей перепис - репресовані Сергій Білан, “Перепис населення 1937 р.”, 292..