Заперечення голодомору: методи та наративи

Комуністичні лідери СРСР обрали тактику “глухої оборони”, яка полягала в повному запереченні самого факту голоду 1932-1933 рр. та відмові від будь- якої дискусії із тими західними політиками чи науковцями, які стверджували протилежне. Однак на початку 1980-х рр. ситуація почала змінюватися. Трансформація офіційного наративу щодо голоду 1932-1933 рр. була викликана намірами української діаспори США та Канади провести масштабні заходи на вшанування 50-річчя Голодомору.

Перші повідомлення про підготовку української діаспори до відзначення 50-річчя голоду 1932-1933 рр. надійшли до Москви наприкінці грудня 1982 р. Володимир В'ятрович, “КҐБ проти правди про Голодомор”, 580. Центральні органи влади СРСР переслали цю інформацію до Києва. Реагуючи на неї, секретар ЦК КПУ Олександр Капто та керівник КДБ УРСР Степан Муха підготували таємний обіжник “Про пропагандистські та контрпропагандистські заходи на протидію розв'язаній реакційними центрами української еміграції кампанії в зв'язку з продовольчими труднощами, що мали місце на початку 30-х років на Україні”, який 11 лютого 1983 р. завізував перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Документ був утриманий у традиційному стилі повного заперечення, зокрема, у ньому йшлося: “З огляду на те, що нам невигідно з даного питання вступати у відкриту полеміку з націоналістичними писаками, в даний час зусилля зосереджені на пропаганді у республіці і на зарубіжні країни досягнень сільського господарства Радянської України, перетворень в селі, що стали можливими завдяки перемозі колгоспного ладу”62. Плановане пропагування “досягнень” сільського господарства УРСР можна оцінити як приклад імплікативного заперечення: радянська сторона у такий спосіб давала зрозуміти, що будь-які оповіді про голод у такій багатій хліборобськими традиціями та ресурсами країні як Україна безпідставні.

Радянське керівництво пильно стежило за представниками української діаспори, які поширювали інформацію про Голодомор. Комітет державної безпеки здійснив низку заходів, які мали перешкодити у такій діяльності. У інформаційних повідомленнях КДБ УРСР від 19 травня та 31 травня 1983 р. керівники спецслужби звітували партійному керівництву, що з метою протидії “наклепницькій кампанії” присвяченій 50-й річниці голоду 1932-1933 рр. в Україні, КДБ готує для західної преси спеціальні матеріали й користуючись “оперативними можливостями” просуває їх “в закордонну прогресивну пресу”63.

Основним методом протидії кампанії поширення відомостей про Голодомор радянська спецслужба обрала дискредитацію керівників Світового конгресу вільних українців та інших середовищ української діаспори, які підіймали питання Голодомору 1932-1933 рр. Радянська пропаганда висунула тезу про те, що обстоюванням зумисного характеру голоду 1932-1933 рр. нібито займаються колишні колаборанти, які співпрацювали із нацистами під час Другої світової війни. У такий спосіб працівники КДБ пробували переключити увагу із інформації про Голодомор на середовище, яке намагалося донести цю інформацію до широкого загалу в країнах Заходу. Подібна тактика для радянських спецслужб була не новою, у 1960-х - 1970-х рр. таємна агентура КДБ у країнах Заходу вже проводила кампанію дезінформації, скеровану на те, аби скомпрометувати українських націоналістів звинуваченнями у “антисемітизмі”. Як переконливо продемонстрував В. В'ятрович, метою цієї спецоперації було “унеможливити контакти між представниками українського та єврейського національних рухів, [...] убезпечитися від їх можливого переростання в активну співпрацю”64.

Таємна операція КДБ із дискредитації громадських діячів та науковців, що займалися поширення інформації про трагічні наслідки Голодомору в Україні, та заперечення самого факту голоду 1932-1933 рр., отримала кодову назву “Фарисеї”. Стратегічну модель цієї операції сучасний український дослідник В. Бабка описує наступним чином: “спростування невигідних образів історичної пам 'яті; дискредитація носіїв історичної пам 'яті; представлення альтеративних образів”65. Крім цього, через свою агентуру Джеймс Мейс, “Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.)”, Український історичний журнал 1 (1995): 35. Василь Даниленко, “Документи з історії боротьби КДБ УРСР”, 68-69. Володимир В`ятрович, “Кухня антисемітизму від КҐБ”, Історія із грифом "Секретно". Українське ХХ століття. (Львів: Часопис, 2013), 507. Володимир Бабка, “Історична пам'ять доби Перебудови в Україні: вектори трансформації”, 231.

КДБ здійснював заходи, що мали посилити протистояння між двома відламами Організації Українських Націоналістів, так аби під час відзначення 50-річчя голоду 1932-1933 рр. українські організації в діаспорі не змогли виступити консолідованим фронтом Василь Даниленко, “Документи з історії боротьби КДБ УРСР”, 74, 80..

Отримавши інформацію про те, що “оунівці роблять спроби через родичів, які мешкають в УРСР та інші зв 'язки збирати інформацію про осіб, які померли в 1932-1933 рр., для того, щоб включити їх до списків `жертв штучного голоду'”, Перше управління КДБ УРСР розробило 28 червня 1983 р. спеціальний план оперативно-службових заходів, відповідно до якого основні підрозділи спецслужби мали протидіяти збору інформації про голод 1932-1933 рр. безпосередньо на територій України Василь Даниленко, “Документи з історії боротьби КДБ УРСР”, 69-70..

Офіційний погляд Радянського Союзу на Голодомор представив посол СРСР в Канаді Олександр Яковлєв, який 23 квітня 1983 р. поширив прес-реліз, в якому заявляв, що голоду 1932-1933 рр. в Україні взагалі не було. Документ стверджував, що в той час Україна переживала лише певні труднощі спричинені засухою, а українське куркульство вчиняло акти терору проти прибічників радянської влади:

“Те, що відбулося на Україні навіть близько не нагадувало загального лиха, ледве не національної трагедії, як про це пишуть у канадській пресі найзапекліші антирадянщики. Навпаки, переважала атмосфера ударної праці та безпрецедентного ентузіазму, оскільки народ приступив до виконання великих економічних і соціальних планів" Цит. за: Международная комиссия по расследованию голода..., 118..

Реліз розіслали в усі великі газети Канади, на радіо та телебачення, в університети, членам парламенту та відомим політикам. 5 липня 1983 р. посольство СРСР в Канаді висловило протест проти планів спорудити в центрі Едмонтона монумент для увічнення пам'яті про жертв Голодомору. У такий спосіб, радянська сторона давала чіткий сигнал, що підтримка урядом Канади українського наративу про Голодомор погіршить відносини СРСР із Канадою.

10 жовтня 1983 р. на Генеральній Асамблеї ООН в Нью-Йорку виступив представник делегації УРСР в ООН, завідувач відділу зарубіжної історіографії і проблем ідеологічної боротьби Інституту історії України АН УРСР, доктор історичних наук Іван Хміль (1923-2003), який заперечив інформацію про голод 1932-1933 рр. Радянський науковець назвав Голодомор вигадкою українських націоналістів, які під час Другої світової війни співпрацювали із нацистами Віктор Ґудзь, “Вітчизняні історики про інформаційну блокаду”, 38.. За словами І. Хміля, переселившись після війни до США, ці націоналісти, пробували створити собі образ “жертв радянського режиму", з тим, аби уникнути відповідальності за вчинені під час війни воєнні злочини70. Водночас із тим, І. Хміль звернувся до науковців Українського науково-дослідного інституту при Гарвардському університеті із неофіційною пропозицією “облишити виконання [...] програми досліджень Голодомору в Україні, а натомість отримати доступ до всіх архівних документів часів козаччини ”71.

Ведучи демагогічну кампанія заперечення голоду 1932-1933 рр. радянські чиновники намагалися перевести обговорення в русло протистояння соціалістичної та капіталістичної систем. Завідувач відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ Леонід Кравчук, який згодом став першим президентом незалежної України, у скерованій до відділу міжнародної інформації ЦК КПРС доповідній записці від 6 листопада 1983 р., пропонував: “у зв'язку з підключенням до кампанії про `голод ' адміністрації США і особисто Рейгана, на наш погляд, можливі окремі публікації про її злобно-спекулятивний характер з наведенням фактів не придуманого, а реального голоду в ряді латиноамериканських країн, пограбованих американським імперіалізмом, та й в самих США - серед сільськогосподарських робітників, ряду національних меншин і расових груп”72. Пропозиція Л. Кравчука цілковито вкладалася у вже апробовану більшовицькою пропагандою у 1930-х рр. схему заперечення Голодомору через перенесення відповідальності.

Другий етап кампанії заперечення Голодомору у 1980-х рр. почався після того, як у січні 1985 р. згідно із рішенням Конгресу США була створена спеціальна комісія, яка мала дослідити факти голоду 1932-1933 рр. в Україні, а наступного 1986 р. вийшла друком присвячена Голодомору монографія Роберта Конквеста “Жнива скорботи” (Harvest Sorrow)73. У 1987 р. своєрідною відповіддю на наукові дослідження Р. Конквеста, Дж. Мейса, Р. Сербина та Б. Кравченка став вихід у світ книги канадського журналіста та профспілкового діяча Даґласа Тоттла (1944-2003) “Омана, голод і фашизм: міф українського геноциду від Гітлера до Гарварду”74. Як виявилося вже після розпаду СРСР, цю публікацію на замовлення комуністичного режиму в Москві понад два роки Американський політолог українського походження Ярослав Білинський (нар. 1932) логічно зауважив, що навіть якщо хтось із осіб, які були прихильниками концепції Голодомору й був причетним до злочинів проти євреїв, наприклад погромів 1919 р. чи переслідувань євреїв у роки німецької окупації України, питання його персональної відповідальності перед законом та відповідальності більшовиків за Голодомор повинні бути чітко розділені. Див.: Yaroslav Bilinsky, “Was the Ukrainian famine of 1932-1933 genocide?” Journal ofGenocide Research 1 (2) (1999): 152-153. Андрій Козицький, Геноцид та політика масового винищення, 192. Дмитро Вєдєнєєв і Дмитро Будков, Заручниця глобального протистояння. Трагедія Великого Голоду 1932--1933 рр. в Україні у контексті холодної війни (1945--1991 рр.). (Київ: Дорадо-Друк, 2013), 152-153. Володимир В`ятрович, “КҐБ проти правди про Голодомор”, 585. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. (Toronto: Progress Books, 1987). 167 p. готував цілий колектив авторів. Перший варіант рукопису книги, авторами якого заступник завідувача Міжнародним відділом ЦК КПРС Анатолій Черняєв називав “канадських комуністів”, у вересні 1985 р. надіслали для рецензування до Києва, де його здійснили три академічні наукові інститути: Інститут історії партії при ЦК КПУ, Інститут історії АН УРСР та Інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР75.

Як можна судити із тексту книги, принаймні частину матеріалів для неї підготували працівники КДБ (йшлося про документи, які зберігалися у закритих для звичайних дослідників архівах радянської спецслужби). Колективна праця підписана іменем Д. Тоттла ставила під сумнів вірогідність джерел, які використовували комісія Сенату США та Р. Конквест, а також розгорнуто обстоювала тезу, що головними прихильниками кампанії поширення інформації про Голодомор є “українські фашисти ”, які в такий спосіб пробують “затьмарити ” власні злочини вчинені під час Другої світової війни76. Гарвардський університет автори книги назвали “центром антирадянських досліджень, студій та програм ”, які буцімто проводилися у співпраці із розвідувальними та військовими службами США77. Помітна частина книги була присвячена запереченню публікацій про голод в СРСР, що з'явилися у виданнях концерну Вільяма Рендольфа Герста (1863-1951), а також висвітленню зв'язків цього американського медіа-магната із німецькими нацистами78. Так само багато уваги книга приділила критиці ілюстрацій до англійського видання книги Евальда Амменде “Людське життя у Росії”79. Окремий розділ автори “Омани, голоду і фашизму” присвятили спростуванню підрахунків чисельності жертв голоду 1932-1933 рр.80 Утім, це спростування мало дуже специфічну форму: навіть не пробуючи аналізувати наведених дослідниками Голодомору цифр, автори книги вдалися до пошуків пов'язань із нацистами усіх дванадцяти авторів, оцінки кількості жертв голоду 1932-1933 рр. яких навела Дана Дальрімпл (19322018) у своїй відомій таблиці 1964 р.81 Зменшення числа етнічних українців в У СРР у другій половині 1930-х рр. у публікації пояснювалося “зміною декларованої національності, міжнаціональними шлюбами, асиміляцією, міграціями та ін. ”82.

Причинам голоду 1932-1933 рр. автори книги називали об'єктивні труднощі періоду трансформації, організаційну слабкість нещодавно створених колгоспів, відсутність досвідчених кадрів та сільськогосподарської техніки, саботаж зі сторони куркулів та посуху. Цікаво, що заперечуючи злочини більшовиків, автори Людмила Гриневич, “Від заперечення до вимушеного визнання”, 232. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 36-37. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 57. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 5-12, 13-15. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 23-28, 30-34. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 45-55. Dana Dalrymple, “The Soviet Famine 1932-1934”, Soviet Studies XV, 3 (1964): 259-260. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 72. “Омани, голоду і фашизму” прямо покликалися на публікації Л. Фішера, який виступав із запереченням Голодомору ще у середині 1930-х рр. Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, 7, 9.

На книгу Д. Тоттла звернули увагу члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр., яка була створена у лютому 1988 р. з ініціативи Світового конгресу вільних українців. Комісія запропонувала Д. Тоттлові виступити зі своїми аргументами під час обговорення характеру голоду 19321933 рр., але формальний автор книги, який вочевидь не володів достатніми знаннями для відкритої дискусії на цю тему, ігнорував запрошення. Згадка про це увійшла до офіційного підсумкового звіту Міжнародної комісії⁸⁴Международная комиссия по расследованию голода на Украине, 19..

Пропагандистський та ненауковий характер книги Д. Тоттла був настільки очевидним для фахівців, що ніхто із відомих західних дослідників голоду 19321933 рр. у своїх студіях ніколи на неї не покликався. Поряд із тим, попри свою примітивність “Омана, голод і фашизм” час до часу ставала джерелом натхнення для чергових спроб заперечення Голодомору, щоправда, у переважній більшості лише таких, до яких вдавалися різноманітні політичні фріки, на зразок активіста Комуністичної партії марксистів-леніністів-революціонерів Швеції Маріо Соуса Mario Sousa, “Lies Concerning the History of the Soviet Union”, Northstar Compass, доступ 28 квітня 2021, https://www.northstarcompass.org/nsc9912/lies.htm. У липні 2020 р. книгу Д. Тоттла у невідомому місці перевидав невідомий видавець Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. 2020. 229 p..

Крім видання книги Д. Тоттла радянська спецслужба інспірувала кілька пресових публікацій у США та Канаді. Так, зокрема, у лютому та березні 1987 р. у газеті американської Прогресивної ліберальної партії “Челлендж” (Challenge), яка виходила у Нью-Йорку, з'явилися перші дві частини великої публікації, що заперечувала Голодомор в Україні “The Hoax of the man-Made Ukraine famine of 1932-33”, Challenge, 25 February, 1987: 11, 13-14; “Conquest Book Lies About 1932-33 Ukraine Famine”, Challenge, 4 March, 1987: 10-13. Газета мала також й видання іспанською мовою під назвою “Desafio”. Загалом протягом року у обох варіантах газети було опубліковано шість матеріалів із запереченням Голодомору.. 12 січня 1988 р. нью-йоркська газета “Віллідж Войс” (Village Voice) вмістила велику статтю журналіста Джефа Коплона “У пошуках радянського Голокосту: голод 55-літньої давнини живить правицю” Jeff Coplon, “In Search of a Soviet Holocaust: A 55-Year-Old Famine Feeds the Right”, Village Voice, 12 January, 1988: 28, 30-33.. У березні 1988 р. ще одна стаття цього ж автора “Переписуючи історію: як українські націоналісти нав'язують свою підліковану історію учням старших класів” з'явилася у часописі “Кепітал реджіон” (Capital Region) Jeff Coplon, “Rewriting History. How Ukrainian nationalists imposed their doctored history on our high-school students”, Capital Region 3 (March), 1988: 44-46, 66.. У обох публікаціях автор критикував книгу “Жнива скорботи” та фільм “Жнива

розпачу”, а також протестував проти запровадження до шкільних програм департаменту освіти Нью-Йорка уроків з історії голоду 1932-1933 рр. Дж. Коплон твердив, що голод 1932-1933 рр. не мав штучного походження і не був спрямований проти українців. Науковою кваліфікацією Дж. Коплон не володів, як журналіст займався шоу бізнесом та спортивними оглядами, тим не менше його публікації викликали полеміку на сторінках “Кепітал реджіон” William J. Larkin, “Responding to `Rewriting History'”, Capital Region 5 (May), 1988: 6, 42; Ann Morrier, “Dangerous revisions”, Capital Region 6 (June), 1988: 6. Часопис також вмістив листи Українського конгресового комітету та Олександра Мандича, а також репліки на них Дж. Коплона..

Діючи у порозумінні із КДБ СРСР радянське Агентство преси “Новини” розмістило матеріали, що заперечували Голодомор, на сторінках впливових канадських газет “Торонто сан” (Toronto Sun), “Сітизен” (The Citizen), “Глоб енд мейл” (Globe and Mail), а також у радіопередачах понад 50 канадських радіостанцій, що виходили в ефір в ультракороткому діапазоні хвиль Дмитро Вєдєнєєв і Дмитро Будков, Заручниця глобального протистояння, 163..

Наприкінці 1986 р. ЦК КПУ прийняв рішення створити спеціальну комісію дослідників, яка отримала завдання підготувати радянську відповідь на висновки Комісії Конгресу США під керівництвом Дж. Мейса, які ще тільки мали з'явитися. До роботи у цій комісії залучили працівників Інституту історії партії при ЦК КПУ, яким надали доступ до архівів, що раніше були закриті для дослідників. Реагуючи за партійною вказівкою на створення Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр. під керівництвом Джейкоба Сандберґа, із листом протесту 14 жовтня 1988 р. виступили восьмеро юристів та істориків, що працювали в структурах Академії наук УРСР. Висновки Міжнародної комісії вони апріорно оголосили політичними та ненауковими Юрій Шаповал, “Історична пам'ять про Голодомор: втрата і віднайдення”, Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід, за редакцією Юрія Шаповала. (Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013), 160..

У другій половині 1980-х рр. комуністичний режим Москви був змушений оновити пропагандистський наратив заперечення Голодомору для внутрішнього використання усередині СРСР. Зважаючи на той факт, що опозиційні політичні сили (Народний рух України, Українська Гельсінська Спілка, Спілка незалежної української молоді та ін.), які виникли в Україні наприкінці 1980-х рр., почали відкрито ставити питання про причини Голодомору, партійні керівники СРСР вирішили виробити новий офіційний погляд на голод 1932-1933 рр., якого мали б надалі дотримуватися усі офіційні органи влади. Оскільки надалі ігнорувати та заперечувати факти стало неможливо, партійна верхівка вирішила усе ж визнати що голод 1932-1933 рр. був, однак пояснювати його “відступом від ленінських принципів кооперативної політики” та “викривлення справжнього соціалізму”. Визнаючи, що Й. Сталін допустив певні помилки, партійні керівники однак продовжували заперечувати наявність злого умислу в діях вищого державного керівництва СРСР початку 1930-х рр.

На думку української дослідниці Людмили Гриневич, сигналом про зміну офіційного наративу у питанні колективізації та голоду 1932-1933 рр. стала стаття відомого російського історика-аграрника Віктора Данилова (1925-2004) “Жовтень та аграрна політика партії”, що з'явилася у листопаді 1987 р. у офіційному журналі ЦК КПРС “Комуніст” (Коммунист) Виктор Данилов, “Октябрь и аграрная политика партии”, Коммунист 16 (1987): 29-38.. Л. Гриневич відзначала:

“Пропонована “нова історична схема” явно ґрунтувалася на ленінській формулі “крок уперед - два кроки назад”. Відмова від райдужних оцінок ситуації на селі наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. і навіть визнання факту голоду 19321933 рр. супроводжувалися категоричними твердженнями про те, що винуватцем трагедії була не система влади і не правляча Комуністична партія, а лише “порушення принципів ленінського кооперативного плану” Й. Сталіним. Визнання “надмірного форсування колективізації”, “методів грубого тиску при створенні колгоспів”, “широкого використання “розкуркулення” і навіть породжених ними “протестів селян аж до збройних повстань” доповнювалися тезами про безумовну лояльність радянській владі більшості селян [...]. Принципово важливим було пропоноване тлумачення голоду 1932-1933 рр. як спільного горя радянських народів - “України, Дону і Кубані, Середнього і Нижнього Поволжя, Південного Уралу і Казахстану” Людмила Гриневич, “Від заперечення до вимушеного визнання”, 234..

У загальних рисах цей новий наратив заперечення Голодомору майже не змінився протягом наступних тридцяти років.

Першим українським радянським партійним функціонером, який публічно зробив обережну згадку про голод 1932-1933 рр. став В. Щербицький. Факт голоду було визнано 25 грудня 1987 р. в доповіді присвяченій 70-річчю встановлення в Україні радянської влади (днем пізніше текст доповіді надрукувала газета “Радянська Україна”). За словами В. Щербицького:

“Невиправдане форсування темпів, переважно адміністративні методи керівництва, грубі порушення принципу добровільності, викривлення лінії відносно середняків та у боротьбі проти куркульства дуже ускладнили ситуацію на селі. Додалася ще й сильна засуха. Усе це обумовило серйозні продовольчі труднощі наприкінці 1932 - на початку 1933 р., а у низці сільських місцевостей й голод” Коммунист Украины 1 (1988), 6..

Водночас партійний функціонер наголосив на тому, що “Радянський уряд у тих умовах зробив усе можливе, щоб допомогли населення України, Дону і Кубані, Поволжя, Південного Уралу та Казахстану, яке постраждало від цього лиха” Там само.. Публічний виступ із визнанням факту голоду та пояснення його причини, мав на меті випередити оцінки Голодомору, які, як очікували у Кремлі, саме мала оприлюднити Комісія Конгресу США з питань вивчення Голодомору 19321933 рр. Згідно із існуючою в УРСР традицією важливі питання суспільного життя отримували загальнообов'язкове трактування, яким саме й була оцінка В. Щербицького.

Остаточна легітимізація нового радянського офіційного наративу щодо Голодомору відбулася 26 січня 1990 р., коли ЦК КПУ прийняло постанову “Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов'язних із ним архівних матеріалів”. Визнавши тривале замовчування факту голоду, постанова пояснювала його “злочинним курсом Сталіна та його найближчого оточення (Молотова, Кагановича)”, який полягав у “згубній для селянства хлібозаготівельній політиці”. Додатковими чинниками, які накладаючись на політику загальносоюзного центру посили трагічні наслідки голоду, нібито стали “низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини”. У постанові наголошувався, що голод 1932-1933 рр. був “спільним горем” народів СРСР Голод 1932--1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів, 3-4.. Хоча постанова й відзначала відповідальність республіканського керівництва України, але водночас наголошувала, що багато чесних комуністів були противними сталінського курсу й усіма силами намагалися полегшити долю голодуючих.

Заперечення Голодомору у сучасній Росії

Після розпаду Радянського Союзу традиція заперечення Голодомору була продовжена у Російській Федерації, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР. У період перебування на посту президента Російської Федерації Бориса Єльцина буквальне заперечення голоду 1932-1933 рр. трансформувалося у заперечення геноцидного характеру цього злочину та заперечення його антиукраїнської спрямованості. Російські науковці у 1990-х рр. розглядали голод 1932-1933 рр. лише як один із епізодів тривалого у часі процесу “розселянювання” (раскрестьянивания) колишньої Російської імперії. Український історик В. Ґудзь влучно відзначив, що російська історична наука традиційно приділяла більше уваги соціальним, а не демографічним наслідкам голоду 1932-1933 рр. Для російських науковців важливішим видавалося руйнування традиційного сільського укладу життя, нищення специфічної хліборобської самосвідомості, аніж смерть конкретних людей. Такі оцінки цілком вписувалися у парадигму, задану ще у 1960-х рр. російськими письменниками, що належали до напрямку “сільської прози” (деревенской прозы) Віктор Ґудзь, “Науковий дискурс з проблеми Голодомору в контексті формування української та російської моделей державного патріотизму”, 216..

Перший консолідований виступ російських істориків проти геноцидної кваліфікації Голодомору відбувся після проведеної у вересні 1993 р. у Києві Міжнародної конференції присвяченої 60-річчю голоду 1932-1933 рр. Російські дослідники, які взяли участь у роботі конференції, у своїх доповідях дотримувалися оцінки, що Голодомор в Україні став лише локальним проявом загальносоюзної політики комуністичного режиму СРСР й не мав якоїсь місцевої специфіки. У наступному році російські учасники конференції у Києві опублікували спільного листа із додатковими поясненнями своєї позиції щодо Голодомору. Голод 1932-1933 рр. вони називали наслідком антикризової, себто вимушеної політики сталінського керівництва, яка не мала жодної антиукраїнської спрямованості. Другою принциповою тезою, яку обстоювали російські науковці, стало твердження про те, “загальноселянська трагедія у всіх регіонах, що її пережили, по суті була ідентичною”99. Таким чином російська оцінка Голодомору зводилася до того, щоб визнати його свого роду “ нещасним випадком на виробництві”. Відповідно до запропонованої логіки, голод 19321933 рр. спричинило бажання Кремля провести пришвидшеними темпами індустріалізацію у бідній та відсталій країні. При цьому, як наголошували російські науковці, Й. Сталін діяв в умовах крайньої необхідності, бо форсовані темпи індустріалізації нібито зумовлювалися загрозою воєнного вторгнення до СРСР.

Ставлення до Голодомору в Росії почало змінюватися після приходу до влади Володимира Путіна. Особливою активністю заперечення Голодомору в Російській Федерації відзначався період 2008-2009 рр. У квітні 2008 р. нижня палата Державної думи Росії прийняла спеціальну заяву, в якій заперечила проти кваліфікації голоду 1932-1933 рр. як геноциду українців.

На міжнародній арені Кремль також проявляв послідовність та наполегливість у запереченні вчиненого у 1932-1933 рр. злочину. Завдяки оприлюдненому на сайті “Вікілікс” листуванню американських дипломатів, стало відомо, що у 2008 р. Росія застерігала Азербайджан, а у 2009 р. - Ізраїль, від визнання Голодомору актом геноциду. До оприлюднення фактів тиску Росії на Азербайджан та інші країни спричинився принц Ендрю герцог Йоркський із Великобританії. Принц переказав послу США у Киргизстані Тетяні Г фьоллер слова президента Азербайджану Ільхама Алієва, який повідомив, що російський президент Дмитро Мєдвєдєв погрожував йому: “Якщо Баку визнає Голодомор актом геноциду, то про Нагірний Карабах може забути назавжди!”. За словами принца Ендрю, усі голови держав регіону, який він відвідав (Кавказ та колишні радянські республіки Центральної Азії), крім президента Киргизстану Курманбека Бакієва, підтвердили, що вони отримували із Москви подібні сигнали про неприпустимість визнання Голодомору актом геноциду100. У жовтні 2008 р. постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін заблокував спробу представників України включити питання про Голодомор в порядок денний Генеральної Асамблеї ООН, а президент Росії Дмитро Мєдвєдєв відмовився Илья Зеленин, Николай Ивницкий, Виктор Кондрашин, Евгений Осколков, “О голоде 1932-1933 годов и его оценке на Украине”, Отечественная история 6 (1994): 256. “Candid Discussion with Prince Andrew on the Kyrgyz Economy and the Great Game. 2008 October 29”, Public Library of US Diplomacy, доступно 28 квітня 2021, https://wikileaks.org/plusd/ cables/08BISHKEK1095 a.html взяти участь в офіційних заходах, які мали відбутися у листопаді 2008 р. у Києві з нагоди 75-ї річниці голоду 1932-1933 рр. Російський президент не обмежився однією лишень відмовою і оприлюднив 14 листопада 2008 р. листа із власним трактуванням подій 1930-х рр., у якому, зокрема, йшлося:

“Голод 1932-1933 років у Радянському Союзі не був спрямований на знищення будь-якої окремої нації. Він став наслідком засухи і насильницької колективізації та розкуркулення, що проводилися відносно всієї країни, а не однієї тільки України. Загинули мільйони жителів Середнього і Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Центрального Чорнозем'я, Південного Уралу, Західного Сибіру, Казахстану, Білорусі. Ми не виправдовуємо репресій сталінського режиму щодо всього радянського народу. Але говорити про те, що існувала мета знищення українців, - це значить суперечити фактам і намагатися додати націоналістичний підтекст спільній трагедії” Цит. за: Віталій Головченко і Микола Дорошко, “Голодомор 1932-33 рр. в Україні як геноцид: проблема міжнародного визнання”, Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка 1(46) (2017): 8..

Характерною ознакою заперечення Голодомору у Росії у другій половині 2000-х рр. стала його дворівневість: поряд із завуальованим запереченням академічного характеру, з'явився агресивний пропагандистський наратив полемічно-публіцистичного заперечення. Це войовниче псевдоісторичне заперечення Голодомору призначалося насамперед для “ внутрішнього споживання” - для тих громадян Російської Федерації, які відчували ностальгію за радянським періодом у історії країни й апріорно позитивно оцінювали всі аспекти сталінської внутрішньої та зовнішньої політики. Крім цього, брутальне заперечення Голодомору, яке поєднувалося із винятково грубим приниженням і висміюванням українців як нації, відігравало роль інструмента психологічної мобілізації прихильників політики В. Путіна відносно країн Заходу. У кривому дзеркалі російської пропаганди прозахідний курс України періоду президентства Віктора Ющенка був представлений як інтрига Заходу проти Росії. Сформований у СРСР ще у 1980-х рр. наратив про Голодомор як “вигадку українських націоналістів зі США та Канади” дуже добре вписувався у такі уявлення.

Новою ідеєю, яку почали використовувати у Російській Федерації для заперечення Голодомору у період правління В. Путіна, стала концепція перманентності голоду в СРСР на зламі 1920-х-1930-х рр. Опублікований у Російській Федерації у 2009 р. збірник документів, які на думку його укладачів мали заперечити геноцидний характер Голодомору, датував “голод в СРСР” 1930-1934 рр. Голод в СССР: 1930-1934 гг., составили О. А. Антипова и др. (Москва: Федеральное архивное агентство, 2009). 518 с. Ще ширші хронологічні рамки “голоду в СРСР” визначила багатотомова публікація документів та матеріалів, що вийшла у Росії під редакцією відомого російського дослідника сільського господарства

В. Кондрашина. У ній голод був датований 1929-1934 рр.103 Таким чином російські науковці пробували довести, що голод не був чимось надзвичайним для СРСР періоду кінця 1920-х - першої половини 1930-х рр., а отже й не може йтися про умисність Голодомору Датуючи голод довшим періодом, аніж він тривав насправді, противники його геноцидної інтерпретації намагалися показати, що події 1932-1933 рр. буцімто зумовили об'єктивні тенденції, які існували ще до Голодомору й продовжували впливати на життя людей й після нього. У методологічному плані таке імплікативне заперечення Голодомору має виразні риси тривілізації злочину, і є спробою довести, що у 1932-1933 рр. в Україні не сталося нічого надзвичайного. Спроби баналізувати, “розмазати у часі” голод, ігноруючи його інтенсивність та трагічні наслідки саме в Україні, були скеровані не лише на те, щоб поставити під сумнів геноцидну кваліфікацію Голодомору. Додатковою метою цих дій було формування альтернативного наративу голоду 1932-1933 рр.

Позицію, яку на початку ХХІ ст. зайняли щодо Голодомору російські академічні науковці, В. Кондрашин підсумував наступним чином: “Існуючі у даний момент публікації російських істориків та їх колег із Казахстану, Киргизії, Білорусії дозволяють з повною упевненістю зробити висновок, що у тому чи іншому ступені в 1929-1934рр. голодувало практично все сільське та міське населення СРСР”104. Застосовуючи таку логіку, можна заявити, до прикладу, що, тою чи іншою мірою для різних народів (наприклад китайців та греків) Друга світова війна тривала у 1937-1948 рр.

У 2008 р. В. Кондрашин опублікував монографію, присвячену голоду 19321933 рр.105 Доповнене друге видання цієї праці вийшло у 2018 р.106 Хоча праця російського ученого формально була присвячена перебігу голоду 1932-1933 рр. у російському селі, помітну частину книги він присвятив полеміці із українською історіографією Голодомору. Російський учений заперечував “ національну інтерпретацію” Голодомору, наполягаючи, що немає підстав уважати, що більшовицька влада у 1932-1933 рр. свідомо та організовано нищила українців.

Пропагандистський наратив заперечення Голодомору у сучасній Росії представлений низкою видань популярного характеру107. Прикметно, що жоден Голод в СССР 1929-1934, за редакцией Виктора Кондрашина и др. Т. 1-3 (в 4-х кн.). (Москва: Международный фонд Демократия, 2011-2013). Виктор Кондрашин, “Голод 1932-1933 годов - общая трагедия народов СССР”, Известия Пензенского государственного педагогического университета им. В. Г. Белинского 11(15). (2009): 118. Виктор Кондрашин, Голод 1932-1933 гг.: Трагедия российской деревни. (Москва: Политическая энциклопедия, 2008). 519 с. Виктор Кондрашин, Голод 1932-1933 гг.: Трагедия российской деревни. (Москва: Политическая энциклопедия, 2018). 566 с. Сигизмунд Миронин, "Голодомор " на Руси. (Москва: Алгоритм, 2008). 224 с.; Юрий Мухин, Кликуши голодомора. (Москва: Яуза-пресс, 2009). 288 с.; Иван Чигирин, Миф и правда о "сталинском голодоморе". (Великие Луки: Политика, 2009). 92 с.; Юрий Шевцов, Новая идеология: голодомор. (Москва: Европа, 2009). 184 с.; Елена Прудникова и Иван Чигирин, Мифология "голодомора". (Москва: ОЛМА Медиа-груп, 2013). 528 с. із авторів видань, які взялися заперечувати Голодомор, ніколи раніше не займався вивченням геноцидів, аграрної чи економічної політики сталінського режиму. Поряд із тим, Юрій Мухін, Олена Пруднікова та Іван Чигирін, що активно заперечують Голодомор, раніше вже брали участь у антипольській пропагандистській кампанії, заперечуючи відповідальність СРСР за розстріл польських офіцерів у Катині навесні 1940 р. Юрий Мухин, Катынский детектив. (Москва: “Светотон”, 1995). 176 с.; Юрий Мухин, Антироссийская подлость. Расследование фальсификации катынского дела Польшей и Генеральной прокуратурой России с целью разжечь ненависть поляков к русским. (Москва: “Крымский мост-9Д”, “Форум”, 2003). 762 с.

Особливо драстичних форм російське пропагандистське заперечення Голодомору набувало у публікаціях, розміщених у мережі Інтернет, специфіка функціонування якої дозволяє вільно висловлювати найбільш суперечливі твердження та думки. Той факт, що світова мережа є головною рушійною силою для негаціоністів, вже відзначала низка західних науковців (Баррі Беннет, Раффі Берґ, Кеннет Лассон) Barry Bennett, “The Holocaust: Denial and Memory”, Humanist 57, 3 (1997): 6-8; Raffi Berg, “The Fight against Holocaust Denial Lasson Kenneth. Defending Truth: Legal and Psychological Aspects of Holocaust Denial”, Current Psychology 26, 3 (2007): 223-266.. Опубліковані російськими авторами у світовій павутині тексти із запереченнями Голодомору вирізнялися емоційністю та радикалізмом, а за своєю формою дуже часто представляли типову мову ненависті.

Рівень аргументації та полеміки переважаючої більшості присвячених запереченню Голодомору інтернет-публікацій російських авторів був настільки низьким, що цілком очевидно вони були розраховані лише на таку частину аудиторії, яка вже мала стійке негативне ставлення до оцінки Голодомору. По суті тексти такого плану мали завдання лише закріплювати психологічні установки, тому апелювали до культурних кодів, характерних для прихильників радянської культури: Голодомор “винайдено” у США; свідчення перед комісією Конгресу США, яка вивчала голод 1932-1933 рр., давали лише члени ОУН та нацистські посіпаки (нацистские пособники); голод спричинило місцеве керівництво УСРР, яке діючи таємно від Москви вилучало значно більше хліба, аніж було заплановано, оскільки займалося його контрабандою за кордон; основна частина жертв Голодомору померла від мікотоксикозу через отруєння зерном, яке зіпсувалося через грубе порушення умов його зберігання, у цих умовах вилучення отруєного зерна владою було спробою порятувати українців Алексей Кунгуров, “Делай что должен, и будет что будет”, Blog in LiveJournal, доступно 28 квітня 2021, https://kungurov.livejoumal.com/tag/%D0%B3%D0% BE%D0%BB%D0% BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80 та ін.

Негуючи факт Голодомору російські публіцисти та блогери вдавалися не лише до прямого та інтерпретаційного, але й імплікативного заперечення. До прикладу, популярним стало твердження, що одночасно із голодом 1932-1933 рр. в Україні, відбувся ще один голод у США, де його жертвами стали принаймні 5 мільйонів людей. Крім цього, приблизно у той же час багато людей у США нібито померли на громадських роботах, організованих під час Великої депресії. Називаючи ці громадські роботи “ американським ГУЛАГом ”, російські пропагандисти стверджують, що “через нього пройшли 8,5 млн осіб”111.

Окрему групу російських заперечень Голодомору складають відверті та цинічні знущання зі страждань українців під час голоду 1932-1933 рр. Метою таких публікацій є викликати дискомфорт в українських читачів, так, щоб в людини не виникало бажання відчувати солідарність із жертвами Голодомору- геноциду. Найпоширенішим сюжетом для таких публікацій є людожерство та трупоїдство, які, буцімто, особливо були притаманні українцям у 1930-х рр.

Заперечуючи Голодомор на початку ХХІ ст., помітна частина російських авторів не приховувала того, що робила це, зважаючи насамперед на те місце, яке займає пам'ять про голод 1932-1933 рр. у процесах формування української політичної нації та утвердження самосвідомості громадян незалежної Української держави112. Критичний аналіз частини ідеологем, які російські публіцисти протягом 2000-х рр. використовували для заперечення Голодомору, здійснила українська професор Валентина Борисенко113.

Відповіддю на судовий процес проти творців Голодомору, який відбувся в Україні на початку 2010 р., став черговий етап радикалізації російського дискурсу заперечення Голодомору. Цей етап можна визначити як повернення до практики “агресивного стирання”. У грудні 2011 р. Російська Федерація заборонила поширення на своїй території трьох книг, що висвітлювали український погляд на голод 1932-1933 рр. Зокрема, у Росії заборонили книгу із матеріалами судової справи 2010 р. проти винуватців Голодомору, а також дослідження з історії Голодомору Володимира Василенка “Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка” та Василя Марочка “Геноцид українців”. У травні 2015 р. у перелік забороненої літератури Росія внесено роботу Рафала Лемкіна “Радянський геноцид в Україні”. Усі ці публікації були оголошені екстремістськими.

Основні наративи заперечення Голодомору

Основні положення прихильників заперечення Голодомору зводяться до чотирнадцяти наступних тез:

Причиною голоду 1932-1933 рр. був неврожай, викликаний природними умовами. Зібраного у 1932 р. хліба було недостатньо для того, щоб уникнути голоду, навіть якби не відбувалися хлібозаготівлі.

Руслан Веснянко, “Родина украинского голодомора - в США”, EurAsia Daily, доступно 28 квітня 2021, https://eadaily.com/ru/news/2016/11/25/ruslan-vesnyanko-rodina-ukrainskogo- golodomora-v-ssha

В. Близнецов, “Оранжевая угроза: `голодомор', Полит. Класс 11 (2009): 77-86; Андрей Марчуков, “Операция `голодомор'”, Родина 1 (2007): 60-68; Андрей Марчуков, “`Голодомор' в идеологической системе украинства”, Имперское возрождение 2 (2008): 81-95.

Валентина Борисенко, “Імперський синдром: фальсифікації Голодомору 1932-1933 років в Україні”, Українознавство 3 (2009): 188-191.

Голодомор був запрограмований важким спадком попередніх часів (низькою агрокультурою, відсутністю техніки для обробітку землі тощо). Урожай 1932 р. не вдалося зібрати повністю через погане ведення справ у колгоспах, за що несуть безпосередню відповідальність низові ланки влади.

Причиною голоду 1932-1933 рр. стала дезорганізація

сільськогосподарського виробництва, яку, своєю чергою, викликали відхід від “ленінського плану кооперації” сільських господарів та проведення колективізації у форсованому темпі. Пришвидшені темпи колективізації були вимушеним кроком радянського уряду, який відчував загрозу зовнішнього вторгнення й мусив приготуватися до його відбиття.

Голод був спільною трагедією усього Радянського Союзу. Викликаний збігом різних причин голод вразив увесь СРСР, й не мав жодної локальної специфіки в Україну та на Кубані. Інтенсивність голоду на всій території СРСР скрізь була однаковою, голодували усі. Інколи наголошується, що інші регіони СРСР нібито постраждали від голоду 1932-1933 рр. навіть сильніше, аніж Україна.

Урядова політика СРСР в Україні та на Кубані під час голоду 1932-1933 рр. ніяк не відрізнялася від політики щодо інших голодуючих регіонів країни й не мала жодної локальної специфіки. Таким чином, Голодомор не мав національного підґрунтя, а став наслідком загальнодержавної кампанії боротьби проти селянства.

Й. Сталін не знав про голод, а згодом, коли отримав таку інформацію, недооцінював його масштаби. Це сталося через неправдиві повідомлення державних та партійний чиновників Української СРР. Українські чиновники дезінформували вище керівництво СРСР через страх відповідальності за спричинений їхніми діями голод. Таким чином, відповідальність за голод несе насамперед керівництво Української СРР. У іншому варіанті цього наративу відповідальність за голод 1932-1933 рр. розділяється між керівництвом УСРР та СРСР, при тому, що вина загальносоюзного центру буцімто є виразно меншою.

Усвідомивши масштаби голоду, вище керівництво СРСР кілька разів знижувало для заселених українцями територій СРСР плани хлібозаготівель, а також надавало допомогу голодуючим. Це нібито має свідчити про відсутність у вищого керівництва СРСР геноцидних намірів. У такому наративі Й. Сталін виступає не як творець Голодомору, а як доброчинець, який рятував голодуючих українців.

Головними винуватцями Голодомору є місцеві чиновники, які діяли на власний розсуд, не отримуючи жодних вказівок із Москви. У такий спосіб геноцид став результатом самоуправства місцевих кадрів. Наголошується на тому, що безпосередніми виконавцями геноциду були у переважній більшості українці, які займалися реквізиціями хліба та харчів. Масштаби застосування насилля у різних регіонах України нібито суттєво відрізнялися, що свідчить про їх нескоординований, а отже ініціативний характер.

Голодомор став наслідком дій замаскованих ворогів радянської влади (насамперед троцькістів), які у такий спосіб мали намір дискредитувати комуністичну ідею та позбавити Й. Сталіна народної підтримки.

Голод став складовою частиною двосторонньої ескалації насилля, як зі сторони держави, так й зі сторони селян. Насилля під час колективізації та розкуркулення мало взаємний характер. Брутальність влади під час голоду була викликана активним опором куркулів, українських націоналістів та інших ворогів радянської влади, які спровокували Кремль на дії у відповідь. Українські націоналісти умисно дезорганізували аграрний сектор України та провокували радянську владу на репресії. На початку 1930-х рр. СРСР постав перед загрозою громадянської війни. Влада нібито мусила вдатися до превентивного акту “самозахисту', всі її дії були в інтересах більшої частини населення.

Значну частину відповідальності за голод 1932-1933 рр. несуть країни Заходу, які не бажаючи взяти до уваги складної економічної ситуації в СРСР, змушували Москву розплачуватися за замовлене раніше промислове обладнання. Країни Заходу буцімто відмовлялися розтермінувати платежі за боргами й тим самим змусили більшовицький режим відбирати хліб та експортувати його, що й спричинило голод. Як варіант наголошується відповідальність урядів тих країн, які купували в СРСР хліб у 1932-1933 рр. У такий спосіб релятивізується відповідальність уряду СРСР, бо не реагуючи на голодну смерть мільйонів, він буцімто діяв у той самий спосіб, що й інші країни Європи.

Повідомлення про смертність під час Голодомору, брутальність та жорстокість представників влади сильно перебільшені. Викривлення цієї інформації стало наслідком бажання емігрантів із України часів Другої світової війни викликати співчуття до себе, або у іншому варіанті - затінити свою співпрацю із нацистами.

Немає документальних свідчень про наміри вищої влади СРСР винищити саме українців як етнічну чи національну групу. Опосередковані докази намірів використати голод як інструмент боротьби із націоналістичними настроями серед українських селян, буцімто непереконливі. Згортання українізації, заборони на використання української мови у тих регіонах за межами України, де мешкали українці, репресії проти діячів української культури та науки випадково співпали у часі із Голодомором.

Заперечення Голодомору подекуди набирає форм заперечення масштабів впливу цієї події на українців як народ (применшення наслідків геноциду, їх тривілізації та релятивізації шляхом порівняння із іншими демографічними втратами). Свідомо занижуючи кількість жертв Голодомору негаціоністи намагаються посіяти сумніви щодо статистичних підрахунків, сформувати наратив принципової непізнаваності масштабів демографічних втрат унаслідок голоду 1932-1933 рр.

Висновки

Заперечення факту Голодомору 1932-1933 рр. ґрунтується на кількох стратегіях: применшення масштабів та наслідків злочину; представлення геноциду як акту самозахисту, або ж наслідку спонтанного розвитку подій. Важливим інструментом заперечення Голодомору є поширення неправдивої інформації про цей злочин, яка має на меті звести дискусію на манівці. Нав'язуючи фальшиві наративи противники визнання Голодомору актом геноциду маніпулюють, намагаючись нагромадити довгий причинно-наслідковий ланцюг, який штучно об'єднує різноманітні фактори, так, аби умисно заплутати ситуацію.

Заперечення геноцидного характеру голоду 1932-1933 рр. в Україні спирається на дві основні тези: жертви не були членами жодної із визначених у “Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” 1948 р. захищених груп, а смерть цих людей не була результатом наміру більшовицької влади (відсутність наміру).

Базовий наратив заперечення Голодомору розрахований насамперед на осіб, які недостатньо обізнані з історією, а також тих, хто не готовий взяти на себе моральної відповідальності за наслідки політики власної країни. Заперечення Голодомору має не лише антиукраїнське спрямування, це спроба зруйнувати ті основи передачі історичних знань із минулого у майбутнє, якими користується суспільство.

References

Antonovych, Myroslava. “Problema zaperechennia zlochynu Holodomoru v Ukraini ta inshykh zlochyniv henotsydiv XX - XXI stolit”. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu Kyievo-Mohylianska akademiia 103 (2010): 21-24. (in Ukrainian).

Auron, Yair. The Banality of Denial, Transaction. New Brunswick: Rutgers University Press, 2003.

Babka, Volodymyr. “Istorychna pamiat doby Perebudovy v Ukraini: vektory transformatsii”. Literatura ta kulturaPolissia. Seriia `Istorychni nauky ' 76 (2014): 227-238. (in Ukrainian).

Bennett, Barry. “The Holocaust: Denial and Memory”. Humanist 57, 3 (1997): 6-8.

Berg, Raffi. “The Fight against Holocaust Denial Lasson Kenneth. Defending Truth: Legal and Psychological Aspects of Holocaust Denial”. Current Psychology 26, 3 (2007): 223266.

Bilan, Serhii. “Perepys naselennia 1937 r. yak dzherelo vyvchennia istorii ukrainskoho selianstva u peredvoiennu dobu”. Naukovi zapysky z ukrainskoi istorii 32 (2012): 289-294. (in Ukrainian).

Bilinsky, Yaroslav. “Was the Ukrainian famine of 1932-1933 genocide?”. Journal of genocide Research 1(2) (1999): 147-156.

Bliznetsov, V. “Oranzhevaia ugroza: `golodomor'”. PolytKlass 11 (2009): 77-86. (in Russian).

Borysenko, Valentyna. “Imperskyi syndrom: falsyfikatsii Holodomoru 1932-1933 rokiv v Ukraini”. Ukrainoznavstvo 3 (2009): 188-191. (in Ukrainian).

Brekhunenko, Viktor. Viyny za svidomist: rosiyski mify pro Ukrainu ta yii mynule. Kyiv: Vydavets Brekhunenko Nataliia Andriivna, 2017. (in Ukrainian).

“Candid Discussion with Prince Andrew on the Kyrgyz Economy and the Great Game. 2008 October 29”. Public Library of US Diplomacy, accessed April 28, 2021, https://wikileaks.org/ plusd/cables/08BISHKEK1095_a.html

Carynnyk, Marco. “Making the News Fit to Print: Walter Duranty, the New York Times and the Ukrainian Famine of 1933”. Famine in Ukraine 1932-1933, edited by Roman Serbyn and Bohdan Krawczenko. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986). 67-95.

Charny, Israel. “Classification of denials of the Holocaust and other genocides”. The Genocide Studies Reader, edited by Samuel Totten and Paul R. Bartrop. New York: Routledge, 2009. 519-529.

Chyhyryn, Ivan. Mif ipravda o “stalinskom golodomore ”. Velikie Luky: Politika, 2009. (in Russian).

Cohen, Stanley. States of Denial: Knowing about Atrocities and Suffering. Cambridge: Polity Press, 2013.