Повсякденне життя подільських селян у період нацистської окупації (за матеріалами села Мельниківець, що на Вінниччині)

Podillia Peasants Everyday Life During the Nazi-Occupation (On the Basis Melnykivtsi viNage, Vinnytsia Region)

The aim of the article is to cover the Podillia peasants daily life during the Nazi occupation on the basis of Melnykivtsi village, Vinnytsia region. The research methodology is based on a combination of general scientific, special-historical and interdisciplinary methods of microhistorical research, taking into account the principles of systematicity, historicism, humancenteredness, scientificity and verification. The scientific novelty lies in the authors' attempt, from the standpoint of a specific microhistorical study, to characterize the life and way of life of the Podillia peasantry during the Nazi occupation. A wide range of unpublished sources are involved in the analysis, the vast majority of which are being introduced into scientific circulation for the first time.

Conclusions. From the first days of the Nazi-occupation, on the instructions of the authorities, the peasants actively participated in the formation of local authorities, delegating to their composition the most authoritative fellow villagers. Archival documents and eyewitness accounts show that the vast majority of the elected officials did not serve the occupiers, although they were forced to perform their duties. In order to save the lives of their fellow villagers, many of them tried to prevent provocations and avoid conflicts with the occupying authorities, as well as to provide assistance in case of food shortages. In the initial period, the repression of the occupying power was directed exclusively against the communist-Komsomol activists of the village. The vast majority of residents, including former prisoners of war, were able to engage in agriculture by paying taxes. However, with the defeats on the fronts and the intensification of the anti-Nazi resistance, the policy of the occupying authorities changed: repression against the Ukrainian national movement intensified; the activity of educational institutions is prohibited; the use of forced labor has been intensified, etc. At this time, hopes for the loyalty of the occupation regime were finally dashed among the local population. After the liberation of the Nazi-occupied territory, Soviet law enforcement agencies began repressing the peasantry, accusing them of collaborating with the Nazis. All those who held any position during the occupation were prosecuted, regardless of the nature and results of their activities.

Key words: World War II, Nazi-occupation, Podillia peasants, everyday life.

Постановка проблеми

Історія Другої світової війни належить до категорії тем, дослідження яких у радянські часи значною мірою зазнало впливу офіційної ідеології. Працюючи в рамках дозволених меж, радянські історики були змушені обґрунтовувати визначені наперед історичні міфи, акцентуючи увагу на вивченні тих проблем, які «лягали» в канву офіційної концепції. У своїх макроісторичних дослідженнях науковці здебільш надавали перевагу висвітленню військових наступальних операцій, показу героїзму радянських солдат, характеристиці діяльності партизан та підпільників у тилу ворога тощо. Водночас вони намагалися уникати «незручних» та «неперспективних» для радянської історіографії тем, пов'язаних із вивченням життя та побуту людей, та окремих соціальних груп, показу стратегій їх виживання в екстремальних умовах воєнного часу та ін.

Лише з відновленням незалежності Української держави вітчизняна історіографія поступово звільняється від догм та стереотипів радянського історіописання, декларуючи нові методологічні підходи до вивчення історії Другої світової війни. На думку відомого українського історика О. Удода, основними тенденціями української історіографії означеного періоду виступають деміфологізація, дегероїзація та деромантизація війни. Водночас провідним фактором наукових досліджень є український вимір війни. Задля об'єктивного та неупередженого висвітлення проблем сучасні українські дослідники основоположним все частіше визначають соціальний вектор, спрямовуючи свої зусилля на вивчення повсякденного життя пересічних громадян, окремих соціальних верств та груп в умовах війни. Такий підхід дає змогу побачити обличчя війни очима очевидців та безпосередніх її учасників. Окрім того, систематизація та аналіз зібраного історичного матеріалу дозволяють виокремити загальні тенденції, що характеризують війну не лише як суспільно-політичну, але і як соціальну та особисту трагедію.

Аналіз джерел та останніх досліджень

Незважаючи на те, що вивчення повсякденного життя населення в умовах нацистської окупації в Україні розпочалось лише на початку ХХІ ст., на сьогодні ми маємо низку праць, присвячених цій проблемі. Так, ті чи інші аспекти повсякденного життя подолян в умовах окупації вивчали С. Гальчак [Гальчак, 2017; Гальчак, 2018], Ю. Зінько та П. Григорчук [Зінько & Григорчук, 2004], В. Кузнєцова [Кузнєцова, 2021], О. Мельничук та М. Мельничук [Мельничук & Мельничук, 2020; Мельничук, 2021], П. Слободянюк [Слободянюк, Вавричук, Олійник, Смоленюк, Телячий, 2007], С. Стельникович [Стельникович, 2015] та ін.

У всеукраїнському масштабі дослідженню життя та побуту українського селянства під час війни присвятили свої праці О. Боряк [Боряк, 2005], Т. Нагайко [Нагайко, 2007; Нагайко, 2009], О. Перехрест [Перехрест, 2005], Є. П. Юзькова та А. Б. Пономаренко [Юзькова & Пономаренко, 2019]. Історіографічні та методологічні аспекти означеної проблеми представлені в працях О. Лисенка [Лисенко, 2004], О. Удода [Удод, 2006], В. Стецкевича [Стецкевич, 2005].

Джерельною базою при написанні статті слугували: опубліковані збірники документів та матеріалів [Васильев, Подкур, Гальчак, Байрау & Вайнер, 2010; Васильєв, Гула, Кравченко, Подкур & Шнайдер, 2020; Гальчак & Чехівський, 2013; Черниш, 2006], мемуари [Куликов, 2012; Мельничук, 2015], матеріали Державного архіву Вінницької області, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Архіву Управління СБУ у Вінницькій області.

Метою статті є висвітлення повсякденного життя подільського селянства в період нацистської окупації на матеріалах села Мельниківець, що на Вінниччині.

Виклад основного матеріалу

Як для переважної частини населення України, так і для мешканців села Мельниківець початок німецько-радянської війни був повною несподіванкою, вимушено коригуючи весь усталений порядок повсякденного життя. Один із мешканців села, Лесько Микола Петрович, згадує: «В день оголошення війни ми (діти з місцевого патронату, батьки яких померли під час голоду 1932-33 рр.) повернулися додому з піонерського табору с. Юрківці, де перебували на відпочинку. Застали на колгоспному подвір'ї' багаття, свиней різали і тут же обсмалювали. Іншу худобу згодом відправили із погоничами за Дніпро. Вдома застали свої вже зібрані пожитки: незначну кількість муки та пшона, дитячий одяг і постіль. Так нам сиротам війна приготувала нові випробування і страждання». Архівними документами підтверджено той факт, що завгоспу колгоспу Яровенку Євлампію Прокоповичу разом із Павлишиним Іваном Авксентійовичем до окупації села вдалося евакуювати колгоспну худобу на схід та передати її радянським органам у Краснокутському районі Харківської області [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.103].

З перших днів війни на фронт мобілізовано 116 мешканців села. Молодь допризивного віку (до 1924 р. н.) евакуйовано на схід, з яких четверо залишилися служити в чинній армії.

22 липня 1941 р., через місяць після початку війни, село Мельниківці було окуповане частинами 97 легкопіхотної дивізії німецької армії [ДАВіО. Ф. 4422. Оп.1. Спр.37. Арк.14]. На полі бою за сусіднім селом Червоне, біля аеродромної площадки, оточено та знищено 118 бійців Червоної армії, перепохованих після війни у братській могилі у смт Ситківці [Черниш, 2006: 30]. Безпосередньо при захопленні села загинули бійці Червоної армії: капітан Лавров Олександр Дмитрович, рядовий Левшін Микола Васильович, рядовий Тимофеєв Аркадій Васильович [Черниш, 2006: 41]. Від попадання німецького снаряду загинули троє цивільних мешканців села. Важкопоранений в бою рядовий Зорін Борис Михайлович залишився проживати у селі.

Після оточення та полону, восени в село повернулися частина мешканців, призваних до Червоної армії, а також 7 військовополонених воїнів з інших місцевостей [Лесько М. П.]. Поєднавши свою долю із місцевими жінками, вони проживали в селі упродовж всієї окупації. Також після довгих поневірянь отримали змогу повернутися в село та побачити своїх рідних особи, які переховувались від переслідувань радянських органів влади. Один із них, Іван Демидович Юрченко (колишній сотник армії УНР), який після втечі з каторги тривалий час переховувався на Донбасі, згадував: «... моє село, зустріло мене безлюддям, холодно й похмуро глянуло на мене - ні тинів, ні городів, ні садків, ні втоптаних стежок, а хати - якісь «кучі», незграбно вкриті соломою. Тільки один безголосий півень закукурікав, вітаючи мене. Огорожу православної церкви було розібрано, а каміння розкидано по шляхах. Йду до річки, бачу круглу вербову кладку, а коло неї переклад - так, як і було колись, тільки шляхи геть забаюрені. На вигляд тієї руїни не витримав я й умився сльозами....» [Мельничук, 2015: 218].

У селі Мельниківцях, як і в інших подільських селах, нова окупаційна влада одразу приступила до організації роботи місцевих органів. На першому сільському сході мешканцями села був обраний староста сільської управи. Першим приступив до виконання обов'язків обраний заочно Люлько Ананій Ларіонович, який перебував на цій посаді лише 3 тижні. Згодом до жовтня 1941 р. обов'язки старости сільської управи виконував Гріщенко Петро Лукич, колишній головний бухгалтер колгоспу. Оскільки останній весь цей час продовжував виконувати за сумісництвом обов'язки бухгалтера общинного господарства, то у жовтні 1941 р. прийнято рішення переобрати на цю посаду Яровенка Федора Гнатовича, який виконував ці обов'язки до приходу радянських військ [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.1]. Секретарем управи був Лесько Антон Ларіонович [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.154].

У жодному із випадків призначення не було добровільним бажанням претендентів. Сільська громада обирала найбільш достойних, на свій погляд, людей. Нерідко обрані особи намагалися знайти привід для відмови. Інколи питання про призначення вирішувалося шляхом жеребкування. Так, на виборах старости сільуправи у жовтні 1941 р. сільською громадою запропоновано три кандидатури: Мельничука Матвія Титовича, Форостянки Йосипа та Яровенка Федора Гнатовича. Після кинутого жеребу посада досталася останньому [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.146].

Для охорони громадського порядку сформовано (через вибори на сільському сході) місцеву службу охорони (інколи в документах вживається термін «місцева поліція»). До її складу у різні часи входили: Предан Лукаш Васильович, Цюпко Кіндрат Демидович, Сушицький Іван Іванович, Глух Макар Іванович, Пастух Гаврило Леонтійович, Степанко Арсень, Паламарчук Григорій [АУСБУ ВО. Спр.3099. Арк.19]. Із серпня 1941 р. до початку 1942 р. начальником сільської служби охорони був Сушицький Іван, згодом, до приходу радянських військ - Предан Лукаш. На всіх видано одну гвинтівку (знаходилася у керівника). Їм доручалося збирати трофейну зброю, боєприпаси, охороняти в нічний час господарство та контору сільуправи, стежити за сплатою податків та організовувати виконання розпоряджень окупаційної влади.

За весь час діяльності місцевій службі охорони вдалося зібрати 20 гвинтівок, 2 станкових кулемети системи «максим», 4 ручних кулемети та декілька дисків для них, значну кількість снарядів та патронів [АУСБУ ВО. Спр.3099. Арк.14]. Узимку 1941 р. ними зібрано 2 вози теплих речей для потреб німецької армії [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.149]. Найбільш національно свідомі представники служби охорони - Сушицький Іван, Предан Лукаш та Цюпка Кіндрат носили на руках пов'язки, які свідчили про причетність їх до Організації українських націоналістів. Цим вони відкрито демонстрували односельцям, що є не прислужниками нацистів, а прибічниками побудови української держави [АУСБУ ВО. Спр.3099. Арк.19].

Репресії окупаційної влади спрямовувались насамперед проти радянських активістів, комуністично-комсомольського осередку та членів їх сімей. Сільською управою визначено 7 заручників, на яких покладалася відповідальність за будь-які виступи проти окупаційної влади. До їх складу увійшли: Яровенко Євлампій Прокопович (член ВКП(б), у різні роки працював головою та завгоспом колгоспу, головою сільської ради), Загоруй Матвій Васильович (колишній голова комнезаму), Костельнюк Іван Юхимович (колишній голова сільпо), Ющенко Юхим Семенович (член ВКП(б), з 1926 до 1938 р. працював на оперативній роботі в органах НКВС), Ющенко Ілля Семенович (рідний брат попереднього), Мельничук Матвій Титович (радянський активіст), Павлишин Іван Авксентійович (радянський активіст) [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.105].

17 листопада 1941 р. німецькими жандармами був арештований член ВКП(б), колишній працівник органів НКВС Ющенко Юхим Семенович, якого разом із братом доставлено до с. Райгород. Після жорстокого побиття, повернувшись із чергового допиту, брат виявив його мертвим із петлею на шиї у погребі, де вони утримувалися. Його тіло забрала дружина та захоронила в селі поблизу кладовища. Брата Іллю забрано на роботи до Німеччини, звідки той не повернувся [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.106].

2 лютого 1942 р. 17 радянських активістів (до вищевказаних були долучені Черниш Петро Іванович (колишній секретар сільської ради), Рудь Пилип Федорович, Могільніцький Іван Іванович, Костельнюк Ілля Володимирович та ін.) були арештовані та відправлені до районної управи с. Ситківці. Після допитів, із побиттям прутами та гумовими палицями, на наступний день, усі, окрім Яровенка Євлампія Прокоповича, повернулися додому. Останнього ймовірно вбили [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.105].

Весною 1942 р. були арештовані два радянських військовополонених льотчики - Чайка Микола (колишній вчитель) та Шабалюк Андрій (колишній конюх колгоспу), які жили в Околіти Ульяни Іванівни із зими 1942 р. та працювали у місцевому колгоспі [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.123]. Після того, як ними прийнято рішення тікати до партизанів, про їх задум, побоюючись розправи над місцевими мешканцями, повідомив один із радянських військовополонених, що проживав у селі. Для їх арешту в село із Ситковецької районної управи приїхали троє поліцейських та один німецький солдат. Арештованих помістили в одній із кімнат сільської управи, але при спробі вбити поліцейського, який їх охороняв, та втекти, вони були застрелені через вікно представниками Ситковецької райполіції. Тіла вбитих відвезли до селища Ситківці[АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.87].

Починаючи з 1943 р., в лісах навколо села розпочалося формування партизанських загонів, зв'язок з якими мали окремі мешканці села: Гріщенко І. Л., Муць Г. В., Киричок І. Л., Мельничук І. М., Яровенко І. П. Вони організовували ночівлі для партизанів, сушили їх вологий одяг, переховували від переслідування окупантів. Помітних бойових партизанських операцій в межах розташування села не було. Лише одного разу партизани зуміли проявити свою активність, коли влітку 1943 р. під час збору врожаю змусили старосту сільської управи Яровенка Федора Гнатовича спалити молотарку. Щоб уникнути репресій, староста приховав цей факт від органів окупаційної влади [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.41].

Однак у період окупації за зв'язок із партизанами покарано чимало односельчан. У серпні 1943 р. був арештований та розстріляний німцями в лісі біля хутора Титусівка Мельничук Матвій Титович, який разом із сином Іваном носив хліб у ліс партизанам. Його знівечене тіло згодом знайдено місцевими мешканцями [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.34, 88]. За період окупації розстріляно мешканців села Михальченка Івана Захаровича, Гонієва Дем'яна Григоровича, єврея-шевця Йосипа та важко побито Гончарука Івана [ДАВіО. Ф.425. Оп.1. Спр.347. Арк.9, 10].

Усі місцеві жителі були обкладені податками на користь окупаційної влади. Упродовж року кожен селянин повинен здати: 1200 літрів молока, 800 штук яєць, 40 кг м'яса. Існував податок за утримування собак. Задля виконання плану в семи родинах радянських активістів відібрано та здано на м'ясо корів, а також вилучено теплий одяг на потреби німецької армії.

Здійснювалась трудова мобілізація населення. Усі мешканці з 14-річного віку були зобов'язані працювати. Так, у період окупації жителі села були задіяні на будівництві шосейної дороги, що проходила біля с. Червоне у напрямку с. Райгород; будівництві аеродрому неподалік с. Чуків; копанні протитанкових ровів на межі з селом Гутою та роботах на полях Криковецької громади [Лесько М. П].

На примусові роботи до Німеччини упродовж двох мобілізацій забрано 102 мешканці села, з них лише 13 осіб були дорослими, а решта - молодь 16-18 років. У шести родинах мобілізовано по двоє осіб. У Державному архіві Вінницької області зберігається лист мешканки села Ганни Федорівни Побережник з Німеччини до рідних, датований 28 серпня 1943 р., в якому вона писала: «... Добрий день, дорогі мої, рідні, любі, пишу вам, що я поки жива і здорова. Отримала від вас лист, даю відповідь. Дорогі мої, ви пишете, що закінчили вишивати мені сорочку, спасибі вам, як я повернуся, то буду носити, а якщо ні, то буде вам про мене згадка.... Пишете, що ви мені послали 9 посилок, я їх не отримала, буду вас просити, щоб ви не посилали. Зараз ми не зовсім голодні, бо літо.... Нам зимою така була скрута, чуть було не поздихали з голоду...» [Гальчак, 2009: 342].

Реорганізації також підлягало колективне господарство села. У перші дні окупації колгосп ліквідовано та утворено десятихатки, яким надавали по парі коней та необмолочений хліб. Однак згодом їх знову об'єднали в одне господарство, яке називали общиною або громадою. Старостою общини був обраний Яровенко Федір Гнатович. У жовтні 1941 р. його замінив Парамійчук Ананій Михайлович, завгосп довоєнного колгоспу, який керував общинним господарством до приходу радянських військ у березні 1944 р. У своїх спогадах мешканці села відзначали гуманне ставлення старости общини до своїх односельців та вказували на його допомогу у разі продовольчих труднощів [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк. 111].

В общині налічувалося чотири польових бригади. Збирали урожай вручну серпами і косами, молотили ціпками. Після завершення збору врожаю святкували обжинки. Свідки тих часів стверджують, що за період нацистської окупації общинним господарством зібрано 4 тис. центнерів зерна та здано на м'ясо 25 голів великої рогатої худоби.

В архівних документах збереглися відомості про організацію зустрічі мешканцями села влітку 1942 р. Вінницького гебітскомісара, який приїжджав через розподіл колишньої колгоспної землі. Місцеві жителі були зібрані на виїзді до села у напрямку селища Ситківці, а священник Ваталінський Трохим Миколайович організував хресний хід із хоругвами. Був і місцевий оркестр. Його керівник Люлько Ананій згодом згадував: «При під'їзді гебітскомісара оркестр заграв марш. Згодом піп славив непереможне військо вражої держави, а хор заспівав «Многеє лєто». Співав і я, оскільки був за псаломщика. Для частування гостей на території школи у саду було накрито три столи. У своїй промові через перекладача гебітскомісар подякував за зустріч, на що присутні відповіли аплодисментами, а оркестр зіграв туш. Зустрічали так, як до революції в нашому селі зустрічали Кам'янець-Подільського губернатора» [АУСБУ ВО. Спр. 22040. Арк. 147]. Для приготування святкового обіду з комори сільськогосподарської общини виділено 30 кг м'яса, 50 кг муки, 16 кг меду, 10 кг цукру тощо [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.149 зв.].

Після завершення збору врожаю 1942 р. окупаційною владою організовано обжинки. Святкування проходило в саду біля місцевої школи. На масові гуляння бричкою приїхали представники місцевого німецького начальства. Щоправда, святкування відбулося не без пригод. Після прибуття німців, до Івана Юрченка, що їх зустрічав, підійшов односельчанин Коваль Степан, який був напідпитку та попросив закурити. Після відмови, він відійшов подалі і став кричати: «Ти білий офіцер...ти з німцями...ви мого батька та братову вбили, мого племінника повісили...» [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.111 зв]. Після цих слів хтось штовхнув Коваля Степана у спину й він впав на німця, який у відповідь вдарив його у груди. Коваль Степан схопив німця за погони, відірвав їх, а потім вдарив його в обличчя. Щоб уникнути трагічних наслідків, рідний брат Коваль Григорій, а також Тишківський Яків та Тишківський Микита вивели Степана з місця події і він був змушений більше 2 тижнів переховуватися у сусідньому селі [АУСБУ ВО. Спр.22040. Арк.131].

До початку війни у Мельниківцях діяла семирічна школа, яку влітку 1941 р. закінчили 24 учні: 16 дівчат і 8 хлопців. Різною була їх доля. Десятеро з них були мобілізовані на роботи до Німеччини. Іншим випускникам 1941 року довелося пережити роки окупації, а після визволення села їх мобілізували до чинної армії для боротьби з нацистами. Двоє з них загинули у боротьбі з ворогом.

Перед приходом у село німців школа призупинила свою роботу. Директор школи Норик Тодос Макарович був евакуйований із сім'єю в тил, а вчителів-чоловіків призвали на військову службу. Серед призваних до лав РСЧА були молоді учителі - Блажко Федір Романович та Топчій Іван Павлович. В умовах окупації школа, з назвою - трудова, відновила свою роботу, хоч навчання не було постійним. Її організацією опікувався Іван Демидович Юрченко, який у грудні 1941 р. повернувся із Донбасу.

У селі, як і на інших окупованих територіях Поділля, активізувалася пропагандистська та просвітницька діяльність організацій національного спрямування. Створені українські органи влади, інші громадські патріотичні організації за допомогою похідних груп ОУН влаштовували культосвітні заходи серед населення, поширювали листівки та плакати, якими пробуджували почуття національної самосвідомості, вселяли надії на можливість побудови нового життя в Україні за підтримки Німеччини [Зінько & Григорчук, 2004: 132]. Уже восени 1941 р. у смт Ситківці відбулась нарада педагогічних працівників, на якій запропоновано, замість російської мови та літератури, історії народів СРСР і Конституції СРСР, викладати Закон Божий, історію України за Грушевським, західноєвропейську літературу. Оскільки нових підручників не було, користувалися старими, провівши певні коригування, шляхом закреслення в них окремих слів радянського змісту.

Частина вчителів написали заяви про вступ до Організації українських націоналістів. Така активна діяльність освітян не сподобалася окупантам, тому з початком 1942 р. Мельниківську неповносередню школу, як і більшість інших українських навчальних закладів, закрили. Однак діячі українського національно-визвольного руху не припиняли своєї діяльності. В архівних документах збереглися відомості про те, що в квітні 1942 р. в село прибула довірена особа колишнього полковника армії УНР Голуба на прізвище Стрєльцова (родом із Донбасу). У двохгодинній бесіді з сільськими активістами вона повідомила, що прибула за завданням Голуба від імені Організації українських націоналістів. Засуджуючи нацистську політику терору проти єврейського та українського населення, вона радила організовувати підпільні організації, створювати власну армію для боротьби проти як німецьких, так і радянських окупантів. Невдовзі, під час зустрічі із полковником Голубом у с. Ситківці, вона була арештована німецькою жандармерією [АУСБУ ВО. Спр.20589. Арк.15].

Село Мельниківці звільнене від німецьких загарбників 15 березня 1944 року, про що повідомило того ж дня радянське інформбюро [Бабій, 1971: 212]. Звільняли село частини 50 стрілецького корпусу 40-ї армії 2-го Українського фронту. Під час цих подій загинуло 2 мешканці села - Цюпко Дарка Іванівна та Мандрик Микола Антонович, яких, за свідченням очевидців, розстріляли радянські солдати.

На звільненій території здійснювалась мобілізація до чинної армії та мобілізовано 97 мешканців села 1894-1924 років народження, а згодом Ситковецьким райвійськкоматом призвано ще 20 осіб 1925-1927 р. н.

Дорогу ціну заплатили мельниківчани за перемогу над окупантом. У роки Другої світової війни загинули та пропали безвісті 104 мешканці села. Зокрема, із 116 мобілізованих у 1941 році односельчан загинули 73, а із 97 призваних до армії в 1944 році не повернувся з війни 31 мешканець. У трьох сім'ях не дочекалися з війни одразу по троє синів, а в десяти сім'ях - по двоє. Із 102 забраних на примусові роботи до Німеччини не повернулись додому 12 осіб, ще троє від виснаження і хвороби померли невдовзі після повернення [Черниш, 2006: 131].

Відсвяткувати перемогу над нацизмом у складі чинної армії випало щастя 149 мешканцям, 29 з яких повернулися з війни інвалідами. За проявлений героїзм у роки Другої світової війни були нагороджені орденами та медалями: Орденом Червоної зірки - 17 осіб (двоє удостоєні цієї нагороди двічі); Орденом Червоного прапора - 3 особи; Орденом Слави ІІІ ступеня - 4 особи. Серед осіб, що повернулися з війни, були й ті, що відчули на собі усі страхіття концентраційних таборів. Зокрема, Кучеренко Федір тривалий час знаходився в Бухенвальдському, а Каленич Тодосій - в Освенцінському концтаборах [Драбет & Костельнюк].

У роки війни в селі Мельниківці вдовами стали 63 жінки. У кожної на руках було по декілька дітей (1 вдова - сім дітей, 3 вдови - по шість дітей, 3 вдови - по п'ять дітей, 5 вдів - по чотири дитини, 14 вдів - по троє дітей, 7 вдів - по двоє дітей, 24 вдови - 1 дитина). Наймолодшій з них - Глух Олександрі Іванівні - на той час виповнився лише 21 рік. Тільки п'ятеро вдів змогли одружитися вдруге. Сиротами та напівсиротами внаслідок війни залишилися 140 дітей [Лесько М. П.].

Матеріальної шкоди завдано й інфраструктурі села. У колгоспі «Червоний промінь» матеріальні збитки складали 8 мільйонів 486 тисяч 200 карбованців [ДАВіО, ф.1683, оп.1, спр.22, арк.116], Мельниківської неповної середньої школи - 503 тисячі 288 карбованців [ДАВіО, ф.4897, оп.1, спр.13, арк.79], хутора Титусівка - 28 тисяч карбованців [ДАВіО, ф.4422, оп.1, спр.31, арк.7].

Війна закінчилася і, нарешті, мав запанувати довгоочікуваний спокій. Однак на окремих односельчан, яким вдалося вижити в цій жорстокій війні, чекали нові випробування. Після звільнення села радянські правоохоронні органи розпочали репресії проти осіб, яких звинувачували у співпраці з нацистами. 14 червня 1945 р. кримінальну справу за статтею 541 п. «Б» Кримінального Кодексу УРСР, згідно з якою за «зраду Батьківщині» передбачався розстріл з конфіскацією майна, порушено проти Сушицького Івана Івановича, 1906 р. н. З матеріалів справи дізнаємося, що Сушицький І. І. за майновим станом - середняк, мав початкову освіту та був музикантом. У червні 1941 р. його мобілізували на фронт, невдовзі він потрапив у полон, але був відпущений для проживання у своє село. На місцевому сході, враховуючи його невеликий військовий досвід, односельчани обрали його начальником місцевої служби охорони, а з початку 1942 р. і до кінця окупації він виконував обов'язки завгоспа сільгоспобщини. Після звільнення села у березні 1944 р. його знову мобілізували до Червоної армії, відправили на фронт, однак після важкого поранення демобілізували. Після повернення у своє село звинуватили у співпраці з окупантами й виконанні їх вказівок, підтриманні зв'язків з націоналістами, зокрема з Іваном Юрченком, на сестрі якого був одружений, проведенні націоналістичної пропаганди, адже читав для селян газету «Вінницькі вісті», в якій друкувались й матеріали українських органів влади. Також, за показами деяких свідків, він недоброзичливо висловлювався про радянську владу і казав: «Слава богу, що нас звільнили від жидівськобільшовицького ярма. Тепер нам дадуть землю. Колгоспи існувати не будуть. Ми на Україні будемо самостійні. Податків платити не будемо. Будемо вільно ходити до церкви» [АУСБУ ВО. Спр.3099. Арк.23]. Незважаючи на участь у війні проти нацистів і важке поранення, постановою Військового трибуналу Вінницького гарнізону від 29 серпня 1945 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів із позбавленнях у правах на 5 років та конфіскацією майна. Відбувши покарання, Сушицький І. І. повернувся в село і з часом звертався до влади, щоб роки безкоштовної праці у виправно-трудових таборах зарахували до трудового стажу, однак отримав відмову [АУСБУ ВО. Спр.3099. Арк.72].

Подібні звинувачення, вже за статтею 54-1 п. «А» Кримінального Кодексу УРСР, згідно з якою за «зраду Батьківщині» звинуваченого засуджували до розстрілу або позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна, у грудні 1945 р. висунуто мешканцю села Цюпці Кіндрату Дементійовичу, 1903 р. н., уродженцю с. Ометинці, який за станом здоров'я не був мобілізований до чинної армії і з початку окупації та до грудня 1942 р. працював у сільській службі охорони с. Мельниківці, а згодом - головою сільгоспобщини в с. Райгород. Напередодні приходу радянських військ, усвідомлюючи небезпеку покарання за співпрацю з окупантами та націоналістичну діяльність, залишив село і попрямував за німецькою армією, що відступала. Покарали родину Цюпки К. Д. - дружину розстріляли червоноармійці, адже стаття 54-1 передбачала покарання й членів родин «зрадників», а сина Івана мобілізували на фронт. У липні 1945 р. він повернувся в село, переховувався на хуторі Титусівка, але 3 грудня був заарештований. 29 січня 1946 р. військовим трибуналом військ НКВС Вінницької області засуджений до 20 років позбавлення волі. Після численних скарг на ім'я Генерального прокурора СРСР у травні 1956 р. його справу переглянули і покарання зменшили до 10 років.