Жіноче "обличчя" голокосту: гендерний аспект геноциду євреїв в Україні (1941-1944)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жіноче "обличчя" голокосту: гендерний аспект геноциду євреїв в Україні (1941-1944)

Максим Гон,

Рівненський державний гуманітарний університет ГО «Центр студій політики пам'яті та публічної історії “Мнемоніка”»

Наталя Івчик,

Рівненський державний гуманітарний університет ГО «Центр студій політики пам'яті та публічної історії “Мнемоніка”»

Метою статті є дослідження гендерних форм насильства над жінками в час Голокосту. Використовуючи як опубліковані матеріали, так і інші історичні джерела, автори статті намагаються визначити тенденції, які були властиві в ставленні убивць до жертв у 1941-1944 рр. на теренах сучасної України. Відправною точкою такого аналізу є констатація того, що з моменту, коли гендерно-селективні розстріли чоловіків доповнилися вбивством жінок і дітей, Голокост став докорінним геноцидом.

Роздуми авторів статті фокусуються в кількох ракурсах. Ключовими з них є такі: жінки як цільова група докорінного геноциду, жіночий компонент у політекономії Голокосту, форми насильства над жінками (у т.ч. сексуальне насильство як елемент системного насильства), спаплюжене материнство. Узагальнення в «діапазоні» вище названих проекцій, визначення тенденцій у гендерному насильстві над жінками визначають наукову новизну цієї статті.

Ключові слова: єврейські жінки, Голокост, Україна, гендерне насилля, материнство. голокост гендерний насильство геноцид

Maxim Hon, Natalia Ivchik

THE FEMALE «FACE» OF THE HOLOCAUST: THE GENDER ASPECT GENOCIDE OF THE JEWS IN UKRAINE (1941-1944)

The purpose of the article is to study gender-based forms of violence against women during the Holocaust. Using both published materials and other historical sources, the authors of the article try to identify trends in the attitude of killers to victims in 1941--1944 on the territory of modern Ukraine. The starting point of this analysis is the statement that from the moment when gender-selective executions of men were supplemented by the murder of women and children, the Holocaust became a fundamental genocide.

The reflections of the authors of the article are focused in several aspects. The key ones are the following: women as a target group of the fundamental genocide, the female component in the political economy of the Holocaust, forms of violence against women (including sexual violence as an element of systemic violence), and destroyed motherhood. The generalisation in the «range» of the above perspectives, the identification of trends in gender-based violence against women determine the scientific novelty of this article.

At the same time, the authors of the article argue that the women's «face» of the Holocaust is determined by other perspectives. In particular, the further fulfilment by women of their former social roles (wives, daughters, mothers), the search for survival strategies, the growth of female masculinity in extreme conditions, etc.

Keywords: Jewish women, Holocaust, Ukraine, gender violence, motherhood.

Геноцид євреїв часів Другої світової війни вже віддавна вивчається в дискурсі гендерних студій. Керуючись усвідомленням відмінностей, своєрідної дихотомії між чоловіками й жінками, сучасні вчені стверджують: там, де ми не бачимо різниці в досвідах одних та інших, ми не бачимо статі. Таким чином, гендерний фактор межує з іншими «категоріями відмінностей» (наприклад, раса, національність, сімейний статус тощо) і враховує ієрархічне «облаштування» світу, зумовлене політичними, економічними й соціальними аспектами *. Ведучи мову про фактор неоднаковості в час системного насильства й масових убивств, керуючись міркуванням Хелен Фейн, оперуємо поняттям гендерних форм насильства Karen Hagemann, «Introduction: Gender and the History of War - The Development of the Research», у Gender, war and the western world since 1600, ред. Karen Hagemann, Stefan Dudink і Sonya O. Rose (Oxford University Press, 2020), 1-37. Karen Hagemann, Stefan Dudink і Sonya O. Rose, ред., Gender, war and the western world since 1600 (Oxford University Press, 2020), 824. і зосереджуємо увагу на жінках.

До середини 1990-х лише кілька дослідників присвячували свої роботи темі Голокосту на теренах України. Серед них -- Філіп Фрід- ман та Шмуель Спектор. Згодом до них долучилися й інші дослідники, як-от: Тімоті Снайдер, Дітер Поль, Венді Лауер. Перший, зокрема, наголосив на втратах цивільного населення на кривавих, за його визначенням, землях (Україна, Білорусь, Прибалтика). Адже, як зауважує вчений, «...на цей регіон зійшло масове насилля в масштабах, раніше небачених в історії» Тімоті Снайдер, «Криваві землі: Центрально-Східна Європа між Гітлером і Сталіним», у Сучасні дискусії про Другу світову війну: Збірник наукових статей та виступів українських і зарубіжних іс-ториків (Львів: ЗУКЦ, 2012), 20.. Упродовж 1933--1945 рр. на «кривавих землях» загинуло 14 млн осіб. Це були не солдати, які брали участь у бойових діях. «.Всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій» Снайдер, «Криваві землі», 20..

На відміну від Т. Снайдера, голландський історик Карел Беркгоф зосередив увагу саме на Україні Карел Беркгоф, Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою, пер. Тарас Цимбал (Київ: Критика, 2011), 455.. Його книга «Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою» суттєво вирізняється на тлі тих праць, що з часу «перебудови» в СРСР написані українськими дослідниками. Адже К. Беркгоф присвятив своє дослідження історії повсякдення в райхскомісаріаті «Україна» і зосередив увагу як на українцях, так і євреях, ромах, росіянах, «фольксдойче». Окремий розділ книги присвячено Голокосту євреїв і геноциду ромів.

Фокус на Україну робиться і в колективній праці «Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення» ⁶. У книзі представлено вивчення Голо- косту в її регіонах, що опинилися під окупацією різних держав. Так, німецький вчений Дітер Поль представив масові вбивства євреїв за німецької військової адміністрації в райхскомісаріаті «Україна»; інший німецький дослідник (Франк Гольчевський) проаналізував міжнаціональні взаємини в Галичині, американський вчений Т. Снайдер -- загибель євреїв Волині. Останній, зокрема, звернув увагу на фактор етнічного оточення в час Голокосту. Він стверджує: «Євреєві, якому вдалося вижити під час ліквідації гетто, треба було знайти притулок, їжу та воду, що неможливо було зробити без сторонньої допомоги...» ⁷.

Попри те, що гендерні студії стали об'єктом уваги українських істориків/історикинь, вивчення доль єврейок у час Голокосту, обраних ними стратегій виживання, світу емоцій і переживань тощо можна означити такими, що перебувають на етапі розвитку. Принаймні жінки як соціальна група не були об'єктом уваги тих дисертацій та наукових праць українських вчених з питань геноциду євреїв, які побачили світ останніми десятиліттями ⁸. Серед дослідників цієї трагічної теми назвемо М. Гавришко ⁹ (зосереджує увагу на сексуальному насиллі в час Голокосту), М. Гона, Н. Івчик ^{1 0}, А. Подольського світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: зб. наук. пр., ред. Гелінада Грінченко, Катерина Кобченко та Оксана Кісь (Київ: ТОВ «АРТ КНИГА», 2015), 229. (досліджують гендерний ракурс Голокосту, долю єврейських жінок у час геноциду, стратегії виживання жертв). У той час коли гендерні студії в Україні все ще перебувають, як зазначалося вище, на початковому етапі, тека історіографії західних спеціалістів -- значна. Серед різних проблем, що вивчаються ними, долі єврейок. З-поміж науковців Далія Офер, Леонора Вайцман Dalia Ofer і Lenore J. Weitzman, ред., Women in the Holocaust (New Haven: Yale University Press, 1998), 402., Маріон Каплан Marion A. Kaplan і Deborah Dash Moore, ред., Gender and Jewish History (Indian University Press; Bloomington and indianapols, 2011), 428., Нехама Тек Nechama Tec, Resilience and Courage. Women, Men, and the Holocaust (New Haven; London: Yale University Press, 2003), 438.. Доля єврейських жінок представлена в різних ракурсах. Дослідниці «жіночого обличчя» Голокосту аналізують індивідуальні історії жертв, що формують картину стратегій їх виживання в гетто Tec, Resilience and Courage, 438., таборах смерті, сховках Natalia Aleksiun, «Gender and the Daily Lives of Jews in Hiding in Eastern Galicia», Nashim: A Journal of Jewish Women's Studies&Gender. Gender and The Holocaust - New Research 27 (Fall 2014): 38-61., сприйняття ними різних форм насилля Ofer і Weitzman, ред., Women in the Holocaust, 402.. Вивчається також проблема травми жертв-жінок, яка послідовно простежується в їхніх свідченнях Ofer і Weitzman, ред., Women in the Holocaust, 401..

Єврейки, згідно з висновками західних дослідниць/дослідників, краще за чоловіків справлялися з переживаннями, які випали на їхню долю, та швидше пристосовувалися до умов окупації, набували ма- скулінності, що проявлялася в їхніх реакціях на страхітливі події, пошуках стратегій виживання (часто-густо вони брали відповідальність не тільки за власне життя, а й за життя дітей, рідних та близьких). Так, Нехама Тек виділяє різні гендерні моделі та стратегії виживання жертв. До жіночих якостей і властивостей вона відносить емоційність, дієвість, здатність швидше пристосовуватися до умов екстреми. Проте, як зазначає дослідниця, жінки здатні не тільки проявляти рішучість, але й ставати жертвами Aleksandra Ubertowska, «“Masculine”/“Feminine” in Autobiographical Accounts of the Warsaw ^{Ghetto: Comparative Analysis of the Memoirs of Cywia Lubetkin and Icchak Cukierman», у} Women and the Holocaust: New Perspectives and Challenges, ред. Andrea Peto, Louise Hecht і Karolina Krasuska ^{(Warsaw: Instytut Badan Literackich PAN, 2015), 161-182.}.

Осмислюючи поняття гендерного насильства, вчені по-різному визначають його об'єкт: 1 -- насильство, спрямоване проти жінок;

2 -- насильство, спрямоване проти жінок і деяких чоловіків; 3 -- насильство над жінками і чоловіками, яке перешкоджає виконанню ними їхніх гендерних ролей. Незважаючи на таку розбіжність поглядів у питанні «хто ж є мішенню гендерного насильства?», жінки фігурують в усіх вищенаведених варіантах. Це, власне, дозволяє виокремлювати їх із групи жертв, вивчати як об'єкт гендерного насильства.

Зосередити увагу на жінках спонукає також особливо тісний психологічний взаємозв'язок між матерями і дітьми (що, зрозуміло, не применшує глибинність зв'язку поміж останніми та їхніми батьками), різними можливостями працевлаштування чоловіків і жінок в умовах нацистського «нового порядку» (а відтак тимчасове відтермінування загибелі), що визначалося особливостями гендерної соціалізації членів патріархальних сімей юдеїв (особливо в Західній Україні) попередніх десятиліть, сексизмом убивць тощо.

Прагнення зберегти певну «нормальність» у ненормальних умовах визначало поведінку членів єврейських сімей, батьків та матерів, включало забезпечення елементарних природних потреб членів сім'ї. Такий ракурс ролі жінок та чоловіків крізь призму материнства та батьківства презентує Далія Офер ²⁰. Важливість родинних, сімейних, соціальних зв'язків визначалася психологічною підтримкою жертв. Збереження сімейних/родинних контактів було важливим для всіх членів сім'ї та допомагало матерям та дочкам, сестрам лишатися разом ²¹, сприяло спільному пошуку ними стратегій порятунку.

Проте дружини/матері часто відчували безпорадність, оскільки не могли забезпечити хоча б мінімальні умови прожиття та потреби своїх рідних. Такі тенденції позначалися на сімейних та подружніх взаєминах ²². Дім як фортеця в умовах Голокосту руйнувався. Усі ці судження -- компоненти сучасних тенденцій вивчення геноциду євреїв, які віддзеркалюють його психологічну складову.

Важливим елементом гендерного насилля є сексуальне. Воно набувало масового характеру в час геноцидів і Голокосту зокрема, було зброєю масового знищення жіночності та фемінності. Таке злочинство набуло різних форм, найпоширеніша з яких -- зґвалтування. Сексуальне насильство відбувалося повсюдно: як у гетто, так і в концентраційних чи трудових таборах. Жіноча «уразливість» (тілесний ресурс) в умовах війни та окупації перетворювала єврейок на «легких» мішеней. Ракурси унікальності та типовості сексуального насилля, проблему тіла, яким насильно оволодівають вбивці та їхні поплічники, дослідили Доріс Берген Doris L. Bergen, «Sexual Violence in the Holocaust: Unique and Typical?», у Lessons and Legacies VII: The Holocaust in International Perspective, ред. Dagmar Herzog (Evanston, Illinois: Northwestern University Press, 2006), 179-201., Ніколь Ефгрейф Nicole Ephgrave, «On Women's Bodies: Experiences of Dehumanization during the Holocaust», Journal of Women's History 28, 2 (2016): 12-32., На'ама Шик Na'ama Shik, «Sexual Abuse of Jewish Women in Aushwitz-Birkenau», у Brutality and Desire: War and Sexuality in Europe's Twentieth Century, ред. Dagmar Herzog (Basingstoke England; New York: Palgrave Macmillan, 2009), 221-246. та ін.

Гендерне насильство бачиться нам насильством колективним, спрямованим вбивцями, які ідентифікують себе групою й об'єднані спільними ідеологічними «цінностями» й походженням, на представників обидвох статей цільової групи, яку знищують Sophie Read-Hamilton, «Gender-based violence: a confused and contested term», Commissioned and published by the Humanitarian Practice Network at ODI. Special feature Gender-based violence in emergencies 60, 2 (2014): 7.. Його відправною точкою в Голокості, імовірно, є гендерно-чоловічі вбивства. Постулюючи цю тезу, Адам Джонс оперує категорією «докорінний геноцид», який протиставляє «гендерциду». Перший трактується ним як такий, коли цільовою групою злочинців стають не лише чоловіки, а й жінки та діти Адам Джонс, Геноцид: Вступ до глобальної історії, пер. Катерина Диса (Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2019), 491..

«Докорінний геноцид»

Першими жертвами нацистів на окупованих територіях сучасної України були єврейські чоловіки, проте досить швидко почали вбивати й інші категорії єврейського населення. Згідно з висновками Ді- тера Поля, розстріли єврейських жінок і дітей окремими частинами СС та поліцією розпочалися вже наприкінці липня 1941 р. «У перші тижні серпня, -- зауважує вчений, -- керівників команд айнзацгрупи С було повідомлено, що в принципі єврейські жінки та діти теж підлягають розстрілу» Дітер Поль, «Масове вбивство українських євреїв за німецької військової адміністрації і в Рейх- скомісаріаті Україна», у Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення, ред. Рей Брандон і Венді Лауер (Київ: Дух і Літера, 2015), 47-48..

Отже, на думку Д. Поля, це був відправний момент у ставленні до цих груп єврейського населення. А першою масовою акцією екстермінації жінок і дітей став розстріл євреїв Кам'янця- Подільського 26--28 вересня 1941 р. У перший день масових екзекуцій тут убито 4,2 тис. євреїв обох статей. Розстріли тривали і в наступні дні. Загалом, враховуючи євреїв Карпатської України (яких депортували до Кам'янця-Подільського з рідного краю після розчленування Чехословаччини і переходу цього регіону до Угорщини), тут було вбито 23,6 тис. євреїв Поль, «Масове вбивство українських євреїв», 50-51..

Оцінюючи ці події, Д. Поль трактує вбивства євреїв Кам'янця- Подільського не лише наймасштабнішою акцією станом на кінець літа 1941 р., а й такою, що «...знаменувала собою поворотний пункт у Голокості -- перехід від убивства окремих цільових груп, що складалися в основному з євреїв-чоловіків, до поголовного винищення цілих єврейських громад» Поль, «Масове вбивство українських євреїв», 52..

Жінки гинули і в інших наймасштабніших масових розстрілах на теренах України: в Бабиному Яру та в Сосонках, що неподалік Рівного. С. Таужнянський, якому пощастило врятуватися від розстрілу в Києві, згодом свідчив про те, як приречені йшли на смерть:

Люди рухалися суцільним потоком. Матері везли у візочках грудних дітей, а більш старших -- несли на руках чи вели за руку; абсолютна більшість тих, що йшли, були старі, підлітки, жінки і діти Татьяна Евстафьева і Виталий Нахманович, упоряд., Бабий Яр: человек, власть, история: Документы и материалы: В 5 кн., Кн. 1: Историческая топография. Хронология событий (Киев: Внешторгиздат, 2004), 307..

Схожі свідчення давали й інші очевидці подій у Києві Евстафьева і Нахманович, упоряд., Бабий Яр: человек, власть, история, 305.. Про факт знищення єврейок у цьому місті згадано і в звіті керівництва 454-ї охоронної дивізії від 2 жовтня 1941 р. Анатолий Круглов, упоряд., Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами ев-:

[...] Задля реєстрації і розміщення в таборі євреї міста були закликані з'явитися в певне місце. Явилося близько 34.000, включаючи жінок і дітей. Всі вони, після того як здали свої цінності й одяг, були вбиті [...].

Жінки становили велику частину розстріляних і в Сосонках, де позбавлено життя 17,5 тис. євреїв Рівного. Ті, хто вижив у бійні, що відбувалася 7-8 листопада 1941 р., свідчили: вони йшли на смерть поруч із чоловіками; спільно із дітьми і старими розділили трагічну спільну долю.

З огляду на рівень сучасного вивчення перебігу Голокосту, масові убивства дівчат і жінок є незаперечним фактом. Вони не були частиною цільової групи знищення лише в перші тижні німецько- радянської війни (наприклад, після захоплення Львова тут вбили кілька тисяч євреїв, виключно чоловіків; аналогічно в Добромилі наприкінці червня 1941 р. розстріляли близько 80 чоловіків-євреїв реев Украины в 1941-1944 годах (Киев: Ин-т иудаики, 2002), 486.). Згодом, згідно зі свідченнями керівника оперативної групи D О. Олендорфа, Гіммлер, визначаючи завдання підрозділів, які просувалися радянською територією за бойовими частинами, відверто заявляв, що це - боротьба з комуністами, «ліквідація євреїв, жінок, чоловіків і дітей» ³⁵.

Таку динаміку змін у ставленні до єврейок відображено в ухвалі суду присяжних при земельному суді в Дюссельдорфі від 5 серпня 1966 р. в справі колишніх членів айнзацкоманди 5 ³⁶:

Приблизно 25 липня 1941 р., невдовзі після прибуття айнзац- команди 5 у Бердичів, шеф айнзацгрупи C д-р Раш викликав до себе в Житомир керівників підпорядкованих йому айнзацкоманд і повідомив їм, що євреї уособлюють смертельну небезпеку в запіллі німецьких військ. Тому командир розпорядився ліквідувати всіх євреїв- чоловіків. Страті не підлягають тільки ті євреї, які необхідні для використання на роботах [...]. Через кілька днів д-р Раш доповнив наказ про вбивство євреїв тим, що з євреями-чоловіками слід вбивати і їхніх родичів, жінок і дітей.

Висновок, сформульований цим судом, про час появи вказівки нацистського керівництва щодо вбивства жінок і дітей загалом збігається із судженням Дана Міхмана. Вчений зауважує, що про винищення в липні-жовтні 1941 р. цих категорій жертв свідчать звіти айнзацгруп. До того ж «.станом на середину серпня, -- пише ізраїльський дослідник, -- будь-кому, хто мав той чи інший стосунок до справи, було зрозуміло, що йдеться практично про тотальне винищення» ³⁷.

Значно пізніше, навесні 1942 р., з'явилося розпорядження, яке «врегульовувало» методи убивства жінок і дітей. Як свідчив на Нюрнберзькому трибуналі О. Олендорф, у той час надійшов наказ Гім- млера про те, що в майбутньому їх слід вбивати тільки в душогубках ³⁸.

Той факт, що до складу цільової групи, яку знищували, включено жінок і дітей (у т.ч. й немовлят), дав підставу польському вченому Фе- ліксу Тиху висновувати, що

[...] з літа 1941 р. почалася перша в історії війна, що була спрямована також проти дітей. Знищення дітей стало однією з воєнних цілей Гітлера. У цьому випадку йшлося не про всіх дітей окупованих країн, лише про репрезентантів цілком конкретної групи: про єврейських дітей ³⁹.

Убивства дітей, котрі з часом могли стати батьками, як і позбавлення життя жінок, які вже народили нащадків чи могли це зробити в майбутньому, -- виразне підтвердження міркування Дж. Адамса про те, що Голокост є геноцидом докорінним.

Більшість єврейок, як і євреїв, на теренах сучасної України вбили з автоматичної зброї. Незначну їх кількість позбавлено життя в душогубках, чимало -- на т.зв. «фабриках смерті». Їхні трагічні долі проілюструємо свідченням про вбивство групи львівських євреїв, яких транспортовано в Белжець у серпні 1942 р.:

[...] Поїзд зупинився. 200 українців відчинили двері і, б'ючи людей шкіряними плітками, почали виганяти їх з вагонів. Подальші розпорядження передано гучномовцем: з себе все зняти, включно з протезами, окулярами тощо. Коштовності здати у вікно [...] Потім жінок і дівчат направили до перукаря, який двома--трьома рухами ножиць зрізав все волосся і кидав його в мішки для картоплі [...] ⁴⁰.

Примусове обстригання волосся дівчатам і жінкам прочитується щонайменше в двох контекстах. Це -- складова політекономії Голо- косту («воно призначене для використання на підводних човнах, для конопачення чи щось такого роду», -- повідомляв К. Герштейну ун- тершарфюрер СС, який служив у Белжеці ⁴¹). Водночас така практика -- це акт знущання над єврейками, знищення їхньої індивідуальності перед убивством.

Отже, з кінця липня 1941 р. всі без винятку євреї стали потенційними мішенями отруєних нацизмом і антисемітизмом злочинців. Вбивства жінок (які народили дітей і могли їх народжувати надалі) та дітей (які з часом могли помститися людиновбивцям, продовжити рід) засвідчили те, що йшлося про докорінний геноцид.

Жіноча компонента політекономії докорінного геноциду

Після початку масових убивств євреї усвідомили, що їхнє подальше життя значною мірою залежить від того, чи зможуть вони бути корисними окупаційній владі (за риторикою нацистів, arbeitsfahig -- «здатні до виконання робіт» Михман, Историография Катастрофы, 124.). А тому жінки, як і чоловіки, намагалися працевлаштуватися, отримати робочі посвідчення. Шанс їх здобути суттєво коригувався гендерною соціалізацією в довоєнний час. Особливо ж у Західній Україні, де індустріальний сектор економіки був слаборозвинутим, що визначало основні сфери зайнятості євреїв: ремісництво і торгівля. В умовах окупації лише перше давало змогу отримати робоче посвідчення. А оскільки дрібнотоварне виробництво в довоєнні роки було справою фактично всуціль чоловічою, шанси жінок на працевлаштування в умовах окупації були незначними.

Проілюструємо цю тезу прикладом рівненського гетто. Згідно з укладеним юденратом у січні 1941 р. списком Державний архів Рівненської області (далі - ДАРО), ф. Р-33, оп. 8, спр. 42 (Відомості про кіль-кість зареєстрованих євреїв. Алфавітні списки єврейського населення, які проживали у м. Рівне. 03-15 січня 1942 р.), арк. 3., у ньому налічувалася 5 021 особа. З-поміж них 1 696 дорослих чоловіків і 2 018 жінок.

Здійснений Н. Івчик обрахунок перших півтори тисячі фігурантів вищеназваного списку засвідчує, що найчисленнішу групу серед дорослих жінок (88 осіб) склали ті, хто народився в 1894--1898 рр. Тобто в 1941 р. їм було від 43 до 51 року. Другу за чисельністю групу (72 особи) становили жінки, що народилися в 1909--1913 рр.; третю -- жінки 1899--1903 років народження. Поруч із дорослими й літніми жінками в гетто опинилися і дівчата. Їх було 673 ДАРО, ф. Р-33, оп. 8, спр. 42, арк. 3..

Під час укладення списків жінки найчастіше вказували професію «робітниця» (340 осіб) У частини жінок, чиї імена фігурують у списках, професії не вказані.. Інші професійні групи значно поступаються їм: у реєстрі 50 тих, хто назвав себе швачками, 42 жінки -- кравчинями. Також серед професій, які декларували жінки, -- домогосподарки (42 особи). Інші професійні групи оприявлені значно меншим числом їх представниць: сортирувальниці хмелю (5 осіб), пралі (4 особи), службовці, пекарки, прибиральниці (по 2 особи). Поодинокі випадки, коли в графі «професія» вказано декораторка, модистка, дезінфікаторка.

Враховуючи особливість економічного сектору Рівного довоєнного часу (фактична відсутність великих підприємств, домінування дрібнотоварного виробництва), ми розуміємо, що «представлення» себе «робітницями» -- стратегія виживання, яку використовували єврейки Рівного. Ця теза ілюструється спогадами мешканки цього міста Варвари Барац:

Завдяки ініціативі пана Р. на початку грудня [1941 р.] в гетто організували майстерні різних спеціальностей -- кравецькі, швацькі, білизняні, панчішні і в'язання светрів. Я вирішила вступити в таку майстерню. За два літри олії вдалося придбати необхідну кількість вовни, і я почала працювати -- в'язати светри. Тоді це вважалося великим досягненням, бо кожен працівник одержував «аусвайс», зареєстрований у німецькому «Арбайтсамті» ⁴⁶.

У багатьох містах на окупованих українських теренах жінки- єврейки працювали на фабриках та інших виробничих об'єктах, переважно тих, що задовольняли потреби армії. Ця підневільна робота приносила зиск Райху: підприємства сплачували державі податки за кожного працівника-єврея. Вартість жіночої праці була меншою, ніж чоловічої: у Львові, наприклад, підприємства виплачували командувачу СС і поліції «за кожен календарний день та зміну 5 злотих за чоловіка і 4 злотих за жінку. З цих сум вираховувалися витрати на харчування та “управління”, але вони не перевищували 1,60 злотого в день» ⁴⁷.

Корисність потенційних жертв державі-окупантові -- вагомий чинник, що певний час визначав долі євреїв. Поряд із професійними навичками важливими були й їхній вік, стать, зовнішня «презентабельність» на момент проведення селекцій. Як приклад -- серпневі події 1942 р. у Львові, де на збірному пункті, створеному неподалік вокзалу Клепарів, службовець поліції Інкварт «...помахом руки відправляв переважно жінок, старих і дітей у бік, де перебували жертви, призначені для вивезення в Белжець, а молодих працездатних людей -- до тих, хто поки мав відстрочення від вивезення» ⁴⁸.

Такі селекції в час Голокосту були звичною практикою. Людям, сильнішим фізично, вбивці «дарували» право на життя (власне, це було відтермінування смерті), яке зумовлювалося економічними потребами третього Райху. Тим часом інші відразу ставали жертвами геноциду. Так було, скажімо, у серпні 1942 р. у Чорткові: тих євреїв, котрі мали ремісничий фах, залишили в містечку; інших, незалежно від статі й віку, спровадили до залізничної станції, звідки відправили на загибель до Белжеця Круглов, упоряд., Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев, 377..

Насильство над жінками

Становлення на теренах України окупаційного режиму супроводжувалося приниженням євреїв та масовим насильством над ними. Серед перших його проявів -- примус носити ідентифікаційні знаки. Виконання цього наказу значною мірою здійснювалося жіночими руками й мало глибоке символічне значення. Ось як описала цей драматичний акт Клара Крамер: «. моя горда мама вишиває знаки нашого приниження» Клара Крамер, Війна Клари: правдива історія дівчини про дивовижний порятунок від нацистів, співавт. Стівен Гланц (Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2020), 348..

У перші ж дні встановлення нацистського «нового порядку» солдати Вермахту і службовці допоміжної поліції виловлювали на вулицях євреїв і відправляли на виконання різних робіт. В окремих випадках створювалися навіть спеціальні жіночі підрозділи. Так, у Станіславі (нині -- Івано-Франківськ), поруч із «Жидівською будівельною службою», створено й окрему жіночу, в якій працювали винятково дівчата й жінки Юліуш Фоєрман, Щоденник зі Станіслава (1941-1943 рр.), пер. Борис Арсен (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009), 56..

У час, коли вбивства чоловіків-євреїв і систематична наруга стали реаліями на всіх окупованих територіях України, єврейки здебільшого (як, будемо відверті, переважно й чоловіки) не наважувалися протидіяти солдатам і офіцерам окупаційних армій. Інколи в умовах «нового порядку» прання й приготування їжі німцям давало жінкам примарний шанс на життя, допомагало забезпечити сім'ї харчами. Мешканець Умані Мирон Демб стверджував, що жінки цього містечка (у т.ч. і його мати) не насмілювалися відмовляти нацистам, а тому прали та готували їм їжу. Розповідаючи про перші дні окупації Умані, він згадував: «За роботу німці приносили тушонку, цукор, хліб [...]. Німці дякували за послуги, казали “данке, дякую”» ⁵².

Нерідко євреїв залучали до прибирання помешкань:

У Чернівцях [...] румунські дами, які поступово наводнили місто й зайняли єврейські квартири, приходили до поліції, де їм надавали по 20--30 євреїв чи єврейок для прибирання квартир «від залишеного більшовиками бруду» ⁵³.

У гетто селища Теплик, що на Вінниччині,

[...] щодня і в будь-який час приходили брати на роботу, примушували виконувати різну брудну працю: мити підлоги в приміщеннях, де ночували німецькі солдати, прати брудну солдатську білизну, прибирати після них туалети і т.д. Над нами знущалися, не вважаючи за людей [...] ⁵⁴.

Кваліфікація нами «хатніх робіт» як прояву насильства над єврейками зумовлюється тим, що вони виконувалися жертвами зі страху перед загрозою покарання. У них чітко простежується один із тогочасних гендерних стереотипів: прасувати, мити, прибирати повинна жінка. Оскільки «хатні роботи» суттєво відрізняються від того насильства, яке застосовувалося щодо чоловіків (обрізання борід, примус тягати навантажені вози тощо), пропонуємо трактувати його тендерно зумовленим «м'яким» насильством. Воно не завдає фізичного болю, не призводить до каліцтва. Водночас йдеться про виконання тих робіт з примусу, які зумовлюють психологічне приниження.

Воно особливо чітко простежується тоді, коли йдеться про прибирання туалетів. Таке насильство застосовувалося як до чоловіків, так і до жінок. У першому випадку принижували тих, хто теоретично мав би символізувати фізичну силу, міць, маскулінність. У другому ж паплюжився імідж жінки як на індивідуальному, так і колективному рівнях. Дівчинка, жінка, які в нормальному світі асоціюються з добром, лірикою, материнством, у ненормальному, спотвореному етнічними стереотипами й ненавистю світі залучаються до прибирання екскрементів, що позбавляє їх фемінності.

Ось приклад такого знущання над Рахель Рубін у містечку Корець:

Одного разу до юденрату прийшов український полісмен і сказав, що йому потрібно змінити тип машинки, забрав машинку у поліцейський офіс. Я чекала. Потім запитала в нього: «Що я маю тут робити?». Він сказав: «Ходи, я покажу що робити». І кинув мене до туалету, я повинна була чистити туалет.

Я завжди носила хустку, бо ми носили жовті круги [на одязі] [...]

То ж я закрила свій ніс, обличчя і прибирала туалет. Вони зачинили мене [...]

-- Як ви почувалися?

-- Погано, депресивно. Це було літо. Це не такий туалет як сьогодні. Це було неможливо Меморіальний музей Голокосту США (далі - USHMM), Архів візуальної історії Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії (далі - USC SFI VHA), свідчення № 14142, Рейчел Рубін (Rachel Rubin), 1996, дата звернення 16 листопада, 2019..

Прилюдна зневага до євреїв стала складовою «етики» окупаційних армій. Її компонент -- знущання над старими, дітьми, жінками. Наведемо лише один приклад безжалісності окупантів у Доманівці:

[...] старому Фурману та 18-річній дівчині Соні Кац було запропоновано танцювати, і за це їм обіцяно продовжити життя. Однак їх життя тривало недовго, через дві години їх повісили Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 101..

Ще один маркер рівності поміж представниками обох статей -- форми покарання членів групи та його жорстокість. Численні розповіді жертв і свідків підтверджують, що стать як особливий «захід» у ставленні до індивіда в цьому випадку не відігравала жодної ролі. Адже єврейки для окупантів були лише членами цільової групи, яку знищували. Через таке їх сприйняття чоловіків і жінок було зрівняно у «праві» на однакові муки і поневіряння. Свідчення цього -- події в Хмільнику, де

[...] німці впіймали десять жінок і одного чоловіка, привезли їх до поліції, розділи догола й кинули в карцер. Сюди з 9-ї години ранку до 6-ї вечора щоразу заходили поліцаї й били нещасних людей. О 6-й годині вечора кожного ув'язненого затягували в окрему кімнату й давали по 15 шомполів. Жінки кричали й тому отримували по 25 шомполів. Після цього замучених жертв викидали на мороз Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 49..

У «Ставках» -- таборі, де опинилася частина одеських євреїв,

[...] за водою дозволялося ходити по десять осіб. Одного разу, побачивши, що «порядок» порушено, поліція вистрелила в одинадцятого.

Це була дівчина. «Ой, мамонько, вбили», -- закричала вона. Поліцейський підійшов і прикінчив її штиком ⁵⁸.

Повсюдним у ставленні до єврейок став садизм. Так, за невиконання розпорядження окупаційної влади киянці Дорі Наконечній відрізали пальці й ніс, завдали три ножові поранення, а труп кинули на місці вбивства ⁵⁹. Жорстокими до єврейок були й румуни. Одеситка А. Маргуліс розповідала про їхні звірства ⁶⁰:

Вранці я була заарештована й опинилася у в'язниці, де було ще 30 жінок. На допиті мене почали бити палицями, прикладами, гумовими шлангами. Я втратила свідомість.

Поневірялися єврейки не тільки в гетто, а й у концентраційних таборах. Зокрема у Сирецькому, що розташовувався в Києві неподалік Бабиного Яру. Ті, хто вижив у ньому, часто-густо свідчили про особливу жорстокість у ставленні до них начальниці жіночого відділення Лізи Логінової ⁶¹. Сама ж вона на допиті в НКДБ 29 листопада 1943 р. говорила ⁶²:

Я била жінок-єврейок, їхніх прізвищ я не пам'ятаю, за те, що вони не хотіли себе охайно вести. Кілька разів за неохайність робила жінкам-єврейкам зарядку ⁶³, серед них була стара єврейка 70 років, яка згодом померла в таборі від дизентерії.

Системне насильство: сексуальна складова

В умовах, коли публічне знущання над жертвами перетворилося в демонстрацію сили, хизування нею перед іншими чоловіками з числа вбивць, останні використовували численні форми прояву зневаги й наруги над жертвами. Особливе місце з-поміж них мало сексуальне насильство.

Воно набуло різних форм. Одна з них -- примус єврейок фотографуватися оголеними. Так, бранка любашівського гетто Сара Друкер розповідала, що після знущань над однією з її знайомих тамтешній ге- бітскомісар відправив її голою на якусь споруду й там сфотографував.

Після цього він її розстріляв Державний архів Волинської області (далі - ДАВО), ф. Р-164, оп. 3, спр. 8 (Акты, протоколы и списки на убитых граждан Любомльского района), арк. 12-12 зв.. Львів'янка Рузя Ваґнер розповідала про погром у перші дні окупації: нацисти «фотографували голих жінок, яких катували», «тішилися, що їхні земляки зможуть побачити дії своїх чоловіків і синів, які воюють для блага людства» Детальніше див.: Подольський, «Єврейські жінки України», 229..

Подекуди німецькі солдати фотографували мертвих жінок. Згідно з оцінкою такої специфічної поведінки Регіни Мюльхойзер, ці світлини «були сигналом для товаришів з чоловічої спільноти Вермахту/СС, демонструючи непохитну агресивність нападників» Регіна Мюльхойзер, «Незаперечний злочин. Сексуальне насильство німецьких вояків під час війни на знищення в Радянському Союзі у 1941-1945 рр.», у Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: зб. наук. пр., ред. Гелінада Грінченко, Катерина Кобченко та Оксана Кісь (Київ: ТОВ «АРТ КНИГА», 2015), 269-277..

Сексуальне насильство, ймовірно, розпочиналося вже в той час, коли армія агресора оволодівала тим чи тим населеним пунктом. Принаймні, про правомірність такої гіпотези свідчать спогади очевидців. Наум Епельфельд розповідав:

У Бердичів увірвалися німці. Через якийсь час до нас у підвал увійшли двоє солдатів. Вони світили кишеньковими ліхтариками, щось говорили, ніхто їх не розумів. Тоді вони почали обходити людей, що сиділи на підлозі, й висвічувати їхні обличчя. Нарешті зупинилися на дівчинці та жінці. Наказали їм йти. Завели в кабінет, що стояв пусткою, і зґвалтували. Дівчинку -- це було сусідське дівча -- звали Густа. Густі Глозман було років 14--15. Невдовзі її і батьків розстріляли Забарко, Живыми остались только мы, 527..

З перших днів окупації ґвалтували єврейок не лише німці, а й румуни. Так на початку липня 1941 р. було в Чернівцях, де представники нової влади та «деякі “місцеві добровольці” зі свастикою на рукавах вдиралися в єврейські квартири, грабували, ґвалтували, били і вбивали людей» Забарко, Живыми остались только мы, 264..

Злочини над жінками чинилися повсякчас і надалі. Особливо ж тоді, коли жертви геноциду були насильно сконцентровані в тих чи інших пунктах.

Вночі перед в'їздом у любашівське гетто німецька поліція зібрала всіх дівчат у поліцейському приміщенні й знущалася з них [...]. Матерів, які захищали своїх доньок, привезли пораненими ДАВО, ф. Р-164, оп. 3, спр. 8, арк. 12..

При знищенні євреїв львівського гетто в січні 1943 р. «розгнуздані представники “вищої раси” не пропускали в час цієї кампанії жодної жінки. Вони ґвалтували або вбивали їх» Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 126..

Постійного насильства єврейки зазнавали на виробництві, у тюрмах, у час транспортування тощо. Так було, зокрема, в одеській в'язниці Илья Альтман і Татьяна Вершицкая, «Женщины», у Холокост на территории СССР: Энциклопедия, ред. Илья Альтман (Москва: Российская политическая энциклопедия; Научно-просветительный центр «Холокост», 2009), 308-311.. А. Маргуліс, яка опинилася в ній, згодом повідала:

Вночі, коли навколо була непроглядна темінь, до нас увірвався натовп румунських солдат. Кинувши на сиру підлогу свої шинелі, вони почали ґвалтувати дівчат. [...] Ми, старі жінки (мені 54 роки), сиділи й плакали. Чимало дівчат збожеволіли Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 97..

Описуючи реалії життя євреїв Одеси в майстернях, Аркадій Хасін розповідає:

[...] ночі були жахливі!.. П'яні румуни, посвічуючи ліхтариками, сновигали майстернями в пошуках дівчат. Ті ховалися під верстаки. Румуни витягали їх звідти, і плач, крики, а то й постріли лунали лунким приміщенням до ранку Забарко, Живыми остались только мы, 447..

Частина єврейок, депортованих до «Трансністрії», стали жертвами конвоїрів. Щоночі коменданти таборів (зокрема, с. Матлашівка) примушували до інтимних стосунків кількох жінок Альтман і Вершицкая, «Женщины», 309.. Ось що читаємо в спогадах:

Коменданти села Гуляївки -- Лупеску і плутонер Плутонер - сержант румунської армії. Санду -- щодня посилали своїх денщиків у табір за красивими дівчатами. Зранку вони з особливою насолодою спостерігали їхні передсмертні муки Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 101-102..

Безкарність і хтивість спонукали до злочинів над жінками не лише військових, а й колаборантів і просто чоловіків з-посеред цивільного населення. Юхим Захаров-Зайденберг розповів, що після ув'язнення євреїв у приміщенні дитячого будинку м. Любар колаборанти робили безчинства: «П'яні поліцаї знущалися над нами: били, уводили й ґвалтували дівчат і молодих жінок» Забарко, Живыми остались только мы, 163.. А ось спогади мешканки Бердичева Ірини Сапір-Ширанської, які висвітлюють ставлення поліцаїв до єврейок:

Якось я потрапила в сім'ю поліцая, він покликав мене в будинок [...], уклав на ніч до себе в ліжко, не звертаючи уваги на те, що в іншій кімнаті були його дружина й діти. До ранку я не заснула. Не знаю, що його зупинило, але він не зачепив мене. На другий день я вибрала момент і втекла ⁷⁸.

Фокусуючи увагу на такій болісній і важкій, етично й емоційно проблемі, як насильство над жінками, згадаємо висновок Анатолія Подольського: розстріли жертв практично повсякчас супроводжувалися ґвалтуванням. На доказ цієї гіпотези, що, на наш погляд, однозначно не простежується в свідченнях тих, хто врятувався з місць екзекуцій, учений наводить свідчення Діни Пронічевої про такий злочин під час знищення євреїв Києва ⁷⁹.

Такі відверті описи в спогадах тих, хто пережив Голокост, зустрічаються не часто, однак вони спонукають до роздумів над непростим питанням: сутності психології сексуального насильства нацистів. Адже, згідно з постулатами Гітлера, євреї -- культуроруйнівна раса. У Третьому Райху їх доволі швидко перетворено на вигнанців суспільства, а економічний бойкот, «арієзація» економіки, витіснення з усіх сфер професійної діяльності тощо закріплювали за ними в німецькому середовищі образ «унтерменш» -- недолюдей. Нюрнберзькі закони чітко регламентували взаємодію між представниками різних рас, власне -- євреями й арійцями, а інтимні стосунки поміж ними законодавці нової «моралі» в Райху не лише піддавали осуду, а й суворо карали за них, завдяки використанню державою своєї монополії на легітимне насильство: за інтимні стосунки з єврейкою («позашлюбні взаємини поміж євреями та підданими держави німецької чи спорідненої крові заборонено» ⁸⁰) німецькі військовослужбовці потрапляли на лаву підсудних ⁸¹.

Висловимо кілька гіпотез, які, на наш погляд, доповнюють означену проблему. По-перше, сексизм став складовою духу насильства окупантів, а злочини над жінками -- результатом прагнення частини вояків будь-яким шляхом задовольнити свої сексуальні потреби. По-друге, зґвалтування засвідчили, що, попри зневагу нацистів до євреїв і загрозу покарання за статеві акти з жінками з цієї групи, частина вбивць не нехтувала ними. Адже подекуди єврейок не просто ґвалтували, а, користуючись правом сильнішого, змушували до тривалих сексуальних стосунків. Промовистий приклад цього почув о. Патрік Дебуа від Ганни в містечку Буськ:

Була одна дівчина, Сільва, що ходила зі мною до школи, дуже вродлива -- не була убита відразу. Сільва мусила жити з начальником німців. Інші дівчата були віддані іншим солдатам [...] ⁸².

Можна стверджувати, що солдати й офіцери нацистської Німеччини були поінформовані про заборону сексуальних контактів з єврейками. Принаймні, про це свідчить розповідь уже згаданої Ганни: Коли дівчата вагітніли, їх убивали. Німці наказали поліцаям із Со- каля вивезти їх за десять кілометрів від Буська, аби розстріляти там цих дівчат, оскільки не могли мати дітей від єврейок. Дівчата були дуже гарні, то німці самі не хотіли їх убивати ⁸³.

Схожу історію розповів інший свідок, Антон:

Німці залишили живими десь із тридцять дуже гарних єврейських жінок, яких примушували працювати в гестапо. Але вони використовувалися поліцаями та німцями ще й для задоволення ⁸⁴.

Ймовірно, нехтування насильниками заборони щодо інтимних стосунків з єврейками пояснюється поєднанням сексуального насильства з прагненням домінувати над жертвою, перетворити зґвалтування на акт її зневаги. Припускаємо, що як для німців, так і для румунів насильство такого штибу -- це не тільки прояв сексизму в його крайньо-радикальній формі, а й свідоме чи несвідоме послугу- вання ним як компонентом політики дискримінації, котре передувало вбивствам чи супроводжувалося ними.

При цьому акти зґвалтування мали символічне значення, адже брутально кривдили не лише конкретну жінку, а й тих, хто не зміг захистити своїх рідних. Конструктивним у теоретичному плані, на нашу думку, є міркування Р. Мюльхойзер: після здобуття певного населеного пункту «німці проникали в кожне місце, яке вважали своїм, включно з жіночими тілами, і це символізувало переможне порушення права власності» Мюльхойзер, «Незаперечний злочин», 269..

Вчена констатує акти насильства над єврейками апріорі й веде мову не стільки про фізичне насильство, скільки звертається до проблеми психології в силоміць створеному ґвалтівником «тандемі» зло- чинець--жертва. Перший, використовуючи наявність у нього зброї, що не залишає жертві жодних варіантів порятунку, свою фізичну перевагу та беззахисність жінки в умовах окупації, не лише кривдить єврейку як чоловік. Проникнення в жінку з такого погляду -- це поринання в світ потаємного, сокровенного, наруга над індивідуальністю, її заперечення. У цьому й полягає тлумачення сексуального насильства в його позафізіологічному вимірі -- прояв того, що жінка сприймається як трофей, воєнна здобич солдата, який привласнює право «розпоряджатися» сокровенним для індивіда -- його тілом. Поза очевидним у поясненні цього злочину (фізична наруга) -- факт поразки армії, що відступила, а водночас -- перемога вояків іншого війська над індивідом, якого вона не захистила. Враховуючи те, що ведемо мову про сексизм за умов докорінного геноциду, зґвалтування -- це ще й приниження та перемога над соціальною групою напередодні/в час її знищення.

Жертвами насильства були як дорослі жінки-єврейки, так і підлітки. Про такі трагедії розповіли ті, кому пощастило вижити в Го- локості, та свідки. Шістнадцятирічну Рахель Патурську було зґвалтовано в єврейській землеробській колонії в Зеленополі Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 75.. Масові зґвалтування дівчат зафіксовано в таборі в Звенигородці Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 86.. Нерідко акти зґвалтування (як-от у м. Шпикові, що на Вінниччині Альтман і Вершицкая, «Женщины», 309.) вчиняли на очах рідних. У гетто Корця, як свідчив один з його бранців, «13-15-річних дівчаток ґвалтували на очах матерів, на очах дітей і чоловіків гвалтували дружин, матерів» Максим Гон, Голокост на Рівненщині (Документи та матеріали) (Дніпропетровськ: Центр «Ткума», Запоріжжя: Прем'єр, 2004), 120..

Додамо до висловленого щодо оцінки сексизму: насилля над дівчатками в присутності рідних - акт особливої наруги. Адже батьки чи інші родичі не мали шансів врятувати своїх дітей. Тому жертвами вакханалії глумління ставали як ті, кого ґвалтували, так і ті, кому випала гірка доля бути свідками знущання над дитинством, над дівчатами.

Розповіді тих, хто вижив у лихолітті Голокосту, засвідчують, що бранці гетто нерідко ставали об'єктом агресії не лише окупантів, а й місцевих мешканців. Вбачаючи в тих, хто опинився в місцях концентрації, джерело для збагачення, деякі вчорашні сусіди вдиралися в гетто й силою позбавляли бранців останніх пожитків. Знаючи, що євреї фізично виснажені через недоїдання, і не боячись покарання за свої вчинки, вони чинили сексуальне насильство над беззахисними жінками. Ось як описує один з аспектів життя мешканців табору, що був у с. Кацмазів неподалік Жмеринки, Рахіль Цельнік: «Часто місцеві націоналісти вривалися в табір, ґвалтували дівчат, били, грабували» ⁹⁰.

Розтерзане материнство

Значну групу єврейок на окупованих територіях становили матері. На їхню гірку долю випало вирішувати кілька завдань одночасно, зокрема -- захистити дітей від психологічного шоку нових реалій, нагодувати, вберегти їх від загибелі, вижити самим. Частина з них овдовіла в перші ж місяці окупації. Інші потрапили в гетто. Як перші, так і другі стали свідками кризи маскулінності євреїв-чоловіків, більшість із яких в умовах нечуваної екстреми не змогли знайти адекватних рішень на виклики нацистського «нового порядку».

Матері відчайдушно намагалися врятувати своїх дітей. Наведемо лише один приклад, який, на нашу думку, демонструє тенденцію: Доця, мила, я маю до тебе прохання. Підійди зараз до цього поліцая і скажи йому, доню, що ти не єврейка (а я була біленька, з косичками, несхожа на єврейку), що всіх вели і тебе забрали. І, може, він тебе відпустить, і ти втечеш [...] Вона мене обцілувала з ніг до голови, притиснула до серця, як рідна мати пригортає в останні хвилини, і говорить: «Біжи, донечко, біжи [...]» ⁹¹.

Типова поведінка єврейок у час розстрілів -- спроби врятувати своїх дітей.

Багато жінок [...] молили про збереження життя і якщо не їм особисто, то хоча б маленьким дітям, -- розповів навесні 1944 р. шуцман Залога про страту мешканців Старої Ушиці. -- Падали на коліна, хватали й цілували у німців руки, чоботи. Такі прохання «задовольнялися» ударами по голові. Багато хто рвав на собі одяг, рвали волосся, кусали руки, били себе по голові та грудях ⁹².

Більшість матерів не розлучалися зі своїми дітьми, адже їхні шанси на порятунок без допомоги дорослих були мізерними. Леонід Гріпс, який до війни мешкав у Житомирі, згодом згадував про одну з акцій екстермінації:

Ми підходили до ровів, очікуючи черги, коли нас поведуть до місця розстрілу. Мама посадила мене до себе на спину. Згодом вона неодноразово пояснювала мені, що зробила це для того, щоби, якщо вб'ють мене, то і їй жити не треба, а якщо її, а не мене, то щоб я не мучився один Забарко, Живыми остались только мы, 104..

Ці судження -- типові. Про ті самі почуття різними словами йдеться в багатьох спогадах дітей. Так, обіймаючи малолітнього Михай- лика Розенберга, його мати -- мешканка с. Романів Дзержинського району Житомирської області, промовила: «Загинемо так разом, щоб ти не мучився» Забарко, Живыми остались только мы, 373.. У мить перед розстрілом мешканка Маріуполя Фаня сказала сестрі Басі: «З ним я помираю спокійно, знаю, що не лишу сироту» Гроссман і Эренбург, ред., Черная книга, 91..