Середнє селянство у політиці й практиці більшовиків (1917-1920 рр.): сучасне бачення проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії аграрної науки, освіти та техніки ННСГБ НААН України

СЕРЕДНЄ СЕЛЯНСТВО У ПОЛІТИЦІ Й ПРАКТИЦІ БІЛЬШОВИКІВ (1917-1920 РР.): СУЧАСНЕ БАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ

Кучер Володимир Іванович

доктор історичних наук, головний науковий

співробітник сектору наукознавства

м. Київ

Анотація

У статті робиться спроба проаналізувати політику і практику більшовиків щодо середнього селянства в 1917 - 1920 рр. Знищивши поміщицьке землеволодіння, господарства заможних селян («куркулів»), більшовицькі провідники робили ставку на середняків, як основних виробників сільськогосподарської продукції, особливо хліба. Російські провідні діячі більшовицької партії, а разом з ним й українські більшовицькі керівники, вели двоїсту політику щодо середнього селянства. З одного боку, вони прагнули завоювати довіру цього масового селянського прошарку з метою зміцнення радянської влади, бажали мати їх своїм союзником у побудові соціалізму. Разом з тим, середнє селянство, зміцнивши і розбудувавши своє одноосібне господарство і примноживши свої матеріальні статки, переходило до стану заможних, або ж, за більшовицьким визначенням «куркулів». В роки нової економічної політики, в умовах ринкових відносин, кількість середніх господарств дещо збільшилася. Вони, фактично, стали основними виробниками сільськогосподарської продукції. Радянська влада намагалася максимально використати економічний потенціал середняцьких господарств з метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва. У такий спосіб держава прагнула вирішити проблему забезпечення населення міст, промислових центрів, армії продуктами харчування, в першу чергу хлібом, а промисловість -сільськогосподарською сировиною. Однак, в умовах проведення сталінським тоталітарним режимом колективізації сільського господарства, заклики більшовиків про «ліквідацію куркульства як класу», були поширені не лише на заможне, а й на середняцьке українське селянство. Виключення становила невелика група пролетаризованих наймитів, членів комітетів незаможних селян, які не бажали вести власне господарство.

Ключові слова: середні селяни, більшовики, сільське господарство, радянська влада, продовольче питання, «куркулі», хліб.

THE MIDDLE PEASANTRY IN THE POLITICS AND PRACTICE OF THE BOLSHEVIKS (1917 - 1920): A MODERN VISION OF THE PROBLEM

Volodymyr Kucher Doctor of Historical Sciences, Chief Researcher of the Science Sector,

Institute of History of Agrarian Science, Education and Technology, National Scientific Agricultural Library of the National Academy of Agrarian Sciences of Ukraine, Kyiv

The article attempts to analyze the policy and practice of the Bolsheviks in relation to the middle peasantry in 1917-1920. Having destroyed the landowners' landholdings and the farms of the wealthy peasants ("kulaks"), the Bolshevik leaders relied on the middle peasants as the main producers of agricultural products, especially grain. Russian leading figures of the Bolshevik Party, and with it the Ukrainian Bolshevik leaders, pursued a dual policy toward the middle peasantry. On the one hand, they sought to gain the trust of this mass peasantry in order to strengthen Soviet power, they wanted to have them as their ally in building socialism. At the same time, the middle peasantry, having strengthened and developed their one-man economy and multiplied their material wealth, passed to the state of the wealthy, or, according to the Bolshevik definition of "kulaks." It is worth noting that during the years of the new economic policy, in terms of market relations, the number of medium-sized farms has increased slightly. They, in fact, became the main producers of agricultural products. The Soviet government tried to maximize the economic potential of middle-class farms in order to increase the productivity of agricultural production. In this way, the state sought to solve the problem of providing the population of cities, industrial centers, the army with food, primarily bread, and industry with agricultural raw materials. However, in the context of Stalin's totalitarian regime of collectivization of agriculture, the Bolsheviks' calls for the "elimination of the kulaks as a class" were extended not only to the wealthy but also to the middle-class Ukrainian peasantry. The exception was a small group of proletarian mercenaries, members of the committees ofpoor peasants who did not want to run their own farms.

Key words: middle peasants, Bolsheviks, agriculture, Soviet power, food issue, «kulaks», bread.

Постановка проблеми

Захопивши владу внаслідок жовтневого перевороту 1917 р., російські більшовики заходилися проводити революційні перетворення в усіх сферах суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя. Дуже швидко вони ліквідували основу існуючого ладу - фінансову систему, встановили так званий «робітничий контроль» над зруйнованою промисловістю, знищили поміщицьке землеволодіння, а згодом і господарства заможних селян, основних виробників сільськогосподарської продукції, особливо хліба. Експропріація засобів виробництва насильницьким шляхом, стала основним знаряддям позаекономічного примусу над величезною масою сільського населення. Комуністичний штурм, що був спрямований насамперед проти капіталістичного способу виробництва, власне випливав з більшовицької войовничої доктрини про переваги суспільної власності над приватним селянським землеволодінням. Така політика більшовиків привела до майже повного занепаду селянського господарства, посіви хлібних культур зменшилися до споживчої норми внаслідок примусової продовольчої розкладки, що стала основним засобом заготівлі продовольства. Занепала тваринницька галузь через величезне зменшення хлібофуражного балансу. Дослідники, фахівці сільського господарства змушені були визнати крах соціально-економічного експерименту більшовиків. Вони в цілому показали негативні наслідки комуністичної доктрини [Качинский, 1921, с. 69]. Знищивши поміщицьке землеволодіння, господарства заможних селян («куркулів»), більшовицькі провідники зробили ставку на середняків, як основних виробників сільськогосподарської продукції, особливо хліба.

Мета

У статті здійснена спроба аналізу політики більшовиків щодо середнього селянства протягом 1917 - 1920 рр.

Історіографічний огляд

Серед істориків, які займалися дослідженням означеної проблематики слід відзначити Г. Бордюгова, В. Козлова, В. Лазуренко, О. Любовця.

Виклад основного матеріалу

Посилювалася репресивна політика щодо усіх верств селянства. Продовжувалося примусове вилучення в селянських господарствах хліба, а також інших продуктів харчування. З цією метою більшовики мілітаризували організацію продовольчої справи, створили цілу армію продовольчих працівників. В штатах особливих губернських, повітових, районних комітетах нараховувалося 60 тис. осіб. Крім того, для виконання продовольчої розкладки утворювалися спеціальні продовольчі загони з червоноармійців, членів трудової армії, внутрішньої служби, комітетів незаможних селян, робітників російських промислових підприємств. У травні 1920 р. в Україні було утворено Воєнно-продовольче бюро, яке формувало продовольчі загони і надсилало їх до губерній і повітів. На жовтень 1920 р. в Україні діяло майже 200 продзагонів, зокрема 27 надісланих з Росії у складі 10576 робітників. Реквізований або викуплений у селян хліб за твердими державними цінами, ешелонами відправляли до російських міст, промислових центрів. Безумовно, що українські селяни чинили цій грабіжницькій політиці опір, вдавалися до активної збройної боротьбі [Любовець, 2009, с. 289].

Необхідно зауважити, що в дореволюційний період у Росії було звичним поділяти селян на три категорії: заможні селяни, які використовували найману працю, виробляли продукцію для власного споживання, надлишки реалізували на ринку, кошти вкладали у розширення господарства («куркулі»); бідні селяни, малоземельні або безземельні, які щоб прогодувати родину, змушені були найматися на роботу до заможних селян (бідняки, наймити); проміжна категорія селян, які могли прогодувати свою родину, однак, як правило, не використовували найману працю і не мали надлишків продукції на продаж (середняки). Цілком зрозуміло, що така класифікація не мала чітких окреслень. За свідченням дослідників куркулі складали 10 відсотків селянства, на долю бідняків припадало близько 40 відсотків, а решта 50 відсотків були середняками [Карр, 1990, с. 530-531].

Вождь більшовицької партії В. Ленін та його прихильники визнали і дотримувалися цього поділу, надавши йому класового характеру. Політика радянської влади мала полягати в тому, щоб досягти угоди із середнім селянством, не відмовляючись від боротьби із заможними селянами - «куркулями» і міцно спираючись на бідняків. Саме завдяки підтримки останніх більшовики сподівалися зміцнитися при владі, використати цей прошарок селян для боротьби із заможними селянами. Крім того, ставилося завдання на другому етапі революції використати середнє селянство, зробивши його своїм союзником.

Після встановлення радянської влади ч Україні політику щодо завоювання середняка на свій бік мали проводити українські комуністи при загальному керівництві російських більшовицьких провідників. Про це свідчить резолюція підготовлена за участю В. Леніна і ухвалена учасниками VIII Всеросійської конференції РКП(б) 2 грудня 1919 р. «Про Радянську владу на Україні». «Зважаючи на те, що на Україні, зазначалося в цьому документі, ще в більшій мірі ніж в Росії переважну більшість населення становить селянство, завданням Радянської влади на Україні є завоювання до себе довір'я з боку не тільки селянської бідноти, але й широких верств середнього селянства» [Ленін, 1973а, с. 314].

Про насилля над середнім селянством змушені були визнати більшовики. Виступаючи 18 березня 1919 р. на VIII з'їзді РКП(б) В. Ленін наголосив, що «ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадській війні з куркулями. Це неминуче... Але, часто через недосвідченість радянських працівників, через трудність питання удари, які призначалися для куркулів, падали на середнє селянство. Тут ми погрішили надзвичайно. Зібраний щодо цього досвід допоможе нам зробити все для того, щоб запобігти цьому надалі» [Ленін, 1973, с. 794].

Переконавшись, що підтримка бідного селянства не змогла стимулювати виробництво сільськогосподарської продукції, особливо хліба, більшовики змушені були шукати компромісу із багатомільйонним середнім селянством, яке на думку «вождя» пролетаріату В. Леніна повинне було замінити експропрійованих поміщиків і заможних селян.

В цьому контексті варто зазначити, що середняки часто ставали об'єктом розкуркулення, маючи мінімум необхідного для ведення господарства: наділ землі, коня, корову, найпростіший землеробський реманент. Середняки в основні своїй масі обробляли землю, вирощували врожай власними силами, не використовували найманої праці. Однак, комітети бідноти, а згодом комітети незаможних селян не зважаючи на ці обставини, зараховували середняків до стану заможних селян - «куркулів». Це, до певної міри, не узгоджувалося з політикою більшовицьких провідників, які проголосили курс на укладення союзу з середняками. З іншого боку, продовольчі загони, що прибули з Росії та сформовані з місцевих членів комбідів, а згодом комнезаможників, реквізували у середняків не лише надлишки хліба, а й усі запаси продовольства залишеного на прожиття. В цілому подібна політика більшовиків породжувала хаос у відносинах із селянством. Ставлення радянської влади до селян коливалося між заохоченням і репресіями. А по суті перевага віддавалася силовим, репресивним діям при вирішенні соціально-економічних, політичних, військових питань [Конквест, 1993, с. 90].

Варто зауважити, що в українському селі, у порівнянні з центральною Росією, нараховувалася значна кількість міцних одноосібних середняцьких господарств, які повною мірою визначали обличчя села. Процес посиленого розпаду громади і закріплення індивідуального подвірного землекористування, характеризувався більшовиками як процес, так званої активної «кристалізації», тобто юридичного оформлення за селянином наділи землі, що було характерним для селянства всієї України. В дореволюційний період в Полтавській губернії 85 відсотків землі знаходилося у подвірному володінні. У Катеринославській губернії понад третину селян закріпили наділи як особисту власність, у Таврійській - понад половини селян, у

Херсонській - близько третини селян. У Київській, Волинській, Подільській губерніях земля знаходилася включно у подвірному володінні [Яковлев, 1919, с. 14].

Отже, в основних аграрних районах України, при усій їхній природній і кліматичній різноманітності, одноосібний власник переважав ще до революції. В масі цих власників виокремився прошарок селян середнього достатку, між поміщиком - фермером з одного і бідним селянином - напівпролетарем, з другого боку. Цей середній прошарок зміцнився внаслідок, експропріації більшовиками поміщицького землеволодіння, а згодом і ліквідації господарств заможних селян - «куркулів».

В середовищі земельних власників посилився процес формування індивідуальної психології з властивою їм майже фанатичною відданістю своєму наділові землі. Після революції завдяки напруженій, тяжкій праці на власній землі, в основному без застосування найманої робочої сили, середняцький прошарок селян збільшився, став переважаючим за чисельністю над іншими прошарками сільського населення.

За свідченням дослідників, селяни середнього достатку на словах визначаючи радянську владу, насправді, виступали проти більшовицького керівництва, яке намагалося нав'язати їм свою комуністичну ідеологію, «комунізувати» шляхом масового втягнення в комуни, як форму колективного радянського господарства. У такий спосіб російські, а за ними й українські більшовицькі провідники, намагалися зміцнити радянську владу, вирішити в першу чергу продовольче питання в умовах кризового становища в сільському господарстві.

Надаючи вагомого значення союзу з середнім селянством учасники згадуваного VIII з'їзду РКП(б) на пропозицію В. Леніна ухвалили спеціальну резолюцію «Про ставлення до середнього селянства». У цьому визначальному рішенні більшовицької партії наголошувалося, що середнє селянство має порівняно міцні економічні корені, воно ще довгий час існуватиме після здійснення пролетарської революції. Радянські працівники села повинні усвідомити, що середнє селянство не належить до експлуататорів, бо не має прибутку з чужої праці. Тому, заохочуючи різноманітні товариства, сільськогосподарські комуни середніх селян, влада не повинна допускати жодного примусу при їх утворенні. Повинні переслідуватися будь-які свавільні реквізиції. Увесь тягар податку має лягти цілком на куркулів. Середнє селянство повинно оподатковуватися дуже помірно, посильним і необтяжливим податком [Ленін, 1973, с. 203].

У програмі більшовицької партії ухваленій з'їздом було визначено тактичну лінію щодо відношення до середнього селянства. «партія ставить своїм завданням відокремлювати його від куркулів, привертати його на сторону робітничого класу уважним ставленням до його потреб, борючись з його відсталістю заходами ідейного впливу, а не заходами придушення, прагнути в усіх випадках, де зачеплено його життєві інтереси, до практичних угод з ним, ідучи на поступки йому у визначені способів проведення соціалістичних перетворень» [Ленін, 1973, с. 425].

Одним із чинників, що вплинув на зміну політики щодо середнього селянства було те, що більшовицькі провідники недооцінили зростання чисельності і впливу цього селянського прошарку в результаті проведення аграрної реформи. Отримавши землю, частина малоземельних, незаможних селян завдяки тяжкій праці в умовах розрухи, при підтримці влади переходила у статус середняків. Більшовики змушені були рахуватися з цим явищем, закликали своїх однопартійців до пошуку з ними компромісів, заохочували до співпраці з радянською владою.

Разом з тим, В. І. Ленін вважав, що середняк залишався закоренілим індивідуалістом, він не скоро перейде до колективного способу виробництва. Середнє селянство буде завойоване на бік комуністичного суспільства тільки тоді, коли радянська влада покращить і полегшить економічні умови його життя. «Якби ми могли дати завтра 100 тисяч першокласних тракторів, забезпечити їх бензином, забезпечити їх машиністами (ви прекрасно знаєте, що поки це-фантазія), то середній селянин сказав би: «Я за комунію» (тобто за комунізм). Але для того, щоб це зробити, треба спочатку перемогти міжнародну буржуазію, треба примусити її дати нам ці трактори, або ж треба піднести нашу продуктивність настільки, щоб ми самі могли їх доставити» [Ленін, 1973, с. 198].

По мірі відбудови сільськогосподарського виробництва, заохочення влади до розвитку одноосібного сільського господарства, середнє селянство ставало більш заможним. Більшовицькі провідники вважали, що у цього прошарку селян почали виявлятися ознаки, якими вони наділяли куркулів. Всупереч забороні, середняки намагалися реалізувати лишки продовольства, хліба за вигідними цінами на «чорному ринку». Поступово селяни розширювали посівну площу, застосовували сучасні агрономічні досягнення, зокрема сівозміни, якісне насіння, добрива. Цілком об'єктивно у селянських господарствах накопичувалися надлишки хліба, харчових продуктів, за своїми статками середняки наближалися до заможних селян. На думку В. І. Леніна, внаслідок того, що середняк виробляв продукції більше, ніж йому було потрібно, він ставав експлуататором голодних робітників. Селянин як трудівник, як людина, що живе своєю працею, як людина, що витерпіла гніт капіталізму, такий селянин стоїть на боці робітника. Але селянин, у якого є надлишки хліба, звик дивитися на них як на свою власність, яку він може вільно продавати. Ось тут і полягала, вважав В. І. Ленін, суперечність між середняком і радянською владою. Селяни, на його думку, «не всі розуміють, що вільна торгівля хлібом є державним злочином. «Я хліб виростив, це мій продукт, і я маю право ним торгувати», - так міркує селянин, за звичкою, по-старому. А ми говоримо, що це державний злочин. Вільна торгівля хлібом означає збагачення завдяки цьому хлібові, - це і є повернення до старого капіталізму, цього ми не допустимо, тут ми будемо вести боротьбу, щоб то не стало» [Ленін, 1973 а, с. 197].

Отже, селяни, які за матеріальними статками вибилися з бідняків до рівня середняків підлягали експропріації. Адже вони ставали заможними, а значить, як вважали більшовики, «куркулями». Коло замкнулося, вони повинні були знову стати бідними або бути знищенні. Боротьба на селі загострювалася.

З огляду на цю політику більшовиків щодо середнього селянства, змусило останнього зайняти власно позицію щодо державного регулювання виробленою ним сільськогосподарською продукцією. Селяни цілком справедливо вважали, що це є відвертим наступом на них, як на власників одноосібних господарств. Вони намагалися саботувати розпорядження радянської влади щодо виконання продовольчої розкладки, будь-якими шляхами продати хліб за вигідними цінами. За виручені кошти селяни прагнули розширити своє господарство, піднести його продуктивність [Яковлев, 1919, с. 17].

Однак, ці прагнення вступали в суперечність з вимогами більшовицької партії, згідно яких селяни повинні були віддавати державі значну частину сільськогосподарської продукції, хліба згідно продовольчої розкладки. Особливо це стосувалося середняків, які після експропріації поміщиків, переважної більшості заможних селян, залишалися основною продуктивною силою в сільському господарстві. З огляду на цю обставину, а також на збройних опір селян, більшовицькі провідники змушені були зупинити «комунізацію» села, тобто насадження колективних форм ведення сільського господарства [Бордюгов, Козлов, 1991, с. 87].

Провідники більшовицької партії дещо переглянули свою політику, що випливала з резолюції ухваленої учасниками І Всеросійського з'їзду земвідділів, комун і комбідів «Про колективізацію землеробства» (грудень 1918 р.). Відомо, що питання усуспільнення сільськогосподарського виробництва також розглядалося в декреті ВЦВК РСФРР від 14 лютого 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про закон переходу до соціалістичного землеробства». Варто зауважити, що ці документи попереджали про те, що селянам необхідно розглядати всі форми одноосібного землекористування як перехідні і відживаючі. Це підштовхувало органи радянської влади, більшовицькі організації на місцях, в тому числі й в Україні, до застосування насильницьких заходів з метою колективізації сільського господарства. Політика силової «комунізації» села приводила до загострення стосунків, між заможнім, середнім селянством та більшовицькою владою.

В цьому контексті не лишнім буде нагадати, що соціалістичні перетворення в сільському господарстві більшовики намагалися здійснити за допомогою негайного «стрибка». Під цим розумілося утворення великих господарств - комун і радгоспів, на зразок промислових підприємств. Провідники більшовиків сподівалися, що сільськогосподарські робітники будуть виробляти достатню кількість хліба для власних потреб, а також на експорт. Держава не буде залежати у цьому відношенні від селян [Бордюгов, Козлов, 1991, с. 93].

Однак середнє селянство не сприйняло ідеї усуспільнення сільськогосподарського виробництва, виступало проти утворення радгоспів, комун, прагнуло вести власне сільське господарство на виділеній радянською владою землі. Радянська влада змушена була рахуватися з цим бажанням. Одночасно вживалися заходи з метою обмеження діяльності комітетів бідноти, які фактично перебирали владу на селі, намагаючись підмінити сільські ради. Члени комбідів, спекулюючи своїм статусом «бідняків», зловживали владою, «розкуркулювали» не лише заможних селян, а також і середняків, отримуючи за це частку їх добра - хліб, м'ясо, молочні продукти, овочі та інше продовольство. Отже можна було і не працювати, займаючись експропріацією майна у своїх односельчан.

За свідченням багатьох дослідників, в українському селі склалася парадоксальна ситуація, коли значний прошарок селян, не бажаючи заробляти на життя власною працею, записувалися до так званих «політичних активістів». Вони насправді, до жовтневого перевороту 1917 р. належали до безземельних або малоземельних. Але під опікою радянської влади вписавшись до складу комбідів, а згодом комітетів незаможних селян звикли жити за державний кошт. Ці активісти» врешті-решт відучилися господарювати, зовсім не схильні були з ранку до вечора гнути спину на полях, відбудовувати і зміцнювати своє господарство, піднімати його продуктивність. Вони перетворилися на агітаторів, експропріаторів, стали неробами, намагаючись поживитися за чужий рахунок. У працьовитих, чесних, хазяйновитих селян, особливо заможних, а також середняків, вони викликали озлоблення і зневагу.

Варто наголосити, що цей прошарок селян підтримувався більшовиками, з їхньою допомогою вони намагалися диференціювати, розколоти сільську спільноту з метою зміцнення радянської влади в українському селі. Однак, як засвідчили події, в Україні, на відміну від Росії, комітети бідноти не відіграли ролі органів класової боротьби, не виправдали сподівань більшовицьких провідників на розшарування, диференціацію українського села. Як свідчить відомий партійний функціонер Я. Яковлєв «комбід або освоювався хазяйновитим мужиком на селі (який ліпив його за своїм образом і подобою), або не утворювався зовсім. В тому і другому випадку, комбід, як орган бойового об'єднання бідноти, залишався на папері і нічим не порушував, не руйнував радянської організації українського середняка» [Яковлев, 1919, с. 17].

Говорячи про те, що комітети бідноти не порушували радянської організації українського середняка, Я. Яковлєв мав на увазі, те що середнє селянство отримавши землю і певною мірою збагатившись власною працею, було вдячне радянській владі. Одночасно, воно виступало проти насадження колективних господарств, піднімалося із зброєю в руках на захист своєї одноосібної власності, не сприймаючи комуністичної ідеології, що сповідувала і пропагувала колективні форми господарювання. На наш погляд, доцільно навести думки згадуваного Я. Яковлєва, який писав, що «господарські умови революції з'ясовують «класову» свідомість селянина, кристалізуючи в селі клас, не старий клас - верству, з його фанатичною ненавистю до поміщика, а новий клас селян - середняків, середніх земельних власників з їх фанатичною відданістю своєму клаптю землі, які зрослися із своїм господарством, які недовіряли і ненавиділи місто, як джерело ворожих собі сил... Самодостатні спілки селянських земельних власників, бажають одного, щоб місто їх не турбувало. А в тих випадках, коли місто починає їх занадто турбувати, вони стихійно піднімаються в похід проти міста» [Яковлев, 1919, с. 15-16].

Щодо ролі комітетів бідноти, на наш погляд, цілком, однозначно писав відомий британський дослідник Е. Карр наголосивши, що на комітети бідноти покладалося головне політичне завдання - розколоти селянство. А також вони виконували в селі важливу функцію - слугували інформаторами для заготівельників продовольства. До їхнього виникнення робітничі загони, переважно з російських міст, не володіли засобами виявлення прихованих селянами запасів хліба. Місцеві комбідівці фактично виступали донощиками на заможних селян, кількість хліба, схованки тощо. В такий спосіб озлобленість і ворожість лише роздмухували полум'я класової боротьби в селі чого власне й добивалися більшовицькі провідники [Карр, 1990].

Цілком можна погодитися з думкою відомого італійського журналіста й історика Д. Боффа, який писав, що комбіди були за своїм походженням скоріше міськими, ніж сільськими, тому що їх формуванню сприяли загони продовольчої армії, часто до їх складу входили робітники, які повернулися до села. З появою комбідів у селі вперше виникли політичні органи з чіткою більшовицькою орієнтацією. Утворилася мережа організацій, з допомогою яких більшовицька партія здійснювала «ломку», тобто, перебудову аграрних відносин в селі. Як і згадуваний вище автор, Д. Боффа пише, що комбідівці крім наступу на заможних селян, повинні були вишукувати у них хліб, доносити на тих, хто його ховав незалежно від того «куркуль» він чи ні. В таких умовах середній селянин був готовий підтримати повстання проти грабіжницької політики продовольчих загонів підтримуваних комітетами бідних селян [Боффа, 1990, с. 124].

В даному контексті важливо зауважити, що зарубіжні автори, на відміну від радянської історіографії, що показувала роль комбідів у героїко-пафосному дусі, з'ясовують дійсну роль комітетів бідноти у політиці більшовицької партії щодо розколу, розшарування сільської спільноти. Не менш ганебну роль відігравали комбіди у реквізиції у селян продуктів харчування, особливо хліба. Відомий британський історик Д. Хоскинг писав, що для організації класової війни в селах і для пошуків схованих запасів хліба, в кожному селі і в кожній волості були утворені комітети бідних селян утворених за допомогою прибулих з міст продзагонів. Комбіди, що складалися переважно із старців і пропащих, допомагали прибульцям, які позарились на чуже добро. Самі комбіди, виродилися у сільські банди, які грабували задля власного збагачення, пиячили, упиваючись самогоном. Самі більшовики незабаром усвідомили, що комбіди завдають більше шкоди, ніж користі, незабаром їх ліквідували. Комбіди своєю діяльністю налаштували селян проти комуністів [Хоскинг, 2001, с. 68-69].

«Ми нічого не маємо проти більшовиків, але нам комуни, комуністи, комісари не потрібні, ми самі по собі, ми проти комун!». Це гасло було популярним серед селян - середняків, малоземельних і безземельних, які отримали землю і господарювали на власних наділах. Селяни пам'ятали, що під гаслами більшовиків вони йшли у 1917 р. на боротьбу з царським самодержавством, проти поміщицького гноблення, дякуючи радянській владі отримали землю. Але в той же час, партія більшовиків прислала комуністів, намагалася насадити на селі «комунію», проти якої виступали українські селяни.

У переважної більшості селян почуття вдячності суперечило почуттю протесту, одне не суміщалося у селянській свідомості з іншим. Виступати проти більшовицької влади означало виступати за повернення поміщиків, лишитися вимріяної віками землі. Це було для середняка, як в цілому і всього сільського населення, неприйнятним. Селяни сприймали радянську владу без комуністів, які на їх думку були їхніми ворогами, вони намагалися нав'язати комуни, реквізовували хліб, здійснювали репресії. Селянські протести виливалися у масові збройні виступи на захист їхніх приватновласницьких інтересів.

На наш погляд, про ситуацію, що склалася навколо середняцького прошарку селян в Україні, свідчив заступник голови революційного трибуналу Північної залізниці РСФСР А. Аладжанов. Влітку і восени 1920 р. він за завданням ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У у складі агітпотягу «Більшовик», що належав політичній секції 13-ої армії, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в південних районах України. В той час, для боротьби із Врангелем в Україну прибули дивізії Червоної армії, які займалися примусовою заготівлею продовольства, в першу чергу хліба, фактично грабували українських селян Катеринославщини, яка знаходилася в зоні впливу махновської повстанської армії.

Більшовицький посланець А. Аладжанов залишив красномовні свідчення про суспільно-політичну, економічну ситуацію в українському селі. У своєму донесенні за 12 вересня 1920 р. до Харкова і до Москви він писав, що в цих районах вже не було куркулів і багатіїв внаслідок соціальної політики махновської армії. Не було й бідних, яких повстанці забезпечили всім необхідним для ведення господарства. Більшість з них мали 2, 3, а деякі й 4 коня, реманент, насіннєвий матеріал. В селах проживали групи селян, які не бажали працювати на землі. Цілими днями чоловіки ловили рибу на Дніпрі, міняли її на хліб, що наловили те й з'їли. Недивлячись на їхні скарги і очевидну крайню бідність, це були найбезтурботніші люди, які насолоджувалися легким життям.

За даними А. Аладжанова в районах, в яких він проводив агітацію серед селян за радянську владу «існувало одне середняцьке море». Він був переконаний, що на цьому фундаменті й потрібно будувати радянську владу, якщо вона бажала мати середняків своїми союзниками. Український селянин вибився в середняки працею своєї родини, нікого не експлуатує, намагається піднести продуктивність свого господарства. Тому, благополуччя в українському селі вище ніж у російському. Разом з тим, українське селянство скаржаться на надмірну продовольчу розкладку, насправді відбувається справжнє пограбування селянина. Заборонена вільна торгівля, тиск на селян постійно посилюється. Не може бути нічого більше образливішого, як це прийнято і більшовиків, називати усіх українських селян куркулями, лише за єдиною ознакою, їх більшої заможності. Усе середнє українське селянство оголошене ворогом радянської влади. Середняки повсякчас на собі відчувають вороже ставлення до них з боку більшовицьких партійних і радянських владних органів. Керівники селянською політикою на словах переконують, що вони друзі бідноти, але не вороги середняку. Але, якщо вони організовуються комітети незаможних селян для того, щоб розшарувати село, якщо вони розпалюють боротьбу між біднотою і середняками, якщо радянська влада цілком в цій боротьбі стає на бік бідняків, то яким чином може так статися, щоб середняк не відчув себе ображеним, громадянином другого сорту. Середняка роблять ворогом радянської влади лише через те, що він намагається дорожче продати свою продукцію. Через те, що він ситно харчується у себе вдома, вже оголошуються куркулям. Кидається в очі незграбність твердження більшовицьких керівників про те, що в Україні куркулів-експлуататорів нібито більше, ніж експлуатованих [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 136, арк. 58-59].

На наш погляд, представник російських силових структур А. Аладжанов, на відміну від багатьох інших більшовицьких агітаторів-пропагандистів, цілком об'єктивно оцінював ситуацію в українському селі. Він цілком обґрунтовано вважав, що середнє селянство, може стати основою нових суспільно-політичних відносин в українському селі. Але тисячі більшовицьких агітаторів, заготівельників продовольства, що прибули з Росії, а також місцеві члени комбідів, а згодом комітетів незаможних селян, вбачали в середньому прошарку ворогів радянської влади. Продовольчі загони нерозбираючись грабували середняків, підштовхують, цю частину селян у ворожий табір. Радянська влада фактично тримається виключно на багнетах. Але ж на цю частину селян необхідно спиратися більшовицькому керівництву у своїй політиці завоювання українського села на бік радянської влади.

А. Аладжанов цілком обґрунтовано вважав, що селяни виснажені безкінечною невлаштованістю, хаосом, безладдям. Селянин-середняк практичний господар, людина з тверезим розумом, він багато зрозумів за останні роки, бажає одногоспокійно господарювати на своїй землі. Радянська ж влада у стосунках з ним вимагає нескінчених жертв, нічого не даючи на заміну [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 136, арк. 60-61].

Українські середняки, як в цілому й усе селянство, потрапили у досить складну ситуацію. Громадянська війна в Росії, загроза повернення поміщиків, втрати землі,відсунули на другий план суперечності між ним і радянською владою з приводу продовольчої розкладки. На перше місце постало політичне питання: чи примиритися з поверненням поміщиків, після того, як пожили без них, налагодивши власне господарство, чи стати на шлях підтримки радянської влади. Сподіваючись на подальше надання допомоги у веденні одноосібного господарства, середнє селянство певною мірою почало підтримувати радянську владу.

Однак продовольча криза, насильницькі методи і засоби вилучення хліба, не знімали гостроти у відносинах селян із владою. Неодноразові конфіскації продуктів харчування, насіннєвого матеріалу ставили під загрозу посівну кампанію, майбутній урожай. Як писав згадуваний Я. Яковлєв всю продовольчу роботу в Україні пронизує глибоке протиріччя між продовольчою практикою і нібито комуністичним законодавством. Адже не можна назвати комуністичним законодавством, яке механічно переносить російські методи в іншу політичну і економічну обстановку. Ніхто не назве комуністом того розумаху, який зметикував би в центральній Росії в жовтні 1917 року або сьогодні, в жовтні 1919 року, зробити комбід організаційною основою продовольчої політики. Перед Наркоматом землеробства радянська влада поставила завдання відправити на північ, тобто до Росії, необхідну кількість хліба, що його заготували продзагони в Україні, а також нагодувати робітників Донецького басейну. Я Яковлєв змушений був визнати, що масові насильницькі реквізиції хліба, а також продуктів харчування викликали різку зміну у настроях українських середняків. Він також визнав, що своєю продовольчою політикою радянській владі не вдалося диференціювати, тобто розшарувати селянство, не вдалося зруйнувати селянські організації. Зате вона змогла викликати спротив у середніх селян, які не бажали, щоб будь-хто втручався у їхні господарські справи, диктував свої умови, забороняв торгівлю надлишками продовольства, насильно заганяв їх до комун [Яковлев, 1919, с. 18-19].

Однак, керівництво більшовицької партії, радянський уряд Української СРР були іншої думки. Вони вважали, що необхідно будь-що розшарувати село, поділивши сільську громаду на «своїх» і «чужих» поклавши в основу принцип заможності. З цією метою у травні 1920 р. за підписом голови ВУЦВК Г. Петровського було опубліковано закон «Про комітети незаможних селян» (КНС). Згідно даного документу, на комнезами покладалося завдання захищати інтереси бідняків. Для цього розгорнути роботу щодо негайної реалізації закону про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян, розгорнути роботу щодо реалізації закону про хлібну розкладку. Важливе завдання КНС полягало у сприянні радянській владі в боротьбі за її утвердження в українському селі, в остаточній перемозі над «куркульським засиллям». Комнезами також повинні були очолити процес переділу землі і засобів виробництва заможного селянства, зміцнювати господарства малоімущих прошарків українського села [Сборник декретов, положений, инструкций, циркуляров по земельному вопросу на Украине с 1 января 1920 г. по 1 августа 1920 г., 1920, с. 30].

В цілому комітети незаможних селян мали виконувати вказівки партійних і радянських органів щодо проведення «зрівняльної революції» на селі. Вони повинні були підірвати економічний і політичний вплив на сільське населення заможних селян - «куркулів», сприяти розшаруванню сільської громади, викликати розбрат, протистояння серед різних прошарків сільського населення.

Згідно закону про комнезами, ряду інструкцій, постанов виданих урядовими органами про розгортання діяльності цієї репресивної організації, проводилася думка нав'язувана суспільству, що комнезами нібито утворювалися за ініціативи самих селян. У звіті Наркомату земельних справ за 1920 р. наголошувалося, що вони є «палкими прибічниками усуспільнення сільського господарства, за власною ініціативою беруть на себе виконання виробничих завдань. І цю ініціативу комнезамів ми повинні використати в найближчій виробничій кампанії, так само, як Росія використовує нині так званих «старанних господарів». Нехай нам не кажуть, що Комнезами з виробничої точки зору являють собою нікчемну величину, нехай за цим твердженням не намагаються повернути всю нашу земельну політику на нові куркульські рейки; в самих Комнезамах ми бачимо не стільки виробників, скільки певний прошарок, що є в селі провідником наших заходів. Комнезами не повинні виключно замикатися від усієї маси в сільськогосподарські комуни, відділятися від решти села на свого роду «комуністичні відруби», вони повинні бути агентами для проведення в селі державного регулювання сільського господарства» [Отчет Народного Комиссариата Земледелия УССР за 1920 год, 1921, с. 6].

У цьому ж звіті Наркомзему йшлося про те, що в Україні спостерігаються ті самі процеси, що відбуваються в російському селі. Утворюється схожий з російським, тип селянського господарства - «господарства середняцького», яке витісняє два крайні економічні полюси: заможного господаря - «куркуля» і безземельного наймита. Також спостерігається подекуди «куркулізація» середняцького прошарку. На думку авторів звіту, в Україні теж необхідно робити ставку на старанного господаря - середняка, як це робить російський Наркомзем [Отчет Народного Комиссариата Земледелия УССР за 1920 год, 1921, с. 4].

Незважаючи на певні відмінності в укладі українського і російського селянства, українські більшовики копіювали російську політику в галузі аграрних відносин. У цьому плані показовими були спроби українських комуністів, за прикладом російських, здійснити в Україні колективізацію сільськогосподарського виробництва, яка провалилася в Росії.

В резолюції п'ятої партійної конференції ЦК КП(б)У із земельного питання (17-22 листопада 1920 р.) наголошувалося що «перед органами земельної справи в даний період революції на Україні постає завдання створення і опрацювання сільськогосподарського виробничого плану і його здійснення при допомозі усуспільнених способів обробітку землі» [Комуністична партія України в революціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, у 3-х т., т. 1, 1976, с. 107].

В цьому контексті, на наш погляд, є цілком обґрунтованим твердження відомого дослідника С. В. Кульчицького, який пише, що ідея колективізації сільського господарства не належала українським комуністам, вона визріла в надрах більшовицького центру. Українське партійне керівництво зважувалося повторити спробу колективізації, що провалилася за півтора року до цього в Росії, бо інших можливостей для здійснення комуністичного штурму московське керівництво не вбачало [Кульчицький, 1992, с. 49].

Доречним буде навести іншу резолюцію прийняту тією ж п'ятою партійною конференцією КП(б)У, що мала красномовну назву «Бандитизм і боротьба з ним». Українські комуністи змушені були визнати, що проти радянської влади і більшовицької партії виступили не лише заможні селяни, а й середняки і навіть малоземельні. На конференції було наголошено, що в Україні відбувається масове селянське повстання проти спроб більшовиків загнати селян до комуни з метою усуспільнення засобів виробництва, «комунізувати» їх з подальшою експлуатацією.

Фальшуючи події, більшовицькі ідеологи воліли збройний опір українського селянства охрестити «бандитизмом». Однак, незалежно від їхньої оцінки, це була справедлива збройна боротьба викликана спробами більшовиків насадити колективні форми господарювання, провести насильницьку реквізицію у селян хліба, продуктів харчування робітничими і червоноармійськими загонами, розправами над селянами аж до масових розстрілів.

Разом з тим, правляча більшовицька партія змушена була однозначно визнати в резолюції, що «бандитизм є повстанням єдиного політичного села» проти робітничого і комуністичного міста. На наш погляд, більшовики, остерігаючись своєї дискредитації, намагаючись виправдатися, не бажали прямо визнати, що повстання сільського населення вибухнуло проти їхньої репресивної, грабіжницької політики на селі, а не проти робітничого класу та населення міст.

В резолюції робилася спроба показати, що залежно від характерних для різних районів соціальних верств населення, селянські повстання, що відбувалися на території всієї України, мали деякі ідеологічні відмінності. На думку авторів резолюції, це анархістсько-махновські, куркульські повстання характерні для степових регіонів. На Правобережжі повстали бідняцькі й декласовані елементи із самостійницькою ідеологією. В цьому регіоні через слабкі позиції партійних організацій і радянської влади, робота по розшаруванню села була малоефективною, тому проти більшовиків повстало все сільське населення. В інших регіонах, в силу політичної нерозшарованності села, як зазначається в резолюції, у повстанні взяла участь величезна маса бідняків і середняків. Для збройного придушення селянських повстань більшовики кинули військові сили, загони комнезамів і робітників. Вони жорстоко «зачищали» сільську місцевість від ворогів радянської влади, основу яких складали сільські повстанці.

У коментованій резолюції наголошувалося, що велика роль для остаточного розгрому селянських повстань відводилася незаможному прошарку селян. Саме на нього покладалося завдання щодо поглиблення політики розшарування села, планомірної експропріації куркулів, організації і зміцненні комітетів незаможних селян та розширенні їхньої господарської діяльності. Особливо необхідно було організувати масовий похід малоземельного і безземельного селянства проти заможного прошарку села. Заходи покарання селян за участь у повстаннях, мусять бути узгоджені з класовою політикою більшовицької партії на селі [Комуністична партія України в революціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, у 3-х т., т. 1, 1976, с. 14].

Необхідно зазначити, що під впливом селянських виступів більшовики змушені були дещо призупинити колективізацію сільськогосподарського виробництва. Разом з тим, вони сприяли певною мірою розвитку селянського одноосібного господарства, сподіваючись на виробництво достатньої кількості хліба, продуктів харчування середняками і незаможниками.