Південно-західний теменос в Ольвії Понтійській

В останніх публікаціях так само зазначено, що археологічні пізньоархаїчні знахідки з цієї ділянки, безперечно, пов'язано з культовим будівництвом і культовою практикою. Це мармурова культова волюта вівтаря 520-510 рр. до н. е., привезена, найімовірніше, з Мілета, фрагмент мармурової статуї куроса, розписна архітектурна теракота, аналогічна до знайденої в масовій кількості в Західному теменосі, фрагмент виготовленої в Ольвії вапнякової капітелі аттичного типу ранньокласичного часу (Буйских 2012: 299, рис. 9; 2015: 7; Bujskikh 2015). Чимало подібних пам'яток із Західного теменоса підтверджують їх належність до найранішого тут святилища з невеликим храмом і вівтарями (пор. Русяева 1988; Крыжицкий, Русяева, Назарчук 2006: 100-112).

Безумовно, з цим святилищем пов'язано уламок голови мармурової чоловічої статуї, який Б. Фармаковський зарахував за стилем трактування волосся до мілетської школи скульптури середини VI ст. до н. е. і вважав надзвичайно важливим твором як для історії архаїчного грецького мистецтва взагалі, так і для його історії в Ольвії (Фармаковский 1909: 32-33, рис. 24). У подальшому цей фрагмент статуї в різних аспектах (з умовними найменуваннями «куроса» чи «Аполлона») розглядало багато дослідників, які датували його початком VI ст., серединою другої чверті VI ст. або серединою VI ст. до н. е. (Русяева 1987: 154-155, рис. 47,2). У найповнішому зібранні статуй архаїчних «куросів» з усіх музеїв світу відома дослідниця Г Ріхтер зарахувала його до мелоської групи 555-540 рр. до н. е. (Richter 1970: 90-92). Отже автор розкопок не помилявся ні щодо оцінки стилістичних якостей маленького уламка, ні щодо його відносної хронології. Це була високохудожня культова статуя Аполлона - головного покровителя заснованої Мілетом Ольвії, виконана у натуральну величину.

Уламки різних архітектурних деталей, мармурової статуї і великих лутеріїв, зафіксованих на одній ділянці, зумовили В. Скуднову вперше визначити, що біля схилу Верхнього міста Ольвії у VI ст. до н. е. було збудовано храм Аполлона і вівтарі, про конкретне місцезнаходження яких сказати неможливо (Скуднова 1959: 248-255).

З-поміж численних археологічних знахідок VI-V ст. до н. е., переважно фрагментів імпортного розписного посуду з багатьох міст Іонії й Еллади, виділяються культові лутерії'/періррантерії. Саме вони значною мірою уможливлюють визначення хронологічних меж існування тут різних святилищ і є одним із надійних джерел достовірності проведення релігійних ритуалів. В. Скуд - нова найраніший лутерій стисло охарактеризувала як уламок великого глиняного блюда (D 0,81 м) з широким плоским краєм, зовні прикрашений рельєфним поясом ов між нитками перлинника кінця VI ст. до н. е. Фрагменти аналогічних блюд знайдено 1948 р. на ділянках поблизу «Зевсова» кургана. Уламок глиняної підставки лутерія, декорованої рельєфними овами і перлами, від якої зберіглась нижня частина, безперечно, є рідкісним і дорогим привізним виробом (Скуднова 1959: 253, рис. 6, 7). Майже ідентичну, знайдену при розкопках храму Великих богів на Самофракії, зараховано до хіоського виробництва близько середини V ст. до н. е. Періррантерій в ньому використовували як і в інших святилищах для символічно-очисного окроплення священною водою при вході в сакральний простір (Ilieva 2012: 491, fig. 4).

Керамічний лутерій за декором подібний до більшого за розміром (D 0,88-0,9 м) плоскодонного лутерія із спеціальним виступом зовні для встановлення на гіпостат з Західного теменоса. Його охарактеризовано незалежно різними авторками і відповідно датовано у зіставленні з попереднім не пізніше першої половини V ст. до н. е. (пор. Крапивина 2006a: 189; Буйських, Шевченко 2021: 35-36). Однак, як відзначено вище, в останній публікації його вже встигли «перенести» до Південного теменоса. Те ж саме стосується і двох фрагментів біломармурових великих плоских блюд з написами на вінцях. В. Латишев опублікував тільки перший уламок, відновив розмір блюда (D 1,1 м), умовно продатував IV або й V ст. до н. е. За описом науковця, відполірований з обох боків мармур частково почорнів від вогню, товсті літери закрашені червоною фарбою, але їх мізерні рештки не зумовили реконструювати його зміст (Латышев 1907: 34-35, №12; IOSPE I², 273). В. Скуднова до цього уламку приєднала ще один, не пояснивши, яким чином їх можна вважати одною посудиною (Скуднова 1959: 252-253, рис. 5).

Згодом вже як один лутерій її переопублікувано Й. Брашинським. Відзначивши, що знайдені у 1906 р. два уламки належали великому блюду з білого крупнозернистого мармуру, він повторив його перший опис і додав, що напис відновленню не підлягає, але за характером письма датується VI ст. до н. е. (НО: 61-62, №63). На наш погляд, судячи з розмірів літер, їх товщини і характеру письма, - це уламки двох різних, майже ідентичних блюд, знайдених в різних місцях теменоса. Такого ж типу і розмірів вищерозглянуті мармурові блюда V ст. до н. е. походять з Східного теменоса (Леви 1966: 124-125; НО: 59-61, №№59-61). Оскільки в цей час члени сакрального союзу мольпів були головними жерцями - епонімами в святилищі Аполлона Дельфінія і приносили йому подячні дари (мармурові статуї, стели, колони з присвятами, великі блюда), то, вірогідно, ідентичні лутерії й деякі архітектурні прикраси підносили і у святилище Аполлона на узвишші міста (Карышковский 1984: 42-51; Русяева 1992: 193-195). Адже саме мольпи в ранньокласичний період відігравали значну роль у політичному і релігійному житті Ольвії.

Крім відмічених лутеріїв, у переліку основних знахідок в окремих шарах і ямах за 1906 р. фіксовано деякі уламки, зокрема, мармурової підставки для лутерія, великих мармурових посудин, здогадно, теж лутеріїв, глиняного блюда (так археологи звично називали лутерії), великих кам'яних посудин (Фармаковский 1909: 6, 13, 33). Оскільки мармурові, вапнякові і керамічні лутерії різних форм і розмірів найчастіше використовувались у святилищах Ольвії переважно у VI-V ст. до н. е. (Леви 1966: 124-125; НО: 59-63; Крапивина 2006a: 189-190; 2006b: 205; Буйських, Шевченко 2021: 39-41), то їх так само могли застосовувати у релігійних обрядах святилища Аполлона на південно-західній ділянці.

Численні знахідки подібних посудин для води при розкопках багатьох давньогрецьких храмів і святилищ здавна вивчали здебільшого іноземні дослідники. Зіставлення з окремими згадками давніх авторів уможливило з'ясувати конкретне використання їх як періррантеріїв, апоррантеріїв чи рантеріїв (кропильниць) для символічного очищення шляхом окроплення навкруги себе самого священною водою - дощовою, ключовою чи морською - перед входом до будь-якої сакральної зони. Всебічному вивченню переважно мармурових лутеріїв і їх функціях у багатьох святилищах і громадських установах у містах материкової Еллади, Великої Греції й Іонії присвячено вже чимало праць авторів з різних країн (Raubitchek 1949; Orlandini 1980; Kerschner 1996; Pimpl 1997; Поилакр 2001-2002; Krauskopf 2005; Seiffert 2006; Cevizoglu 2007; 2008; Ilieva 2012; Kobusch 2020). У межах цієї статті у нас немає можливості зупинитись на усіх інтерпретаціях і дискусіях вчених щодо різного використання керамічних і мармурових відкритих посудин для води майже однакової форми, які традиційно називаються лутеріями. Згідно з останніми атрибуціями, за побутовими посудинами вірніше залишити цей же термін. Знайдені при розкопках античних храмів і святилищ, агори і окремих громадських споруд з вівтарями лутерії на гіпостатах визначаються як культові, а при знахідках in situ біля входу - періррантерії, апоррантерії, рантерії для окроплення водою; всередині сакральних приміщень і біля вівтарів - хагістерії для ритуального очищення водою учасників обряду, вівтарів, жертовних тварин, служителів культів, священного простору і культового інвентаря (докладніше ці питання висвітлені у статтях М. Русяєвої, присвяченій питанням інтерпретації давньоеллінських лутеріїв і періррантеріїв в контексті досліджень останніх десятиліть та у співавторстві з А. Руся - євою про історію вивчення лутеріїв і періррантеріїв з розкопок Ольвії та її округи).

Отже, розглянуті великі культові лутерії для сакральних ритуалів сумісно з фрагментом голови архаїчної мармурової статуї Аполлона, архітектурними мармуровими і поліхромними теракотовими деталями, вотивними теракотами, численними уламками розписної кераміки різних центрів виробництва пізньоархаїчного часу (Фармаковский 1908; 1909; 1926a; Скуднова

1959: 248-254; Копейкина 1976: 131, 137-140; Ильина 2004; Буйских 2013: 8-10), знайденими в ямах з кістками тварин і золи і в культурних шарах у цілому можуть бути основним джерелом вивчення святилища Аполлона ще у VI ст. до н. е. у південно-західній частині малого південного трикутника Ольвії.

Однак, у порівнянні з іншими культами, його епіклеза невідома, хоча в Ольвії їх зафіксовано чимало. Так судячи з присвяти V ст. до н. е. на чорнолаковому скіфосі Аполлону Дельфінію, Ієтросу, Лікею і Таргелію з переліком усіх місяців ольвійського календаря, в місті проводилось популярне серед еллінів весняне передурожайне очисне свято Таргелії 6 і 7 числа в однойменному місяці (з літературою див.: Русяева 1992: 49; 2006e: 236-237). У перший день свята відбувалось символічне очищення міста і всіх жителів від усякої скверни священною водою. На другий день елліни шанували Аполлона в іпостасі сонячного бога, здійснювали очищувальні обряди, в яких особливу роль відігравала ейресіона - священна гілка - аполлонівський атрибут для сакрального очищення; учасники заздалегідь завдячували богу за своєчасне дозрівання плодів і зерна та мирне життя, умилостивляли приношеннями у вигляді дозрілих на той час плодів з надією, що не буде великої спеки, згубної засухи та нападу ворогів. Після закінчення обрядів з молитвами до бога їх учасники куштували принесені плоди, хлібні коржики чи перепічки, умочуючи їх в узливання меду і розбавленого водою вина на встановлених на вівтарях лутеріях чи інших відкритих посудинах. Тому не виключаємо і Аполлона Таргелія, якому відвели місце для святилища на узвишші. З інших присвят на Західному теменосі відомо, що тут одночасно з Аполлоном Ієтросом шанували також Аполлона Дельфінія, Борея, Лікея, Таргелія й Егінського (Русяева 2010: 47-52). Таким чином, в Ольвійському полісі до кінця еллінізму існував культ Аполлона в різних іпостасях, але універсальне визначення він отримав в імені Простат у перші століття нашої ери.

Тривалий час південно-західний район, де Б. Фармаковським у різних місцях зафіксовано численні уламки архаїчної кераміки різних центрів виробництва кінця VII-VI ст. до н. е., зараховували до вперше заселених еллінами. Один невеликий уламок масивної ойнохойї з розкопок 1906 р. датовано навіть першою половиною VII ст. до н. е. За сучасною хронологією мілетської кераміки цей рідкісний екземпляр все ще має різне датування, найчастіше - початок останньої чверті VII ст. до н. е. (Ильина 2004: 77-78, рис. 1). Відомі нині зразки пізньоархаїчної іонійської кераміки дають можливість її дослідникам зарахувати їх до виникнення найранішого поселення у південній частині Верхнього міста, де знайдено основну масу цієї кераміки (пор. Ильина 2004; Буйских 2013).

Хоча майже у центрі Ольвії значно пізніше відкрито теменоси головних полісних богів Аполлона Ієтроса й Аполлона Дельфінія, які шанувались під власними епіклезами до кінця елліністичного періоду, ніщо не заважало введенню культу цього могутнього бога й з іншими здебільшого захисними функціями. Якщо ж храм Простата (Захисника) було споруджено традиційно на місці пізньоарха - їчного святилища, то, імовірно, його вшановували тут з такою ж культовою епіклезою чи близькою до неї за головним значенням, наприклад, майже ідентичний архаїчний Простатерій (Захисник дому), Дідімський в іпостасі Агіея (Охоронця), Алекси - какоса (Поборника зла) (Русяева 1992: 50). Саме захисними функціями бога пояснюється будівництво храму в період заснування Ольвії в одному з ще неукріплених оборонною стіною найвищих куточків Верхнього міста поблизу відкритих до безмежного степу південно-західних схилів Заячої балки. У порівнянні з храмами Афродіти на південно-східній ділянці (Буйских 2015: 8, 13), тут також відповідно до топографії могли поставити невеликий храм і вівтарі.

Однак, на відміну від усіх ольвійських теменосів, де було знайдено чимало різних уламків посуду з присвятами, на південно-західному узвишші подібного типу, мабуть, не виявлено. Звертає увагу відсутність фіксації графіті у звітах Б. Фармаков - ського. Серед 25-ти опублікованих І. Толстим з його розкопок 1904-1906 рр. найчастіше відзначено одну-три літери на дрібних уламках денець чорнолакових посудин V ст. до н. е. (Толстой 1953, №№7, 10-12, 18, 20 тощо). Головним чином вони означають скорочені імена власників, що було характерно і для присвят керамічних виробів у святилищах Західного теменоса, де їх число порівняно значно більше (Русяева 2010: 87-96, 98-100). У такій своєрідності вбачаємо як неприйнятність написання повного імені божества на посудинах, що притаманно і для інших давньогрецьких святилищ, так і особливе значення та характер не тільки цього культу, а й певної групи іонійських переселенців, які першими оселились на південній території і, вірогідно, за дідімейською традицією не підписували посудини.

Це одне з припущень, але така відмінність досить помітна, як і та, що у цій сакральній зоні з архаїчного часу переважали мармурові вироби різних категорій: плити з написами, архітектурні деталі, статуї і статуетки, великі посудини, у тому числі лутерії, чимало дорогого привізного розписного посуду - тобто найдорожчі пам'ятки упродовж всього періоду її існування. У кожному разі навіть з наведених джерел навряд чи варто заперечувати значення культу Аполлона у релігійному і соціально-політичному житті населення південного узвишшя Ольвії у VI-V ст. до н. е. Цей давній культ був духовним стрижнем іонійських полісів і став таким же для різних партій переселенців на нових землях, кожна з яких найбільше шанувала його особливо у цей період.

Основні пам'ятки IV-II ст. до н. е. Одним із головних відкриттів Б. Фармаковського є залишки субструкційної площадки завширшки 20 м і завтовшки до материка 2,24 м. Вона складалась з 7-ми шарів глини і 6-ти з землі, змішаної з золою і вугіллям, верхній і нижній - з чистої глини (Фар - маковский 1909: 11-12). Згодом С. Крижицький вважав, що їх дослідування було б доцільним, оскільки дає можливість встановити план і тип елліністичної будівлі (Крыжицкий 1985: 162). Однак, це так і не було зроблено. Між тим, цілком можливо, що це дійсно була одна масивна, покрита зверху шаром чистої глини велика площа для зведення на ній храму. Меншу за розмірами, але суцільну платформу (65 кв. м) з глиняно-зольних шарів на місці невеликого безордерного храму також у спеціально виритому котловані було споруджено на Західному теменосі, на якій, здогадно, було поставлено східчастий кам'яний вівтар IV ст. (Русяева 2006a: 30). Найвірогідніше, що саме цей масив субструкцій на відміну від кам'яних кладок краще зберігся до нашого часу і в майбутньому уможливить точнішу локалізацію храмів.

За даними дослідника на субструкціях містилась споруда з колосальних вапнякових плит, одна з яких залишилась in situ. Сумісно з нею інші плити й архітектурні деталі сприяли припущенню, що прикрашена півколонами споруда була храмом доричного ордеру чи псевдопериптером Простата, на що вказували знайдені поблизу у великій кількості присвяти (Фармаковский 1909: 7-12). На підставі найпізнішого червонолакового і скляного посуду та написів храм на субструкціях спершу помилково датовано II-III ст. н. е. (Фармаковский 1909: 14, 15). Тільки у звіті за 1924 р. автор вірно припустив, що ця потужна площа разом із великими кам'яними плитами, уламками архітектурних деталей, мармурових посудин, статуй, рельєфів і присвят належала елліністичному храму (Фармаковский 1926a: 161). Лише окремі фрагменти архітектурних деталей цього часу (вапнякова антова іонічна база аттичного типу, частина доричної колони, витесаний в моноліті повний вапняковий антаблемент) привернули увагу науковців (пор. Фармаковский 1926a: 157, рис. 17; Крыжицкий 1985: 162; Буйских 1988: 63; 2012: 295, 303, рис. 1:10; 26:1).

Нині важливо відшукати більш-менш надійні інші джерела для з'ясування існування сакральної споруди на цій великій платформі, нижня частина якої лежала на материку, а верхня для міцності була щільно покрита шаром материкової чистої глини, побудовою якої було повністю знищено найраніше тут святилище. Сучасними археологами достовірно встановлено, що на шарових фундаментах в елліністичній Ольвії споруджували оборонні стіни, великі житлові будинки, храми й інші культові будови. Про це знав і Б. Фармаковський (1907: 16), але чомусь гадав, що саме на ній був храм Простата II-III ст.

Однак, судячи з матеріалів елліністичного періоду на узвишші ситуація з шануванням Аполлона явно змінилася, можливо, внаслідок збільшення популярності культу Аполлона Дельфінія і значне підвищення його ролі у політичній сфері поліса та у релігійних відносинах з панеллінськими святилищами Аполлона у Дельфах, на Делосі і в Мілеті. Не виключено, що монументальна оборонна стіна з баштами, зведена над західними схилами Заячої балки у IV ст. до н. е., з одного боку, стала символом практичного і надійнішого захисту міста, але, з іншого, зайняла значну територію першого святилища. Однак, це не завадило на цій сакральній ділянці розмістити святилища інших божеств.

Святилище Діоніса. Присвята цьому богу частково зберіглась на фрагментованій рідкісній сірувато-мармуровій посудині прямокутної форми з невисокими бортиками великих розмірів (1,40 х 0,28 х 0,04 м). У добре відполірованій внутрішній частині на дні - два трикутні заглиблення. На передньому плані частково вцілілого бортика повністю збереглись останні слова старанно вирізьбленого напису IV ст.: «…син Метробія - Діонісу» (Латышев 1906: 108-109, №13; IOSPE I², 165). Посудину могли одночасно використовувати як ємність для води і нижню підставку для великого лутерія, який, судячи з заглибин, було встановлено тут на трьох або чотирьох підніжках. ПрисвятаДіонісу вказує на її застосування в обрядах та обумовлює припущення, що на південно-західній ділянці Ольвії було його святилище.

У цьому аспекті особливого значення набуває напис, у якому повідомляється, що жрець Фраси - бул за звичаєм поставив мармурову стелу з присвятоюДіонісу в його храм після закінчення служби у першій половині IV ст. (IOSPE Р, 166). Інші епіграфічні пам'ятки, в яких зафіксовано ім'я бога і його свято Діонісії, теж підтверджують офіційний характер його культу, який судячи з численної кількості джерел, набув популярності в елліністичний період (Фармаковский 1926b: 193-196; Русяева 1979: 82-83, 86-91; 1992: 96-100). Найімовірніше, що в святилищі Діоніса стояла статуя відомого ольвійського діяча Каллініка, сина Євксена, якого ольвіополіти нагородили тисячею золотих і увінчали золотим вінком на свята Діоні - сії у театрі. Мармурову базу від статуї з написом IV ст. про його вшанування було знайдено на південно-західному узвишші (IOSPE I2, 25).

До сакральної власності святилища належав чорнолаковий канфар IV ст., на дні якого чітко накреслено скорочене ім'я Діоніса (Толстой 1953, №34). З його культом пов'язано тут же знайдені теракотову маску бородатого Діоніса з коримбами, комедійну маску, уламок мармурової статуї Пана, фрагмент аплікації з зображенням силена, який несе в руках корзину чи блюдо з виноградом і уламок червонофігурної посудини з зображенням силена у плющевому вінку, а також великий черво - нофігурний з накладними білою і жовтою фарбами оксибаф, на одному боці якого зображено Діоніса з фіасом (Фармаковский 1907: 32, рис. 30-32, 39-40; 1909: 19, рис. 19). Автор розкопок відзначив фраг - ментовану велику чашку з рельєфними зображеннями Діоніса і його фіасу в гірській місцевості: юний бог з тирсом, силен з плектром і кіфарою, менада з виноградним гроном. Ручка посудини прикрашена масками силенів і Медузи (Фармаков - ский 1909: 34, рис. 27а). Такого типу дорога чашка у сукупності з іншими матеріалами явно мала культове призначення і може свідчити про шанування Діоніса з його фіасом.

Святилище Самофракійських богів. Шанування Самофракійських богів засвідчено також присвятами і написами IV - першої половини I ст. до н. е. Однак, основним джерелом для їх надійної атрибуції є мармурові культові лутерії для сакрального очищення водою. Стосовно уламків мармурового блюда V ст. з розкопок 1906 р.

В. Скуднова зробила припущення про належність йому частин, знайдених у 1924 р. при дослідуванні цієї ж ділянки, переданих до музею м. Миколаїв, через що напис так і залишився неопублікованим (Скуднова 1959: 253).

Тільки після майже трьох десятиліть на цю інформацію звернула увагу Т Блаватська у додатку до статті про пантикапейське блюдо з написом. Вона підтвердила, що у 1924 р. Б. Фармаков - ський на розкопі А у розвалинах монументального храму Аполлона дійсно знайшов «цілу низку посудин з мармуру і серед них уламки великої чаші з залишками напису» (Фармаковский 1926a: 161). Останні три уламки складають майже третину масивного блюда. По його краю йшов частково зіпсований напис, вирізьблений чітко, хоча й не дуже рівно, і після відновлення окремих літер вдалося прочитати, що Антестерій присвятив його богам Самофракійським у другій половині III ст. У святилищі Великих богів у Самофракії серед присвят V ст. було знайдено навіть звичайні глиняні лутерії, підписні дарунки залишили там і бос - порські греки (Блаватская 1962: 252-253, рис. 2). Крім цього звертає увагу дуже цікавий її вислів: «В 1958 р. Леві і Карасьов, які копали територію другого теменоса (виділено авторами) на близькій відстані від розкопаного Б. Фармаковським у 1905 і 1906 р., знайшли уламки ще одного блюда з присвятою Аполлону Дельфінію» (Блаватская 1962: 253). Судячи з цього, вона вперше недвозначно заявила, що Б. Фармаковському належить відкриття першого теменоса в Ольвії.

Згодом присвята була перевидана Й. Брашин - ським, який залишив її переклад без змін, але за палеографією зарахував до кінця IV - першої половини III ст., підкресливши, що велике блюдо з білого мармуру знайдено на місці вірогідного храму Аполлона Простата (НО: 63-64, №67). Оскільки воно було майже плоским, то слугувало як столик для вотивних приношень або ж демонструвалося у храмі як дорога присвята шанувальника культу й учасника самофракійських містерій.

Другим свідченням наявності в Ольвії храму Самофракійських богів є куплена Б. Фармаков - ським у місцевого мешканця мармурова база з присвятою цим богам статуї жерця Евбіота, сина Аристона, який відслужив свій строк в їх храмі і яку встановив на цьому постаменті його племінник Епікрат, син Нікерата (IOSPE I², 191). Обидві епіграфічні пам'ятки є безумовним свідченням існування на цій ділянці невеликого храму цих богів, для зведення якого, можливо, і спорудили потужну глиняно-зольну субструкцію.

В Ольвії та Борисфені культ хтонічних божеств - Кабірів, ще до того як їх почали іменувати Самофракійськими Великими богами, був відомий з другої половини VI ст. до н. е. Таке раннє введення їх культу зафіксовано, зокрема, в храмі Німфея. Під час його розкопок було знайдено мармуровий і керамічний великі лутерії та фрагменти керамічного, прикрашеного рельєфними овами, і простого синопського (Худяк 1962: 18-21, рис. 8:1). Таким чином, як і в інших храмах, тут проводили ритуал окроплення шанувальників водою з лутеріїв, які традиційно встановлювали на підніжках перед входом або в наосах біля вівтарів.

Культ Самофракійських богів був популярним в Істрії. Ольвійський проксен Діонісій в першій половині III ст. служив жерцем в їх святилищі, де від свого імені поставив вівтар; тут їх шанування продовжувалося і в перші століття нашої ери (Русяева 1992: 149). Зазначимо, що біломарму - рову плиту з написом про надання йому проксенії переправили в Херсонес у роки раннього християнства, де її нижню частину відрізали і вставили в заклад дверей між вівтарем і каплицею середньовічного заміського храму (НО: 15). Це ще один факт, як далеко переправляли грабіжники мармурові плити з південно-західної сакральної ділянки. Оскільки Діонісій був жерцем Самофракійських богів, то почесний декрет на його пошану і надану йому проксенію було встановлено в святилищі цих богів, а не в інших теменосах.

Найчастіше Самофракійських богів ототожнювали з близькими до них за містеріальними ритуалами Деметрою, Плутоном і Корою як елев - синською тріадою (Burkert 1977: 420-426). Тому на південно-західній ділянці невипадково знайдено фрагмент біломармурової плити з присвятою: «Агрота, син Діонісія, Плутону і Корі» III ст. до н. е. (НО: 70). Саме в такому поєднанні разом з Деметрою і Демосом засвідчені вони написом з присвятою башти II ст. до н. е. на плиті біля північно-східної оборонної стіни у Нижньому місті (Лейпунська 1990). Самофракійські божества так само виступали в ролі сакральних захисників міста як і елевсинська тріада. Графіто на денці чорнолакового кіліка IV ст. до н. е. з присвятою його Деметрі, Корі (Персефоні), Кабірам і Зевсу прямо вказує на культовий взаємозв'язок між цими божествами. В святилищах Кабірів в Елладі шанували Деметру і Кору (Paus. IX, 22, 5; XXV, 5, 6). Релігійна спорідненість між ними була характерна і для Ольвії (Русяева 1979: 48, 92-101). На узвишші знайдено фрагментовану мармурову статую Деметри і кілька фрагментів теракот жіночих персонажів елліністичного часу, які могли ототожнювати з цією богинею і Корою та шанували разом з Самофракійськими богами. Однак, можливо, що на цій ділянці могло міститись синхронне невелике святилище елевсинської діади, в якому відбувались містеріальні ритуали. Досить близько до елевсинських богинь стояв і Діоніс. Ймовірно, цих божеств унаслідок їх міфологічної та релігійної близькості вшановували в одній сакральній зоні.

Окрім усіх інших даних, культові лутерії є надійним джерелом офіційного шанування тут Діоніса і Самофракійських богів. Серед знахідок їх незначних уламків відзначимо оригінальну мармурову посудину, власноруч видовбану оль - війським майстром на верхній площині невисокої колонки, мабуть, постамента лутерія, яку в римський період заклали в стіну (Фармаковский 1910: 9-10). Аналогічний примітивний мармуровий лутерій знайдено in situ в домашньому святилищі елліністичного приватного будинку у північно-східному районі Нижнього міста (Kryzickij, Lejpunskaja, 2010: 56; BSS 13.2: pl. 14).

Інші присвяти і проксенії IV - першої половини I ст., у тому числі відомий декрет на пошану кібернета, який за часів правління Мітрідата Євпатора надав ольвіополітам чимало корисних послуг (Латышев 1906: 95-100, 110-111; НО: 115), встановлювали і на цій сакральній ділянці, а не здебільшого в Східному, і значно менше в Західному теменосах. Не виключено, що і в перші століття нашої ери на місці раніше розташованих святилищ продовжувалося їх шанування, але воно вже не було таким популярним, бо на цій території головну роль з другої половини I ст. н. е. видігравав культ Аполлона в іпостасі Захисника під опікою колегії стратегів. Детальніший розгляд окремих матеріалів з розкопок на ділянці на захід від Головної вулиці і на південь від першої поперечної балки вказує, що північну стіну піз - ньоримської цитаделі частково було прокладено по місцях раніших святилищ з ботросами. При її спорудженні використовували і фрагментовані архітектурні деталі елліністичного часу, які разом з нею були розграбовані.

Принагідно відзначимо, що навпроти у південно-східній частині над Бугом містився Південний теменос Афродіти. Поблизу на ділянці Л знайдено фрагмент мармурової плити з вирізьбленою на фронтоні головою жінки і написом про присвяту храму Глікеї (Солодкій), яка була епіклезою Афродіти, а також вівтаря та зображення першої половини III ст. до н. е. (НО: 69). Не виключено, що на місці зруйнованого класичного храму в елліністичний період було побудовано інший храм цієї богині, який разом з вівтарем та її зображенням на присвятній плиті подарував один з заможних її шанувальників. Певною мірою на продовження її культу в іпостасі Демії вказує присвоєння Афродіті притаманного їй нового епітету, але так само як покровительки сім'ї і кохання. Отже, у південному маленькому трикутнику, так само як і в центрі міста, по обидва боки Головної вулиці з східного і західноого боку існували окремі, незалежні одне від одного святилища різних божеств.

Основні пам'ятки храму Аполлона Простата. При зіставленні докладно описаних Б. Фармаковським важливих об'єктів, зокрема вперше відкритих на узвишші залишків монументальної оборонної стіни міста IV ст. до н. е. і римської цитаделі, з даними про храм Простата складається враження, що писемні свідчення про нього і різноманітні культові знахідки траплялись тут начебто випадково, тому не заслуговували на поглиблене вивчення. Найімовірніше, саме таке ставлення, як вже відзначено, спричинило появу в науці різних варіантів інтерпретації цього храму.

Слід згадати, що ототожнення елліністичних субструкцій з храмом Простата визнав помилковим і сам автор розкопок. Тим не менше, ця монументальна «платформа» існувала ще і в римський період і була використана для 19-ти круглих різних за розмірами ям поблизу розташованого храму Простата. Їх вважали сміттєвими римського часу і на відміну від значної кількості ям в інших місцях було пронумеровано і описано з відміченими в кожній знахідками (Фармаковский 1909: 12-16). Насправді це були спеціальні культові ботроси, в які скидали так зване храмове начиння, що вийшло з ужитку, до якого найбільшою мірою входили уламки амфор і різних категорій посуду, як раннього, так і синхронного храму Простата, а також кістки жертовних тварин, зола і вугілля з есхар тощо. Саме вони є свідченням неподалік розташованого храму, культове начиння якого періодично закопували у них. Значну кількість подібного типу ботросів розкопано на територіях ольвійських теменосів.

Натомість найважливішими джерелами про достовірність існування храму Простата є значна кількість написів, знайдених ще у першій половині XIX ст., на підставі яких А. Уваров локалізував храм Аполлона на «акрополі» в південно-західній частині малого трикутника поблизу Заячої Балки (Уваров 1851: 37, 40, 48-49, план VIII. B). Слідом за ним В. Латишев також вважав, що цей храм стояв на акрополі (Латышев 1887: 273-274). Однак, Б. Фармаковський, розпочавши на цьому узвишші дослідження Ольвії, а за ним інші її дослідники чомусь проігнорували план А. Уварова з позначенням його розташування.

Знайдені Б. Фармаковським значно пізніше як вцілілі, так і фрагментовані мармурові, значно менше мармурово-вапнякові чи вапнякові стели з написами досліджено В. Латишевим. В уцілілих зафіксовано дорогоцінні дарунки з присвятами стратегів у храм Простата, які виставляли в його периболі (IOSPE I², 80-127, 148, 175; НО: 78-85, 77-85, 91-95 і далі; Карышковский 1993: 77-96). Загалом опубліковано понад 90 присвят, серед яких переважають дрібні уламки, здебільшого знайдені на узвишші. Значна частина належить до музейних зібрань, чимало плит зникло в роки революції, Першої і Другої світових воєн, тільки окремі фрагменти зберігаються в музеях України. Не буде перебільшенням сказати, що Простату за порівняно короткий час його культу було поставлено мармурових плит з присвятами стратегів набагато більше ніж верховному богу Дельфінію в догетський період. Крім того, на цій сакральній ділянці знайдено чимало уламків інших написів.

Грабіжницькі розкопки Ольвії, у тому числі й території храму Простата, з метою продажу рідкісних і коштовних предметів розпочались задовго до її наукового дослідження. Унаслідок цього вони потрапляли у приватні збірки, що були розпорошені по різним містам і навіть країнам. Зокрема, перші публікації окремих фрагментів епіграфічних пам'яток, які інколи об'єднували в один напис, розпочато у першій половині XIX ст. (див. IOSPE I2, 86, 94, 97, 116; НО: 78-81, 85). Доля переважної більшості написів на мармурі чи вапняку, які було в такий спосіб вивезено з Ольвії, невідома. Наприклад, 1980 р. під час оранки на присадибній ділянці мешканця с. Бехтери Голопристанського р-ну Херсонської обл. випадково виявлено пошкоджену внизу плиту з присвятою Простату (Карышковский 1993: 77-78). Напис вирізьблено на витесаній і відполірованій поверхні архітектурної деталі - уламка ранішої колони з крупнозернистого білого мармуру, написано професійним майстром у першій половині II ст. за традиційною формулою, але назва дарунку не зберіглась.

Для підтвердження існування храму Простата і проведення в ньому таких же ритуалів з використанням лутеріїв, як у панеллінських, так загалом в усіх еллінських, у тому числі ольвійських теменосах, зупинимось на окремих пам'ятках, які зумовлюють розкрити їх характер. Цілком можливо, що для ритуального окроплення тут використовували не тільки типові лутерії, а й оригінальні кам'яні посудини конусоподібної форми («ступки») з двома прямокутними ручками, знайдені в підвалах великої споруди (Фармаковский 1908: 17, рис. 18). Від одного з мармурових луте - ріїв з зображенням горгонейона на зовнішньому боці зберігся невеликий уламок з присвятою під вінцем Дада, сина Сатира, який був подарований в храм Простата у другій половині II ст. (IOSPE Р, 281). Ще один уламок мармурового лутерія з трьома літерами від присвяти того ж часу походить з розкопок 1924 р. (НО: 171). У глибокій ямі вищерозглянутого західного підвалу виявлено малопошкоджену вазу, прикрашену рельєфним рослинним орнаментом, у стінках якої було просвердлено дрібненькі дірочки (Фармаковский 1908: 14), можливо, для узливань на вівтарі чи окроплення бризками води.

Однак, важливим доказом проведення традиційних ритуалів сакрального очищення перед входом до храму Простата є дві пам'ятки, на які з цього погляду ніхто не звертав увагу. Перш за все, це раніше відмічена мармурова статуя хлопчика другої половини II ст. Внаслідок вже всебічного її розгляду ми відзначимо лише головні деталі, важливі для доказу вірогідного використання в релігійній практиці. Статуя оголеного хлопчика поставлена на низькому постаменті. Він тримає обома руками поставлений на колонку маленький бурдюк (Фармаковский 1908: 14-17; Латышев 1906: 102, 104, №5; IOSPE Р, 101; Руся - єва 2008: 470, 474).

Найвірогідніше, статуя була встановлена в ніші біля входу у храм після його ремонту чи у портику (IOSPE Р, 98, 175). Як саме відбувався процес надходження води до бурдюка з двома маленькими отворами з обох боків, встановити точно навряд чи можливо. Припускаємо, що під час культової церемонії з тильного боку один з служителів храму наповнював бурдюк водою, яка повільно через просвердлену дірочку витікала тоненькою цівкою у глибокий лутерій або вазу, а інший гілкою оббризкував цією водою тих, хто сюди входив. Так само вода з бурдюка могла потрапляти на підставлені руки відвідувача, якими він за ритуальною традицією оббризкував себе з усіх боків. У дельфійському храмі Аполлона відомий заклик жриці: «З чистою душею входьте у святилище чистого бога… Краплі одної, о паломнику, добрим достатньо, злодій же усією Океана водою плям не змиє водою», став традиційним у боротьбі з нечесними людьми, які проникали у святилища (Зелинский 2003: 100).

Якщо така інтерпретація вірогідна, то варто відзначити розповідь Геродота про дорогоцінні дарунки дельфійському Аполлону лідійським царем Крезом, у тому числі і двох періррантеріїв, разом з якими згадано піднесену лакедемонянами статую хлопчика, через руку якого лилася вода у якусь посудину (Herod. I, 51). Цікаво, що в обох записах йдеться про дарунок хлопчика, а не його статую. Така подібність наштовхує на думку, що автор ольвійського напису читав твір Геродота або ж скульптор бачив аналогічного типу фігурки в святилищах, які встановлювали за дельфійським зразком.

Ритуал сакрального окроплення священною водою, певно, відображено під написом з присвятою золотого намиста Простату від стратегів за мир у місті, власне здоров'я і доблесть. Зображення і бездоганний текст вирізьблено на тильному боці вторинно використаного монументального надмогильного пам'ятника з фігурами двох жінок видатного афінського скульптора V ст. до н. е., який було пошкоджено гетами чи іншими варварами. На ретельно витесаній площині з тильного боку вирізьблено напис і внизу під ним графічне зображення оголеного юнака зі стрічкою на лобі (IOSPE I², 101). Широким кроком він підходить по плитовій вимостці до прямокутної підставки з увігнутими боковими краями і верхніми вигнутими ручками для перенесення. З усіх боків підставку прикрашено недбало вирізьбленими смугами з зигзаго- і хрестоподібними орнаментами. У правій, витягнутій вперед руці юнак тримає за ручку кухоль. У його лівій руці - велика гілка, перекинута через плече. У центрі високої підставки, над бічною ручкою якої нависає кухоль, поставлено широку посудину, можливо, невеликий низький чашеподібний лутерій. Майстер змалював кількома короткими вертикальними і вигнутими лініями полум'я, що підіймається з нього вгору. Головні атрибути (гілка, кухоль для води, лутерій чи чаша, а також переносна орнаментована підставка для лутерія) є візуальним відображенням підготовлювання до обряду окро - плення відвідувачів храму юним служителем культу Простата. Незважаючи на різницю в часі у понад вісім століть з початку його застосування ми можемо вбачати збереження релігійної традиції в ольвійському храмі бога під егідою стратегів навіть і в II - першій третині III ст. Тут пам'ятали його старовинне родове ім'я Феб в іпостасі лучника й основні функції захисника, миротворця, благодійника і рятівника.

Так само, як і раніше, на цій території виставляли державні почесні декрети і в перші століття. Для одного з них було використано біломарму - рову плиту, від якої зберіглась нижня частина з написом на пошану Агафокла Евоката з наданням йому і його нащадкам проксенії з усіма традиційними правами на початку III ст. Наприкінці напису додано, що цю постанову потрібно написати на плиті з білого мармуру і поставити в святилище Зевса, а витрати на її виконання покласти на скарбників (НО: 45). Це єдине епіграфічне свідчення про храм Зевса, можливо, той самий, який описав Діон Хрисостом наприкінці I ст. під час відвідин Ольвії (Dion Chryst., XXXVI) і який досі не відкрито. Завдяки цьому напису припускаємо, що почесний декрет за давнім звичаєм поставили біля храму Простата або ж поблизу від нього на цьому ж узвишші був також і храм Зевса.

На підґрунті просопографії окремі присвяти Простату продатовані П. Каришковським першою половиною II ст. (IOSPE Р, 80, 83, 85, 86, 92, 93, 99, 100, 102, 105, 106, 111, 148, 175; НО: 79, 82; Карышковский 1993: 81). Щодо останньої з них цікаво відзначити, що її праву частину знайдено в 1905 р., а ліву в 1954 р. майже в одному місці біля північної стіни цитаделі, які вдалося з'єднати (НО: 82). За характером письма I - першою половиною II ст. датовано інші уламки мармурових плит з присвятою (НО: 77, 78, 80, 85 тощо). Водночас напис, у якому зафіксовано дуже важливу інформацію щодо присвячення стратегами «столової з трьома застільними ложами за місто і власне здоров'я» (IOSPE Р, 104), в останньому виданні ольвійських написів датовано другою половиною I ст. (НО: 85). Якщо така хронологія достовірна, то храм Простата було зведено також у цей час - тобто не в пізньоримську добу одночасно з римською цитаделлю, будівництво якої зараховували навіть до часів остаточного підкорення Ольвії Риму (Фармаковский 1907: 4). Давно визначену В. Латишевим дату цієї події тепер трохи відкореговано (197/198) і прийнято усіма дослідниками Ольвії (Крапивина 1993: 150; 1999: 311-312). Щоправда, кріпосна стіна останнім часом датована не II-III ст., а другою половиною II - першою половиною III ст., коли в місті перебував римський гарнізон з невеликою кількістю римських солдат, які базувались переважно в південно-східній частині малого трикутника, де знайдено значно більше різноманітних матеріалів римського часу і відповідні джерела (Крапивина 2008). Отже, і за першою, і за іншою хронологією ясно, що відкриття тут храму Простата відбулося набагато раніше. Звичайно, що одразу після відродження Ольвії не було змоги спорудити тут храм і шанування Аполлона продовжувалося деякий час ще на зруйнованих теменосах у центрі залишеної території міста.

Присвята столової вказує на продовження традиції влаштування обідів у цьому храмі, як і у храмі Дельфінія елліністичного періоду, де були запроваджені громадські трапези для приїжджих феорів, ксенів, місцевих діячів і жерців, започатковані на зразок мілетського Дельфініона ольвійськими мольпами (Русяева 1992: 44-45, 52). Крім того, у написі першої половини II ст. зазначена перемога стратегами над ворогом, яку вся вітчизна святкує жертвоприношеннями, прославляючи стрільця Феба - Аполлона Простата (IOSPE I², 175), після яких за давніми звичаями також влаштовували спільні сакральні трапези. Можливо, що ями і цистерна у двох підвалах, які Б. Фармаковський резонно атрибутував як культову споруду в периболі храму, призначались для зберігання продуктів, зокрема олії і вина у вкопаних в землю піфосах і амфорах, а також заготовлених обідів.

Разом з тим шанування Аполлона значно відрізнялось від попередніх часів. Вперше в історії Ольвії піклування про його храм покладено на державну колегію стратегів, до обов'язків яких належало керівництво обороною міста. Разом з тим вони повинні були після закінчення воєнної служби робити пожертвування дуже дорогих вотивних дарів, оновлювати храм з усіх боків, ремонтувати портики і дах. Найбагатшим храмом за усі часи історії цього міста був, безперечно, храм Простата у другій половині I-II ст. завдяки колегії стратегів, які після закінчення воєнної служби підносили йому подячні дорогоцінні дарунки, що зберігались у священній скарбниці разом з іншими дарами шанувальників і зброєю, що відібрали у ворога. Серед тих, що названі у вцілілих присвятах, слід відзначити 22 переважно золоті дарунки: статуетки богині перемоги Ніке, широкі воєнні пояси, прикрашені дорогоцінним камінням, триніжка, вінки, чаші, намиста, мармурова статуя хлопчика, столова з трьома ложами і ложі. Такі дарунки іншим ольвійським божествам не згадуються в епіграфічних документах.

Вірогідно, такий незвичний для Ольвії характер вотивів у цей час продиктовано значними етно-соціальними змінами в громадянській общині, яку значною мірою поповнили вихідці з боспорського регіону з сармато-іранськими іменами. Серед стратегів-дедикантів більшість мала варварські або змішані елліно-варварські імена (Русяева 1999: 448-457; 2013). Державне значення цього культу підтверджується документально не тільки наявністю храму, постійних дорогих підношень колегії стратегів, а й зображенням бога, в тому числі з луком, на полісних монетах I-II ст. (Анохин 1989, №№377-383; Русяева 1992: 51-53).

Знайдені здебільшого у 1924 р. та іншими археологами на території «цитаделі» дрібні уламки мармурових плит з залишками написів, які здогадно вважають присвятами і почесними декретами II - першої третини III ст., без сумніву, належать до сакральної зони Простата, які автор розкопок відзначив просто як «уламки написів на мармурі» (IOSPE I2, 44-74; Фармаковский 1926a: 161; НО: 42-45, 48, 51, 77-81, 83-85, 93-95, 136 тощо). Вони свідчать про значну політичну роль храму Простата в Ольвії. Тільки на його території було встановлено раніше знайдені мармурові плити з декретами на пошану найвідоміших політичних діячів Ольвії II ст., наприклад, Каллісфена, сина Каллісфена, Теокла, сина Сатира, Карзоаза, сина Аттала, які виносили з руїн грабіжники і продавали колекціонерам ще в першій половині XIX ст. (IOSPE I2, 39-43). До них варто додати і різних розмірів мармурові різноманітні архітектурні деталі, які побіжно згадано в текстах звітів, у тому числі опубліковані фото деталей найчастіше без зазначення розмірів (Буйских 1988: 52). Це ж стосується, за рідкісними винятками, і багатьох фрагментів кам'яної і теракотової скульптури.

Згідно з Б. Фармаковським, численні дрібні знахідки різних речей, зокрема ціла низка посудин з мармуру, уламки мармурових статуй, рельєфів і написів на мармурі, змушують вбачати у них, найвірогідніше, храмове начиння. Все сказане у зв'язку з фактом важливих знахідок, серед яких перше місце належить серії присвят Аполлону Предстателю (IOSPE I2, 83, 84, 88, 90, 92, 95, 106, 109, 113), дає підстави вбачати у знайдених розвалах монументальної споруди залишки храму Аполлона (Фармаковский 1926a: 160-161). Отже, вчений уявляв Простата не як Захисника чи Оборонця, а як Предстателя - Заступника, що не зовсім узгоджується з головним сакральним значенням його епіклези і зовнішньополітичним станом Ольвії. Межі Південно-Західного теме - носа не визначено. Тому в майбутньому потрібно провести дослідування до материка на південно - західному прикордонному високому плато, де останній за часом кам'яний храм Аполлона Простата Феба був символічним захисним форпостом перед безмежним степом.

Висновки. Перше можливе визначення храму Аполлона Простата на підґрунті знахідок більшої на той час кількості присвят і почесних декретів у південно-західній частині малого трикутника Верхнього міста Ольвії з позначенням на плані належить А. Уварову. З вищевідзначених звітів Б. Фармаковського нами виділено лише ті матеріали, які належать до сакральної ділянки. Завдяки присвятам і підтримці В. Латишева дослідник спочатку припускав відкриття лише пізньорим - ського храму Аполлона Простата на потужному фундаменті з субструкцій на південь від північної стіни «римської цитаделі». Послідовні розкопки в інших районах міста і спостереження за хронологією культурних шарів і субструкцій зумовили висловити вірне припущення про розміщення тут також і елліністичного храму. В подальшому на підставі неопублікованих фрагментів архітектурних деталей, скульптури і культових лутеріїв В. Скуднова вперше резонно відзначила існування архаїчного храму Аполлона. Слідом за нею Т. Блаватська вважала, що Б. Фармаковський відкрив тут перший теменос.

Загалом за нашими підрахунками у його щорічних звітах відзначено такі різночасові знахідки в уламках: 33 мармурові і 7 вапнякових архітектурних деталей; 8 поліхромних і 14 з рельєфним геометричним орнаментом від архітектурної теракоти; понад 40 мармурових плит з написами; 4 мармурові лутерії з присвятами; 24 мармурові скульптури (без урахування за 1924 р.); 18 теракотових статуеток; 22 дорогоцінні дарунки - золоті статуетки Ніке та інші речі за даними вцілілих присвят стратегів. Крім того, часто відзначено уламки архітектурних деталей, великих мармурових і глиняних посудин, підставки для лутеріїв, чимало світильників, дрібні прикраси, різні типи черепиці, фрагменти розписної штукатурки. Як і на інших теменосах тут зафіксовано велику кількість культових ботросів з уламками різних амфор, мілетської, іонійської, самоської, стилю Фікеллура, коринфської, аттичної чорно- і червонофігурної, чорнолакової, червонолакової кераміки, скляних і свинцевих виробів, відкрито майстерню з залишками печі, шматків плавленого заліза і міді для виготовлення металевих речей.

Отже, на порівняно невеликій площі превалювали матеріали, характерні для сакральних ділянок, а не житлових кварталів і римської цитаделі. Щодо їх загальної публікації, то найбільшою мірою тільки написи введено у науковий обіг у відомих тепер виданнях. Інші знахідки, головним чином архітектурні деталі, скульптура і численні керамічні вироби розглядали вибірково. У працях сучасних дослідників висловлено різне вставлення до храму Простата, переінакшення атрибуцій великих споруд, що спричинило навіть «перенесення» архітектурних деталей і важливих знахідок з цієї сакральної ділянки до інших теме - носів і спростовування існування цього храму.

Попри незначну кількість опублікованих матеріалів культового призначення і неодностайні інтерпретації вдалося, насамперед з урахуванням епіграфічних пам'яток, архітектурних деталей і лутеріїв з присвятами, з'ясувати, окремо проаналізувати та відносно продатувати функціонування на південно-західному узвишші чотирьох святилищ з невеликими храмами і вівтарями: Аполлона VI-V ст. до н. е., Самофракійських богів і Діоніса IV - першої половини I ст. до н. е., Аполлона Простата другої половини I - першої третини III ст., які загалом є Південно-Західним теменосом. Най - багатшим храмом за усі часи існування Ольвії завдяки численним дорогоцінним дарам колегії стратегів був саме храм Аполлона Простата в іпостасі всесильного захисника держави у перші століття нашої ери.

Отже, незважаючи на значні пограбування і знищення будівельних решток і численної кількості матеріалів, на південно-західному узвишші Верхнього міста Ольвії все ж таки було знайдено фрагменти найважливіших культових пам'яток, завдяки яким можна впевнено вважати, що тут було розташовано теменос, який на відміну від усіх інших існував упродовж всього періоду історії давньоеллінського міста. Звісно, ми не можемо з такою ж впевненістю окреслити конкретні межі кожного святилища і особливо храму Аполлона Простата. Натомість це в змозі зробити сучасні дослідники Ольвії шляхом значно поліпшеної методики розкопок південно-західної частини малого трикутника міста. Найвірогідніше, що там залишилося чимало не розкопаної площі і не докопаних ям та траншей. Безумовно, Південно-Західний теменос заслуговує зайняти одне з головних місць на планах Ольвії. У зіставленні з іншими святилищами, розглянутими у вищезгаданій статті сучасних дослідників Ольвії про міське планування з божественним захистом ольвійських громадян в архаїчно-класичний період, найбільшою мірою саме культ і храм Аполлона Феба Простата символізував захисний форпост на південно-західному узвишші Ольвії в найскладніші часи її існування. Так само як і в центрі міста, по обидва боки Головної вулиці з сходу і заходу, тут фінкціонували окремі, незалежні одне від одного теменоси різних божеств.

Список використаних джерел

елліністичний храм святилище теменос

1. Анохин В.А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев: Наукова думка, 1989. 125 с., илл., табл.