Селянський повстанський рух доби Гетьманату Павла Скоропадського: сучасна українська історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Селянський повстанський рух доби Гетьманату Павла Скоропадського: сучасна українська історіографія

Роман Тимченко

кандидат історичних наук

старший науковий співробітник

Анотація

селянський повстання гетьманат скоропадський

У статті проаналізовано стан дослідження селянських повстань у добу Гетьманату П. Скоропадського в сучасній українській історіографії. Охарактеризовано ступінь інформативності, визначено позитивні і негативні риси напрацювань істориків та з'ясовано перспективи подальшої розробки даної теми.

Ключові слова: історіографія, гетьман, Павло Скоропадський, селяни, повстання.

Roman Tymchenko, Candidate of Historical Sciences, senior researcher, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

Peasant uprisings during Hetmanate Pavlo Skoropadsky in modern Ukrainian historiography

Abstract

Peasant uprisings during Hetmanate Pavlo Skoropadsky in modern Ukrainian historiography have been analyzed in the article. The degree of informativeness have been characterized, the main features of practices of historians have been defined and the further developments of the topic have been found.

Key words: historiography, hetman, Pavlo Skoropadskyi, peasants, uprising.

Серед наукових праць з історії Української Держави 1918 р. однією із найчисельніших тематичних груп є дослідження проблем аграрної політики. Це цілком закономірно, оскільки земельне питання було домінуючим у всьому перебігу Української революції 1917-1921 рр., то Гетьманат Павла Скоропадського не став виключенням. Адже його виникнення як державного утворення було обумовлене нездатністю уряду УНР розв'язати земельне питання й виконати договірні продовольчо-сировинні зобов'язання перед німецько-австрійськими союзниками.

П. Скоропадський прийшов до влади, коли Україна перебувала в економічній кризі, викликаній Світовою війною та революцією. Аграрна політика Центральної Ради не була сприйнята не тільки поміщицтвом, але й різними прошарками селян. Ситуація ускладнювалася присутністю німецьких та австро-угорських окупаційних військ, для яких стабільність у сільськогосподарському секторі була запорукою отримання з України продовольчих ресурсів, обумовлених Брестськими угодами. Гетьманський уряд узяв курс на стабілізацію соціально-економічного становища, реформування провідних галузей економіки, перш за все аграрної.

П. Скоропадський -- великий землевласник, однак мав власні уявлення про засади аграрної політики, які мали базуватися на праві приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації». Вже першим установчим актом гетьмана -- Грамотою до всього українського народу -- дозволявся вільний продаж-купівля землі. У ньому також було викладено концептуальне положення майбутньої земельної реформи -- «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів». Безперечно, П. Скоропадський з проведенням успішної земельної реформи пов'язував і тривкість гетьманського правління, його залежність від створення міцної соціально-політичної бази й виконання поставок продовольства та сировини до Центральних держав. Законодавче підґрунтя змін в аграрному секторі мало забезпечити міністерство земельних справ, очолюване відомим харківським поміщиком і земським діячем В. Колокольцовим.

Однак проведення ліберальної за своєю суттю реформи наштовхнулося на серйозні труднощі, породило гострі соціальні конфлікти між великими землевласниками та селянами, інспірувало масштабний повстанський рух.

Після падіння Центральної Ради поміщики відразу взялися за відновлення своїх пограбованих маєтків. Під тиском Союзу земельних власників і ПРОТОФІСу 6 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про тимчасові губернські і повітові земельно-ліквідаційні комісії. Цей акт давав правові підстави на повернення колишнім власникам майна, худоби, реманенту. За зруйновані поміщицькі господарства селяни мали виплатити грошові компенсації. На покриття збитків відводився піврічний термін, а їх підрахунок проводився самими власниками. За словами П. Скоропадського, нерідко з чималими перебільшеннями. Відшкодувальні акції здійснювалися збройними загонами чи за допомогою німецьких та австрійських військових. Такі дії викликали невдоволення селян. Спочатку це були поодинокі виступи, грабунки чи нищення панського майна, які швидко переростали в організовані масові виступи.

Зважаючи на те, що в часи незалежності України вийшло друком чимало праць, присвячених Українській Державі, серед яких низка праць з історії соціально-економічних, зокрема земельних відносини, метою даного дослідження є з'ясування:

стану вивчення українськими науковцями тогочасного селянського повстанського руху,

висвітлення його причин та наслідків,

розкриття організаційних та ідеологічних засад,

виявлення спільних і відмінних рис регіональних збройних виступів селян.

Адже восени 1918 р. вони стануть дієвою складовою анти- гетьманського повстання і краху спроб консервативно-ліберальних сил збудувати в Україні новітню Гетьманщину.

Серед тематичних студій із означеної теми можна виділити кілька груп. Перша -- історіографічні напрацювання; друга -- спеціальні дослідження повстанського руху; третя -- роботи, присвячені вивченню внутрішньої й зовнішньої політики Гетьманату, біографічні дослідження П. Скоропадського; четверта -- узагальнюючі праці з історії України, Української революції 1917-1921 рр., економічної історії, де йдеться про роль і місце селянських повстань у житті держави та подальшому її розвитку.

Насамперед, слід розглянути роботи історіографічного характеру. Найбільш повною є праця В. Щербатюка «Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років: українська історіографія» Щербатюк В. Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років: українська історіографія. К., 2012. 527 с.. Монографія стала квінтесенцією попередніх досліджень автора. Історик проаналізував процес нагромадження знань, починаючи від 1918 р. до сьогодення. Книга поділена на хронологічні підрозділи, частина одного з них присвячена досліджуваній темі «Селянський повстанський рух за Центральної Ради та Гетьманату». Вагомий акцент автор зробив на історіографічному аналізі становища селянства на початку Української революції, причинах їх невдоволення існуючим ладом за часів Центральної ради. Розглядаючи період правління П. Скоропадського, В. Щербатюк, у першу чергу, аналізує історіографічні дослідження повстань у Звенигородському й Таращанському повітах, які на той час набули масового характеру. Автор наголошує, що невирішеність аграрного питання стало стимулюючим фактором у боротьбі селян, яке в середині 1918 р. призведе до розгортання масового протесту українських селян та його переростання в селянську війну. На його думку, влучною є ремарка Г. Пітика: «Селянство оголосило справжню війну австро-німецьким окупантам і гетьманському режиму, яка невдовзі охопила всю Україну» Птик Г. Селянське питання в політиці Української держави, Директорії УНР, Раднаркому УСРР (квітень 1918 -- серпень 1919 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. К., 2008. С. 19, 20., а сам додає, що Звенигородське збройне повстання сприяло розвитку громадянського суспільства, збагатило досвід селянства в його боротьбі з окупантами, мало великий вплив на народні маси й послужило подальшому протистоянню з гетьманським правлінням Щербатюк В. Сучасна вітчизняна історіографія селянського повстанського руху за Центральної ради та Гетьманату: регіональний аспект // [Електронний ресурс] Режим доступу: https://www.naiau.kiev.ua/files/kafedru/idp/vystup_shcherbatiuk_sumy_18092018.pdf.. То ж не випадково він виокремлює висловлювання В. Сідака, що Звенигородський і Таращанський повіти Київської губернії стали головними центрами зародження антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р.

Разом із тим дослідник проаналізував ступінь вивчення теми інших регіонів України. Проводячи паралелі між дослідженнями В. Солдатенка, Л. Новікова, П. Захарченка та Ю. Котляра, автор стає на бік останніх і погоджується з ними, що більшовики не мали великого впливу на розвиток повстанського руху в 1918 р. Щоправда, велика частина праці присвячена антигетьманському повстанню та участі в ньому селянства. Однак у даній статті це питання ми не розглядаємо. Врешті В. Щербатюк підсумовує, що стан дослідження селянського повстанського руху за Центральної ради та Гетьманату вимагає подальшого його наукового осмислення: глибшого вивчення потребує конкретизація впливу невирішеності аграрної політика українських урядів означеного часу на селянський повстанський рух; залишаються прогалини у висвітленні повстання в різних регіонах України, фрагментарно розкрито долі учасників селянського повстанства.

Провівши історіографічний аналіз, він цілком справедливо відзначає, що селянському руху в 1918 р. вже були притаманні масовість і зростання організованості, але домінантою все ж залишалося земельне питання, зволікання вирішення якого українськими урядами сприяло проявам селянської стихійності та подальшому переважанню в рухові соціального чинника над національним. Поряд із цим В. Щербатюк наголошує на надзвичайно високій оцінці селянського повстанського руху проти німецьких та австро-угорських військ у сучасній вітчизняній історіографії Там само..

У іншій праці «Селянський повстанський рух на Київщині 1917-1923 рр.: сучасна історіографія проблеми», що носить більш регіональний характер, аналізуючи причини повстання, автор виокремлює різні підходи до вивчення проблеми Його ж. Селянський повстанський рух на Київщині 1917-1923 рр. // Український історичний журнал. К., 2010 № 2. С. 186-204. Там само. С. 190.. Зокрема, історик відзначає, що П. Захарченко їх вбачає у свавіллі австро-німецьких військ, каральних експедиціях землевласників та безсиллі української влади. Натомість В. Солдатенко називає повстання найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність. Аналізуючи праці сучасних дослідників, В. Щербатюк розділяє їхню позицію, що загони Вільного козацтва стали рушійною силою в Звенигородському збройному повстанні літа 1918 р., а сама боротьба носила національно-визвольне спрямування проти присутності в Україні німецьких та австро-угорських військ.

Науковець відзначає різні думки щодо місця початку повстання. Так, якщо В. Солдатенко припускає, що повстання вибухнуло в Лисянці й блискавично охопило сусідні села, то П. Захарченко висловив думку, що збройні виступи спалахнули майже одночасно в кількох селах Звенигородського повіту: З червня -- у Лисянці, у відповідь на спроби карального загону вилучити зброю; 4 червня -- у с. Пединівка, внаслідок обурення убивством селянина чиновником державної варти. Іскрою, на думку В. Щербатюка, що запалила повстання, стала поведінка карного загону, який прибув до Лисянської волості Звенигородського повіту, щоб придушити місцевих селян, які відмовилися відновити панську економію Щербатюк В. Участь нащадків Тараса Шевченка Левка і Ананія Шевченків у селянському повстанському русі 1918 р. // Часопис української історії. Вип. 19. К., 2011. С. 20.. Науковець цілком влучно наголошує, що «3венигородське збройне повстання сприяло розвитку громадянського суспільства, збагатило досвід селянства в його боротьбі з окупантами, мало великий вплив на народні маси і послужило подальшому наростанню боротьби з гетьманським правлінням» Там само.. Автору також належать й інші наукові статті щодо перебігу та учасників Звенигородсько-Таращанського повстання на Київщині, де він більш детально аналізує події в даному регіоні.

Досить цікавою за своїм змістом є його стаття «Міфи та реальність Звенигородського збройного повстання (до 100-річчя події)» Щербатюк В. Міфи та реальність Звенигородського збройного повстання (до 100-річчя події) // Наукові записки. Серія: Історичні науки. Кропивницький, 2019. С. 26-40.. Автор на основі детального вивчення Звенигородського повстання відзначає про поширення в українській історіографії багатьох міфів, які мають свої витоки ще з радянських часів. Зокрема, він доводить, що повстання підготували й очолили більшовики. Автор вважає, що навіть після поразки повстання в липні 1918 р. на лівий берег Дніпра переправилися переважно загони селян, на яких певною мірою вплинула ідеологія більшовиків. Інші ж розійшлися по домівках або залишилися партизанити в місцевих лісах. Він погоджується з П. Захарченком, що у Звенигородському повіті на кінець літа 1918 р. діяло лише два маленьких загони. В. Щербатюк піддає критиці вирішальну роль Звенигородського повітового отамана есера М. Павловського, вважає, що його очолив Л. Шевченко. У науковця є окреме дослідження про його керівників. Також він піддає критиці назву «Звенигородсько-Таращанське повстання», яку, на його думку, започаткували радянські історики, однак сучасні дослідники продовжують використовувати її й сьогодні. В. Щербатюк вважає, що одним із визначних міфів є визначення повстання як виступ трудящого населення проти, щонайперше, гетьманського режиму, а вже потім його союзників -- окупаційних німецько-австро-угорських військ. Автор резюмує, що не всі сторони Звенигородського повстання досліджено ґрунтовно: до кінця не розкрито поширення повстанського руху із Звенигородщини в інші повіти Київської губернії, зокрема, Канівський, Уманський, Черкаський, Чигиринський та ін.; потребує більш глибшого висвітлення процес поширення повстання на Правобережну Україну, його зв'язок із Лівобережжям Там само. С. 39..

У дисертаційному дослідженні О. Житкова «Аграрне питання та земельні реформи в Україні доби визвольних змагань (19171921 рр.): історіографія» є короткий аналіз напрацювань сучасних українських істориків Житков О. Аграрне питання та земельні реформи в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): історіографія.): дис. ... д-ра. іст. наук: 07.00.06. К., 2018. 551 с..Однак автор зовсім мало уваги приділив питанню селянських виступів доби П. Скоропадського. Зокрема, аналізуючи праці В. Верстюка, Р. Пирога, В. Солдатенка, П. Захарченка та В. Щербатюка виділив дві точки зору щодо характеру повстань середини 1918 р. На думку О. Житкова, їх важко виокремити, більше, одна поступово трансформується в іншу, «бунт як основа станової, неполітизованої свідомості переважної маси селянства, де панувала деструктивна ідея розгрому, фізичної розправи над поміщиками й куркулями, визнається частиною істориків платформою боротьби селян за досягнення соціальної справедливості. Від літа 1918 року аграрний рух перетворився на визвольну війну українського народу проти окупантів та їхнього ставленика -- гетьмана Павла Скоропадського, уважала інша частина українських істориків» Житков О. Назв. праця. Арк. 230.. Виходячи з даного твердження, можна зрозуміти, що частина істориків вважала селянський рух 1918 р. бунтом, а частина, що він поступово перетворився на визвольну війну. Щоправда чіткої градації між цими позиціями, на жаль, у праці не зроблено.

Іншим історіографічним дослідження селянського повстанства 1917-1921 рр. є стаття В. Хоменка «Сучасна вітчизняна історіографія селянського повстанського руху в Україні (1917-1921 рр.)», де автор дає широку оцінку наявних на той час досліджень із даної теми, але детально аналізує тільки зазначену нами книгу В. Щербатюка. Автор погоджується з ним, що чимало стереотипів в оцінках селянсько-повстанського руху і його керівників ще не подолано Хоменко В. Сучасна вітчизняна історіографія селянського повстанського руху в Україні (1917-1921 рр.) // Evropsicy filozofickiy a historickiy diskurz. С. 35.. Зважаючи на обсяги праці, а можливо й особисті переконання історика, інші дослідження не відзначаються об'єктивним аналізом.

Таким чином, найбільш повно історіографією повстанського руху займався В. Щербатюк, але більшість із них регіонального характеру, які присвячені Київщині. У той час інші губернії Гетьманату розглядаються в контексті перебігу поширення селянського руху територією Української Держави. На основі його висновків, можна зробити певні узагальнення: дане питання потребує подальшого дослідження, особливо зв'язку між повстаннями різних регіонів Гетьманату, подальшого вдосконалення вивчення впливу політичних партій на селянство України та селянський повстанський рух 1918 р. та дослідження життєписів отаманів-повстанців. Це значно допоможе в розвитку соціальної історії, адже дасть цілісну картину життя лідерів повстань напередодні, їхні мотиви й причини участі в селянському русі, спільні й відмінні риси та подальшу долю. Інші автори, на жаль, майже зовсім не вдаються до аналізу проведеної наукової роботи з означеної теми, їх напрацювання більше носять описовий характер.

Спеціальних праць, що комплексно присвячені даній проблематиці, майже немає. Одним із перших розглянув проблему селянських виступів у 1918 р. П. Захарченко. Усі наступні дослідники так чи інакше зверталися до його напрацювань, поглиблюючи аналіз даної проблеми. Автор вважає, що основними причинами виступів українського селянства було свавілля німецьких та австро-угорських військ, каральні експедиції землевласників та безсилля української влади, неспроможної навести лад в українському селі Захарченко П. Звенигородське збройне повстання на Київщині у 1918 році: погляд із сьогодення // Історія України. 1998. № 7. С. 4.. «Занадто прямолінійна, а подекуди й відверто провокаційна практика каральних загонів, -- на думку П. Захарченка, --обурювала не лише незаможних [селян], а й озлоблювала середняцьку селянську масу і, у кінцевому рахунку, відвертала потенційних союзників від прихильного ставлення до гетьманської влади» Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. К., 1997. С. 69.. Щоправда, він позитивно оцінює пропоновані агарні перетворення гетьмана П. Скоропадського й цілком справедливо відзначає, що законодавство закладало основи розвитку дрібних та середніх хліборобських господарств, відкрило можливість безземельним стати власниками куплених земельних ділянок. Однак законодавча діяльність гетьмана та його уряду не доходила до основних мас селянства. На місцях опозиційними агітаторами наміри центральної влади подавалися в іншому, викривленому вигляді Його ж. Селянсько-повстанський рух за доби Української Держави (квітень-грудень 1918 року): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. К., 1997. 23 с.. Тому повстання, які весною 1918 р. були переважно на Поділлі, поширювалися майже по всій території Української Держави. Селянська війна охопила Волинь, Київщину, Катеринославщину, Чернігівщину, Полтавщину. Саме П. Захарченко був автором тези, що «стихійним виступам певну стрункість надавали козаки розформованих загонів Вільного Козацтва та комендантських сотень, укомплектованих ще Центральною Радою». Здебільшого вони були ініціаторами масштабних анти- гетьманських повстань, відомих як Звенигородсько-Таращанське та Могилів-Подільське. П. Захарченко вважає, що влітку 1918 р. опір став набирати виразних форм партизанської війни. Партизанські загони, на відміну від повстанських ватаг, відрізнялися кращою організованістю, маневреністю, бойовитістю, жорстким підпорядкуванням повстанців штабним структурам.

Врешті автор констатує, що встановлення гетьманського режиму, який підтримали німецькі та австро-угорські урядові кола, сприяло консолідації повсталого селянства. З цього моменту рух, розпочатий як вияв соціального невдоволення, став набирати виразного національного забарвлення і в подальшому носив антипоміщицький і національно-визвольний характер одночасно.

Разом з тим, автору належить розроблена ним чітка періодизація селянсько-повстанського руху за доби Української Держави, в основу якої покладені масштаби розповсюдження, ступінь організованості та рівень наростання опору гетьманському і окупаційному режимам. Перший етап охоплює період з кінця квітня по кінець травня 1918 р., де переважали поодинокі випадки збройного опору селян намаганням окупаційного командування вивезти до Німеччини та Австро-Угорщини. Другий -- з кінця серпня -- до середини листопада, що характеризується перетворення виступів у селянські війну. Третій -- з середини листопада -- до середини грудня 1918 р. Там само. С. 20. Там само. С. 21., участь селянства в антигетьманському виступі, що призведе до зміни влади.

Дана проблематика широко представлена в працях регіонального виміру. Такі дослідження не тільки поглиблюють вивчення даної теми, але й дають змогу порівняти особливості розвитку селянського руху в різних частинах Української Держави. Найбільш дослідженим є регіон Київщини, де розгорнулися найбільші повстання в Звенигородському та Таращанському повітах. Крім, уже згаданого нами В. Щербатюка, Н. Ковальова в підрозділі дисертації «Селянська революція в Наддніпрянській Україні (1902-1922 рр.)» дослідила економічне становище на селі в Українській Державі одразу після перевороту П. Скоропадського, а в статті «Повстання на Київщині влітку 1918 р.: апробація політичної програми селянської революції в Наддніпрянській Україні» проаналізувала передумови й розвиток повстанського руху в Київській губернії Ковальова Н. Селянська революція в Наддніпрянській Україні (1902-1922 рр.). дис. ... д-ра. іст. наук: 07.00.01. Черкаси, 2020. 560 арк.; Її ж. Повстання на Київщині влітку 1918 р.: апробація політичної програми селянської революції в наддніпрянській Україні // Український селянин. 2019. Вип. 21. С. 9-13..

Авторка відзначила, що на початку правління П. Скоропадського більше ніж половину приватновласницьких маєтків майже повністю було зруйновано в Черкаському, Чигиринському, Канівському повітах Київської губернії. Ті господарства, де збереглися будівлі та реманент, знаходилися в незадовільному стані Ковальова Н. Селянська революція. Арк. 308-309.. Відповідно до аграрного законодавства Гетьманату поміщики могли повернутися на свої землі, але через напади селян, боялися. З метою покарання учасників бунтів, попередження правопорушень та підтримання порядку німецька й австро-угорська військова адміністрація накладала численні штрафи на сільські громади.

Розглядаючи розгортання повстань на Київщині, авторка вважає, що ініціатива й керівна роль в організації повстань у регіоні належала старшинам Вільного козацтва, але, на відміну від нього, все ж відзначає, що унаслідок розформування навесні 1918 р. Центральною Радою цієї організації частина старшин згуртувалася навколо військового коменданта Звенигородського повіту М. Павловського Ковальова Н. Повстання на Київщині влітку 1918 р.: апробація політичної програми селянської революції в наддніпрянській Україні // Український селянин. 2019. Вип. 21. С. 10.. На початку травня 1918 р. в Звенигородському, Канівському, Уманському й Таращанському повітах було організованої партизанських загонів, які об'єднали 25 тис. осіб, а поштовхом до повстання стала відозва, видана саме М. Павловським. Разом з тим, якщо взяти до уваги дослідження В. Щербатюка, то ряд документів та й самі спогади колишнього повітового отамана М. Павловського засвідчують, що він визнав свою участь у підготовці повстання, але офіційно й категорично заперечував причетність у його проведенні. З метою уникнення від арешту тогочасною владою та представниками німецької військової адміністрації, напередодні повстання М. Павловський виїхав до Одеси, а потім на Кубань Щербатюк В. Міфи та реальність Звенигородського збройного повстання... С. 39.. Виходячи з цього, М. Павловський безпосередньої участі у повстанні не брав. Розглядаючи хід повстання, авторка не вдається до аналізу мотивів. Однак можна зробити висновок, що це був гарно організований виступ, який не мав стратегічної мети.

Історикиня описує і перебіг другого, більш значимого повстання, що розпочалося в середині червня 1919 р. й охопило Таращанський, села Уманського, Білоцерківського, Канівського повітів, околиці Києва. Н. Ковальова цілком справедливо відзначає, що успіхи повстанців у липні 1918 р., захоплення Корсуня, змусили звернути увагу Ради Народних Міністрів, яка навіть обговорювала питання запровадження воєнного стану у вказаних повітах. Однак не погодилася, бо злякалися цілковитого контролю з боку німецьких окупаційних військ Ковальова Н. Повстання на Київщині влітку 1918 р.: апробація політичної програми селянської революції в наддніпрянській Україні // Український селянин. 2019. Вип. 21. С. 11.. Як відзначає дослідниця, ці підозри мали певні підстави, оскільки німецька адміністрація приділяла серйозну увагу розвитку повстанського руху на Київщині. Міністерство закордонних справ Німеччини 7 червня надіслало запит до Києва, адресований послові баронові А. Мумму. У відповіді він визнав серйозність загрози Звенигородського повстання на тлі вибухів артилерійських складів у Києві, а генерал Г. Айхгорн відклав поїздку до Криму.

Н. Ковальова зазначила, що в серпні після розгрому повстанців частина їх перейшла Дніпро й потрапила до радянської Росії через Чернігівську губернію, а частина до Херсонської губернії. На нашу думку, все ж не до радянської Росії, а в т. зв. нейтральну зону. Посилаючись на свідчення Київської судової палати, авторка цілком слушно резюмує, що причиною Звенигородського повстання було невдоволення селян приходом в Україну німецьких військ та аграрною реформою, яка проводилася за їхньої участі. Свідченням цього була участь у повстанських загонах на Київщині, окрім селян -- військових, членів земельних комітетів, органів місцевого самоврядування, які за часів Гетьманату зазнавали переслідувань з боку влади Там само.. Н. Ковальова наводить дані щодо кількості повстанців (близько 40 тис. осіб). Вони були надзвичайно рухливими, могли швидко повернутися до цивільного життя й знову зібратися для боротьби. На нашу думку, це твердження виглядає доволі суперечливим, бо селян, що побували вдома, важко знов згуртувати, що було помітно в Звенигородському повстанні.

Н. Ковальова погоджується з П. Христюком щодо відсутності чітких політичних цілей у повстанців. Хоча, на нашу думку, можна виділити основні завдання: не допустимість пограбування цивільного населення, виступ проти свавілля місцевих чиновників, поміщиків та окупаційного властей. Врешті дослідниця резюмує, що Звенигородсько-Таращанське повстання 1918 р. стало стихійною реалізацією політичної програми селянської революції (участь селянства в захопленні влади), яку розробляли ще в 1906 р., але відразу ж відмовилися діячі партії російських соціалістів-революціонерів. Незважаючи на поразку виступів селянства і виродження в «отаманщину», Н. Ковальова зазначає, що тривала боротьба селянських загонів була наслідком ініціативи знизу, спробою самоорганізації селянства (участь у повстаннях на Київщині брала не лише біднота, а й більш заможні верстви), в умовах якої формувалися політичні вимоги, змінювалася його суспільно-політична свідомість Там само. С. 12..

До вивчення подій на Київщині звертався й інший дослідник В. Рябов Рябов В. Спроби Врегулювання селянського повстанського руху в період Гетьманату Павла Скоропадського // Науковий вісник публічного і приватного права. Вип. 1. Т. 1. 2018. С. 33.. Як і попередні науковці, він вважає, що Звенигородське повстання було направлене проти німецької окупаційної влади в Україні, а вільнокозачий рух -- рушійною силою повстань на Звенигородщині й Таращанщині. На жаль, наводить мало відомостей з даної теми, викликає подив сама назва «Спроби врегулювання (підкреслено нами -- Р. Т.) селянського повстанського руху в період Гетьманату Павла Скоропадського». Що малося на увазі під терміном «врегулювання» залишилося не з'ясованим. Відсутні й авторські оцінки вказаних подій. В основному В. Рябов повторює посилається на інших дослідників -- В. Солдатенка та П. Захарченка.

І. Еткіна проаналізувала земельні відносини в Чернігівській губернії. Вона відзначає, що цей регіон мав дещо відмінні риси, оскільки знаходився на кордоні з більшовицькою Росією, де був проголошений «Закон про соціалізацію землі» й де закликали до створення комун та артілей. У регіоні посилювалися напади поміщиків, а німецькі війська замість захисту північно-східних кордонів Української Держави займалися реквізиціями продовольства Еткіна І. Земельне питання в Чернігівській губернії (лютий 1917 -- березень 1921 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Чернігів, 2007. Арк. 97-108. Еткіна І. Земельне питання в Чернігівській губернії за часів Української Держави гетьмана П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) // Література та культура Полісся: зб. наук. пр. Ніжин, 2005. Вип. 29. С. 153-154. Еткіна І. Там само. С. 155.. Авторка зазначає, що за зруйновані помістя селяни сплачували величезні контрибуції, а у випадку нестачі коштів навіть відпрацьовували. Якщо збитки були незначними, відшкодування ставало вигідним, насамперед, землевласникам. І. Еткіна наводить документальні відомості, коли для придушення опору невдоволеного селянства німецька воєнна влада надавали в розпорядження поміщиків збройні підрозділи, а деякі землевласники формували власні каральні загони. Зокрема, у Сосницькому повіті селяни не встигли ще оговтатися від більшовицьких банд, як прийшли німецькі загони. Врешті І. Еткіна констатує: «Замість законності і правопорядку, які обіцяв гетьман, на місцях чинилось беззаконня, залякування і терор проти селянства. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони -- лише збільшували кількість невдоволених серед основної маси населення селян».

І. Еткіна наголошує, що, відчуваючи негативну налаштованість селянства й безлад у питаннях відшкодування збитків землевласників, гетьманський уряд законом від 15 липня розпорядився замінити тимчасові земельні комісії на земельно-ліквідаційні, які мали стати посередниками між власниками пограбованих господарств та селянами. Щоправда це не набагато покращило ситуацію, і можна погодитися з дослідницею, що П. Скоропадський втрачав контроль над селянством Чернігівської губернії. Зважаючи на те, що вона була на кордоні з радянською Росією, тут посилюються тенденції до збільшовичення, почастішали напади селян на німецьких військових та підрозділи Державної варти Так, 9 червня в с. Кажанах Суразького повіту близько 20 озброєних осіб зробили наліт на приміщення відділку Державної варти. Наступного дня в с. Затишок цього ж повіту через конфлікт на ґрунті поземельних відносин було вбито двох орендаторів та дружину одного з них. На нашу думку, такі прояви мали хаотичний характер і не були пов'язані з більшовиками, до того ж їх швидко придушували німецькі військові. Навпаки, у серпні, селяни приєднувалися до збройних виступів більшовицьких загонів. Зокрема, на початку серпня 1918 р. розпочалося повстання в Ніжинському повіті, яке також швидко розгромили, але, як відзначає І. Еткіна, поодинокі убивства, грабунки поміщиків відбувалися й надалі по усій губернії, а німецькі окупаційні війська й гетьманська влада вже не могли протидіяти. Свої висновки вона підтверджує численними прикладами.

Дослідниця Н. Ковальова пов'язує посилення селянського повстанського руху на Чернігівщині, насамперед з впливом більшовицької агітації, близькістю Радянської Росії, демаркаційної лінії та високим рівнем злочинності. На нашу думку, причиною селянського руху в регіоні можна вважати комплекс чинників: жорсткі відшкодувальні акції поміщиків, і окупаційних військ та більшовицьку агітацію.

Заслуговує на увагу тематичні праці Ю. Котляра. Зокрема, його статті «Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування», «Антигетьманські повстання на Миколаївщині (1918 р.)» та монографія «Селянське повстанство на Миколаївщині (1918-1921 рр.): монографія» Котляр Ю. Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування // Краєвзнавство, вип. 1, 2018. С. 45-66; Його ж. Антигетьманські повстання на Миколаївщині (1918 р.) // Історичний архів. Наукові студії. Вип. 19. С. 80-84; Його ж. Селянське повстанство на Миколаївщині (1918-1921 рр.): монографія. Миколаїв, 2021. 124 с.. Історик негативно оцінює проведення аграрної реформи: «Замість того, щоб унормувати відносини між селянами та поміщиками і встановити суспільний спокій, всі ці закони, навпаки, підвищували ступінь напруги». Прийнятий ще в кінці травня «Закон про право на врожай 1918 року на території Української Держави» згодом тільки посилив ці тенденції, адже селяни почали знищувати врожай Його ж. Селянські повстання на Миколаївщині... С. 48.. Очевидно, в тогочасних умовах П. Скоропадський змушений піти на непопулярні кроки, оскільки Гетьманат мав виконувати усі договірні зобов'язання з Центральними державами та забезпечувати продовольством внутрішній ринок.

Варто відмітити, що причини повстань на Півдні України були такі ж самі, як і в інших регіонах: великі землевласники за допомогою австрійських окупаційних військ почали спішно відновлювати свої помістя, примушуючи селян не лише повертати землю, худобу, реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції Там само. С. 29.. Як зазначає Ю. Котляр, «німецькі й австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи». На думку автора, тут були й свої особливості, пов'язані з наявністю поселень німецьких колоністів, які підтримали окупацію краю. Тому цілком справедливо Ю. Котляр відзначає, що восени 1918 р. розрізнені повстанські групи селян Березанщини, які консолідувалися в єдиний Тилігуло-Березанський загін, брали участь у боях проти гетьманців, але не залишили поза увагою й німецьких колоністів. Аналогічні події відбувалися і в Полтавці-Баштанці. 9 листопада 1918 р. повстанці під керівництвом М. Прядка та В. Гайдука розгромили підрозділи гетьманської варти. Лише в грудні 1918 р., за відомостями автора дослідження, завдяки підмозі з Явкиного та обстрілу із гармат бронепоїзда, що курсував між станціями Новополтавка -- Горожино окупантам вдалося знову захопити Полтавку-Баштанку, хоч сам Гетьманат вже доживав останні дні. Ю. Котляр відзначає, що з антигетьманським повстанням пов'язана і діяльність отамана Григор'єва, який спочатку служив П. Скоропадському, а потім припинив із ним будь-які відносини. Науковець припускає, що цей розрив носив політичний характер, бо отаман не зміг прийняти політику гетьманського уряду, який був залежним від в австро-німецьких окупантів. Уцілому автор відзначає різновекторність селянського руху на Миколаївщині: як стихійне селянське повстанство, викликане реквізиціями та економічним пресом місцевої адміністрація, так і практиковані більшовиками диверсійно-терористичний акції, спрямовані на дестабілізацію ситуації в регіоні.

Важливою для вивчення теми є праця А. Антонишина, яка присвячена повстанському руху на Поділлі Антонишин А. Селянсько-повстанський рух на Поділлі (квітень-листопад 1918 р.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Вінниця, 2007. Вип. ХІІ. С. 165-171.. У цьому краї він мав дещо інший характер і розпочався ще до приходу П. Скоропадського до влади. Він підживлювався солдатськими ешелонами, що поверталися з фронтів Першої світової війни через Ямпільський повіт. Крім того, на думку автора, на початку травня в регіоні набував поширення більшовицький вплив. Зокрема, групою більшовиків за участю місцевих жителів в м. Ямполі було роззброєно військову залогу. Це стало сигналом для інших повстанців у повіті. Уже за кілька днів увесь південь Ямпільського повіту був охоплений виступами селян. Однак вже наприкінці травня вони були придушені. Дослідник зазначає, що перший із відомих збройних виступів подільського селянства проти гетьманської адміністрації весною 1918 р. призвів до встановлення в повіті більшовицької влади. Австрійські військові в боротьбі з повстанцями наштовхнулися на поки що погано організований, без чітких цілей і певних завдань селянський рух .

А. Антонишин наголошує, що наприкінці травня відбулося ще декілька виступів селян, організованих більшовиками. Водночас поширення набуває і стихійний рух, який швидше був схожий на спроби пограбування ще уцілілих поміщицьких господарств. Однак із встановленням в краї гетьманських органів управління ситуація змінилася Там само. С. 166. Там само. С .167.. Цілком вмотивовано автор констатує, що не тільки на Поділлі, а й по всьому Правобережжі поміщики щодо селян застосовували однакові примусові методи за допомогою карних експедицій, а також ігнорували законні шляхи повернення своєї власності -- через земельні комісії. А. Антонишин відзначає, що право приватної власності відновлювалося незаконними методами, а гетьманська адміністрація не змогла перешкодити цьому процесу. Численні спроби представника уряду С. Гербеля до австро-угорського командування в Одесі з вимогою припинити карні експедиції, які шкодили відносинам між владою та селянством, були малорезультативними. Автор відзначає й методів поодинокого супротиву, які на Поділлі були такими ж, як і в інших регіонах-- вбивства, грабунки, розбої тощо.

Позитивною стороною праці А. Антонишина є те, що автор намагається з'ясувати засоби, якими держава боролася проти селян: військова-польові суди, створені окупаційними адміністраціями, загони Державної варти, надзвичайні повноваження губернський і повітових старост. Водночас науковець цілком справедливо наголошує, що дані заходи хоч і призупинили наростання анархії в краї, але викликали ще більший супротив місцевого населення, що згодом вилився в повстання селян Могилівського повіту, поштовхом до якого став арешт 12 козаків та командира охоронної півсотні Могилівського повіту за звинуваченням у грабунках26. До невеликого загону з 50 осіб одразу приєдналися селяни з навколишніх сіл. На нашу думку, це свідчить про негативне ставлення до влади. насамперед до аграрної політики Гетьманату. Важко було примушувати селян повертатися у залежність до поміщиків, коли за часів Центральної Ради вони безкарно грабували маєтки й захоплювали землю, лісові та водні угіддя.

Оцінюючи повстання на Поділлі, автор дещо собі перечить. Спочатку пише про позитивне ставлення селянства до повстання, яке підтримали селяни Кукавської, Вендичанської, Лучинецької та Яришівської волостей. Уже на середину серпня кількість повсталих становила від однієї до двох тисяч чоловік. Водночас, підсумовуючи, наголошує: «Взагалі повстання підняте 14 серпня, не маючи підтримки в селян, ліквідувалося само по собі, в багатьох селах селяни самі захоплювали і здавали повстанців варті» Там само. С. 167-168.. Незважаючи на це, дане дослідження А. Антонишина значно розширює географічні межі вивчення селянського руху в часи Української Держави.

Повстанський рух на східній частині Гетьманату досліджували В. Резніков та М. Харламов у праці «Селянський повстанський рух на Слобожанщині (1918-1923 рр.)». Один із розділів монографії присвячений періоду правління П. Скоропадського. Особливістю видання є детальний опис законів Української Держави, які, звісно, стосувалися й території Слобожанщини. Безпосередньо селянським виступам присвячено досить обмежений за обсягом виклад. На нашу думку, зважаючи на назву, варто було б дати більше даних про збройні повстання й протистояння селян із місцевою адміністрацією.

Виходячи з дослідження В. Резнікова та М. Харламова, можна стверджувати, що на Слобожанщині ситуація була аналогічною до інших регіонів: після зміни влади в краї виникли стихійні селянські виступи, які вилилися в погроми поміщицьких маєтків та садиб заможних селян. Вони не мали політичного забарвлення і були за своєю суттю зведенням рахунків із тими, кого хлібороби вважали винними у своїх майнових та земельних проблемах. Саме це наголошують автори видання, хоча відзначають, що повстання проходили під умовним девізом «грабуй награбоване», запозиченим з арсеналу більшовицьких гасел Резніков В., Харламов М. Селянський повстанський рух на Слобожанщині (1918-1923 рр.). Ч. 1. Харків, 2017. С. 70..

Науковці цілком справедливо відзначають, що гетьманський уряд намагався не повторити помилок, яких припустилася Центральна Рада, і діяв на випередження. Зокрема, одразу було введено цензуру, заборонялися будь-які зібрання, крім того, уряд мав можливість залучати німецькі та австрійські збройні загони. Щоправда, ці акції не покращили становище Гетьманату на селі.

На думку авторів, селяни Харківщини в перший місяць ще не мали чіткої позиції до персони гетьмана, у той час заможні бачили в поверненні до консервативного правління запоруку стабільності Там само. С. 72.. Загалом ситуація на Слобожанщині розвивалася за тим же сценарієм, що й Чернігівщині чи Київщині. Перші позаекономічні визиски та зловживання за гетьманського режиму з боку окупаційних сил та збройна протидія українських селян почали проявлятися вже в травні 1918 р. На думку науковців, поліцейські функції, якими були наділені німецько-австрійські війська, дозволяли їм трактувати конфліктні ситуації на свою користь. Однак дуже часто селяни ігнорували накази влади, зокрема повернути реманент, худобу тощо Там само. С. 78-79.. Як підтвердження, автори наводять приклади: у Старобільському повіті селяни припинили віддавати награбоване поміщицьке майно й навіть почали знову забирати повернене, а мешканці окремих волостей Ізюмського повіту масово випасали свою худобу в поміщицьких угіддях і здійснювали вирубку лісів. На їхню думку, ці акції тільки зашкодили селянам, оскільки знищення сінокосів у поміщицьких угіддях призвели до гострого дефіциту кормів для худоби. Закон від 8 липня про боротьбу з господарською розрухою ще більше надав прав місцевій владі у придушенні селянських виступів і тільки загострив соціальні відносини. Про що свідчать численні приклади непокори селян та нападів на панські маєтки Богодухівського, Ізюмського повітів .

Поряд із цим автори відзначають нелегальну діяльність агентури РКП(б) та українських соціалістичних партій. Природньо, що активізація більшовиків, спрямована на розпалювання збройного громадянського конфлікту в Україні влітку 1918 р., була зумовлена загостренням продовольчого питання в РСФСР Там само. С. 95. Там само. С. 83-84.. Науковці вважають, що наявність на кордоні «нейтральної зони» негативно відбивалося на ситуації в краї, що було схожим на становище в Чернігівщині, про що пише І. Еткіна. Однак, незважаючи на чималі зусилля, упродовж липня-грудня 1918 р. більшовикам не вдалося організувати повстання на території Слобожанщини. Вірогідно це може бути пов'язано з відсутністю в місцевих партійних осередках представників селянства. Можливо, саме через це, коли 5 серпня більшовики наказ «До зброї», місцеві селяни не підтримали заклик до повстання Там само. С. 90. Там само. С. 96.. Не оминули своєю увагою науковці й події в Звенигородському та Таращанському повітах, адже частина загонів після поразки відступала саме через Слобожанщину до нейтральної зони. Щоправда, як відзначають дослідники, деякі з них були знищені німецькими загонами, а повстанські напади з «нейтральної зони» після цього значно почастішали. Як і В. Щербатюк, автори наголошують на тому, що це були переважно збільшовичені частини, які, в першу чергу, грабували багатих поміщиків .

Загалом, В. Резніков та М. Харламов дотримуються думки, що селянська повстанська боротьба на землях Слобожанщини в даний період чітко поділялася на більшовицьку, яка мала характер диверсійно-агітаційного руху, спрямованого на дестабілізацію ситуації, та стихійно-народну, яка пройшла шлях від пасивного опору до радикалізації виступів Там само. С. 92.. Існувала ще й третя група, яка мала вплив на розгортання повстань не території Української Держави -- українські партії лівого спрямування, передусім есери, але в 1918 р. вони нерідко діяли спільно з більшовиками Там само. С. 117..

У працях загального характеру, присвячених Гетьманату чи постаті Павла Скоропадського, є також частина відомостей із досліджуваної теми. Значне місце селянському руху в своїй книзі відвів В. Солдатенко Солдатенко В. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т. ІІ. Рік 1918. К., 2009. С. 309-310.. Антигетьманські погляди автора висловлені в підрозділі під красномовною назвою «Нація проти режиму», що вчергове підкреслює негативне сприйняття автором перевороту П. Скоропадського: «Гетьманську владу та її прихильників селянство вважало своїми ворогами, з чого випливало їх ставлення до режиму» та «Гетьманщина була така страшна, що розпочалась по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури і німців». За цією риторикою криються симпатії до правління соціалістичної Центральної Ради, адже науковець навіть не намагається виокремити позитивні моменти аграрних перетворень урядів П. Скоропадського.

В. Солдатенко глибоко переконаний, що майже ніхто не керував проявами селянської непокори й протесту (особливо навесні -- на початку літа 1918 р.). Він підтримує ідею відсутності політичних програм у рухах селян за виключенням Золотоноського й Лубенського повітів, де учасники почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради Там само. С. 312.. Звісно, що центральне місце у своєму дослідженні відводить повстанню в Звенигородському й Таращанському повітах Київщини, яке називає «найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто -- за елементарне виживання» Там само. Там само. С. 315.. Автор наголошує, що паралельно з таращанськими й звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині та й практично по всій Україні.

Автор цілком слушно відмічає, що П. Скоропадський зробив великий прорахунок, заборонивши своїм рішенням козачий з'їзд і видавши наказ про розформування «Вільного Козацтва», яке стало основою селянського руху. Для координації дій повстанців та керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби, до складу яких входили переважно опозиційні гетьманській владі елементи -- українські есери, більшовики, Щоправда, як і більшість дослідників, вважає, що вплив таких організаційних структур був локальним, вузькорегіональним. В. Солдатенко відзначає в антигетьманських рухах національно-визвольну спрямованість. Причини ж поразки, на думку науковця, полягають у його неорганізованості, роз'єднаності повстанських операцій через відсутність єдиного керуючого центру та точно визначених соціально-політичних гасел. Хоча австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване, але масштабність і потужність антигетьманського й протиокупаційного руху вже не могла стримати жодна сила Там само. С. 327-328.. Вцілому, незважаючи на відверту критику Гетьманату, дослідження В. Солдатенка є надзвичайно важливим, адже містить цінні відомості про причини виникнення повстанського руху, розгортання й поширення на території Української Держави та його поразку.

Досить вагомими є дослідження Р. Пирога, який ґрунтовно займається вивченням феномену Другого гетьманату, використовуючи широке коло архівних джерел, спогади сучасників і напрацювання вітчизняних та зарубіжних істориків. Насамперед слід розглянути монографічну працю «Українська гетьманська держава 1918 року: історичні нариси», один із підрозділів якої присвячений повстанському й страйковому руху. Автор досить детально проаналізував причини повстань у 1918 р. і спробував прослідкувати розгортання повстанського руху по всій території Української Держави. Як і більшість авторів, цілком закономірно наголошує, що причина виступів лежала, насамперед, у самій політиці Української Держави. Адже частина законів об'єктивно слугувала поглибленню цих процесів і мала антиселянський характер. Зокрема, земельно-ліквідаційні комісії, що задумувалися як арбітражні структури в спорах між землевласниками й селянами, фактично перетворилися в руках губернських і повітових старост, місцевих поміщиків на інструмент прикриття репресивних методів «відшкодувальних» акцій місцевих землевласників Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. К., 2011. С. 246.. Водночас він набагато глибше досліджує цю проблему й додає, що суттєвим фактором інспірації селянських виступів стали дії німецьких та австрійських військ з підтримки землевласників. Поширення на українських громадян юрисдикції німецьких військово-польових судів відкрило шлях широкому застосуванню до місцевого населення смертних вироків.

Р. Пиріг вважає, що першим проявом боротьби проти німецької влади, став виступ жителів Денисівської волості Лубенського повіту, які відмовилися віддавати зброю й піддалися артилерійському обстрілу, а згодом на їхнє село та інші повсталі села наклали контрибуцію і провели каральнуекспедиція. За оцінкою автора це були непоодинокі випадки. Наводяться також приклади Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, де каральний загін розправився з жителями села Павлівка, ініційованого місцевим поміщиком Там само. С. 247..

Наймогутнішим проявом антигетьманських, антиокупантських настроїв селянства науковець вважає Звенигородсько-Таращанське повстання, приводом якого стала вимога здати зброю селянами. Щоправда, що він не вдається до деталей цього повстання, лише констатує, що майже два місяці 30-ти тисячна армія повсталих вела бої з трьома дивізіями німців та гетьманських військ. У книзі не обійдені й події в інших регіонах. Автор відзначає, що значні партизанські сили в кінці липня зосередилися на Чернігівщині. Вони розгорнули бойові дії проти загонів Державної варти, зайняли села Млин, Мильники, Плоске та інші. Німецьке командування змушене було передислокувати туди чотири дивізії і спроба Військово-революційного комітету на початку серпня підняти загальне збройне повстання виявилася невдалою. Заклик до повстання також не знайшов активної підтримки на Полтавщині. А селянський рух на Волині проаналізувані лише частково. Як і у інших регіонах, автор вбачає причини в діях місцевої гетьманської влади. Щоправда, крім повстання, у Могилів-Подільському й Ямпільському повітах, згадує про виступи в Старокостянтинівському.

У своїй праці Р. Пиріг один із небагатьох дослідників, який визначив вплив українських політичних сил на розгортання повстанського руху в роки Гетьманату, прийшов до висновку, що значну роль відігравала партія боротьбистів. Ставши в непримиренну опозицію до гетьманського режиму, її осередки пішли в підпілля й стали організаторами повстанських штабів, об'єднуючи стихійні виступи й надаючи їм ідейного забарвлення. Авторитетом у місцевого населення користувалися й активісти Селянської спілки, які намагалися спрямувати селянський рух на боротьбу за відновлення влади Центральної Ради. В окремих місцевостях повстанці знаходилися під впливом більшовиків, українських і російських лівих есерів, анархістів. Значний вплив мали й осередки Вільного козацтва, які складали кістяк і командирські кадри багатьох селянських формувань.