Перші представництва в Києві нових держав, посталих на руїнах Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Перші представництва в Києві нових держав, посталих на руїнах Російської імперії

Ірина Матяш

докторка історичних наук, професорка

провідна наукова співробітниця

відділу історії міжнародних відносин та

зовнішньої політики України

Анотація

український революція російський імперія

В статті висвітлено процес заснування в Києві під час Української революції 1917-1921 рр. перших офіційних представництв нових держав, що постали після розпаду Російської імперії. Досліджено завдання та функції різних типів таких представництв: військових комісаріатів (Грузія, Вірменія, Сибір), офіційних делегацій (БНР, Південно-Східний Союз), громадських організацій з консульськими функціями (Азербайджан, Латвія, Литва). Вказано, що перші реальні кроки до започаткування дипломатичних відносин з окраїнними державами УНР зробила за доби Центральної Ради. На підставі архівних документів, що зберігаються в українських і зарубіжних архівах, показано причини появи таких представництв у столиці УНР: досягнення визнання їх українською стороною, отримання фінансової допомоги від УНР та налагодження товарообміну, можливість встановлення контактів з представниками Німецької імперії, Австро-Угорської монархії, використання українських засобів зв'язку. Розглянуто завдання, функції, напрями діяльності військових комісаріатів Грузії та Вірменії, офіційних делегацій і Торговельної палати БНР, громадських організацій Азербайджану, Латвії та Литви, визначено їхні адреси в Києві. Враховано здобутки сучасної української та зарубіжної історіографії у вивченні історії становлення двосторонніх контактів України.

Ключові слова: дипломатія УНР, іноземні представництва в Києві, окраїнні держави, Українська революція 1917-1921 рр.

Iryna Matiash, Doctor of Historical Sciences, Professor, Senior Researcher at the Department of History of International Relations and Foreign Policy of Ukraine of the Institute of History of the NAS of Ukraine

The first official representations of the new states that emerged after the collapse of the Russian Empire

Abstract

The article highlights the process of establishment in Kyiv during the Ukrainian Revolution of 1917-1921 of the first official representations of the new states that emerged after the collapse of the Russian Empire. The tasks and functions of various types of such representations were studied: military commissariats (Georgia, Armenia, Siberia), official delegations (BNR, South-Eastern Union), public organizations with consular functions (Azerbaijan, Latvia, Lithuania). It is indicated that the first real steps towards establishing diplomatic relations with peripheral states were taken by the Ukrainian National Republic. On the basis of archival documents stored in Ukrainian and foreign archives, the reasons for the appearance of such representations in the capital of the Ukrainian National Republic are shown (achieving their recognition by the Ukrainian side, receiving financial assistance from the Ukrainian National Republic and establishing trade, the possibility of establishing contacts with representatives of the German Empire, the Austro-Hungarian Monarchy, the use of Ukrainian means of communication). The tasks, functions, directions of activity of the military commissariats of Georgia and Armenia, official delegations and the Chamber of Commerce of the BNR, public organizations of Azerbaijan, Latvia and Lithuania were considered, and their addresses in Kyiv were determined. The achievements of modern Ukrainian and foreign historiography are taken into account in the study of the history of the formation of bilateral contacts of Ukraine.

Key words: diplomacy of the Ukrainian People's Republic, foreign missions in Kyiv, peripheral states, the Ukrainian revolution of 1917-1921.

У дипломатичній історії України, не віддільній від історії боротьби за державність, важливе значення має доба Української революції 1917-1921 рр. Цей короткий з точки зору світової історії відтинок часу був насиченим подіями глобального і локального масштабу, тектонічними зрушеннями в геополітиці, повним переформатуванням карти Європи та перерозподілом сил серед держав-лідерів. Перша світова війна, що тривала четвертий рік, виснажила до краю матеріальні та людські ресурси всіх її учасників з обох сторін й спричинила поглибленню протиріч усередині країн, що виливалися в національні революційні рухи. Першою серед імперій розпалася Росія, на уламках якої постали раніше чи пізніше нові державні утворення: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Дон, Естонія, Крим, Кубань, Латвія, Литва, Україна, Сибір, що обрали інший, ніж більшовицька Росія шлях розвитку. Цим «рандштадтам» (окраїнним державам) належало пройти нелегкий шлях державотворення до утвердження як незалежних суверенних держав. Проголошення 7 листопада 1917 р. Третім універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки зумовлювало потребу формування дипломатичної служби як державного інституту для ведення зовнішньополітичної діяльності. Оголосивши світу про своє створення, УНР привернула увагу різних країн, які спрямували до Києва з різною метою своїх представників, посланників, місії та делегації.

Серед нових держав найактивніші кроки до встановлення двосторонніх відносин з УНР робила Білорусь. Ще за три місяці до проголошення Білоруської Народної Республіки «рідну сестру» вітали оплесками члени Центральної Ради на засіданні 17 грудня 1917 р. Українська Центральна Рада: документи і матеріали / упоряд.: В.Ф. Верстюк (керівник) та ін. Т. 2. С. 35. Про очікуване проголошення самостійності Білорусі сповістив білоруською мовою делегат Білоруського військового з'їзду, що відбувався тоді в Києві Привіт від білорусів // Нова Рада. 1917, 19 грудня. Ч. 212. С. 3.. Та вже наступного дня з Мінська надійшла телеграма про принизливе розігнання «озброєною бандою більшовицької влади» Першого Всебілоруського з'їзду та намір розпочати рішучу боротьбу з більшовиками Протест білорусів // Нова Рада. 1917, 30 грудня. Ч. 219. С. 3.. Голова Виконавчого комітету Ради з'їзду Іосиф Воронко телефоном зв'язався з Микитою Шаповалом: «Ну що ви мовчите? Ви знаєте, в яких муках народжується Білоруська Республіка. У нас немає реальної сили, яка б дозволила нам голосно говорити про себе, але є, як на мене, спосіб, щоб наші сусідські стосунки допомогли нашим спільним інтересам» ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 15. Арк. 47.. Він пропонував встановити виключно через виконком українсько-білоруські контакти, очікуючи на економічну підтримку («питання про продовольство, тобто про хліб, сильніше реальної сили багнетів» Там само. Арк. 53.), зі свого боку обіцяв сприяння швидкому і безболісному виділенню білоруських військ в межах УНР. Виконком діяв у підпіллі, практично без матеріальних засобів, маючи доручення взяти владу в свої руки тоді, коли це буде можливо, й намагаючись реалізувати резолюції, які не вдалося прийняти в демократичний спосіб Довнар-Запольский М.В. История Беларуссии. Мн.: Беларусь, 2003. С. 553.. Як відомо, з'їзд устиг офіційно ухвалити лише перший параграф постанови, який передбачав реалізацію білоруським народом права на самовизначення і створення органу крайової влади. Функціонуючи на нелегальних засадах, виконком у міру можливого підтримував ідею білоруської влади, навіть вступаючи в контакт із іншими державними утвореннями.

18 грудня стало відомо також про визначення місця проведення мирної конференції і дати її початку -- 22 грудня. За спорядження до Берестя-Литовського українських представників і скерування урядам усіх «республік Росії» ноту з пропозицією забезпечити представництво в мирних переговорах відповідав очільник зовнішньополітичного відомства Олександр Шульгин Українська Центральна Рада: документи і матеріали. Т. 2: С. 43.. Наступного дня ноту «до урядів республік, утворених на території Росії», було відправлено. Закликаючи надіслати свої делегації для участі в переговорах, Генеральний секретаріат УЦР застерігав, що в разі неможливості якоїсь делегації приїхати, українським делегатам буде доручено охорону інтересів держави, яка не зможе надіслати делегацію Там само. С. 48.. Передбачалося, що до одержання відповіді на цю ноту, українська делегація вестиме переговори лише від імені УНР. Проголошення в ноті ідеї загального миру без анексій і контрибуцій не підтримали ні країни Антанти, ні США.

З проханням покласти на українських делегатів на Берестейських мирних переговорах захист прав БНР до приїзду в Берестя-Литовського білоруських представників до офіційного Києва звернулися Іосиф Воронко та секретар виконкому Александр Бурбіс Там само. Арк. 48; Конференція в Бересті і білоруси // Нова Рада. 1918, 6 січня. Ч. 4. С. 3.. Доручення на ведення всіх переговорів з українською стороною в разі прийняття нею звернення отримав член виконкому Білоруської центральної військової ради Павел Алексюк ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 15. Арк. 53.. В останній декаді грудня 1917 р. він виїхав до Києва. Таким чином, потреба скерування представника БНР до Києва зумовлювалася пошуками політичної та економічної підтримки з українського боку білоруської державності, а також формуванням делегації на Берестейські мирні переговори.

«Посол» був активним учасником громадсько-політичної боротьби білорусів за незалежність. Він співпрацював із Мінським білоруським комітетом, як його представник увійшов до складу Виконавчого комітету громадської безпеки Мінська. Завдання цього комітету полягали в скасуванні разом із комендантом міста старої адміністрації та встановлення нового порядку Див.: Канчер Е.С. Из истории общественных, национальных и рево-люционных движений белорусов // Неман. 1993. № 1. С. 138.. Деякий час П. Алексюк був помічником голови сформованого 26 березня 1917 р. на базі Мінського білоруського комітету Білоруського національного комітету Романа Скірмунта. Цей орган фактично об'єднав зусилля всіх білоруських організацій, виступаючи за національно-культурне і політичне відродження Білорусі сповідуючи при цьому ідею автономії в складі Росії. За характеристикою Митрофана Довнар-Запольського, очолювана П. Алексюком партія відіграла «доволі помітну роль у білоруській справі» Довнар-Запольский М.В. История Беларуссии. Мн.: Беларусь, 2003. С. 538.. Попри розбіжності щодо розуміння державного статусу Білорусі (автономія/самостійність) та суперечності всередині білоруського національного руху, П. Алексюк входив до складу його керівних органів, у тому числі й до створеного в жовтні 1917 р. нового крайового органу -- Великої Білоруської Ради, покликаного «захищати весь білоруський народ» Рудовіч С. Час выбару. Праблема самавызначення Беларусі у 1917 годзе. Мінск: «Тэхналопя», 2001. С. 201..

Білоруському представникові, попри нелегальний статус виконкому, було надано відповідні повноваження. Його контакти з керівництвом, зокрема з комісаром Румунського фронту Манцевичем, здійснювалися через посередництво українського зовнішньополітичного відомства з використанням радіотелеграфного зв'язку. Скерована до Берестя-Литовського білоруська делегація взяти дієвої участі в переговорах, як відомо, не змогла. До її складу входили не випадкові особи: Олександр Цвікевич і Симон Рак-Михайловський. О. Цвікевич, уродженець Берестя і випускник юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету, попри 30-річний вік, мав високий авторитет серед білоруської спільноти і досвід громадсько-політичної діяльності: був учасником створення Білоруської народної громади в Москві, доповідачем з питань біженців на Першому Всебілоруському з'їзді Вабшчэвт А.. Аляксандр Цвікевіч (1883-1937) // Bialornskie Zeszyty Historychne. 2000. № 14. С. 208-219. Не менш яскравою особистістю був С. Рак-Михайловський Див.: Пашкевіч А. Сымон Рак-Міхайлоускі: старонкі жыцця і дзей- насці // Куфэрак Віленшчьіньї. 2007. № 1 (12). С. 4-30., педагог за освітою (закінчив учительський інститут у Феодосії й працював учителем у чотирикласному вищому початковому училищі та жіночій гімназії в кримському містечку Карасубазар), голова Центральної білоруської військової ради, активний учасник Першого Всебілоруського з'їзду, член його президії і підпільного виконкому Ради з'їзду після його розгону.

Обидва делегати змогли потрапити до Берестя-Литовського лише в якості радників української делегації. «Делегація була в Бересті, -- зазначав М. Довнар-Запольський, -- хоч офіційного значення мати не могла» Довнар-Запольский М.В. История Беларуссии. Мн.: Беларусь, 2003. С. 553.. На час їх прибуття учасники переговорів отримали надіслану 19 січня 1918 р. Виконкомом Ради Першого Всебілоруського з'їзду «Декларацію білоруської мирної делегації», в якій вказувалося, що Білорусь була у своїх етнографічних межах автономною частиною Російської імперії, тому вимагали возз'єднання етнічних частин Білорусі, розділених лінією фронту Детальніше див. Панасюк О.П. Білоруська Народна Республіка у 1918-1919 рр.: внутрішня і зовнішня політика: Дис. ... канд.. іст. наук. Луцьк, 2016. С. 76-78.. Мета цього послання полягала в тому, щоб привернути увагу до проблеми білоруської державності, яка під час переговорів ігнорувалася. Проте ні декларація, ні делегати, що прибули до місця проведення переговорів із запізненням, впливу на перебіг переговорного процесу і зміст договору не мали. Договори, підписані представниками УНР 27 січня (9 лютого) 1918 р. та Радянської Росії 3 березня 1918 р. із Австро-Угорською монархією, Німецькою імперією, Болгарським царством та Османською імперією, не лише передбачали відторгнення частини білоруської території, а й заперечували її претензії на самостійність, визнаючи білоруські землі областями Російської Радянської Республіки, тимчасово окупованими німецькими військами. Ухвалене без урахування думки білоруського уряду рішення, що порушувало національні й територіальні права Білорусі та її народу, білоруська сторона визнати відмовилася. Досягнення його перегляду білоруським лідерам вбачалося через сприяння УНР.

На початку квітня 1918 р. О. Цвікевич та С. Рак-Михайловський вирушили до Києва вже в якості офіційної делегації БНР, проголошеної 25 березня 1918 р. згідно з ІІІ Уставною Грамотою Ради Всебілоруського Конгресу. Про появу на міжнародній арені нового гравця як незалежної і неподільної держави в її етнографічно-історичних межах ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 139. Арк. 15. БНР намагалася оповістити всі великі держави, одночасно висловлюючи протест проти переділу Білорусі відповідно до Берестейського мирного договору. Користуючись передбаченою у договорі можливістю проведення додаткових перемовин щодо уточнення лінії кордону (зокрема, російсько-українського) вони мали домовитися про встановлення кордонів БНР за етнографічним принципом й «повернути» віднесені договором до УНР південні повіти Гродненської і Мінської губерній. Згідно з ІІІ Статутною грамотою територія БНР окреслювалася в межах Могильовщини, Мінщини, Гродненщини (включаючи Гродно та Білосток), Віленщини, Вітебщини, Смоленщини і прикордонних частин сусідніх губерній, де проживали білоруси Див.: Лєбєдєва В. Витоки білорусько-українських відносин (весна 1918 р.)... С. 642.. Відтак офіційно білоруське представництво іменувалося «Делегація Народного Секретаріату БНР у справах переговорів із УНР» або «Надзвичайна делегація з міжнародних переговорів» ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 10.. Тим самим визначалася пріоритетна проблема, яка визнавалася БНР такою, що потребує негайного вирішення. Опис кордонів республіки спершу належав до обов'язків комісії з міжнародних справ Ради БНР.

Крім того, очільник делегації О. Цвікевич мав виконати завдання політичного і економічного характеру. Вони полягали в офіційному повідомленні владі й народу УНР та всім державам (за допомогою українського радіотелеграфу) про проголошення незалежності БНР, веденні переговорів щодо визнання українською стороною незалежності БНР, налагодженнія телефонного і телеграфного зв'язку між Києвом і Мінськом, перегляду змісту Берестейського мирного договору в частині визначення кордонів, а також -- в умовах відсутності білоруського консульського представника -- налагодженні товарообміну між БНР і УНР та постійного сполучення між їх столицями, досягненні економічної підтримки у вигляді грошової позики обсягом 500 тис. уряду БНР з боку УНР Див.: Лебедзева В. БНР-УНР: першы вопыт дзяржауных стасункау (вясна 1918 г.) // АгЛе=Пачатак. 2003. № 8. С. 396; Лєбєдєва Валентина. Витоки білорусько-українських відносин (весна 1918 р.) // Україна дипло-матична. 2016. Вип. 17. С. 642. та сприяння в організації білоруських військових підрозділів в Україні й мобілізації до них мешканців Білорусі Див.: Міхалюк Д. Дипломатичні зносини Білоруської Народної Республіки та Української Народної Республіки і Гетьманату у світлі документів (березень-грудень 1918 р.) // Студії з архівної справи та документознавства. Т. 12. 2004. С. 107-114..

Щодо визнання незалежності йшлося про «офіційний акт, що став би основою для встановлення тіснішого державного зв'язку Білорусі й України», що надалі передбачала б об'єднання автономних армій та єдність зовнішньої політики ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 10.. До повноважень О. Цвікевича як керівника представництва в економічній частині належала організація відкриття в Києві Білоруської торговельної палати Детальніше див. Матвієнко В. Українська дипломатія 1917-1921 рр. ... С. 131-137.. Для реалізації надважливих для БНР завдань мав стати в нагоді його досвід юридичної практики в Пружанах і Бересті-Литовському та роботи в Комітеті допомоги жертвам війни (Тула, 1916) Там само..

На С. Рака-Михайловського покладалися обов'язки управління справами представництва БНР та секретаря. Його основне завдання в Києві полягало в організації білоруських військових частин на території УНР Див.: Пашкевіч А. Сымон Рак-Міхайлоускі: старонкі жыцця і дзей- насці // Куфэрак Віленшчьіньї. 2007. № 1 (12). С. 4-30. ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 10.. Допомога української сторони в формуванні цих частин вбачалася білоруським делегатам у фінансовій підтримці, забезпеченні зброєю, військовим спорядженням та продовольством як сформованих частин, так і тих, що формуватимуться.

Реалізації завдань делегації БНР мала сприяти білоруська періодика, що засновувалася в Києві. 1 (19) квітня 1918 р. вийшло перше число «політичної, громадської, політико-економічної і військової» газети «Білоруське слово» з програмною передовою статтею відомого вченого та амбітного організатора науки і освіти професора Митрофана Довнар-Запольського. Для уродженця міста Речиця Мінської губернії Київ був не лише столицею УНР, в якої новопостала БНР мала шукати підтримки. Тут він навчався в 1-й Київській гімназії (звідки його було відраховано за неблагонадійність), 1894 р. блискуче закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира, формувався як учений історик: захистив магістерську дисертацію «Государственное хазяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах» та докторську -- «Очерки по организации западно-русского крестьянства в XVI в.», мав досвід створення вищого навчального закладу (Київський комерційний інститут, 1907) та співпраці з різноманітними громадськими організаціями, неодноразово обирався гласним Київської міської думи. Не були чужими для нього й українці: його наставником був видатний український історик Володимир Антонович, дружиною -- український історик Наталя Полонська-Василенко. Лютий 1917 р. у закарбувався в долі вченого захопленням влади лівореволюційним студентським комітетом в очолюваному ним Київському комерційному інституті, публічним зреченням його синами, що перейшли на сторону більшовиків, та арештом, який завершився замість очікуваної страти звільненням Полонська-Василенко Н. Спогади / Упор., вступ. ст. й іменний покажчик В. Шевчука. Київ: Видавн. дім «Києво-Могилянська Академія», 2011. С. 296.. Після звільнення він активно долучився до створення в Києві білоруських організацій. Закликаючи земляків до єднання в надзвичайно напружений для громадян БНР момент, М. Довнар-Запольський писав: «Українці, які багато настраждалися при Царському Уряді, не відмовлять білорусам у збереженні їхньої державності, якщо звісно ми самі будемо про це наполегливо заявляти» Белорусское слово. № 1. 1918, 1 (19) апреля. С. 1. Там само.. Важливими елементами боротьби він вважав запровадження білоруської мови в школі та державному управлінні, створення білоруського університету (пропонувався для цього Мозир) та народних університетів у провінційних містах, порушення питання про формування білоруського «передпарламент» в українській столиці.

Публікацію Статутної грамоти в наступному числі газети від 8 (26 квітня) 1918 р. супроводжував заклик М. Довнар-Запольського «сплотиться, напрячь все свои силы физические и культурные для того, чтобы оправдать наше право на самостоятельное существование и отстоять независимость нашей родины» ГГ, Там само.. Ця ідея склала підґрунтя його програмної брошури «Основи державності Білорусі», відомої в історіографії як перша спроба наукового обґрунтування історичної закономірності самовизначення білоруського народу Лебедева В.М., Скалабан В.В., Шумейко М.Ф. Довнар-Запольський и его наследие // Довнар-Запольский М.В. История Беларуссии. Мн.: Беларусь, 2003. С. 7.. В перших числах «Білоруського слова» декларувався вихід іншого періодичного видання -- газети «Белорусское эхо». Його забезпечення покладалося на споряджену до Києва делегацію БНР.

Білоруські делегати розташувалася в будинку № 17 на вулиці Великій Васильківській (готель «Таврида», кім. 28) ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 62. Арк. 2. . 5 квітня 1918 р. їх прийняли голова Центральної Ради Михайло Грушевський, міністр військових справ УНР Олександр Жуковський, а наступного дня -- міністр внутрішніх справ УНР Микола Ткаченко Архівьі Беларускай Народнай Реслублікі / Рэд. С. Шупа. Т. 1. Вшьня-Нью-Ёрк-Менк-Прага, 1998. Т. 1, кн. 1, с. 85-86.. Водночас вони скерували до МЗС УНР ноту з запевненнями в почуттях «глибокої поваги та щирої братньої дружби» до «рідної України» та формулюванням проблеми щодо визначення меж Білорусі в її історично-етнографічних межах за участі білоруської делегації і надіслали тексти всіх трьох Статутних грамот БНР ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 62. Арк. 16-17.. Однак конкретної відповіді на порушені в ході зустрічей з українськими високопосадовцями питання О. Цвікевичу спершу отримати не вдалося.

У відповідь на ноту представників БНР Рада Народних Міністрів УНР 10 квітня 1918 р. обговорила питання про визнання БНР незалежною державою, щодо якого не було одностайної думки (йшлося про компетенцію державних органів щодо офіційного визнання зарубіжної держави, потребу з'ясувати політичне становище БНР та ставлення інших держав до цього питання); про надання білоруській делегації доступу до радіотелеграфу, встановлення прямої лінії між Мінськом і Києвом та виділення грошової позики в розмірі 500000 карб. Українська Центральна Рада... Т. 2. С. 263. Голова РНМ УНР Всеволод Голубович ознайомив присутніх також зі змістом переданих делегацією БНР Статутних грамот Ради Першого Всебілоруського з'їзду до народу Білорусі й запропонував проект повідомлення української сторони щодо визнання незалежності БНР. Проте зауваження Сергія Шелухина та Григорія Сидоренка про те, що інформація про створення БНР стосується не лише української сторони, а й інших країн, а відтак є потреба з'ясувати їхню позицію в цьому питанні, вплинули на остаточне формулювання заяви РНМ УНР.

Йшлося в обговоренні також про потребу вислати делегатів до Мінська для детального ознайомлення з цією справою (М. Ткаченко) та необхідність доручити Міністерству закордонних справ УНР вивчити ставлення інших держав до визнання незалежності БНР (Г. Сидоренко). Відтак питання про незалежність Білорусі з розгляду було знято, а МЗС УНР отримало доручення надати відповідь білоруській делегації Там само..Офіційна відповідь на ноту вийшла достатньо обережною. Вона містила інформацію про те, що «Рада Народних Міністрів УНР принципово нічого не має проти визнання Білоруської Народної Республіки незалежною і буде втілювати цю справу в життя законним шляхом» ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 67-68.. Делікатність ситуації щодо офіційного визнання БНР, як зауважила білоруська дослідниця В. Лєбєдєва, зумовлювалася сформульованими в Берестейському мирному договорі зобов'язаннями не визнавати «державних утворень на тимчасово окупованих територіях Росії, якою, згідно з формальним міжнародним статусом, була територія новопроголошеної БНР» Лєбєдєва В. Витоки білорусько-українських відносин (весна 1918 р.) ... С. 643.. Залежність УНР від цих зобов'язань змушувала український уряд балансувати між бажанням допомогти братньому народові й позицією німецької адміністрації, котра набувала надзвичайних прав на українських теренах і не визнавала самостійності БНР.

З'ясувати ставлення Німеччини до визнання незалежності Білорусі отримав доручення посланник УНР у Берліні О. Севрюк, призначений в березні 1918 р. для «тимчасового ведення всіх дипломатичних інтересів УНР» Історія української дипломатії... С. 105.. Йшлося про отримання інформації «як німці дивляться на білоруську справу, і чи згодні вони визнати самостійну Білоруську Республіку» Там само. С. 153. не опосередковано через німецького посла барона А. фон Мумма, а безпосередньо з Берліну. Інформацію передбачалося використати також під час переговорів із росіянами.

Однак початок переговорів про кордони давав підстави говорити про формальне визнання українською стороною БНР. Для ведення переговорів із білоруською делегацією було створено комісію в складі членів Центральної Ради Анастаса Ліхнякевича, Мирона Петрівського, Миколи Свідерського з повноваженнями: «Скріпити особливим актом державні кордони між Україною та Білоруссю» ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 62. Арк. 9.. Олександр Цвікевич розумів важливість підтримки знаними в Україні діячами білоруського походження (І. Красковським, М. Довнар-Запольським) виконуваної делегацією місії, відтак залучав їх до активної співпраці. Одночасно зі створенням української комісії для ведення переговорів із БНР, очільник білоруської делегації, користуючись наданими йому Радою БНР повноваженнями, призначив консультантом делегації у справах переговорів з УНР із правом дорадчого голосу І. Красковського та М. Довнар-Запольського ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 3. Спр. 48. Арк. 2.. В тій самій якості до роботи делегації долучився і керівник створеної в березні 1918 року Білоруської організації на території України Іван Курилович Лєбєдєва В. Витоки білорусько-українських відносин (весна 1918 р.) ... С. 643.. Планувалося, що висловлювані під час переговорів вимоги попередньо обговорюватимуться з консультантами.

14 квітня 1918 р. О. Цвікевич реалізував перше завдання делегації: українська сторона виконала прохання щодо повідомлення через свій радіотелеграф про проголошення незалежності БНР та її прагнення розпочати переговорний процес із сусідніми державами щодо визначення лінії кордонів ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 62, арк. 8.. Наступного дня УЦР розглянула пропозицію білоруської делегації щодо закупівлі українською стороною дров з попереднім авансуванням у 3000000 карб. й доручила Міністерству продовольчих справ УНР увійти в переговори з державними чи громадськими інституціями Білорусі в справі закупівлі дров, видавши відповідний аванс Українська Центральна Рада. Т. 2. С. 280.. Виконувач обов'язків Державного контролера Д. Симонів висловив протест проти такої неоформленої торговельної операції Там само..

Переговори української комісії та білоруської делегації розпочалися поза запланованим сценарієм. На відміну від запропонованого білоруською делегацією етнографічного принципу в визначенні кордонів, українська сторона наполягала на економічному та географічному. Зрештою переговорники дійшли консенсусу, прийнявши етнографічний принцип з урахуванням взаємних географічних та економічних інтересів. Не було згоди й щодо використання карти, за якою мали встановлюватися кордони: білоруси пропонували використовувати карти академіка Ю. Карського 1917 р. і професора С. Рудницького, а українці -- карту професора Д. Шефера від німецького генштабу Див.: Міхалюк Д. Дипломатичні зносини Білоруської Народної Республіки та Української Народної Республіки і Гетьманату у світлі документів (березень-грудень 1918 р.) // Студії з архівної справи та документознавства. Київ, 2004. Т. 12. С. 107-114..

Впродовж 19-22 квітня 1918 р. делегація встигла провести чотири засідання з представниками УНР щодо усталення державних кордонів. Консультанти не брали участі в офіційних засіданнях, але активно долучалися до обговорення проблемних питань під час нарад співробітників делегації. Зокрема, в нараді 20 квітня 1918 р., в якій взяли участь О. Цвікевич, С. Рак-Міхайловський, І. Курилович і М. Довнар-Запольський, сумніви в потребі поспішності проведення переговорів без попереднього обговорення позиції з консультантами висловив І. Красковський. Він наполягав на «затягуванні» переговорів, розробленні тактики впливу на запланований переговорний процес УНР і РСФРР із метою примусити Україну обстоювати визнання Росією незалежності Білорусі, визнанні білоруського варіанту окреслення кордонів, без поступок українській стороні Архівьі Беларускай Народнай Реслублікі / Рэд. С. Шупа. Т. 1. Вільня-Нью-Ерк-Менск-Прага, 1998. Т. 1, кн. 1. С. 112; Міхалюк Д. Беларуская Народная Республіка 1918-1920 гг.: ля вытокау беласкай дзяржаунасцы... С. 218. Архівьі Беларускай Народнай Реслублікі / Рэд. С. Шупа. Т. 1. Вільня-Нью-Ерк-Менск-Прага, 1998. Т. 1, кн. 1. С. 112.. Його позиція ґрунтувалася на тому, що жодна угода не може бути підписана до оголошення про офіційне визнання Україною незалежності Білорусі. Відтак він пропонував на наступному засіданні за участі українських представників зробити заяву про «неофіційність» переговорів та потребу додаткового узгодження лінію кордону, яка б задовольняла відповідні білоруські кола, а саме: по південним кордонам Мінської і Гродненської губерній. Щодо планованого ніби «захоплення» Україною білоруських земель висловити «рішучий протест» пропонував І. Красковський.

Подібну позицію висловлював М. Довнар-Запольський, який вказав на потребу демонстрації білоруською стороною активнішої позиції й наполяганні на дотриманні етнографічного принципу визначення кордонів. За його зауваженням, «уряд Української ради, хоч і висловив симпатію новому державному утворенню, виказав низку коливань і став виявляти імперіалістичні тенденції в сенсі легального захоплення південних частин Білорусії. Він вважав себе занадто міцним і замість того, щоб підтримати Білорусію, почав виявляти до неї територіальні претензії і відтерміновував виконання обіцянок щодо матеріальної підтримки перед німецьким керівництвом» Довнар-ЗапольськийМ. В. История Белорусии... С. 558.. С. Рак-Михайловський зі свого боку констатував, що «період романтичних відносин українців до білорусів минув» Див.: Пашкевіч А. Сымон Рак-Міхайлоускі: старонкі жыцця і дзей- насці // Куфэрак Віленшчьіньї. 2007. № 1 (12). С. 4-30.. М. Довнар-Запольський запропонував новий підхід до вирішення ситуації шляхом з'ясування ставлення до білоруської проблеми з боку Німеччини, Польщі та Росії, вважаючи, що Німеччина і Росія більше зацікавлені в Білорусі, ніж у сильній Україні чи зміцненні державних позицій Польщі, а Польщі й Україні потрібна Білорусь як самостійна держава з огляду на велику протяжність кордонів із більшовицькою Росією.

Однак зміна тактики переговорів, підтримана в Мінську, не привела до успіху. За зауваженням М. Довнар-Запольського, білоруська сторона втратила інтерес до переговорів через територіальні претензії УНР та зволікання щодо виконання обіцянки про матеріальну підтримку перед німецьким урядом Довнар-Запольський М. В. История Белорусии. С. 558.. Здобутками білоруської місії, яка опиралася на місцеву білоруську раду, він уважав «опротестування захоплення українцями південних повітів Білорусі», «обстоювання права білорусів на самовизначення на тій частині території, де переважали білоруси», «боротьбу проти українізації повітів, обстоювання білоруської школи», «досягнення відправлення в білоруські повіти українських комісарів з числа природних білорусів» Там само.. Зі складеним М. Довнар-Запольським «меморіалом», у якому обґрунтовувалися історичні засади державності та економічної незалежності Білорусі, члени офіційної білоруської делегації відвідали посла Німецької імперії А. фон Мумма, сподіваючись переконати в політичному (потребі збереження цілісності території БНР і підтримки державного будівництва) та економічному (як імпортера сільськогосподарських товарів та ринку збуту для товарів німецького виробництва) значенні БНР для Німеччини. Проте німецька позиція щодо визнання незалежності БНР залишалася незмінною. Через кілька днів остаточно зупинилися й переговори з УНР через прихід до влади в Україні 29 квітня 1918 р. гетьмана Павла Скоропадського.

На відміну від складності й низької результативності переговорів білоруської делегації з українською стороною з політичних питань, в економічній сфері було досягнуто в цей час певного успіху Див. зокрема: Кукса А. Украинская дипломатия начиналась в Беларуси II Беларусская думка. 2012. № 11. С. 68-74.. Він виявився зокрема в погодженні відкриття Білоруського торгового представництва в Києві АБНР, т. 1, ч. t. 1, № 369, s. 146; Довнар-Запольский М. История Белоруссии... С. 562-563.. Народний Секретаріат БНР затвердив статут, персональний склад та місце перебування Торговельної палати 24 квітня 1918 р. Мета її діяльності визначалася як організація товарообміну з УНР, зокрема закупівель хліба та інших товарів. Місцем розташування Торговельної палати було визначено Київ НАРБ. Ф. 325. Оп. 1. Спр. 166. Арк. 55-56.. У структурі нового органу виокремлювалося управління в складі голови, заступників, юрисконсульта і двох членів; «технічного апарату» (завідувач, помічники, спеціальні агенти) та членів, якими могли бути лише громадяни БНР (фахівці в сфері торгівлі, промисловці, науковці), функції консультантів мали право виконувати й не громадяни БНР Вольная Беларусь. 1918, 26 мая. № 16. С. 3., передбачалося створення статистичного відділу та консультаційного бюро.

На Торговельну палату в Києві покладалися завдання підготовки для Народного Секретаріату БНР аналітичної інформації про стан торгівлі та промисловості УНР, збирання даних про білорусько-український товарообмін та інформування зацікавлених сторін, формулювання пропозицій щодо розвитку двосторонніх торговельно-економічних відносин, приймання замовлень на товари масового вжитку та здійснення організаційних заходів щодо виконання цих замовлень, проведення в УНР виставок білоруських товарів. Водночас Торговельній палаті надавалися повноваження представництва економічних інтересів БНР в УНР і обмежені консульські функції, пов'язані з захистом інтересів білоруських громадян та утворених ними підприємства, в тому числі й в арбітражних судах НАРБ, Ф. 325. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 197.. Фінансування діяльності Торговельної палати передбачалося здійснювати з кількох джерел: коштом Народного Секретаріату БНР та відрахуваннями з прибутку за виконання договорів, а кошторис підлягав затвердженню урядом Там само. Арк. 196..

Відкрита як «офіційна установа білоруського уряду, визнана українським урядом» НАРБ. Ф. 325. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 129. Білоруська торговельна палата з товарообміну на території України ЦДАВО України. Ф. 1118. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 21. (переважно називалася скорочено Білоруська торговельна палата), декларувала намір налагодження товарообміну між УНР та БНР, насамперед товарами масового споживання й запрошувала до співпраці установи, фірми й приватних осіб. Спершу вона розташувалася в приватному приміщенні Ф.Г. Базаревича на вулиці Троїцькій (нині провулок Рильський) в будинку № 4, кв. 1. Очолив установу професор Митрофан Довнар-Запольський, котрий утім не залишав викладацької роботи.

Посаду заступника голови Білоруської торговельної палати обійняв Федір Бурчак -- достатньо авторитетна в Києві людина. На той час він мав тривалий досвід діяльності у Київській міській управі (в тому числі як заступника київського міського голови і міського голови) та лікарської практики, зокрема боротьби з епідемією тифу в Києві. Випускник медичного факультету Університету св. Володимира, Ф. Бурчак розпочав практичну діяльність сільським лікарем Скричанської дільниці Мозирського повіту Мінській губернії Державний архів м. Києва. Ф. 163. Оп. 34. Спр. 92. Арк. 97., 30 вересня 1887 р. його було відряджено до Мінських богоугодних закладів і переведено на посаду сільського лікаря Річицької дільниці. Впродовж 10 років він працював у Білорусі, в серпні 1899 р. разом із дружиною -- дворянкою Вірою Летецькою та трьома синами приїхав до Києва, де отримав посаду лікаря при Київській духовній семінарії.

Від 22 січня 1904 р. він обирався членом Київської міської управи, очолював відділ в справах місцевого господарства, а від 1908 р. виконував обов'язки заступника Київського міського голови, в червні 1915 р. став гласним Київської міської думи, через рік отримав звання статського радника, в 1916 р. очолив Київську міську управу. Ф. Бурчак мав нагороди орденом св. Станіслава 2 і 3 ступеня, св. Анни 2-го ступеня, був членом опікунської ради Київського 1-го комерційного училища, головою опікунської ради Київської лісової гімназії, головою міської училищної комісії, членом Київського Комітету Всеросійського Союзу Міст. У січні 1917 р. він очолив Особливий комітет по завідуванню в Києві госпіталем № 1, де здобував хірургічну практику П. Тремпович, та Києво-Подільський Христовоздвиженський лазарет, за «отлично-усердную службу и труды понесенные во время военных действий» був нагороджений орденом св. Рівноапостольного кн. Володимира четвертого ступеня Там само..

Обов'язки юрисконсульта та члена правління палати виконував Григорій Базаревич, членом правління був Іван Курилович, секретарем -- підпоручик Ричард Хергет НАРБ. Ф. 325. Оп. 1. Спр. 19. Аарк. 56., який опинився в Києві в травні 1916 р. після поранення в ході боїв Першої світової війни у районі Барановичів на Північно-Західному фронті Русское слово. 1916, 3 (16) червня. № 127.. До складу правління увійшли також очільник Гомельської повітової управи, землевласник Ф. Мухортов, представники київських білоруських національних організацій: В. Бичинський, А. Головинський; правники: В. Згорський, А. Копистенський, К. Теренецький та ін. Білоруська торговельна палата пропонувала «вигідні умови» білоруським виробникам щодо представництва їхніх інтересів для продажу в Україні товарів і планувала «виклопотати право» на вивезення до Білорусі продуктів продовольства НАРБ. Ф. 325. Оп. 1. Спр. 19. Арк. 56.. Планувалося також встановити в Києві контакт із урядами Дону і Кубані для організації закуплі там пшениці, солі, городини.

В квітні 1918 р. у Києві було створено ще одну організацію, яка мала відношення до захисту інтересів білоруських громадян і претендувала на фінансову допомогу з боку УНР. Сприяння повернення на батьківщину біженцям-білорусам мала своїм завдання білоруська біженська організація -- Центральний білоруський комітет допомоги жертвам війни. Її очолив Володимир Ходкевич. Комітет визнав біженецький Департамент із правом брати участь у біженських нарадах і навіть надав аванс у сумі 5 000 карб. на задоволення перших потреб ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 3. Спр. 32. Арк. 1а-1б.. Однак це визнання не було забезпечено відповідними актами. 20 квітня 1918 р. 50000 карб. було виплачено О. Цвікевичу на подорож з біженецьких справ до Росії ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 3. Спр. 4. Арк. 4..

Окрім представництва БНР, у Києві активізували свою діяльність представники інших державних утворень, що виникли після розпаду Російської імперії. Цьому певною мірою сприяла розіслана на початку грудня 1917 р. урядам новоутворених республік нота Генерального Секретаріату УНР, що містила заклик до урядів Південно-Східного Союзу, автономного Сибіру. Крайового Закавказького комітету, автономного Криму, Білорусі, автономної Молдови утворити спільний уряд на засадах федерації Нота Генерального Секретаріату // Нова Рада. 1917, 9 грудня. Ч. 204. С. 2..

Особливою формою спеціальних представництв стали військові комісаріати. Їх було створено при українському уряді для захисту вояків колишньої Російської імперії різних національностей, вивільнених з фронтів під час завершального етапу Першої світової війни, та організації переправлення їх на батьківщину. Першими військових комісарів призначили Грузія і Вірменія. Вже у грудні 1917 р. Грузинська Національна рада делегувала до Києва свого представника в статусі військового комісара при Центральній Раді. За голову ради телеграму про призначення на цю посаду депутата Всеросійських установчих зборів, голову Одеської міської думи (з травня по грудень 1917 р.), лікаря за освітою (випускника медичного факультету Харківського університету) Івана Лордкіпанідзе підписав член Особливого Закавказького комітету, майбутній міністр закордонних справ Грузії Акакій Чхенкелі ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 12.. Однак призначений комісар не встиг розпочати діяльність. У зв'язку з від'їздом до Петрограда для участі у відкритті установчих зборів І. Лордкіпанізде передав свої повноваження Давиду Вачеїшвілі Комісар Грузії при Українській Центральній раді // Нова Рада. 1918, 4 січня. Ч. 2. С. 3.. До активної роботи його спонукав наказ по Київському військовому округу № 1759 від 31 грудня 1917 р. щодо театру військових дій, який передбачав упродовж 14 днів залишити територію України цілій категорії осіб грузинської колонії Києва, що не мали можливості виїхати в Грузію. Якщо ці особи мали зброю, вони підлягали обеззброєнню. Не очікуючи закінчення визначеного терміну, комісар Грузії Д. Вачеїшвілі звернувся 9 січня 1918 р. до генерального секретаря з міжнародних справ з проханням залишити зброю грузинським громадянам для самозахисту. Спробу їх обеззброєння він трактував як порушення особистих прав іноземних підданих. При цьому нагадував, що в Грузії проживає не одна тисяча українців, які «ніяким обмеженням громадянських прав ще не підлягали і підлягати не будуть» ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 1-1 зв. Там само. Арк. 2..

Однак негайної відповіді очільник Комісаріату при Центральній Раді з військових справ Грузії не отримав. 15 січня 1918 р. Д. Вачеїшвілі написав про те, що «вважаючи здійсненим фактом оголошення незалежності України четвертим універсалом УЦР», він як військовий комісар і офіційний представник Грузинської Національної Ради доводить до відома міністра закордонних справ, що бере на себе охорону прав громадян Грузії, які проживають в Україні, і вимагає, щоб всі дії українського уряду щодо грузинських громадян (реквізиції, арешти, обшуки) не здійснювалися без попереднього повідомлення представникові Грузинського народу і без присутності грузинського комісара.

Того ж дня він скерував до МЗС проект договору між урядом УНР і Грузинським військовим комісаріатом з вимогою запросити представників комісаріату для його обговорення Там само. Арк. 3.. Текст включав питання формування а матеріального забезпечення грузинських частин на території УНР з грузинів-військовиків, які перебували там через обставини військового часу; перевезення цих частин по мірі їх формування на територію Грузії; в разі оголошення мобілізації Національною Радою Грузії формування з призваних грузинів, що перебувають на території України, команд і переправлення їх у Грузію Там само. Арк. 4.. Комісія в складі представників військового міністерства УНР Колоса, МЗС УНР -- В. Дяконенка, грузинського військового комісара Д. Вачеїшвілі, членів комісаріату д-ра Храмелова і штаб капітана Сванідзе, члена виконкому колонії грузин у Києві Коганашвілі узгодили проект договору.

Документ визначав повноваження і права грузинського представництва та унормовував умови перебування грузинських вояків на території УНР і повернення їх додому. Уряд УНР мав визнати Грузинський військовий комісаріат на Україні правоможним органом Національної Ради Грузії з консульськими повноваженнями. На нього покладався захист інтересів грузинських частин, що формуються, а також усіх грузинських громадян, що перебувають на території України. Матеріальне забезпечення комісаріат очікував від української сторони: передбачалося надання для потреб комісаріату приміщення з опаленням і освітленням для управління комісаріату і його членів, доступу до засобів зв'язку з фронтами, Кавказом, з містами України і Росії; всіх видів довольства під час перебування грузинів на території України і на шляху в Грузію та проїзних документів; організації етапно-евакуаційних пунктів із відповідним забезпеченням тощо. Всі воїни-грузини підлягали військовому комісару Грузії, без посередництва якого заборонялася їх демобілізація, роззброєння, пересування. Застерігалося право грузинів зберігати озброєння і матеріальну частину, коней і все інше майно тієї частини, до складу якої входять, якщо така частина є, а якщо немає -- забезпечення всіма предметами розпорядженням Військового міністерства з відповідних установ пропорційно кількості грузин, що перебувають у цій групі; видавати на запит грузинського комісара потрібні йому кошти. Грузинська сторона жодних зобов'язань на себе не брала, окрім обіцянки відшкодувати витрати, пов'язані з утриманням грузинів, «тією федерацією, до складу якої увійде Грузія, або Національною Радою Грузії в розмірі, визначеному спеціальною комісією з преставників обох націй» ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 4-5.. При цьому з загальної суми вираховувалися кошти, витрачені для формування українських частин на Закавказзі Крайовою владою Закавказзя чи Національною радою Грузії.

Під час обговорення проекту Грузинський військовий комісаріат наполягав на включенні пункту про те, що у разі укладання сепаратного миру УНР із центральними державами, ця угода залишається в силі, але уряд України зобов'язується надати впродовж двох місяців рухомий склад для відправлення всіх воїнів і мобілізованих грузин за межі УНР Там само.. Текст договору завізував генеральний секретар міжнародних справ О. Шульгин із застереженням виключити пункти, які не можна виконати з технічної точки зору, вставити слово «за можливістю» і передати на експертизу до військового міністерства Там само. Арк. 7 зв..

Аналогічні завдання стояли перед Вірменським військовим комісаріатом, сформованим 7 січня 1918 р. Його очолив капітан А. Тонієв-Тонянц, помічником комісара став Лев Салтиков Там само. Арк. 7.. Завдання комісаріату окреслювалися як взаємодія з українською владою і захист прав та інтересів всіх військовиків-вірмен; виокремлення таких осіб із всіх частин, установ, закладів фронтів і губерній УНР, Бесарабської і Кримської республік; формування вірменської міліції з вірмен призовного віку і переправлення цієї міліції та вірмен-військовиків на Закавказзя Там само. Арк. 1.. Підпорядковувався комісаріат Центральній вірменській національній раді та Вірменському військовому верховному комісару Там само..

Спершу комісаріат розташувався на четвертому поверсі будинку колишнього комерційного клубу, на розі Хрещатика і Олександрівської вулиці. В своєму першому зверненні до української сторони комісар просив повідомити всі офіційні установи УНР про створення комісаріату та очікував сприяння в його діяльності, потребував дозволу користуватися прямим телефонним зв'язком з містами УНР, Доном і Кавказом, розташування у відповідному приміщенні, забезпечити безперешкодне обслуговування всіма поштово-телеграфними установами УНР службових та військових телеграм, а також поштових відправлень з печаткою Вірменського військового комісара. Йшлося також про надання членам вірменського комісаріату можливості не підлягати обшуку, виселенню та обеззброєнню Там само. Арк. 1 зв. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 18. Арк. 8.. На звернення вірменського комісара Генеральне секретарство міжнародних справ скерувало клопотання до коменанта м. Києва та Комісії з розквартирування військ і установ УНР щодо надання комісаріату 5-6 кімнат в одному з київських готелів.

13 січня 1918 р. Вірменський військовий комісаріат подав до МЗС УНР проект договору, підготовлений за аналогією до договору грузин ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 1-3.. Перший пункт договору вимагав визнання урядом УНР Вірменського військового комісаріату правоможним органом Національної Ради Вірменії. Організовувані на території УНР Вірменським військовим комісаріатом команди із вірменських вояків і вірмен, що призивалися в лави вірменської народної міліції для переправлення на свою територію, передбачалося зосереджувати на етапно-евакуаційних пунктах, вказаних українським урядом за погодженням з Вірменським військовим комісаріатом. З метою убезпечити вірмен-вояків від обеззброєння, вірменська сторона копіювала запропонований грузинським комісаріатом пункт про зберігання у вояків озброєння і матеріальної частини, коней і всього іншого майна своїх частин. Окремими пунктами визначалася відповідальність українського військового міністерства за забезпечення військовиків всім необхідним, у тому числі всіма видами довольства, приміщенням з опаленням і освітленням для управління комісаріату і його членів, доступом до засобів зв'язку з фронтами, Кавказом, з містами України і Росії (використання прямого телефонного зв'язку, відправлення військових телеграм, військової пошти). Вірменський комісаріат брав на себе охорону інтересів команд вірменської міліції і військових команд, а також усіх вірменських громадян, що перебували на території України. Окремим пунктом застерігалося, що Вірменський військовий комісаріат наполягав на включенні пункту про те, що у разі укладання сепаратного миру УНР із центральними державами, ця угода залишається в силі, але уряд України зобов'язувався надати впродовж двох місяців потяги для відправлення всіх воїнів і призваних вірмен за межі України Там само. Арк. 1-2.. О. Шульгин щодо політичного боку тексту договору зауважень не мав, вказував лише на деякі технічні недоліки Там само. Арк. 2..