Перші представництва в Києві нових держав, посталих на руїнах Російської імперії

Не отримавши пропозицій щодо надання приміщення, 15 січня 1918 р. А. Тонієв-Тонянц звернувся до міністра закордонних справ щодо сприяння в терміновому виданні розпорядження про звільнення приміщення контори і складу Кавказьких мінеральних вод на Фундуклеївській вулиці, 19 і надання цього приміщення в розпорядження вірменського комісаріату ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 15. Арк. 126.. Комісар заявив, що він є представником Республіки Вірменія а не -- Вірменської Республіки і просив уважно ставитися до цього питання ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 4.. Він подав окреме звернення до Міністра закордонних справ УНР, в якому вимагав, щоб назву держави, яку він представляє, вказували в кореспонденції лише в такий спосіб Там само. Арк. 14-14 зв..

Про початок роботи грузинського і вірменського комісаріатів як правоможних органів Національної Ради Грузії та Центральної вірменської військової влади в Тифлісі 16 січня 1918 р. було сповіщено народне міністерство пошт і телеграфу, судових справ, міністерство продовольчих справ з проханням сприяти в їхній діяльності Там само. Арк. 5, 15, 16.. Співробітники комісаріатів отримали посвідчення за підписом О. Шульгина, в якому вказувалося, що вони «трусу і обеззброєнню не підлягають» ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 18. Арк. 6-7.. Однак до захоплення Києва більшовиками повноцінно розгорнути роботу комісаріатів не вдалося. Під час відступу більшовиків охорону Києва взяли на себе грузинські та вірменські загони. 25 лютого 1918 р. Д. Вачеїшвілі отримав телеграму про призначення його Комісаром з військових і цивільних справ Грузії ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 11..

З поверненням у Київ уряду УНР іноземні представники відновили контакти з зовнішньополітичним відомством. Першим до МЗС УНР звернувся 8 березня 1918 р. А. Тонієв-Тонянц з проханням реалізувати положення підписаного 13 січня 1918 року угоди УНР з Вірменським військовим комісаріатом й не виконаним через вторгнення більшовиків. Йшлося про сприяння в виконанні поставлених перед комісаріатом завдань, про відкриття на його ім'я кредиту, необхідного для утримання і відправки в Закавказзя вірменських команд, що перебувають у різних містах України, про надання пересувного складу для відправлення вірмен-міліціонерів на Закавказзя, про дозвіл користуватися прямим проводом з містами України і Росії ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 2, 7-7 зв..

Було відновлено й спроби отримати належне приміщення. 15 березня 1918 р. представник контрагента Кавказьких мінеральних вод Ованес Арутюнянц від імені Київської вірменської колонії звернувся через військового комісара до міністра закордонних справ про сприяння створенню кооператива. В такий спосіб київські вірмени планували боротися з подорожчанням продуктів першої необхідності, що відбувалася через спекуляцію. Статут кооперативу вірмен затвердили. Через брак приміщень власник контрагента Кавказьких мінеральних вод Я. Гукасон передав для офісу кооперативу своє приміщення на вул. Фундуклеївській, 19. Прохання полягало в тому, щоб це приміщення звільнило приватне книговидавництво «Вернигора» Там само. Арк. 10.. Водночас, вказуючи на розвиток торгівлі і промисловості в УНР як на одне з завдань Центральної Ради, Ованес Арутнянц подав пропозиції щодо організації торгівлі кавказькими мінеральними водами. «Випробовування війною», за його словами, розхитало вкінець торгівлю і промисловість, і тому потребувалося напруження всіх зусиль, щоб призупинити руїну і закласти ґрунт для розвитку і процвітання промисловості в УНР.

Він пропонував розвивати торгівлю кавказькими мінеральними водами, започатковану 1909 р., оскільки лікування водами потребувала велика кількість хворих і поранених в Київській, Волинській і Подільській губерніях. У Катеринославській, Полтавській, Харківській та Таврійській губерніях створювалися заводи для вироблення штучної води. Враховуючи такі об'єктивні обставини, О. Арутюнанц наголошував, що справа охорони здоров'я і експлуатації води має перейти з приватних рук до держави шляхом встановлення взаємовідносин Генерального Секретаріату з контрагентом управління Кавказьких мін вод та укладання з ним договору про постачання води з надходженням прибутку на рахунок Генерального Секретаріату. При цьому пропонувалося встановити контроль Головної контори в Києві за постачанням кожного замовлення. Перспективним завданням він вважав врегулювання поставок та організацію складів у Києві, звідки розподілялася б вода в інші міста. Деталі організації він пропонував викласти після отримання принципової згоди Генерального Секретаріату, наголошуючи на важливості свого досвіду роботи від самого початку. Віза на листі «Додати все листування» свідчила про інтерес до пропозиції, однак організувати вчасно товарообмін не вдалося ЦДАВО України. Ф. 1118. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 75..

16 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР розглянула на своєму засіданні питання про виїзд вірменських і грузинських загонів з Києва і ухвалила рішення організувати їх виїзд за межі України без зброї ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 2. Спр. 18.Арк. 14.. 19 березня з дозволу української і німецької влади з Києва виїхав перший ешелон воїнів-грузин. Проте через різні перешкоди потяг ледве дістався станції Знаменка й зупинився. Д. Вачеїшвілі негайно звернувся до відповідних органів з проханням забезпечити якнайшвидший і безперешкодний рух ешелону до кордонів УНР. Зокрема просив видати відповідне посвідчення на проїзд із Києва до ешелону полковнику Панову з двадцятьма вояками-грузинами; посвідчення для пропуску через кордон парламентарів від ешелону для переговорів з більшовиками в кількості семи осіб під керівництвом Каргинова; безперешкодну перепустку для всякого технічного майна ешелону, в тому числі автомобілів, що перебувають при ешелоні, по території Україні і через кордон ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 12.. Всі його прохання було оперативно вирішено.

23 березня 1918 р. грузинська і вірменська дружини отримали дозвіл на вільний проїзд по території УНР з усім майном, крім зброї, за маршрутом, який мав начальник потягу, а також персонально -- полковник М. Ломідзе та А. Тонієв-Тонянц Там само. Арк. 2.. У зв'язку з поставленими умовами А. Тонієв-Тонянц просив прислати до приміщення комісарату, який досі розташовувався в колишньому комерційному клубі на розі Хрещатика і Олександрівської, приймальника для приймання зброї, що залишилася після відправлення вірменської дружини ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 11. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 7.. Виїзд вояків-вірмен комісаріат, очікуючи на позичку від українського уряду, організовував за рахунок внутрішньої позички. 8 квітня 1918 р. А. Тонієв-Тонянц нагадав міністру закордонних справ, що на території УНР перебуває тисяча воїнів-вірмен, сотні офіцерів і лікарів без засобів для існування, бо 3-4 місяці не отримували коштів. Вірменський комісар просив якомога швидше надати кредит, бо «щодня становище воїнів-вірмен стає катастрофічнішим».

Грузинський комісаріат діяв активніше. 5 квітня 1918 р. грузинські представники скористалися іншим видом транспорту: на запит Д. Вачеїшвілі було отримано від української і німецької влади дозвіл на переліт двох осіб (пілота -- військового льотчика поручника Синицина) і пасажира (начальника штабу комісаріата капітана Сванідзе) Там само. Арк. 11. ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 134. Арк. 1.. 16 квітня перепустку на виліт надали вже Д. Вачеїшвілі. 25 квітня 1918 р. тимчасово виконувачем Комісара Грузії в Україні було призначено Н. Брегвадзе.

Окрім грузинських і вірменських загонів, на території УНР перебували мусульманські війська. Особливий мусульманський батальон розташовувався в м. Рівному, де він ніс караульну службу, 1-й мусульманський стрілковий корпус (точніше, його кадри і майно) розташовувалися в районі Рибниці і Тирасполя. Всього 6 500 осіб. Надалі вони мали скласти ядро майбутнього мусульманського війська Поволжя і Криму, однак згідно з постановою РНМ УНР, застосованою вже до інших національних військ, їх мали обеззброїти і розформувати ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 23.. 27 березня 1918 р. міністр закордонних справ отримав прохання від Всеросійського мусульманського військового шуро (ради) (Хрещатик, 41, кв. 12) з проханням не роззброювати мусульманські війська, які перебувають на українській території. У зверненні викладалося прохання дозволити їм тимчасове перебування на території України; прийняти їх на довольство, в тому числі грошове від українського інтенданта, причому командир 1-го мусульманського корпусу мав забезпечити відшкодування Урядом Поволжя або іншими повноважними урядами всіх видатків; дозволити мусульманським частинам перейти зі зброєю в Крим. Київський представник шуро полковник Д. Туган-Мирза-Барановський зауважував, що роззброєння мусульманських військ складе вкрай погане враження на мусульман Поволжя і Криму і відкладе на тривалий час встановлення дружніх відносин мусульманських народів до України. Віза М. Любинського «Передати Ніщеменкові для обговорення в військовій раді. 27.03.1918» не спонукала до негайних дій, тому вирішення питання гальмувалося Там само. Арк. 24.. Після повторного звернення 18 квітня 1918 р. Там само. 29 квітня канцелярія генерального писарства повідомила МЗС УНР про те, що Рада Народних Міністрів УНР на засідання 19 квітня відхилила прохання мусульманського комітету шуро пропустити татарські війська на Крим Там само. Арк. 31..

На початку квітня до Києва з Одеси прибув Венамін Песоцький, який виконував обов'язки головного військового комісара Сибірської Обласної Ради -- уряду Сибіру. Попри те, що Томська рада робітників і солдатів в січні 1918 року розігнала Сибірську Обласну Раду, але з її доручення далі діяв Тимчасовий Автономний Уряд Сибіру, відтак утворилося двовладдя. Звернення В. Пісоцького до українців зумовлювалося потребою вирішення питання просування сибірської бригади з Румунського фронту територією України. В. Песоцький провів переговори з представниками українського уряду, зокрема з прем'єром В. Голубовичем, військовим міністром О. Жуковським, начальником генерального штабу О. Сливинським, головним начальником військових постачань України генералом Стопкиним, представником Комітета союзу міст І. Кириловичем. Прем'єр-міністр визнав за бригадою, що перебуває в Одесі повне право на прохід через Україну з гарматами і майном. Решту майна вирішено облікувати, встановити охорону складів, визначити, що самовільно вивезено австрійцями і німцями, та вимагати компенсації за це майно. Щодо сибірського майна, залишеного на території Румунії і Бессарабії, під час зустрічі домовилися створити спеціальну комісію. Не менш важливим питанням, яке намагався вирішити сибірський представник, полягало в відкритті етапного пункту для сибіряків у Києві, де вони б мали приміщення і їжу. Такий етапний пункт уже існував в Одесі. Під час переговорів йшлося також про створення в Києві при уряді УНР особливого представництва в складі п'яти осіб, визначених військовим комісаром. Безперечною була участь у складі представництва виконувача обов'язків військового комісара Сибіру при Київському окрузі, яку обійняв полковник К. Швамберг Сибирь і Украина (из беседы) // Одесский листок. 1918.8 апреля (24 марта). № 63. С. 2. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 1-2. Уряд Південно-Східного Союзу було створено 16 листопада 1917 р.. Головний «козир» сибірського представника для пояснення важливості Сибіру для України складало економічне і «колонізаційне» питання щодо подальшої перспективи для переселення туди українців на вільні землі.

У грудні 1917 р. скерував до Києва свого представника і уряд Південно-Східного Союзу -- заснованого 20 жовтня 1917 р. об'єднання з метою створення козацької автономної республіки кубанського, донського, пітерського та астраханського військ і народів Кавказу. Ним став авіатор, організатор Першого Кубанського авіазагону, генерал В'ячеслав Ткачов. Зближенню Кубані і Дону сприяло неприйняття козаками більшовицької ідеології, в людиноненависницькій сутності якої вони вже переконалися. Для УНР важливим зокрема було встановлення торговельних відносин з Кубанським краєм. Відповідно до укладеної з кубанським урядом угоди УНР мала отримати від Кубані 1000000 пудів хліба в обмін на 100000 пудів цукру Договір України з Кубанню // Нова Рада. 1917, 20 грудня. Ч. 213. С. 2.. Однак доправити товари було непросто. На початку січня київська преса повідомляла, що в одному з чорноморських портів стоять два транспорти, навантажені українським цукром для Кубані, в обмін на які Кубань має прислати Україні жир, нафту і пшеницю Товарообмін між Україною і Кубанню // Нова Рада. 1918, 6 січня. Ч. 4. С. 3.. 13 (28) березня 1918 р. В. Ткачов звернувся до міністра закордонних справ УНР щодо надання права на отримання телеграм простих і шифрованих і права користуватися прямими проводом для контактів зі своїм урядом ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 5., а також просив клопотати перед міністром фінансів щодо дозволу на отримання з банків з його поточного рахунку грошей без обмеження суми. Звернення зумовлювалося тим, що банки видавали по двісті рублів на тиждень з поточних рахунків. Обійтися цими грошима для ведення справ представництва він не міг Там само. Арк. 6..

Створення представництва Азербайджанської Республіки в Києві ініціювало студентське азербайджанське товариство на чолі з уродженцем міста Шуша, випускником юридичного факультету Університету св. Володимира в Києві Юсифом Везіровим (Чеменземинлі). Після лютневої революції 1917 р.

Юсиф Везіров повернувся з Галичини, куди його закинула доля під час Першої світової війни. Попри перебування в евакуації разом із Університетом св. Володимира в 1915 р. у Саратові та роботу в Саратовській судовій палаті, він все-таки приїхав до Києва, звідки вирушив на фронт. Псевдонім «Чеменземинлі» Ю. Везіров взяв на честь назви села, де проживали три брати, які допомогли його родині після передчасної смерті батька Детальніше див.: Гасымлы М. Дж, Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские политические отношения: история и современность. Изд. второе, испр. и дополн. Киев: Изд. дом Дмитрия Бураго, 2004. С. 98.. Однак азербайджанський уряд відповідної ініціативи за доби Центральної Ради не виявив Детальніше див.: Гасымлы М.Дж, Купчик О.Р., Дамиров А.У. Украинско-азербайджанские... С. 82-86..

Про надання повноважень тимчасово представляти інтереси Литви при уряді УНР клопоталася Литовська Національна Рада. Литовське представництво розташувалася в кв. № 6 на вулиці Великій Житомирській, 10. 12 березня 1918 р. від ради до МЗС УНР надійшло подання про надання таких повноважень інженеру Іосифу Янкевичу ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 136. Арк. 9.. Причина потреби відкрити представництво в Києві пояснювалася віддаленістю від загальнонаціональних органів Литви через відсутність зносин із Воронежом, де працювала Литовська національна рада в Росії, та Вільно, а також потребою захисту прав громадян литовської національності в УНР Там само.. На українській території перебували евакуйовані литовські організації з Ковенської, Віленської, Сувалківської та частин Гродненської губерній: технічне училище, евакуйоване з Вільно працювало в м. Конотоп; Віленське військове училище, Сувалківська жіноча гімназія, Дирекція народних училищ Сувалківської губернії перебували в Полтаві; Вейверська учительська гімназія працювала в м. Ахтирка; Тельшевська гімназія -- в Коростені, Віденська лікарня для душевнохворих -- у Слов'янську. Всі матеріальні ресурси цих установ належали Литовській Державі, але деякі з евакуйованих установ робили спроби виїхати далі в Росію. В зв'язку з цим голова Литовської національної ради звернувся до міністра закордонних справ УНР з проханням вжити заходів щодо охорони цих установ до їх реевакуації в Литву Там само. Арк. 11 зв..

Наприкінці березня 1918 р. подало клопотання про визнання повноважень представництво ще однієї молодої республіки -- Національна Рада Латвії, якому доручалося тимчасово захищати інтереси громадян Латвії в Україні «до організації урядовою дорогою дипломатичних зносин між Україною і Латвією», тим самим -- виконувати консульські обов'язки. Завдання Національної Ради Латвії полягали в організації евакуації та захисті прав уродженців Латвії, видаванні посвідчень про латвійське громадянство ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 1. Спр. 33. Арк. 6-6 зв.. Установа розташувалася на вул. Тургенівській, буд. 55. Одночасно виник і Латиський центральний комітет. Та за доби Центральної ради вони не розгорнули повноцінно своєї діяльності, але зберегли свій статус після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського.

* * *

Таким чином, за доби Української Центральної Ради розпочалися реальні кроки до започаткування Україною двосторонніх відносин із країнами, створеними на «уламках» Російської імперії. Як зауважував О. Шульгин: «Блискучий розвиток нашої державности, який на певний час зробив Україну «оазисом» серед всеросійського безладдя звернув на себе загальну увагу. До Києва стали наїздити делегації від різних частин колишньої імперії царів і з захопленням дивитись на ту організаційну роботу, яка перейнята була всенароднім ентузіазмом. Дивитись і потім робити спроби досягти того ж й своїх країнах» Шульгин О. Fatum історії (спроба історико-психологічного аналізу) // Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи): статті, документи, промови. К.: Друкар, 1918. С. 15.. Це була перша спонука для приїзду представництв цих країн у Київ на початку 1918 р. Ключовий мотив їх появи в столиці УНР полягав у досягненні визнання Україною нових держав, отримання фінансової допомоги від УНР та налагодження товарообміну, необхідного знесиленим Першою світовою війною народам. Крім того, перебування в Києві представників Німецької та Австро-Угорською монархії створювало для них додаткову можливість звернутися до європейських країн з заявами про появу на карті світу нових держав. Загалом упродовж осені 1917 р. -- весни 1918 р. в Українській Народній Республіці доби Центральної Ради у Києві було зроблено спроби заснування офіційних представництв шляхом надання громадським організаціям обмежених консульських функцій для захисту підданих своїх держави або скерування спеціальних місій (переважно торговельних) з дипломатичними повноваженнями. Такі представництва заснували Азербайджанська Республіка, БНР, Латвія, Литва, Південно-Східний Союз. Окремий тип представництв складали військові комісаріати, діяльність яких полягала в забезпеченні переправлення додому військовиків, які були громадянами цих нових держав, після припинення військових дій на фронтах Першої світової війни. В зв'язку з тим, що вони опинилися в цей час на території України і досягли через переговори з українським урядом офіційного статусу, їм були делеговані часткові консульські функції -- захист прав та інтересів підданих своїх держав. Діяльність військових комісаріатів створювала підґрунтя для започаткування консульських зносин країн, які вони представляли, з Українською Народною Республікою. Перші офіційні представництва в УНР нових держав мали завдання отримати від УНР офіційне визнання держави, фінансову допомогу/позику, продовольство, або сприяти громадянам своїх країн щодо повернення додому, захищати їхні права та інтереси в країні перебування.

References

1. Shupa, S. (Ed.) (1998). Arkhivy Belaruskai Narodnai Reslubliki, 1, 1. Vilnia-Niu-York-Mensk-Praha, [in Belarusian].

2. Dovnar-Zapolskyi, M. (2003). Ystoryia Belarussyy. [in Belarusian].

3. Hasymly, M., Kupchyk, O., Damyrov, A. (2004). Ukraynsko-azerbaidzhanskye polytycheskye otnoshenyia: ystoryia y sovremennost. [in Russia].

4. Matyash, I. (Comp.), (Ed.), (2010). Istoriya ukrayins'koyi dy'plomatiyi: pershi kroky' na mizhnarodnij areni (1917-1924 rr.): dokumenty' i materialy. Kyiv [in Ukrainian].

5. Kancher, E. (1993). Yz ystorii obshchestvennykh, natsyonalnykh y revoliutsyonnykh dvyzheniy belorusov. Neman, 1, 136-138. [in Russian].

6. Kuksa, A. (2012). Ukraynskaia dyplomatyia nachynalas v Belarusi. Belarusskaia dumka, 11, 68-74. [in Russia].

7. Lebedzeva, V. (2003). BNR-UNR: pershy vopyt dziarzhaяnbikh stasunkaя (viasna 1918 h.). Arche=Pachatak, 8, 394-404. [in Belarusian].

8. Liebiedieva, V. (2016). Vytoky bilorusko-ukrainskykh vidnosyn (vesna 1918 r.). Ukraina dyplomatychna,17, 639-655. [in Ukrainian].

9. Matviienko, V. (2002). Ukrainska dyplomatiia 1917-1921 rokiv: na terenakh postimperskoi Rosii. [in Ukrainian].

10. Mikhaliuk, D. (2015). Belaruskaia Narodnaia Respublika 19181920 hh.: lia vytokau belaskai dziarzhaunastsy. [in Belarusian].

11. Mikhaliuk, D. (2004). Dyplomatychni znosyny Biloruskoi Narodnoi Respubliky ta Ukrainskoi Narodnoi Respubliky i Hetmanatu u svitli dokumentiv (berezen-hruden 1918 r.), Studii z arkhivnoi spravy ta dokumentoznavstva, 12, 107-114. [in Ukrainian].

12. Panasiuk, O. (2016). Biloruska Narodna Respublikau 1918-1919 rr.: vnutrishnia i zovnishniapolityka: Dys. ... kand. ist. nauk. Lutsk, 76-78. [in Ukrainian].

13. Pashkevich, (2007). Symon Rak-Mikhailoяski: staronki zhytstsia i dzeinastsi. Kufera Vilenshchyny, 1 (12), 4-30. [in Belarusian].

14. Polonska-Vasylenko, N. (2011). Spohady / Upor., vstup. st. i imennyi pokazhchyk V. Shevchuka. Kyiv. [in Ukrainian].

15. Rudovich, S. (2011). Chas vybaru. Prablema samavyznachennia Belarusi u 1917hodze. Minsk. [in Belarusian].

16. Shulhyn, O. (1918). Polityka (Derzhavne budivnytstvo Ukrainy i mizhnarodni spravy): statti, dokumenty, promovy. [in Ukrainian].

17. Verstiuk, V. (ed., 1997). Ukrainska Tsentralna Rada: dokumenty i materialy u dvokh tomakh, 2. Kyiv. [in Ukrainian].

18. Vabishchevich, A. (2000). Aliaksandr Tsvikevich (1883-1937). Bialoruskie Zeszyty Historychne, 14, 208-219.

Размещено на Allbest.ru