Російсько-українські війни 1917-1921 років: теперішнє в минулому

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАНУ

Російсько-українські війни 1917--1921 років: теперішнє в минулому

Владислав Версток

доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії Української революції 1917--1921 рр,

Анотація

Стаття присвячена російській агресії проти України столітньої давнини, яка сьогодні дозволяє краще і глибше зрозуміти причини і характер сучасної російсько-української війни. Автор намагається проаналізувати природу більшовизму, поєднання в ньому здавалось би непоєднуваного, гасел інтернаціоналізму, визнання права націй на самовизначення з споконвічним російським агресивним націоналізмом, месіанізмом, замаскованими ідеями «всесвітньої пролетарської революції». Автор звертає увагу на тактику цієї експансії, спроби зобразити її як внутрішню війну українців, через створення маріонеткових совєтських урядів, якими прикривався наступ російських збройних сил, насаджування совєтської влади шляхом терору, з одночасним визиском українських економічних ресурсів. В статті робиться висновок, що саме російська агресія змінила характер Української революції, змусила державотворчу енергію перенаправити на захист не до кінця сформованих державних інституцій. Окупація України радикально вплинула на подальший хід вітчизняної історіїХХ ст.

Ключові слова: Україна, Росія, війна, більшовики, совет народних комісарів, «красний терор».

Abstract

Russian-Ukrainian wars of 1917--1921: the present in the past

Vladyslav Verstiuk Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of History of the Ukrainian Revolution, 1917--1921, Institute of History of Ukraine, NAS of Ukraine,The article covers the topic of the Russian aggression against Ukraine a century ago, which provides a better and deeper understanding of the reasons and nature of the modern Russian-Ukrainian war today. The author analyzes the nature of Bolshevism, its seemingly incompatible combination of the slogans of internationalism, the recognition of the rights of nations for self-determination, with the original Russian aggressive nationalism, messianism, disguised ideas of the "world proletarian revolution". The author draws attention to the tactics of this expansion, attempts to depict it as an internal war of Ukrainians through the creation of puppet Soviet governments, which covered the offensive of the Russian armed forces, the establishment of Soviet power through terror, and simultaneous exploitation of Ukrainian economic resources. The article concludes that it was the Russian aggression that changed the nature of the Ukrainian revolution, forced the state-building energy to be redirected to the defense of incompletely formed state institutions. The occupation of Ukraine had a radical effect on the_ further course of national history in the 20th century.

Key words: Ukraine, Russia, war, Bolsheviks, Council of People's Commissars, "red terror ".

В совєтські часи однією з найпоширеніших тем, які розробляли вітчизняні історики і активно використовували пропагандисти, була тема дружби народів. Особливо близькими подавалися відносини росіян і українців. Їх походження з однієї колиски було історіографічною аксіомою і не терпіло сумнівів та заперечень, бо комуністична ідеологія передбачала в майбутньому злиття націй. Нічого спільного з реальним життям тема дружби народів не мала, нею успішно приховували процеси русифікації та асиміляції, які в пізньому СРСР набрали потужного розвитку, а в кінечному випадку, як не парадоксально звучить, стали однією з причин розпаду комуністичної імперії. Вже в 1990-ті роки минулого століття постулати дружби і братерства були поставлені Росією під знак питання. Претензії на Крим, маніпуляції біля острова Тузла, війни у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії були першими сигналами, які свідчили про експансіоністські плани Кремля з відновлення тепер вже посткомуністичної імперії. Окупація Криму та частини Донбасу 2014 р., фактично поставили Україну в стан війни з Росією, активна фаза якої відновилася 24 лютого 2022 р. Війна стала останньою крапкою в розмовах про дружбу народів, велику російську історію і культуру, її винятковий вплив на історію і культуру українську, натомість виявила хижий російський націоналізм, імперіалізм та комунізм совєтських часів, зафарбовані ріками крові народів, які з різних обставин потрапили в орбіту російської влади. Орбіту, вирватися з якої як з в'язниці неймовірно складна і небезпечна справа. Українці кілька разів робили такі спроби. Здається, Богдан Хмельницький в останні роки свого життя зрозумів хибність Переяславської угоди. В ранньомодерні часи вирватися з удушливих російських обіймів намагалися гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа, в ХХ столітті гасло самостійності стало символом Української революції 1917-1921 рр. Революційний порив початку ХХ ст. був настільки сильним, що Росії знадобилося кілька років, кілька військових кампаній, щоб знову окупувати Україну. В сьогоднішній війні, яку веде Росія проти України і яку часто називають гібридною, дуже багато подібного з подіями столітньої давнини. Насамперед варто вказати на облуду російської більшовицької пропаганди, цинізм політичних лідерів, які публічно говорили одне, а робили інше, їхні спроби зобразити відверту агресію внутрішньою класовою боротьбою українців, братською допомогою трудящим у боротьбі з націоналізмом. Не можна не звернути увагу на неймовірну жорстокість при веденні військо- 2022. Випуск 17 вих дій і масовий терор проти цивільного населення красними військами, чекістами, представниками інших силових структур, повну відсутність у них моралі, пограбування економічних ресурсів України. Це арсенал, який активно користується сучасна російська влада. Спробуємо показати це на фактах.

В лютому 1917 р. в Росії було повалено самодержавство. Революція відкрила для українців шлях до відновлення власної державності, проте Тимчасовий уряд Росії робив все від нього залежне, щоб уповільнити цей процес. Більшовицький лідер В. Ленін, який вів з урядом боротьбу за владу, критикував військового міністра Керенського за заборону Всеукраїнського військового з'їзду і визнавав за українцями право на самовизначення. Але за кілька місяців ленінська риторика зазнала суттєвих змін.

В листопаді 1917 р. більшовики захопили владу у Петрограді, Українська Центральна Рада на падіння Тимчасового уряду відреагувала проголошенням Української Народної Республіки як федеративної частини демократичної Росії, але більшовицький уряд не визнала. Кінець 1917 року був моментом потужної дезінтеграції Росії, на теренах якої виникали регіональні державні утворення. Білоруська рада у «Грамоті до білоруського народу» засудила дії більшовиків у Петрограді, підтримала Комітет порятунку батьківщини і революції, створений у Ставці верховного головнокомандувача. Тоді ж «Союз об'єднаних горців Кавказу» створив спочатку уряд Гірської республіки, а згодом -- Тимчасовий Терсько-Дагестанський уряд. 29 листопада в Уфі татарські національні збори проголосили створення Урало-Волзьких штатів. У грудні загальноказахський з'їзд проголосив на території Казахстану (тоді Киргизії) Алаську автономію, обрав партійно-урядовий центр «Алаш-орда». Надзвичайний загальносибірський обласний з'їзд у Томську ухвалив рішення про автономію Сибіру. До цього переліку можна додати Кримськотатарський національний, Військовий Донський та Кубанський крайовий уряди. Фінляндія, Польща, Литва були в процесі оформлення своєї державності та незалежності.

Не остання роль тут належала Україні. Доля майбутнього Росії не була визначеною, мало хто вірив у те, що влада на довший час залишиться у більшовицьких руках, навіть в середині більшовицької партії не було єдності в цьому питанні. Більшовик Г. Лапчинський, описуючи події кінця 1917 р. відзначав, «що ніхто з нас не був цілком певним, що рада народних комісарів, наша більшовицька влада, протримається довгий час, подолає всі труднощі й опір, що їх чинилося зо всіх боків. Адже ж проти неї був «Вікжель», німці, Дон, урядовницький саботаж, міські думи» Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської радянської влади // Летопись революции, 1927, № 5-6. С. 59..

За таких умов якийсь час совєт народних комісарів не виявляв відкритої ворожості і навіть інтересу до УЦР, а місцеві, київські більшовики не могли нічого суттєвого протиставити УЦР. Для красного Петрограду головна небезпека виходила від Ставки верховного головнокомандуючого і військ, які могли піти на Петроград, тому першим головним завданням більшовиків була нейтралізація Ставки. Протягом листопада їм вдалося це завдання успішно вирішити.

Центральна Рада оголосила себе прихильником якнайшвидшого завершення світової війни, підписання всіма воюючими країнами мирного договору, який би носив демократичний характер, не містив анексій і контрибуцій, забезпечив би право націй на самовизначення.

Найновіші демократичні підвалини української державності були зафіксовані в проекті Конституції УНР, робота над яким була завершена 10 грудня 1917 р. Знайомлячи громадськість України з основами майбутньої Конституції, М. Грушевський 7 листопада в «Народній волі» писав, що «основні принципи будучого політичного ладу України, як його проектує комісія Центральної Ради, -- республіка демократична не на словах тільки, а й на ділі, де не лишається місця ніякому «лічному режимові», де виконавча власть поставлена в докладно означені рамці».

За конституційним проектом УНР була складовою частиною федеративної Російської республіки, але суверенне право на її території належало українському народові і здійснювалося через Всенародні збори українські (вищий державний законодавчий орган). Ці збори утворювали вищу виконавчу владу (кабінет міністрів). Третьою гілкою влади УНР мав бути генеральний суд, який обирався спільно Всенародними зборами та судами земель України. Територія України оголошувалась неподільною, складалася вона із земель, яким надавалися права самоврядування. Широкі політичні права і свободи отримували громадяни України. Трохи згодом був ухвалений закон про національно- культурну автономію, який забезпечував широкі права національним меншинам.

Для більшовиків, насамперед їх лідера Леніна, головною метою була всесвітня пролетарська революція, досягнути якої можна було розпалюванням класової боротьби, перетворенням світової війни в громадянську, втягуванням в цей процес інших країн. Виходячи з різної політичної філософії українців і більшовиків, неважко прийти до висновку, що конфлікт між ними був неминучим. Це пізніше визнавали представники обох сторін Згаданий вище Г. Лапчинський пише в своїх спогадах про ситуацію кінця листопада 1917 р.: «ось тоді ми відчули, що Жовтневу революцію на Україні не можна буде вважати за здійснену, поки існуватиме українська Центральна Рада та її Генеральний секретаріат, в тих формах, в яких вони на той час існували. Ми відчули, що треба розв'язати питання про владу у всеукраїнському масштабі». Див.: Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської радянської влади // Летопись революции, 1927, № 5-6. С. 55.. Проте його розвиток був складним і тривав до кінця 1917 р. поки не обернувся відкритою збройною боротьбою. Найважливіші його події відбувалися в Києві, Петрограді, Харкові, Південно-Західному та Румунському фронтах, Бресті.

Зосередження влади в руках Центральної Ради, звичайно, не входило до більшовицьких планів. Але об'єктивно ситуація склалася так, що одразу вступити у безпосередній конфлікт з Центральною Радою більшовики не могли. Для цього їм банально не вистачало власних сил. За даними мандатної комісії УІ з'їзду партії більшовиків в Україні нараховувалося 22303 члени партії. При цьому треба взяти до уваги географічний аспект. З названого числа 15818 більшовиків, тобто більше двох третин належали до організацій Донецько-Криворізького басейну. Тоді як на Київ і область припадало лише 4985 членів партії Скрипник М. Начерк історії пролетарської революції на Україні // Червоний шлях, 1923, № 2. С. 72.. Більшовизація Рад в Україні восени 1917 р., безумовно, мала місце, але опоненти більшовиків у радах -- російські есери і меншовики -- ще остаточно не здали своїх позицій і, як відомо, негативно поставилися до заколоту у Петрограді. Отже, щоб не мати в Україні проти себе суцільний фронт української та російської демократії, більшовикам було невигідно і небезпечно загострювати вкрай стосунки з УЦР. До того ж, вони потрапили в глухий кут марксистської ортодоксії, яка одночасно визнавала і право нації на самовизначення, і непримиренність класової боротьби всередині нації. Отже, теорія вимагала від більшовиків підтримувати УЦР як лідера національно-визвольного руху, і вести з нею боротьбу як з непролетарською організацією. Ця обставина, як згадувала Є. Бош, поділила Київський комітет більшовиків на дві частини: «ухил «більшості» комітету в бік «обережної політики» у ставленні до дрібної буржуазії, боязнь відштовхнути її своїми «необережними» виступами схиляли членів комітету до тимчасового визнання Центральної Ради державною владою і до порозуміння з нею» Бош Е. Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. М.-Л.: Госиздат, 1925. С. 78.. Поділеним був не лише київський комітет, поділеними були більшовики в Україні і ідейно, і організаційно. Що змусило М. Скрипника у своєму

«Начерку історії пролетарської революції на Україні», опублікованому 1923 р. визнати, що «фактично в 17 році на Україні не існувало жадного партійного центру більшовиків, жадного центру для скупчення сил пролетаріату в боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру (він мав на увазі УЦР -- В.В.)» Скрипник М. Начерк історії пролетарської революції на Україні // Червоний шлях, 1923, № 2. С. 73.. Через рік поділ на «правих» і «лівих» став відмітною рисою КП(б)У.

Підтвердження думки про те, що більшовики не почувалися на силі вступити у конфлікт з Центральною Радою, знаходимо в спогадах В. Затонського, своєрідно про це пише й М. Скрипник. Не зважаючи на всю більшовицьку ортодоксію, якою пронизані його «начерки», він визнає, що наприкінці 1917 р. «В Київі цілком панувала ЦР та її Генеральний Секретаріят. Там була лабораторія, де формувалися нові військові частини, що розсилалися ЦРадою у всі кінці України. Там диктатура буржуазії продавала робітництво і терором росправлялась з його керов- никами, як то було з Леонідом П'ятаковим та иншими. А з Київа вплив українського соціял-патріотизму та УЦР росповсюджу- вався по инших містах Київщини, Поділля, Волині, Кремен- чужщини, Катеринославщини. В Катеринославі саме в ті часи гайдамаки захопили владу до своїх рук, пропускаючи через Катеринослав лише козаків на Дон. В Одесі була влада більшовицького «Румчероду», але одночасно малися військові частини, прихильні до УЦР. В Миколаїві при непевній більшості більшовиків меншовицька меншість гальмувала радянське будівництво і робила можливим виступ українських націоналістів. На південно-західньому фронті більшовицькі частини, що складали переважно військову силу, і навіть нейтральні частини стихійно демобілізувалися і йшли через Київ, де ЦР роззброювала їх; і чим більш вона це робила, тим більше стихійно вони йшли на Київ, весь час ведучи бійку і навіть справжні бої з військовими частинами, що залишилися під впливом ЦР. Це були часи величезного сумбуру і роскладу УЦР, хоч майже вся

Україна, села включно всі, а міста майже всі знаходилися під фактичною владою УЦР» Там само. С. 84..

Сам факт визнання більшовиками влади УЦР мав, безумовно, позитивне значення для останньої. Вона, в свою чергу, не збиралася спеціально загострювати взаємини з більшовиками. На те вказувала постанова Генерального секретаріату від 4 листопада, в якій було ухвалено вдаватись лише до «заходів ідейної боротьби з большевизмом для безкровного полагодження справи і тільки на випадок оружного виступу ужити сили» Українська Центральна Рада. Док. і матеріали у двох томах. К., 1996. Т. 1. С. 392.

* Є. Бош пізніше у своїх спогадах визнала, що з проголошенням ІІІ Універсалу «в Київському комітеті склалася повна розгубленість» (Бош Е. Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. М.-Л.: Госиздат, 1925. С. 82)..

Проголошення Української Народної Республіки призвело київських більшовиків до повної розгубленості. У їх арсеналі не виявилося акції, адекватної Універсалу. Невеличка передова стаття в «Пролетарской мысли» 10 листопада «Досить дипломатії», в якій робилася спроба зобразити Універсал «звичайною буржуазною демократичною декламацією і тільки», лише підкреслювала шоковий стан більшовиків*. Щоправда, була спроба силового тиску на УЦР з боку більшовицького ВРК. 8 листопада він оголосив «наказ № 1», яким вимагав від усіх військових частин Києва провести перевибори командного складу, а протоколи перевиборів подати на затвердження у ВРК. Окрім того, наказувалося подати до ВРК списки особового складу частин, відомості про зброю, транспорт, інше майно. Та спроба продемонструвати свій вплив на частини міського гарнізону мала жалюгідні наслідки. Наказ виконали лише третій авіапарк та дві дружини ополченців. Виконком Ради солдатських депутатів одразу ж відмежувався від цієї акції, оголосивши через пресу, що «ВРК є організацією однобокою більшовицькою, всією

Радою солдатських депутатів КВО не визнаною», а накази по гарнізону може видавати лише призначений УЦР командуючий округом 1917 год на Киевщине. Хроника событий / под. ред. В. Манилова. К.: Госиздат Украины, 1928. С. 369-370..Того ж дня при штабі КВО з метою його контролю було створено спеціальну комісію, до складу якої увійшли представники Центральної Ради, міської думи, ради солдатських депутатів округу та міської ради робітничих депутатів.

Кілька спроб місцевих більшовиків підштовхнути об'єднаний виконком київських совєтів до перебрання влади у Києві були не просто відхилені, а й завершилися рішенням об'єднаного виконкому про підтримку Центральної Ради та організації міської влади за коаліційним принципом з представників совєтів, УЦР, міської думи. В інших містах України і навіть найбільших промислових центрах більшовикам теж не вдалося взяти владу у свої руки.

Добре розуміючи вагу України в економіці Росії, її природні багатства, продовольчий потенціал, більшовики, будучи такими ж імперіалістами як і решта політичної російської еліти, не могли залишити Україну поза своїми планами поширення влади на якомога більшу частину Росії. За таких умов в Петрограді почали складатися плани захоплення України. Вони передбачали складну комбінацію політичного і військового тиску на УЦР.

Спочатку проти Української Центральної Ради була спрямована ціла серія політичних ударів. Насамперед, розгорнулася ідеологічна війна, метою якої була дискредитація Ради. Йшлося про те, щоб переконати суспільство в її контрреволюційності і буржуазному націоналізмі. 26 листопада Раднарком опублікував звернення до населення, в якому повідомляв про контрреволюційне повстання генералів Каледіна, Дутова, Корнілова, на яких обрушив зливу демагогічних звинувачень у спробі зірвати справу миру, вирвати владу з рук совєтів, забрати землю від селян, а солдатів і матросів змусити проливати кров за прибутки

російських і союзних капіталістів. До цих «контрреволюціонерів» була долучена «буржуазная Центральная Рада Украинской Республики», звинувачена в тому, що веде «борьбу против украинских советов, помогает Калединым стягивать войска на Дон, мешает советской власти направить необходимые военные силы по земле братского украинского народа для подавления Калединского мятежа» Собрание узаконений и распоряжений правительства за 19171918 гг. Управление делами Совнаркома СССР. М., 1942. С. 45-46.. Це був перший дзвінок, перша погроза.

Спочатку більшовики намагалися реалізувати план «мирної» совєтізації України. 24 листопада в інтерв'ю газеті «Известия ВЦИК» Й. Сталін висунув вимогу проведення в Україні референдуму з питання самовизначення, але категорично заявив, що влада в Україні повинна належати совєтам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Вони разом з УЦР, а якщо вона відмовиться, то і без неї, повинні скликати Всеукраїнський з'їзд совєтів для вирішення питання про владу і стосунки з Росією. Тільки таким шляхом, вважав Сталін, можна виявити волю мас, а без цього Раднарком відмовлявся визнати владу УЦР законною. Як показали подальші події цей план не спрацював.

Одночасно місцевими більшовиками у Києві готувався збройний виступ. Він був упереджений діями українських військових, які в ніч з 29 на 30 листопада роззброїли 3-й і 5-й авіапарки, понтонний, залізничний та зв'язковий (телеграфний) батальйони, важкий артилерійський дивізіон, червону гвардію заводу Гретера і Криванека та ін. та вислали ці частини за територію України. Ранком 30 листопада був арештований голова більшовицького ВРК Л. Пятаков та ще кілька більшовиків Нариси історії Української революції 1917-1921 років. У 2-х кн. Кн. 1. К., 2011. С. 220.. На жаль, цей превентивний і успішний захід був половинчастим. Більшовицька організація в Києві продовжувала діяти, мало того вона готувала і 3-5 грудня провела в місті обласний з'їзд РСДРП(б), в якому взяли участь 47 делегатів від 22 партійних організацій семи губерній та парторганізацій Південно-Західного фронту. На цей з'їзд 1 грудня до Києва з Петрограда прибула більшовицька делегація у складі Г. Зінов'єва, С. Рошаля та З. Ліліної. Окрім того, Зинов'єв у міському театрі зробив доповідь, в якій гостро критикував УЦР1917 год на Киевщине. Хроника событий / под. ред. В. Манилова. К.: Госиздат Украины, 1928. С. 426..

Обласний з'їзд мав два важливі завдання. Він зробив спробу об'єднати всі більшовицькі організації в Україні в єдину партійну організацію як складову частину більшовицької партії з назвою «РСДРП(б) -- Соціал-демократія України» Латинський Г. З перших днів всеукраїнської радянської влади // Летопись революции, 1927, № 5-6. С. 61.. Був навіть обраний головний комітет цієї організації у складі 9 осіб М. Яворський наводить прізвища обраних до комітету: Бош Є., Авсен Б., Шахрай В., Олександров, Горвіц О., Люксембург В., Латинський Г., Затонський В., Кулик І. Див.: ЯворськийМ. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. Харків: ДВУ, 1923. С. 43., але реального об'єднання так і не сталося. Головним питанням на з'їзді було питання про владу, про ставлення до УЦР і ГС; про Всеукраїнський з'їзд Рад, на проведення якого дала згоду Центральна Рада і який мав відкритися 5 грудня. За пропозицією Є. Бош всі кращі сили більшовиків треба було спрямувати на цей з'їзд. З метою захоплення керівництва з'їздом (для «ответственного и идейного руководства съездом») була обрана спеціальна команда у складі Є. Бош, В. Шахрая, В. Аусема Там само. С. 63.. За кілька днів до скликання Всеукраїнського з'їзду совєтів більшовицькі лідерм провели ще одну пропагандистську акцію з подвійною метою: піднести роль совєтської влади і одночасно принизити Центральну Раду. В чому вона полягала. Ще з літа 1917 р. УЦР зверталася до Тимчасового уряду з вимогою повернути з Росії українські історичні реліквії. Тимчасовий уряд з тим не поспішав, а ось більшовицький уряд вирішив це зробити. 1 грудня «Газета Временного Рабочего и Крестьянского Правительства» не просто повідомила про таке рішення, а й описала урочистий сценарій передачі, в якому передбачалося виготовлення спеціальної грамоти з таким текстом: «Братья Украинцы! В хранилищах Петербурга ваши знамена, пушки и булава свидетельствуют о вашем угнетении именем великорусского -- угнетателями этого народа. Ныне нет больше угнетенных народов в свободной России. Центральный Исполнительный Комитет Советов Рабочих, Солдатских и Крестьянских Депутатов возвращает вам трофеи, как память о вашей славной борьбе за свободу. Народ великорусский и революционный Петербург с приветом посылает вольному Киеву священный дар в знак братства народов. Да славится и крепнет братский союз свободных народов Росси и всего мира, да исчезнет вражда и даже тень угнетения одной нации другою». Які теплі, чудові слова, яка реклама миролюбивої совєтської влади. Одне завдання виконано. А що ж з Центральною Радою? Газета повідомила, що представники УЦР просили передати реліквії у їх руки, але в їх мандатах така передача не була передбачена, а головне не було звернення «к Совету Народных Комиссаров, как законной Верховной власти в России». В зв'язку з цим, а також із-за «резкой формы, в которой представители Рады вели дальнейшие переговоры с Народными Комиссарами», останні вирішили переговори про терміни і порядок передачі реліквій вести з українською секцією Всеросійського виконкому рад, а цінності передати в руки представника цієї секції. Тобто і цінності не віддали, і Центральну Раду поставили на місце. А так все чудово: «брати українці» Газета Временного Рабочего и Крестьянского Правительства, 1917, 1 декабря..

Якщо у Києві операція по знешкодженню більшовицьких формувань пройшла безкровно, то в Одесі розгорнулися справжні бої, які тривали кілька днів. Після заборони Українською міською радою відправки на Дон місцевого пробільшовицького загону, який складався з красногвардійців та моряків, більшо- 2022. Випуск 17 вики 30 листопада здійснили напад на гараж української військової частини, захопили кілька автомобілів, після чого зробили спробу захопити арсенал. Наступного дня в місті відбулися масові збройні сутички між «красной гвардией» і гайдамаками. Особливо кровопролитними бої були в районі Пересипі, біля міського театру, на Пушкінській вулиці, Миколаївському бульварі та вокзалі. Вокзал, телефонна станція та деякі інші пункти в центрі міста неодноразово переходили з рук в руки. За повідом- ленями більшовицької преси гайдамакам не вдалося отримати перемогу в цих боях. За проукраїнським джерелами результати боїв виглядали дещо інакше: на чотирьох вбитих гайдамаків прийшлося біля 300 вбитих красногвардійців, в тому числі їх командир та начальник штабу. Після прибуття до міста 3 грудня чотирьох ешелонів українських військ перемога українців не надавалась сумніву Голос революции, Одесса, 1917, 2, 3 декабря; Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т. Т. 1: 4 березня -- 9 грудня 1917 р. / Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін. К.: Наукова думка, 1996. С. 520, 578.. Одразу після цих подій Генеральний секретаріат створив слідчу комісію, яка встановила, що населення Одеси обурене поведінкою «красной гвардии», яка лише частково складалася з робітників, а у більшості з портових хуліганів, яким більшовики роздали зброю, також було встановлено, що грабунки в місті, які приписувалися гайдамакам, здійснювали переодягнені в гайдамацьку форму невідомі особи. Після завершення конфлікту ситуація в місті змінилася на користь українських сил, всі політичні партії, включно з більшовиками, вирішили взяти участь у виборах до Всеукраїнських Установчих зборів. В. Голубович, який робив доповідь від імені комісії на засіданні Генерального секретаріату, відзначив упадок більшовизму на Румунському фронті, де, на його думку, уряд «може цілком опертися на всі соціалістичні організації». Також йшлося про необхідність створити Морське секретарство та почати українізацію Чорноморського флоту Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т. Т. 1: 4 березня -- 9 грудня 1917 р. / Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін. К.: Наукова думка, 1996. С. 519-523..

Більшовицький совнарком знайшов ще один спосіб тиску на УНР. Він дав вказівку Центробанку припинити надсилання готівкових коштів державному банку у Києві. Брак готівки одразу загострив соціальні і особливо військові потреби. Штаби Румунського та Південно-Західного фронтів повідомляли про відсутність коштів, про припинення їх фінансування Петроградом , і просили відкрити його з Києва. Вони просили понад 40 млн крб., тоді як у Державному банку було лише 6 млн крб. готівки. Засідання ухвалило почати переговори з деякими комерційними банками Петрограда та Москви про кредит і з цією метою запросити до Києва кількох банкірів. У відповідь Генеральний секретаріат вирішив постачання продовольства у Росію вести лише за гроші, причому третину вартості отримувати в золоті. Одночасно ухвалено припинити вивіз цукру з України Там само. С. 517-519.. 11 грудня Генеральний секретаріат ще раз розглянув питання постачання хліба з України російським арміям. Він висловився за постачання хліба, але поставив умову армії «вплинути на Совіт народних комісарів, щоб він негайно припинив війну з Україною, признав Українську Народню Республіку і не вмішувався цілком в її внутрішні справи» Там само. Т. 2: 10 грудня 1917р. -- 29 квітня 1918 р. / Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін. К.: Наукова думка, 1997. С. 13-14.. Однак війна відозв, резолюцій і телеграм українській стороні відчутного успіху не принесла.

Зрозумівши, що місцевими силами в Україні вони нічого не досягнуть, більшовицькі лідери в Петрограді зробили ставку на відкриту збройну агресію, яка почалася з висунення ультимативних вимог до української влади. Ленін і Троцький підго- 2022. Випуск 17 тували «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», який був надісланий до Києва 3 грудня 1917 р. Фактично вони повторили звинувачення закладені у відозву 26 листопада. Складений у відверто неприйнятній для українців формі він оголошував Україні війну в разі відки- нення висунених вимог. Саме на цьому і будувався більшовицький розрахунок, адже рішення про військове втручання у справи України було ухвалено за декілька днів до ультиматуму. Про це досить відверто писав у «Записках о гражданской войне» В. Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялося абсолютно невідворотним, і при мені тов. Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ ... ультиматум» Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 1. М., 1924. С. 48..

Дійсно більшовицько-українські стосунки на початку грудня досягли високої напруги. 4 грудня на засіданні Генерального секретаріату було затверджено відповідь на ультиматум РНК. Зокрема у документі зазначалося, що «неможливо одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася, як це робить «Совет народных комиссаров» Великоросії щодо Народної Української Республіки» Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т. Т. 1: 4 березня -- 9 грудня 1917 р. / Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін. К.: Наукова думка, 1996. Т. 1. С. 498-500.. В умовах, що склалися Генеральний секретаріат схвалив акт про утворення з Південно- Західного та Румунського фронтів єдиного Українського фронту (головнокомандуючий генерал Щербачов, начальник штабу генерал Головін) та затвердив звернення до воїнів-українців Південно-Західного та Румунського фронтів і тилу. Генеральний секретар військових справ С. Петлюра інформував присутніх про військове становище в Україні. Зокрема він повідомив, що штаб Українського фронту знаходиться під контролем українських військ, а самозванний військово-революційний комітет заарештовано. Штаб Південно-Західного фронту, радіо-телеграф та інші технічні служби теж під українським контролем, більшовицькі частини роззброюються. Роззброєння іде на ст. Козя- тин та у Білій Церкві. Петлюра запропонував урядові ухвалити план мобілізації частин «вільного козацтва» та додатково асигнувати один мільйон карбованців на справу організації Української армії. Пропозиції були реалізовані урядом .г.

Там само..

Ультиматум совнаркому справив негативне враження на делегатів Всеукраїнського з'їзду рад, які зібралися у Києві 5 грудня. Вони одностайно підтримали Центральну Раду, а більшовики на з'їзді опинилися в зачній меншості. Не зважаючи на це, українці намагалися знайти з більшовиками якийсь компроміс. Лапчинський згадував, що вечором 5 грудня «від імені правих есдеків та уесерів Порш робив спробу збалакатися з нами, але переговори жодних наслідків не дали». Він же пояснює чому так сталося. Головна причина полягала в тому, що «ми не могли відступитися від основного пункту нашої платформи -- визнання Жовтневого перевороту в Петербурзі та передачі всієї влади радам робітничих, салдатських та селянських депута- тів» Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської радянської влади // Летопись революции, 1927, № 5-6. С. 63.. Фактично це говорило про те, що, публічно на з'їзді засуджуючи ленінський ультиматум, місцеві більшовики з ним солідаризувалися. Демонстративне залишення з'їзду, оголошення його нелігітимним та наступний переїзд їх до Харкова вказують на певну логіку їх поведінки. більшовизм націоналізм месіанізм революція

Перші російські підрозділи прибули у Харків 9 грудня. Вони запевняли, що знаходяться у Харкові тимчасово транзитом, бо їх метою є похід на Дон. Однак за наказом Р. Сіверса в ніч на грудня було підступно розброєно українські частини.

грудня до Харкова прибув командувач російськими совєт- ськими військами В. Антонов-Овсієнко. Місто зробилося плац- 2022. Випуск 17 дармом російських військ. Практично одночасно у Мінську, Полоцьку та Пскові були арештовані українськіх фронтові та армійські ради. Генеральний секретар військових справ УНР С. Петлюра направив до совєтського верховного головнокомандуючого російської армії М. Криленка протесні телеграми проти цих арештів, але результату вони не дали. Передислокація українізованих частин в Україну практично припинилася Народна воля, 1917, 10 грудня..

Під охороною більшовицьких військ у Харкові нашвидкоруч 11-13 грудня було інсценізовано всеукраїнський з'їзд совєтів. Відбулося це так. 11 грудня у місті мав відкритися ІІІ з'їзд совєтів Донецько-Криворізької області. На з'їзд прибули представники лише 46 з 140 совєтів області, що означало його не- правочинність. Але до нього долучилася незначна кількість більшовицьких делегатів, які залишили Всеукраїнський з'їзд рад у Києві. В результаті гострих дискусій все-таки було досягнуто домовленості об'єднати роботу з'їздів, в першій половині дня проводити засідання обласного з'їзду, а у вечірні години -- Всеукраїнського. Таким чином, на цьому з'їзді були представлені 89 совєтів з 200 існувавших в Україні. Це не завадило визнати його правочинність. В результаті роботи з'їзду був обраний Центральний виконавчий комітет совєтів України (ЦИКУКа) у складі 41 чоловіка, а в ухваленій на з'їзді резолюції наголошувалося: «Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітниче-селянських мас політиці Центральної ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер» Нариси історії Української революції 1917-1921 років / Авт. кол.: В. Ф. Верстюк (кер.) та ін. У 2-х кн. К., 2011. Кн. 1. С. 224.. З'їзд був цілком в руках більшовиків, він вітав повстання в Петрограді, політику РНК, проголосив встановлення совєтської влади в УНР. ЦИКУКа створила Народний секретаріат -- совєтський уряд України. Членів цього уряду в

Україні ніхто не знав і не визнавав В. Затонський згадував, що «народні секретарі називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого. Простота звичаїв у той час взагалі була велика і плутанина розумінь також. Наприклад, жодним способом не щастило нам відокремити функції народного секретаря фінансів від обов'язків касира. Та й взагалі в кожного цілісінький комісаріат, або, як тоді називали секретаріат, був у кишені. Я приїхав, коли уряд було вже сконструйовано. Було ухвалено голови не обирати. Так і жили собі без голови». Див.: Затонський В. Уривки з спогадів про Українську революцію // Літопис революції, 1929, № 4. С. 159. Інший більшовицький діяч Г. Лапчинський писав про совєтський уряд України, як про малочисельну і невпливову групу, якій «довелося зустрічати опір серед товаришів однопартійців (наприклад у Харкові та Катеринославі), інколи дуже жорстокий». Див.: Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської радянської влади // Летопись революции, 1927, № 5-6. С. 50., а от у Петрограді його одразу привітали як утворення «истинно народной советской власти на Украине». Раднарком обіцяв «новому правительству братской республики» повну підтриму у справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України» Известия ЦИК, 1917, 17 декабря.. На початку січня 1918 р. народного секретаря В. Затонського було затверджено представником «вільної Української Республіки до Ради Народних Комісарів з ухвальним голосом у справах, що стосуються України, і з дорадчим голосом в інших питаннях» Морозов В. Володимир Петрович Затонський. К., 1967. С. 62-63..

Це був, здається, перший випадок створення фіктивного уряду, до якого вдалися більшовики, але згодом вони активно використовували подібну практику. Можна сказати, що це був їх улюблений політичний трюк. Спочатку на своїй чи контрольованій їх військами території створити «революційний уряд», який одразу виголошував своїм завданням захист прав трудящих та поширення більшовицької влади на необхідні території, а вже далі російські більшовицькі війська під егідою такого уряду здійснювали інтервенцію. До цього сюжету нам ще доведеться повернутися.

Під прапорами українського совєтського уряду російскі красні війська розпочали окупацію України. Якийсь час Антонов- Овсієнко зволікав з наказом про наступ на Київ. Причина крилася в тому, що в «українського» уряду не було українських військ. «Що я за «український військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже, контрреволюційне?», -- бідкався В. Шахрай Латинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції, 1928, № 1. С. 171.. Нарешті йому вдалося розагітувати частину українізованого полку, з якої утворили невеликий загін «червоного козацтва» «Властиво, українського війська в нас було дуже мало. Був у нас один загін червоного козацтва. Цей загін утворено ще наприкінці грудня, і його задумано, як регулярну військову частину, підпору радянської влади на Україні. Назву „червоні козаки” їм дано на противагу до „вільних козаків” Центральної Ради» -- свідчив В. Затонський. Див.: Літопис революції 1929. № 5. С. 115.. Справа була полагоджена, українське військо з'явилося. Лише після цього наприкінці грудня 1917 р. В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ від Харкова на Катеринослав. Полтаву і Київ. Попередньо, як свідчив М. Скрипник, «% всіх членів ВУЦВИК'у кинуто по губер- нях, містах та селах України -- до Катеринославу, Полтави, Чернигова, Єлісаветграду й инш. для організації збройного повстання проти УЦР» Скрипник М. Начерк історії пролетарської революції на Україні // Червоний шлях, 1923, № 2. С. 78.. Тобто більшовики були п'ятою колоною, яка підривала владу УНР з тилу.

Командувати військами, що рухалися на Полтаву-Київ, В. Антонов-Овсієнко призначив М. Муравйова, відомого згодом авантюриста, який закликав громадян УНР коритися совєтській владі і відверто писав у своїх відозвах: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії» Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. Т. 2. Відень, 1921. С. 149.. Про маріонетковий характер «совєтського уряду» України говорило й призначення Леніним свого близького соратника С. Орджоні- кідзе надзвичайним і повноважним комісаром району України. Саме на нього та Антонова-Овсієнка, а не на совєтський уряд, Лєнін покладав завдання по захопленню та визиску України. Широко відомі його телеграми до цих персон, в яких він вимагав застосовувати найенергійніші революційні заходи для відправки в Росію ешелонів з хлібом, бо інакше Петроград сконає. Як вважав Дж. Мейс, здобуття продовольства для Росії було головним мотивом більшовицького вторгнення в Україну, принаймні він стверджує, що більшовики не зробили жодних спроб до вирішення національного питання в Україні Мейс Д. Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм в радянській Україні 1918-1933. К., 2018. С. 57.. І все ж тут не все так просто. Створення в Харкові Народного секретаріату як совєтського уряду України говорило про більшовицьке ставлення до України не як до частини російської території, скажімо, як до якоїсь Тамбовської губернії, бо там створення уряду не передбачалося, а влада просто захоплювалася. Очевидно просто захопити Україну більшовикам заважала згадана вище марксистська ортодоксія. Право націй на самовизначення змушувало принаймні про людське око зображати військовий напад як внутрішню українську проблему.

Не випадково Л. Троцький у Бресті в січні 1918 р., в момент початку мирних переговорів з країнами Четверного союзу, зробив цікаву заяву, в якій відзначив: «Самоозначення України відбувається в формі Народної Республіки; в ній нема жодних окупаційних військ, і політичне життя відбувається там вільно; на Україні є всюди вільно обрані ради робітничих, солдатських і селянських депутатів; не можна сумніватися, що процес само- означення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє завершення» Газета Временного рабочего и крестьянского правительства, 1918, № 2 (47), 4 января.. Це був відвертий політичний цинізм, чергова брехня, за якою стояв розрахунок, що процес, розпочатий створенням «совєтського уряду» та підкріплений наступом російських військ, «знайде своє завершення». На жаль, так воно і сталося. Не останню роль тут відіграла розкладницька роль перших більшовицьких декретів про мир і землю, які закликали до самочинного припинення війни та захоплення землі. В країні більшість якої складало селянство вони зіграли фатальну роль. Англійський дипломат наприкінці 1917 р. досить точно охарактеризував ситуацію в Україні: «Лихо полягає в тому, що Центральна Українська Рада, переслідуючи понад усе національні інтереси України, стоїть перед необхідністю привернути на свій бік широкі народні маси, у яких національні почуття ще дуже слабо розвинені. Ці маси вже спокушені ленінською доктриною аграрної реформи, яка проголосила безумовну націоналізацію землі. Таким чином звернення Ради лише до національних почуттів України буде далеко недостатнім, щоб гарантувати їй підтримку мас» Симоненко Рем. Доповідь англійського віце-консула в Києві про земельні передбачення ІІІ Універсалу Центральної Ради // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. К., 2002. Вип. 6. С. 44.. На жаль, він не помилився. Прибічники УЦР, які активно підтримували її весною-літом 1917 р., розчинилися в хаосі осені-зими.

26 січня український уряд змушений був залишити Київ, який впродовж п'яти днів росіяни обстрілювали з важких гармат. Артилерійський обстріл призвів до великих жертв серед мирного населення і руйнування багатьох пам'яток історії та архітектури. Захопивши Київ, Муравйов влаштував у місті жахливу різанину. Вбивали офіцерів і юнкерів, тих, хто мав інтелігентний вигляд, тих, хто розмовляв українською мовою. За далеко не повними даними, встановленими комісією з розслідування погрому, загинуло від 2 500 до 5000 жителів міста. Один з перших совєтських історіографів революції М. Явор- ський факти руйнування міста та терору проти його населення обійшов повною мовчанкою, обмежившись лише однією фразою «2/ІІ.1918 р. Київ зайняла червона армія, а Центр. Рада із своїм міністерством одступила до Житомира, шукаючи притулку у німців» Яворський М. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. К. : ДВУ, 1923. С. 46.. Більшовик В. Затонський намагався пізніше у своїх спогадах ці розстріли зобразити як зворотну помсту за придушення арсенальського заколоту. «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято, -- писав він. -- Страшне, кошмарне видовище. Побачивши купи пролетарських тіл, червоногвар- дійці самі посатаніли. Тоді вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли. За карний кодекс з трьома роками найбільшої кари вже ніхто не згадував. Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні -- у такому ділі всякого буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту підчас бомбардування, та коли наше військо увійшло до міста, у них були квитки членів Центральної Ради і, не зважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Мені кажуть: -- Га, піймався, голубе!

Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, -- тоді ж це просто на вулиці робилося, -- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата -- члена Раднаркому РСФРР за підписом Ілліча. Це викликало здивовання, і я запропонував розв'язати його, відпровадивши мене до штабу. Звичайно, у штабі непорозуміння виявилося. Як пригадую, влетіло й М. О. Скрипникові. Його хтось прийняв за полковника царської армії, та ще й „очевидець” знайшовся, що його добре з обличчя знав. Знов таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича. Ображатися не випадало -- стан червоногвардійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, грали на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи. Нам довелося взяти Муравйова в добрі лещата й примусити його забратися з Києва, а згодом вимели і Рем- ньова» Затонський В. З спогадів про українську революцію // Літопис революції, 1929, № 5. С. 116-117.. Спогади про звірства в Києві залишили й інші очевидці, які на відміну від Затонського зовсім нічого не говорять про відплатні акції, тож і ми залишимо їх на совісті людини, яка як народний секретар та член совнаркому ніс безпосередню відповідальність за вдієні злочини.

Перший прихід більшовиків в Україну був коротким. Край йому поклала військова допомога німецької та австрійської армій армії УНР. Досить швидко вони витіснили російські війська з території України. За Брестським мирним договором, який РСФСР підписала 3 березня 1918 р. з Четверним союзом, вона зобов'язалася визнати УНР і встановити українсько- російський кордон. Як згадував В. Затонський весною 1918 р.: «Політика Москви щодо нас знову почала мінятися. Подробиць я докладно не знаю. Мабуть, тов. Чічеріну та ЦК партії клопоту завдавало наше залицяння до Дону, та можливо (так воно, здається, і було), що Москва починала вже намацувати ґрунт у Києві, йшла мова про мир з Центральною Радою. До речі, і в нас на Україні, в Катеринославі, чути було деякі голоси, правда, поодинокі, за те, що можна визнати Центральну Раду та припинити одверту збройну боротьбу з нею» Там само. С. 133.. Без російських військ Народний секретаріат не мав жодних шансів на продовження війни. Залишившись покинутим своїм патроном, він переїжджав з місця на місце аж поки не самоліквідувався.

Проте це зовсім не означало відмови Росії від агресивних планів захоплення України. Війна лише на якийсь час була поставлена на паузу. Підготовку до нового наступу більшовики розпочали з літа 1918 р. У липні під Москвою було створено Комуністичну партію (більшовиків) України як обласну організацію РКП(б), що повністю керувалася з Кремля. Формальним очільником ЦК КП(б) У був Ю. П'ятаков, але не останню роль в його складі відігравав Сталін Яворський М. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. К. : ДВУ, 1923. С. 61. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5-12 июля 1918 года. Протоколы. К., 1988. С. 127.. РКП(б) як правляча партія Росії, визнавши суверенітет України, напівлегально стала формувати в своїх надрах структуру, якій відводилася роль начебто української політичної партії, проте її мета була визначена цілком однозначно: підривна організація, яка мала «боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни» . Прикметно, що 1-й з'їзд КП(б)У, відкинувши легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України й узяв курс на збройне повстання, знову ж таки під гаслом «відновлення революційного возз'єднання України з Росією» .г,

Там само.. Фактично створювалася не політична партія, а нелегальна підривна структура для опанування України. Цікаво, що в порядку денному роботи з'їзду навіть формально не було передбачено розгляд національного питання.

Для підривної роботи ЦК КП(б)У на чолі з Г. Пятаковим створив Центральний військово-революційний комітет, який 5 серпня 1918 р. видав «наказ № 1» про початок загального збройного повстання в Україні. Однак із цього нічого не вийшло. Повстання, розгорнувшись лише в окремих місцевостях Чернігівщини, без особливих труднощів було придушене німецькими військами. Поразка змусила більшовиків змінити тактику. За браком сил на території України вони з кінця літа 1918 р. почали формувати загони в «нейтральній зоні» -- вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і совєтським командуваннями. Тут не мали права оперувати війська жодної зі сторін. Проте російському совєтському урядові тактично вигідно було саме в «нейтральній зоні» накопичувати війська для майбутнього наступу на Україну, бо формально за них він не відповідав. Хоча ці частини дещо пізніше називали 1-ю та 2-ю Українськими повстанськими дивізіями, їх організація, постачання й озброєння контролювалися російською стороною. Щоправда, загальна чисельність дивізій не перевищувала 6 тис. бійців. Для наступу на Україну цього було явно мало. Та й завдання таке перед ними до пори часу не ставилося, вони мали зіграти роль української армії, як це зробили червоні козаки на початку 1918 р. Щоб уникнути прямої конфронтації з німцями, Ленін до пори часу виконував умови Брестської мирної угоди. Відповідно вели себе і «українські» більшовики. 17 жовтня в Москві відкрився 2-й з'їзд КП(б)У. В його резолюції зазначалося, що «партія рішуче й категорично заперечує таку партизанську війну, особливо в прикордонній смузі, бо вона може втягнути робітників України і Росії в передчасний загальний виступ або сприяти німецькому командуванню в озлобленні й згуртуванні окупаційних військ проти Радянської Росії» Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17-22 октября 1918 года. Протоколы. К., 1991. С. 169.. Але буквально через два тижні світова війна закінчилася, що круто поміняло більшовицьку тактику.