Російсько-українські війни 1917-1921 років: теперішнє в минулому

Здавалося, що по завершенню світової війни світ нарешті поставив крапку у кровопролитті і готується до мирного життя. Але більшовицькі лідери по іншому оцінювали ситуацію. Ще в жовтні совєтська Росія була проголошена військовим табором, в країні запроваджувався воєнний режим.

30 листопада 1918 р. постановою ВЦІК було створено раду робітничої і селянської оборони на чолі з В. Лєніним. Мотив цього рішення був оголошений у преамбулі постанови: «совєтська республіка стоїть перед зростаючою небезпекою вторгнення об'єднаних полчищ світового імперіалізму... В цих умовах світового розбою, грабунку і насилля одна країна є зараз справжнім осередком незалежності робітничого класу, захистом слабких і пригноблених народів, фортецею соціальної революції -- це Совєтська Росія» Директивы главного командования Красной Армии (1917-1920). Сб. док. М., 1969. С. 127-128.. Більшовики активно готувалися до захисту «слабких і пригноблених народів», першим серед них стали українці.

11 листопада, в день, коли в Комп'єні було прийнято капітуляцію Німеччини, в Москві совєт народних комісарів РСФСР зобов'язав Реввійськраду республіки протягом 10 днів підготувати війська для походу в Україну. 13 листопада ВЦІК РСФСР денонсував Брестський мирний договір і оголосив, що не визнає Україну незалежною державою. Для інтервенції 17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) й РНК РСФРР було створено керівний орган під назвою «Реввійськрада групи військ Курського напрямку». До неї ввійшли В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін і В. Затонський. Сама ж група військ складалася з двох українських і кількох російських дивізій. Наприкінці грудня вона налічувала близько 22 тис. бійців. Про причини створення групи і її завдання головком Вацетіс коротко і без деталей так інформував командуючого Південним фронтом: «Политическая обстановка властно требует нашего энергичного продвижения в ближайшие дни на Украину в харьковском направлении, для каковой цели создается южнее Курска отряд под командой Владимира Александровича Антонова. Прошу иметь в виду, что успех наш на Украине зависит целиком от успешных действий армий вверенного вам фронта» Там само. С. 196.. Зазачимо, що жодної небезпеки з боку України для Росії не існувало. Про це говорилося в доповіді головнокомандуючого всіми збройними силами республіки Й. Вацетіса від 8 жовтня вищому політичному керівництву совєтської Росії Вацетіс вважав: «Что касается Украины, то она, в смысле активности против нас, представляет незначительный удельный вес, и угроза со стороны Украины может существовать постольку, поскольку существует угроза со стороны германцев». Див.: Директивы главного командования Красной Армии (1917-1920). Сб. док. М., 1969. С. 120. Зрозуміло, що жодних планів наступу на більшовиків у жовтні 1918 р. німці не мали.. Німецькі окупаційні війська -- 8 дивізій -- більше мріяли про повернення з чужини на батьківщину, охоплену полум'ям революції. Вони проголошували нейтралітет, але в багатьох випадках входили в контакт з військами Директорії. Головна небезпека загрожувала більшовикам з півночі, сходу і південно-східного напрямку. Не зважаючи на це, був даний наказ наступу на Україну.

Знову як і минулого року більшовики вдалися до прийому з підставним урядом. Вони його створили 27 листопада в Курську. Називався він Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, під егідою якого розгорнули нову спробу захоплення України. Совєтський тимчасовий уряд своїм безсиллям був дуже схожим на свого попередника -- Народний секретаріат. Видавши наприкінці листопада маніфест про повалення влади гетьмана, він нічим більше себе не виявив. Прибічники голови уряду Ю. П'ятакова («ліві») й члена уряду Артема (Ф. Сергеєва) («праві») довго не могли порозумітися між собою. Одного разу «праві», скориставшись своєю кількісною перевагою на засіданні уряду, оголосили про зняття П'ятакова з посади голови та призначення головою уряду Артема. «Ліві» поскаржилися на це в Москву. «Після згаданої постанови уряду становище утворилось зовсім неможливе, -- писав В. Затонський. -- Артем почав підписуватись, як голова, але П'ятаков не здавав уповноважень і, як де було треба, то розпоряджався, як голова. Пригадую, між іншим, що ми до того ставилися гумористично, сповістили Москву й вичікували, як Москва розв'яже заплутаний український вузол» Затонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. 1930. № 5. С. 169.. В Москві з цього приводу особливо голову не ламали: призначили новим головою совєтського уряду України болгарина Х. Раковського.

Ще В. Шахрай та В. Мазлах у своїй полемічній праці «До хвилі» звернули увагу на очевидний парадокс тієї ситуації. Якщо ви не визнаєте Україну окремою незалежною державою, то навіщо створюєте КП(б)У та ще й окремий український уряд. В чому їх суть? Відповідь на це питання дав В. Ленін. Правда була вона непублічною, для службового користування.

У конфіденційному листі до головнокомандувача красної армії Й. Вацетіса В. Ленін так пояснював справжню мету формування цього і подібних до нього урядів: «... обставина має ту добру сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів» Ленин В. Военная переписка. 1917-1922 гг. М., 1987. С. 102-103.. Як бачимо, у вузькому колі наближених осіб Ленін називав речі своїми іменами, тобто визнавав факт окупації України російськими військами.

Робітничо-селянський уряд довший час розташувався в м. Суджа і лише в першій декаді січня переїхав до Харкова, коли той опинився в руках більшовиків. Отже, в «українського совєтського уряду» було одне завдання створювати ілюзію українського державного центру. Призначений Кремлем новий очільник уряду Х. Раковський не приховував фіктивну природу уряду і мету його створення як і совєтської армії України. Прибувши до Харкова у січні 1919 р., він підготував і поширив для внутрішнього користування такий документ: «1. Временное рабоче-крестьянское правительство Украины создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно. 2. Временное рабочекрестьянское правительство Украины, не будучи, по существу, самостоятельным, не создавало и не собирается создавать своего независимого командования, назвав Реввоенсовет группы Курского направлення «Реввоенсоветом Украинской советской армии» исключительно для того, чтобы можно было говорить о советской армии Украины, а не о наступлении российских войск, т.е. продолжать ту политику, которая начата была образованием Временного рабоче-крестьянского правительства Украины. Это переименование отнюдь не означало и не означает никакого изменения по существу, тем более, что личный состав оного Реввоенсовета определен не нами, а центральным учреждением РСФСР и негласно он является тем же самым Реввоенсоветом группы войск Курского направлення, получившим только иную вывеску для Украины» Політична історія України. ХХ століття. У 6 томах. Т. 2. К., 2003. С. 328..

«Совєтська армія України» наприкінці 1918 р. розгорнула наступ на Харків. На стурбовану телеграму голови уряду УНР В. Чехівського до наркома закордонних справ совєтської Росії В.Чичеріна з питанням «Що роблять російські війська на території УНР?» нарком відповів, що ніяких російських військ в Україні нема, а є війська Тимчасового робітничо-селянського уряду України, от до нього і звертайтеся. Насправді нарком продемонстрував ще один приклад революційного лицемірства і політичної демагогії. В той же час (1 грудня 1918 р.) красний головнокомандуючий Й. Вацетіс доповідав Реввоєнраді: «Со стороны Украины, очищаемой в начтоящее время немцами, непосредственной угрозы для нас нет, но ввиду возможного там появления англо-французских войск и вследствии политических соображений нам необходимо на всей территории Украины создать благоприятные для военных действий условия, для чего при содействии политической пропаганды, поддержаной небольшими воинскими отрядами, своевременно продвинуться на Украине в направлении Харькова и Донецкого бассейна, т.е. в направлении рабочих центров, а впоследствии и в направлении Киева» Директивы главного командования Красной Армии (1917-1920). Сб. док. М., 1969. С. 136.

Успіх сприяв більшовикам, захопивши Москву і Петроград, а разом з ними центр Росії, вони отримали важливу стратегічну ініціативу. Їх численні опоненти були притиснуті до окраїн, хоч і мали загальну кількісну перевагу у війську, але діяли розрізнено, переважно оборонялися, не виявляли активності, за винятком Сибіру і Дону, що дозволяло червоним активно маневрувати своїми силами, зосереджуючи їх на найбільш загрозливих напрямках, або розгортаючи наступ там, де ворог був значно слабшим. В кінці січня Й. Вацетіс доповідав Лєніну, що за останні чотири місяці контрольована красними територія розширилася вдвічі. Командуючий і далі малював привабливі картини розгортання наступу, зокрема йшлося і про Україну.

Влада УНР стосовно більшовицької Росії не мала чітко виробленої позиції. В грудні 1918 -- січні 1919 років політична еліта УНР дискутувала питання про форму влади після повалення гетьманщини -- демократичну чи радянську. Коливання були то в бік одної, то іншої. В Москву відрядили повноважну делегацію для з'ясування стосунків. І якби Москва подала чіткий знак не атакувати Україну в разі прийняття нею радянської платформи влади, не виключено, що так би і сталося. Але прямої відповіді не прозвучало, більшовики затягували з відпо- 2022. Випуск 17 віддю. В цей час російські війська розгорнули наступ на схід України. 3 січня 1919 р. вони захопили Харків, а наступного дня наказом Реввійськради РСФРР група військ Курського напрямку була реорганізована і перейменована в Український фронт, перед яким поставили завдання просуватися в двох напрямках: на південь через Харків-Донбас і на Київ. Головком Й. Вацетіс конкретизував командуванню фронту завдання: вийти на лінію Дніпра й закріпитися в найважливіших містах Подніпров'я -- Києві, Черкасах, Кременчуці, Катеринославі, Олександрівську Там само. С. 210.. До середини лютого 1919 р. це завдання було виконано. Повсюдно на території, яку контролювала красна армія було поширено совєтську владу.

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який за кілька днів до того переїхав з РСФРР до Харкова, Україну було проголошено незалежною «Українською Соціалістичною Радянською Республікою» (УСРР). Це була чергова фікція. Уряд Раковського, цілковито залежний від Москви як вже говорилося, навіть не намагався провадити самостійну державну політику, а слухняно виконував приписи, які надходили з Росії. В декларації 28 січня уряд оголосив: «Тесная историческая, экономическая и культурная связь рабочей и крестьянской Украины и Советской России вменяет нам в обязанность равнять свой революционный классовый фронт прежде всего с фронтом российского пролетариата. Врагов Советской России мы объявляем врагами Советской Украины. У нас одинаковые политические, экономические и военные задачи... Все это предрешает объединение Украинской Советской Республики с Советской Россией на началах социалистической федерации, формы которой будут установлены полномочными представителями на Всеукраинском съезде Советов» Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства УССР за 1919 г. С. 46-47..

З самого початку в Україні послідовно втілювалась у життя політика, що становила в РСФРР цілісну систему, прикметною ознакою якої була сувора централізація політичного та економічного життя країни (згодом вона дістала назву «воєнний комунізм»).

Хоч Україна офіційно мала статус «радянської республіки», вільне обрання рад на її території надовго відкладалося. Натомість створювалися надзвичайні органи влади -- ревкоми й комбіди, формування яких було прерогативою більшовицької партії. Центральна влада сама призначала людей у військово- революційні комітети. Широкі трудящі маси не могли контролювати їхню діяльність. В кінці березня 1919 р. було проведено об'єднання товарних фондів УССР і РСФСР, вони поступали в розпорядження спеціальної комісії ВРНГ РСФСР, встановлювалась спільна економічна політика, в основі якої лежало пограбування економічних ресурсів України. З 37 млн пудів вугілля видобутих на Донбасі в січні-квітні 1919 р. в Росію було вивезено 30 млн Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). М., 1966. С. 191.. Окрім вугілля активно вивозився метал, і особливо продовольство.

У березні 1919 р. відбувся ІІІ Всеукраїнський з'їзд совєтів, який пройшов під диктат більшовиків З 1719 делегатів з'їзду 1367 були комуністами чи їм співчуваючими, до того ж ще 68 мандатів членів з'їзду належало делегаціям Москви і Петрограду. Обраний на з'їзді ЦВК совєтів України складався з 89 комуністів і 10 боротьбистів, а уряд -- цілком з комуністів. Див.: III Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. Харків, 1932. С. 224.. З'їзд ухвалив конституцію УССР, яка була повністю списана з конституції Совєт- ської Росії, аналогічні земельну та продовольчу політику, націоналізацію промисловості.

Більшовики відразу ж дали зрозуміти, що не збираються ділитися владою із жодною з лівих українських партій, які визнали радянську форму влади й чимало зробили для її поши- 2022. Випуск 17 рення в Україні. 3-й з'їзд КП(б)У, що відбувся в березні 1919 р., як і два попередні, висловився за недоцільність укладення політичних угод з дрібнобуржуазними партіями. Особливий наголос робився на діяльності Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), керувати якою з Москви прислали М. Лаціса, одного з керівників і ідеологів ВЧК. Саме він формував філософію терору Очоливши надзвичайну комісію Східного фронту восени 1918 р., Лацис заявив: «Мы не ведём войны против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материалов и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который мы должны ему предложить, -- к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом -- смысл и сущность красного террора». Див.: Красный террор. № 1. 1918. 1 ноября.. Його діяльність склала окрему сторінку в історії України 1919 р., зафарблену ріками крові «ворогів революції», масштабним розгортанням «красного террора», який значно перевершив злочини 1918 р.

Не відставали від чекістів красноармійці, російські війська вели себе в Україні як завойовники, місцеве населення тероризувалося і грабувалося. В фондах раднаркому УССР залишилися численні повідомлення на зразок: «15-й Радянський полк перетворився в банду, вийшов з підпорядкування командному складу, грабує населення... Для приведенняя 15-го полку в порядок необхідно його відкликати в тил» Центральний державний архів вищих органів влади. Ф. 2. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 31.. Поведінка совєтської влади і армії в Україні 1919 р. була такою очевидно негативною, що навіть радянська історіографія змушена була визнати її помилки в земельному і національному питаннях Слуцький О. ІІІ з'їзд КП(б)У. К., 1957. С. 80..

Однак початок весни 1919 р. був для совєтського керівництва часом великих надій і очікувань, воно було впевнене в швидкій і невідворотній перемозі світової революції. Про неї відкрито твердили більшовицькі вожді, про революційну пожежу говорилося у «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» від 26 січня 1919 р.: «Ми переконані, що нашою революцією ми надаємо суттєву допомогу нашим братам, російським робітникам і селянам, а також розпалюємо революцію на Балканському півострові, в Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі і створюємо економічну опору для торжества пролетарської революції в Німеччині» Декларация Временного Рабоче-Крестьянского правительства Украины. Харьков, 1919. С. 10.. Для таких розмов і декларацій були певні підстави.

З листопада 1918 р. Німеччина і колишня Австро-Угорщина були охоплені революційними подіями, в березні совєтська влада була проголошена в Угорщині. Виступаючи 7 квітня на урочистому засіданні Всеукраїнського ЦВК, командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко з революційним пафосом повідомив: « Революція рухається вперед. Слідом за Угорщиною рух переходить на інші країни, і цей рух буде змінюватись з просуванням нашої Червоної Армії. У Києві ми стоїмо у коридорі, який веде у Європу» Вісті Всеукраїнського Центрального Виконкому Рад. 1919, 8 квітня.. Пізніше В. Антонов-Овсієнко згадував, что в березні-квітні 1919 р. велась активна підготовка військового прориву в Угорщину через Буковину і Закарпаття. 23 березня головком червоної армії Й. Вацетіс доповів В. Леніну перспективний план об'єдинаних дій красної і совєтської угорської армій. Через два дні Й. Вацетіс відправив директиву командувачу Українським фронтом, якою наказував остаточно розгромити армію УНР та просовувати війска в напрямі кордонів Буковини і Галичини з метою встановлення тісного зв'язку совєтськими угорськими військами Директивы главного командования Красной Армии (1917-1920). Сб. док. М., 1969. С. 221.. Про прорив через Буковину до Угорщини, як про найважливіше завдання, телеграфував у квітні Раковському безпосередньо Ленін. Таким чином, Україна уявлялась більшовитському керівництву вигідним стратегічним плацдармом наступу на Європу, одночасно вона розглядалась і як джерело продовольства, здатне порятувати Країну Рад від голоду.

Прориву у Європу не сталося. На заваді йому стали українські селяни, які повстали проти політики «воєнного комунізму», політики визиску України.

Ця політика насаджування комун, радгоспів, запровадження державної монополії на хліб, продрозверстки, огульної націоналізації промисловості дуже швидко дала свої негативні результати: промисловість практично припинила роботу, відбувся розрив економічних зв'язків між містом і селом. У постанові ЦК РКП(б) про господарське будівництво в Україні (квітень 1919) зазначалося: «... видобуток вугілля майже повністю припинився, заводи не працюють, залізниці також напередодні зупинки -- за браком палива і через цілковиту відсутність грошових засо- бів» Верстюк В. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). К., 1992. С. 116. Державний архів Донецької області. Ф. 1146. Оп. 2. Спр. 4. Арк. 2.. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювалися, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Для того, щоб промислове виробництво зовсім не зупинилося влада вдавалась до приимусої мобілізації робітників-комуністів на державні заводи, а профспілковим організаціям наказувалося з метою зміцнення трудової дисципліни запроваджувати дисциплінарні суди .

Село відмовлялося віддавати хліб по несправедливо встановленим твердим цінам і оголосило совєтській владі відкриту війну. Україна вкрилася численними повстанськими загонами, керівництво якими взяли на себе ліві українські партії. Незалежники, які були прихильниками радянської форми влади, створили у квітні Всеукраїнський ревком в складі Ю. Мазу- ренка, А. Драгомирецького, А. Річицького М. Ткаченка та закликали боротися «не проти радянської влади взагалі», а проти уряду Х. Раковського як влади «окупаційної, московської» Гриценко А. П. Всеукраїнський революційний комітет (Всеукррев- ком) // Енциклопедія історії України. В 10 т. Т. 1. К., 2003. С. 347. Антонов- Овсеенко В. Записки о гражданской войне: В 4-х т. Т. 4: М.-Л., 1933. С. 148..

Політика «воєнного комунізму», а відтак і повстанський рух надзвичайно швидко підірвали бойовий дух частин Українського фронту, до складу яких зимою 1919 р. влилася значна частина українських повстанців, які поділяли ліві гасла. Ще навесні 1919 р. В. Антонов-Овсієнко угледів загрозу негативного впливу «воєнно-комуністичних» заходів на армію. 17 квітня він інформував Леніна: «Наша майже винятково селянська армія розхитується політикою, яка змішує середняка з куркулем [...], яка провадить «продовольчу диктатуру» за підтримки московських продармійців, за майже повного браку совєтської влади на місцях (у селах). На Правобережній Україні робота над- звичайок і продекспедиторів, що спираються на «інтернаціональні» загони, відроджує націоналізм, піднімаючи на боротьбу з «окупантами» все населення без винятку. Земельна політика Мещерякова не враховує місцевих особливостей [...]. Українська армія, яку будували не лише комуністи, а й українські есери, ліві есери, анархісти, погано піддається дисципліні, не уникла партизанського, повстанського руху й аж ніяк не може в масі своїй вважатися цілком надійною нашою опорою. Наша земельна й національна політика в Україні докорінно підриває всі зусилля військових подолати ці впливи розкладу» .

Командувач Укрфронту пропонував радикально змінити загальний політичний курс, аграрну політику, ввести до складу уряду УСРР представників політичних партій, пов'язаних із селянством, не забувати про національний такт і місцеві особливості. В. Антонов-Овсієнко мав цілковиту рацію, але в Москві не поспішали до нього прислухатися. Ленін, реагуючи на пропозиції Антонова-Овсієнка, наказав Раковському не давати боротьбистам в уряді більше трьох місць «и хорошенько окружить этих трех надзором большевиков, а если не согласятся -- им же хуже, мы будем в выигрыше» Ленин В. Полное собрание сочинений. Т. 50. С. 282; В травні 1919 р. до складу ради народних комісарів України були включені боротьбисти Панченко, Литвиненко та Шумський.. На цей раз більшовицький вождь прорахувався. Краще не стало, навпаки їх плани рухнули.

Вже в квітні повстанський рух набрав масового характеру, більшовикам довелося спеціальними постановами оголошувати поза законом окремих найбільших повстанських ватажків, але це мало допомогло. Квітневий (1919) пленум ЦК КП(б)У визначив як важливе завдання «нещадне придушення куркульської контрреволюції» Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК: В 2-х т. Т. 1. С. 54.. Повстанський рух ширився, загони отамана Зеленого підійшли до окраїн Києва. Для протидії повстанцям більшовикам довелося створювати спеціальний Внутрішній фронт, на якому вони задіяли 21 тис. військових. Фактично боротьба з повстанським рухом мало чим відрізнялася від фронтових дій регулярних частин. У ліквідації виступу Зеленого брали активну участь піхота, кіннота, артилерія й навіть кораблі Дніпровської флотилії, які не раз обстрілювали з гармат повсталі села, особливо дісталося Трипіллю, малій батьківщині отамана Зеленого (Данила Терпила).

Остаточно паралізував совєтську владу виступ військ отамана Никифора Григор'єва 9 травня 1919 р. Про причини виступу отаман заявив у виданому напередодні спеціальному універсалі «До українського народу», основний заклик якого полягав у необхідності знищити владу комуністів: «політичні спекулянти обдурили тебе і хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі і волі тобі насильно нав'язують комуну, чрезвичайку і комісарів з московської “обжорки” і тієї землі, де Христа розп'ято було. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю ти п'єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будуч- ність, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють тебе, що все те на користь народу.

Працьовник, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги -- неправда, брехня і наруга. Ти -- цар Землі. Ти -- Кормилець Світу, але ж ти -- раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Все ті ж кровопійці народні» .

Підпорядковані Григор'єву частини налічували близько 15 тисяч бійців, мали на озброєнні 11 бронепотягів, 52 гармати, 1 млн набоїв. Досить швидко їм вдалося захопити велику територію (Олександрія, Єлисаветград, Черкаси, залізнична ст. Боб- ринська (нині ст. Шевченка), Знам'янка, Катеринослав (нині м. Дніпро), Херсон, Миколаїв, Чигирин, Берислав та інші, у більшості з яких були ліквідовані органи більшовицької влади, а в містах Олександрія, Херсон, Черкаси і Кременчук було скликано повітові з'їзди робітників, селян та інтелігенції Верстюк В. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). К., 1992. С. 141. Захарченко П., Земзюліна Н., Нестеров О. В поході за волею. К., 2000. С. 106-107.. Повстання отамана Григор'єва похоронило більшовицькі плани збройного «визвольного походу» в Європу на допомогу революції в Угорщині 1 травня 1919 р. совєтські уряди Росії та України направили до уряду Румунії ноту, в якій звинуватили владу Румунії в гнобленні населення Буковини. Документ підписали наркоми закордонних справ РСФСР Г. Чи- черін та УССР Х. Раковський. Румунському уряду був поставлений ультиматум протягом 48 годин вивести румунські війська з Буковини, який залишився без відповіді. 6 травня 1919 р. в Одесі був утворений Тимчасовий робітничо-селянський уряд Бессарабії на чолі з І. Криворуковим. Уряд видав маніфест про утворення Бессарабської совєтської республіки як складової частини РСФСР. 15 травня частини красної армії почали наступ на Бессарабію, форсували Дністер та вступили на територію Румунії. Це був початок наступу з метою надання допомоги совєтській Угорщині, який закінчився безрезультатно. Див.: Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 4. С. 47, 280.. На придушення виступу більшовикам дове- 2022. Випуск 17 лося мобілізувати близько 30 тис. бійців, що дозволило до 1 червня розпорошити сили повстанців.

Григор'євський виступ став однією з нагод ліквідувати окремий Український фронт, а його частини перепідпорядкувати командуванню російських більшовицьких армій. В середині травня в Україну прибув голова Реввійськради РСФСР Л. Троцький. 19 травня у Києві відбулося спільне засідання ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У під його головуванням, яке ухвалило рішення про ліквідацію Українського фронту і підпорядкування військових округів вищий військовій владі РСФСР. Наступного дня на засіданні ВУЦВК Троцький зробив доповідь про оборону совєтських республік, після якої було ухвалено постанову «Про об'єднання військових сил совєтських республік». Тоді ж в газеті «Коммунист» була розміщена стаття Троцького «Українські уроки», у якій вищий військовий керівник РСФСР закликав рішучо боротися з партизанщиною, покінчити з авантюристами у лавах Красної армії (йшлося насамперед про Н. Гри- гор'єва, Н. Махна) Боротьба. 1919. 20, 21, 24 травня; Коммунист. 1919. 20 мая..

Саме в цей момент, 19 травня, біла армія генерала Денікіна прорвала красний фронт у Донбасі. На якийсь час схід України став територією протистояння білих і красних. 25 червня після кількаденних боїв білі захопили Харків, 29 червня -- Катеринослав Деникин А. Очерки русской смуты. Заключительный период борьбы. Минск, 2002. С. 51-52.. Створена в кінці липня група генерала Я. Юзефовича просувалася в напрямі на Київ. 29 липня добровольці захопили Полтаву, 15 серпня -- Суми, 20 серпня -- Лубни, пізніше Пирятин і Гребінку. В середині серпня війська генерала М. Шиллінга були в Херсоні і Миколаєві, 23-25 серпня зайняли Одесу. До кінця літа красні були витіснені з України, 31 серпня білі увійшли до Києва.

3 липня Денікін видав директиву про наступ на Москву, а частину військ спрямував проти Дієвої армії УНР, з кінця вересня 1919 р. розпочалася ще одна російсько-українська війна, тепер вже з білою Росією. Прагнення Денікіна протистояти більшовизму, спираючись на гасла «единой и неделимой России», було глибоко помилковим, бо політичні сили на території, яка стала базою білого руху, Дон, Кубань, згодом Україна, не поділяди ці гасла. Не поділяли їх і інші національні окраїни Росії. У 1919 р. Фінляндія і Естонія були готові підтримати похід білих на Петроград силами 100 тис. армії, але відмовилися, через те, що керівництво Білого руху не визнало незалежності цих країн. Теж можна сказати і про Польщу, яка зупинила бої на західному фронті з красними, що дозволило їм перегрупувати свої війська і використати їх у боротьбі з білими. На руку красним було і протистояння білих з армією УНР. Спроби керівників Антанти переконати очільника білих в необхідності розмежування сфер впливу на спільному з українською армією протибільшовицькому фронті, не вплинули на Денікіна. Він відмовився від контактів з С. Петлюрою, який уособлював самостійну незалежну Україну. Замість можливого союзника, білі отримали ще одного противника.

Більшовики вповні скористалися цим, нанісши ряд поразок білим. Наприкінці 1919 р., вони втретє вдерлися до України і встановили тут жорсткий окупаційний режим, який мало чим відрізнявся від совєтської практики 1919 р. Відповідним було ставлення українців до цієї влади. Пройшло ще два роки завзятої боротьби поки Україна остаточно була загарбана і окупована «красною» армією.

Війна з більшовиками була надзвичайно жорстокою і кровопролитною, насамперед йшлося про масові втрати мирних жителів. Більшовики на словах визнавали право націй на самовизначення, але особливо їм не переймалися, альфою і омегою їх політики був принципи диктатури пролетаріату, яку вони здійснювали методом «красного террора». Для встановлення своєї влади на суміжних з Росією українських територіях вони створювали свої кишенькові «совєтські уряди України» В грудні 1919 р. вступаючи в черговий раз в Україну більшовики створили Всеукрревком, який кілька місяців виконував роль вищого і законодавчого і виконавчого органу влади. Влітку 1920 р. у Києві було створено Галревком, який проголосив встановлення совєтської влади на території Східної Галичини, а себе вищим органом цієї влади. З такою ж метою 1920 р. під час російсько-польської війни створювався Польревком. Істориками добре описаний сценарій розвитку совєтсько-фінської війни 1939 р. На другий день після її початку в Москві було створено Народний уряд на чолі з комуністом О. Куусіненом. Цей уряд на захопленій у фінів території 1 грудня проголосив Фінляндську демократичну республіку, а наступного 2 грудня 1939 р. в Москві був підписаний договір про взаємодопомогу і дружбу СРСР з цією республікою. Подібні маріонеткові уряди як гриби виростали по завершенню Другої світової війни на територіях країн окупованих совєтською армією., під прикриттям яких діяли російські збройні сили, а у запіллі організовували збройні повстання, вели підривну роботу серед українського політикуму з допомогою лівих елементів. На загарбаних українських територіях встановлювався жорстокий окупаційний режим, в основу якого були покладені політика «военного коммунизма» та «красный террор». 1920-1921 рр. на території України перебувала мільйонна красна армія, яка була головною опорою совєтського режиму. «Красный террор» став головним методом упокорення суспільства, знищення опозиційних сил і соціальних груп, які не вписувалися в більшовицьку парадигму оновлення світу. Політика «воєнного комунізму» передбачала безпосередню і повну відмову від ринкової моделі економіки, її одержавлення і централізоване керівництво і класовий розподіл продукції, що ставило непролетарські маси в умови виживання, штовхало до колаборації з владою.

Наведений фактичний матеріал дозволяє зробити певні стислі висновки.Перебіг революції в Україні був пронизаний і травмований російською агресією, яка змінила її хід, не дала можливості зміцнитися національним державним інституціям. Ця агресія дає також певні пізнавальні підказки до виявлення природи більшовицького режиму, який, прикриваючись ідеями комунізму, нав'язуючи їх силоміць, здійснив окупацію України. Саме ця окупація і визволення з під неї стали важливою складовою історії України ХХ ст. Насправді більшовизм, постійно ототожнюючи себе з ідеями інтернаціоналізму, виявився різновидом російського месіанізму, централізму і шовінізму надзвичайно агресивних і живучих. Вони не зникли в постреволю- ційній Росії ХХ століття, успішно сублімувалися з ідеями диктатури пролетаріату, боротьби з буржуазним націоналізмом, відсічі західній цивілізації. В останні десятиліття ця страшна ідеологічна суміш стала державною ідеологією Росії, яка сьогодні відвертою агресією проти України, погрозами світу намагається довести свою життєздатність. Лише максимальна єдність демократичного світу, підтримка України може поховати ці намагання.

References

1. Manylov V. (ed.). (1928). 1917 hod na Kievshchine. Khronyka sobytyi. K. [in Russian].

2. Antonov-Ovseenko V. (1993). Zapysky o hrazhdanskoi voyne: V 4-kh t. M.-L. [in Russian].

3. Bosh E. (1925). Hod borby. Borba za vlast na Ukraine s aprelia 1917 h. do nemetskoi okkupatsyy. M.-L. [in Russian].

4. Verstiuk V. (1992). Makhnovshchyna: selianskyi povstanskyi rukh na Ukraini (1918-1921). Kyiv. [in Ukrainian].

5. Rudych F. (ed.) (1991). Vtoroy sezd Kommunystycheskoi partii (bol- shevykov) Ukrainy. 17-22 oktiabria 1918 hoda. Protokoly. Kyiv. [in Ukrainian].

6. Hrytsenko A. (2003). Vseukrainskyi revoliutsiinyi komitet (Vseukr- revkom) // Entsyklopediia istorii Ukrainy. V 10 t. T. 1. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Denikin A. (2002). Ocherki russkoy smuty. Zakliuchitelnyi period borby. Minsk. [in Russian].

8. Kariaeva T. (1969). Direktivy hlavnoho komandovania Krasnoy Armii (1917-1920). Sb. dok. Moskva. [in Russian].

9. Zatonskyi V. (1929). Z spohadiv pro ukrainsku revoliutsiiu II Litopys revoliutsii, 5, 115-141. [in Ukrainian].

10. Zatonskyi V. (1929). Uryvky z spohadiv pro Ukrainsku revoliutsiiu II Litopys revoliutsii, 4, 139-172. [in Ukrainian].

11. Zakharchenko P., Zemziulina N., Nesterov O. (2000). V pokhodi za voleiu. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Yurchuk V. (1976). Komunistychna partiia Ukrainy v rezoliutsiiakh i rishenniakh zizdiv, konferentsii i plenumiv TsK: V 2. t. T. 1. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Lapchynskyi H. (1927). Z pershykh dniv vseukrainskoi radianskoi vlady II Letopys revoliutsii, 5-6, 46-66. [in Ukrainian].

14. Lapchynskyi H. (1928). Pershyi period Radianskoi vlady na Ukraini II Litopys revoliutsii, 1, 159-175. [in Ukrainian].

15. Lenin V. (1987). Voennaia perepyska. 1917-1922 hh. Moskva. [in Russian].

16. Lenin V. (1970). Polnoe sobranye sochynenyi. T. 50. Moskva. [in Russian].

17. Meis D. (2018). Komunizm ta dylemy natsionalnoho vyzvolennia: natsionalnyi komunizm v radianskii Ukraini 1918-1933. Kyiv. [in Ukrainian].

18. Morozov V. (1967). Volodymyr Petrovych Zatonskyi. Kyiv. [in Ukrainian].

19. Symonenko R. (2002). Dopowid anglijskogo vice-konsula v Kyjevi pro zemelni peredbatsenia III Universalu Tsentralnoi Rady II Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, 6, 41-46.

20. Verstiuk V. (2011). Narysy istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rokiv. U 2 kn. Kyiv. [in Ukrainian].

21. Yurchuk V. (ed.) (1988). Pervyi sezd Kommunystycheskoi partii (bol- shevykov) Ukrainy. 5-12 yiulia 1918 hoda. Protokoly. Kyiv. [in Ukrainian].

22. Verstiuk V., Soldatenko V. (2003). Politychna istoriia Ukrainy. ХХ sto- littia. U 6 tomakh. T. 2. Kyiv. [in Ukrainian].

23. Skrypnyk M. (1923). Nacherk istorii proletarskoy revoliutsyi na Ukraine II Chervonyi shliakh, 2, 71-91. [in Russian].

24. Slutskyi O. (1957). III zizd KP(b)U. Kyiv. [in Ukrainian].

25. Suprunenko N. (1966). Ocherky istorii hrazhdanskoi voyny i inostran- noy voennoy interventsii na Ukraine (1918-1920). Moskva. [in Russian].

26. Verstiuk V. (1996-1997). Ukrainska Tsentralna Rada: dokumenty i materialy: U 2 t. Kyiv. [in Ukrainian].

27. Khrystiuk P. (1921). Ukrainska revoliutsiia. Zamitky i materialy do istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1920 rr. Viden. [in Ukrainian].

28. Yavorskyi M. (1923). Revoliutsiia na Vkraini v yii holovnishykh eta- pakh. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru