Ключові історичні наративи формування національної ідентичності українців у пропагандистському дискурсі німецьких окупаційних зон України (1941-1944 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

Ключові історичні наративи формування національної ідентичності українців у пропагандистському дискурсі німецьких окупаційних зон України (1941-1944 рр.)

Олексій Гончаренко

Анотація

Ключові історичні наративи формування національної ідентичності українців у пропагандистському дискурсі німецьких окупаційних зон України (1941-1944 рр.)

Мета дослідження: на основі проведеного джерелознавчого аналізу змісту німецької окупаційної періодики виділити інформаційні масиви, які реконструювали та інтерпретували історичне минуле українців, формуючи цим самим відповідну модель історичної пам'яті, фактично, перетворюючи український народ у суб'єкт історичного процесу. Методологія і методика дослідження передбачає поєднання принципів історизму, об'єктивності та системності, а також історичної критики виділених базових реконструкцій минулого українців, широко пропагованих в окупаційній періодиці. У дослідженні здійснено систематизацію різнопланових публікацій в окупаційній періодиці, виділено їх тематичні блоки, конкретний зміст, форми презентації типових інформаційних матеріалів, які усупереч стратегічним баченням керівництва Третього Райху спрямовувались на формування історичної пам'яті українців. Автор на системному та комплексному рівнях дослідив інформаційний потенціал основних періодичних видань, які виходили в усіх окупаційних зонах України, а саме: дис- трикті «Галичина», Райхскомісаріаті «Україна» та Військовій зоні окупації. Наукова новизна дослідження полягає у першому в сучасній вітчизняній історіографії комплексному виділенні моделі історичної пам'яті українців, яка формувалась під час встановлення німецького окупаційного режиму.

Детальний аналіз інформаційного потенціалу змісту окупаційної періодики засвідчує, що історичне минуле українців інтерпретувалося у ідеї тяглості державотворчої традиції, постійної боротьби із зовнішніми ворогами. Базовими інформаційно-тематичними блоками, які застосовувалися в усіх окупаційних зонах України, стало відтворення історії Київської Русі, Хмельниччини та визвольних рухів козацької доби. При цьому, формувався винятково негативний образ сусідніх Москви та Польщі. Внутрішнім ворогом України оголошувались євреї, з якими українці боролись так само, як із поляками та росіянами. У контексті зради демократичних країн Європи були озвучені події 1917-1920 рр., коли Українська держава загинула і була розшматована сусідніми Польщею та більшовицькою Росією. Конструювання нової національної ідентичності українців у контексті їх духовної, психологічної, історичної, культурної, господарської та територіальної єдності, так само як і переосмислення історичного минулого консолідувало тогочасне суспільство. Цей важливий для українців процес здійснювався в унісон із історією невпинної боротьби народу за власну державність, прагненням досягти соборності. Успішно маніпулюючи історичними фактами, німецькі пропагандисти фактично переформатовували історичну пам'ять українців, запрограмовуючи на перспективу, конструюючи й корегуючи маркери національної ідентичності, які не змогла стерти й наступна радянська окупація країни. Проте, широко пропагований в періодиці історичний наратив знівельовував регіональні відмінності і соціальні суперечності українського суспільства, репрезентував його внутрішню національну єдність і однаково репрезентувався в усіх німецьких окупаційних зонах України.

Ключові слова: окупаційна періодика, окупаційний режим, пропаганда, історична пам'ять, національна ідентичність.

Abstract

Key historical narratives for the formation of national identity of Ukranians in propaganda discourse of administrations of German occupation zones of Ukraine (1941-1944)

Oleksij Honcharenko

The purpose of the study: to identify information arrays, that reconstructed and interpreted the historical past of Ukrainians, based on the source analysis of the content of German occupation periodicals, thus forming an appropriate model of historical memory, in fact, turning the Ukrainian people into a historical process. The methodology and methodology of research involves a combination of the principles of historicism, objectivity and consistency, as well as historical criticism of the selected basic reconstructions of the past of Ukrainians widely promoted in the occupation period. The study systematizes various publications in the occupation periodicals, highlighting their thematic blocks, specific content, forms of presentation of the standard information materials, which, contrary to the strategic visions of the Third Reich leadership, were directed at the formation of the historical memory of Ukrainians. The author, on a systemic and comprehensive level, investigated the information potential of the main periodicals that were published in all occupation zones of Ukraine, namely: the District «Galicia», the Reichskommissariat «Ukraine» and the Military Zone of Occupation. The scientific novelty of the study lies in the first in modern domestic historiography complex selection of the model of historical memory of Ukrainians, which was formed during the establishment of the German occupation regime.

A detailed analysis of the information potential of the content of occupation periodicals indicates that the historical past of Ukrainians was interpreted in terms of the gravity of state tradition and the constant struggle against external enemies. The basic information and thematic blocks that were used in all the occupation zones of Ukraine were the reproduction of the history of Kievan Rus', Khmelnytsky region and liberation movements of the Cossack era. At the same time, an exclusively negative image of neighboring Moscow and Poland was formed. The internal enemy of Ukraine was declared to be the Jews, against whom the Ukrainians fought in the same way as they fought the Poles and Russians. The events of 1917-1920, when the Ukrainian state perished and was torn apart by neighboring Poland and Bolshevik Russia, were voiced in the context of betrayal by the democratic countries of Europe. The construction of a new national identity for Ukrainians in the context of their spiritual, psychological, historical, cultural, economic, and territorial unity, as well as the reinterpretation of the historical past, consolidated society at that time. This important process for Ukrainians was carried out in unison with the history of the people's unceasing struggle for their own statehood and their desire to achieve synodality By successfully manipulating historical facts, German propagandists actually reformatted the historical memory of Ukrainians, programming for the future, constructing and correcting national identity markers that even the following Soviet occupation of the country was unable to erase. However, the historical narrative widely promoted in periodicals downplayed regional differences and social contradictions of Ukrainian society, represented its internal national unity, and was presented equally in all German occupation zones of Ukraine.

Keywords: occupation periodicals, occupation regime, promotion, historical memory, national identity.

Вступ

Роки гітлерівської окупації України стали тяжким випробуванням для нашого народу, адже поряд із безсумнівно неймовірними стражданнями морального та фізичного рівнів, суспільство було піддане масованій пропагандистській атаці, фактичному «промиванню мізків», наслідки чого, очевидно, відчуваються і донині. Німецька дезінформаційна пропагандистська кампанія агресивно-мобілізаційного, безапеляційного типу відзначалася ще й пошуками фактів, образів та обрисів історичної пам'яті, які не лише формували ореол німецької мілітаристської машини, як «визволителя» українців з-під влади «єврейського більшовизму», а ще й переформатовува- ли тогочасні конструкції національної ідентичності нашого народу та й легітимізували режим, який прийшов на зміну іншій, але не менш жахливій радянській окупаційній владі. Наслідки окупаційної гуманітарної політики у сфері формування національної ідентичності українців засобами періодики не вивчені й донині, оскільки, усі потуги сучасних науковців, фактично, розчиняються у загальних, вже давно відомих чорно-білих візіях щодо людиноненависницької сутності нацизму, однозначно, трагічної долі нашого народу. А те, що всупереч стратегічній позиції вищого політичного керівництва Німеччини в Україні фактично конструювалась нова модель історичної пам'яті, мало кого цікавить і на сьогодні. Вивчення цієї проблеми здатне привідкрити окупаційну реальність у тому, що всупереч офіційній лінії Берліна та жорстким цензурним заборонам, в Україні продовжували жевріти ідеї відродження втраченої державності, формувалась широка опозиція радянському окупаційному режиму. історія окупаційний козацький україна німецький

Проблема пропагандистського дискурсу німецької окупаційної влади, установи якої функціонували на теренах сучасної України упродовж 1941-1944 рр., порівняно нещодавно потрапила в поле зору сучасних дослідників відповідного історичного періоду. Радянська історіографічна спадщина нагадує скоріше епізодичні, однозначні й прямолінійні ідеологічні кліше, адже тогочасні контрпропагандисти так і не змогли адекватно сформулювати відповіді на конкретні запитання, які поставали у змісті німецької пропаганди. Причина їх відсутності полягала у тому, що немала її частина була дійсно правдивою, адже німецька окупаційна влада стала чи не першим ретранслятором тих трагічних для українців подій, які мали місце у нещодавній радянській дійсності. Сучасні ж дослідження можемо умовно розподілити на дві групи. Перша із них стосується реконструкцій власне інформаційного потенціалу змісту окупаційної періодики (Курилишин 2010; Михайлюк 2005; Салата 2010), а от автори другої групи актуалізують антисемітську її складову, яка поза усіляким сумнівом простежується, але не набула усе ж такого глобального характеру, як стверджується в сучасній літературі (Гончаренко 2017). А тому більш детально на ній зупинятися не будемо. На наш погляд, ця проблема є більш складнішою, адже у тогочасних умовах, система німецької окупаційної пропаганди формувала національну ідентичність українців, впливала на історичну пам'ять нашого народу. Тому, акцентування уваги пропагандистських потуг окупаційних адміністрацій винятково на антисемітській чи то її антирадянській складових - є спрощеним баченням цієї проблеми. Такий підхід є черговою «чорно-білою» візією системи координат нацистського окупаційного режиму, баченням його як такого, що суттєво не вплинув на подальше світобачення українців, форматування нової системи національних цінностей та ідентичності, в усякому разі іншої, аніж радянської.

Мета дослідження: на основі джерелознавчого аналізу змісту німецької окупаційної періодики виділити інформаційні масиви, які реконструювали та інтерпретували історичне минуле українців та формували відповідну модель історичної пам'яті, фактично, перетворюючи український народ у суб'єкт історичного процесу.

Виклад основного матеріалу

Методологія і методика дослідження передбачає поєднання принципів історизму, об'єктивності та системності, а також історичної критики виділених базових реконструкцій минулого українців, широко пропагованих в окупаційній періодиці. У дослідженні здійснено систематизацію різнопланових публікацій в окупаційній періодиці, виділено їх тематичні блоки, конкретний зміст, форми презентації типових інформаційних матеріалів, які усупереч стратегічним баченням керівництва Третього Райху спрямовувались на формування історичної пам'яті українців. Автор на системному та комплексному рівнях дослідив інформаційний потенціал основних періодичних видань, які виходили в усіх німецьких окупаційних зонах України, а саме: дистрикті «Галичина» (далі - ДГ), Райхскомісаріаті «Україна» (далі - РКУ) та Військовій зоні окупації (далі - ВЗО).

Із загарбанням військами Третього Райху теренів України, у ній поступово постали три німецьких зони управління: ДГ - як складова Генерального Губернаторства, РКУ та ВЗО. Організація ефективної пропагандистської системи, яка діє на різні соціальні групи населення окупованих територій, завжди є актуальним завданням будь-якого агресора. Звісно, що не стало винятком із цього правила і німецьке, упродовж 1941-1944 рр. окупаційне правління в Україні.

У даному випадку лишаємо поза увагою особистісні позиції безпосередніх виконавців пропагандистських завдань, зокрема журналістських колективів окупаційної періодики, оскільки це вийде за межі даної публікації. З цього приводу зазначимо лише, що німецьку адміністрацію менше усього цікавило їх особисте бачення історичного минулого України, і за найменшого непослуху або ухилення від загального вектору заданих координат, цих людей чекало трагічне майбутнє. Із цього приводу достатньо згадати долю майже всього колективу київського видання «Українське слово». Але не слід і перебільшувати ступінь ефективності тотального контролю німецької влади за роботою періодики. А про вкрай низький інтелектуальний рівень багатьох німецьких окупаційних управлінців, якими «затикали дірки» на Сході, написано не так і мало (Гончаренко 2017, с. 107). До того ж немала частина матеріалів, розміщених на шпальтах місцевої періодики, готувалася відповідними відомствами Німеччини і направлялася для неодмінного практичного використання у пропагандистській роботі із місцевим населенням окупованої країни.

Конструювання нової національної ідентичності українців у контексті їх духовної, психологічної, історичної, культурної, господарської та територіальної єдності, так само як і переосмислення історичного минулого, мали консолідувати суспільство, певним чином виправдати тогочасні соціальні трансформації. Усе це здійснювалося в унісон із тотальним, щодо євреїв, та вибірковим насильством щодо колишньої радянської окупаційної партійно-господарської номенклатури, виключенням їх із соціального життя, фактичним перетворенням в аутсайдерів режиму. При цьому, лише частина представників радянської номенклатури була покарана так би мовити «без суду і слідства» у перші дні встановлення контролю Вермахту над захопленими територіями країни. З установленням окупаційних структур, усі вони підлягали реєстрації в органах влади та надалі відповідали за свої вчинки й злочини, вчинені щодо українців суто індивідуально. Так, нова влада карала радянську окупаційна номенклатуру та їх поплічників, виступаючи у баченнях населення знаряддям справедливої відплати їх кривдникам (Гончаренко 2020, с. 54).

Німецькі окупаційні управлінці, уповноважені цензурувати місцеву україномовну пресу «недоопрацьовували», оскільки, її зміст певним чином, на суто тактичному рівні, таки суперечив стратегічній меті встановленого режиму, а саме: перетворенні території України на «життєвий простір» для «арійської раси». Фактично, політичне керівництво Німеччини та їх місцеві «провідники» мала б стимулювати політику гуманітарної катастрофи у вигляді заборони і нещадної руйнації будь-яких згадок про українську державність, войовничо-радикальне протистояння зовнішнім ворогам, досягнення у культурі, цим самим десуб'єктивізовуючи український народ, перетворюючи його в об'єкт, а не суб'єкт історичного процесу. Тим більше, що в умовах фактично несформованої історичної пам'яті українців, розбалансованої соціальними і регіональними компонентами протиріч, наслідками радянського окупаційного володарювання, зробити це було не так і складно. Але певний «люфт» у практичній реалізації пропагандистських завдань з боку безпосередніх, підконтрольних німецьким адміністраторам виконавців, простежується таки досить чітко. Особливо це стосується реконструкцій і маніпуляцій історичним минулим українців.

Відзначимо й такий факт, що частина нацистських керівників була не проти використання в пропаганді фактів історичного минулого українців, у тому числі й героїчного. їх не бентежило і певне відродження відомостей про державотворчі процеси, які відбувалися в історичному минулому українців. Із цього приводу райхсміністр східних окупованих територій А. Розенберг висловлювався досить однозначно: «Українці вели на протязі століть боротьбу проти поляків і московитів. В XVII столітті Україні вдалось скинути польське ярмо, але лише на короткий час; хоч вони під керівництвом Хмельницького розбили поляків, але були знову переможені і змушені були звернутись до Москви. На народних зборах в Переяславі (1654) був укладений союз між Україною і Москвою. Російська сторона при цьому була сильнішою і звідси, завдяки систематичній русифікації київської інтелігенції, випливають всі наслідки. [...] Всі українці, які так чи інакше підтримували ідеї автономії були сотнями вислані на Урал і в Сибір. Росіяни сьогодні панують на Україні. Цим визначається мета для Німеччини: свобода українського народу. Це обов'язково слід прийняти в якості програмного політичного пункту. В якій формі і в яких масштабах зможе потім виникнути українська держава, - говорити в даний час немає ніякого сенсу. Але всі люди, які працюють по суті над проблемами Сходу, повинні спробувати зрозуміти це і налаштуватись у відношенні до цієї проблеми більш дружньо, ніж це може бути необхідно у відношенні Прибалтики». Мало того, - А. Розенберг продовжував розвивати цю думку, зазначаючи: «Тепер скептики можуть запитати: настільки сильною в даний час є національна свідомість українців? Я вважаю, що можна спокійно розраховувати на те, що свідомість живе в широких масах, щоправда в смутному вигляді; але навіть, якщо вона менш сильна, ніж ми могли б передбачити, із цього ще не випливає, що ми відмовляємось від цього плану, але потрібно прикласти всі зусилля, щоб в кінці кінців знову викликати до життя цю національну свідомість. [...] Потрібно сприяти появі літератури про боротьбу українців, з тим щоб можна було знову оживити історичну свідомість українців. Також слід підтримувати культ українських вождів - гетьмана Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи. Якщо в цьому бажають побачити небезпеку, яка зможе з'явитися в майбутньому, то не варто забувати, що московську державу потрібно розглядати не як друга, а як смертельного ворога Німеччини, а разом з тим і української держави. Україна, відповідно, завжди буде розраховувати на захист якої-небудь іншої великої держави і нею, само собою розуміється, може бути тільки Німеччина. На кінець, за це повинна бути передбачена і компенсація, про яку сьогодні ще дуже рано говорити» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1063, арк. 17, 18).

Звісно, що маніпуляції дискурсом історичного минулого використовувалися у якості інструменту формування трьох: антиросійських, антиєврейських та антирадянських настроїв українців. Але німецькі пропагандисти певним чином «перегравали» самих себе і не помічали головного - легітимізуючись фактом пропагованої ідеї історичної державотворчої традиції, Українська держава була спроможною існувати. Маніпулюючи українською історією для досягнення власних цілей і завдань окупаційної політики, німецькі пропагандисти фактично переформатовували історичну пам'ять українців, запрограмовуючи на перспективу, конструюючи й корегуючи маркери національної ідентичності, які не змогла стерти й наступна радянська окупація країни. Водночас, історичний наратив, пропагований в україномовній періодиці, знівельовував суперечності між різними регіонами країни та сегментами українського суспільства, репрезентував їх внутрішню єдність та безконфліктність і однаково репрезентувався в усіх німецьких окупаційних зонах України. Ця внутрішня єдність пояснювалася постійною наявністю ворожого оточення українців, а саме: поляків, росіян та більшовиків. Звісно, що останні з'явились в інтерпретації історії ХХ ст., але це дозволило об'єднати всі три зовнішні загрози в одну. А от євреї поставали як глобальна внутрішня загроза, із якою українці змушені були співіснувати поза своїм бажанням. У результаті - більшовизм оголошувався не лише російським політичним витвором, а й одночасно єврейським.

Ключове місце в схемі української історії, пропагованій в окупаційній пресі, належало факту утворення Київської держави. При цьому простежуються два підходи. З одного боку стверджувалося, що ця держава була створена слов'янськими племенами, які проживали на просторі від Ільменського озера до середньої течії Дніпра (Початок письменства на Україні, 1943, 25 червня), а з іншого, і при цьому у більшій кількості публікацій поняття «давньоруської народності» і «українського народу», «Київської Русі» та «України» ототожнювалися. В аналогічному ключі розкривалося й означення «варягів» та «німців».

З приводу утворення давньоруської державності зазначалось: «Держава українська і український нарід виходять на широку арену політичного життя Європи неначе несподівано і раптово тому, що вони утворились, як цілком вистиглий плід попереднього і досить довгого історичного розвитку родоплемінного ладу». Характеризуючи процес становлення та розвитку Київської держави, автор однієї із типових публікацій зазначає, що слов'яни перші приймали непосильну боротьбу з навалами «азіатських варварів». Відповідно до цього, відзначається й історична місія України в захисті Європи: «Шість століть Київська Русь-Україна стоїть на кордоні Європи, як непохитна скеля, як передовий форпост європейської цивілізації. Європа ніколи не повинна забувати цієї великої й почесної ролі України - Русі в справі збереження і захисту європейської цивілізації і культури». В подальшому, досить ґрунтовно популяризувавши історію Київської Русі, охарактеризувавши діяльність найбільш видатних князів, автор здійснює порівняння з історією Хх ст., зазначаючи, що: «Напад гунів, татар був щиро відвертий і ніс із собою зовнішню руйнацію і зовнішнє підкорення. Азіатсько-семітський большевизм, навпаки, приходить в Європу, і, зокрема, в нашу Україну, як отруйне повітря: він проникає в глибини національного організму до самого мозку кісток і розкладає його смертельною хворобою.... Германські народи спільно з римлянами півтори тисячі років тому врятували європейську цивілізацію від навали тюрко-монгольських орд гуннів. Тепер великонімецька нація виконує велику святу історичну місію не лише перед Європою, а й перед усім світом. ... Перша країна, які визволив цей похід з-під гніту семітсько-азіатського большевизму, - це наша Україна, яку семіто-большевики намагалися перетворити на передовий форпост большевизму, але не спромоглися цього зробити» (Баран-Бутович 1942, 14, 16, 18, 21 січня). Таким чином, історична місія України полягала у обороні Європи від «расової» і «ментально-ворожої» навали степовиків.

Однією із складових змісту окупаційної періодики, яка стосується заявленої нами проблеми, була центральна проблема давньоруської історії, дискусії з приводу якої не вщухають і нині. Стосується вона впливу варягів на створення політичних інституцій Київської Русі. Редакція газети «Українське слово» виступила з цього приводу досить однозначно. У одній із публікацій зазначалося, що: «Десь в ІХ ст. на теренах Східної Європи з'явились також загони варягів - рицарів. Ватажки цих загонів часто ставали князями, а самі варяги асимілювалися з місцевим населенням, приймали нашу мову, звичаї і віру. Одним з таких ватажків був Олег. Олег, ставши київським князем, цілком віддався будуванню київської держави, використовуючи при цьому досвід свій і місцевий український» (Яковенко 1941, 12 листопада). Аналогічні конструкції були присутні і в інших публікаціях періодичних видань. Таким чином, варяги виступали як етнос, який своєю державотворчою енергією зумів створити політичну організацію у східнослов'янському суспільстві. Після виконання покладеної на них історичної місії, вони розчинились в місцевому середовищі. Подібні підходи простежуються і в німецьких інструкціях, які регламентували пропагандистську роботу (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1063, арк. 198).

Разом з тим, така інтерпретація центральної події давньоруської історії мала місце здебільшого лише в перші місяці окупаційного режиму. Наприкінці 1941 р. ці підходи суттєво переглянули, хоч вони так і не зникли повністю. Українці розглядалися як етнос, сформований із залишків готів та інших східних народів. Єдиними творцями Київської держави оголошувались варяги. Національний державний герб українського народу оголошувався німецьким родовим і дружинним знаком (цДаГоУ, ф. 57, оп. 4, спр. 347, арк. 29). Водночас, всупереч цьому, у публікаціях подавалася інформація про український Герб (Шкарабара 1942, 26 квітня).

Київська Русь у німецькій пропаганді однозначно трактувалася як українська, а не російська держава. Та власне, на час створення цієї держави, Росії як такої ще не існувало, а на її території мешкали «фінно-угрійські» племена (Німецький голос про Україну 1941, 1 жовтня). І спадщина цієї держави належала Україні, а не Москві, адже, «Це ми - Русь, ми, нині звані українцями, ми, кияни, подоляни, галичани, буковинці, полтавці, це ми - стародавня Київська Русь, Карпатська Русь, Червона Русь і рідна нам кров'ю сестра - Біла Русь». Українці, а не Москва були нащадками «тих Дажбожих онуків, котрі в одвічній спілці зі своїми германськими братами, варязькими вікінгами, ходили на греків, на хозарів, на печенігів, на половців. Ми, а не Москва, зберегли в чистоті древню нашу слов'яно-руську мову» (Пробудження Подільської землі 1941, 31 серпня), саме у такому контексті інтерпретувалось етнічне походження Київської Русі.

Так само із суто національних позицій пояснювалось походження назви Україна. Зазначалось, що ця назва є прикметою військового, войовничо-бойового значення, твором світовідчуття хлібороба-вояка, котрий мусів для себе землю «вкраяти» мечем, відбивати її від усіляких навал. Із нею співіснувала й інша, друга назва нашого народу - «Русь», але її вкрала й присвоїла собі Москва, нав'язавши назву «Малоросія». У свій час північні землі майбутньої Московщини перебували у статусі українських колоній (Звідки взялась назва Україна? 1942, 22 лютого).

Осібне місце в пропаганді одержала проблема відносин між давньоруськими і германськими племенами. Звісно, що «відсталі» давньоруські племена запозичували від германців техніку, вміння виготовляти нові знаряддя для мисливства і рибальства, переймали керамічні технології тощо. Характерно, що торкаючись окремих аспектів господарського життя Київської Русі, нацистська пропаганда доводила, що її торгівля розвивалась насамперед з Німеччиною, і через її посередництво із Західною Європою. Взамін же Україна отримувала текстильні і металеві вироби, зброю, порох і предмети розкоші (Шумовський 1942, 25 червня; Мірчук 1942, 26 квітня). Звісно, що взаємини між Україною і Німеччиною надмір гіперболізувалися.

Важливе місце в окупаційній пропаганді належало антисемітизму. Ця тема увійшла практично в усі інтерпретації ключових подій української історії. «Від стародавніх часів аж до останньої царської війни був жид, поруч з москалем і ляхом, головним гнобителем всього народу українського, а в першу чергу українського селянства. Доказом цього є жидівські погроми ще за перших князів київської української держави», - у такому ключі констатувалися взаємовідносини між українцями та євреями ще з часів Київської Русі (Україна в жидівських лабетах, 1941, 13 листопада). Таким чином, відомі події в Києві в 1113 р. однозначно трактувалися як перший міжетнічний конфлікт між українцями та євреями. Однією із причин цього стало те, що під час князівської міжусобиці припинився довіз солі із Галичини, а єврейські купці надміру підвищили ціни на цей товар (Гончаренко 2017, с. 97).

Глибокий ступінь узагальнень, чіткий взаємозв'язок між історичним минулим і сучасністю - характерна риса німецької пропаганди. Важливою її складовою став антиросійський сегмент. Московська загроза самому існуванню українців покладалася у цілком логічний, і потрібно відмітити, актуальний і на сьогодні історичний контекст. Україна мусила воювати із Московщиною ще в ХІІ ст. (Від «Слова о полку Ігоря» до М. Хвильового 1943, 30 травня). Факт зруйнування князем А. Боголюбським (Суздальським) Києва 1169 р., дружина якого ототожнювалась із «бандою диких волоцюг і розбишак» (Про історію України 1941, 26 жовтня), призводив до наступних узагальнень: «Отже, ще за стародавніх часів, ще на світанку історії обох народів почалася запекла боротьба між двома народами. І тепер, коли ми дивимося на зруйноване серце Києва - Хрещатик, в нас настає спогад про руїни заподіяні Боголюбським в Хіі ст. Безперервний ланцюг, початок якого від Боголюбського, тягнеться аж до Червоної Москви» (Яковенко 1941, 9 листопада). Зміст антиросійських публікацій зводився до того, що Московщина за сотні років свого панування не тільки нічого не дала українцям, що було б хоч трохи схоже на європейську культуру, але, навпаки знищила навіть те, що український народ зумів здобути за часи своєї держави - Козаччини (Мовчан 1941, 26 жовтня).

Парадоксально, але в окупаційній пресі постійно й настирно наголошувалося на прагненні українців до свободи, їх боротьбі із зовнішніми ворогами. Тому, найактивнішою тезою, яка широко експлуатувалася в періодиці, стала боротьба козацтва із ворогами українців. «Українці. Пробив час свободи, в боротьбі за яку Ви і Ваші батьки пролили стільки крові! Вас пригнічували московіти і поляки, мучили і експлуатували більшовики - євреї. Здається, що Ваші великі герої Богдан Хмельницький і Сагайдачний дарма прожили своє життя. Царі майже знищили Вашу мову, а більшовики - московіти хотіли перетворити Вас, селян і козаків, у вічних кріпосних», - у такому ключі формулювалися звернення до українців з боку нацистських керівників (ЦДАВОУ, КМФ-8, оп. 1, спр. 12, арк. 22).

Актуалізація ключових проблемно-тематичних ніш історичного минулого України здійснювалась вибірково, шляхом наголошення на найбільш важливих подіях та одночасно персоніфікуючись. Але німецькі пропагандисти недооцінювали наслідків такого концептуального підходу, адже, шляхом оцінки діяльності знакових і символічних для українців постатей, у свідомості людей утримувались події минулого, формувалось світоглядне, а особливо у тих катастрофічних умовах окупації - їх сприйняття.

Звісно, що не обійшлося у даному випадку і без традиційної для формування історичної пам'яті міфологізації, поєднання символіки трагічного та героїчного, особливо тих її подій, які перебували в зоні «обрію осягнення», але міцно увійшли в національну свідомість, культуру, пісенну творчість, образотворче мистецтво, театр тощо.

Особливе місце відігравала пропаганда героїчних, і водночас трагічних за своїми наслідками сторінок української історії середини XVII-XVIII ст. Зазначимо, що у деяких містах із цією метою було здійснено перейменування назв вулиць. Замість радянських, в окупаційних зонах України з'явились вулиці Гонти, Петлюри, Залізняка, Хмельницького, Грушевського, Козацька та ін. (Наказ № 22 Богуславського повітового старостату 1941,22 жовтня).

Аналіз періодичної преси окупаційних зон України дозволяє виділити характерні підходи, які використовувались для пояснення подій середини XVII ст. Головними ворогами українців поставали поляки та московіти, які «дивились ласим оком на цей шматок землі, намагаючись вирішити його долю для своїх нескритих експлуататорських потреб» (Минуле і майбутнє України 1943, 16 липня).

Тому, головною історичною постаттю, навколо якої об'єднувався зміст пропаганди став Б.Хмельницький, який не лише зумів організувати український народ, а й спрямував його енергію на відсіч загарбникам (Калюжна 1942, 4 жовтня). Б. Хмельницький характеризується як: «славний полководець, великий організатор і проводир мас» (Булат 1941, 1о грудня), який «Волю і славу здобув свойому народові ..., хотів запевнити теж йому велике майбутнє» (Суботів - місце народин Великого Гетьмана 1942, 10 травня). Цей рух був спрямований проти поляків та євреїв (Степовий 1941,6 листопада. При цьому, у пресі зазначалося, що радянська влада намагалася сфальсифікувати постать гетьмана, фактично висміювали відому п'єса авторства О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», оскільки гетьман зображувався у вигляді «секретаря райпарткому з булавою» (Дніпров 1941, 12, 13 жовтня).

Немала увага у цьому сегменті окупаційної пропаганди приділялася причинам поразки Б. Хмельницького. Одна із них полягала у тому, що: «Знав він силу, та не збагнув підлості Москви» (Суботів - місце народин Великого Гетьмана 1942, 10 травня), адже після Переяславської угоди 1654 р. в Україну увійшли царські війська, які вже й не збиралися звідти повертатися і не стільки воювали проти Польщі, скільки закріплялися в новоприєднаному краї (Петренко 1942, 25 січня).

Причиною угоди із Москвою визнавалося прагнення гетьмана залучити до боротьби із Польщею військову силу сусідньої держави, а тому він був готовий давати будь-які обіцянки задля цього.

Ще однією з причин втрати українським народом власної державності називалася відсутність єдності та порядку в залишеній Б. Хмельницьким спадщині: «На жаль, не продовжив Бог віку великому гетьманові. По його смерті знову постали суперечки за булаву. І так завелися відомі нам з історії різні Тетері, Брюховецькі, Пушкарі, Сірки та ін. А Кочубей з особистих амбіцій зрадив катові України Петру І визвольні задуми Мазепи».

На противагу цим діячам Б. Хмельницький непокірних «карав на горло», «різав шию» та «ланцюгами за шию приковував до підлоги», щоб навести порядок в державі (Байдуник 1941, 26 листопада).

Врешті-решт по смерті Б. Хмельницького Москва висунула свої претензії на Україну, яку й поділила з Польщею (Історичний розвиток України 1941, 6 грудня.). Українцям нагадали слова Т Шевченка, який назвав Переяславську угоду «домовиною самостійності України» (Чайківський 1942, 11 березня).

Розглядаючи період поступової ліквідації автономії України, який розпочався відразу після Переяславської ради, автори виділяють постать гетьмана І. Мазепи, якому «набридла опіка московського царя», а тому він вирішив із ним боротись.

В оцінках він відрізняється від своїх попередників. Зазвичай, оціночний зміст його діяльності відрізнявся від інших керівників Гетьманщини: «Велич гетьмана Івана Мазепи і його чину невмируща. Від нього дістала моральну силу і своє оформлення думка про національну і державну окремішність України» (Гетьман Іван Мазепа 1941, 7 вересня). Москва провадила злочинні дії не лише щодо українського, а й інших сусідніх народів, яких вона нещадно фізично винищувала. А Петро І був названий одним із «найбільших кровопивців і звірюк московського імперіалізму» (Мовчан 1941, 23 жовтня).

Звісно, що окупаційні пропагандисти не могли обійти мовчанкою конфлікти між українцями та євреями, які актуалізувалися в роки війн та народних повстань: «Чаша народного горя переповнилася вщерть, і поневолений жидами нарід повстав під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти своїх гнобителів. Та не довгою була ця перемога. Українське селянство та козацтво знову опинилось в неволі, знову польські пани та жиди панували над пригніченим народом, поки знову не вибухнуло нове повстання - Гайдамаччина.

Ще з більшою жорстокістю помстилися гайдамаки над жидами і ляхами» (Макарович 1942, 24 лютого). Теза про переслідування євреями українців, і справедливу відплату цьому народу використовується і в подальшому викладі історичного минулого України: «Вибухи народного гніву за часів Хмельницького і Гонти, люта розправа над жидами за всі ті кривди, що її зазнавав український нарід від своїх гнобителів, нічого не навчили жидів.

Жидівство в ХІХ ст. так само пригноблювало та визискувало український люд, як і в XVII та XVIII ст.» (Макарович 1942, 28 лютого).

На шпальтах періодики знайшла свого відображення і козацька тематика. Але, до цієї сторінки минулого українців, підхід був дещо критичнішим, аніж скажімо до постаті Б. Хмельницького, адже на Запоріжжі процвітала більше «сваволя», аніж «воля» і він поклав цьому край, об'єднавши козацтво та народ державницькою ідеєю. Водночас, у пропаганді здійснювалась своєрідна героїзація українського козацтва, під керівництвом якого народ не раз піднімався на боротьбу з гнобителями (Байдуник 1941, 26 листопада).

Козацька тематика експлуатувалася в періодичних виданнях усіх окупаційних зон України. Навіть, у російськомовному «Голосі Донбасу» з'являлися публікації українською, із відповідною козацькою тематикою. У одному із текстів зазначалося, що майже кожен українець разом із кобзою мав пістоль, шаблю та спис, які прикрашали стіни житла (Про думи й давніх кобзарів 1943, 16 квітня).

У багатьох публікаціях гіперболізувався вплив німців на організацію устрою Запорізької Січі доводилось, що серед запорожців відомо немало вихідців з Німеччини. Загалом, вплив німецької культури на життя козацтва, за твердженнями авторів публікацій, мав високий рівень (Байдуник 1941,26 листопада).

Не обходили окупаційні пропагандисти і постаті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського. Його життя та діяльність постає не лише в особистій трагедії, а й поєднується із такою ж долею українців, які потрапили до цього страхітливого місця із загарбанням України російськими більшовиками. Виною П. Калнишевського була оборона козацьких прав і вольностей від уряду Катерини ІІ. Лише його запорізька натура витримала двадцять п'ять років суворого ув'язнення. Але так само як останній кошовий отаман, «тисячі синів і дочок українського народу померли там як каторжники, замучені жидівсько-большевицькими гайдуками. [...] Соловецький монастир служив місцем, куди надсилались найнебезпечніші релігійні та політичні злочинці» (Кибалюк 1942, 3 жовтня), - зазначалося в публікації. Аналогічні, майже ідентичні публікації з'явилися і в інших виданнях. Так само трагічно зображувалося протистояння П. Полуботка із Петром І. (Мученик за Україну 1941, 28 грудня). Віковий антагонізм між свободолюбивою Україною та деспотичною Москвою пояснювався тим, що вони дуже відмінні передусім вдачею та традиціями своїх народів (Мазепа 1941,23 жовтня).

В окупаційній пропаганді знайшлося місце й іншим національним героям України. Так, О. Довбуш та М. Кармелюк були названі борцями за національне і соціальне визволення українців від їх московських та польських гнобителів (Болячка наших днів - бандитизм, 1942, 14 жовтня).

Немало місця в німецькій пропаганді надавалось інтерпретації церковної історії України. Православна церква визнавалась консолідуючої силою, що змогла об'єднати у свій час український народ на боротьбу з зовнішнім ворогом та була нерозривно пов'язана з долею народу та його державності.

Із часом ця важлива для українців інституція була підкорена московським патріархом, а в часи радянської влади «поневірялась в руках жидів» (Церковне питання на Україні 1941, 22 жовтня). Християнство - це віра, що об'єднувала народ ще тисячу років тому. Християнами були запорожці. Йдучи на ворога, українці завжди пам'ятали про Бога, любили його (Перша відправа 1941, 11 вересня). Церковна тематика використовувалась і в переддень вступу на територію України радянських військ: «Жидівські посіпаки умиваються святою дніпровською водою. ... Вони знову несуть нам колгоспне ярмо, знову хочуть глузувати над християнською вірою» (Наш обов'язок 1943, 16 грудня).

Отже, реконструкція історичного минулого українців полягала в контексті існування Української держави - Київської Русі, яку було створено за безпосередньої участі варягів, які у тогочасній інтерпретації ототожнювалися із германцями (німцями). При цьому, вже в часи існування Київської Русі, на історичну арену вийшли й українці. Але із розчиненням варягів, у місцевому середовищі загинула й держава українців.

Наступною тезою продовження державотворчої тяглості стала держава Б. Хмельницького, яка постала в ході боротьби із Польщею. Проте внутрішні чвари і відсутність твердого порядку згубили цю державу, яку поглинула Московія. Єдиною постаттю, яку позитивно оцінювали в пропаганді - був гетьман І. Мазепа, який вирішив боротися із російським царем Петром І.

Підходи до реконструкції феномену Запорізької Січі були неоднаковими. Із одного боку козацтво виступало могутнім фактором у боротьбі із ворогами, а з іншого - державний її устрій губила сваволя та самовільство козаків. При цьому гіперболізувався вплив німців на організацію устрою козацької держави.

Проте, найскладнішим і водночас найпростішим завданням німецької пропаганди стало висвітлення подій хХ ст. Так, мешканцям ДГ згадали про згубне для краю двадцятип'ятирічне польське правління та радянські адміністративні методи, що «глумились над поняттям людськості» (Білєр 1941, 1 серпня).

Надзвичайного значення в періодиці усіх окупаційних зон України набували події 1917-1920 рр. Зазвичай, ці події однозначно інтерпретувалися як визвольні змагання українського народу. Розпочалися ці визвольні змагання із формування підрозділів УСС в роки Першої світової війни. їх значення полягало у тому, що українська нація поборола дух рабства (Іванчук 1941, 13 листопада).

Події не такого й віддаленого минулого персоніфікувалися. Так, повідомляючи громадськості Львова про смерть Є. Петрушевича, нагадали що він ще у травні 1917 р. виклав в австрійському парламенті декларацію від імені західноукраїнських земель «домагаючись реактивувати історичну Галицько-Волинську державу та гостро застерігаючи проти залучення цих земель до Польщі». У публікації міститься аналіз тогочасних подій, зокрема, створення ЗУНр, Української Галицької Армії, єднання з Директорією УНР, злуки з Великою Україною, спільного походу з С.Петлюрою на Київ, поразки, приєднання Галичини до Польщі (Пам'яті великого громадянина 1941, 29 серпня.

В аналогічному контексті розкривалась і діяльність відомого в Україні К. Левицького, який також стояв біля підвалин створення ЗУНр а із німецькою окупацією очолював Українську Національну Раду та помер 12 листопада 1941 р. (Президент д-р К. Левицький 1941, 14 листопада). Церемонія із приводу його поховання була широко висвітлена у львівській пресі. Місце поховання також було обрано символічне - поряд із командувачем УГА генералом М. Тарнавським (Остання дорога д-ра К. Левицького 1941, 18 листопада).

У пресі простежується й ідея єдності українців. Так, маємо повідомлення про взяття Києва об'єднаними українськими військами 31 серпня 1919 р., переїзд уряду ЗОУНР до Кам'янця, а згодом - Вінниці (Київський день 1941, 31 серпня). Водночас, ці події іменувалися як Велика Українська Революція 1917-1920 р., згадувалося про Українських січових стрільців, які боролись за Україну (Герої Лисоні 1941, 31 серпня), повідомлялося про проведення на місцях їх погребіння масових зібрань українців (Героям Лисоні 1941, 7, 8 вересня).

Важливо, що більшовики оголошувалися окупантами, які «задушили українську державу, вільну республіку українського народу» (Поет-революціонер. В роковини смерті Грицька Чупринки 1941, 31 серпня). Загалом, ці події ідентифікувалися як «визвольні змагання» українців (Доля України 1941, 4 вересня).

Відображувались у пресі і події 1 листопада 1918 р., «коли молоде українське державне життя опинилось між молотом і на ковадлом між полчищами Муравйова-Будьонного і антантською карною експедицією ген. Галлера, озброєного французькими танками. В цій боротьби ми впали, переможені не чесно, зброєю, але підступом і хитрощами» (Перше листопада 1941, 1 листопада). Розміщувалися і матеріали про особисту долю січовиків після поразки визвольних змагань українців (Січові стрільці в підпільній боротьбі проти большевиків 1941, 13 листопада).

В усіх регіонах України з'являлися повідомлення про відзначення пам'яті героїв, які полягли у боротьбі із радянськими окупантами. На Житомирщині було впорядковано могилу під Базаром, де було поховано вояків Другого Зимового походу. Це братська могила перетворилася на місце паломництва українців (Київ сьогодні 1941, 5 жовтня). В багатьох містах і селах України на честь загиблих героїв насипали могили (Могили героїв 1941, 18 жовтня).

Належне місце у висвітленні подій ХХ ст. стала участь німецьких військ у визволенні України з-під влади більшовиків в 1918 р., відповідно до умов Брестського мирного договору. Українці, спільно із німецькими військами боролись із більшовиками. Та навіть і в цих умовах, московські комуністи задушили в крові відроджену Україну. Однією із причин поразки називалася «ганебна зрада» України з боку західних демократій, те, що вони холоднокровно залишили країну «на поталу» більшовикам (Самостійна Україна - охоронний вал Європи перед небезпекою зі Сходу 1942, 13 листопада).

У окремих періодичних виданнях було оголошено про відзначення 22 січня 1918 р., коли було проголошено IV Універсал Центральної Ради, а з ним і незалежність України. Так само було оголошено і про відзначення Героїв Крут.

Причини поразки українського визвольного руху пояснювалися тим, що у тодішнього українського політичного проводу не було рішучості, він не зумів своєчасно використати патріотизм і любов народу до своєї Батьківщини. «Це пояснюється тим, що неволя залишила сліди в думках українця, який вважав, що причина зла лежить не в поневоленні України Москвою, а корінь зла вони бачили в устрої царської Росії. Думали, що повалення царату принесе їм волю». І лише після трагедії Крут народився новий дух, нова українська ідея, нова сила й віра (Гайовий 1941, 31 жовтня). Цей матеріал завершувався сподіванням, що ніхто вже не віддасть Україну на поталу. Сама ж подія розглядалася як така, що мала величезне внутрішнє значення для України. При цьому, публікувалися й спогади учасників тих подій, які називали конкретні прізвища учасників бою (Бурко 1942, 15 січня).

Як своєрідне послання нащадкам і підсумки усвідомлення причин поразки українців у боротьбі з більшовиками, у пресі зазвучали слова С.Петлюри: «І в мене були моменти, коли безсильно впадали руки, коли здавалося, що гасне віра в святу ідею, та ці моменти людської перевтоми були тоді, коли не бачив єднання й активності в нашій суспільності, а бачив тільки партійні роздори, які доводили до того, що багато людей не вбачали за деревами лісу, за партійними інтересами інтересів державних. [...] На цих похибках ми повинні вчитися» (Перше засідання Української Ради Довір'я на Волині 1941, 7 вересня).

В окупаційній періодиці простежується тяглість ідеї соборності, єдності українських земель. У багатьох виданнях ці функції виконували рубрики «Повідомлення з України» або «Вісті з України», «На землях України», «Українське життя». І навіть, якщо видання містило більшість інформації російською, то ці повідомлення друкувалися українською мовою. їх зміст інформував читачів, про ситуацію, котра складалась у Києві та інших містах країни. Російськомовні видання подавали аналогічну інформацію (В освобожденном столичном городе Киеве 1942, 4 січня).

Історичні огляди про історію Галичини подавалися в часописах Наддніпрянщини. При цьому, матеріали подавалися в «державницькому» контексті. Читачів ознайомлювали із історією Галицько-Волинського князівства, перебуванням цих земель у складі Польщі, Австро-Угорщини, боротьбою галицьких українців, спільно із іншими українцями за свою свободу у 1917-1920 рр. та черговим потраплянням під гніт Польщі в 1923 р., зміну польського гніту на більшовицький» в 1939 р. Також автори довідкового матеріалу зауважували, що Галичина представляла собою ту частину західноукраїнських земель, яка «двічі - спиняла натиск азійських орд і зберігала від знищення чистий дух українства: за часів татарщини та за часів більшовицького панування» (Галичина (довідка) 1941, 21 грудня). В аналогічному ключі публікувалися матеріали щодо окремих міст України. При цьому, у багатьох випадках їх автори подавали немалу кількість матеріалу із суто історичного їх минулого. Публікувалося також немало матеріалів під рубрикою «Сторінки з історії нашого міста».

Аналіз змісту окупаційної періодики дозволяє стверджувати, що мова на якій здійснювався друк видання, мала скоріше комунікативний, аніж національний чинник. Так, зокрема, у ВЗО на Донеччині мовою місцевих періодичних видань визначалася російська, якою, очевидно, розмовляла більшість мешканців регіону.

Проте, «російський» чинник у мові періодичних видань нічого не означав, в нього не вкладався інший, аніж суто комунікативний чинник. Тому це абсолютно не заважало під час формування інформаційного змісту видання обстоювати російською мовою право українців мати своїх вождів та історичних героїв, визволителів і борців із більшовиками в 1917--1921 рр. Насправді ж українці мали своє власне велике минуле, свої славетні традиції. Саме у такому контексті російськомовна періодика Донеччини підходила до реконструкцій історичного минулого українців (Большевизм и украинская нация 1941, 18 грудня). У російськомовних виданнях Донеччини подавалась інформація про варварську Московщину («колись - білу, а нині - червону»), яка цілими століттями пригнічувала народи із славним минулим і давньою культурою (Московия против Европы 1942, 8 січня).

Велика частина публікацій в окупаційній періодиці стосувалася висвітлення подій, які знаходилися в межах обрисів колективної і індивідуальної пам'яті. Тому, українським селянам згадали про кривди, яких вони зазнали під час колективізації та організації штучного голодомору 1932-1933 рр. Селянам небезпідставно «втовкмачували», що колгоспний лад є не що інше, як «кріпосне право ХХ ст.».

Але важливо, що українські селяни були не лише жертвою більшовицького режиму, а й активно із ним боролися. До форм боротьби, пропагандисти відносили селянські повстання, проти яких владою використовувалися артилерія та авіація. «Москві потрібна Україна, а не шкідливі українці», - так пояснювалися причини голодомору 19321933 рр. (Глух 1941, 21 вересня). Озвучувалась і кількість загиблих - від 7 до 10 млн. чоловік (Гайовий 1941, 31 жовтня).

Загалом, злочини радянського окупаційного режиму, вчинені щодо українців, були широко висвітлені в періодиці. Водночас, оскільки ця тематика досить вивчена і реконструйована в сучасних дослідженнях, а тому на ній більш детально зупинятися не будемо. Водночас, події 20-30 рр. Хх ст., які відбувалися в окупованій злочинним радянським режимом Україні подавалися у гострому викривальному ключі, із виразним антисемітським «присмаком».

Отже, висвітлення подій історичного минулого українців займало важливий сегмент в системі німецької окупаційної пропаганди. Ключовими історичними наративами в пропагандистському дискурсі адміністрацій німецьких окупаційних зон України виступали ідеї тяглості державотворчої традиції українців, постійної боротьби народу із зовнішніми ворогами.