Історична легітимація як напрям діяльності національно-культурних товариств (на матеріалах великих міст Південно-Східної України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Історична легітимація як напрям діяльності національно-культурних товариств (на матеріалах великих міст південно-східної України)

Сергій Посохов

Abstract

NATIONAL CULTURAL SOCIETIES AND HISTORICAL LEGITIMATION (THE CASE OF THE LARGE CITIES OF SOUTHEASTERN UKRAINE)

Sergiy Posokhov

V. N. Karazin Kharkiv National University

The article is concerned with the idea that difficulties in interethnic interaction are often linked with particular interpretations of the past. The purpose of the study was to analyze the construction and broadcasting of diverse versions of historical legitimation of ethno-national communities in four large cities of southeastern Ukraine - Dnipro, Zaporizhzhia, Odesa, and Kharkiv. The author focused primarily on web resources maintained by officially registered national cultural societies active in these cities. The task was to identify specific historical postulates on which the status claims of ethno-national communities are based, as well as to feel out possible ways to coordinate positions in order to promote a fuller integration of these communities into the Ukrainian political nation. In his conclusions, the author stresses that a dialogic and a pluralistic models of interaction between communities are necessary when considering the common past, and that conditions for their adoption must be created, for instance through cultivating zones of mutual acculturation, including in the process of historical writing. An important condition for successful intercultural dialogue is the commitment on the part of professional communities, as well as society at large, to the principles of tolerance towards historical memory and inclusivity (rather than exclusivity) in the practices of historical writing.

Keywords: interethnic interaction, national cultural societies, historical legitimation, practices of historical writing

Анотація

У статті йдеться про те, що складнощі міжетнічної взаємодії часто пов'язані з певним трактуванням минулого. Мета дослідження полягає в тому, щоби проаналізувати процеси конструювання і трансляції різноманітних варіантів історичної легітимації етнонаціональних спільнот чотирьох великих міст Південно- Східної України - Дніпра, Запоріжжя, Одеси й Харкова. Передусім приділено увагу інтернет-ресурсам офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств зазначених міст. Важливо було виявити певні історичні постулати, на яких базуються статусні претензії етнонаціональних спільнот, а також визначити можливі шляхи узгодження позицій для інтеграції цих спільнот до єдиної української політичної нації. У висновках наголошено на необхідності діалогічної та плюралістичної моделі взаємодії при розгляді спільного минулого і створенні для цього відповідних умов (плекання зон взаємної акультурації, зокрема у процесі історіописання). Важливою умовою успішного міжкультурного діалогу є засвоєння у фаховому середовищі і в суспільстві принципів толерантного ставлення до історичної пам'яті й вибір інклюзивного (а не ексклюзивного) в практиках історіописання.

Ключові слова: міжетнічна взаємодія, національно-культурні товариства, історична легітимація, практики історіописання

Вступ

Важливо розглядати мультикультуралізм в його історичному контексті. Тут і далі переклади цитат українською мовою належать авторові статті.

Вілл Кимлічка

Ніщо так не поєднує людей, як спільне минуле. Ніщо так не роз'єднує людей як спільне минуле.

Олександр Осіпян

Дискусії про мультикультуралізм охоплюють широке коло питань. Спочатку дослідники зосереджували свою увагу здебільшого на проблемах ідентичності й розглядали мультикультуралізм у теоретичному плані, надалі вони почали звертати все більшу увагу на практики мультикультуралізму в окремих країнах, зокрема зосередилися на проблемах інтеграції нових мігрантів (Див., наприклад: Kukatas 2014; Drozzina 2008; Zangoza 2016 та ін.). Слід визнати, що в багатьох країнах ті заходи, які співвідносяться з поняттям «політика мультикультуралізму», не спрацювали у заданому теоретиками напрямку. Ба більше, відбулося визнання того, що зазнав краху той підхід, якого дотримувалися європейські політики протягом 1980-1990-х років (BBC News 2010; Chin, Rita 2017; Veretevskaa 2018). Тоді вважали, що «титульна нація» «Титульну націю» зазвичай розуміють як ту націю, яка визначає офіційне найменування держави. Що стосується таких термінів, як «мультикультуралізм», «історична батьківщина», «національно-культурне товариство» та деяких інших, то автор дотримується тих усталених тлумачень, які, зокрема, містяться в цій праці: Kis' 2012. Про розбіжності в тлумаченнях таких понять, як «національні меншини» чи «корінні народи», та відповідні термінологічні дискусії зазначено в тексті статті далі. не повинна висувати жодних культурних претензійу межах «своєї» держави, а результатом взаємодії між різними етнічними, конфесійними та субкультурними групами стане взаємне культурне збагачення. Натомість стало очевидно, що в багатьох випадках «взаємодія» не виникла, а замість бажаної інтеркультурності постали «паралельні суспільства». Спостерігалися активні «односторонні дії», намагання нав'язати своє розуміння «правильного способу життя». При цьому різноманітні «меншості» компенсували своєю активністю кількісні переваги інших, а метою ставало не «порозуміння», а «перемога». Водночас загроза розмивання національної ідентичності «титульних націй» активізувала праворадикальні суспільно-політичні сили, представники яких почали говорити про те, що невдовзі «чужинці» поглинуть «титульні нації». Утім, не лише прихильники консервативних поглядів висловлювали такі думки. Наприклад, деякі європейські соціал-демократи також почали обговорювати ті теми, які раніше характеризували ультраправий край політичного спектру. Показовою за цих умов стала книга німецького соціал-демократа Тіло Саррацина «Німеччина самоліквідовується. Як ми ставимо на карту нашу країну» (Sarrazin 2010), де автор наголошує на помилковості чинної імміграційної політики.

Розмірковуючи про цю ситуацію, не можна не погодитися з відомим канадським політичним філософом Віллом Кимлічка про те, що успішність впровадження мультикультуралізму залежить від держави-учасниці процесу, а також від рівня суспільного визнання цієї політики (KymLicka 1995; KymLicka 2001). Тож ідеться про необхідність поглибленого дослідження системи заходів, які мали б з урахуванням специфіки тієї чи тієї держави забезпечити конструктивне співіснування етнічних, релігійних, гендерних, субкультурних груп.

Серед тих аспектів, які вимагають більш прискіпливої уваги як науковців, так і практиків, - історичний. Складнощі міжетнічної взаємодії часто пов'язані з історичним спадком, коли йдеться про «першість», «автохтонність», «корінні народи» та «новоприбульців» на конкретній території. Почасти ефективність політики мультикультуралізму в Канаді та Австралії можна пояснити вже тим, що переважна більшість наявних там етнонаціональних спільнот є «новоприбульцями». Інша ситуація спостерігається в Європі, де зазначені вище аспекти поєднані з історичною пам'яттю про міжетнічні конфлікти та національні трагедії. Повною мірою це стосується й України, яка, як і інші європейські країни, не є «переселенською державою», а має глибокі історичні корені. Відповідно «історичні обставини» тут мають більше значення, ніж у деяких країнах «Нового світу», а сприйняття історії було й залишається основним полем «битви за ідентичність».

Як зазначають науковці, хоча сучасні етнополітичні рухи розвиваються під гаслами збереження традиційної (тобто сільської) культури, в усіх країнах їхньою ареною стає не село, а місто (Mayboroda 2002: 11). Отже, мета цього дослідження полягає в тому, щоби проаналізувати процеси конструювання і трансляції різноманітних варіантів історичної легітимації етнонаціональних спільнот чотирьох великих міст Південно-Східної України - Дніпра, Запоріжжя, Одеси й Харкова Ці міста стали об'єктом аналізу в межах реалізації попереднього наукового проєкту «Практики саморепрезентації багатонаціональних міст в індустріальну і постіндустріальну добу», керівником якого був автор статті (про проєкт див.: https://cityface.org.ua/ або https://en.cityface.karazin.ua/)..

При цьому «історичною легітимацією» Легітимність - це феномен, що характеризує уявлення соціальних суб'єктів, виникає в процесі їхньої комунікації й передбачає довіру один до одного, визнання певного соціального порядку, структур, постулатів (здебільшого ціннісного спрямування, хоч це не заважає говорити й про «правову легітимацію» чи «легітимізацію законів»). Легітимація як процес стосується створення символічного капіталу. В науковій літературі досить часто використовують такі поняття, як «політична легітимація», «легітимація політичної влади», «легітимаційні зусилля влади», які так або так пов'язані з авторитетом влади та «легітимним порядком». Зазвичай як «делегітимаційну» характеризують авторитарно- корупційну модель влади, що генерується адміністративно, а не комунікативно (communicative power). Юрген Габермас, який чимало уваги приділив політичній легітимації, доводив, що вона базується також і на історичних аргументах. називаємо спроби використати минуле для утвердження статусу спільнот у межах певного регіону та країни в цілому. Це здійснюється оформленням історичних наративів, систематизацією, інтерпретацією та популяризацією відповідного культурного спадку, конструюванням пантеону героїв тощо. Передусім ідеться про акцентування в такий спосіб уваги суспільства на ролі цих спільнот в історії конкретної місцевості й певне її «привласнення» через забезпечення історичної легітимності свого проживання тут.

Основою джерельної бази дослідження стали інтернет-ресурси офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств (далі НКТ) зазначених міст. Важливо було не лише констатувати наявність певних історичних тверджень (наприклад, історія появи спільнот на теренах України, фіксація «історичних» місць компактного проживання, роль у розвитку територій тощо), але й визначити їхню динаміку, виявити історичні постулати, на яких базуються статусні претензії етнонаціональних спільнот, а також розпочати роботу щодо вивчення можливостей включення таких сюжетів до загальноукраїнського історичного наративу чи принаймні узгодження позицій та визначення шляхів взаємодії для інтеграції цих спільнот до єдиної української політичної нації.

Багатокультурність в Україні як проблема

На території України мешкають представники більш ніж 130 національностей і народностей, які становлять 22,2 % від усього населення країни (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). Таке співвідношення, коли частка меншин у населенні країни перевищує 10 %, підпадає під традиційне визначення її як поліетнічної. Водночас, як зазначають деякі дослідники, рівень поліетнічності України є відносно незначний, оскільки з усіх етнічних неукраїнців майже 80 % становлять етнічні росіяни (Mayboroda 2002: 9). Це дозволяє деяким авторам уважати:

Україна за етнотериторіальною структурою населення належить до типу переважно моноетнічних держав, понад 80 % території яких - це ареал розселення одного етносу..., а розселення етнічних меншин має переважно малокомплектний та дисперсно-змішаний характер. (Dnistryans'kyy 2006: 223)

Навіть більше, окупація Криму та східних областей України Російською Федерацією, а потім еміграція частини росіян з України внаслідок війни істотно зменшили їхній відсоток у складі населення країни. Деякі дослідники, використовуючи такі критерії, як «чисельність, що впливає на можливість відтворення у власному етнічному середовищі», та «рівень укоріненості» (тобто термін їхнього перебування на території України), вважають, що сьогодні в Україні є лише 17 етнічних меншин, решта (114) визначається як «представники окремих етносів» (Скляр, 2011). Утім, на нашу думку, такі міркування не знімають з порядку денного питання про міжетнічну взаємодію та принципи відповідної політики в Україні.

На сучасному етапі історія та ідентичність знову, як це було й раніше в українському минулому, виявилися тісно взаємопов'язаними поняттями, які багато в чому визначають ідейну атмосферу в українському суспільстві (Kravcenko 2004: 335).Як зазначено на сайті «Minority Rights Group international», етнічні розмежування в Україні значною мірою є спадком імперської політичної географії та різних концепцій історії народів регіону. Далі тут ідеться про те, що тривала історія розселення різних народів територією України призвела до створення серед населення набору ідентичностей, які збігаються і конкурують. Утім, зазначається, що на сьогодні замало спільних інституцій, які б опосередковували ці різноманітні інтереси (Minorities 2020). Справді, на цій території, особливо у ХХ столітті, відбувалися складні політичні й соціальні процеси, наслідки яких і сьогодні впливають на взаємодію між певними етнонаціональними спільнотами. Прагнення відновити «історичну справедливість» характеризує діяльність деяких з них, відбувається активний процес реінтерпретації та міфологізації історії. Зокрема, важливе значення надається проблемі «автохтонності» та «історичної батьківщини».

Ця проблема в багатьох випадках не має однозначного розв'язання. Візьмемо для прикладу Харківщину (яка є основною частиною такого історико-географічного регіону України, як Слобожанщина). Більша її частина в добу Середньовіччя - це кочів'я. Отже, це земля половців чи їхніх нащадків (сучасних гагаузів?/кримчаків?)? Але ж і половці прийшли на ці землі зі сходу й витіснили печенігів. Наприкінці XVI - на початку XVII століття на територію «Дикого Поля» прийшли московити й почали будувати фортеці (Цареборисів), потім українські переселенці з Наддніпрянщини. Чи варто сперечатися, хто прибув раніше і має через це особливі права? На початку XVIII століття сюди були переселені волохи (сучасні молдавани), потім калмики. Тож чому неможна їхніх сучасних нащадків уважати «автохтонним населенням Слобожанщини»? Вочевидь, що хронологічна дистанція в 50 чи 100 років в цьому варіанті не є принциповою.

Водночас є відмінність між «новими» іммігрантами та національними меншинами, які тривалий час мешкають на території України. Отже, треба визначитися щодо цієї «тривалості». Наприклад, В. С. Крисаченко, який запропонував поділяти етнічні меншини на «історичні» та «новітні», використовував такий критерій - не менше 200-250 років їхнього перебування на теренах України (Krysachenko 2005: 193). До речі, намагання використати історичний критерій спостерігаємо в проєкті змін до закону «Про національні меншини в Україні» (нова редакція), який Верховна Рада розглядала 28 листопада 2014 року. У третій статті, де наводиться визначення поняттю «національна меншина», зазначено:

Національною меншиною вважають громадян України - представників народу чи національної групи, що проживає на території України щонайменше з 22 січня 1918 року - часу проголошення Української Народної Республіки незалежною державою. (Zakon 2014)

Хоча у висновку щодо цього законопроєкту група фахівців відзначила неприйнятність використання такого критерію, втім, трохи нижче запропонувала скористатися визначенням, у якому йдеться про національну меншину як «сталу групу громадян України не українського етнічного походження, яка традиційно (не менше 100 років) проживає на території України в її сучасних державних кордонах» (Zakon 2016).

Намагання позначити певну територію як «свою», ототожнити історію етнонаціональної групи та історію конкретного регіону останнім часом втілилося в окремих виданнях та екскурсійних маршрутах з промовистими назвами на кшталт «Харків польський», «Харків німецький», «Харків єврейський», «Єврейська Одеса», «Грецька Одеса»... Дещо подібне спостерігається і в інших містах і регіонах України. У цьому разі відбувається фіксація найбільш давніх і значущих об'єктів, подій, видатних діячів.

На такій історичній основі можуть будуватися практики свідомої демонстрації причетності до локальних етнонаціональних груп. І раніше, і зараз так відбувалося формування груп тиску (лобі), діяльність яких спрямована на сприяння розвитку економічних та соціальних проєктів, ініційованих їх членами (Koc 2014: 50). Зокрема С. Коч, розмірковуючи щодо ситуації в сучасній Бесарабії, пише про взаємодію самодостатніх етнічних груп, які створили механізми утримання за собою необхідної частини соціального простору. Кожна з них «окультурювала» новий простір, давала йому відповідні імена та маркувала його власними об'єктами архітектури, сакральними та бізнес-центрами. Такі «відомі» простори (факти присутності) виступають як «аргумент» під час суперництва між етнонаціональними групами за право бути «господарями» (Koc 2014: 49, 51). Додатковими чинниками в цій ситуації стають тіньовий ринок і корупція, які зумовлюють кланову замкненість.

Звертаємо увагу на те, що вже термінологічні дискусії свідчать про складність теми «етнонаціональних меншин». І йдеться не лише про Україну. Невипадково міжнародно-правові акти у сфері регулювання національних, етнічних чи расових відносин не містять чіткого визначення поняття «національна меншина». Також наявні істотні відмінності у підходах до цієї проблематики в національних законодавствах різних держав. Наприклад, в Угорщині використовують термін «етнічна меншина», в Австрії - «етнічна група», у Словенії - «автохтонна етнічна громада», у Бельгії - «культурна громада», в Італії - «мовна група», у Швеції, Польщі, Україні - «національна меншина». А деякі країни в цілому не визнають існування меншин на своїх територіях: Андорра, Греція, Нідерланди, Сан-Марино, Франція (Конституція Франції заперечує саме існування етнонаціональних меншин), Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Туреччина (Zakon 2016). До речі, В. Кимлічка використовує також поняття «етнокультурна меншина» (KymLicka 2001: 16). Показово, що Президент України Володимир Зеленський у виступі й у розмові з журналістами в рамках першого дня форуму «Україна 30. Гуманітарна політика» (липень 2021 року) запропонував відмовитися від терміна «національні меншини» на користь іншого - «національні спільноти», обґрунтувавши це так:

Не меншини, а спільноти! Бо жодна національність в Україні не має почуватися меншиною, менш важливою, менш захищеною чи менш щасливою. Ніхто не може бути в меншості, бо всі ми є громадяни України - рівні, гідні, рідні... (Ukrainska Pravda 2021a)

Актуалізації таких питань почасти сприяють деякі сучасні політичні рішення (зокрема щодо мови, освіти, культури). Серед останніх згадаємо «Закон про корінні народи», який було прийнято 1 липня 2021 року. Певні суперечки, роз'яснення та дискусії навколо нього (а саме про те, який народ слід вважати «корінним») часто виступають як прояв дискурсу ієрархізації, бо йдеться про певну статусну послідовність: титульна (державотворча) нація - корінні (автохтонні) народи - національні меншини (розташовуються за кількістю) - мігранти. До речі, під час святкування 30-річчя незалежності України, у виступі Президента В. Зеленського народи були розташовані в такому порядку: українці, кримські татари, караїми, кримчаки, росіяни, білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, роми, грузини, гагаузи... (Promova 2021). Утім, якщо взяти до уваги

Закон про мови, то можна спостерігати іншу градацію національних менших. Зокрема, преференції надано тим із них, чиї мови є офіційними мовами Європейського Союзу. Звісно, чітку відмінність між «народами», з одного боку, і «меншинами» та «корінними народами», з другого, визначити досить складно, особливо, якщо взяти до уваги питання про самовизначення (ще складніше вести мову про перехідні зони між різними категоріями). Як зазначають дослідники, у таких випадках часто превалюють політичні інтереси (BLoh 2006: 339).

Водночас, як відомо, мультикультуралізм базується на ідеології рівності прав народів і рас, він виник саме як засіб заміни старих форм етнічної і расової ієрархії новими демократичними відносинами - ієрархічні відносини трансформуються у відносини ліберально-демократичної громадянської відповідальності. Будь-які групові обмеження або переваги в цьому плані підпадають під визначення поняття «дискримінація».

Своєю чергою, ідеї ієрархізації етнонаціональних спільнот безпосередньо пов'язані з їх «особливими правами» й підживлюють суперництво між ними. Невипадково чимало етнічних груп прагне довести свою належність до «корінних» народів і тим самим наблизитися до «титульної нації», бо це означає претензію на певний правовий статус, зокрема право на самовизначення, У Законі чітко зазначено: «Корінні народи мають право на самовизначення у складі України та політичний статус». бо «корінні народи» є суб'єктами публічного права з правами автономії, мови корінних народів трактуються як національні мови, відбувається демаркація їхніх захищених законом територій, вони мають право розпоряджатися «власними» ресурсами, йдеться про повагу до їхніх звичаєвих правових систем, культурної та релігійної свободи (Stavengagen 2006: 111). Тож дискусія про «автохтонність» та побудови ієрархій етнічних груп неминуче призводить до міркувань щодо пріоритетів і домінування, а також активізує ще й проблему етнічних кордонів.

В Україні така дискусія переобтяжена посиленою увагою до етнічного питання, розуміння якого часто базується на панівних есенціалістських уявленнях. Можна говорити навіть про певну біологізацію цих поглядів, коли йдеться про «генофонд нації», «імунітет народу», «ДНК нації» тощо. Наприклад, під час святкування 30-річчя незалежності України було презентовано театралізований перформанс, який так і називався «ДНК». І хоча організатори розшифрували цю абревіатуру як «День народження країни», на початку та наприкінці вистави було продекларовано таке: «Майбутнє кожного народу і кожного із нас українців визначає ДНК, код ДНК», «ДНК України та українців відвойовує своє» (Radb Svoboda 2021). Звісно, хтось може прочитувати це саме так, що «національну ДНК» не обирають і не змінюють, а вона автоматично надається при народженні, що «генофонд нації» треба захищати тощо. Вочевидь, такі погляди можуть сприяти посиленню ксенофобських настроїв, прагненню «національної чистоти», скажімо, в шлюбах. У політичній площині це сприяє збереженню та поширенню старих унітарних поглядів на державу, запереченню більш широкої моделі національної ідентичності, врешті, прагненню до гомогенності населення країни. На думку О. Калакури,

... цілком очевидно, що гармонізації міжнаціональних відносин, становленню мультикультуралізму як методу етнонаціональної політики шкодять ідеологічні стереотипи, догматичний характер деяких штампів, зокрема визначення України як поліетнічної і полікультурної країни. (Kalakura 2010: 24)

Він уважає, що настрої громадян засвідчують певну віртуальність мультикультуралізму в країні, і це дає підстави прихильникам україноцентризму прагнути моноетнізму, побудови нації-держави, зокрема за польським сценарієм, сподіватися завоювання українською етнічною культурою таких позицій, які зумовлені історично й гарантовані їй Конституцією України (Kalakura 2010: 21).

Звісно, кожна ситуація міжетнічної взаємодії має конкретний характер і потребує конкретних заходів для її розв'язання (Bloh 2006: 347). В Україні одним із чинників, що істотно впливає на сприйняття політики мультикультуралізму як такої, є наявність значної кількості росіян, які в умовах російсько-української війни багатьма українцями сприймаються як представники «п'ятої колони», як потенційна загроза для української незалежності (до речі, подібне ставлення до національних меншин, які представляли «ворожі держави» на «нашій землі», можна легко віднайти в історії багатьох країн у періоди війн). Утім, в Україні такі настрої можна зафіксувати вже від моменту проголошення незалежності, що зумовлено тривалим домінуванням російської мови та культури. Отже, дотримання політики лібералізму й мультикультуралізму може трактуватися як варіант збереження такого домінування («релікту колоніалізму») де-факто. Не дивно, що деякі політичні рішення ухвалювалися (чи не ухвалювалися) саме з огляду на цю обставину. Крім того, як зазначають дослідники, особливо болюче зміни державної незалежності й відповідно свого статусу сприймали представники тих націй, які домінували в багатонаціональних імперіях, а після їх розпаду раптово ставали меншинами в нових незалежних країнах (Belicer 2002: 152-153). Повною мірою це стосується етнічних росіян в Україні.

Інший чинник пов'язаний із розумінням того, що являє собою національна ідентичність. Російсько-українське протистояння останніх років, а потім і війна (зокрема інформаційна та ідеологічна) проти України з боку Російської Федерації спричинили досить категоричний погляд на цю проблему як серед представників влади, так і в суспільстві. Йдеться про те, що треба обов'язково обрати якусь ідентичність, бо не можна «перебувати в шпагаті» (Ukrinform 2021). Насправді ж, чимало людей перебуває саме в такому стані. І це стосується багатьох країн світу. Актуалізація тієї чи тієї ідентичності (розуміння її важливості) відбувається залежно від обставин. Тож часто обставини визначають ситуативне домінування певної ідентичності (ідеться і про належність до таких пов'язаних між собою спільнот, як-от: слов'яни - східні слов'яни - українці - галичани/слобожани/русини та ін.). А це, своєю чергою, дозволяє припускати, що, змінюючи обставини, можна змінити співвідношення ідентичностей, протиставляти їх чи поєднувати. Принаймні деякі дослідники визначили соціальні обставини (структурні умови), які посилюють етнічну солідарність (див., наприклад: Horowitz 1985), а також соціальні обставини, які сприяють раціональному стратегічному вибору колективної ідентичності як засобу досягнення бажаних політичних, соціальних, економічних та інших цілей, які, своєю чергою, посилюють групову солідарність (див., наприклад: Okamura 2014). Очевидно, що так само можна визначити обставини, які породжують протиставлення чи заперечення певних ідентичностей.

У зв'язку із зазначеним, не дивно, що в українському політичному просторі актуалізувалося питання про роль «діаспор» в Україні. Якщо в «Законі про корінні народи» наголошується на тому, що це ті автохтонні етнічні спільноти, «які не мають власного державного утворення за межами України», Хоча в багатьох публікаціях і в самому Законі йдеться про те, що термін «корінні народи» сталий у міжнародному праві та в законодавстві багатьох країн (зокрема, закріплений Декларацією ООН від 2007 року про права корінних народів), ця ознака («власне державне утворення за межами України»), як зазначають експерти, є певною мірою українською «новацією». Принаймні є очевидне відхилення від визначення, яке пропонують у Конвенції Міжнародної Організації Праці ООН № 169: «вони є нащадками тих, хто населяв країну або географічну місцевість, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації чи в період установлення існуючих державних кордонів...» (Tovt 2002: 96). то це означає, що решта етнічних спільнот мають чітко усвідомлювати себе як діаспори й визначити, де їхнє «власне державне утворення за межами України». У такий спосіб підживлюється і бажання цих діаспорних груп звернутися до «власної держави» щодо захисту своїх прав, і прагнення «держав-метрополій» використати «свої» діаспорні групи як активних зовнішньополітичних гравців. Зрозуміло, що в цій ситуації йдеться не лише про росіян, а й про поляків, угорців, румунів. Такі приклади не складно знайти в мережі (див., наприклад: Yehoshyna 2021).

Здається, більш корисним для консолідації суспільства було б активне використання терміна «історична батьківщина», який актуалізує питання про етнічні корені, але не примушує визначатися щодо політичної лояльності. Втім, і термін «історична батьківщина» потребує обережного використання, адже уявлення про кордони «історичної батьківщини» можуть стати приводом для територіальних претензій чи сепаратизму.

Андреас Каппелер зазначив, що суперечливість у вживанні терміна «нація» в Конституції України є виявом нечіткості термінології, характерної для політичних тенденцій сучасної України (KappeLer 2011: 14). У документах, які регулюють чи мали б регулювати відповідні стосунки між етнонаціональними спільнотами в Україні, а також у відповідних рішеннях на рівні влади також маємо чимало суперечливих моментів, беззмістовних декларацій та «зон замовчування», що сприяє правовій невизначеності та породжує в керівників різного рівня бажання на свій розсуд «вирішити проблему». Невдалими були намагання довести до розгляду Верховної Ради хоча б одну з численних версій Концепції етнонаціональної політики України. «Відкладання» складної проблеми лише загострювало її.

Отже, розв'язувати проблему багатокультурності можна по-різному. Політика мультикультуралізму відкриває нові можливості для стабілізації міжетнічних взаємин, але може породжувати й виклики, які здатні посилити розкол у суспільстві. Такі заходи сприяють, зокрема, формуванню офіційних структур (наприклад, НКТ, які здатні консолідувати етнонаціональні спільноти) та забезпечують певні правові підстави для існування та культурного розвитку національних меншин.

Чисельність НКТ

Слід відзначити, що перші НКТ почали створювати ще наприкінці 1980-х років як громадські добровільні об'єднання, насамперед для реалізації культурно-освітніх, мовних, релігійних та інформаційних потреб представників етнонаціональних спільнот України. Процес організаційного оформлення етнічних громад відбувався доволі динамічно, що було пов'язано із загальним пожвавленням національних процесів напередодні та після краху СРСР. Дослідники НКТ України наголошують, що від самого початку такі організації розподілялись на дві групи: одні НКТ отримали офіційний статус і перебували під контролем компартійних структур (часто вони функціонували на базі регіональних відділів Українського товариства дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами), інші НКТ засновувалися як альтернативні національно-культурні об'єднання, на чолі яких ставали демократично налаштовані представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху й дисиденти (Kovac 2008: 98-99). Зрештою, саме НКТ, що належали до другої групи, виявилися більш життєздатними, оскільки менше залежали від державної підтримки та мали у своєму складі більш зацікавлених та активних осіб. Переважна більшість НКТ засновувалася у великих містах України, для яких був характерний високий рівень етнічної різноманітності (наприклад, Дніпро, Запоріжжя, Київ, Львів, Одеса, Сімферополь, Харків та ін.). Особливе значення в процесі інституалізації етнічних громад належало створенню НКТ із всеукраїнським статусом, діяльність яких мала би поширюватися на всю територію України або більшість її областей. У такому разі структура НКТ передбачала наявність регіональних представництв.

Відомо, що наприкінці 1991 року в Україні вже діяло близько 150 НКТ. Упродовж 1990-2000-х років темпи самоорганізації етнічних громад були доволі високі. Слід відзначити, що у відкритому доступі міститься чимало суперечливих і фрагментарних даних щодо динаміки чисельності НКТ, верифікація цих даних подекуди унеможливлюється відсутністю посилань на першоджерела. Вочевидь, визначальними чинниками є зміни методології обліку НКТ на регіональному та загальнодержавному рівнях, а також стрімкість, з якою створюються та ліквідовуються громадські організації в Україні. Наприклад, у різноманітних наукових публікаціях щодо НКТ можна побачити такі дані: у 1995 році в Україні нараховувалося 237 НКТ (з них 16 мали всеукраїнський статус) (Kovac 2008: 99), в 1998 - 306 НКТ (21) (Ovcarenko 2013: 105), у 2001 - 785 (32) (Baranovs'ka 2012: 64), у 2004 - 1 045 НКТ (34) (Material! 2015), на початок липня 2007 року - 1 272 НКТ (37) (Kovac 2008: 99), 2011 - 1 458 НКТ (44) (Ovcarenko 2013: 105). Водночас згідно з опублікованими статистичними бюлетенями Державної служби статистики України (Statisticnij buLeten' 2010-2014) маємо таку кількісну характеристику організацій протягом 2010-2014 років Слід відзначити, що статистичні збірники щодо діяльності громадських організацій в Україні за 2015 -- 2017 роки, які опубліковані на сайті Державної служби статистики України, не містять даних щодо чисельності зазначених громадських організацій.:

Таблиця 1. Кількість «громадських організацій національних та дружніх зв'язків» протягом 2010-2014 років

Безперечно, зростання кількості НКТ стало результатом поширення різноманітних форм суспільної самоорганізації та власне розвитку в Україні громадянського суспільства. Водночас дослідники відзначають, що НКТ функціонують у тому самому правовому полі, що й інші громадські організації. Відповідно будь-який громадянин може зареєструвати НКТ. На відміну від порядку реєстрації політичної партії, для легалізації НКТ не встановлено мінімальної кількості осіб, які мають підтримувати створення такої організації (Kovac 2008: 98). Також не дивно, що інколи в одному місті діє декілька організацій, які представляють один і той самий етнос. Наприклад, за даними Держкомнацміграції, на 2003 рік в Україні діяли 99 грецьких, 93 єврейські, 62 російські, 55 німецьких, 44 польські, 33 азербайджанські, 31 вірменське НКТ. На початку 2000-х років власні НКТ мали представники 39 національностей, що мешкали на території України (MateriaLi 2015). Саме цей факт для деяких дослідників є визначальним, коли йдеться про ті національні меншини, що «реально конституювалися» (Tovt 2002: 113).

Розподіл НКТ між досліджуваними містами загалом репрезентує національну структуру населення міст та активність певних етнічних громад, їхню інтегрованість у локальні процеси. Згідно з відкритими даними, опублікованими на сайтах міських рад і профільних міських установ, на сьогодні найменша кількість НКТ нараховується у Дніпрі - понад 20 НКТ, що репрезентують 14 етнічних груп, а також понад 5 центрів національних культур (Dnipro 2019). У два рази більше НКТ діють у Запоріжжі - трохи більше 40 НКТ (Zaporizza 2019). В Одесі станом на 1 січня 2021 року нараховується 66 громадських організацій національно-культурного спрямування (з статусом «міська»), загалом в Одеській області таких організацій 186 (Odesina 2021). Найбільша кількість НКТ серед досліджуваних міст розташована в Харкові. На 2020 рік у місті зареєстровані та діють 103 НКТ та об'єднань іноземних громадян (Kharkiv 2020).

Об'єднання НКТ: контрольовані структури чи приклади самоорганізації та взаємодії?

Попри розроблену правову основу взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, зокрема НКТ, очевидною проблемою залишаються механізми й форми такої співпраці. У середині 1990-х - на початку 2000-х років на організаційному рівні співпраця між НКТ і державними інституціями стимулювала створення координаційних дорадчих органів, на кшталт асоціацій етнонаціональних спільнот при обласних державних адміністраціях. Основним завданням діяльності таких органів мала стати координація роботи НКТ, сприяння обміну досвідом і покращення між ними взаємодії. Наприклад, 1994 року у складі Одеської облдержадміністрації було створено Комісію з міжнаціонального та етнонаціонального відродження, а 1999 року - Раду представників національно-культурних товариств Одеської області при управлінні у справах національностей та міграцій Одеської облдержадміністрації, до складу якої на той час увійшло 21 НКТ (Baranovs'ka 2012: 72-73). Ще одним прикладом є Рада представників громадських організацій національних меншин при Харківській облдержадміністрації, заснована 2005 року, до складу якої увійшло майже 30 керівників НКТ (Baranovs'ka 2012: 72).

Пізніше схожі координаційні органи почали з'являтися на рівні міських рад. Наприклад, 2006 року в Одесі було створено координаційну Раду представників етнонаціональних товариств, до складу якої увійшли 15 НКТ міста, а згодом їхня кількість збільшилася до 30 (istoricni tradic'n 2011: 258-262). 2008 року було створено Координаційну раду національно-культурних товариств при Запорізькій міській раді (Koordinacijna rada 2008), а 2019 року - Громадську раду з питань міжнаціональних відносин при Харківському міському голові, до складу якої увійшли 43 представники міської влади та НКТ (Gromads'ka rada 2019). Можна констатувати, що сьогодні такі процеси дещо уповільнилися, а діяльність уже створених координаційних органів поки не мала помітних результатів.

Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років почали створюватися громадські організації (у форматі асоціацій, спілок, конгресів, центрів, рад тощо) для об'єднання різноманітних НКТ (Kovac 2008: 98). Наприклад, 1999 року виникла Асоціація національно-культурних об'єднань України. За три роки членами Асоціації стали 70 організацій, вона мала регіональні представництва у 12 великих містах України (Asociacia 2002: 2). Цей процес відбувався й на регіональному рівні. 2005 року 88 НКТ були об'єднані в Асоціацію національно-культурних і культосвітніх об'єднань Одеської області, Одеську обласну федерацію національних меншин (Materialy 2015). З 2006 року існує Запорізька обласна асоціація національно-культурних товариств, а з 2016 року - Асоціація національних меншин Запорізької області (Asociacia 2016). Серед схожих міських організацій як приклад можна назвати Об'єднання національно-культурних товариств «Єдність», що діє в Дніпрі з 2014 року (Dnipro 2019). Слід зауважити, що активність і результати діяльності таких об'єднань залежать як від активності самих НКТ, так і від бажання міської влади розвивати саме такий формат співпраці з НКТ.

Сьогодні ефективним засобом взаємодії місцевих органів влади та НКТ стають інтернет-ресурси на кшталт комунікаційних платформ національних спільнот (наприклад, «Багатонаціональна сім'я Запорізького краю» (Komunikacijna pLatforma 2020) та «Багатонаціональна Одещина» (Komunikacijna pLatforma 2022); обидві комунікаційні платформи створено в межах проєкту офісу Ради Європи в Україні «Захист національних меншин, включаючи ромів та мови меншин в Україні»).

Каналами популяризації діяльності НКТ та власне певних етнонаціональних спільнот стають різноманітні державні установи й організації. Важливо, що реалізовані ними проєкти слугують своєрідним майданчиком для проголошення «свого» бачення історії етнічних громад і водночас інструментом «порозуміння» різних спільнот. Мабуть, найбільш показовим прикладом на сьогодні є медіапроєкт «Ukrainer», що реалізується з 2016 року. Одна з тем, яку висвітлює команда проєкту, стосується національних спільнот та корінних народів України. На сьогодні створено приблизно 40 відеорозповідей про представників різних етнічних груп, що мешкають на території України, зокрема албанців, австрійців, болгар, вірмен, гагаузів, греків, грузинів, євреїв, караїмів, корейців, кримських татар, кримчаків, німців, словаків, ромів, румунів, турків, угорців, чехів, шведів та ін. (Ukramer 2021).

Вельми поширеною практикою в Україні є реалізація локальних проєктів за ініціативи державних культурно-освітніх закладів: музеїв, бібліотек, центрів культури, університетів тощо. Наприклад, у травні 2020 року Харківський літературний музей долучився до проведення онлайн-акції «Ніч музеїв 2020. Харків між культурами» (Vsesvitna onLajn-akcia 2020), одним із результатів якої стало створення 19 відеорозповідей, присвячених етнічній топоніміці й культурному життю національних громад міста. Ще одним прикладом є проєкт Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки «Запоріжжя багатонаціональне», що являє собою короткі нариси про 10 НКТ міста, представлених на сайті бібліотеки (Zaporizza 2021).

Офіційні інтернет-ресурси НКТ: загальна характеристика

Перші сайти НКТ досліджуваних міст з'явилися наприкінці 1990-х - на початку 2000-х рр. Найбільш активними тут були єврейські НКТ, наприклад Ізраїльський культурний центр у Харкові при посольстві Держави Ізраїль в Україні, Єврейська конфедерація України, Благодійна організація «Харківський єврейський благодійний фонд Хесед-Шааре Тіква» тощо. Протягом 2000-х років були створені сайти багатьох інших НКТ, зокрема Всеукраїнського громадського об'єднання грузин «Георгія», Харківського обласного товариства німців «Відергебурт», Харківського обласного товариства азербайджансько-української дружби «Достлуг», Харківського товариства польської культури, Федерації грецьких товариств України, Єврейського культурного центру «Бейт Дан», Федерації єврейських громад України, Корейського культурного центру та ін. Створення сайтів можна вважати ознакою завершення певного етапу інституалізації етнічних громад, які в такий спосіб отримували офіційні інтернет- ресурси, що репрезентували їхню діяльність. легітимація етнонаціональний діалогічний плюралістичний

Часом найбільш активного створення інтернет-ресурсів НКТ досліджуваних міст стали 2010-ті роки, коли кожного року виникало по кілька нових сайтів. Пояснення цього полягає не лише в технічному й фінансовому складнику (створення та підтримка сайтів стали відчутно менш вартісною справою порівняно з попередніми роками), але також є свідченням загострення конкуренції між НКТ, які прагнули до визнання себе як офіційного представника певної етнічної громади. Серед сайтів НКТ також трапляються т. зв. «сплячі», що продовжують працювати, але інформація на яких не оновлюється роками. Прикладами можуть бути сайти Єврейської конфедерації України (Evrejskaa Konfederacia Ukrainy), Дніпропетровського корейського товариства «Асадаль» (Korejskoe obsestvo AsadaL') тощо.

Проаналізовані сайти НКТ умовно можна поділити на кілька груп. Насамперед це сайти об'єднаних (всеукраїнських) організацій (часто федерацій, рад тощо), що представляють інтереси різноманітних етнонаціональних спільнот (наприклад, сайти Об'єднаної єврейської общини України, Ради німців України, Федерації грецьких товариств України, Федерації польських організацій в Україні тощо). Загалом було проаналізовано 18 таких сайтів. Іншу групу становлять сайти обласних і міських етнічних громад і НКТ, наприклад, Єврейської громади Дніпра, Одеської вірменської громади, Харківського обласного товариства німців «Відергебурт», Дніпропетровської обласної польської громади, Харківського обласного товариства азербайджансько- української дружби «Достлуг» та ін. Кількість сайтів, що репрезентують ті чи ті етнонаціональні спільноти, доволі різна. Наприклад, із 38 проаналізованих сайтів майже третина присвячена діяльності єврейських громад та організацій, далі за кількістю йдуть сайти польських (загалом 6 інтернет-ресурсів) та грецьких (5 інтернет- ресурсів) етнічних громад і НКТ. Показовою є відсутність уже протягом кількох років сайтів, які би відображали діяльність російських НКТ досліджуваних міст. Вочевидь, на це вплинули анексія Росією Криму та початок російсько-української війни в Донбасі, а також погіршення ставлення українців і росіян один до одного (Ukrainska Pravda 2021b).

Переважна більшість проаналізованих сайтів містить різноманітну та, вочевидь, корисну для членів етнонаціональних спільнот інформацію, насамперед щодо культурно-освітньої та соціальної діяльності, акцентується увага на проєктах, що реалізуються за участі НКТ. Переважна більшість сайтів не використовує інклюзивний вебдизайн та не пристосована для людей з обмеженими можливостями здоров'я. Виняток становлять кілька сайтів, створених протягом останніх років, наприклад, Об'єднаної єврейської общини України (Ob'ednana Evrejs'ka obsina Ukrami) та Ради німців України (Portal nimciv UkraYni. Internet-resurs etnicnih nimciv Ukrami).

Характерною рисою 2010-х років стало також поширення інформації про НКТ у соціальних мережах (Фейсбук, Телеграм, Інстаграм тощо). Деякі НКТ мають офіційні канали на Ютуб, де публікують різноманітні відеоматеріали про свою діяльність освітнього та історичного характеру (наприклад, канали Спілки вірмен України, Ради німців України, Об'єднаної діаспори азербайджанців України, Федерації грецьких товариств України тощо). Інформація в соціальних мережах часом є більш актуальною, оскільки стосується не лише діяльності НКТ, але також резонансних подій, що відбуваються в Україні та на історичній батьківщині представників відповідної етнонаціональної спільноти.

Інформаційне наповнення офіційних інтернет-ресурсів НКТ

На сайтах НКТ маємо багато різноманітної інформації. Передусім про різні заходи, які організувало відповідне НКТ, а також про національні свята і традиції. Можна казати про те, що в такий спосіб відбувається об'єднання громади навколо певного способу життя. Особливе місце належить розвитку відповідної мови. Інформація про надання всебічної допомоги у вивченні рідної мови, згадки про мову як основу національної ідентичності містяться на переважній більшості проаналізованих сайтів. Зокрема, звернемо увагу на сайти польських НКТ. Наприклад, на сайті Дніпропетровської Обласної Польської Громади зазначається, що ця організація прагне відроджувати національну спадщину етнічних поляків, надавати допомогу в процесі вивчення мови та здобуття вищої освіти в Польщі тощо (Dnipropetrovs'ka ObLasna PoL's'ka Gromada). Так само на сайті Запорізького обласного товариства польської культури імені А. Міцкевича констатується, що діяльність НКТ «спрямована на відродження і поширення традицій, мови та культури Польщі, об'єднання поляків і людей польського походження і відновлення ними своїх коренів» (Zaporiz'ke ObLasne Tovarystvo PoL's'koi KuL'tury im. A. Mickevica).

Слід відзначити, що дискусії та політичні рішення щодо розвитку української мови вплинули й на певну увагу до цього питання з боку НКТ. Невипадково разом із вивченням рідної мови на сайтах можна побачити інформацію про те, що серед завдань організації - «адаптація та допомога у вивченні української мови» (VseukraYns'ka azerbajdzans'ka moLodizni organizacia). Принагідно слід зауважити, що типовою особливістю переважної більшості проаналізованих сайтів є домінування російськомовного контенту над україномовним. В окремих випадках українська версія сайту взагалі відсутня (наприклад, сайти «Еврейская община Хабад Одесса», «Харьковский музей Холокоста», «Союз поляков в Запорожье “Полония”», «Корейский культурный центр», «Объединенная диаспора азербайджанцев Украины» тощо). Вочевидь, така ситуація навряд чи може свідчити про відносно слабку інтеграцію згаданих організацій в культурно-освітній та суспільно-політичний простір певного міста та / або регіону. Це радше є свідченням того, що де-факто російська мова залишається мовою міжнаціонального спілкування серед етнічних громад досліджуваних міст.

Окремий акцент, особливо «нові» етнонаціональні спільноти, Як уже зазначалося, в сучасному праві є поняття «нові» й «старі» (автохтонні) меншини. Деякі експерти вважають, що групи нащадків робітників-мігрантів уже в другому або третьому поколінні слід вважати меншинами (Tovt 2002:95-96). роблять на підтримці молодого покоління етнічної громади, зокрема, щодо реалізації різноманітних культурних, спортивних і соціальних проєктів. Деякі з результатів такої соціальної та культурної роботи НКТ у певний спосіб маркують простір (наприклад, спорудження сакральних об'єктів і пам'ятників, встановлення меморіальних дощок, облаштування цвинтарів, відкриття культурно-освітніх центрів тощо). Наприклад, на головній сторінці сайту Одеської вірменської громади йдеться про створення Вірменського культурного центру імені Л. Х. Калусьяна, який було відкрито 2008 року, і, зокрема, зазначено:

Саме тут розташувався дитячий садочок та школа, а також багато гуртків. ... також у центрі є музей, картинна галерея «Вернатун», концертний та кінозал. ... тут можна знайти багато хачкарів, скульптур, світломузичний фонтан. Матеріали та елементи для робіт були спеціально привезені з Вірменії. Сьогодні цей сквер - улюблене місце відпочинку не лише для вірмен, а й для всіх одеситів та гостей міста. (Odesskaa armanskaa obsina)

Для «нових» етнокультурних спільнот (китайці, в'єтнамці та ін.) такими об'єктами, які репрезентують їх у місті, стають певні архітектурні споруди, торгові центри, розважальні та громадські заклади (наприклад, ресторани), які містять ознаки відповідної етнізації того чи того простору міста. Наприклад, вулицю Киргизьку в Харкові вже досить давно називають «в'єтнамським кварталом», що прилягає до величезного житлового комплексу «Епоха», створеного понад 25 років тому на території колишнього Харківського заводу тракторних двигунів. Кілька шестиповерхових корпусів в'єтнамські інвестори переобладнали у впорядковані квартири. Усередині кварталу створили затишний сквер, звели величезну бронзову кінну статую Хо Ші Міну, а поряд спорудили буддистську пагоду - найбільшу в Європі. Неподалік розташований найбільший в Україні аквапарк «Джунглі», оформлений за в'єтнамськими мотивами, багато років працює ресторан в'єтнамської кухні «Взлетающий Дракон». У цьому районі також є безліч в'єтнамських магазинів, майстерень, мініпідприємств, офісів та відкрито навіть Представництво сприяння бізнесу та торгівлі СРВ у Харкові (Cigrin 2022).

На переважній більшості проаналізованих сайтів наголошується, що етнічні громади та НКТ покликані відродити та зберегти національно-культурні традиції відповідного етносу, захистити права й інтереси представників громади, сприяти зміцненню культурно-економічних зв'язків між представниками громади в Україні та історичною батьківщиною (DostLug). Відповідно важливим завданням діяльності НКТ проголошується об'єднання представників громади й розвиток національної самосвідомості, надання допомоги кожному представнику етнічної громади (у соціальному, культурному та повсякденному житті). Водночас на сайтах НКТ зазвичай знаходимо тези, які засвідчують лояльність відповідної спільноти, її відкритість, її значення для України. Зокрема, традиційно наголошується на тому, що мирне співіснування та взаємодія представників різних етносів на українських землях є основою процвітання України, а також зазначається, що НКТ роблять власний внесок у розвиток в Україні поліетнічного та мультикультурного громадянського суспільства. Наприклад, на сайті Федерації грецьких товариств України прямо вказано, що «...українські елліни роблять значний внесок у громадсько-політичний, соціально- економічний та духовний розвиток поліетнічної України. Своїми славними іменами та великими звершеннями вони довели, що є яскравою прикрасою багатонаціональної української палітри» (Federacia grec'kih tovaristv UkraYni). В історичній довідці, яка розташована на сайті Харківського обласного товариства азербайджансько- української дружби «Достлуг» ідеться про те, що «після грудня 1991 року багато азербайджанців, які перебувають на території України, прийняли українське громадянство і як повноправні громадяни України беруть активну участь в громадському житті країни» (DostLug).