Репресивна політика російського уряду щодо учасників рухів за відновлення державності Польщі (1830-1874 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України

Репресивна політика російського уряду щодо учасників рухів за відновлення державності Польщі (1830-1874 роки)

Лариса Левченко докторка історичних наук, директорка, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; старша наукова співробітниця, (за сумісництвом)

Анотація

До спільного відзначення у 2023 році Україною та Республікою Польща 160-ї річниці Січневого повстання 1863-1864 років (постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 2022 р. № 644)

Метою дослідження є комплексний аналіз законодавчих і підзаконних актів Російської імперії, спрямованих проти учасників Листопадового (1830-1831) та Січневого (1863-1864) повстань, польських національно-визвольних і опозиційних рухів 1830-1874 рр. для окреслення заходів репресивної політики імперської влади щодо поляків. Акти вищого рівня - закони - виокремлено з «Полнаго собранія законовъ Россійской имперіи», акти нижчого рівня - циркуляри - виявлено в Державному архіві Миколаївської області, хоча цілком імовірно, що аналогічні документи можуть бути віднайдені в інших державних архівах України. Методологія дослідження включає методи архівної евристики та джерелознавчої критики. Наукова новизна дослідження полягає у введенні до наукового обігу в царині дослідження обраної теми такого типу джерел як циркуляри, а також у відновленні на їх підставі імен близько 2 тис. осіб - учасників Листопадового та Січневого повстань, опозиційно налаштованих до російського уряду поляків і представників інших націй, переслідуваних за законодавством Російської імперії. У додатках наведено фрагменти списку цих осіб і тексти циркулярів загального характеру. Висновки. Дослідження підтверджує факт застосування на повну потужність репресивної машини імперського уряду щодо населення територій, приєднаних до Російської імперії у результаті поділів Речі Посполитої. Після Листопадового повстання репресивна політика стає очевидною з актів вищого рівня, які мали статус законів і оголошувалися публічно. Після Січневого повстання публічними актами Російська імперія демонструвала всепрощення. Використовуючи таємні циркуляри, імперські органи організовували приховане переслідування представників усіх верств населення колишньої Речі Посполитої, незалежно від регіону, національності, соціального стану. Аналіз циркулярів доводить, що репресії досягали кожної родини й особи, навіть дітей.

Ключові слова: Листопадове повстання 1830-1831 рр.; Січневе повстання 1863-1864 рр.; репресії поляків; репресивна політика Російської імперії; польський національно-визвольний рух ХІХ ст.; репресивне законодавство Російської імперії.

Abstract

Larysa Levchenko Doctor of Historical Sciences, Director, Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine; Senior Researcher, Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies named after M. S. Hrushevskyi NAS of Ukraine (part-time)

REPRESSIVE POLICY OF THE RUSSIAN GOVERNMENT TOWARDS THE PARTICIPANTS OF THE MOVEMENTS FOR THE RESTORATION OF THE POLAND STATEHOOD (1830-1874)

The purpose of the article is a comprehensive analysis of the Russian Empire legislation directed against the participants of the November (1830-1831) and January (1863-1864) uprisings, the Polish national liberation and oppositional movements of 1830-1874 in order to identify key points of the repressive policy of the Russian authorities towards the Poles. Acts of top-level authorities - laws - were extracted from the «Full Assembly of Laws of the Russian Empire»; acts of lower-level bodies - circulars - originated from the State Archives of the Mykolaiv Region, although other state archives of Ukraine can keep the same documents. The research methodology includes methods of archival heuristics and source criticism. The scientific novelty consists in the introduction into scientific circulation in the field of research of the selected topic of such sources as circulars. The names of about two thousand participants of the November and January uprisings, the Poles and representatives of other nations opposed to the Russian government were restored on their basis. The appendices of this article include fragments of the list of these persons and the texts of general nature circulars. Conclusions. The research confirms that the imperial government used the repressive machine at full power against the population of the territories annexed to the Russian Empire after the divisions of the Polish-Lithuanian Commonwealth. After the November uprising, the repressive measures were recorded in the top-level acts, which had the status of laws announced publicly. After the January uprising, the Russian Empire granted amnesty using public acts and implemented repressions covertly in sub-legal secret circulars. Using circulars, the imperial authorities organized the persecution of representatives of all strata of the population of the former Polish-Lithuanian Commonwealth, regardless of region, nationality, or social status. The study of the circulars proves that the repression affected every family and every person, even children.

Key words: November uprising of 1830-1831; January uprising of 18631864; repression of Poles; repressive policy of the Russian Empire; Polish national liberation movement of the 19th century; repressive legislation of the Russian Empire.

У результаті поділів між Росією, Прусією та Австрією (1772, 1793) Річ Посполита втратила державний суверенітет. Поразка повстання під проводом Тадеуша Костюшка (1794) спричинила третій поділ Польщі (1795) і остаточне руйнування її державності. Відтоді розпочалася й не вщухала боротьба польського народу за відновлення національної держави. Варшавське герцогство, створене Наполеоном Бонапартом, проіснувало недовго, й у 1814 р. Росія, Пруссія та Австрія вкотре розділили між собою Польщу. Та частина польської території, що увійшла до складу Російської імперії внаслідок цього розподілу, отримала назву «Царство Польське» (1815-1874)k Конституція Олександра І (18011825) від 1815 р., незважаючи на всю свою ліберальність, попри давню прихильність поляків до демократії, перетворила Царство Польське в спадкову монархію, «навіки зв'язану» з Російською імперією Царство Польське утворено як автономія в кордонах Варшавського герцогства після розгрому армії Наполеона Бонапарта та за рішенням Віденського конгресу (1814-1815); охоплювало території Люблінського, Лодзинського, Мазовецького, Підляського, Свентокшиського воєводств. У 1874 р. Царство Польське втратило автономію й було перетворено на Варшавське генерал-губернаторство - адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії. У 1916 р. у тих же кордонах відновлено Німецькою імперією та Австро-Угорщиною як Королівство Польське. Mazewski L. O ksztaltowaniu si? ustroju Krolestwa Polskiego w 1831 roku // Czasopismo prawno-historyczne. 2014. T. LXVI. Zeszyt 1. S. 279.. Це унеможливлювало для польського народу будь-які перспективи відновлення власної державності. Ліберальні настрої Олександра І з плином часу почали вщухати, що спричинило розлад відносно гармонійних відносин між ним і його польськими підданими, у середовищі яких поступово поширилися опозиційні настрої. Рух декабристів у Російській імперії (1825) певною мірою спричинив у польському суспільстві створення опозиційних, як відкритих, так і таємних організацій. Утиски прав польської людності на початку правління російського імператора Миколи І (1825-1855) врешті призвели до Листопадового повстання (почалося 29 листопада 1830 р.) та російсько-польської війни 18301831 рр. Повстання охопило не лише суто польські землі, а й Волинь, Житомирщину, Поділля та Київщину, а також Литву й Білорусь. Після капітуляції Варшави 27 серпня 1831 р. Микола І скасував Конституцію й ознаки польської автономії та вдався до жорсткої реакціїї. На протидію реакції в середовищі поляків все більше посилювалися революційні настрої, виникали нові таємні організації, як-от: «Towarzystwo Demokratyczne Polskie» (1832), «Stowarzyszenie Ludu Polskiego» (1835) тощо, у яких серед інших брало участь католицьке духовенство. репресивний імперський визвольний польський

Європейські революції 1848-1849 рр., каталізаторами яких стали Франція та Австрія, ще більше посилили прагнення польського народу до незалежності й відновлення державності. Однак, більшість революційних осередків у Царстві Польському була виявлена ще напередодні революційних подій, а їхні члени заарештовані й відправлені на заслання до Сибіру. Під час Східної (Кримської) війни (1853-1856) поляки намагалися сформувати загони й діяти проти Російської імперії Biafynia-CModecki Jo. Wojna Polski z Rosy^ w latach 1830-1831 czyli «Powstanie Listopadowe». Lwow, 1912. S. 47-48. Zurawski vel Grajewski R. Sprawa polska w relacjach mi^dzynarodowych w okresie miqdzypowstaniowym (1831-1863). URL: https://usa-ue.pl/klasyka- geopolityki-teksty/opracowania/sprawa-polska-w-relacjach-miedzynarodowych-w- okresie-miedzypowstaniowym-1831-1863/ (дата звернення: 15.02.2023).. Незважаючи на це, Олександра ІІ (1855-1881) зустріли в Польщі без особливого спротиву, й на початку його правління жорстка реакція пішла на спад. Проте обидва напрями визвольного руху поляків - ради- кальніші «Czerwoni» і ліберальніші «Biali» - виявилися незадоволени- ми призначеним Олександром ІІ помічником намісника Царства Польського Олександром Велопольським, який, попри прагнення відновити Конституцію 1815 р., проводив надто ліберальну щодо Росії політику. Незважаючи на цілком позитивні здобутки в соціально-економічній сфері, О. Велопольський усіма можливими засобами, аж до масового рекрутського набору в 1863 р., протидіяв революційним рухам співвітчизників Wisnicki J. Ksztalt przyszlej Polski w programach politycznych ze szczgolnym uwzgl^dnieniem ziem Litewsko-Pruskich. Res Historica. Od rozbiorow Rzeczypospolitej do niepodleglych panstw narodowych. Uniwersytet Marii Curie- Sklodowskiej. Lublin, 1999. Zeszyt 9. S. 116.. Уважається, що саме цей рекрутський набір став причиною Січневого повстання (почалося 10 січня 1863 р.). Однак, у Державному архіві Миколаївської області віднайдено документ російської влади 1859 р. (лист Херсонського губернського правління до Миколаївської міської поліції) про повернення до Царства Польського поляків - хлоп- чиків-кантоністів, ще малолітніми вилучених із родин і вміщених до навчальних закладів військових поселень сумнозвісного графа Олексія Аракчеєва⁶. Відтак очевидно, що рекрутський набір 1863 р. став лише приводом для початку повстання, а його причиною була тривалий час реалізовувана репресивна політика російського уряду, спрямована на перетворення поляків на пересічних підданних Російської імперії.

Січневе повстання поширилося на сучасні території Польщі, України, Литви та Білорусі, але, незважаючи на його ретельну підготовку, масовість і самовіддану боротьбу повстанців, сил для перемоги у них не вистачило. Реакційна політика уряду Російської імперії після Січневого повстання врешті вилилася в перетворення Царства Польського на Варшавське генерал-губернаторство (1874-1916) у складі 10-ти губерній, вже цілковито організованих на кшталт адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії ⁷.

Історіографія визвольних рухів польського народу представлена численними науковими працями польських та українських дослідників. У контексті обраної теми найбільшу цікавість представляють праці польських авторів про переслідування їхніх співвітчизників - учасників визвольних рухів. У Польщі з цієї теми першими світ побачили монографії С. Лібровіча та М. Яніка⁸. Новітня польська історіографія цього питання репрезентована працями Е. Качинської, Ф. Новінського, В. Слівовської (зібрала відомості про понад 3,5 тис. польських засланців до Сибіру), Б. Єндриховської⁹ та ін. учених. Над аналізом сучасної польської історіографії порушеної проблеми в Україні працює дослідниця М. Паньківі⁰. Держархів Миколаївської обл. (Державний архів Миколаївської області). Ф. 231. Оп. 1. Спр. 114. Арк. 15. ПСЗ (Полное собраніе законовъ Россійской имперіи). Собраніе второе (1825-1881). Т. 49 (1874). № 53051 от 17 января 1874 г. «О присвоеніи бывшей Канцеляріи Намистинка въ ЦарствЪ Польскомъ наименованія Канцеляріи Варшавскаго Генералъ-Губернатора». С. 56. Librowicz Z. Polacy w Syberii. Reprint z 1884. Polskie Towarzystwo Ludoznawcze, 1991. 380 s.; Janik M. Dzieje Polakow na Syberii. Krakow. 1928. 472 s. Kaczynska E. Ludzie ukarani. Wi^zienia i system kar w Krolestwie Polskim 1815-1914. Warszawa, 1989. 588 s.; Brus A., KaczynskaE., Sliwowska W. Zeslanie i katorga na Syberii w dziejach Polakow 1815-1914. Wydawn. Nauk. PWN, 1992. 438 s.; Nowinski F. Polacy na Syberii Wschodniej. Zeslancy polityczni w okresie miqdzypowstaniowym. Gdansk, 1995. 434 s.; Sliwowska W. Zeslancy polscy w Imperium Rosyjskim w pierwsej polowie ХІХ wieku. Slownik biograficzny. Warszawa, 1998. 835 s.; Jqdrychowska B. Polscy zeslancy na Syberii 1830-1883. Dzialalnosc pedagogiczna oswiatowa i kulturalna. Wroclaw, 2000. 240 s. Паньків М. Поляки в Російській імперії (кін. ХУШ - поч. ХХ ст.): огляд сучасної польської історіографії // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т. 16. Київ, 2008. С. 159-179; Її ж. Національне питання у політиці російського уряду на Правобережній Україні ХІХ - початку ХХ ст.: погляд польських істориків // Дриновський збірник. 2011. Т. 4.

C. 133-140.

Українськими вченими історія польських визвольних рухів ХІХ ст. переважно розглядається в контексті боротьби за національне визволення українського народу на Правобережній Україні. Серед науковців, які досліджують цю тему - Ю. Земський, І. Кривошея та ін. автори, праці котрих увійшли до колективної монографії «Польське національне повстання 1830-1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів», що вийшла друком 2017 р.і¹ Цього ж року побачила світ колективна монографія «Польське національне повстання 1863-1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів», авторами якої разом із Ю. Земським, І. Кривошеєю стали Ю. Легун, Ю. Присяжнюк, С. Борисевич, В. Шандра та ін. українські вченні². Питання боротьби поляків за державність досліджувалися О. Білобровець, Ю. Легуном, В. Лущай, І. Мозговим, Л. Івановою, В. Шандрою, І. Шостак, Ю. Хитровською Польське національне повстання 1830-1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: монографія / за ред.: І. Кривошеї, Н. Моравця. Київ: КНТ, 2017. 264 с. Польське національне повстання 1863-1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: монографія / за ред.: І. Кривошеї, Н. Моравця. Умань, 2014. 185 с. Білобровець О. М. Суспільно-політичний рух поляків Правобережної України у 1863-1914 рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Білобровець Ольга Матвіївна; Київський нац. лінгвістичний ун-т. Київ, 2006. 24 с.; Земський Ю. С. Польський, російський та український проекти націотво- рення щодо Правобережної України середини ХІХст.: дис. ... д-ра іст. наук: 07.00.06 / Земський Юрій Сергійович; Державна гірнича академія України. Київ, 2012. 410 с.; Іванова Л. За вашу і нашу свободу. 1863 р. // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 6: Історичні науки. 2014. Вип. 12. С. 379-397; Легун Ю. «Всеподданнейше докладываю.». Документи з історії польської меншини Поділля в Державному архіві Російської Федерації // Подільські джерела: альманах. Вінниця, 2012. № 3 [Річ Посполита: вінницький слід]. С. 19-29; Лущай В. Формування російської імперської національної політики щодо поляків // Гілея: науковий вісник. 2018. Вип. 137. С. 84-91; Мозговий І. Січневе повстання в Польщі та Україна // Світогляд - Філософія - Релігія. 2014. Вип. 7. С. 105-119; Хитровська Ю. Підготовка до польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр. в Царстві Польському та її особливості на Правобережній Україні // Сторінки історії: зб. наук. праць. 2018. Вип. 46. С. 45-54; Шандра В. Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. // Український історичний журнал. 2014. № 1. С. 106-119; Шостак І. Секуляризація церковних римо- католицьких маєтків на Волині після повстання 1830-1831 рр. // Поляки на Волині: історія і сучасність: наук. зб. «Велика Волинь». Т. 30. Житомир, 2003. С. 105-115. та ін. Аналіз української історіографії порушеної проблеми щодо Правобережної України здійснено Ю. Конарівською Конарівська Ю. Проблематика польського визвольного руху середини ХІХ століття на Правобережній Україні у роботах українських істориків початку ХХІ ст. // Україна - Європа - Світ: зб. наук. праць. 2017. С. 300-306..

Полякам Півдня України присвячено значну кількість праць, серед яких двотомна збірка «Поляки на Півдні України: історія та сьогодення», що побачила світ 2008 р. Однак питання впливу польських визвольних рухів ХІХ ст. на Південь України та переслідування поля- ків-учасників повстань у цьому регіоні фактично ще залишається у колі малодосліджених. На це звернув увагу д-р іст. наук Є. Сінкевич Сінкевич Є. Підтримка Січневого повстання жителями Херсонської губернії Російської імперії // Польське національне повстання 1863-1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: монографія / за ред. І. Криво- шеї, Н. Моравця. Умань, 2014. С. 81-86.. Ще триває процес виявлення в архівах досі невідомих історичних джерел, вивчення котрих дозволяє усвідомити, який відгомін мали польські рухи за незалежність на Півдні України. Зокрема, д-р іст. наук О. Бачинська на підставі документів Державного архіву Одеської області з'ясувала, що польські магнати - граф Олександр Потоцький, князь Адам Єжи Чарторийський, граф Вацлав Ржевуцький, купець Матвій Собанський фінансово підтримували повсталих співвітчизників у 1830 р., через що їхнє майно та будинки в Одесі були конфісковані владою. О. Бачинська виявила 2 повідомлення під грифом «секретно» російського консула в Ізмаїлі та Галаці П. Романенка, котрий серед інших своїх занять мав обов'язок збирати інформацію про польські справи. Саме він написав Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору донесення про перетин кордону членами таємних польських організацій Міхалєм Чай- ковським та Францем Ковалінським, які прямували через Галац до Константинополя. П. Романенко доповідав про знайдені ним печатки польських таємних організацій, на яких була зображена символіка Польщі, Литви та України (3 щити під однією короною). О. Бачинська дійшла висновку, що архіви Півдня України, зокрема Одеси, «зберігають чималу інформацію про організацію національного руху» в Польщі, у т. ч. про його українську складову! Бачинська О., Малявсъкий М. Наслідки Листопадового повстання 1830-1831 рр. для польських магнатів Одеси (за матеріалами Держархіву Одеської області) // Юго-Запад. Одессика: историко-краевед. науч. альманах. Вып. 21. Одесса: Печатный дом, 2016. С. 9-17; Бачинська О. Українська складова у польському національному русі: з повідомлень російського консула в Галаці // Чорноморська минувшина: зб. наук. праць. 2010. Вип. 5. С. 151-158..

Метою цієї статті є здійснення комплексного аналізу наявних законодавчих і підзаконних актів Російської імперії, спрямованих проти учасників повстань 1830-1831 рр., 1863-1864 рр., польських національно-визвольних і опозиційних рухів 1830-1874 рр., членів таємних політичних організацій для окреслення заходів репресивної політики імперської влади щодо поляків. Акти органів влади вищого рівня - закони (укази, маніфести, рескрипти, особисті «повеленія» імператора, що мали силу законів, а також сенатські укази тощо) - виокремлено з «Полнаго собранія законовъ Россійской имперіи», акти органів нижчого рівня - циркуляри - виявлено в Державному архіві Миколаївської області, хоча цілком імовірно, що аналогічні документи зберігаються в інших державних архівах України, принаймні в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, держархівах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Хмельницької областей, позаяк циркуляри надсилалися до всіх губерній. Можна припустити, що у своїй масі вони мають бути ідентичними, адже походили від центральних органів влади, зокрема Міністерства внутрішніх справ та ІІІ відділення власної його імператорської величності канцелярії. На підставі виявлених циркулярів, що в царині дослідження цієї теми вводяться до наукового обігу вперше, авторкою статті відновлені імена та складено список на близько 2 тис. осіб - безпосередніх учасників Листопадового та Січневого повстань, а також опозиційно налаштованих до російського імперського уряду поляків і представників інших націй, віднесених до категорії «политическихъ преступ- никовъ» або «политически неблагонадежныхъ лиць» та переслідуваних за різними статтями законодавства Російської імперії. На жаль, обсяг списку не надає можливості його публікації в межах журнальної статті, але дозволяє зробити висновки про роботу репресивної машини Російської імперії. Фрагменти укладеного списку наведено у додатку 1.

Миколаїв у ХІХ ст. посідав особливе місце в південному регіоні Російської імперії, оскільки тут розташовувалися суднобудівні верфі, на яких будувалися кораблі для Чорноморського військово-морського флоту, знаходилися резиденція Головного командира Чорноморського флоту і портів (водночас - Миколаївського військового губернатора), Штаб, Адміралтейство, експедиції та всі інші управлінські структури й заклади Чорноморського флоту. Утаємничуючи як плани бойових дій флоту, так і технічні та технологічні нововведення в суднобудуванні, морське відомство в першій половині ХІХ ст. вбачало в Миколаєві лише військово-морську фортецю. А втім, воно не могло обійтися без іноземних спеціалістів. Більше того, специфіка заселення Півдня України була такою, що людність там збиралася різної національної приналежності й з різних країн світу. Ще 1792 р. у Миколаєві виникла католицька громада, а 1796 р. було освячено перший католицький собор Святого Йосипа.

Влада жорстко контролювала будь-які прибуття до Миколаєва членів таємних організацій, поширення небажаних відомостей, пересування та контакти населення, прояви вільнодумства тощо. На контролі перебували документи, що надходили безпосередньо з Санкт-Петербурга до канцелярії Миколаївського військового губернатора і Миколаївської міської поліції та містили вказівки стосовно встановлення поліцейського нагляду, виселення за кордон, арешту або інших дій щодо т. зв. «политическихъ преступниковъ» або «политически неблагонадежныхъ лиць», втікачів, колишніх засланців і каторжан.

Поразка Російської імперії у Кримській війні (1853-1856) й Паризький мирний договір (1856) спричинили в Миколаєві занепад суднобудування. З метою виходу з економічної кризи російська влада в 1861 р. дозволила відкрити Миколаївський торговий порт для заходу іноземних суден і заснувати митницю 1-го класу. У місті стрімко почала розвиватися експортно-імпортна, насамперед, хлібна торгівля, з кожним роком із-за кордону прибувало все більше торгових кораблів. Відкривалися консульства зарубіжних країн, з'явилися представництва великих торгових домів, власниками яких були іноземні піддані; навіть євреям, не лише купецького стану, а й всім іншим категоріям, було дозволено повернутися до міста.

1875 р. Миколаївський статистичний комітет здійснив перепис населення Миколаївського військового губернаторства, чи не найпершим у Російській імперії запровадивши показник «рідна мова». Перепис показав, що в Миколаєві мешкали представники понад 40 національностей та піддані 24 держав, із них польську мову визнали рідною 1 тис. 734 особи (з 60 тис. 328 мешканців, тобто, близько 2,9%)¹⁷.

Поступово Миколаїв із військово-морської фортеці перетворювався на індустріальний центр Півдня України з великим ринком праці. Територіально місто знаходилося близько до Одеси, яка у 1817-1858 рр. мала «порто-франко» й відігравала в ХІХ ст. роль південних морських воріт Російської імперії.

Отже, у другій половині ХІХ ст., незважаючи на присутність у Миколаєві управління й інших структур Чорноморського військово-морського флоту, уникнути прибуття до міста іноземців і небажаних владі персон вже не було можливим, тому вона застосовувала безпрецен- дентні заходи контролю за місцевим населенням і прибульцями аж до запровадження у 1881 р. Положення про посилену охорону¹⁸.

Наведені вище відомості про Миколаїв уможливлюють розуміння того, чому саме в його архівах відклалася така значна кількість документів Міністерства внутрішніх справ та ІІІ відділення власної його імператорської величності канцелярії - органу політичного розшуку й слідства в Російській імперії, заснованого для боротьби з революційними і опозиційними імперській владі рухами. Ці документи було Николаев с его пригородами и хуторами, по переписи произведенной 27 апреля 1875 года. Издание Николаевского Статистического комитета (Херсонская губерния). Николаев: Типография М. В. Рюмина, 1877. 58 с. Левченко Л. Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805-1900): навч. посіб. Миколаїв, 2006. С. 45.

¹⁹ ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 5 (1830). Ч. 2. № 4183 «О возму- щеніи, происшедшемъ въ Варшаві». С. 485-488.

²⁰ Там же. № 4206 «О наложеніи запрещенія на имінія влад'Ьльцевъ, находящихся въ Царстві Польскомъ, по случаю возникшаго тамъ возмущенія». С. 538-539.

²¹ Там же. Т. 6 (1831). Ч. 1. № 4444 «О бунті, происшедшемъ въ трехъ уездахъ Виленской губерніи, и о суждении в^хъ дворянъ или шляхту, при- нявшихъ участіе въ семъ бунті, военнымъ судомъ по Полевому уголовному уложенію». С. 252-253.

²² Там же. № 4485 «О разрішении недоуміній, возникшихъ при испо- лненіи указа 21 декабря 1830, относительно наложенія запрещенія на имінія владільцев^ находящихся въ Царстві Польскомъ». С. 290-291. виявлено у фондах «Канцелярія Миколаївського військового губернатора» (Ф. 230) і «Миколаївська міська поліція» (Ф. 231). Значущим для висвітлення теми також є листування Миколаївського військового губернатора з різними органами влади, у т. ч. із Миколаївською міською поліцією, про виконання надісланих із Санкт-Петербурга вказівок.

Усвідомити значущість виявлених у Держархіві Миколаївської області джерел із точки зору реалізації репресивної політики російського уряду дозволяє побіжний аналіз кодифікованих у «Полномъ собраніи законовъ Россійской имперіи» законів, що визначали цю політику на загальноімперському рівні, і якими керувалися в своїй діяльності російські органи влади всіх рівнів. Зокрема, йдеться про маніфест Миколи І від 12 грудня 1830 р., яким повстанці оголошувалися зрадниками престолу, а непричетні до зради «заблуждавшиеся» особи закликалися до каяття і складання клятви вірності¹⁹; іменний указ Сенату від 21 грудня 1830 р., за яким рухоме і нерухоме майно учасників повстання підлягало конфіскації; купчі, дарчі, закладні та акти відчуження, укладені після накладання заборони на майно, оголошувалися недійсними; призначені доглядачі конфіскованих маєтків попереджалися про особисту відповідальність за переведення будь-яких грошових сум або речей колишнім власникам у разі втечі тих за кордоні⁰; іменний указ Сенату від 22 березня 1831 р. про засудження учасників повстання з Тельшевського, Шавельського і Россієнського повітів Віленської губ. військово-польовими судами, а саме: дворян і шляхти - до конфіскації майна, вихідців із нижчих станів - до направлення в рекрути та служби в Сибірських лінійних батальйонах, а також направлення дітей повстанців усіх станів до шкіл кантоністів²¹. Іменний указ Сенату від 7 квітня 1831 р. уточнював, що заборона на володіння майном накладалася на всіх власників маєтків, причетних до повстання 1830-1831 рр., незалежно від місця їх проживання: у Царстві Польському, Росії чи інших регіонах імперії, а також на майно, яке могло перейти до їхніх дітей та родичів!²; іменні укази Сенату від 6 травня 1831 р., 10 липня 1831 р. оголошували накладання секвестру на маєтки поміщиків, які брали участь у повстанні 1830-1831 рр. Там же. № 4535 «О мЪрахъ, какіе должны быть приняты съ имініями дворянъ, изоблеченныхъ въ распространены мятежа въ нЬкоторыхъ уЪздахъ возвращенныхъ отъ Польши губерній». С. 337-338; № 4694 «О секвестрі и конфискаціи именій мятежниковъ». С. 674.

17 липня 1831 р. імператором були затверджені правила для губернських комісій і казенних палат Київської, Волинської, Подільської, Ві- ленської, Білостокської, Гродненської, Мінської, Вітебської і Могилів- ської губерній про секвестр і конфіскацію майна повстанців, за якими останні поділялися на 3 розряди: І. Очільники повстання. ІІ. Учасники воєнних дій проти російських військ. Ш. Підписанти відозв і особи, опосередковано причетні до повстанняг Там же. № 4711 «Высочайше утвержденные правила для губернскихъ комисій и казенныхъ палатъ о секвестрі и конфискаціи иміній мятежниковъ». С. 683-691.. Сенатський указ від 22 квітня 1836 р. уточнював, що батьки учасників повстання могли розпоряджатися їхнім майном до своєї смерті, після чого воно переходило до казни Там же. Т. 11 (1836). Ч. 1. № 9095 «О наложеніи запрещенія на ті части имінія, которыя слідують мятежникамъ по наслідству». С. 434..

Низкою указів, виданих 1831 р., російський імператор, імовірно, намагався продемонструвати свою «добрую» волю. Так, 4 червня 1831 р. було видано указ про прощення поміщиків, які добровільно з'явилися до військового начальства, довели своє долучення до повстання через страх і примус із боку його очільників та просили про помилування; а втім уже 4 жовтня 1831 р. з'явився указ про непоширення прощення на тих, хто не з' явився з проханням про помилування Там же. № 4624 «О всемилостивійшемъ прощеніи обывателей возвращенныхъ отъ Польши губерній, кои явятся добровольно съ изъявлешемъ раскаянія». С. 449-450; Ч. 2. № 4848 «О нераспространеніи всемилостивійша- го прощенія на мятежниковъ, неявившихся къ начальствамъ съ испрошешемъ себі помилованья». С. 106.. На підставі звернення керуючого Новоросійським і Бессарабським генерал-губернаторством графа Федора Палена Пален Федір Петрович - одеський градоначальник; виконував обов'язки генерал-губернатора за відсутності графа М. Воронцова з кінця травня 1826 р. до 1 січня 1828 р. та з 15 лютого 1831 р. до 18 вересня 1832 р. ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 6 (1831). Ч. 1. № 4738 «Объ обезпеченіи крестьянъ возвращенныхъ отъ Польши губерній отъ притісненій поміщиковъ и управляющихъ имініями, замішанныхъ въ какое-либо участіе въ мятежі». С. 733-734. про втечі селян із Подільської губ. до Херсонської через примушення їх до участі в повстанні власниками маєтків 1 серпня 1831 р. був виданий указ про переслідування поміщиків і захист повернутих на місця їх проживання селянг⁸.

30 вересня 1831 р. із секвестру було вилучено майно родин учасників повстання, набуте ними власною сільськогосподарською або ремісничою працеюг⁹. 15 червня 1832 р. імператор наказав головнокомандувачу 1-ої армії звільнити всіх військових колишньої Польської армії, які перебували в ній на службі до та під час повстання і брали в ньому участь, від судового переслідування, конфіскації майна за секвестром і дозволити їм мешкати у власних будинках; прощення надавалося й тим військовим, хто вже був відправлений на заслання, - їм поверталися всі громадянські права, маєтки і майно, вони могли повернутися із заслання додому ³⁰.

За указом від 4 жовтня 1832 р. (опублікований Сенатом 20 жовтня) царська «милость» дарувалася всім причетним до повстання мешканцям західних губерній, котрі належали до ІІІ розряду; слідчі комісії також мали припинити розслідування стосовно виявлених під час слідства учасників повстання ІІ розряду, окрім зачинщиків і очільників, і передати справи ІІ розряду на розгляд місцевих військових губернаторів; всі рішення, схвалені щодо учасників повстання І розряду, залишалися в силі!¹.

4 липня 1833 р. Комітет міністрів затвердив положення про утримання дітей і родин убитих під час повстання або засуджених учасників повстання та втікачів за кордон. Утримання членам їхніх родин надавалося з казни за рахунок доходів від секвестрованих маєтків; на хлопчиків поширювалися раніше прийняті закони про вміщення їх до військових навчальних закладів, дівчатка із заможних родин могли виховуватися в казенних жіночих пансіонах³²

Перший законодавчий акт, що стосувався іноземних підданих, був прийнятий 25 липня 1833 р. Усіх інокомислячих, які прибули з-за кордону, та їх прихильників розподіляли на 5 ступенів: 1) головних змовників, котрі мали намір до повстання, та їхніх соратників, схоплених із зброєю в руках під час бунту; 2) осіб, які найбільше сприяли головним зачинщикам і залучали до бунту інших; 3) осіб, які надавали укриття завідомо знаним головним змовникам; 4) осіб, які знали про змовників і не донесли на них урядові; 5) тих, хто надавав притулок змовникам, не відаючи про їхні помисли. Звинувачених перших 4-х ступенів передавали до військових судів і карали за Польовим карним «уложе- нієм»: 1-го ступеня - відокремлювали від інших і карали негайно зі всією суворістю закону; 2-го ступеня - засуджували до аналогічного покарання з конфіскацією маєтків і майна, однак без смертної кари; 3-го - відправляли на заслання до Сибіру або в солдати в окремі корпуси; 4-го - також відправляли на заслання до Сибіру або до внутрішніх губерній імперії; у разі володіння маєтками власникам надавали 1 рік для їх продажу. Приналежні до 5-го ступеня особи несли відповідальність на підставі загальних поліцейських постанов про укриття бродяг і безпаспортних. Юнаків перших 3-х ступенів направляли в солдати, дворяни позбавлялися всіх прав свого стану, пом'якшення кари могло стосуватися лише жінокі³.

17 лютого 1834 р. у державах, що поділили між собою територію Речі Посполитої, набрав сили маніфест про видачу державних злочинців на підставі підписаних тристоронніх угод. Імператор австрійський, король прусський та імператор російський погодилися видавати звинувачених у державній зраді, образі правителя держави, збройному бунті, зловмисних діях проти престолу або уряду осіб - уродженців тієї частини колишньої Польщі, яка належала одній із держав, урядові цієї державні⁴. 1862 р. Росія та Австрія підписали угоду про взаємні дії у покараннях за злочини, що скоювалися в межах однієї держави проти безпеки іншоїі⁵. Аналогічні конвенції Росія підписала й з урядами інших європейських держав.

Особливий карний суд, заснований у Варшаві 13 лютого 1832 р. для розгляду справи про повстання в Царстві Польському, врешті завершив свою роботу на початку вересня 1834 р. Маніфест про покарання керівників повстання обнародували 16 вересня 1834 р. Пункти маніфесту від 1-го до 6-го включно засуджували низку названих у них повстанців до різних строків каторжних робіт або заслання до Сибіру, утримання у в'язниці або кріпосних арештанських ротах. Пункт 8-й передбачав засудження 249 очільників повстання до страти шляхом повішання, 9 осіб - до смертної кари через відсікання голови, 7 осіб - до суворого й тяжкого ув'язнення з наслідками, відповідними ступеню їхньої вини. Там же. № 6344 «О заграничныхъ злоумышленникахъ, изоб- личенныхъ въ преступныхъ противу правительства предпрштшхъ». C. 439-440. Там же. Т. 9 (1834). Ч. 1. № 6780 «О взаимной выдачТ государствен- ныхъ преступниковъ въ слідствіе заключеннаго условія съ Австріею и Прус- сіею». C. 108. Там же. Т. 37 (1862). Ч. 2. № 38786 «О заключеніи между Россіею и Австріею условія, установляющаго взаимность въ наказашяхъ за преступления, совершаемыя въ предТлахъ одного государства противъ безопасности другаго». С. 201-203.

Списки осіб публікувалися в тексті маніфесту (наводити прізвища цих повстанців у статті немає можливості через обсяг журнальної публікації). Виконання пункту 8-го покладалося на намісника Царства Польського графа І. Паскевича-Ериванського. Однак, у реальності виконати пункт 8-й не представлялося можливим, позаяк всі засуджені вже давно переховувалися за кордоном. Відтак, російський уряд оголосив їх довічними вигнанцями з Царства Польського й інших регіонів Російської імперії. У разі ж повернення на них чекало виконання винесеного судом вироку. Подальші розслідування причин повстання й пошук його учасників було припинено, а Особливий карний суд закритої⁶. Проте російський уряд цим не задовольнився й 23 жовтня 1834 р. оприлюднив іменний указ Сенату від 4 жовтня 1834 р. щодо учасників повстання, які перетнули кордон у складі повстанських загонів і протягом 2-х років не звернулися до російського уряду з каяттям і клопотанням про помилування. Всім їм довічно заборонялося повернення та в'їзд до Російської імперії, відтоді вони втрачали право подавати будь-яке прохання до уряду, їхні маєтки підлягали остаточній конфіскації. У разі повернення з ними мали вчиняти як із визнаними вже державними злочинцями. Припинення діяльності слідчих комісій західних губерній щодо повстанців означало, що прийняті рішення були остаточними й незворотнімиї⁷.

26 серпня 1856 р. було видано указ про амністію з приводу коронації імператора Олександра ІІ (1855-1881), пункт 4-й якого обіцяв помилування засудженим повстанцям - уродженцям західних губерній, котрі поводилися бездоганно з точки зору влади. Відтоді на батьківщину могли повернутися вони самі та їхні законні діти, народжені після винесення вироку, їм навіть поверталися маєтки й права потомствено- го дворянства (у разі наявності таких до вироку )І⁸. 17 квітня 1857 р. Олександр ІІ видав ще один указ із приводу своєї коронації. Він дозволяв повернутися на батьківщину із заслання засудженим за участь у польському повстанні особам та їхнім дітям, а також і тим, хто втік за кордон. Ба більше, помилування поширювалося на всіх політичних злочинців, як уродженців західних губерній, так і інших регіонів імперії. Довівши свою бездоганну поведінку впродовж 3-х років, вони ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 9 (1834). Ч. 2. № 7383 «О нака- зашяхъ, приговоренныхъ главныхъ виновникахъ бывшаго въ Царстві Польском мятежа». С. 6-18. Там же. № 7429 «О воспрещеніи возвращенія въ Россію уроженцамъ возвращенныхъ отъ Польши губерній, принимавшимъ участіе в мятежі». С. 50. Там же. Т. 31 (1856). Ч. 1. № 30883 «О милостяхъ и облегченшхъ, всемилостливійше даруемыхъ, по случаю коронованія его императорскаго величества, лицамъ, подвергшимся наказаншмъ за преступления политическіе». С. 804-806. могли вступати й на цивільну службу, а також їм поверталися права їхнього стану, маєтки і майно!⁹. І вже 8 вересня 1859 р. був не лише остаточно скасований указ про конфіскацію маєтків і передачу їх до казни, а й схвалено рішення не вчиняти після настання цієї дати нові справи щодо конфіскації маєтків власників, причетних до повстання 1830-1831 рр.⁴⁰

Здавалося, що реакція пішла на спад, а втім ще у 1861 р., тобто напередодні Січневого повстання, ймовірно діючи на випередження, російський уряд видав низку указів про запровадження поліцейських судів у західних губерніях для розслідування проступків (публічні заяви, співання патріотичних гімнів, збір коштів на підтримку нереабілі- тованих політичних злочинців, нанесення образ урядовцям тощо) проти існуючого режиму, повітовим поліціям дозволялося застосовувати військову силу для придушення заворушень; головначальники західних губерній отримали право віддавати до військового суду винних у цих заворушеннях осіб і оголошувати в місцевостях, що надали привід до цього, воєнний стан. Російські війська та призначені для здійснення екзекуції команди мали право займати міста, містечка й інші поселення у західних губерніях із метою приборкання народних заворушень і заколотів. Відкриття вогню дозволялося за рішенням вищого начальства після триразового попередження заколотників або у випадку нападу повсталих на війська!¹.

15 січня 1863 р., у зв'язку з початком повстання в Царстві Польському та західних губерніях, усі прикордонні Царству Польському повіти західних губерній оголошувалися у воєнному стані, захоплені зі зброєю повстанці підлягали суду за польовими карними Там же. Т. 32 (1857). Ч. 1. № 31737 «О всемилостливЪйшемъ дарованім прежнихъ правъ по происходженію нЬкоторымъ политическимъ преступникам^ уроженцамъ западныхъ губерній и прочихъ частей имперіи». С. 313-314. Там же. Т. 34 (1859). Ч. 2. № 34881 «О невчинаніи новыхъ дТлъ о кон- фискаціи иміній лицъ, участвовавшихъ въ польскомъ мятежі 1831 года». С. 56-57. Там же. Т. 36 (1861). Ч. 2. № 37327 «Объ учрежденіи полицейскихъ судовъ въ западнихъ губершяхъ». С. 221-225; № 37348 «О временномъ наказі уЬзднымъ полицшмъ». С. 236-237; № 37370 «О предоставленіи главнымъ начальникамъ западныхъ губерній права предавать военному суду, по Полевому уголовному уложенію, виновныхъ в безпорядкахъ, подавшихъ поводъ къ объявлешю какихъ либо местностей въ военномъ положеніи и приводить приговоры о нихъ в исполненіе немедля». С. 251-252; № 37388 «Высочайше утвержденное наставленіе воинскимъ частямъ или командамъ, назначаемымъ для экзекуцюннаго занятія городовъ, містечекь и селеній въ западныхъ гу- бершяхъ». С. 266-273; № 37389 «О наставленіи военнымъ начальникамъ въ случаяхъ употребленія войскъ для усмиренія народныхъ волненій и безпоряд- ковъ». С. 273-275. законами⁴². Зважаючи на значну кількість законодавчих актів, виявлених у «Полномъ собраніи законовъ Россійской имперіи» з приводу Листопадового повстання, можна було б очікувати знайти в цьому джерелі якщо не більший, то принаймні такий самий за обсягом пул законів, указів, рескриптів щодо Січневого повстання, однак цього не сталося.

Олександр ІІ не був оригінальним: за зразком свого попередника 31 березня (12 квітня)⁴³ 1863 р. він видав маніфест до підданних Царства Польського, яким оголосив, що за велінням свого серця не звинувачує польський народ за повстання проти нього. Він покладав вину лише на кількох осіб, у котрих, за його словами, багаторічне безпритульне життя розвинуло звичку до насильства, таємних замислів і крамол, погасивши почуття любові до людства. Тож, імператор закликав поляків скласти зброю до 1(13) травня 1863 р. В іншому указі, оприлюдненому цього ж дня, Олександр ІІ повідомляв, що його війська вже розгромили повсталих і переслідують окремі їхні загони в лісах. Цар обіцяв мешканцям західних губерній цілковите прощення, якщо ті повернуться до покори до 1(13) травня 1863 р.⁴⁴

На перший погляд здається, що політика Олександра ІІ була досить м'якою щодо повстанців, порівняно з його попередником, тому у виданих за його часу актах щодо поляків не йдеться про репресії, проте так здається лише на перший погляд, і таке відчуття походить лише від аналізу актів вищих органів влади.

Так, згідно з оголошеним у Сенаті міністром внутрішніх справ указом, із метою призупинення вступу до повстанських загонів, мешканцям чоловічої статі Віленської губ., окрім селян, заборонялося відлучатися з місця проживання на відстань не більше 30-ти верст без ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 38 (1863). Ч. 1. № 39169 «Объ объявленш пограничныхъ с Царствомъ Польскимъ уЪездовъ западныхъ губерній на военномъ положеніи и о томъ, чтобы в случае появленія шаекъ мятежниковъ, судить захваченныхъ с оружюмъ по полевымъ уголовнымъ За- конъамъ». С. 67. Під час перебування Царства Польського (Варшавського генерал-губернаторства) в складі Російської імперії (1815-1916) у російських документах, що його стосувалися, використовували подвійне датування: за юліанським і григоріанським календарем. ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 38 (1863). Ч. 1. № 39443 «О все- милостивЪйшемъ дарованіи полнаго и совершеннаго прощенія тЬмъ изъ вов- леченныхъ въ мятежъ въ Царстве Польскомъ, которые, не подлежа ответственности за иныя уголовныя или по службе въ рядахъ войскъ преступления, сложатъ оружіе и возвратятся къ долгу повиновенія до 1/13 мая 1863 года». С. 290-291; № 39444 «О всемилостивейшемъ дарованіи полнаго и совершеннаго прощенія темъ обывателямъ западныхъ губерній, вовлеченнымъ въ возникшіе въ нихъ безпорядки, которые, не подлежа ответственности за иные уголовные преступлены, возвратятся къ долгу повиновенія до 1-го мая 1863 года». С. 291-292.

виданого губернськими чи повітовими військовими начальствами дозволу. За порушення цього правила міщани та однодворці могли потрапити до робочих рот відомства шляхів сполучень на строк від 6-ти місяців до 1-го року, а дворяни - на цей же строк до в'язниці та під накладання штрафу від 50 до 500 руб. Із селян західних губерній формувалися військові озброєні караули для охорони сіл, огляду лісів та пошуку загонів повстанців⁴⁵.

Проведений аналіз не виявив прямих указів про покарання учасників Січневого повстання, оскільки до них вже почали застосовувати досить детально розроблене загальне імперське законодавство щодо покарання за державні злочини. У маніфесті з приводу шлюбу цесаревича Олександра Олександровича від 28 жовтня 1866 р. цар «даруетъ» прощення підданим тілесним покаранням учасникам повстання 1863 р. у Царстві Польському, а саме обмежує строк безстрокової каторги до 15-ти років; тим, хто пробув на засланні в Сибіру 5 років, дозволяє приписатися до сибірських сільських громад, а хто пробув 10 років - записатися там же в Сибіру до стану міщан, щоправда без права переходу у вищі міські стани; засланим до Сибіру без чітко встановленого строку заслання після 4-х років дозволялося просити про переїзд звідти до інших віддалених губерній; засудженим до заслання до внутрішніх губерній імперії після 4-х років дозволялося переселятися до інших внутрішніх губерній за умови перебування під особливим наглядом поліції ще 2 роки і без права виїзду з нового місця проживання; той, хто перебував у Сибіру в арештантських ротах і робочих домах і лояльно поводився, міг просити про переїзд до внутрішніх губерній імперії на тих же умовах; утриманцям виправних арештанських рот цивільного відомства, в' язниць і робочих домів на третину скорочувалися строки ув'язнення. У ст. ХУІІ зазначено про необхідність звернення за роз'ясненнями щодо застосування загальних статей маніфесту в Царстві Польському до намісника та заснованого в Царстві комітету ⁴⁶.

В указі від 17 травня 1867 р. (опублікований 26 травня), виданому після внесення пропозицій Сенату міністром внутрішніх справ, всі слідчі справи стосовно повстанців, не винних у вбивствах, підпалюваннях тощо, зупинялися, а обвинувачувані звільнялися з-під слідства і суду, нові справи не заводилися, вислані в різні місця імперії адміністра- Там же. № 39540 «О мТрахъ къ воспрепятствованію примьїканія къ мятежническимъ шайкамъ въ местности, подвЄдомой Виленскому гене- ралъ-губернатору». С. 380; № 39542 «Высочайше утвержденные правила для образованія въ западныхъ губершяхъ сельскихъ вооруженныхъ карауловъ». С. 380-381. Там же. Т. 41 (1866). Ч. 2. № 43784 «О всемилостивейше дарованныхъ милостяхъ и облегчешяхъ по случаю бракосочетанія его императорскаго высочества государя наследника цесаревича и великаго князя Александра Александровича». С. 170-176. тивним порядком уродженці Царства Польського та західних губерній поверталися додому, за винятком осіб духовного стану⁴⁷. А втім, маніфест 28 жовтня 1866 р. та указ 17 травня 1867 р. не поширювалися на учасників Січневого повстання, які втекли за кордон. Із пропозицією щодо цього 10 листопада 1867 р. до Сенату звернувся управляючий міністерством внутрішніх справ князь О. Лобанов-Ростовський. На його думку, маніфест і указ пом'якшували покарання осіб, котрі не вчинили іншого суттєвого, на погляд влади, злочину. Насправді ж, втікачі не лише брали участь у повстанні, що було першим злочином, а й без дозволу покинули імперію, чим вчинили другий злочин⁴⁸. З цього приводу 13 липня 1871 р. на емігрантів - уродженців Царства Польського, Північно- та Південно-Західного країв, які прагнули повернення в Російську імперію, були поширені законодавчі акти, що застосовувалися й до повсталих 1830-1831 рр.; вони переслідувалися судовими установами, вироки яких подавалися на затвердження імператорові⁴⁹. 1872 р. судові засідання у справах за злочинами проти імператора й членів його родини стали відбуватися при зачинених дверях. Від 1874 р. не зустрічається окремих актів законодавства, у яких йшлося б про переслідування польських повстанців 1863-1864 рр., що ще раз свідчить про застосування до цих політичних опонентів загального законодавства Російської імперії, у т. ч. законодавчих актів, виданих щодо повстанців 1830-1831 рр.

Без розуміння положень вищого імперського законодавства (кодифікованого), яке створювало загальне тло для прийняття рішень на всіх інших рівнях влади, прочитання підзаконних актів - циркулярів, не включених до «Полнаго собранія законовъ Россійской имперіи» (а, отже, не кодифікованих), не можливе. Циркулярів, а саме вони відклалися в архівних фондах місцевих державних і поліцейських установ, налічуються сотні, якщо не тисячі. В «Энциклопедическом словаре» Ф. А. Брокгауза та І. А. Ефрона зазначається: циркуляр є листом від установи чи посадової особи, спрямованим до всіх або низки підпо- рякованих установ чи посадових осіб, що має загальний інструкційний ПСЗ. Собраніе второе (1825-1881). Т. 42 (1867). Ч. 1. № 44601 «О ли- цахъ, прикосновенныхъ къ дЪламъ политическаго свойства, касающимся по- слЪдняго польскаго мятежа». С. 792-793. Там же. Ч. 2. № 45152 «О нераспространеніи силы всемилостивійша- го манифеста 28 октября 1866 года и высочайшаго повеленія 17 мая 1867 года на лицъ, принимавшихъ участіе въ послЪднемъ польскомъ мятежЪ и бЪжав- шихъ за границу». С. 297. Там же. Т. 46 (1871). Ч. 2. № 49830 «О приміненіи къ тЬмъ изъ эми- грантовъ уроженцевъ Царства Польскаго, а также СЪверо- и Юго-Западнаго края, кои пожелаютъ возвратиться в Россію, дійствія тЬхъ повеленій и распо- ряженій, кои были изданы по сему предмету послі возстанія 1830 года». С. 66-67. характер. Циркуляри в Росії набули надзвичайної значущості, позаяк містили обов'язкові до виконання посадовими особами вказівки, часто встановлювали самостійні правила або змінювали зміст закону. Таке значення циркулярів, які використовувалися в практичній діяльності навіть більше ніж закони, обумовлювалося недосконалістю і неповнотою російського законодавства, за яких циркуляри видавалися задля заповнення прогалин законів!⁰.