Українські архіви, війна та збереження національної ідентичності

The purpose of this article is to show the history of Ukrainian archives development in the 20th and 21st centuries in the context of national statehood processes and the struggle for Ukraine's independence; to determine challenges that threatened archives during the First and Second world wars, related to destruction, seizure, and transferring of document collections. The author pays special attention to the analysis of Ukrainian archivists' role in preserving national historical and cultural heritage during the Russia-Ukraine war of 2014-2022.

The article is based on implementing the approaches of historicism and objectivity and general scientific methods - historical and logical - with intrinsic analysis, synthesis, and the systemic approach. The author used historical-genetical, comparative historical, and retrospective methods.

The scientific novelty of the article lies in analyzing the importance of archives and national archival resources for preserving national identity in the war period.

Conclusions. Ukrainian archives transformed into open institutions in the process of building the independent state; they demonstrate leading tendencies of Ukrainian societal development in their activity, actively participating in democratization and decommunization processes, as well as providing the source base for scientific studies. Archives have particularly acute importance in the war period - both in full-scale military aggression and hybrid information confrontation. During the war, archives achieved significance due to their informational, administrative, operational, historical, cultural, and scientific value. Russian military aggression against Ukraine's territorial integrity and sovereignty created the threat to preserving national cultural and, also, archival heritage. Nowadays, important tasks in front of archivists include preserving documents of the National Archival Fond and creating new archival collections that would accumulate documentary evidence on the Ukrainian nation's heroic struggle against the Russian aggressor, thus, establishing the source base for scientific research of war events and contributing to the preservation of collective memory and national identity.

Key words: Ukrainian archives; threats of war; Russian military aggression against Ukraine; protection of cultural property; memory institutions; national identity; archival information resources.

Вступ

Сьогодні український народ і українська держава відповідають на виклики цивілізаційного виміру, захищаючи своє право на самобутність, існування, незалежність, державний суверенітет і вільний демократичний розвиток, свою історичну приналежність до європейського соціокультурного простору. Під час російської агресії з особливою гостротою актуалізуються питання збереження нашої національної ідентичності, колективної й історичної пам'яті, наших традицій та історико-культурної спадщини, невід'ємною складовою якої є архіви.

Архівні зібрання та архівні установи є надзвичайно важливими чинниками існування держави, функціонування державних і громадських інституцій, розвитку громадянського суспільства. Вони беруть активну участь у процесах державотворення, сприяють успішному виконанню важливих управлінських й адміністративних функцій, розвитку економіки, втіленню цінних наукових і культурних проектів.

Але найголовніше - вони зберігають своєрідний «генетичний код», документальне надбання, за яким можна відтворити суспільно-політичний, економічний, соціокультурний розвиток країни впродовж багатьох століть, визначити домінуючі на різних етапах політичні, ідеологічні, культурні й релігійні впливи, простежити етногенез населення, окреслити географічні кордони і міжнародні взаємини, пізнати особливості розвитку різних регіонів, відтворити біографії окремих особистостей та просографічні, колективні портрети родин і суспільних верств і станів, зрештою дослідити в усій повноті й багатогранності історію країни на мікро- і макрорівнях.

Документальні ресурси архівів України є надзвичайно цінним та інформативним джерелом із багатовікової історії країни, українського й інших народів, які населяли українські терени. У процесі розбудови незалежної держави українські архіви трансформувалися у відкриті інституції, які у своїй діяльності відображають домінуючі тенденції у розвитку держави, беручи активну участь у процесах її демократизації й декомунізації, а також забезпечуючи джерельне підґрунтя для наукових студій.

Відповідно, місія архівістів полягає у збереженні документів і створенні всіх необхідних умов для їх найширшого використання в політичних, економічних, ідеологічних, наукових й інформаційних цілях. Архіви та архівісти мають допомогти історикам осмислити процеси минулого, політикам й економістам розв'язати проблеми сьогодення, запропонувати алгоритм розвитку і чітку візію майбутнього.

З особливою гостротою значення архівів проявляється у період війни - як повномасштабної воєнної агресії, так і гібридного інформаційного протистояння. Війна й архіви - це глобальна проблема та великий історичний виклик. Архіви, як і держава та суспільство в цілому, мають протистояти цим викликам. Як наголошує відомий американський архівознавець Р. Кокс (Richard Cox) у своєму дослідженні «Archives, War, and Memory: Building a Framework», архіви часто підлягають знищенню під час війни, але при цьому вони набувають нового значення в цих конфліктах, оскільки війна дає поштовх до створення нових документальних форм; в архівах можна знайти багато зібрань, що відображають досвід війни, тому майже кожен архів є хоча б частково місцем збереження пам'яті про війнуCox R. Archives, War, and Memory: Building a Framework // Library and Archival Security. 2012. Vol. 25. №1. P. 21-22..

У цьому, мабуть, полягає найбільше протиріччя, протиставлення понять «архіви і війна». Війна руйнує архіви, знищує їх, намагаючись таким чином стерти пам'ять. Водночас вона дає великий імпульс для творення нових документів і архівів, що акумулюватимуть і зберігатимуть пам'ять про війну для прийдешніх поколінь.

Якщо розглядати в історичній ретроспекції вплив війни на цілісність і збереженість документальної спадщини, то можна констатувати, що війни є одним із найбільш руйнівних факторів, що призводив до нищення архівів, поряд зі стихійними лихами та техногенними катастрофами. Урядові та військові архіви разом із творами мистецтва й іншими культурними цінностями під час збройних конфліктів нещадно нищилися в результаті обстрілів, бомбардувань, пожеж, а також грабувалися, захоплювалися і зазнавали переміщень. Традиційно архіви розглядалися в якості цінних воєнних трофеїв.

Звертаючись до історії наших національних архівів, відзначимо, що українські документальні зібрання зазнавали суттєвих втрат у результаті збройних конфліктів упродовж Середньовіччя та Нового часу, коли вони нищилися, захоплювалися, вивозилися загарбниками. У цьому зв'язку можна згадати руйнування і пограбування Батурина у 1708 р. російськими військами А. Меншикова та вивезення гетьманського архіву І. Мазепи до С.-Петербурга, захоплення і ліквідацію Запорозької Січі у 1775 р. та переміщення архіву і козацьких клейнодів до Москви і Петербурга. Проте особливо гостро проблема збереження архівів постала під час воєнних і революційних катаклізмів ХХ ст.

Перша світова війна та Українська революція 1917-1921 рр. як каталізатор архівних реформ

У бурхливі роки Першої світової війни і згодом українських визвольних змагань створювалися нові інституції, особлива увага надавалася документам, що віддзеркалювали перебіг воєнних подій, а також процеси, пов'язані з національним самовизначенням і державотворенням. Проекти архівних реформ періоду Української революції 1917-1921 рр. свідчили про розуміння українськими державними і культурними діячами значущості архівів, їх важливої ролі не лише у системі державного управління, але й у системі національних цінностей і пріоритетів, збереженні колективної пам'яті та національної ідентичності.

Це розуміння значення й символіки документальної і культурної спадщини, важливості заснування національних архівних, бібліотечних, музейних інституцій як невід'ємної, органічної складової процесу державотворення та постання української політичної нації було притаманне лідерам УНР і Української Держави, знайшло безпосереднє відображення у діяльності М. Грушевського, П. Скоропадського, а також С. Петлюри. Проєкти реформ в архівній галузі доби Української революції розроблялися завдяки візії й діяльності її перших очільників - О. Грушевського, голови Бібліотечно-архівного відділу Департаменту мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради та В. Модзалевського, голови Архівно-бібліотечного відділу Міністерства народної освіти (згодом - Головного управління справами мистецтв та національної культури) Української Держави і початкового етапу правління Директорії УНР.

Події Першої світової війни актуалізували також потребу у створенні осередків зі збереження військової документації. Так, у травні 1917 р. при Культурно-освітній комісії Всеукраїнської ради військових депутатів було засновано Музей-архів війни і революції 1914-1917 рр. (директор О. Благодір), який у березні 1918 р. був реорганізований у Державний військово-історичний музей при Генеральному штабі Військ УНР. 11 січня 1918 р. Бібліотечно-архівний відділ разом із Музеєм війни і революції звернулися до Генерального секретарства Див. зокрема: Матяш І. Проекти архівної реформи: основні положення та спроби втілення // Архіви України. 2008. №1-2. С. 22-38; Приходько Л. Олександр Грушевський і становлення української архівістики у 1917-1920-і роки // Там само. С. 95-106. справ військових із пропозицією видати наказ про збирання матеріалів з історії війни та припинити передавання відповідних документів до російських архівів.

Швидкоплинна зміна військово-політичної ситуації створювала постійну загрозу збереженню документальних пам'яток, на чому неодноразово наголошував у своїх зверненнях і публікаціях один із найактивніших організаторів архівно-музейної справи доби Української революції та міжвоєнної еміграції М. Обідний. Зокрема, характеризуючи ситуацію щодо збереження військово-історичної документації періоду Першої світової війни на шпальтах часопису «Українська старовина», він запропонував відокремити матеріали з історії українського війська новітнього періоду від документів імперської доби та утворити спеціальну комісію для «написання історії війни українського народу за визволення свого краю». У випадку неможливості організувати збереження національних архівів на українських теренах через загострення військового протистояння і боротьбу з більшовиками, він пропонував заснувати осередок для збереження українських військових і політичних архівів в одній з нейтральних європейських країн.

Українські архіви-музеї-бібліотеки як осередки збереження національної ідентичності в умовах еміграції

Важливе місце проблемі збереження українських державних і військових архівів надавала Директорія УНР в умовах війни та відступу Армії УНР на терени Польщі. У своїй вже на сьогодні хрестоматійній праці «Сучасна українська еміграція та її завдання», що вийшла 1923 р. в українській друкарні у таборі Щипіорно (Польща) під псевдонімом О. Ряст, С. Петлюра наголошував: «Боротьба не закінчилась! Вся українська еміграція опинилась поза межами своєї Батьківщини через те, що не захотіла залишитись під ворогом, який оружною силою та підступом підбив під себе нашу Україну. Цим ворогом є Москва з її сучасним комуністично-більшовицьким урядом [...] Уряд Совітської України є неправний силою багнетів над народом нашим поставлений. Править він та порядкує на Україні тільки через те, що спіраєтьсяЗвернення Бібліотечно-архівного відділу до Генерального Секретарства військових справ про організацію збирання воєнно-історичних документів (11 січня 1918 р.) // Пам'ятки. Київ, 1998. Т. 1. С. 44-45. Обідний М. Військово-архівна справа на Україні // Українська старовина. Кам'янець-Подільський, 1919. №1. С. 3; Його ж. Як охоронялись пам'ятки. Б. м., б. р. 10 с.; Його ж. Наші завдання в охороні пам'яток // Віст- ник Українського національного музею-архіву при Українському інституті громадознавства в Празі. Прага, 1928. Ч. 1. С. 6-12. Обідний М. Військово-архівна справа на Україні // Українська старовина. Кам'янець-Подільський, 1919. №1. С. 3. на озброєну чужоземну московську армію та ріжні «чека», «особполітотдєли» (більшовицькі шпіонсько-жандармські установи), які розстрілами, тюрмами, примусовими тяжкими роботами та виселенням в московські губернії тероризують, залякують і пригноблюють наш народ»Ряст О. [Петлюра С.]. Сучасна українська еміграція та її завдання. Щипіорно, 1923. С. 4-5..

Формуючи візію діяльності Уряду УНР в еміграції, закликаючи до консолідації усіх політичних і національно свідомих її кіл, С. Петлюра не оминув увагою й завдань у галузі збирання та збереження української документальної спадщини в Європі, поглиблення міжнародних контактів, наукових і культурних зв'язків з європейським світом.

Вже згодом, звертаючись до української громади в передовій статті зі шпальт паризького часопису «Тризуб», С. Петлюра підкреслював: «Так - ми європейці, європейці територіально, фізично, психічно; європейці своїм світоглядом, своїми традиціями, що їх полишили нам у спадщину минулі покоління [...] І коли тепер, поки що Велика Україна одрізана від культурного світу китайським муром, і її міцно ще тримає в своїх лабетах Москва, що так дбайливо охороняє її, своїм старим звичаєм, од «розкладового» впливу «гнилого» Заходу, то ще більше зростає роля сучасної української еміграції»Наше місце в Європі. // Тризуб. Париж, 1926. Ч. 14 (17 січня). С. 1..

У контексті цього європоцентричного руху політичного українства, засновані українцями в умовах перебування в еміграції архівні, архівно-музейні й бібліотечні установи набули значення важливих центрів збереження не лише документальних пам'яток та історико-культурної спадщини, але й демократичних цінностей і національної ідентичності. Через встановлення на українських теренах більшовицького окупаційного режиму, який відкинув саму ідею заснування Національного архіву, а натомість послідовно здійснював заходи щодо інкорпорації не лише українських земель до складу СРСР, але й нашої історичної спадщини до складу єдиного радянського архівного простору, документи, що відображали діяльність українських національних урядів, були зосереджені у заснованих політичною еміграцією закордонних інституціях. Першими з них постали у 1921 р. на території Польщі Головний військово-історичний музей-архів Армії УНР і Музей-архів визволення України. У зверненні Військово-історичної управи Генерального штабу Військ УНР до культурно-освітніх відділів українських дивізій наголошувалося на тому, що Головний військово-історичний архів із музейним відділом створювався з метою збирання та довічного зберігання «документів визвольного руху Українського героїчного вояцтва і його боротьби за кращу долю батьківщини, як на спомин наших поколінь, так і для сучасних і майбутніх дослідників рідної історії»ЦДАВО України (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України). Ф. 3179. Оп. 1. Спр. 7. Арк.7-7зв.. Належним чином упорядковані й систематизовані за галузями військової історії документи мали зберігатися в архіві «для дослідів і ґрунтовного ознайомлення з ними істориків та майбутніх поколінь нашої нації»Там само.. Отже, у цьому архіві завдяки самовідданій праці М. Обід- ного вдалося сконцентрувати цінні документи з історії бойових дій Армії УНР, а також організувати збирання відомостей про загиблих українських вояків та місця їхнього захоронення (з цією метою був розроблений і розісланий для заповнення у місця інтернування українських військ і компактного проживання українських емігрантів т. зв. «Листок полеглого»).

Згодом документи, що відображали участь українців у подіях Першої світової війні та розгортанні Визвольних змагань 1917-1921 рр., склали основу фондів заснованих у Празі архівно-музейних інституцій - Українського національного музею-архіву при Українському інституті громадознавства, Музею визвольної боротьби України, Українського історичного кабінету при МЗС ЧСР. Їхні зібрання увійшли в аннали української архівістики під сукупною назвою «празькі архіви» і містять сотні тисяч документів з історії українського державотворення, збройної боротьби за незалежність, культурної, освітньої, громадської, наукової діяльності, спрямованої на збереження історичної пам'яті й національних традицій, розвиток демократичних цінностей та європоцентричних домінантПалієнко М. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). Київ, 2008. С. 103-215; Боряк Т. Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945-2010). Ніжин, 2011. 544 с.. Українські політичні, громадські, культурні, релігійні діячі, митці і науковці, перебуваючи в умовах вимушеної політичної еміграції, плекали надію повернутися на історичну Батьківщину. Вони проводили активну роботу в різного роду громадських організаціях, наукових і освітніх інституціях, а створені внаслідок цієї діяльності документи надходили на зберігання до згаданих вище українських архівів за умови, що вони будуть передані в Україну після відновлення її незалежності та державного суверенітету.

Друга світова війна та українські архіви: захоплення, конфіскація, переміщення, засекречення й використання в оперативних цілях

Проте події Другої світової війни кардинально змінили ситуацію. Вони поставили під загрозу існування багатьох націй і держав, призвели до масштабних руйнувань, численних людських жертв, захоплення, пограбування та переміщення культурних цінностей. У контексті загрози українським архівам слід відзначити, що вони безпосередньо торкнулися як окупованих нацистами українських територій, так і зібрань політичної еміграції, що були сконцентровані в осередках у різних країнах Європи.

Проблему пограбування й переміщення українських архівів, інших культурних цінностей у період Другої світової війни неодноразово порушували у своїх працях і глибоко досліджували П. К. Грімстед (Patricia Kennedy Grimsted)Grimsted P.K. Trophies of War and Empire: The Archival Heritage of Ukraine, World War II, and the International Politics of Restitution / Harvard Ukrainian Research Institute; State Committee on Archives of Ukraine; State Service for the Control of the Transmission of Cultural Treasures Across the Borders of Ukraine. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2001. 798 p. та ін., Г. БорякГрімстед П.К., Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв. Львів, 1992. 120 с., Н. КашевароваКашеварова Н. Архів Оперативного штабу Розенберга як джерело з історії використання нацистськими установами документальної спадщини народів окупованих країн Східної Європи // Архіви України. 2009. №1-2. С. 92104; Її ж. Діяльність Оперативного штабу Розенберга з вивчення нацистами «східного простору» (1940-1945). Київ: Інститут історії України, 2014. Ч. 1: Джерелознавче дослідження. 552 с.; Ч. 2: Документи. 992 с.; Kashevarova N. Documents of the Main Office for Science of the Rosenberg Office as Sources on the Ideological Component of Nazi Policy in the Occupied Territory of Eastern Europe during World War II // Рукописна та книжкова спадщина України. 2020. Вип. 26. С. 239-257 та ін., Т. СебтаСебта Т. Крайове управління архівів, бібліотек і музеїв при Рейхско- місарі України: історичний нарис // Архіви України. 2009. №3-4. С. 111-127 та ін., М. ДубикДубик М. Архіви Києва часів німецької окупації (1941-1943) // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Київ, 1997. Т. 2. С. 519-542.. У контексті вивчення повоєнної реституції найфундаментальнішими є узагальнюючі монографічні дослідження П. К. ГрімстедGrimstedP. K. Trophies of War and Empire... Кот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ - поч. ХХІ ст.). Київ: Інститут історії України, 2020. 1020 с. і С. КотаІ.

Під час Другої світової війни архівні зібрання України зазнали значних переміщень і втрат, зокрема, внаслідок безпосередніх військових дій, процесів евакуації й реевакуації, через пограбування і вилучення цінних документальних комплексів спеціальними підрозділами військ і службами Третього Райху; також відбувалося знищення документів архівістами через загрозу їх захоплення окупантами; поширеним явищем у період війни було використання документів як сировини для опалювання приміщень, спорудження барикад тощо. Безпрецедентними були втрати українських архівів від бомбардувань нацистською авіацією, внаслідок яких постраждали, зокрема, фонди Київського, Чернігівського, Вінницького, Харківського обласних державних архівів, а також під час операцій з визволення територій, що проводилися Червоною армією. Важливими для усвідомлення й узагальнення масштабів руйнувань, переміщень і втрат українських архівів є результати досліджень П.К. Грімстед, зокрема згадана вище монографія «Trophies of War and Empire», а також проведена українськими архівістами широка евристична й аналітична робота з укладання списків втрачених і переміщених за різних обставин (знищення, вивезення, пограбування, передавання за вказівкою загальносоюзних державних органів у воєнні та повоєнні роки) документів, що знайшла відображення у «Національному реєстрі втрачених та переміщених фондів», підготовленому на початку 2000-х років з ініціативи Державної архівної служби України.

Чому нацистські, а згодом радянські спецслужби у буквальному сенсі «полювали» за українськими політичними архівами, документальними зібраннями української еміграції, державними і військовими архівами Директорії УНР і ЗУНР, документами УПА, ставили за мету їх вивезення, опрацювання, використання в ідеологічних, пропагандистських, насамперед, «оперативно-чекістських цілях»? Відповідь на ці питання лежить у площині ідеологічного протистояння демократичного і тоталітарного світів, сутності імперської політики поневолення народів, заперечення права націй на самовизначення та вільний розвиток.

Отже, захоплення і переміщення архівів під час Другої світової війни переслідувало яскраво виражені стратегічні, політичні та ідеологічні цілі. Стосовно українських документальних комплексів це особливо яскраво простежується на прикладі долі архівних і бібліотечних зібрань української політичної еміграції - згаданих вище «празьких архівів», а також зібрань Директорії УНР у Польщі (архіви у Тарнові й Ченстохові) та Франції (фонди Української бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі). Особливий інтерес до їхнього інформаційного потенціалу спочатку проявили представники нацистських спецслужб, передусім Оперативного штабу рейсхляйтера А. Розенберга, внаслідок чого, зокрема, були опечатані та вивезені до Берліна книжкові й архівні зібрання україніки з Парижа.Національний реєстр втрачених та переміщених архівних фондів. Кн. 1: Архівні фонди України, втрачені в період Другої світової війни / авт.- уклад.: Л.Г. Баланюк, О.І. Бойчук, А.О. Івлєва та ін.; упорядн.: К.І. Климова (кер. проекту), Н.П. Московченко, Н.П. Павловська; ред. колегія тому: Г.В. Боряк, І.Б. Матяш, К.Є. Новохатський, Г.В. Папакін; Державний комітет архівів України; УНДІАСД. Київ, 2007. 1033 с.

Водночас, на завершальному етапі війни та у повоєнний період виявлення, вилучення і вивезення до СРСР документів української політичної еміграції розглядалося як одне з головних завдань радянських пошукових груп, що були відряджені до країн Європи з метою повернення переміщених нацистами культурних цінностей. Одним з яскравих документальних свідчень, що деталізує цей процес, є телефонограма народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного, надіслана 3 травня 1945 р. наркому внутрішніх справ СРСР генеральному комісару держбезпеки Л. Берії. Її основний зміст стосувався організації заходів щодо повернення вивезених нацистами з українських теренів архівів, водночас акцентувалася увага на пошуку, вилученні та перевезенні до СРСР архівів української політичної еміграції з Праги і Берліна (зокрема йшлося про те, що в цих містах «існували установи українсько-німецьких націоналістів, у яких зосереджена величезна кількість документів, що мають науковий та оперативний інтерес», і що назви й адреси цих установ вже відомі). Задля реалізації цих планів була створена оперативно-пошукова група, до складу якої увійшли досвідчені архівісти (заступник начальника Архівного управління НКВС УРСР П. Павлюк, начальник Центрального державного архіву фоно-фото-кінодокументів УРСР Г. Пшеничний, начальник архівного відділу УНКВС Київської області І. Олійник, заступник начальника архівного відділу УНКВС Львівської області Г. Неклеса), результатом діяльності якої стало виявлення на теренах Чехословаччини у м. Опава (Тропау) нацистських сховищ із вивезеними з України архівними зібраннями (зокрема, актовими книгами з Центрального архіву давніх актів у Києві) та повернення їх до УРСР. Разом із тим, робота групи була сконцентрована на встановленні місць локалізації архівів та інших установ української еміграції. Не зупиняючись докладно на цих сюжетах, які вже знайшли достатнє висвітлення в історіографії, зазначимо, що членами цієї пошукової групи були виявлені цінні документальні комплекси україніки у Празі та Подєбрадах (архіви Українського історичного кабінету, Українського вільного університету, Української господарської академії тощо), які за наполяганням радянської сторони з порушенням правових норм у жовтні 1945 р. були вивезені до Києва, де пройшли науково-технічне опрацювання «за скороченим циклом» і на кілька десятиліть опинилися закритими для суспільства і дослідників під грифом «таємно» в архівних спецфондах.ЦДАВО України. Ф. 14. Оп. 7. Спр. 56. Арк. 9. Див. зокрема: Грімстед П.К. «Празькі архіви» у Києві та Москві. Повоєнні розшуки і вивезення еміграційної архівної україніки. Київ: Держкомархів України, 2005. 252 с.; Палієнко М. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). Київ, 2008. 688 с.

Вивезення з теренів європейських країн до СРСР архівів політичної еміграції - як української, так, зрештою, й російської - можна розцінювати як своєрідну успішну «спецоперацію», що переслідувала чітко визначені завдання - опрацювання документів, їх засекречення та подальше використання виключно у т. зв. «оперативно-чекістських цілях». Стосовно такого використання українських архівних зібрань, то ці дії були спрямовані на боротьбу з національним рухом, знищення його лідерів і активних діячів.

Інструкції, які регламентували роботу відділів секретних фондів державних архівів СРСР, спрямовували її на першочергове впорядкування «найбільш актуальних» фондів, розширення практики інформування органів НКВС за допомогою укладання «довідок-орієнтировок» та спецповідомлень про матеріали, що мають «оперативно-чекістський інтерес», дотримання та покращення «методики і техніки виявлення і взяття на облік антирадянських елементів».

Так, згідно зі «Звітом про роботу архівних органів УРСР з використання документальних матеріалів в оперативних, воєнних та народногосподарських цілях за 1945 р.», основними завданнями архівів у цьому напрямі були визначені «всебічне надання допомоги оперативним органам у справі виявлення, викриття та ліквідації [...] контрреволюційного фашистського елемента», виконання запитів і завдань воєнних органів. У звіті також наголошувалося, що згідно з наказом НКВС-НКДБ СРСР «Про покращення роботи з використання секретних матеріалів державних архівів в агентурно-оперативній роботі» від 1 жовтня 1944 р., архівними органами УРСР було вжито низку заходів, спрямованих на посилення «зв'язку і тісного ділового контакту з оперативними органами», надання їм допомоги науково-оперативними орієнтуваннями. Особливий інтерес для розробки становили документи т. зв. «Українського архіву», що були привезені до Києва з Праги у кількості 2-х вагонів, та «документи українських контрреволюційних націоналістичних урядів періоду 1917-1927 рр.», переміщені до Києва і Кракова в обсязі 1-го вагону.

Опрацювання цих матеріалів регламентувалося і контролювалося з московського центру, про що свідчать регулярні інформації та звіти начальника Управління державними архівами НКВС УРСР капітана держбезпеки П. Гудзенка, адресовані начальнику Головного архівного управління НКВС СРСР Й. Нікітінському. Причому такі повідомлення не тільки бралися до відома, але й в окремих випадках висловлювалося невдоволення занадто «нейтральними», «аполітичними» назвами довідок (на зразок «Громадсько-політична діяльність українського націоналістичного студентства в еміграції» чи «Зовнішня політика Директорії УНР»), які, на думку московського керівництва, створювали «недостатню уяву про явно ворожу українському народу діяльність» націоналістичних організацій в еміграціїЦДАВО України. Ф. 14. Оп. 7. Спр. 218. Арк. 9.. український архів світовий війна державотворення

Таким чином, у ході переміщень, пов'язаних із подіями Другої світової війни та повоєнного періоду, архіви українського національно-визвольного руху й загалом вивезені до СРСР документальні зібрання, що відображали політичні, культурні, ментальні, релігійні особливості розвитку українського соціуму, опинилися у секретних фондах контрольованих радянськими спецслужбами архівів. Потрапляючи в «полон» спецслужб, вони на довгі роки вилучалися з суспільного обігу, ставали «в'язнями» тоталітарного режиму, який таким чином проявляв свою владу над документами та політикою пам'яті.

Архіви і війна: міжнародний аспект взаємодії задля збереження культурних цінностей

Аналізуючи виклики, які стояли і стоять перед архівною спільнотою України сьогодні у контексті протидії військовій агресії, варто також звернутися до досвіду, виробленого іншими країнами під час світових війн ХХ ст. Зазначимо, що проблеми збереження архівів активно дискутувалися європейськими й американськими архівістами на початку і впродовж Другої світової війни. Так, В.Г. Ліланд (Waldo Gifford Leland) у президентській промові, виголошеній перед Товариством американських архівістів у 1940 р., запропонував своє бачення місії архівістів та алгоритму їхніх дій щодо врятування архівів під час надзвичайної ситуації, що було узагальнено у статті «The Archivist in Times of Emergency», опублікованій у 1941 р. на сторінках журналу «The American Archivist»Leland W.G. The Archivist in Times of Emergency // The American Archivist. 1941. Vol. 4. №1. P. 1-12.. Він рекомендував архівістам у співпраці з військовими експертами, інженерами, хіміками розробити план заходів із захисту архівів, що включав евакуацію цінних документів у безпечні місця, мікрофільмування тих архівних документів, які неможливо евакуювати, знищення певних категорій документів. Між іншим, В. Ліланд підкреслював важливість активної позиції архівістів, оскільки вони представляють інтереси майбутніх поколінь, а також володіють цінною документальною інформацією про попередній досвід і можуть стати експертами з багатьох організаційних питань під час війни. Саме потенційно важлива місія архівіста як експерта й консультанта у надзвичайних ситуаціях визначала, на його думку, цінність і відповідальність професії у період війни.

Важливі заходи щодо збереження культурних надбань в архівах, музеях і бібліотеках у період Другої світової війни були вжиті Комітетом із консервації культурних ресурсів спільно з Національним архівом США, які розробили відповідний алгоритм дій та підготували цінні практичні рекомендації, опубліковані 1942 р. у вигляді посібника «The Protection of Cultural Resources Against the Hazards of War». Про заходи американських архівістів, спрямовані на посилення значення Національного архіву у період війни та перетворення його на «архівну фортецю», своєрідну «агенцію національної оборони», можна докладніше дізнатися з публікацій А.Б. Ілс (Anna Bruner Eales) та Л. Левченко.

Осмислення впливу збройних конфліктів на цілісність архівних колекцій, аналіз протиріч, пов'язаних із поверненням захоплених і переміщених архівів у повоєнний період, визначення ролі архівістів у цих процесах - ці проблеми і до сьогодні залишаються у фокусі уваги науковців. Зокрема, Д. Кокс (Douglas Cox) сфокусував увагу архівної спільноти на питаннях зберігання архівів під час війни та ролі архівістів у процесах повоєнного повернення архівів, розробленні послідовного алгоритму захисту архівів й інших культурних цінностей у разі збройних конфліктів. У свою чергу Л. Барнікел (Linda Barnickel), характеризуючи захоплення архівів як воєнних трофеїв у період Другої світової війни, порушила питання про використання архівної інформації в адміністративних, військових і розвідувальних цілях.

Глобальні воєнні конфлікти ХХ ст. змусили світову спільноту шукати шляхи вирішення проблеми захисту культурних цінностей у міжнародному правовому полі. Найбільшим досягненням у цьому питанні слід вважати підписання Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р., з її двома протоколами (1954 та 1999 років) Leland W. G. The Archivist in Times of Emergency // The American Archivist. 1941. Vol. 4. №1. P. 6-9. The Protection of Cultural Resources Against The Hazards Of War: A Preliminary Handbook. 1942. 46 p. Зазначимо, що робота над вдосконаленням рекомендацій продовжується, що знаходить відображення у нових виданнях посібника, останнє з яких вийшло друком у 2008 р. Eales A.B. Fort Archives. The National Archives Goes to War // Prologue. 2003. Vol. 35 (Summer). №2. Левченко Л. Національний архів США у Другу світову війну та повоєнні роки // Чорноморський літопис: науковий журнал. Миколаїв, 2013. Вип. 7. С. 179-198. Cox D. National Archives and International Conflicts: The Society of American Archivist and the War // The American Archivist. 2011. Vol. 74 (Fall- Winter). P. 451-481. Barnickel L. Spoils of War: The Fate of European Records during World War II // Archival Issues. 1999. Vol. 24. №1. P. 7-20.. Це був важливий міжнародний правовий документ, ухвалений державами на тлі необхідності врегулювання ситуації, спричиненої подіями Другої світової війни, та покликаний створити підґрунтя для запобігання руйнуванню і переміщенню культурних цінностей у майбутньому. Згідно з ним, об'єктами міжнародної охорони визнавалися рухомі й нерухомі культурні цінності (у т.ч. рукописи, архіви, музеї, бібліотеки, а також місця їх розташування), які мають важливе значення для культурної спадщини кожного окремого народу. Отже, архівні зібрання, а також будівлі й сховища, в яких вони зберігаються, були включені до визначення поняття «культурні цінності». Держави, що підписали Конвенцію 1954 р., були одностайними у тому, що збитки, завдані культурним цінностям кожного народу, є втратою для культурної спадщини всього людства, оскільки кожен народ робить свій внесок у загальносвітову культурну спадщину. З огляду на це визнавалося, що збереження культурної спадщини має велике значення для всіх народів і тому важливо забезпечити її міжнародний захист. Конвенція була ратифікована Верховною Радою України 26 березня 1999 р. Країни-учасниці, які ратифікували конвенцію, зобов'язувалися поважати культурні цінності на своїй території та території інших країн. Згідно з документом, під час збройних конфліктів забороняється вчиняти дії, що призводять до руйнування, пошкодження та пограбування культурних цінностей. Окремий протокол забороняє вивезення культурних цінностей з окупованих територій.

Як справедливо зазначав С. Кот, підсумовуючи аналіз цих міжнародно-правових актів, «захист культурних цінностей під час війн і збройних конфліктів згідно з нормами міжнародного права передбачає заборону будь-яких ворожих актів, спрямованих проти цих цінностей, та актів вандалізму щодо них, крадіжок, пограбувань або незаконного привласнення і вивезення культурних цінностей у будь-якій формі та у будь-яких масштабах».

Проте, на жаль, незважаючи на міжнародне регулювання цих питань, культурні пам'ятки та документальні зібрання продовжують й дотепер нищитися під час збройних конфліктів, незаконно захоплюватися та вивозитися з окупованих територійConvention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict with Regulations for the Execution of the Convention (The Hague, 14 May 1954) // UNESCO.Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. (документ 995157, поточна редакція від 26.03.1999) // Верховна Рада України. Законодавство УкраїниКот С. Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ - поч. ХХІ ст.). Київ, 2020. С. 81., чому одним з найяскравіших свідчень є дії Російської Федерації на теренах України, починаючи з 2014 р.

Архіви України під час російсько-української війни 2014-2022 рр.: виклик професії

Російська збройна агресія, спрямована проти територіальної цілісності та суверенітету України, яка розпочалась у лютому-березні 2014 р. зі збройного вторгнення військ Російської Федерації у Крим і продовжилася підтримкою маріонеткових терористичних утворень «ЛНР» і «ДНР» на Сході України, від початку створила загрозу збереженню культурної, у т.ч. архівної спадщини України. Внаслідок незаконної окупації Росією Кримського півострова Україною було втрачено доступ до документів Національного архівного фонду (НАФ), що розташовані на цій території, передусім до фондів Державного архіву в Автономній Республіці Крим у м. Сімферополь.

Із розгортанням воєнних дій на Сході України та захопленням частини територій Луганської і Донецької областей навесні-влітку 2014 р., на тимчасово окупованій території залишилася значна частина фондів державних архівів областей, архівних відділів міських рад і рай- держадміністрацій, трудових архівів.

Докладні свідчення очевидиці про розгортання подій із захоплення території Донецької області й ситуації, в якій опинилися архіви та архівісти, містить стаття директорки Державного архіву Донецької області (у 2004-2015 рр.) Н. Буценко, опублікована на сторінках «Архівів України» у 2016 р. Як зазначала архівістка: «Все почалося у 2014 р. Цей рік увійшов в історію архівної системи нашої області як час початку активних воєнних дій в Донбасі та докорінних змін у роботі архівів, які, на превеликий жаль, не закінчились дотепер». Захоплення влади представниками незаконних озброєних формувань у містах і районних центрах Донеччини призвело до зайняття будівель архівів, усунення з посад професійних архівістів, вивезення (пограбування) комп'ютерної техніки та обладнання, пошкодження частини архівних приміщень внаслідок воєнних дій, вибухів тощо. Проте навіть за таких складних умов упродовж кількох місяців працівники архівів намагалися виконувати свої професійні обов'язки. Однак «війна поступово, але невпинно» входила у їхнє життя.

Як відзначала Н. Буценко, починаючи з травня 2014 р., у зв'язку з загостренням ситуації у м. Донецьк вона неодноразово зверталасяБуценко Н.Д. Доля архівних установ Донецької області в 2014-2015 роках: виклики часу // Архіви України. 2016. №5-6. С. 197-215.Там само. С. 198.^{Там само. С. 199.} до облдержадміністрації та Державної архівної служби України щодо вивезення документів архіву у безпечне місце; у свою чергу Укрдержархів порушував це питання перед центральними органами виконавчої влади. Однак відповідне доручення прем'єр-міністра України «Про вивезення документів архівних установ» було видано лише 1 грудня 2014 р., і в той час організувати евакуацію документів НАФ на підконтрольну Україні територію вже було неможливо. За наведеними Н. Буценко підрахунками, на тимчасово окупованій території Донецької області у 2014 р. опинилося 93% (2 тис. 118 од. зб.) документів НАФ, і лише 7% (160 тис. од. зб.) - на підконтрольній Україні території. Як це не прикро констатувати, але всі фонди Держархіву Донецької області (архівні документи, електронні бази даних, облікові документи, цифрові копії тощо) разом з обладнанням і комп'ютерною технікою опинилися в зоні тимчасової окупації. Водночас перед архівістами постало надзвичайно складне питання про виїзд на підконтрольну Україні територію та відновлення там роботи архівної установи. Із загальної кількості працівників архіву (58 осіб) у м. Костянтинівку переїхали лише 6 співробітників, які фактично «з нуля» розпочали відновлення і пошук нових форм роботи архіву, засвідчуючи свою відданість професії та демонструючи гідний високої оцінки вчинок громадянської мужності.

Дуже подібною була ситуація з архівами й у Луганській області. Як зазначали у своїх нарисах з історії Державного архіву Луганської області самі архівісти (К. Безгинська, В. Кривицька, Т. Лисенко), архів від самого початку опинився в епіцентрі бойових дій, коли у квітні 2014 р. м. Луганськ потрапило під контроль незаконних збройних формувань. а у багатьох містах і районах області продовжували вестися запеклі бої. Будівля архіву у центрі міста спочатку постраждала від вибухової хвилі, згодом, після встановлення співробітниками факту проникнення на територію архіву сторонніх осіб, було виявлено нестачу низки фондів, у т.ч. секретного діловодства. Проте до серпня 2014 р., незважаючи на надзвичайно складні умови воєнного часу, архівна установа продовжувала функціонувати, архівісти ж намагалися професійно виконувати покладені на них службові обов'язки. Але зрештою частина працівників архіву, за влучним висловом В. Кривицької та Т. Лисенко, - «віддані та незламні духом люди» були змушені покинути власні домівки та виїхати на підконтрольну українській владі територію після кількаразової зміни місця знаходження архів з 19 вересня 2014 р.Буценко Н.Д. Зазнач. твір. С. 205.Див.: Безгинська К.М., Лисенко Т.А. 90 років Державному архіву Луганської області // Архіви України. 2015. №4. С. 78-89; Кривицька В., Лисенко Т. Державному архіву Луганської області - 95 років // Архіви України. 2020. №3. С. 78-89.Кривицька В., Лисенко Т. Зазнач. твір. С. 145. продовжив свою роботу у м. Сєвєродонецьк), де утворився вже новий колектив відданих Україні й своїй справі професіоналів. Натомість двома будівлями архіву у м. Луганськ, всіма архівними документами й технічним обладнанням заволоділа протизаконна «архівна служба» т. зв. «ЛНР»Кривицька В., Лисенко Т. Зазнач. твір. С. 145..

Таким чином, Національний архівний фонд України вже у 2014 р. зазнав значних втрат через захоплення й тимчасову окупацію частини української території внаслідок російської воєнної агресії. Водночас, важливо наголосити на тому, що зусиллями української влади діяльність державних архівів Донецької і Луганської областей була відновлена на підконтрольній Україні території. На новому місці продовжувалася значна організаційна і наукова діяльність архівістів, робота з комплектування і збереження архівних фондів, оцифрування документів НАФ, використання архівної інформації, виконання запитів із метою забезпечення соціально-правового захисту населення. Важливим маркером усвідомлення значущості професійного покликання та місії зі збереження пам'яті про війну за територіальну цілісність України стало організоване архівістами ініціативне збирання інформації про українських воїнів - учасників АТО/ООС (Антитерористичної операції/Операції об'єднаних сил) на Сході України.

Прикметним явищем цього періоду було творення нових архівних колекцій, які відображали бойовий шлях деяких військових формувань, і зокрема, Добровольчого батальйону «Азов». І в цьому зв'язку слід особливо відзначити діяльність історика, громадсько-політичного діяча М. Кравченка, який не лише від 2014 р. брав активну участь у бойових діях із захисту українських територій, але й безпосередню долучився до формування батальйонного архіву. Його ґрунтовна стаття, написана на основі наукового вивчення джерельного потенціалу документів батальйонного архіву, що були передані на зберігання до Центрального державного архіву громадських об' єднань України, побачила світ на сторінках журналу «Архіви України» у 2021 р.Кравченко М. Азовський батальйонний архів: нерегламентована документація Добровольчого батальйону «Азов» за травень-вересень 2014 року // Архіви України. 2021. №3. С. 151-161. З початком повномасштабної війни Росії проти України Микола Кравченко продовжив героїчну боротьбу з російськими загарбниками за нашу державну незалежність і територіальну цілісність, але, на жаль, 14 березня 2022 р. загинув від рук агресорів.

Калакура Я. Пострадянське архівознавство в Україні: декомунізація і тенденції розвитку // Сумський історико-архівний журнал. 2016. №26. С. 12.

Анатолій Хромов: на Чернігівщині знищено архів СБУ з документами, які стосувалися репресій радянського режиму проти українців // Міністерство юстиції України.

«Робота архівів під час війни». Інтерв'ю Голови Державної архівної служби України Анатолія Хромова телеканалу «Рада» // Державна архівна служба України.

Resolution in Support of Ukraine (International Council on Archives, 10.03.2022) // ICA.

Виступ знайшов висвітлення у словенських медіа: V zivo iz Ukrajine za 10. znanstveno konferenco Alma Mater Europaea: Kako varovati arhive v casu vojne? // REGIONAL.

Український мартиролог ХХ ст.: інформаційно-пошукова база даних // Державна архівна служба України. Шлях до Державності: архівні хроніки української еміграції // ЦДАВО України.

Не дайте історії повторитися! // ЦДАВО України.

Формуємо архівну колекцію про український спротив російській військовій агресії // ЦДАГО України.

Питання захисту Української державності та національної ідентичності від руйнівної сили «руського мира» з особливою гостротою актуалізувалися під час цього збройного протистояння демократичного і тоталітарного світів. І у зв'язку з цим більш випукло і масштабно постали завдання перед українською архівною спільнотою й науковцями, які вже впродовж 3-х десятиліть продовжували активно розбудовувати українську архівну систему й архівну науку в умовах незалежності, демократизації та євроінтеграції, відмовляючись від спадку радянського тоталітарного режиму і менталітету. Як влучно наголошував Я. Калакура, «відповідаючи на суспільні виклики, зумовлені анексією Росією АР Крим, гібридною війною проти України, яка має у своєму змісті і війну історичних пам'ятей, дуже важливо формувати у членів українського співтовариства архівістів почуття громадянської відповідальності і патріотизму».

Початок повномасштабної фази війни Росії проти України 24 лютого 2022 р. знаменував карколомні зміни не лише у житті українського народу і нашої країни, але й цілої Європи та всього цивілізованого світу. Фактично була цілковито зруйнована система міжнародної безпеки, що існувала в світі після закінчення Другої світової війни.