Перевірка гіпотези щодо тотожності храму літописного монастиря Святого Симона та споруди Кирилівської церкви Києва на підставі аналізу давніх писемних джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перевірка гіпотези щодо тотожності храму літописного монастиря Святого Симеона та споруди кирилівської церкви Києва на підставі аналізу давніх писемних джерел. Спостереження щодо пам'яток Кудрявця та меж копирівого кінця

Олександр Ганшин

Анотація

Ганшин Олександр Вікторович - аспірант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної академії наук України, молодший науковий співробітник науково-фондового відділу Національного заповідника «Софія Київська» (Київ).

У статті здійснено перевірку гіпотези щодо тотожності храму літописного монастиря Святого Симеона на Копирівому кінці та споруди Кирилівської церкви Києва. На підставі аналізу звісток давніх писемних джерел про Дорогожичі вказано на помилковість локалізації Кирилівського монастиря у цій місцині, що підважує припущення автора. Переглянуті крізь призму цієї гіпотези літописні сповіщення про Копирів кінець та Новий двір дали можливість виділити коло монументальних пам'яток, до яких можуть належати виявлені в районі Кудрявця фундаменти давніх храмів. Викладено спостереження стосовно їх можливої атрибуції й визначення меж Копирівого кінця.

Ключові слова: монастир Святого Симеона, Кирилівська церква Києва, Копирів кінець, Дорогожичі, Боричів узвіз.

Abstract

Ganshin Olexander - Ph.D. student of M.S. Grushevskiy Institute of Ukrainian archeogra- phy and source studies of the National academy of sciences, junior researcher of the scientific fund department of National conservation area «St. Sophia of Kyiv» (Kyiv).

VERIFICATION OF THE HYPOTHESIS REGARDING THE IDENTITY OF THE CHURCH OF THE CHRONICULAR MONASTERY OF SAINT SIMEON AND THE KYIV ST. CYRIL'S CHURCH BASED ON THE DATA ANALYSIS FROM ANCIENT WRITTEN SOURCES. CONSIDERATIONS REGARDING THE MONUMENTS OF KUDRIAVETS AND KOPYRIV KINETS BORDERS

The article performs the testing of author's hypothesis regarding the identity of the church of the chronicular monastery of St. Simeon in the Kopyriv kinets with the structure of modern St. Cyril's Church in Kyiv. Based on the data analysis from ancient written sources about Dorohozhychi, the author comes to the conclusion that the localization of the ancient Cyril's Monastery in this place is incorrect, noting its location only near by the area. Revising chronicle mentions about Kopyriv kinets and Novyi dvir, through the proposed assumption, gave grounds to highlight a circle of the site monuments that can be presented among the foundations of ancient churches found in the Kudryavets area. The article offers the author's considerations regarding the possibility of their definition and the boundaries of the Kopyriv kinets area.

Key words: St. Simeon's Monastery, St. Cyril's Church of Kyiv, Kopyriv kinets, Dorohozhychi, Buri- chiv uzviz.

Наші дослідження патронального стінопису Див.: Ганшин О.В. Історіографічний парадокс двох ктиторських композицій у Кирилівській церкві Києва. No- vogardia. 2021. № 1 (9). С. 64-79. Кирилівської церкви та організації її поховального приміщення Див.: Ганшин О. Сакральна організація князівської усипальні Кирилівської церкви Києва та датування її фрескових розписів. Славістична збірка. 2018. Вип. IV. С. 169-180; Ганшин О. Моделювання організації єдиного києво-канівського некрополя великого київського князя Всеволода Ольговича й гітотеза щодо тотожності храму літописного монастиря Святого Симеона та споруди Кирилівської церкви Києва. Сіверянський літопис. 2022. № 3. С. 4-17. показали, що будівництво й розпис споруди завершили до серпня 1146 р. Під цією датою розуміємо час смерті князя Всеволода Ольговича, який у Київському літописі за Іпатіївським списком зазначено під 1146 р. «мсца авгоуста . въ а" днь» (1 серпня), а в Ларентіївській редакції - «мсца . июлА . въ . л . днь» (30 липня): Ипатьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Москва: Языки славянской культуры, 2001. Т. 2. Ст. 321; Лаврентьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Москва: Языки славянской культуры, 2001. Т. 1. Ст. 312-313., а сам акт ктиторського благочестя належить лише ініціативі великого київського князя Всеволода Ольговича З огляду на це неправдоподібною є згадка під 1179 р. у Київському літописі за Іпатіївським списком про побудову церкви княгинею Всеволожою (донькою князя Мстислава Володимировича, онукою князя Володимира Мономаха): «положена быс . в Києві оу стго Кюрила юже бГ сама создала». Фрескові зображення з княгинею визначені помилково, поховальний портрет із фігурою ктитора не містить жіночого образу, а в усипальні їй не було відведено місця. На наш погляд, це є виявом тенденційності, щоб завуалювати акт благочестя князя Всеволода Ольговича, «приписавши» створення храму представниці роду Мономаховичів: Ипатьевская летопись. Ст. 612.. Опрацювання джерел пам'ятки дало можливість реконструювати систему організації усипальні: північна частина поховального приміщення призначалася для перепоховання очільника роду ктитора, а південна - для поховання конкретних членів його родини в майбутньому.

Поділ усипальні на дві частини (для перепоховання й майбутніх захоронень) було екстрапольовано на особливості організації поховального приміщення Георгіївського храму Канева За літописами церкву також заклали за ініціативою князя Всеволода Ольговича: Ипатьевская летопись. Ст. 317; Лаврентьевская летопись. Ст. 312.. Порівняння топографії усипалень обох пам'яток із залученням генеалогічних відомостей про членів родини ктитора дало змогу відтворити модель єдиного києво-канів- ського некрополя князівського роду Святославичів.

За результатами моделювання, місцем для перепоховання очільника роду ктитора, великого князя Святослава Ярославича, був усамітнений аркосолій західної стіни північної частини усипальні Кирилівського храму Нами також зверталась увага на те, що над цією нішою прописано композицію «Лоно Авраама» з одним із праведників на колінах праотця, решта ж прописана групами обабіч. Можливо, що таким живописом символічно відтворено місце супокою душі перепохованого в цьому аркосолії князя Святослава Ярославича: Ганшин О. Сакральна організація князівської усипальні... С. 174.. Зважаючи на це, можна під іншим кутом поглянути на фрагмент літописного оповідання з Київського літопису за Іпатіївським списком про вбивство й поховання великого київського князя Ігоря Ольговича: «и везе на конець града в манастырь стмоу Семешноу . бі бо манастырь шца его . и діда ег Стослава . тамо положиша» Ипатьевская летопись. Ст. 354..

Згідно з традиційним варіантом прочитання, тіло убієнного князя везуть до обителі Св. Симеона, оскільки вона «шца его . и діда ег Стослава», де його й поклали. Звідси виводили припущення про засновника монастиря та час побудови: фундацію за старшинством автоматично приписували князеві Святославу Ярославичу, а монастир (відомий лише за писемними джерелами й не атрибутований за археологічним матеріалом) датували періодом його київського князювання Закревский Н. Описание Киева. Москва, 1868. Т. 1. С. 392; Каргер М. Древний Киев: очерки по истории материальной культуры древнерусского города. Москва-Ленинград, 1961. Т. 2. С. 465; Асеев Ю. Архитектура древнего Киева. Киев: Будівельник, 1982. С. 102; Гузенко С.М. Фамільні монастирі стародавнього Києва. Маґістері- ум: Історичні студії. Вип. 7. С. 43-44; та ін.; також була спроба визначити, ім'я якого саме Симеона дістала обитель та яким було значення культу святого в князівській родині Литвина А.Ф., Успенский Ф.Б. Траектории традиции: Главы из истории династии и Церкви на Руси конца XI - начала XIII в. Москва: Языки славянской культуры, 2010. С. 9-20..

Одержані результати моделювання щодо місця для перепоховання князя Святослава Ярославича в аркосолії західної стіни північної частини усипальні Кирилівської церкви дають змогу подивитися по-новому на згаданий фрагмент літописного оповідання: тіло князя Ігоря Ольговича везуть до обителі не так через її приналежність родині, як через те, що «діда ег~ Стослава . тамо положиша». Інакше кажучи, князя привезли до усипальні, де вже упокоївся засновник роду, і так почалося формування некрополя Святославичів.

Суперечність між визначенням місця для перепоховання князя Святослава Ярославича (за результатами моделювання) та новою інтерпретацією літописної звістки стала спонукою заново переглянути літописні відомості про монастир Св. Симеона й Кирилівську церкву, що в підсумку й дало появу гіпотези про їх тотожність: будівництво та розпис споруди завершили до серпня 1146 р.; під 1147-1162 рр. літописи згадують монастир Св. Симеона; під 1171-1195 рр. - ідеться про Кирилівську церкву та її обитель Згідно з новим прочитанням, обитель Св. Симеона саме стосовно князя Ігоря Ольговича названо «манастырь $ца его» (тобто князя Олега Святославича, а не Всеволода Ольговича). На нашу думку, знову-таки маємо у звістці Київського літопису за Іпатіївським списком свідчення промономахівської тенденційності: це спроба завуалювати акт благочестя князя Всеволода Ольговича, однак цього разу акт благочестя «приписано» князеві- ізгою: Ганшин О. Моделювання організації єдиного києво-канівського некрополя... С. 4-17. Переосвячення обителі й церкви можна пояснити тим, що князь Всеволод Ольгович прийняв передсмертне чернече ім'я Кирило. Ще одна причина - пізніше розорення Києва коаліцією на чолі з князем Мстиславом Андрійовичем. Імовірно, після пограбування обитель дістала актуальне ім'я нового небесного покровителя ктитора.. Якщо дотримуватися цієї версії, між 1162 і 1171 рр. монастир Св. Симеона та його головний храм переосвятили іменем святого Кирила11.

Попередню перевірку гіпотези щодо тотожності храму літописного монастиря Св. Симеона й споруди Кирилівської церкви в загальних рисах було здійснено за зображальними джерелами пам'ятки; закцентовано увагу на проблемі християнського імені Кирило князя Всеволода Ольговича² Ганшин О. Моделювання організації єдиного києво-канівського некрополя... С. 14., що згідно з пом'яником Введенської церкви Києво-Печерської лаври є чернечим, а не хрестильним Поменник Ввєдєнської церкви в Ближніх пєчєрах Києво-Пєчєрської лаври. Публікація рукописної пам'ятки др. пол. XVII ст. Лаврський альманах. 2007. Спецвипуск 7. С. 16-17.. Також маємо необхідність подальшого осмислення в контексті проблематики давньої топографії Києва.

Монастир Св. Симеона в літописах має однозначне територіальне прив'язування до Копирівого кінця. Водночас у звістках про Кирилівську церкву лише один раз з'являються Дорогожичі. Саме з ними дослідники пов'язують храм. Тому ключовими топонімами для перевірки нашої гіпотези є Дорогожичі й Копирів кінець У питанні локалізації обох місцевостей пріоритет належить писемним джерелам. По-перше, саме завдяки літописним згадкам (хоча й досить лаконічним) ми довідуємося про існування таких топонімів, як Копирів кінець і

Дорогожичі, а по-друге, з них беремо критерії для порівняння з археологічним матеріалом: будь-яка інформація про монументальні споруди, особливості ландшафту, шляхи тощо. Такий підхід не треба сприймати як декларування переваги одних джерел над іншими - він лише визначає напрям пошуку (від літописних згадок про храми - до археологічних знахідок)..

Перша згадка про Дорогожичі міститься в Лаврентіївському та Іпатіївському списках «Повісті временних літ» під 980 р. В останньому йдеться про міжусобицю князів Володимира Святославича і Ярополка Святославича: «и приде Володимиръ къ Києву съ вои мно- гыми. и не може Ярополкъ стати противу Володимиру . и затворисА Ярополкъ въ Києві . съ людьми своими и съ Блудом" . и стояше Володимиръ шбрывсА на Дорогожи- чї . межи Дорогожичємъ и Капичемъ . и єсть ровъ и до го дає» Ипатьевская летопись. Ст. 64.. Майже аналогічною є стаття Лаврентіївського списку літопису Лаврентьевская летопись. Ст. 76..

Полки князя Володимира Святославича йшли до Києва з Новгорода й Полоцька, тому мали б вибрати нагірну північно-західну дорогу. Відповідно літописні Дорогожич і Капич локалізували на цьому шляху на околицях давнього міста Див.: Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 299-300; Добровольский Л. Летописный Дорогожичь. К вопросу о давнишних Киевских природных укреплениях. Военно-исторический вестник. Киев, 1913. Кн. 4. С. 31-32; Добровольский Л. Летописный Дорогожичь. К вопросу о давнишних Киевских природных укреплениях. Киев, 1914. С. 7-8; Железняк І. Київський топонімікон. Київ, 2014. С. 38-39; та ін..

Визначити, де був Капич, складно, адже в писемних джерелах про нього більше немає згадок. Це можна зробити лише порівнявши літописну інформацію з топографією північно-західної околиці міста (щоб виявити найпридатнішу для рову ділянку) Рів перед табором князя Володимира Святославича, імовірно, мав воєнне призначення (наприклад, у «Сазі про Еймунда» конунг наказав викопати рів, заповнити його водою та замаскувати від ворога). Оскільки там загинуло багато воїнів, можна припускати, що дорогожицький рів був досить великим, а це дає надію, що в майбутньому вдасться його виявити; Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия IX-XIV вв. Москва: Наука, 1978. С. 95-96.. Таким місцем міг бути вододіл у вигляді вузької смуги між верхніми течіями Глибочиці й Скомороха. Тоді літописний Капич мав бути десь поряд, а Дорогожич - на зручній для табору й битви рівнині на північний захід від вододілу Железняк І. Київський топонімікон. С. 38-39..

Хронологічно наступна згадка про Дорогожичі в статті Київського літопису за Іпатіїв- ським списком під 1146 р. змальовує розгром військами князя Ізяслава Мстиславича полків київського князя Ігоря Ольговича та його втечу з поля бою: «и тоу побіже Игорь . и Стославъ . въ Слоудовы . Дорогожьчьския. и ИзАславъ же съ Мьстиславомъ сномъ сво- имъ и съ своею дроужиною . въ'Ьха в ні в бокъ имъ . и начаша січи и разлоучишас" дро- угъ ш дроуга и съ Игоремь же не бі кто шлоучасА . и вбіже Игорь в болото . Дорогожичьское. и оугрАзе под нимъ конь» Ипатьевская летопись. Ст. 326-327..

Тут з'являється перша і єдина згадка про «Слоудовы . Дорогожьчьския», що тлумачать як: заливний луг, невелика западина, куди збігає тала вода; багнисте, болотисте місце по берегах річки; пагористий ландшафт або ж скеля Желєзняк І.М. Київський топонімікон. С. 38.. На жаль, жоден із запропонованих варіантів не розв'язує проблеми, однак може придатися останнє тлумачення як «скеля», проте в розумінні стрімкого урвища Так само тлумачив «Слоудовы . Дорогожьчьския» Л. Добровольський, зазначаючи, що «следует, конечно, видеть местные стремнины, высящиеся над здешними глубокими оврагами с протекающими по их крайне вязкому дну ручейками». Див.: Добровольский Л. Летописный Дорогожичь... 1913. С. 42; Добровольский Л. Летописный Дорогожичь... 1914. С. 18.. Цю особливість ландшафту помітно навіть сьогодні в порізаних ерозією схилах Бабиного та Реп'яхового ярів, що тягнуться від рівнини дещо на північний захід верхів'їв Глибочиці й Скомороха до підошви мису, де стоїть Кирилівська церква.

Якщо брати до уваги такі спостереження, то князь Ігор Ольгович міг вирушити в пошуках порятунку через один із ярів до родової обителі (сучасна Кирилівська церква), але, згідно з літописом, зав'яз у болоті, де його знайшли лише через чотири дні³ Ипатьевская летопись. Ст. 327-328.. Болотистість справді притаманна ярам, про які йдеться, адже з давніх часів дотепер вони виконують функції природних водотоків Можливо, болото є лише поетичним засобом. Не відкидаємо, що події могли розвиватися так: князь Ігор Оль- гович (як і князь Святослав Всеволодович, який утік до монастиря Св. Ірини) дістався родової обителі, але не отримав належного захисту. Схопити ж його могли під час пограбування маєтностей і монастирів, про що йдеться далі в літописі. Якщо дотримуватися цієї версії, то те, що князь Ігор Ольгович зав'яз у болоті на чотири дні, можна розглядати як чергове завуалювання в промономахівському літописанні. Хай там що, але це аж ніяк не спростовує, що болото є-таки..

Ще одна згадка про Дорогожичі міститься під 1150 р. у Київському літописі Іпатіїв- ської та Лаврентіївської редакцій. Боротьба за київський стіл між князями Юрієм Долгоруким та Ізяславом Мстиславичем закінчується тим, що останній під покровом ночі втікає з Києва, коли приспіли значно більші сили супротивника: «и повелі ИзАславъ . дружині своей събратисА оу Дорожичь . а самъ дожда ночи поіха ис Киева» Ипатьевская летопись. Ст. 402.. Зауважимо, що в Лаврентіївському списку місцевість названо Дорогожичем, а не Дорожичем Лаврентьевская летопись. Ст. 327.. монументальний пам'ятка храм князь

Через брак конкретики (немає згадок про деталі ландшафту, монументальні споруди тощо) неможливо зробити якісь додаткові уточнення. Можна лише звернути увагу на те, що князь Ізяслав Мстиславич наказав дружині зібратися «оу Дорожичь», - а це знову засвідчує існування зручного військового плацдарму на підступах до міста з північного заходу.

Далі за хронологією під 1161 р. Дорогожичі згадано в Київському літописі за Іпатіїв- ським списком. Ідеться про боротьбу за великий стіл між князями Ізяславом Давидовичем і Ростиславом Мстиславичем: «и съвкупивсА ИзАславъ . съ Всеволодичема . и съ Шлгомъ и с Половци и поиде за Въ1шегородъ къ божници ... и поиде полки къ Киеву . и пришед- ши сташа на болоньи. в лозахъ противу Дорогожичю . наоутрия же ... нача ИзАславъ пол- къ1 рАдити съ братьею . и доспЪвъ иде къ Подолью . а Ростиславъ стояше съ Андреевичем" подлі столпье загорожено бо бАше тогда столпиемъ ш горы . шли и до Дніпра» Ипатьевская летопись. Ст. 515..

Війська князя Ізяслава Давидовича йшли до Києва з півночі, імовірно, тією самою нагірною північно-західною дорогою. Табір «на болоньи. в лозахъ противу Дорогожичю», напевно, мав бути ще й засідкою поблизу вузького вододілу між верхніми течіями Глибо- чиці й Скомороха для наскоку на полки київського князя Ростислава Мстиславича Ми вже звертали увагу на схожий тактичний прийом, коли берендеї князя Ізяслава Мстиславича несподівано завдали удару по флангу військ князя Ігоря Ольговича, що й визначило результат битви..

З літопису дізнаємося, що князь Ізяслав Давидович не дочекався супротивника й наступного дня вирушив зі своїми військами на Поділ, де вже стояв князь Ростислав Мсти- славич з дружиною: «подлі столпье загорожено бо бАше тогда столпиемъ ш горы . шли и до Дніпра» Напевно, змінити місце битви київський князь Ростислав Мстиславич вирішив саме через можливу засідку на вузькій смузі вододілу..

Літописне «стовп'є» Історико-лінгвістичні й археологічні матеріали свідчать, що йдеться про частокіл, зведений з укопаних вертикально стовпів. Крім того, могли бути й інші елементи фортифікації, як-от вал, що згадується в пізніших джерелах, і рів (для валу потрібно звідкись брати землю). А оскільки війська князя Ростислава Мстиславича вийшли за частокіл, то можна припускати, що були ще й ворота. Див.: Козюба В. К. Давньоруське «столпие» за історико- лексичними та археологічними матеріалами. Археологія. 2010. № 2. С. 42-50; Петров Н. И. Историко-топографические очерки древнего Киева. Киев, 1897. С. 29-31. дослідники резонно локалізували на північних (північно-західних) околицях давнього Подолу Закревский Н. Описание Киева. Москва, 1868. Т. 2. Л. 2; Петров Н.И. Историко-топографические очерки... С. 29-30; Іванцов І.О. Стародавній Київ. Київ: Фенікс, 2003. С. 225; Толочко П.П. До топографії древньго Києва. Археологія. 1965. Т. XVIII. С. 20-21; Тараненко С. Планувальна структура давньоруського Подолу Києва: формування та розвиток. Вид. 2-ге. Київ, 2017. С. 54-59., але археологічно його досі не зафіксовано Тараненко С. Планувальна структура. С. 59.. У літописі сказано, що в ті часи огорожа простягалася «від гори до самого Дніпра». Такі масштаби дають надію, що в майбутньому її виявлять і можна буде розв'язати проблему локалізації.

Якщо прийняти гіпотезу С. Тараненка щодо «стовп'я» Тараненко С. П. До питання про літописне «стовп'є» на Київському Подолі. Лаврський альманах. 2008. Вип. 22. С. 12-19; Тараненко С. Планувальна структура. С. 54-59., пам'ятаючи, що немає давнього картографічного матеріалу, то для реконструкції шляху полків князя Ізяслава Давидовича варто звернутися до джерела ранньомодерної доби - плану Києва 1695 р. Івана Ушакова Див.: Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. Київ: Наукова думка, 1970. С. 137-138; Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII в. Киев: Наукова думка, 1982. С. 93; Гупало К.Н. Подол в древнем Киеве. Киев: Наукова думка, 1982. С. 49; Тараненко С. Планувальна структура. С. 11..

На наш погляд, найзручнішою для маршу військ князя Ізяслава Давидовича мала бути дорога, що накреслена на карті Івана Ушакова біля Кирилівського монастиря (мал. 1). Пройшовши вздовж південного краю обителі, шлях повертав у бік північних околиць Подолу й приводив полки просто до оборонців. Імовірно, ця дорога пролягала через Реп'яхів яр.

Останню згадку про Дорогожичі знаходимо під 1171 р. у Київському літописі за Іпаті- ївським списком. Оповідаючи про прибуття об'єднаних військ володимирського князя Андрія Боголюбського на чолі з його сином, князем Мстиславом Андрійовичем, літописець повідомляє: «сндшасА братя Вьішегороді и пришедше сташа на Дорогожичи . подъ стымъ Курилом» Ипатьевская летопись. Ст. 544..

Мал. 1. Дорога на Поділ повз Кирилівський монастир.

Тут, як і далі, під «сташа» йдеться про те, що полки не просто зупинилися, а стали табором, щоб підготувалися до битви. Табір «подъ стымъ Курилом"», тобто в яру під обителлю Св. Кирила, є малоймовірним, адже таке розміщення невигідне. Розглянуті вище літописні згадки про дорогожицький плацдарм дають підстави припускати, що війська князя Мстислава Андрійовича із союзниками стали на рівнині на північний захід від смуги вододілу між Глибочицею й Скоморохом.

У такому разі літописне «подъ», як свого часу зауважував В. Іконніков Добровольский Л. Летописный Дорогожичь... 1913. Кн. 4. С. 39, прим. 2; Добровольский Л. Летописный Доро- гожичь... 1914. С. 15, прим. 2., слід розуміти не як «знизу», а як «біля чогось» Саме в такому річищі слід читати літописні звістки «приде Всеводъ съ всею братею . к Переяславлю . и стоя- ша подъ городомъ три дни» та «и ста подъ Вышегородомъ въ ШстровБ». Див.: Ипатьевская летопись. Ст. 297, 320.. Тобто полки князя Мстислава Андрійовича та союзників отаборилися на Дорогожичах, які знаходились неподалік монастиря Св. Кирила.

Отже, попри загальну невизначеність меж Дорогожичів, можемо говорити, що обитель Св. Кирила стояла поза ними, хоча й недалеко. Решта ж літописних згадок про монастир або Кирилівський храм узагалі не містять відсилання до топонімів Ипатьевская летопись. Ст. 612, 680, 534; Лаврентьевская летопись. Ст. 412.. Складається враження, що Кирилівську церкву з літописними Дорогожичами пов'язали в пізніші часи.

Д. Бліфельд зазначав, що серед відомих за літописами місцевостей Дорогожичі належать до тих, які зовсім не згадуються в документах наступних віків і були забуті ще в давні часи Бліфельд Д. До питання про Боричів узвіз стародавнього Києва. Археологія. 1948. Т. ІІ. С. 132.. Також із праці М. Берлинського довідуємося, що топонім Дорогожичі або Доро- жичі не використовувався на поч. ХІХ ст., адже місце його розташування дослідник припускав десь у верхів'ях Либеді Берлинский М. Краткое описание Киева. Санкт-Петербург, 1820. С. 54, 182..

Проблему локалізації цієї місцевості розв'язав М. Закревський, який писав, що «место, назначенное ныне под учебное и лагерное поле ... называлось тогда Дорогожичи или До- рожичи» Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 300.. Але водночас він є автором хибної думки про те, що «церковь Св. Кирилла находилась в киевском урочище Дорожичах или Дорогожичах» Закревский Н. Летопись и описание города Киева. Москва, 1858. Ч. 1. С. 127; Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 338..

Для дослідників ранньої історії Кирилівської обителі помилку про розміщення «знизу», а не «біля чогось» закріпив А. Прахов, який писав, що «под тем холмом, где стоит Кирилловская церковь, сходились все дороги, ведшие в праматерь русских городов; здесь было знаменитое в летописе Дорожиче, или Дорогожиче» Открытие фресок Киево-Кирилловской церкви ХІІ в., исполненное в 1881-1882 гг. А.В. Праховым. Санкт-Петербург, 1883. С. 2..

Щоб виправити цю історіографічну помилку, передусім потрібно перевірити давні писемні джерела про Копирів кінець на наявність / відсутність суперечностей нашому припущенню про тотожність храму літописного монастиря Св. Симеона споруді Кирилівської церкви, яка згідно літопису знаходилась лише неподалік Дорогожичів.

Перша за хронологією коротка згадка про Копирів кінець міститься в статті Київського літопису за Іпатіївським списком під 1121 р. і не дає конкретики: «заложи цркви стго Ивана . въ КопъфевЪ конци» Ипатьевская летопись. Ст. 286.. Проте під 1151 р. маємо ще одну згадку про храм.

Розповідаючи про дислокацію оборонців Києва, які чекали на війська князя Юрія Долгорукого, літописець повідомляє про огорожу церкви: «Вдчьславъ же Издславъ и Рости- славъ . повеліша Володимироу поити ... ко ШлговЪ . и сташа мьжи дьбрьми . ш Шлговъ1 шли и въ шгородъ стго Ішана а сімо шли до ЩковицЪ» Там само. Ст. 428..

Детально проаналізована інформація про розміщення київських полків дала змогу ряду дослідників виявити розбіжності в локалізації давньої Щекавиці та сучасних пагорбів під такою самою назвою Див.: Лебединцев П.Г. Какая местность в древности называлась Олеговой Могилой? ЧИОЛН. 1878. Кн. 1. С. 22-27; Толочко О. Замітки з історичної топографії домонгольського Києва [І-ІІ]. Київська старовина. 1997. № 5 (317). С. 152-167; Рычка В.М. Загадка «Олеговой Могилы»: Киев или Ладога? Археологія і давня історія України. 2020. Вип. 2 (35). С. 288-293.. Сусідство храму Св. Іоанна з цією місцевістю дає вагомі аргументи на користь того, що стояв він десь у районі Кудрявця Толочко П. Історична топографія. С. 139-140..

Наступна згадка про Копирів кінець у статті Київського літопису за Іпатіївським списком під 1140 р. повідомляє: «Поиде Всеволодъ Шлговичь из Въ1шегорода . къ Кые- воу . изрддивъ полкъ1 . и пришедъ ста оу города . в КопъфевЪ конци . и нача зажигати дворъ1 иже соуть предъ городомъ . в КопъфевЪ кончи» Ипатьевская летопись. Ст. 302..

Цей фрагмент показує, що загадковий топонім тяжіє до північно-західних околиць міста, адже саме там мав пролягати шлях полків Всеволода Ольговича з Вишгорода до Києва Досить симптоматичною є помилка І. Мовчана, який у дослідженні давньокиївської околиці плутає Копирів кінець і Дорогожичі, зазначаючи, що саме до останнього підійшли полки князя Всеволода Ольговича. Див.: Мовчан І. Давньо-київська околиця. Київ: Наукова думка, 1993. С. 114..

Здається, поза увагою дослідників залишилося те, що Копирів кінець згадано двічі. На нашу думку, це не тавтологія, як може видатися спочатку, а мінімально відмінні в хронологічному й територіальному планах події. Спочатку літописець повідомляє, що війська князя Всеволода Ольговича отаборилися на Копирівому кінці поблизу міста, а далі - що вони напали на двори перед міською огорожею та почали їх палити.

Дотримуючись такого прочитання, наголосимо, що перша локація підходила для військового табору князя Всеволода Ольговича, однак там не було регулярної дерев'яної забудови, тому полки підійшли ближче до міських укріплень, щоб здійснити підпал вже в іншому місці.

Повертаючись до літописних згадок про Копирів кінець, зауважимо, що в них неодноразово натрапляємо на монастир Св. Симеона. В Іпатіївській та Лаврентіївській редакціях Київського літопису вперше його згадано під 1147 р. у вищенаведеному фрагменті про місце, куди везуть тіло князя Ігоря Ольговича: «и везе на конець града М. Закревський цілком резонно зауважував, що під локацією «конець града» треба розуміти топонім Копирів кінець. Див.: Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 392. в манастъфь стмоу Семешноу . бі бо манастъфь шца его . и діда ег Стослава . тамо положи-ша» Ипатьевская летопись. Ст. 354.; «и везе и к стому Симешну . и тамо и положиша» Лаврентьевская летопись. Ст. 318..

Стаття за 1150 р. повідомляє, що князь Святослав Ольгович переніс поховання убієн- ного брата до терема біля Спасо-Преображенської церкви в Чернігові: «Стославъ Шлго- вичь . перенесе мощи брата своего ИгорА . ш стго Семена ис Копъ1рева конца . в Черни- говъ . и положиша оу стго Спса в теремі» Ипатьевская летопись. Ст. 408..

Як бачимо, звістки про обитель Св. Симеона сповіщають дотично про храм монастиря, але дозволяють припускати, що такий існував (імовірно, аналогічної посвяти). Навіть більше, повідомлення про поховання князів Святослава Ярославича та Ігоря Ольговича переконує в тому, що церква мала князівську усипальню, а сама обитель була «отньою» для роду Святославичів.

Про належність монастиря чернігівським князям може побічно свідчити й фінальна літописна звістка про обитель у Київському літописі за Іпатіївським списком під 1161 р. Про кончину князя Ізяслава Давидовича є такі рядки: «ИзАслава же ... Мьстиславъ лі жива . посла в манастырь . къ сто Семену еже есть . в Копъщев!) конци . оубьенъ же быс ИзАславъ ... и штолі послаша и Чернигову» Там само. Ст. 518.. На наш погляд, те, що важкопораненого князя відправили до київського осередку чернігівських князів, є цілком закономірним з огляду на його походження.

Цікаво, що церква Св. Симеона також фігурує в джерелі ранньомодерного часу - у «Тератургимі» соборного ченця Києво-Печерської лаври Атанасія Кальнофойського. У примітках до свого досить умовного плану Києва План Києва Атанасія Кальнофойського не вирізняється точністю відтворення топографії пам'яток: М. Закрев- ський зазначав, що план «никуда не годится», а також характеризував його як «самый жалкий, из которого почти ничего понять не можно». М. Петров бачив його «извращенным при гравировании»; С. Голубєв зауважував, що на ньому «обозначены лишь только главнейшие церкви ... не всегда точно соблюдено их взаимное топографическое положение». Див.: Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 401; Закревский Н. Летопись и описание... Ч. 1. С. 146; Петров Н.И. Историко-топографические очерки... С. 20; Голубев С. О древнейшем плане города Киева 1638 г. ЧВИОНЛ. 1898. Кн. 12. Отд. 2. С. 20-21. він написав: «Cerkiew So Simeona nad samym Kijowem, a drugie mogiiami lezq, podobno na wieki przywalone» Цитування з «Тератургими» наведено за М. Закревським. Див.: Закревский Н. Описание Киева. Т. 1. С. 397..

Цим автор першої пол. XVII ст. засвідчив існування храму Св. Симеона в Києві, що могло б поставити під сумнів нашу гіпотезу. Але зауважмо, що в джерелі не згадано Кирилівської церкви, про яку, безперечно, знав київський ченець. Окремої уваги варте повідомлення про руїни інших храмів, що лежать могилами-пагорбами. Імовірно, ідеться про пізніше виявлені в районі Кудрявця фундаменти церков.

Знову повертаючись безпосередньо до літописних згадок про Копирів кінець, розглянемо хронологічно останню, у якій з'являється цей топонім, - а саме статтю Галицько-Волинського літопису за Лаврентіївським списком під 1202 р. У ній ідеться про похід князя Романа Мстиславича на Київ: «И штвориша гему Къ1Ане ворота ПодольскаА в Копъlреві конци . и въ^а в Подольє» Лаврентьевская летопись. Ст. 417..

Полки Романа Мстиславича йшли на місто північно-західною нагірною дорогою, що її ми вже не раз згадували. Літописець пише про Подільські ворота на Копирівому кінці, однак відомостей про них бракує, адже в літописі вони з'являються лише один раз, а їхні залишки археологічно досі не виявили.

Серед дослідників існує думка, що Подільські ворота, можливо, були неподалік Куд- рявця Див.: Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. Киев, 1887. С. 22; Іванцов І.О. Стародавній Київ. С. 254; Толочко П.П. Історична топографія. С. 144; Махновець Л.Є. Літопис руський. Київ: Дніпро, 1989. С. 533., тому що саме там упродовж ХІХ-ХХ ст. знайшли руїни давніх храмів, які пов'язують із літописними церквами Копирівого кінця. Також тут є спуск на Поділ - сучасні Вознесенський та Глибочицький узвози.

Підсумовуючи наш огляд літописних повідомлень про Копирів кінець, зазначимо, що явних суперечностей гіпотеза про тотожність храму літописного монастиря Св. Симеона й споруди Кирилівської церкви не має. На відміну від Дорогожичів, у повідомленнях про Копирів кінець згадуються монументальні споруди на його території. Серед них не тільки монастир Св. Симеона, а й церква Св. Іоанна з огорожею та Подільські ворота.

Будемо шукати далі, а тому звернемо увагу на проблему локалізації зазначених монументальних споруд, а також на питання меж літописного Копирівого кінця. Однак відштовхуватимемося вже від нашого припущення та розширимо північні й західні межі Ко- пирівого кінця від Кудрявця до мису, де стоїть Кирилівська церква.

Тоді літописна звістка про те, що полки Всеволода Ольговича прийшли з Вишгорода до Києва, набуває нового змісту: «Поиде Всеволодъ Шлговичь из Вышегорода . къ Къ1е- воу . изрАдивъ полкъ1 . и пришедъ ста оу города . в Копъlреві конци . и нача зажигати дворъ1 иже соуть предъ городомъ . в Копъlреві кончи»⁹ Ипатьевская летопись. Ст. 302..

Нагадаємо, що тавтології в цьому літописному тексті немає, а йдеться, на наш погляд, про мінімально відмінні в хронологічному й територіальному планах події: спочатку війська князя Всеволода Ольговича стали табором на Копирівому кінці поблизу міста, а згодом підійшли ближче та почали палити двори (елемент тиску на князя В'ячеслава Володимировича).

Припускаємо, що чернігово-вишгородські полки (які, імовірно, не планували брати участі у військовій сутичці, а лише в акції підпалу) стали на зручному для табору плато Кирилівської височини. По-перше, це надійно захищене з трьох сторін місце, звідки можна було контролювати шляхи з Подолу та самого міста. А по-друге, можливо, саме тому пізніше князь Всеволод Ольгович побудував на цьому місці власну київську церкву.

Треба думати, що частина полків вирушила з табору, де не було регулярної забудови, до дворів Копирівого кінця під міськими укріпленнями з метою їх подальшого підпалу вже не раз згадуваною північно-західною нагірною дорогою.

Зазначимо, що уважне прочитання тексту дає підстави говорити, що двори не були знищені пожежею дощенту: використане «соуть предъ городомъ» означає, що на час створення запису вони все ще існували.

Підпал, до якого вдався Всеволод Ольгович на Копирівому кінці, мав очевидний успіх, адже його супротивник князь В'ячеслав Володимирович вирішив залишити Київ своєму візаві Ипатьевская летопись. Ст. 302-303; Лаврентьевская летопись. Ст. 306-307.. Умову передачі міста наведено в Іпатіївській редакції Київського літопису: полки на чолі зі Всеволодом Ольговичем мали тимчасово повернутися до Вишгорода, щоб дати князю В'ячеславу Володимировичу вийти до власної Турівської волості Ипатевская летопись. Ст. 303.. А це підтверджує спостереження про те, що війська Всеволода Ольговича контролювали шляхи з Подолу та міста.

Знову-таки, якщо розширити північні та західні межі Копирівого кінця, нової інтерпретації набуває й літописна згадка про Подільські ворота, що ними скористався князь Роман Мстиславич: «и Ьха наборзЬ со всЬми полкъ1 . г Кшєву . Романъ . и штвориша кму Къ1яне ворота Подольская в Копъ1ревЬ конци . и въЬха в Подольє . и посла на Гору к Рю- рикови . и ко Шлговичем» Лаврентьевская летопись. Ст. 417..

Очевидно, що до Києва війська Романа Мстиславича йшли північно-західною нагірною дорогою. Щоб дістатися Подолу, оминаючи укріплену частину міста, треба було зійти на шлях, який, на нашу думку, свого часу став у пригоді військам князя Ізяслава Давидовича, коли той поспішав на битву на північні околиці Подолу Якщо ж припустити, що Копирів кінець лежав перед містом, то фрагмент «и въЪха в Подольє . и посла на Г ору к Рюрикови . и ко Шлговичем"» порушує давнє питання: чому, коли полки князя Романа Мстиславича минали міські укріплення, від них одразу не відкололися посланці до київських володарів, а змушені були їхати на Поділ і повертатися назад?.

Якщо додатково звернутися до картографії ранньомодерної доби (план Києва 1695 р.), побачимо не тільки ту саму дорогу повз Кирилівський монастир (мал. 1), а й вежу з проїздом (мал. 2). Можемо припускати, що саме з нею (або з місцем неподалік неї) пов'язані літописні Подільські ворота, за якими простягалися околиці Подолу.

Щодо локалізації згаданої в джерелах церкви Св. Іоанна з огорожею, то в цій справі, безперечно, у пригоді стануть відомості про її сусідство з Олеговою могилою та Щекави- цею Ипатьевская летопись. Ст. 428., яка, згідно з аналізом літописних звісток Див.: Лебединцев П.Г. Какая местность... С. 22-27; Толочко О. Замітки з історичної топографії... С. 152-167; Рычка В.М. Загадка «Олеговой Могилы». С. 288-293., є десь у районі Кудрявця, Глибочиці або ж Вознесенського узвозу Толочко П.П. Історична топографія. С. 139-140; Толочко О. Замітки з історичної топографії. С. 152-167; Рычка В.М. Загадка «Олеговой Могилы». С. 288-293., тобто безпосередньо перед міськими укріпленнями. На сьогодні на цих обширах виявили й дослідили фундаменти чотирьох давніх храмів (або трьох церков та однієї божниці) (мал. 3).

Перша спроба пов'язати літописні згадки Копирівого кінця зі знайденими в районі Кудрявця археологічними матеріалами належить Л. Похилевичу Похилевич Л. Монастыри и церкви г. Киева. Киев, 1865. С. 81., який поставив питання, чи не від храму монастиря Св. Симеона залишилися виявлені на краю Кудрявської гори руїни фундаменту Нині це територія трохи нижче від Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, вул. Воз- несенський узвіз, 22..

Мал. 2. Дорога на Поділ з проїздом через башту.

Мал. 3. Розташування віднайдених в районі Кудрявця давніх храмів та божниці

- церква на вул. Вознесенський узвіз, 22;

- церква на розі вул. Вознесенський узвіз та Киянівського пров.;

- церква на вул. Вознесенський узвіз, 20;

- божниця у Несторівському провулку, 9.

Напевно, припущення Л. Похилевича за істину прийняв археолог П. Лашкарьов. Ще під час первинного огляду руїн він був переконаний, що вони належали церкві літописного монастиря Св. Симеона Лашкарев. П. Развалины церкви Св. Симеона и Копырев конец древнего Киева. Киев, 1879. С. 13-14.. Здійснені в 1878 р. розкопки фундаменту храму не дали змоги підтвердити чи спростувати таке визначення. Проте сам факт виявлення руїн невідомої давньої церкви додав ваги його версії розв'язання проблеми локалізації Копирівого кінця (а саме на Кудрявці).

М. Петров не погоджувався з припущенням Л. Похилевича й аргументацією П. Лашка- рьова щодо належності руїн церкві монастиря Св. Симеона, але вважав слушною локалізацію літописного Копирівого кінця на Кудрявській горі. Ще один фундамент невідомого храму, що його розкопали на садибі Є. Чоботаревської Територіально це на розі вул. Вознесенський узвіз і Киянівського провулка., він вважав літописною церквою Св. Іоанна Петров Н.И. Историко-топографические очерки... С. 23-24., а це ще більше підкріпило думку про те, що Копирів кінець був на Кудрявській горі.

Згодом І. Іванцов писав На жаль, монографія І. Іванцова вийшла друком лише у 2003 р., що виявлені під час археологічних розкопок на цій території фундаменти раніше були монастирськими церквами Св. Симеона й Св. Іоанна. Щоправда, йому не було відомо, який із них якому літописному храмові належав. Розкопаний П. Лашкарьовим фундамент І. Іванцов вважав церквою Св. Іоанна, а знайдені на садибі Є. Чоботаревської руїни - храмом монастиря Св. Симеона Іванцов І.О. Стародавній Київ. С. 254-255..

У 1947 р. М. Каргер повторно розкопав церкву на краю Кудрявської гори (мал. 4), що її раніше досліджував П. Лашкарьов. Техніка мурування й розмір плінфи дали йому змогу уточнити відносний час побудови. Згідно з М. Каргером, це був останній період київського зодчества, тобто не раніше від сер. або друг. пол. ХІІ ст.

Мал. 4. План розкопаної П. Лашкарьовим церкви (за М. Каргером).

Не погоджуючись із тим, що на місці руїн був храм монастиря Св. Симеона, М. Каргер не запропонував своєї атрибуції, але вважав правильною локалізацію Копирівого кінця П. Лашкарьова Каргер М. Древний Киев... Т. 2. С. 466-473; Каргер М.К. К истории киевского зодчества (конца ХІІ - начала ХІІІ вв.). КСИИМК. 1949. Вып. XXVII. С. 128-137.. На нашу думку, переконало М. Каргера саме нетипове скупчення руїн церков на Кудрявці.

Фундамент храму на колишній садибі Є. Чоботаревської М. Каргеру не вдалося дослідити через тісну житлову й господарську забудову. У міркуваннях щодо хронології пам'ятки він спирався на замітку в газеті «Киевлянин», що досить детально змальовувала розкриті мародерами в 1887 р. мурування давнього храму. Згідно із заміткою, мурування було з каміння та майже квадратної форми плінфи. Тому М. Каргер датував храм часом не пізніше від кінця ХІ ст. Каргер М. Древний Киев. Т. 2. С. 402-407.

Під керівництвом М. Каргера на Вознесенському узвозі досліджували руїни ще однієї давньої церкви. Керамічні якості й розмір її плінфи дали змогу пов'язати матеріал із поширеною в другій половині ХІ ст. цеглою, але за характером плану (мал. 5) споруда, на його думку, тяжіла до ХІІ ст. У відносному датуванні М. Каргеру стали в пригоді три знайдені блоки мурування храму (виконані в техніці opus mixtum із меандром), що допомогли обмежити хронологічні межі др. пол. ХІ ст. Питання атрибуції автор розкопок залишив відкритим, однак застерігав проти ототожнення з літописною церквою Св. Іоанна з огляду на пізню дату побудови Нині це територія перед головним корпусом Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури на вул. Вознесенський узвіз, 20. Каргер М. Древний Киев... Т. 2. С. 391-402..

Мал. 5. План розкопаної М. Каргером шестистовпної церкви.

Руїни четвертого храму (мал. 6) були частково досліджені в 1967 р. під керівництвом П. Толочка (у Несторівському провулку, 9). У спільній із Ю. Асєєвим публікації він зазначав, що за технікою мурування церква нагадує більшість споруд Придніпров'я кін. ХІІ - поч. ХІІІ ст. Толочко П.П., Асеев Ю.С. Новый памятник архитектуры древнего Киева. Древнерусское искусство. Художественна культура домонгольской Руси. 1972. С. 75. Також дослідники помітили подібність її конструкції до невеликих храмів і припустили, що це могла бути каплиця ремісничо-торгового посаду Копирівого кінця або божниця великого феодала (боярина, воєводи)⁷³ Там само. С. 73, 77..

Щодо досліджених М. Каргером фундаментів перед головним корпусом сучасної Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (мал. 5), а також руїн на розі вулиці Вознесенський узвіз і Киянівського провулка, П. Толочко та Ю. Асєєв зауважували, що серед них справді міг бути храм монастиря Св. Симеона. Проте на таку атрибуцію, на їхню думку, не претендує фундамент розкопаної П. Лошкарьовим церкви (мал. 4). Вони зазначали, що серед споруд ХІІ ст. найближчим до неї за стилістичними рисами міг бути храм Св. Василія на Новому дворі князя Рюрика Ростиславича⁷⁰ Там само. С. 71., на що раніше вже звертав увагу П. Раппопорт Раппопорт П.А. Археологические исследования памятников русского зодчества X-XIII ст. Советская археология. 1962. № 2. С. 65.. Таке припущення пізніше підтримав В. Харламов, який у 1989-1990 рр. провів повторні дослідження пам'ятки Харламов В.О. Нові дослідження на «Вознесенському узвозі» в Києві. Археологія. 1996. № 2. С. 95..

Мал. 6. План дослідженої П. Толочком божниці.

Не претендуючи на всебічний аналіз питань історіографії та атрибуції руїн цих храмів, скажемо, що розтягнуте в часі їх виявлення й складнощі з визначенням посилили нічим не підкріплене припущення П. Лашкарьова щодо локалізації Копирівого кінця на тлі відсутності будь-яких альтернатив - єдиною ланкою між археологічно виявленими фундаментами та згадками в писемних джерелах лишається тільки сам факт нетипового скупчення руїн давніх церков на незначній площі.

Утім, наше припущення про тотожність храму літописного монастиря Св. Симеона й Кирилівської церкви дає нам змогу запропонувати свою версію визначення виявлених фундаментів давніх церков. Ми в жодному разі не наполягаємо на її незаперечності, а просимо сприймати радше як спостереження щодо можливого визначення в контексті нашої гіпотези й порушеного вище питання про локалізацію церкви Св. Іоанна Копирівого кінця.

На наш погляд, нетипове скупчення фундаментів давніх церков біля давнього граду (мал. 3) справді є частиною Копирівого кінця. Очевидно, що це саме те місце, де війська князя Всеволода Ольговича «нача зажигати дворы иже соуть предь городомъ». Дослідження проблеми локалізації Олегової могили Див.: Лебединцев П.Г. Какая местность... С. 22-27; Рычка В.М. Загадка «Олеговой Могилы»... С. 288-293. й Щекавиці Див.: Толочко О. Замітки з історичної топографії. С. 152-167. показують, що церква Св. Іоанна справді мала стояти десь у цьому районі та з великою ймовірністю є серед знайдених руїн на Кудрявці.

Вважаємо також, що П. Раппопорт, П. Толочко та Ю. Асєєв небезпідставно звертали увагу на стилістичні риси розкопаного П. Лашкарьовим храму (мал. 4) й зауважували можливу належність церкві Св. Василія князя Рюрика Ростиславича на Новому дворі Раппопорт П.А. Археологические исследования. С. 63-65; Толочко П.П., Асеев Ю.С. Новый памятник. С. 81.. П. Раппопорт наголошував, що своєрідну форму пучкових пілястрів церкви можна порівняти з однойменним храмом Овруча" Овруцькому храмові Св. Василія присвячена окрема праця П. Раппопорта. Див.: Раппопорт П. А. Церковь Василия в Овруче. Советская археология. 1972. № 1. С. 82-97., який пов'язують із ктиторською ініціативою князя Рюрика Ростиславича Раппопорт П.А. Археологические исследования. С. 65; Раппопорт П.А. Русская архитектура X-XIII вв. Ленинград: Наука. 1982. С. 29-30..

Нагадаємо, що відомості про закладання князем церкви Св. Василія в Києві є в Київському літописі за Іпатіївським списком під 1197 р.: «созда великъш болюбивьіи кнзь Рюрикъ . црквь стго Василья . во имд свое . в Кьіеві на Новомъ дворі свщена бьіс великьімь свщниемь митрополитомь Никифоромь . . И епспомъ Білогородьс- кьімь . Андрідномь . и Юрьевьскьімь епспомъ . м сца генвард вь первьіи днь» Ипатьевская летопись. Ст. 707..

Із цієї літописної звістки довідуємося, що церква Св. Василія була на Новому дворі. Це місце згадано ще один раз трохи раніше за текстом. Під 1194 р. подано розлогу оповідь про останні дні князя Святослава Всеволодовича: «и возвратисА Стославъ ис Карачева съ Юрьева дни . и іхаша літі на санехъ . бі бо нічто извергълося емоу на нозі . и поиде в насад^ъ по Десні Стослав же пришедъ в Къ1евъ . и еха к Въ1шегородоу в пАтницю по- клонитисА стьшъ . и влезъ во црквь со слезами шблобыза стоую ракоу и по сем же приде ко штни гробоници и хоті внити по шбычаю попови же шшедшю с ключемь Стослав же не дождавъ и іха не любоваше во оумі своемъ . Ако не поклонисА штню гробоу . и прїі- ха Къ1евоу . в соуботоу же іха ко стмъ моученикомъ цркви тоу соущоу . оу стго Кюри- ла . яко посліднюю свою слоужбоу приносА . в неділю же празднику бъ1вшю . и не може іхати с нового двора . но тоу и празнова празникъ стоую моученикоу ... и престави- са . мсца иоулА . и положиша и во стмь Кюрилі ... во штні емоу манастаїрі»89.

У тексті йдеться про те, що, повернувшись до Києва з Вишгорода, князь Святослав Всеволодович вирушив до церкви Святих Мучеників (імовірно, Бориса та Гліба), що «соущоу оу стго Кюрила», а вже наступного дня не зміг покинути Новий двір. Усі дії деталізовано («и поиде», «пришедъ», «еха», «влезъ» та ін.), тому, на наш погляд, можна не сумніватися, що щось було пропущено.

Іншими словами, те, що князь приїхав до храму, а потім не зміг залишити Новий двір, означає, що це те саме місце, а враховуючи, що храм «соущоу оу стго Кюрила», можна погодитися з припущеннями П. Раппопорта, П. Толочка та Ю. Асєєва щодо локалізації церкви Св. Василія й Нового двору на північ від міських укріплень.

Окремо слід зупинитися на лаконічній згадці літописця, що церква Святих Мучеників «соущоу оу стго Кюрила». Неможливо однозначно сказати, про що йдеться під «стго Кюрила»: про сам храм, монастирське подвір'я або ж землі обителі90.

Можлива локалізація храму князя Рюрика Ростиславича й Нового двору неподалік міських укріплень і використання нетипової фрази «соущоу оу» дає підстави припустити, що: 1) літописець відсилає до меж володінь монастиря Св. Кирила неподалік Нового двору, зауважує існування такої церкви поряд; 2) церква Святих Мучеників стоїть десь далі від Кирилівської обителі, але належить їй, перебуває в її віданні.

Останнє більш імовірно, адже літописець вжив не стандартний прийменник «у», «оу» або «иже соуть» (як у випадку з підпалом) з відсиланням до сакрального об'єкта, а саме «соущоу оу», що жодного разу не вжито в Іпатіївській та Лаврентіївській редакціях для пов'язування одного об'єкта з іншим. Тобто буквальне прочитання фрагмента, на наш погляд, може бути таким: у суботу ж їде до церкви Святих Мучеників, що належить обителі Св. Кирила. Ідеться не про місце, а про майнову належність об'єкта91. Згідно з таким баченням, серед знайдених у районі Кудрявця руїн давніх храмів може бути й маловідома церква Святих Мучеників. На жаль, окрім мало не випадкової згадки в оповіді про останні дні князя Святослава Всеволодовича, більше не маємо відомостей про цей храм.

Погоджуючись із припущенням П. Толочка та Ю. Асєєва, що руїни в Несторівському провулку, 9 могли належати каплиці ремісничо-торгового посаду Копирівого кінця або божниці великого феодала (боярина, воєводи)92, ми фактично завершуємо виклад наших спостережень щодо можливих літописних церков, які присутні серед знайдених у районі Кудрявця фундаментів.

А щодо безпосереднього визначення пам'яток (крім згаданих руїн каплиці або божниці), то з урахуванням нашої гіпотези про тотожність храму літописного монастиря Св. Симеона й Кирилівської церкви, а також наведеного вище переліку літописних храмів можемо запропонувати власне бачення розв'язання цієї проблеми.

Розкопаний П. Лашкарьовим храм (мал. 4), що його побудували, згідно з М. Каргером, не раніше від сер. або друг. пол. ХІІ ст., П. Раппопорт, П. Толочко та Ю. Асєєв слушно визначили церквою Св. Василія на Новому дворі. Це підтверджує не тільки датування пам'ятки, а й порівняння її специфічних пучкових пілястрів із однойменним храмом Овруча, що також побудований за ініціативою князя Рюрика Ростиславича.

Можемо припустити, що знайдений М. Каргером на Вознесенському узвозі фундамент шестистовпного храму (мал. 5)93 належить церкві Святих Мучеників. Згідно джерел, така була на Новому дворі, а отже, цілком логічно припустити її сусідство з небезпідставно ви- Ипатьевская летопись. Ст. 679-680. Стислий огляд думок із цього приводу є в публікації Є. Кабанця. Також радимо ознайомитися з новою працею О. Толочка. Див.: Кабанець Є. Мартирій Св. Бориса на Дорогожичах (маловідома київська церква ХІІ ст.). Софійські читання. 2003. № 1. С. 109-115; Толочко О. Заснування Кирилівського монастиря. Ruthenica. 2020. Т. XVI. С. 160-166. Окремо звертаємо увагу на те, що логічніше «шукати» дві церкви з Нового двору (що на північ від міських укріплень) у районі Кудрявця, де виявлено фундаменти давніх храмів, аніж припускати існування церкви Святих Мучеників на території Кирилівського монастиря, оминаючи увагою храм Св. Василія князя Рюрика Ростисла- вича. Толочко П., Асеев Ю. Новый памятник. С. 83, 87. Каргер М. Древний Киев. Т. 2. С. 391-402. значеними руїнами церкви Св. Василія князя Рюрика Ростиславича. Натомість запропоноване М. Картером датування пам'ятки другою половиною ХІ ст., а також посвята храму очевидно Борису та Глібу наштовхує на думку, що побудував цю церкву князь Святослав Ярославич, що цілком вкладається в межі запропонованого М. Картером датування пам'ятки З огляду на безпосереднє сусідство храму з сучасним Вознесенським узвозом (мал. 3), висловлюємо сміливу думку, чи не за його посвятою у давнину було названо шлях на Поділ. Відповідно виникають питання, чи не літописний Боричів узвіз пролягав повз знайдений М. Каргером на Кудрявці храм і чи не під згаданим у літописі Капичем треба розуміти капище князя Володимира Святославича десь неподалік цього узвозу? Якщо такі спостереження слушні, то з'являється можливість міркувати про локалізацію західних меж Копиріва кінця..