З нових документів до історії Сіверщини (XVII-XVIII ст.) (частина 22)

У черговому випуску ми продовжуємо вводити до наукового обігу документацію, яка стосується Сіверщини (про наші пошуки в архівосховищах і необхідність публікації документів з історії Сіверщини вже говорили в попередніх частинах цієї статті). Відзначимо, що ці публікації склали основу перших трьох томів нашого збірника «Сіверщина гетьманських часів», які вже побачили світ¹, і т. 4, який готуємо до друку.

Усього в цій частині статті наводимо тексти 51 документа, у т. ч. 21 XVII ст., 30 XVIII ст., а один у формі регесту (додатки № 2). Усі наведені джерела зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. B.I. Вернадського) (далі IP НБУВ).

Серед документів цієї добірки необхідно знову виділити ті, що доповнюють «Український Дипломатарій XVT-XVin ст.», тобто універсали й листи гетьманів, полковників, узагалі старшини. Найперше тут представлені документи гетьманів I. Мазепи (1), I. Скоропадського (3), Д. Апостола (1), полковників київського К. Солонини (1), стародубського Т. Олексійовича (1), чернігівських Я. Лизогуба (3) і В. Дуніна-Борковського (2), сумського Кондратьєва (1), охочекомонного полковника I. Новицького (1), генерального судді

С. Прокоповича (1), стародубського полкового судді Самійла!вановича (Колничого) (1), ряду чернігівських архієпископів: Лазаря Барановича (1),!ларіона Рогалевського (3), Антонія Черновського (1). Не менш авторитетно виглядає список адресатів або тих, кому скеровували скарги (гетьмани I. Скоропадський, Д. Апостол та ін.).

Першою за хронологією є купча 1654 р. козака Яська Охрімовича. Вона має беззаперечну цінність, оскільки документів часів Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. збереглося дуже мало. Цей козак жив у Ніжині, а продавав свій будинок у Кременчуці. У документі не зовсім зрозуміло пишуть, що цей дім був придбаний ним у Кременчуці «з росказаня господаря нашего, его млст пна гетмана, по розных містах». Виходить, що сам Б. Хмельницький наказував козаку вчинити цю купівлю, але неясно, чому вказується здійснити це «по розных містах». Можливо, з наказу гетьмана Охрімович придбав будинок ще в якомусь місті? I чому взагалі гетьман опікувався майновим станом цього козака? На це поки що немає відповіді. Ця купча дозволяє продовжити каденцію кременчуцького сотника Богдана Лавриненка, оскільки досі вважалося, що він обіймав цю посаду лише в 1652 р. Сіверщина гетьманських часів. Київ, 2019. Т. 1; 2020. Т. 2 (упорядники: Мицик Ю., Тарасенко I.). Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Київ, 2005. Ч. 1. С. 252. З документу випливає, що уряд місцевого сотенного писаря посідав Микола Пинчук, ім'я якого у джерелах згадується вперше. Цінність цього факту полягає ще й у тому, що на сьогодні імена кременчуцьких сотенних писарів відомі лише з XVIII ст. Не менш цікавим є документ № 8 випис 1687 р. з ніжинських городових книг. Тут міститься ухвала щодо стягнення боргу з мешканців Ніжина Дмитра Миколайовича та Костянтина Криштофоровича (на той час уже покійних) на користь стольника Павла Скрабина, який був воєводою московського гарнізону в Ніжині. У цьому документі уточнюються також прізвища й каденції осавулів Ніжинського полку: не Непада, а Ненада, не Толочко, а Толок, зокрема, каденція останнього тривала не лише в 1688, а й у 1685 р. Також уточнюється каденція писаря Ніжинського полку Йосипа Завадського, яку досі визначали 1682 і 1684--1686 рр., городового отамана Леонтія Марковича, яку визначали 1682-1684 рр. На рік можна продовжити каденцію й ніжинського полкового судді Марка Борсука, початок якої досі визначали 1688 р. До того ж довідуємося, що М. Борсук мав дочку Марію, яка в першому шлюбі була за Кристофоровичем. Урешті мінімум на рік можна продовжити каденцію полкового обозного Матвія Шендюха, яку визначали 1685 і 1694-1695 рр. У купчій 1685 р., яка міститься у виписі з глухівських міських книг (№ 3), названа міська верхівка Глухова. Тут дещо уточнюється каденція отамана Сави Яковлевича, яку досі завершували груднем 1684 р. Інший суддя (генеральний!) Сава Прокопович написав у 1691 р. лист до кролевецького сотника Івана Маковського, у якому відповідав на послання зі скаргою на якусь Захарчиху, що мала претезії на землі сотника й хотіла частину його селян «в подданство себі... привернути» (№ 15). Під цією Захарчихою слід розуміти, очевидно, вдову військового товариша, жителя Коропа Захара Голуба (Голубенка), брата генерального бунчужного Костянтина Голуба.

1675 роком датовано універсал чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського (№ 2). Оскільки в Березенській і Столенській сотнях міщани зазнали збитків внаслідок подорожі гетьмана І. Самойловича з Батурина до Чернігова й назад (через Сосницю, Мену й Березну), то полковник наказував частину повинностей покласти на інших мешканців полку. Інший лист В. Дуніна-Борковського (№ 5) є по суті вступом до донесення його племінника розвідника Яхимовича (Якимовича) до гетьмана І. Самойловича. Із цього листа довідуємося, що Яхимович був сином його брата Григорія, чернігівського війта протягом 60-70-х рр. XVH ст., і був посланий до Варшави, щоб дізнатися про рішенння сейму Речі Посполитої 1685 р. До листа прилягає і донесення самого Яхимовича. Слід сказати, що тоді І. Самойлович дуже цікавився зовнішньополітичним курсом Речі Посполитої, оскільки йшли переговори про укладення «Вічного миру», й дуже важливим було переконатися, що остання дійсно налаштована укласти мир із Московською державою, під владою якої перебувала Лівобічна Гетьманщина. Трохи пізніше, у вересні 1685 р., до Сілезії (Шленська) було відправлено купця-агента, глухівського жителя Якова Дем'яновича. Після повернення до Батурина він склав звіт про свою місію (№ 6), доповів усе важливе чуте й бачене про події в Європі, особливо про перебіг війни з Османською імперією, а також привіз тогочасні газети (авізи, «летючі листки», куранти). Відзначимо, що Дем'янович жив у Сілезії чотири тижні й щоденно розмовляв із німцями (знав німецьку мову) звідки брав потрібну інформацію. Традиції розвідки продовжували жити в Гетьманщині й пізніше, про що свідчить «доношение» 1767 р. ніжинського грека Леона графу П. Рум'янцеву (№ 36). У 1706 р. Леон переїхав із Греції до Ніжина, де вивчився «российского язика и часть божественного писания» й став виконувати розвідницькі функції в Османській імперії та Швеції, а в 1710 р. потрапив у шведський полон. Тут він тяжко хворів, а після звільнення жив у Петербурзі. Завдяки клопотанню канцлера Г. Головніна йому дозволили осісти в Ніжині, де він одружився. Хоча він мав заступництво гетьманів І. Скоропадського, Д. Апостола й К. Розумовського Відповідні указ князя О. Шаховського і універсал К. Розумовського зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського (далі - ІР НбУв). Ф. і. Спр. 55569 та 55541., але фортуна відвернулася від нього. Леон овдовів, дочка тяжко хворіла («рукою и ногою правими не владіет»), у чому він звинувачував недоброзичливців, дуже збіднів... Через це він звертався до П. Рум'янцева правителя Малоросійської колегії за допомогою.

Усе ж найбільшу цінність мають листи І. Мазепи або написані до нього універсали полковників. Спершу вкажемо на оборонний універсал 1698 р. м. Березна самого гетьмана, вміщений у додатку № 5. Тут згадують ім'я копіїста невідомого писаря Березенської сотні Івана Рудановського. Далі йдуть листи, адресовані гетьману. Першим із них є послання охочокомонного полковника І. Новицького 1688 р. (№ 12). У ньому повідомлялося про тривожні вісті щодо можливого нападу ординців на Лівобережжя. Цю відомість І. Новицький послав і в Охтирку. Дуже важливою є інформація, отримана від втікача з кримської неволі: з наказу хана там відбувався перепис невільників, і їх виявилося 107 тис. Якщо в середині XVH ст. кількість українських невільників у Криму визначали як 600 тис. (більш ніж ймовірно, що ця цифра перебільшена), то тепер вона змаліла в 6 разів, що було наслідком ослаблення військового потенціалу Кримського хаства. У листі 1688 р. (№ 14) київський полковник К. Солонина теж пересилав відомості про ординців І. Мазепі. Цю кореспонденцію гетьмана доповнюють листи полтавського (Ф. Жученко) та гадяцького (Гаврила Матвієнка) наказних полковників і кошового отамана Григорія Сагайдачного, а також царська грамота, якою повідомляли про обрання І. Мазепи гетьманом. Ці останні вміщені в додатках. Відомість про дії орди біля р. Коломак передає листом 1688 р. з Лебедина сумський полковник Андрій Кондратьєв, син засновника Сум (№ 11). Скарга 1719 р. (№ 22) стосується ще догетьманського періоду Мазепи. У ній бахмацький сотник Семен Боровський писав про конфлікт через землю біля Малого Самбора з самбірцями, який тягнувся ще «за... Самойловича». Тоді мати С. Боровського судилася «з Мазепихою, тогда асаулкою енералною будучою,... о тую сіножат, же стадом було мазепинским вибито и по наказам правном, Мазепиха на своїх сіножатех взаміну трави косити давала». Не менш цікава «Премемория» Генеральної військової канцелярії (№ 24), яка була складена в січні 1724 р. і відправлена в Малоросійську колегію. У ній вказувалися маєтності, які були конфісковані в мазепинців і передані І. Скоропадським новим власникам. Останні ж були вірнопідданими царя й серед них бачимо таких одіозних діячів, як Нос, котрий провів московських карателів на Січ і є причетним до її знищення.

Серед документів полковників тут найбільше представлені ті, які були створені чернігівським полковником Я. Лизогубом (№ 9, 10, 13). Усі вони стосувалися матеріальної підтримки містечка Березна, яке зазнало збитків внаслідок «наїздів», тобто пересування військ під час Кримських походів. Вони добре доповнюють опублікований раніше універсал Я. Лизогуба, яким полковник надавав Березній млин Універсали Івана Мазепи (1687-1709). Київ-Львів, 2002. Ч. ІІ. Додатки ІІ. № 122.. Відзначимо, що в одному з наведених нами універсалі згадують села Тури (Тур'я) й Чепелівка (Чепелів), що розташовані в суч. Сновському р-ні. В іншому згадують села Локнисте, Гусавку й Горицю (суч. Менського р-ну). Стародубський полковий суддя Самійло Іванович (Колничий) за дорученням гетьманича, стародубського полковника Якова Самойловича, розглядав у 1686 р. конфлікт за землю між громадами сіл Івантенок і Задубеня Бакланської сотні (нині у Почепському р-ні Брянської обл.) (№ 7). Документ дає змогу збільшити час каденції Колничого на цій посаді, бо раніше її визначали 1671 і 1679-1694 рр. Мешканці сіл надали універсал Івана Плотника, стародубського полковника в 1664-1665 рр., що проливає світло на долю сіл в часи Руїни та на історичну топоніміку краю. Документи № 15а і 15б це листи 1688 р. дружини колишнього стародубського полковника (у 1668-1672 і 16731676 рр.) Петра Рославця Ганни. Вона клопоталася за свого заарештованого чоловіка й за худобу, яку конфіскував чернігівський полковник Леонтій Полуботок (батько наказного гетьмана), перед переяславським полковником Райчею й полковником московського війська Андрієм Гамонтом. Однак це не допомогло, оскільки донос на нього був написаний самим гетьманом І. Самойловичем 6.08. (27.07.) 1676 р., у якому Петра Рославця було звинувачено в тому, що «подобно намовившися з неприятелскими сторонами», хотів вчинити замішання в Стародубському полку. Насправді ж П. Рославець був ще більше промосковський, ніж І. Самойлович, але доносу саме останнього було надано в Москві більшої ваги ІР НБУВ. Ф. ІІ. Спр. 18373.. Закінчуємо документи ХУІІ ст. універсалом 1685 р. (№ 4) чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який тоді був місцеблюстителем Київської митрополії. Цей документ називаємо універсалом по-перше тому, що вище духовенство XVH ст. саме так називало їх, а по-друге, за своєю структурою він найбільше подібний до універсалу. Написаний він був за наказом московського патріарха Йоакима, й у ньому українське духовенство закликали взяти участь у Соборі, щоб обрати нового київського митрополита (ним став Гедеон Четвертинський). Цікаво, що сам Лазар Баранович не приїхав на Собор. Таким чином завершуємо цю частину статті й переходимо до іншої, яка стосується документів ХУЛІ ст.

Спочатку вкажемо на два універсали гетьмана І. Скоропадського (№ 16, 17). Першим, за 1708 р., стверджувалися грамоти на маєтності Дем'яна Маковського, надані йому на підставі грамоти Петра І й універсалу І. Мазепи Універсали Івана Мазепи (1687-1709)... № 45; Ч. І. № 490.. Другим, виданим у 1711 р., давався дозвіл військовому канцеляристу Івану Ханевському на побудову млина на р. Стрижень (№ 17). З Ханевськими Явдохою та її сином Іваном пов'язані ще два документи: заповіт згаданих осіб (№ 19) і реєстр речей (№ 20), у присвоєнні яких звинувачували «Покотилиху» (чи не родичка бахмацького сотника у 1709-1710, 1716-1722 рр. Семена Боровського?). Пізніше, у 1716 р., видано ще один гетьманський універсал (№ 21). Він стверджував права ніжинського цеху музик. Цехмістр Сава Михайлович надав тоді відповідний універсал попередника І. Скоропадського гетьмана Б. Хмельницького. Це був універсал 1652 р., який дали цехмістру Грицьку Ілляшенку-Макущенку Універсали Богдана Хмельницького. Київ, 1998. № 63.. Ще один універсал видав у 1728 р. гетьман Д. Апостол. Ним підтвержувався оборонний універсал І. Скоропадського, виданий Костянтину Костенецькому (№ 27). Далі йдуть документи старшини нижчого рангу сотників. Це лист 1722 р. (№ 23) кролевецького наказного сотника Семена Григоровича до Маковської. За всіма ознаками це була удова кролевецького сотника Івана Маковського (у чернецтві Іларіона) Агафія Харитонівна (Жуковська), яка померла до 1729 р. Модзалевський В. Малороссийский родословник. Киев, 1912. Т. 3. С. 291-292. Про це говорить і скарга 1724 р. Григорія Голуба внука Захара (№ 25), у якій безпосередньо вказується на конфлікт за землю, якою «покойний пн Иван Маковский завладел неслушне». Інша скарга 1728 р. (№ 26) була адресована Степаном Бишовченком гетьману Д. Апостолу. Бишовченко скаржився на бунчукового товариша Івана Себестіяновича, сина Андрія, писаря полкового прилуцького. Цей Іван хотів насильством обернути скаржника з козаків у свого підданого. Слід сказати, що ця історія зафіксована у великій кількості архіних документів, і лише після їх вивчення можна буде сказати, чим вона завершилася.

Далі йдуть документи, пов'язані з сіверським духовенством, зокрема, що стосуються території Стародубського полку. Першим з них, не рахуючи універсалу Лазаря Барановича, є договір 1711 р. між священиком і громадою щодо цін на церковні треби (№ 18). Громада складалася з жителів сіл Кустичі й Чорнижовці Стародубського полку. Перш за все, це укази й листи чернігівського й новгород-сіверського архієпископа (у 1735-1738 рр.) Іларіона Рогалевського, які були адресовані стародубському протопопу Григорію Подлузькому (про нього, на жаль, немає ніяких даних) і стосувалися тих само сіл. Колишній писар Стародубського полку Григорій Скорупа збудував своїм коштом приділ при СвятоМикільському храмі на честь св. Кузьми й Дем'яна та Миколи-угодника в с. Кустичах, і архієпископ благословляв його освячення (№ 28). Наступним указом 1737 р. (№ 29) він благословляв перехід громади села Покословля в парафію с. Кустичі (як ближчого територіально, ніж с. Яцкововичі (суч. Стародубського р-ну), до парафії якого вони належали). Наступного дня архієпископ написав листа до Г. Скорупи (№ 30), у якому дякував йому за надіслану олію і сповіщав, що отримав послання про покослівську парафію через ігумена Каменського монастиря Іраклія Комаровського (майбутнього чернігівського архієпископа), надіслання свого указу, в якому він повідомляв про отримання від Г. Скорупи вищезгаданого послання з Сосниці 13 березня й видання архієпископом відповідного указу («універсалу»). У 1741 р. новий чернігівський митрополит Антоній Черновський видав указ стародубському протопопу Григорію Подлузькому, яким відміняв указ щодо сіл Яцкович і Покославля чернігівського архієпископа Никодима Сребницького (архієпископ у 1738-1740 рр.), а підтверджував указ Іларіона Рогалевського (№ 32).

У 1743 р. до Г. Скорупи звернувся листом новий чернігівський і новгород-сіверський архієпископ Амвросій Дубневич (№ 33). У посланні йшлося про той же перехід с. Покословля і про передавання трирічної платні священику села Яцковичі Василю Лосицькому. У листі 1769 р. (№ 36) чернігівського і новгород-сіверського архієпископа (у 17611770 рр.) Кирила Лящевицького до обозного Стародубського полку Павла Скорупи йшлося про призначення на парафію в Кустині священика Іоанна Шарипи, який вийшов «з заграницы», тобто з Речі Посполитої, вірогідно з Правобережної України. Представлена в статті й інша документація духовенства, а саме листи щодо тих же сіл Стародубського полку. Насамперед у них мова йшла про дошку на престол храму в с. Кустичах, яку виготовили коштом роду Сулим. Тут згадується одна досить загадкова справа, оскільки наводяться листи новгород-сіверського єпископа Іларіона і адресовані йому (№ 38, 39, 40). Однак у цей час (1781 р.) чернігівським і новгород-сіверським архієпископом був Феофіл Ігнатович (1770-1781 рр.), а ім'я Іларіон носив у XVffl ст. лише Рогалевський, правління якого єпархією припадає на 1735-1738 рр. Хоча листи збереглися в копіях, однак не може бути, щоб копіїст помилився на 50 років у датуванні, оскільки згадувана покійна дружина генерал-майора Якима Сулими Марія Павлівна (урождена Скорупа) померла 23 (12).04.1783 р. і була похована в с. Кустичах. А о. Христофор Сулима потім став архімандритом Гамаліївського монастиря, пізніше єпископом. Помер він у 1813 р., обіймаючи посаду харківського єпископа. Можливо, помилково написане ім'я єпископа Іларіона? Поки що на це питання немає відповіді. Ще в документах 1781 р. (№ 31, 42), викликаних скаргою згадуваної Марії Сулими й кустинського священика Павла, ішлося про незаконне втручання в чужу парафію священиків села Осколкова, батька й сина Шапулинських. У двох останніх документах (№ 44, 45) ішлося про взаємний перехід до парафій у Кустичах та Рюхові в 1798 р. священиків Павла Чернявського й Василя Ждановського. Із відповідним клопотанням звертався до архієпископа чернігівського й новгород-сіверського Віктора Садковського (правив єпархією протягом 1796-1803 рр.) Андрій Миклашевський і отримав позитивну резолюцію. Деталі переміни парафій пояснювали в ордері стародубського благочинного протоієрея Василя Вуяхевича священику Павлу Чернявському. Вірогідно такий же ордер отримав і о. Василь Ждановский. Зазначимо, що Миклашевський це очевидно Андрій Павлович (1758 після 1803 р.), який був на схилі віку підкоморієм Стародубського повіту. Хоча, що менш вірогідно, ним був Андрій Михайлович (17571819).

Дуже цікавою є справа № 35, у якій містяться документи про виготовлення в 17641765 рр. клейнодів Чернігівського полку («литавр» (барабана), прапора тощо). Подаємо найважливіші документи і резолюції до них. Тут стають відомими імена виконавців замовлення полкової канцелярії, розцінки за працю й видатки на матеріал. Згадується ім'я городового отамана Лопатіна. Це насправді Петро Лопата, каденція якого досі обмежувалася 1759-1761 рр. Між тим, вказаний документ дозволяє її продовжити як мінімум до 1766 р., а можливо й до 1768 р., коли отаманувати став Михайло Доморка. У цій справі кожній сторінці присвоєно власний номер, тому ми подаємо її як цілісну справу, але вказуємо архівну легенду кожного аркуша.

Представлені в цій статті й три купчі другої половини XVIII ст. відповідно 1760 (№ 34), 1777 (№ 37) і 1787 рр. (№ 43). У перших двох мова йшла про продаж греблі та гаю Іваном і Горпиною Сидоренками з с. Гурбинці (село суч. Прилуцького р-ну), у другій про продаж городу козаком Григорієм Шуликом з с. Литовська Стародубського повіту Новгород-Сіверського намісництва.

Насамкінець зазначимо, що тексти документів подаємо за правилами, укладеними Я. Дзирою Літопис Самовидця. Київ, 1971. С. 39-42., про які ми писали в попередніх частинах статті. Автографи в документах підкреслені нами, а слова, які не вдалося прочитати знаком (...)*. Квадратними дужками позначені пропуски в тексті через якісь дефекти (обірвана частина тексту тощо) або відновлені по смислу слова. Датування, подане кириличними літерами, переводимо арабськими цифрами. Сподіваємось, ці джерела будуть цікавими й краєзнавцям, оскільки проливають додаткове світло на історію населених пунктів Сіверщини, на соціально-економічну, церковну й культурну історію краю.

№ 1

чернігівський ділова документація

(ІР НБУВ. Ф. ІІ. Спр. 20545. Оригінал завірений підписом писаря і печаткою. Запис: «Зезнане дому вечистого продажы от пна Яска з Ніжина Юрю Мойсеенку вічне»).

№ 2

Вам, всім войтум сілким, до міста Березного належним, а особливе вуйтови стулненскому зо всими посполитими людми в помененной сотні Стулнинской жиючими, доброго здоровя спрявши, до відомости доношу:

Под час бытности сеей велможного его млсти пна гетмана, добродія великого, в Чернигови и простуючого дорогу през ваши Березное, Мену и Сосницу з Батурина до Чернігова и назад тим же трактом в Батурин, войти міские на приняте так самого велможного его млсти пана гетмана, яко теж и инших началних людей, вшелякими лютаминами видаючи, много втратилися. Теди (...)* таковую втрату их вспираючи, счоби одни мещане сами на так великом видатку одни не шкодовали, заславше вас сим моим писанем, сурово приказуем абисте не пречачи ни в чом вуйтови березинскому и помочними будучи, належное, що на которого вуйта принадлежати будет, видал конечне. И повторе вам о том пилно и пилно приказавши, полецаю Гду Бгу.

З Чернигова февраля 3 д. року 1675.

В подлинном тако:

Вам зичливий приятель звышменованний полковник, рукою».

На уряді нашом міском перед нами, Василием Федоровичем, сотником Войска их царского пресвітлого величества Запорозкого глуховским, Савою Яковлевичом, атаманом городовым, Алексіем Михайловичом Туранским, писарем, Герасимом Тимофіевичом, войтом, Демяном Ивановичем и Яремою Михайловичем, бурмистрами, и многих зацных, так з товариства войскового, яко и мещан при нижевыраженной продаже и купли немало людей было персоналітеж (!) постановившися перед нами урожоная Орина Емельяновна, по мужу прозиваемая Малашиха, козачка и обывателка глуховская, сознавала нам явно, ясно и доброволне в таковые слова, иж, мовит, продала греблю, през власную працу нашу уфундованную, лежачую на реці Уску и млын построенный, к тому ж млину и займище внизу, гуту зо всіми належитостями, сіножати и всі угодия, якие небожчик муж мой уживал и владіл, то так и спродала им, славетне урожоному его милости Михаилу Миклашевскому, асаулі Войска царского пресвілого величества Запорозкого енералному, за сумму певную личбы полской монеты доброй золотых пятьсот. Которую то сумму всю сполна руками моими отобравши, в моц, в поссесию и вічное владіние всі тые вышреченные угодиа самому ему, пану Миклашевскому, малжонце и потомком их вручаю, же аж як хотя волно тими добрами на свой пожиток оборочати, диспоновать теперь и на потомные часы. А я юж, вышречення Орина Малашиха, потомкове мои, приятелі близкие и далекие и ніхто инший, в тот проданный от мене млын, в займище, в гуту, сіножати и во всякие угодиа не повинен жадною мірою интересоватись и найменшое быти перешкодою, вічисте права своего вырекаюся под обвленым варунком правным тисячу золотих. Которая то продажа и купля вчинилася при звышписанных урядовых особах, при которых и сей вікуистый запис, яко стороні потребуючой его милости пану Миклашевскому актикован до книг міских глуховских. З которых кстрактом вынятый и поданный при звыклой печати урядовой з подписом руки писарской.

Діялося в Глухові року и дня звышписанного.

Алексій Михайлович Туранский, писар сотни Глуховской, рукою власною».

№ 4

Ясне в Богу превелебным отцем архимандритом, превелебным в Богу господином отцем игуменом, пречестным отцем протопопом и всему духовному чину, так до катедры митрополией Киевской, яко и до нашой Черніговской архиепископии, належачем Церкви святой восточной и нашего смирения возлюбленным сыном, благословение наше архиерейское при залеценю всегдаших молитов препославши, ознаймуем, иж православные монархи наши, их царское пресвітлое величество, маючи государское свое попечение о посполитом добру державы своея Малой той (?) Росии, з высокого своего монаршого маестату, а за поважным совітом и архипастирским благословением святійшого Иоакима, патриархи московского и всея России, выдали свои государские указы, абы для совершеннійшого діла всяких духовных в Малой России исправление метрополита на славном здавна престолі киевском был посаженный; яковому указу их царского пресвітлого величества и особливе потреб Церкви малороссийской, през час немалый без такового своего пастыра вдовствуючой, чинячи досить, за знесеньем ся с велможним его милостю паном гетманом Войск их царского пресвітлого величества Запорозским, посылаем во всю нашу малороссийскую епархию тые універсальї, пастырско жадаючи и приказуючы, абы каждый з началнійших духовных персон, яко до Киевской метрополии, так и до нашей архиерейской, належачых катедры, скоро за освідченем тых універсалов до Киева на святых апостол Петра и Павла день, якою помощию Божиею елекция на метрополиту зачатися міется, поспішати хотячи прислугу тую, Церкви Божией и отчизні малоросссийской учиненную, архиерейским нашим и пастырским благословением завдячати облікгуем.

Писан под час бытности нашой в Ушні июня 15 дня року 1685.

Рукою власною».

№ 5

Посыланый от мене з умыслу за відомом и росказанем велможности вашей в Полские край, небожчика бувшого тутейшого войта сина... Якимович, замешкавши там немало для продолженя сейму, и хоч на малый час бувши з братанком моим у Варшаві под час сейму, повернув тепер. Которого ораз до велможности вашое посылаю, абы тим обширній оповіл устне и подобну о всем, чого бы відом был, роспитан, а щоколвек и на карті выписал братанок мой власною рукою, тут ж до вычитаня велможности вашой отсылаю; и що наменает, абы для далших відомостей и далшом тамошном повоженю и до яких скутков замысли их лядские будут привожены як всі на одно міется скупятся войска, хоч сего ж знову присылати Якимовича. То высокой увазі и волі велможности вашое подаючи, себе затим милостивой рейментарской полецаю ласці.

З Чернігова 17 июня 1685.

Велможности вашой, мо его велце милостивого пана и добродія, счирозычливый и уніжоньїй слуга Василий Борковский, полковник Войска их царского пресвітлого величества Запорозъкого черніговский».

№ 6

реляция Якова Демьяновича, обывателя глуховского, который з умыслу по указу ясневелможного его милости пана гетмана посылан был в немецкие краи, меновите Шлионск, для засягненя відомостей, як война турецкая з цесаром христанским отправуючаяся, скончится и иншого тамошнего повоженя, з Батурина выехал в числах 27 сентября року 1685.

Который міл свой тракт полскими краями на Чорнобили, на Заславле, на Остров, на Дубно, на Замосце, на Вислицу и иншие городы аж до Шлионска.

Там в самом Шлионску мешкал чтири недели, где так з щоденной устной з немцами розмовы, яко и приходячих уставичне до того мыста курантов, такие засяг відомости.

Над войсками всіми цесарскими, которого якобы міло быти шестдесят тисячей, были тые особы найвышшими енералами: ксионже ліотарунский, ксионже баварский и ксионже линебурский.

Тые енералы з войсками своими рушивши з-под Відня прошлого літа, пошли просто под Новые Замки, в котором то городі было президиум турецкое. И оный облегши, моцно добували и килконадцеть штурмов в добуваню оной фортецы з ущербком своих людей стратили. Почувши теды о том облеженю сераскир-паша, который неподалеце от того містца з килкодесятма тисячами войска турецкого зоставал, рушил просто туда к Новым Замкам.

Шмцы зась, взявши певную відомость о его к собі поході и не чекаючи войск турецких до себе под Новые Замки приходу, ксионже лиотаронский в сороку тисячей войска просто рушил против сераскер-паши, а двадцеть тисячей под фортецею зоставали. Поткалися теды з собою обое войска, турецкое и немецкое, под містом Кграном и моцную учинили битву. В которой через цілий день триваючи, турецкое войско пляцу уступило и мусило тыл подати, а то для того, иж войско цесарское піхот и армат много з собою міло.

Турецкое зась войско, не міючи на отпор так великому огневи взаемне піхот янчарских, мусило от того містца, битва точилася, о килко миль назад уступити, утративши килко штук армат неболших. А кгды тая битва отправовалася там под Новыми Замками, зостаючие над войсками німецкими енералы штурмы моцные до города учинили и добывали оной фортецы, всю зруйновали и людей выстинали.

Завзявшы теды сераскер-паша певную через языков відомость, иж город оный вже пропал, пошол ночью навтеки, попаливши за собою всі на переправах мосты. Ксионже зась лиотаронский з другими енералами всі околичные містечка и села, около того города Новых Замков будучие, огнем и мечем сплюндровавши, повернул в венгерскую землю, где Текель пановал, През которую з войсками своими тягнучи, одны міста через штурмы подоставал, а другие и сами поподдавалися. Именно город Прешу, Кошицы, Токай и тые людми свсоими осадивши, назад ку домови з войсками пошол.

Войска жадные лядские сего року цесарови христианскому на войні не помагали, бо их цесарь христианский и сам не потребовал: першая для их збродень великих, иж ходячи на помочь, болшие в его панстві чинять руины; другая, же в военном ділі всю на себе оборочают славу, яко показалося з Віденской викторией, кгды король полский всю собі приписал отвагу, всему світу тое оголосивши, иж его щекгулным розумом и отвагою тое щасливе военное отправилося діло, называючи себе оборонителем всего христианства.

О венетах повідает, же также сего літа, маючи на морі з турками войну, многие фортецы от турков побрали в королевствы Морейском.

З таких теды викторий, которых нигде болш не было, так німцьі, яко и ляхи, чинячи по городах триумфы, всюда в своем панстві з армат стреляли.

А поворочаючи назад сюда из Шлионска, помененный Яков тыи відомосте завзял в Полще. Иж гетман коронный короля не хочет слухати, до чого и иншых многих сенаторов мает собі прихилных, же королеви неприязными зостают. Войско лядское коронное мыслит о звязку для того, же через тые килка літ по всі експедиции з турчином военные, так от челяди, яко и от коней отпало не без великого ущербку и самих себе.

О королю полском повідает, иж сего літа особу одну з близких своих людей посылал до Франции, будто стараючися о тое, жебы сына своего старшого з покревною якоюсь короля французкого в стан малженский могл злучити, хотячи през тое сватство в подуфалою з королем французским упеститися приязнь, а потом чогось скритого и хитрого доказоватись.

Тот же Яков, едучи през Волынь и Полесье, где недобойки того гултяйства, которіе именем козацким называются, міют свою станцию, чул не тилко от старшины, але и от меншого товариства, же гетман коронный Яблоновский, при пожекгнаню и подякованю за их вірную службу, зпохочаючи (!) их и до далшой военной працы, то есть на пришлый рок, в котором, мовил, же мает быти потужнійшая турецкая война нежли сего літа была (называючи тилко сюю игрищем), кгдыж, мовит, маем певные перестороги, иж сам цесарь турецкий на пришлое літо до нас в гості зо всіми своими поганскими потугами готуется.

Освідчил им всім тое, иж донское войско послов своих з писмами своими до короля прислало, з тым декляруючися, иж на пришлое літо допомагати им войны турецкой посполу з калмыками прибути мают, а для ліпшой вірьі и самых послов донских оным там же презентовал.

Также и о Реши Німецкой повідал, же з великим приготовлением на пришлый рок на турецкую войну прибіраются. Кгдыж и сам он своими очима бачил, же безпрестанно нового жолніра затягают и великую плату дают».

№ 7

«Року 1686 мсця септеврия 13 числа.

№ 8

Року тисяча шестсот осмъдесят семого місяця октоврия двадцят девятого дня.

По монаршой их царского пресвітлого величества грамоті, а за поважным ясневелможного его мл. пана Иоанна Мазепы, гетмана Войск их же цар. пресвітлого величества Запорозких, листовным указом, перед нами: Стефаном Петровичом Забілою, полковником ніжинским, Войск их же царского величества Запорозких, Иоаном Быховцем, от ясневелможного боку рейментарского зосланным, Матвіем Шендюхом, обозным, Аввакумом Тарасовичом [Ненадою], Гаврилом Толоком, асаулами полковими, Феодором Григориевичом, Иоанном Кониским, Кондратом Ивановичом, Михайлом Максимовичом,бурмистрами маистрату ніжинского, и иншими райцами, лавниками. на справах міских засідаючими, приточилася справа их царского пресвітлого величества столника его мл. Павла Михайловича Скрабина, которая справа взяла свой початок так: в року тысяча шестсот осмъдесятом его мл. Павел Михайлович, будучи воеводою в замку ніжинском, дал позычоным способом з казны государской Димитрию Николаевичу, жителю ніжинскому, триста рублей чехами, а Костантию Криштофорову, да Криштофору и Пантелію Дмитровым, также з государской казны позичил триста и осмъдесят рублей и Михайло Маляр того ж часу в царскую казну пять рублей зостал винен. За которые долги по монаршом повелінии при особах урядовых, именно при п. Есифу Завацкому, писареви полковому, Леонтию Марковичу на тот час бывшому атаманови городовому, Радиону Верхолабу, товаришу войсковому, так теж при п. Феодору Григориевичу и при п. Иоанну Конискому, бурмистрах, в року близко прошлом 1686 оных должников всі добра лежачие им рухомые, яким колвек именем названые, так в місті Ніжині, яко в фолварках, в селах и де колвек знайдуючиеся, зрестровано и ощацовано, по котором шацунку аж до сего часу все иміние мененных должников в арешті зоставало. Теперешнего зас часу его мл. Павел Михайлович Скрабин презентовал нам мененных должников обликги, ускаржался на них и просил з них от нас справедливости. Позваные теды должники, так до обликгов своих, яко и до долгов в них описаных устне, явне и доброволне призналися.

Прето мы, суд ньінішний, монаршой их царского величества грамоті повинное отдаючи послушание и ясневелможной его мл. гетманскому повинуючися указу, Димитрия Миколаевича и Костантия Криштофорова, а вмісто Криштофора и Пантілія, небожчиков, рожоных небожчиковских Зофіру сестру и Костантия брата, так конечным прикрилисмо декретом, иж поки должной сумы его мл. Павлу Михайловичу не отдадут, поты волнымы не могут быти з вязеня. По таковом наказаню нашом Димитрий Миколаевич его мл. Павлу Михайловичу дал готовых грошей двісті рублей, а о третее сто рублей упросил собі фришту. И Малярка Михайлиха ввесь дом свой за небожчика мужа своего отдала и намні его мл. Павлу Михайловичу не зостала винна. Костантий зас Криштофоров и Зофира малжонки, и Костантий Дмитрович, брат Зофирин, не міючи готовою сумою за себе и за Криштофора и Пантелія, небожчиков, заплатити, иміние свое за долг шацунком его мл. Павлу Михайловичу вічне сознали и вручили. Которое их иміние так спецификуется: двор свой власный з трома світлицами и з трома пекарнями шацунком за двісті двадцят и два рублі попустили, огороды два, еден з[а] Киевскою баштою, а другий за новым містом фолварок в Малой Кошелювці з нивами, з сіножатми и з товаром рогатым, за сорок и сім рублей, а бровар за Киевскою баштою за сто рублей, которого иміния шацунок чинит сумою триста шістдесят и девять рублей. Що все менованные должники во вічную посессию подавши его мл. Павлу Михайловичу, еще его мл. зостали винны одинадцят рублеей до ласкавого термину. До вышмененного шацунку были зосланые з замку Ніжинского пятидесятники: Гаврило Петрович, Саливон Марков и Кузма Моисіев, был и десятник Семен Логвинов. В том выплаченю долгу, в сумі имінием през шацунок отданой, а не сверх ей, пан Марко Борсук, судя полку Ніжинского, попустил пляц свой власный под будинком небожчика Криштофора, зятя своего, лежачий, которому ціна стошістадесят золотых, а сее он учинил респектом ласкавым дочки своей Марии, по першом мужу Криштофоровой, а тепер Горкгиевой, чого может пан Борсук часу своего правом доходити на Костантину.

Которая то справа, як ся перед нами точила и як ся скончила, так мы, уряд вышменованный, до книг міских ратуша Ніжинского записат казалисмо и есть записана, с которых книг сей выпис при печатех наших его мл. Павлу Михайловичу Скрабину выдан ест часу вышменованного.

Звышменованный полковник ніжинский рука власная.

Ясневелможного его мл. пана гетмана высланий Иван Быховец, рука».

№ 9

Войтови столинскому локниственскому с посполитими людми тяглими спрявши доброго здоровя, до відомости доношу:

Дано мні відати от войта и от міщан березинских о том, же ви для подвод емских и для емщиков на одежу, на страву, на роковую плату з своїх сел помощи ведлуг порахунку не отдаете. За которим непослушенством великое знищение обивателем березинским уростает. Забігаючи тому, жеби впредь лучший порядок межи вами, войтами, бил захован, сей універсал войтови березинскому далем, жалуючи и приказуючи под каранем срогим, абисте за оказанем сего моего універсалу на емщиков, на одежу, на страву, на коня, на харч конскую ведлуг порахунку, чого войт березинский учинет за так розную правді и на теперешний рок потребоват, жеби без всякого спору давали. А ежели бисте еще над тое писание мое березинскому войтови на росход више описаний помочними се не найдовали, такового за поданем знати яко спротивного волі моей сурово карати обіцую.