Литовсько-католицькі князі в Сіверській землі: 1401-1452 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Литовсько-католицькі князі в Сіверській землі: 1401-1452 рр.

Келембет Станіслав Миколайович

кандидат історичних наук, доцент

За весь період входження Сіверської землі до складу Великого князівства Литовського удільні князівства в її межах надавалися лише двом представникам династії Ґедиміновичів, які сповідували католицизм. Швитриґайло Ольґердович у різні періоди свого життя був князем Брянським (1406-1408), Чернігівським (1420-1430) і Го-мельським (1447/48-1452). Його двоюрідний брат, Жиґимонт Кейстутович, володів Гомелем (1398/1401-1432), Стародубом і Брянськом (1408/09-1432). Михайлушко Жиґимонтович лише ненадовго, за допомогою татар, зміг захопити Стародуб та кілька інших міст (1449). У даній роботі досліджуються питання хронології правління зазначених князів на Сіверщині, складу їхніх володінь, а також інші факти біографій Швитриґайла, Жиґимонта й Михайлушка, пов'язані із «сіверськими» періодами їхнього життя.

Ключові слова: Сіверська земля, Велике князівство Литовське (ВКЛ), великий князь Вітовт, король Владислав-Яґайло, Швитриґайло Ольґердович, Жиґимонт Кейстутович, Михайлушко Жиґимонтович.

Kelembet Stanislaw Mykolaiovych - PhD (History), Associate Professor.

LITHUANIAN-CATHOLIC PRINCES IN SIVER LAND: 1401-1452

The article examines the issue of the Lithuanian princes of the Catholic religion, members of the Gedyminovych dynasty, who were the rulers of the specific principalities within the Siver land. In fact, we are talking only about two princes - Shvitrigailo-Boleslaw Olgerdovych, brother of King Wladyslaw II-Yagailo of Poland, and Sigismund Keistutovych, a brother of Grand Duke of Lithuania Vitovt-Alexander. Before them, all the princes of Lithuanian origin, who received possession in the Siver land, were necessarily of Orthodox religion. Obviously, the fact of the «imposition» by Vilnius of the Catholic princes to the Russian-Orthodox region was directly connected with the strengthening of the power of Vitovt, during which the Grand Duchy of Lithuania reached its highest power.

In the biography of Shvitrigailo Olgerdovych there are four periods that are characterized by the presence of one or other possessions in Siver land. 1) From 1406 to 1408 under the rule of Shvitrigaila were Bryansk and Starodub, that is, the northern part of the Siver land. 2) In 1420, a specific principality was created for Shvitrigailo in another, southern part of the Siver land, which included Chernigov, Novgorod-Siversky and Trubchevsk. This princedom existed until 1430, when Shvitrigailo himself occupied the grand prince throne in Vilnius. 3) During the civil war in the Grand Duchy of Lithuania in 1432-1438, when Shvitrigailo was in fact only the «Grand Duke of Russia» (without Lithuania), his power was recognized by the whole of Siver land (with a short break). 4) During the reign of Shvitrigailo in Volhynia, in 1447 (1448?), he received Gomel in the northwestern part of the Siver land, which he obviously owned until his death in 1452.

Sigismund Keistutovych between 1398 and 1401 received Gomel. Then, obviously, soon after 1408, the former possessions of Shvitrigailo - Starodub and Bryansk were transferred to him. The Starodub Principality existed until 1432, when Sigismund himself occupied the grand duke's throne in Vilnius. In 1449, the son of Sigismund, Mikhailushko, with the help of the Tatars captured several Siver cities, including Starodub and Bryansk; however, he was soon expelled from there by King Casimir Yagellon.

Key words: Siver land, Grand Duchy of Lithuania (GDL), Grand Duke Vitovt, King Wladyslaw-Yagailo, Shvitrigailo Olgerdovych, Sigismund Keistutovych, Mikhailushko Si- gismundovych.

Група сіверських князів у складі ВКЛ, означена в заголовку даної роботи, порівняно з іншими династично-релігійними групами (православними князями литовського, руського і навіть татарського походження), була найобмеженішою як кількісно, так і за хронологічним періодом перебування при владі у Сіверській землі. Зате в аристократичній ієрархії ВКЛ, що визначалася династичним походженням, сіверські князі-католики не мали собі рівних у всій державі - вони були першими «принцами крові», а в офіційних документах їхні імена вказувалися відразу після самого литовського господаря (великого князя). Власне кажучи, мова йде всього про двох осіб: Швитриґайла-Болеслава Ольґердовича, брата короля Польського Владислава II-Яґайла, і Жиґимонта Кейстутовича, брата великого князя Литовського Олександра-Вітовта. Тож не дивно, що обидва вони перейшли зі своїх сіверських уділів (відповідно Чернігівського і Стародубського) відразу на великокняжий престол у Вільні.

До Швитриґайла і Жиґимонта Кейстутовича всі князі з литовської династії Ґедиміновичів, які отримували володіння в межах Сіверської землі, обов'язково належали до православного віросповідання (Дмитро Ольґердович Старший, його брати Дмитро-Корибут і Скириґайло-Іван, Федір Любартович). Очевидно, «нав'язування» з Вільни католицьких князів православній Сіверщині, що мало місце в 1-й третині XV ст., було напряму пов'язане з посиленням влади Вітовта (1392 - 1430), за правління якого ВКЛ досягло найвищої за всю свою історію політичної могутності. Пізніше, у 2-й половині XV ст., більша частина Сіверської землі була поетапно передана у володіння руських князів - представників Московської лінії Рюриковичів, змушених емігрувати до ВКЛ. Утім, у цей період серед князів Ґедиміновичів католиків взагалі не було: усі родичі господарів ВКЛ, володіння яких знаходилися виключно на Русі (в т. ч. у Сіверській землі - князів Мстиславських, Київських і Трубецьких), уже давно рутенізувалися й протягом кількох поколінь сповідували православ'я.

Тема даного дослідження аж ніяк не залишилася поза увагою попередніх дослідників. Але біографічні нариси XIX - початку XX ст. (К. Стадніцького з уточненнями Ю. Вольфа, А. Лєвіцького, Б. Барвінського, А. Копистянського) давно застаріли й містять чимало явних помилок. Найдокладніше тема сіверських князівств 1-ї половини XV ст. досліджена у монографії С.-М. Кучиньського (1936 р.); її автор зробив кілька цінних спостережень, але, через досить недбале ставлення до джерел і схильність до недостатньо обґрунтованих висновків, також не уникнув помилок. На деякі з таких вказала у своїй монографії О. Русина (1998 р.); дослідниця розглянула тематику досить критично, але, на жаль, занадто побіжно, не зупиняючись на деталях «сіверського» періоду біографій Швитриґайла та Жиґимонта. Окремі епізоди теми на високому рівні проаналізовані в новітніх публікаціях Р. Беспалова і С. Полєхова. Але узагальнюючої роботи про сіверських князів-католиків, у якій би було враховано та систематизовано максимум відомих свідчень джерел, усе-таки не існує. Така й пропонується увазі читача.

Сіверська земля на початку XV ст.

литовсько католицький князь сіверський

З кінця XIV ст. вся без винятку територія Сіверської землі входила до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Прямі відомості джерел про вказаний регіон, розташований на далекій окраїні держави, відзначаються надзвичайною скупістю. Тому навіть загальну політичну ситуацію на Сіверщині, особливо наприкінці XIV - початку XV ст., ми можемо реконструювати лише зі значним ступенем гіпотетичності.

Після загибелі в серпні 1401 р. Романа Михайловича, князя Брянського й останнього великого князя Чернігівського, намісника ВКЛ у Смоленську, Брянськ і Чернігів перейшли під безпосередню владу великого князя Вітовта. Судячи з того, що нащадки Романа Михайловича в XV ст. засвоїли прізвище князів Осовицьких , їм було залишено тільки деякі володіння на північний захід від Брянська, з центром у містечку Осовик на р. Десні (нині - городище біля однойменного села Рогнєдинського району Брянської обл. РФ) . С.-М. Кучиньський вважав, що після загибелі Романа Михайловича Брянськ отримав Олександр Патрикієвич, князь Стародубський. Але при цьому польський дослідник посилався лише на таке сумнівне джерело, як пізня хроніка Стрийковського (видання 1582 р.). Нібито «Стрийковський (...) подає, що близько 1401 р. правив у Брянську і Стародубі Олександр» . Але на вказаній сторінці у хроніці Стрийковського говориться про зовсім іншого князя - Патрика, сина Кейстута Ґедиміновича: «Патрик мав уділ, Bransko, Zurasz i Stramele; а той провівши великі війни з Хрестоносцями Прусськими, забитий є від Татарів року 1398» . Полишаючи в стороні достовірність цієї звістки (очевидно, вона є вигадкою самого Стрийковського), мова тут іде не про сіверський Брянськ, а містечка у зовсім іншому регіоні ВКЛ - Бранськ і Сараж на Підляшші, недалеко від Бєльська. Не витримує критики й інше припущення Кучиньського - нібито на початку XV ст. князь Олександр Стародубський міг володіти й Черніговом . О. Русина переконливо довела, що в документі, на який посилався Кучиньський, згаданий зовсім інший князь - Олександр Чорторийський (друга половина XV ст.) .

Натомість, цілком вірогідним є припущення Р. Беспалова про те, що Вітовт призначив своїм намісником у Брянську князя Олександра Івановича Нелюба Голь- шанського. Дослідник зазначає, що весною 1406 р., на початку збройного конфлікту Вітовта з Василем Московським, князь Олександр Нелюб, який виїхав на службу до Москви, «явно опинився десь між Вітовтом та Василем I. Тому варто зазначити, що ця родина була пов'язана і з Чернігівщиною. Сестра князя Олександра Нелюба княгиня Уляна була заміжньою за князем Іваном Карачевським. Як відомо, укладення династичних шлюбів князівськими родинами з сусідніх регіонів було поширене. Тому доречно задатися питанням: чи не був князь Олександр Нелюб намісником Вітовта у одному з чернігівських міст? Може бути, після смерті великого князя Романа Михайловича він був намісником у Брянську?». Рід Гольшанських мав литовське походження, але до правлячої династії Ґедиміновичів не належав. Уже перший його відомий представник, князь Ольґимунт, прийняв православ'я з іменем Михайла. Князь Іван Ольґимунтович був близьким соратником і свояком Вітовта, який наприкінці XIV ст. навіть дав йому «держати» Київ . Якщо гіпотеза про намісництво князя Олександра Нелюба у Брянську відповідає реальності, то до його намісницької округи, вірогідно, міг входити й Чернігів, котрий у 1401 р. також належав до володінь Романа Михайловича (сам Вітовт, згадуючи про загибель Романа, титулував його великим князем Чернігівським).

Прусська хроніка т. зв. Посільге серед володінь, наданих королем Яґайлом своєму брату Швитриґайлу після його повернення з Угорщини (1398 р.), останнім називає «Новгород кращий замок (Nawgardin das best hus)». Мова тут, очевидно, може йти лише про Новгород-Сіверський. Але про перебування Швитриґайла на Сіверщині аж до 1406 р. жодних свідчень не збереглося. За нашою думкою, насправді Новгород-Сіверський у 1398 р. був повернутий князю Федору (Федюшку) Любартовичу - двоюрідному брату Швитриґайла, який на початку вказаного року згадується як його «товариш по нещастю» на вигнанні в Угорщині; ще у 1393 р. Яґайло дійсно надав Любартовичу «зємлю до своєй воли на имя Сівєрскую со всі городми». Після 1398 й до 1405 р. Федюшко Любартович у джерелах не згадується, але навряд чи в цей час він - двоюрідний брат Яґайла та Вітовта, міг бути взагалі безземельним князем .

Значною фігурою в Сіверщині на межі XIV - XV ст. був Олександр Патрикі- євич, князь Стародубський. Його батько Патрикій Давидович, напевне, був сином знаменитого Давида Городенського (f 1326) - руського князя невідомого ближче походження, намісника Ґедиміна в білоруському Городні, видатного воєначальника ВКЛ. У середині XIV ст. князь Патрикій також був намісником Городенським Кей- стута Ґедиміновича, а у 1365 р. отримав від нього інші володіння «в Руській землі». У пом'яннику князів Чернігівських Патрикій Давидович записаний з титулом князя Стародубського. Десь наприкінці XIV ст. Стародуб успадкував Олександр Патрикіє- вич, а його брат Федір згадується як князь Рильський (f 1399). Цілком вірогідно, що наступником Федора Патрикієвича був його син (брат?), князь Василь Рильський, згаданий лише у пом'яннику. Сусідній же Путивль, очевидно, ще з передлитовських часів, перейшов зі складу Чернігово-Сіверської землі до складу Київської .

На північ від Стародуба розташовувалися сіверські містечка-волості Мглин, Дроков і ще західніше - Попова гора. Їхня приналежність на межі XIV-XV ст. залишається не зовсім ясною. Збереглися документальні вказівки на те, що у XV ст. ці волості входили до складу Мстиславського князівства, причому, принаймні, Мглин - ще за правління Семена-Линґвенія Ольґердовича (1392-1431) . Але не можна виключати варіант, що Семен-Линґвеній отримав їх лише після арешту Олександра Патрикієвича в 1406 р. (див. нижче), а перед тим Мглин і т. п. належали до території Стародубського князівства .

Нарешті, північно-західна частина Сіверської землі - нижнє Посожжя з центром у м. Гомій (суч. Гомель у Білорусі), - входило до складу володінь Жиґимонта Кейстутовича, молодшого брата великого князя Вітовта. Слід гадати, він отримав Гомій у 1398 р. чи ненабагато пізніше; 18 січня 1401 р. Вітовт, проголошуючи унію ВКЛ з Польщею після своєї смерті, забезпечив брату володіння окремим уділом, у складі якого названий і «замок іменем Гомій» (детальніше про це див. нижче, на початку останнього підрозділу роботи). Таким чином, саме Жиґимонт Кейстутович став першим князем католицького віросповідання, який отримав удільне володіння в межах Сіверської землі - географічно найближче до центру ВКЛ.

Важливі зміни в ситуації на Сіверщині відбулися під час литовсько-московського збройного конфлікту, що мав місце у 1406-1408 рр. Весною 1406 р. до Василя Дмитровича, великого князя Володимиро-Московського, приїхав «въ рядъ служити (тобто на умовах договору. - С. К.) изъ Литвы некоторый князь именем Александр, прозвище Нелюбъ, сынъ княжь Ивановъ Олгимонтовъ, а съ нимъ множьство Литвы и Ляховъ» . Про високий статус емігранта свідчить і те, що на московській службі він отримав у володіння таке значне місто, як Переславль (Заліський) . Нагадаємо, за гіпотезою Р. Беспалова, князь Олександр Гольшанський з 1401 р. міг бути на-місником Вітовта у Брянську. «Крім того, від війни ухилився стародубський князь. 4 липня 1406 р. з Орші Вітовт повідомляв маршалу Німецького ордену, що «герцог

Олександр Стародубський, божою милістю, здоровий» . Не ясно, з чим пов'язаний такий пасаж. Може бути, верховний маршал сам цікавився його здоров'ям, оскільки знав його в числі осіб, що укладали з Німецьким орденом мирну угоду 1398 р.? Чи напередодні князь Олександр хворів, може бути, прикидався хворим? У кожному випадку він, вочевидь, не бажав іти війною проти свого зятя князя Андрія Можай- ського (брата московського володаря. - С. К.), а невдовзі і взагалі з'ясувалося, що він хотів зрадити Вітовта» .

Таким чином, першочерговим завданням литовського господаря стало закріплення своєї влади у північній Сіверщині. 25 липня 1406 р. Вітовт виступив у похід проти «короля Москви» . Його військо складалося з литовців, русинів, поляків і волохів, причому командиром поляків («der Polen houptman») був брат короля Владислава- Яґайла, князь Швитриґайло Ольґердович . На той час він володів (з 1404 р.), хоча й на обмежених правах «держання», значними територіями в Руській землі Польського королівства: повітами Жидачева, Стрия і, очевидно, Галича, а також чотирма містечками у Сандомирському воєводстві . Шлях литовсько-польських військ лежав на сіверський Стародуб. Тут Вітовт наказав арештувати й кинути до в'язниці князя Олександра Стародубського, звинувативши його у зраді . Подальша доля князя Олександра невідома; скоріше за все, на волю він уже не повернувся. Наприкінці серпня литовсько-польські війська прибули до Брянська, куди 2 вересня надійшла значна допомога з Тевтонського ордену - більше тисячі рицарів-хрестоносців та їхніх підданих-жмудинів . Вітовт вимагав від Василя Московського видачі князя Олександра Івановича (Гольшанського), а також князя Юрія Смоленського . Об'єднана армія вирушила далі, і нарешті на р. Плаві (суч. Тульська обл. РФ) зустрілася з московськими військами, до яких приєдналися полки великого князя Івана Тверського і татари. Простоявши один проти одного 9 днів, литовський і московський володарі уклали між собою перемир'я, яке мало тривати з 1 жовтня до 15 травня наступного (1407) року .

Швитриґайло-Болеслав Ольґердович, князь Брянський, Чернігівський, Гомійський

Безперечно, саме восени 1406 р. Швитриґайло, як нагороду за участь у поході Вітовта, й отримав північно-сіверські землі, котрі під час цього походу були закріплені у складі ВКЛ - Брянськ і Стародуб (хоча пряме свідчення про їхню приналежність Ольґердовичу відноситься до 1408 р.). Р. Беспалов вважає, що вказані міста були надані Швитриґайлу лише в намісництво . Але навряд чи рідний брат короля Польського міг мати статус звичайного намісника; принаймні, під час півден- но-сіверського князювання Швитриґайла в 1420-х рр. він використовував титул «з Божьєй милости князь Чєрниговский и иных» (див. нижче), тобто був повноцінним удільним володарем.

М. Грушевський схилявся до думки, що, крім Брянська і Стародуба, до 1408 р. володіннями Швитриґайла могли бути також Трубчевськ, Чернігів і Новгород-Сі- верський. Дослідник писав: «На склад Свитригайлової волости вказують передовсім ті бояре «чернігівські, брянські, стародубські, любутські й рославські», що разом з ним еміґрували в Москву (у 1408 р. - С. К.)». Однак відразу після цього Грушевський зазначає: «Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його агітацією» . Даний варіант є тим вірогіднішим, що разом зі Швитриґайлом до Москви виїхав і єпископ Ісакій - духовний владика всієї величезної Брянсько-Чернігівської єпархії, - а також кілька верхньооцьких князів, які навряд чи могли бути васалами Ольґердовича. Що стосується Рославля, то це місто взагалі входило до складу не Сіверської, а сусідньої Смоленської землі. Ще менше значення має інший аргумент Грушевського: «Чернігів і Трубчевськ правдоподібно також належали до нього, судячи з того, що він мав сі замки, коли йому вернено Сіверщину в 1420 р.». Адже у 1420 р., як побачимо далі, ні Стародуба, ні, очевидно, Брянська, Швитриґайло назад точно не отримав. Утім, виключати приналежність йому протягом 1406-1408 рр. Чернігова (гіпотетично) ми не можемо. Те саме стосується й Новгорода-Сіверського: за свідченням прусської хроніки, цей замок Швитриґайло отримав ще в 1398 р., хоча ми схильні вважати, що насправді Новгород тоді було повернуто Федору Любартовичу - товаришу Швитриґайла, який разом з ним повернувся з вигнання з Угорщини. Той факт, що на початку XV ст. (не пізніше 1411 р.) Федір Любартович отримав у держання Жидачів і Стрий у Галицькій Русі - ті самі володіння, які в 1404 р. були надані Швитриґайлу, - наводить на гіпотезу про можливість їх обміну останнім на Новгород-Сіверський . У такому разі Шви- триґайлу цілком міг належати і Трубецьк (Трубчевськ), розташований приблизно посередині шляхів Новгород-Брянськ і Брянськ-Стародуб (останній зафіксований і писемними джерелами ).

Брянське княжіння Швитриґайла тривало неповних два роки, будучи перерване його черговою зрадою - цього разу на користь Москви. Така відкрито викрилася невдовзі після того, як Вітовт, знову закликавши на допомогу поляків і прусських рицарів, 25 червня 1408 р. виступив із Вільни у другий похід проти свого зятя, великого князя Василя Московського . Очевидно, первісною причиною даної кампанії, як і два роки тому, була саме антилитовська, промосковська змова еліти Сіверщини, а також деяких сусідніх регіонів Верхнього Пооччя і Смоленщини. Цього разу змова мала набагато більші масштаби, а очолив її литовський князь-католик, рідний брат короля Польського! Прусська хроніка повідомляє наступне: «Також цього літа герцог Вітовт Литовський вирушив на короля Московського з багатьма людьми, а з ним кіннота з Пруссії та з Польщі; і сталося так. Герцог Швитриґайло (Swittergayl) мав невелику землю й замки на кордоні з країною короля Московського. Герцог Вітовт почав побоюватися, що Швитриґайло перейде від нього до короля Московського, і послав за Швитриґайлом і хотів закувати його у кайдани. Тоді Швитриґайло відповів, що коли він не довіряє йому, то хай віддає замки і землю кому захоче і сам залишається з ним. У відповідь на ці слова Вітовт послав до нього кількох бояр (bayorin), щоб вони забрали замки й землі. Коли вони приїхали до нього додому, він уже був попереджений, і їх самих закував у кайдани, і спалив замки, і відвів захоплених ним [бояр] у Москву до короля» .

За свідченням польського хроніста Длугоша, «Швитриґайло (Switrigal) рідний брат Владислава Польського короля, чоловік нестабільний і до перемін з натури схильний, замки Брянськ і Стародуб (Bransko et Starodub), котрими зі Владислава Польського короля і Олександра князя великого Литовського надання в Литві володів спаливши, у ненависті й для осоромлення Олександра Вітовта з певними Поляками, Литовцями і Русинами, що прийняли його сторону, до Василя князя Московського перебігає» . Хронологію цих подій наводить московський літописець: «Іулія въ 8 день, в неділю, вьііха изъ града изъ Брянска Швитригайло, а на Москву прііха іулія в 26» . Таким чином, Швитриґайло покинув Брянськ через два тижні після виступу армії Вітовта з Вільни (25 червня). Звідси можна розрахувати, що друге посольство Вітовта до Швитриґайла, яке мало конфіскувати його володіння, було вислане приблизно одночасно з початком походу . Відповідно, Вітовт запідозрив Швитриґайла у зраді й вислав до нього перше посольство з наміром його арештувати ще десь приблизно за місяць до початку походу.

Прибуття Швитриґайла до Москви було дуже помпезним, зважаючи на кількість і статус емігрантів з ВКЛ. «Місяца іюля 26 прііде къ великому князю изь Дьбрянска князь Литовьскій Швитригайло Олгердовичь служити, а съ нимъ владыка (єпископ. - С. К.) Дьбрянскій Исакій, да съ нимъ же князь Патрикій Звенигородскій, и князь Александръ Звенигородскій, исъ Путивля князь Феодоръ Александровичь, князь Семенъ Перемьшльскій, князь Михайло Хотітовьскь, князь Урустай Менскій, и бояре Черниговскіе, и Дьбрянскіи, и Стародубьскіи, и Любутскіе и Рославскіе; князь же великій Василей Дмитреевичь притъ его съ честію, и дасть ему градъ Володимерь съ всіми волостми и съ пошлинами и съ сель и с хлібом^ такоже и Переславль по- томуже, и Юрьевъ Польскій, и Волокъ Ламскый, и Ржеву и половину Коломны» . Князі Звенигородські, Перемишльський, Хотетовський володіли уділами у Верхньому Пооччі, де знаходилося й м. Любутськ. Із Сіверщини походили князі Федір Олександрович Путивльський (очевидно, син Олександра Патрикієвича Стародуб- ського - див. нижче) та Урустай Менський (м. Мена на схід від Чернігова) , цілий ряд бояр. Нарешті, до емігрантів приєдналися навіть бояри з м. Рославль у сусідній Смоленській землі.

Безпрецедентні розміри та, головне, статус володінь, отриманих Швитриґай- лом у межах Московської держави, свідчать про значення, яке там надавали його виїзду. Літописець з Великого князівства Тверського зазначив: «Світригаило же Ляхъ бі вірою (католик. - С. К.), но устроенъ къ брани мужь храбръ, добль сыи на оплъчеше, того ради и призваша его на Москву и вдаша ему града мнози, мало не половину великаго княженіа всея Руси, даша бо ему и многославныи Володимерь, еже есть столъ земля Русскыя и градъ Пречистыя Богоматери, въ немъ же и князи велиціи Русстіи первосіданіе и столъ земли Русскыя пріемлють, иже великыи князь всея Руси наименоваеться, ту бо первую честь пріемлеть (тут мається на увазі, що Володимир-Суздальський вважався офіційною столицею Великого князівства Во- лодимиро-Московського, фактичним центром якого вже була Москва. - С. К.) (...) И такого града не помиловавше Москвичи, вдаша въ одрьжаніе Ляхови. Сего же старци не похвалиша (...) Світригаи[ло] же, Ляхъ гордыи, никоея же пути сотвори таковіи велечюдніи церкви Пречистыя Богоматери (не відвідав Володимирський собор. - С. К.), тЬмже и бідьі многы постигоша насъ (...)» .

Втім, відразу після свого від'їзду Швитриґайло виправдав сподівання, успішно протидіючи наступу литовсько-польсько-німецької армії на Москву. За словами Длугоша, він із засідок та важкодоступних місць днями й ночами чинив напади на війська Вітовта. А коли останні намагалися переправитися через р. Оку, причому ще за відсутності московських військ, саме Швитриґайло не допустив здійснення цього плану . Вітовт повернув свої сили на північ і на початку вересня 1408 р., дійшовши до р. Угри, нарешті зустрівся з московською армією. Простоявши один проти одного 12 днів, литовський і московський володарі, не доводячи справи до битви, 14 вересня «взяша миръ межи себе по давному» , тобто без змін державних кордонів та «сфер впливу». Вітовт поспішив покинути свою армію, яка почала відступ, несучи великі втрати від лютого голоду й непогоди, а також змушена була відбиватися від татар, які прийшли на допомогу Москві . Невдовзі після цього ординці, завжди схильні до розбійної наживи, завдали ще одного удару по багатостраждальному Брянську, замок якого був спалений Швитриґайлом: «а Татарове взяша Брянескь, иже которые помагалы князю великому (Московському. - С. К.), видя плошество Рускыхъ князей, того же літа (варіант тои жъ есени) місяца октобра въ 23 день» .

Зовсім інакше Швитриґайло проявив себе у грудні 1408 р., під час грандіозного нашестя на Північно-Східну Русь військ еміра Єдіґея. Тоді татари вщент розорили землі Московської держави, взяли в облогу Москву і не захопили її лише тому, що в самій Орді вибухнув заколот проти хана Пулада (Булата), який закликав Єдіґея негайно повертатися йому на допомогу . Під час цих подій польсько-литовські війська Швитриґайла не лише не спробували дати реальну відсіч татарам, а й самі почали грабувати московські землі. «Тогда же храбріи наши Ляхові, иже величаві дръжаще градъ Пречистыя Богоматери (Володимир. - С. К.), мужьственыя ихъ лысты токмо на біга силу показаша, быша еще нашихъ же людіи грабяче и губяче, нигді ни мало же съ иноплеменикы побідившеся» . А згодом, ще до початку весни 1409 р., «кн(я) зь Швитригаило от(ъ)Фха от великаго кн(я)зя Василия Дмитриевид(а) в Литву, служивъ великому кн(я)зю Василию» . При цьому Ольґердович ще й «ідучи взялъ (пограбував. - С. К.) градъ Серпоховъ» .

Утім, «невдовзі вже литовський князь опинився в Орді в Єдіґея та його ставленика хана Пулада (Булата). У них були свої рахунки з литовським правителем: Єдиґей добивався видачі синів Тохтамиша (це й стало однією з причин його походу на Москву), а в противному разі загрожував розорити володіння Вітовта «вздовж і поперек до самого німецького кордону». Свидригайло ж скористався цим, щоб у черговий раз нагадати Вітовту про свою «отчину». Його союз з татарами навіть планувалося скріпити його одруженням на ханській дочці» . У червні 1409 р. Швитриґайло особисто перебував у Орді , але Вітовт запевняв представника Тевтонського ордену, що Ольґердович невдовзі повернеться до нього . І дійсно, вже 15 вересня Швитриґайло знаходився при дворі Вітовта, хоча й перебував у немилості - великий князь навіть не саджав його за свій стіл .

Якраз у цей час розпочалася війна Тевтонського ордену з Польщею та ВКЛ, згодом названа істориками Великою. Скориставшись цим, Швитриґайло знайшов можливість вступити в чергову змову - цього разу з великим магістром Ульріхом фон Юнгінгеном. 2 жовтня 1409 р. той видав письмовий акт, у якому зобов'язався всіляко допомагати Ольґердовичу в поверненні його отчини - ВКЛ. А 4 жовтня великий магістр видав Швитриґайлу ще й охоронний лист, за яким він міг особисто прибути на територію Ордену . Мабуть, ці документи були перехоплені людьми Вітовта, і той прийшов у стан справжньої люті. 27 листопада в Ордені вже знали, що великий князь тримає Швитриґайла у тяжких кайданах. Вітовт написав до короля Польщі про те, що його брат задумав уже четверту (!) за рахунком зраду. Владислав- Яґайло відповів, що якщо звинувачення підтвердиться - хай зрадник буде засуджений за правом (незважаючи на свій статус). Вітовт стратив двох князів, які перейшли на сторону Швитриґайла, і, як кажуть, накаже стратити і самого Ольґердовича . На такий вчинок Вітовт усе ж не наважився, але наступні вісім з половиною років Швитриґайло провів у неволі.

Длугош повідомляє, що Вітовт, побоюючись змови Швитриґайла з прихильними йому князями і шляхтою Русі, держав його в ув'язненні «у багатьох місцях (in locis plurimis)», поки нарешті не перевів у Кременець (на Волині). Користуючись поблажливим ставленням коменданта замку, Швитриґайло встановив зносини з руськими князями і шляхтою, склавши з ними план свого визволення. Цей план було реалізовано в ніч Великої п'ятниці 1418 р. (25 березня): князі Дашко та Олександр Нос зі своїми людьми захопили Кременецький замок, вбили коменданта і звільнили Швитриґайла, який після цього втік до Сиґізмунда, короля Римського й Угорського . Про те ж саме, але дещо детальніше, повідомляють і руські літописи: князь Дашко Федорович Острозький з 500 людьми хитрістю захопив Кременець, «а князя Шви- тригаила изъ жел'Ьзъ высече, сідівша полъ девята года (8,5 років - С. К.). И оттолі уиде Швитригаило въ Угры да Луческъ ида взя, а у Волынскихъ бояръ полтараста конь отлучи» .

Швитриґайло повернувся з Угорщини (точніше, уже з Польщі) до ВКЛ в 1420 р. . Це відбулося у зв'язку з тим, що король Владислав-Яґайло на з'їзді з польськими панами в Лєнчиці наприкінці липня 1420 р. постановили помирити Вітовта зі Швитриґай- лом, для чого до ВКЛ було вислано спеціальну депутацію . Цей план удався, про що свідчать два документи. В одному Владислав-Яґайло разом з рядом вищих польських прелатів та панів поручився великому князю Олександру-Вітовту за вірність йому «пана Болеслава або Швитриґайла князя Чернігівського, брата нашого улюбленого (domino Boleslao alias Swidrigal duce Czirnyeowiensi, frater nostro carissimo)» . Іншу грамоту видав у Воранах (Мєдниках) 10 серпня 1420 р. сам Болеслав-Швитриґайло «Божою милістю князь Ольґердович (dei gracia dux Olgortowicz)» про те, що він дотримуватиметься всіх пунктів поруки, яку його брат, король Владислав-Яґайло, дав за нього великому князю Вітовту . Після цього помирилися й самі Швитриґайло та Вітовт.

В уділ Швитриґайлу на повному княжому праві були надані значні володіння у ВКЛ - цього разу в південній Сіверщині. У королівському акті 1420 р. він уже титулується князем Чернігівським; у власному документі 1422 р. - князем Черні-гівським, Сіверським і Трубецьким (див. нижче). Длугош повідомляє, що Швитриґайло отримав від Вітовта «землі Руські, а саме Брянськ і Сіверський Новгородок (Bransk et Syewiorski Nowogrodek)», де він і перебував до самої смерті Вітовта . Щодо Брянська - напевне, Длугош указав його помилково замість Чернігова: відсутність останнього у повідомленні хроніста є досить дивною, зважаючи на те, що саме Чернігів у офіційних актах виступає як головне володіння Швитриґайла. Крім того, Брянськ відсутній у повному титулі Швитриґайла з 1422 р., і це при тому, що там указаний куди менше значний Трубецьк. Нарешті, варто згадати, що Брянськ разом зі Стародубом належав Швитриґайлу протягом 1406-1408 рр. до його втечі в Москву. Пізніше Вітовт надав Стародуб своєму рідному брату Жиґимонту; скоріше за все, Жиґимонт отримав також і Брянськ, оскільки є певні вказівки на користь того, що його сіверський уділ не поступався за багатством Швитриґайловому (див. нижче). У цьому простежується добра продуманість «удільної» політики Вітовта: він не став повертати Швитриґайлу північну Сіверщину, оскільки не міг повністю покладатися на вірність Ольґердовича (пам'ятаючи події 1408 р.), а надав йому південну частину регіону - контрольовану з півночі володіннями вірного брата Жиґимонта.

Окрім Чернігівського князівства у ВКЛ, Швитриґайло отримав від Владисла- ва-Яґайла ще й володіння в Польському королівстві - Снятин і Коломию на півдні Галицької землі (прикордоння з Молдавією). Вказані землі князь зі своїм двором відвідав наприкінці серпня - початку вересня 1424 р., свідченням чого є три документи. 20 серпня 1424 р. у Коломиї Болеслав-Швитриґайло, «Божою милістю князь Литовський і Руський і т. д. (Dei gratia Dux Lithuaniae et Russiae etc.)», за спеціальним дорученням (de speciali mandato et commissione) короля Владислава-Яґайла, виніс судовий вирок щодо лісів між жителями Коломиї та шляхтичем «Procopio Theptucowycz»-ем . 31 серпня у Снятині «Швитрикгайло инако Болєславъ з Бо- жьєй милости князь Чєрниговский и иных» надав своєму слузі Максиму-Владу Драгосиновичу «сєло на имя Косово с монастырємъ на ріці на Рыбници оу волости Снятинской, а на ріці на Чєрємоши дві поляні Бєрєзово а Жабьє» . 3 вересня в Коломиї, з тим же титулом князя Чернігівського, Швитриґайло записав слузі Юркові Козеняті с. Хватовці з правом його викупу в майбутньому .

Протягом 1420-х рр. Швитриґайло залишався вірним васалом великого князя Вітовта. Хоча збереглися свідчення, що в цей період навіть частина простого люду ВКЛ, сильно зубожілого під владою Вітовта, хотіла мати своїм господарем молодшого Ольґердовича . 31 березня 1421 р. комтур Дюнабурга повідомляв магістру Лівонському, що татари напали на литовську Русь, а Швитриґайло, перебуваючи поблизу них, справно відбив напад і відіслав полонених татар до Вітовта .

Наприкінці квітня 1422 р. Швитриґайло мав прибути до Владислава-Яґайла у Бресць-Куявський. Готуючись до війни з Тевтонським орденом, у середині липня того ж року молодший Ольґердович мав взяти участь у нараді з Владиславом-Яґайлом і Вітовтом, де узгоджувався план їхнього вторгнення до Пруссії. Наприкінці того ж місяця великий магістр отримав інформацію, що король Польський навіть хоче доручити Швитриґайлу головне командування над своїми військами . 27 липня 1422 р., перебуваючи у Боровому в Мазовецькій землі, «Болеслав або Швидриґайло Божою милістю князь Литовський і земель Чернігова, Сівера і Трубецька пан і т. д. (Boleslaus alias Swidrigail dei gracia dux Littwaniae et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus etc.)», приєднуючись до Владислава-Яґайла та Вітовта, яких «ми є підданий, слуга і помічник вірний (subditus, servitor et adiutor fidelis)», спеціальною грамотою попередив великого магістра Пауля Руссдорфа, що у війні проти нього буде вищеназваним володарям підлягати й допомагати . В історії ВКЛ це, здається, чи не єдиний зафіксований випадок, коли васал великого князя від власного імені оголошував війну іноземній державі. Така завершилася вже через два місяці: 27 вересня 1422 р. коли в таборі біля озера Мельно у Пруссії король Владислав-Яґайло і великий князь Вітовт уклали з Тевтонським орденом мирну угоду. З боку ВКЛ її засвідчили цілий ряд «князів, прелатів, баронів (панів) і шляхти», першим серед яких названий «Болеслав або Швитриґайло князь Чернігівський (Boleslaus alias Switrigall dux Czirnihouiensis)».

За винятком участі в зовнішніх війнах (1422 й 1428 рр. - див. наступний абзац), основним місцем перебування Швитриґайла аж до 1430 р., слід гадати, було його власне удільне князівство. Відомо, що під час подорожі Вітовта до «далеких руських земель» ВКЛ литовський господар у липні 1427 р. відвідав і сіверські володіння своїх найближчих родичів - брата Жиґимонта (Стародуб), а потім і Швитриґайла. Останній подарував Вітовту 90 коней, багато хутра, соболів і грошей . В одному латиномовному рукописі зберігся цікавий запис, зроблений переписувачем біблійної Книги Царств «Миколаєм або Микулою з Копилова, субдияконом замкненим до неволі найсуворішої найяснішим володарем і паном Болеславом або Свитриґайлом, князем Чернігівським, паном моїм наймилостивішим, ув'язненим у замку Новго- родку-Сіверському року 1428 в понеділок назавтра (свята) вериг святого Петра апостола» , тобто 2 серпня . Після цього Микула звертається до Станіслава, пріора монастиря, а також якогось Шимона, з проханням: якщо він помре у згаданій неволі - то поховати його тіло в їхній церкві . Звідси випливає, здається, що в той час у Новгороді-Сіверському існував кляштор якогось католицького ордену, заснований, вірогідно, тутешнім князем-католиком Швитриґайлом.

Далі Микула з Копилова у своєму записі продовжує: «Тоді книга завершена, коли найнепереможніший володар Олександр інакше Вітовт з деякими славними володарями католицькими, а саме Свитриґайлом, Сиґізмундом, братом своїм рідним з Литви, Казимиром князем Мазовецьким, деякими незліченними вельможними Польськими сановниками (урядниками), оперезаними рицарськими поясами, а також найвідважнішими і найсильнішими воїнами, Поляками шляхетними, проти Великого Новгороду для його подолання і спустошення виступив» . Мова йде про похід Вітовта на Новгород 1428 р., коли польсько-литовсько-руські війська взяли в облогу м. Порхов, під яким невдовзі й було укладено мир на умовах литовського господаря. Серед учасників цього походу Болеслав-Швитриґайло знову, як і в 1422 р., названий на першому місці .

У 1429 р. молодший Ольґердович здійснив спробу повернутися до великої політики. На початку цього року Сиґізмунд Люксембурзький, король Римський, запропонував Вітовту прийняти королівську корону. Це викликало суттєву напругу між ВКЛ і Польщею. І ось Швитриґайло вже у квітні висилає посольство до Сиґізмунда, пропонуючи тому свою покірну службу, хоча король Польський багатими дарами і намагається перетягнути його на свій бік. Реакція короля Римського на таку пропозицію не відома (він лише повідомив про неї великого магістра) . У серпні 1430 р.

Швитриґайло разом з Жиґимонтом Кейстутовичем та іншими князями мав урочисто зустрічати великого магістра, коли той їхав на коронацію Вітовта до Вільни . Ця коронація, як відомо, була зірвана поляками, а скоро й сам Вітовт смертельно захворів. Протягом останніх днів його життя, у другій половині жовтня, Швитриґайло вів себе дуже нахабно, що було видно навіть по його зовнішньому вигляду. Без дозволу Вітовта він раз за разом з'являвся на його дворах, і вмираючий великий князь змушений був скаржитися на це Владиславу-Яґайлу. Король спробував усовістити молодшого брата, але той лише виїхав геть, чекаючи на свій час .

Вітовт помер 27 жовтня 1430 р. Протягом 8-денних жалобних церемоній Швитриґайло за підтримки литовської аристократії фактично обійняв владу великого князя Литовського. 7 листопада цей титул офіційно визнав і король Владислав- Яґайло . Відповідно, Чернігівське удільне князівство припинило своє існування. Швитриґайло пробув володарем цілого ВКЛ неповних два роки - до 1 вересня 1432 р., коли внаслідок заколоту престол у Вільні посів Жиґимонт Кейстутович (перед тим князь Стародубський). Після цього у ВКЛ розпочалася шестирічна громадянська війна. Владу Жиґимонта визнала власне Литва і деякі західно-руські землі; владу Швитриґайла - переважна більшість руських земель ВКЛ. У вересні 1432 р. в Полоцьку було складено список міст, які зберегли вірність Швитриґайлу, серед яких фігурують усі міста Сіверщини: Чернігів «з немалим числом волостей», Брянськ «з багатьма волостями», Рильськ, Стародуб, Трубчеськ, Гомій, Дроков, Путивль, Хот- мишль, Новгородок-Сіверський, Курськ «з багатьма волостями», Донець «з багатьма волостями», Оскол, Милолюбль, Мужеч «з багатьма волостями», Сновськ . У 1433 р. татари, закликані Швитриґайлом на допомогу, прийшовши до Дніпра, замість допомоги спустошили його землі - Київську й Чернігівську .

У 1433 р. намісником Швитриґайла в Брянську, очевидно, був пан Юрша Іванович , а в 1434 р. - його маршалок Немира Рязанович . Після битви під Вількомиром, катастрофічної для Ольґердовича, Жиґимонт Кейстутович наприкінці 1435 чи на початку 1436 р. зміг зайняти свою колишню удільну столицю Стародуб і посилив його залогу. Але вже в лютому 1436 р. Стародубський замок «з його повітом і багатьма іншими повітами» були повернуті під владу Швитриґайла . Відома регеста 1661 р. втраченої грамоти Швитриґайла, великого князя Литовського, «na imienicze Chalcz (Халч) nad jeziorem Chalczem lezqce, od zamku Homelskiego, w zamiane Snowska siewierskiego, nad Snowiq rzekq lezqcego, gdzie daie Pawlu Myszkiewiczu u przydatek raba Iwana», датована 15-м індиктом . Скоріше за все, вказаний індикт відповідає осені 1436 - літу 1437 р., коли влада Швитриґайла поширювалася й на Гомій, і на Сновськ під Черніговом (можливий також варіант 1451/52 р., але тоді Ольґердович володів лише одним Гомієм - див. нижче) . Аж у 1438 р. Жиґимонт Кейстутович, у т. ч. здійснивши похід на Брянськ, остаточно позбавив Швитриґайла всіх його володінь, витіснивши свого ворога за межі ВКЛ .

Наступні кілька років старий Швитриґайло провів у Польському королівстві, де отримав невеличке Городоцьке князівство у Львівській землі. Але на початку 1442 р. його владу, в якості великого князя, визнали Луцький і Володимирський повіти на Волині, куди Швитриґайло остаточно перебрався восени 1443 р. Крім того, до складу володінь Ольґердовича увійшов Брацлавсько-Вінницький повіт (Східне Поділля). У 1445 р. Швитриґайло визнав себе васалом великого князя Литовського Казимира Яґеллона, хоча й сам зберіг почесний титул великого князя . Невдовзі після цього він отримав від Казимира деякі володіння у центрі ВКЛ, за дуже вірогідним припущенням О. Халецького - взамін за Брацлавщину, яка у 1446/47 р. була прилучена безпосередньо до ВКЛ . Одним з таких володінь був Гомійський повіт у північно- західній Сіверщині, про що збереглася коротка регеста у «Книзі данин Казимира»: «Князю Швитригаилу Гомеи» . Дійсно, надання Ольґердовичу Гомія могло мати місце лише після 1446 р., скоріше за все, до травня 1448 р. .

Існують і свідчення про надання самого Швитриґайла у Гомійському повіті. У 1483 р. пан Богдан Андрійович, намісник Полоцький, судився «о село, на имя о Даниловичи а о Дуровичи, а о Волосовичи, у Гомеискомъ повете, што дал отъцу его пану Анъдрею Юковичу (так!) князь Швитригаило» . Мова йде про Богдана Саковича, батько якого Андрій Сакович у 1434 і 1436 рр. помічений в оточенні великого князя Жиґимонта, до 1440 р. був його намісником у Смоленську, а протягом 1450-1457 рр. згадується як намісник Полоцький . Зважаючи на це, зрозуміло, що Андрій Сакович не міг отримати надання від Швитриґайла під час його війни з Жиґимонтом 14321438 рр. . Що ж до періоду віленського княжіння Швитриґайла у 1430-1432 рр., то тоді Гомій, очевидно, належав до уділу Жигомонта Кейстутовича (ще з 1401 р. - див. нижче). А якщо так, залишається визнати, що Швитриґайло міг надати гомійські села Андрію Саковичу лише наприкінці 1440-х чи на початку 1450-х рр. - досить цікавий факт, зважаючи на задокументовану службу пана Саковича безпосередньо Казимиру Яґеллону.

Очевидно, Болеслав-Швитриґайло володів Гомійським повітом до самої смерті, що настала 10 лютого 1452 р. в Луцьку на Волині; нащадків після себе останній з Ольґердовичів не залишив.

Жиґимонт Кейстутович, князь Гомійський, Стародубський і Брянський; Ми- хайлушко Жиґимонтович 18 січня 1401 р. «Олександр інакше Вітовт Божою милістю князь Литовський і т. д.» видав акт, в якому оголошував, що після його смерті ВКЛ має повернутися до короля й корони Польської, але за винятком певних земель, які спеціально для свого брата Жиґимонта «після смерті нашої призначаємо (post decessum nostrum deputamus)». Такими володіннями Жиґимонта в документі названі: половина Ново- гродка-Литовського (отчина Кейстутовичів), «також замок іменем Гомій (item castro, cui nomen Hoymi)», сусідня «місцевість Річиця (loco dicto Ryczhicza)», у Пінському Поліссі «округа звана Клецьк а також округа звана Вода (districtu dicto Clyczisk atque districtu dicto Woda)», двір у литовських Гераньонах . Слід гадати, Жиґимонт Кейстутович реально отримав ці володіння невдовзі після того, як десь влітку 1398 р. повернувся на батьківщину з Пруссії (куди він емігрував з ВКЛ ще в 1390 р., а з 1392 р. утримувався хрестоносцями в якості заручника) . Адже досить важко уявити, щоб рідний брат великого князя Литовського, цілком повнолітній чоловік, був безземельним князем (при наявності у державі численних удільних князівств), який мав чекати на власний уділ аж до смерті Вітовта. Останній у акті 1401 р., скоріше за все, лише забезпечував Жиґимонту збереження його володінь також і після своєї смерті - коли основна територія ВКЛ повинна була відійти до Польського королівства .

Але пізніше склад уділу Жиґимонта Кейстутовича був змінений: у 1422 р. він уперше титулується князем Стародубським. До 1406 р. включно Стародуб належав Олександру Патрикієвичу, а протягом 1406-1408 рр. - Швитриґайлу. Отже, Жиґимонт отримав Стародуб між 1408 і 1422 рр. В історіографії переважає логічна думка, що це сталося ще в 1408 р. При цьому варто зазначити, що у пом'яннику князів Чернігівських згадано «Кн(з): Фєодора Александровича, Староду(б)ско(го)» .

Напевне, мова йде про сина Олександра Патрикієвича - того самого князя Федора Олександровича «исъ Путивля», який у 1408 р. разом зі Швитриґайлом виїхав на службу до Москви (див. вище) . У такому разі, очевидно, слід визнати, що після арешту чи смерті Олександра Патрикієвича, звинуваченого в намірі перейти на бік Москви, Вітовт перевів його сина до південного Путивля - подалі від московських кордонів. Чому ж Федір Олександрович названий у пом'яннику князем Стародуб- ським? Чисто теоретично можливий варіант, що після 1408 р. він, подібно Швитри- ґайлу, єпископу Ісакію та, вірогідно, деяким іншим емігрантам, повернувся до ВКЛ, де з особливої милості Вітовта отримав батьківський Стародуб . Але найменування Федора Олександровича князем Стародубським могло й не походити від його уділу, а мати значення лише родового прізвища - як сина та онука князів Стародубських. Реальним же князем Стародубським, зі значним ступенем вірогідності, уже в 1410 р. був Жиґимонт Кейстутович.

У 1409-1411 рр. брат Вітовта взяв участь у «Великій війні» Польщі та ВКЛ з Тевтонським орденом. Уже восени 1409 р. Вітовт, нібито не знаючи про перемир'я Владислава-Яґайла з орденом, вислав «рідного брата (germanum) свого князя Си- ґізмунда з Литовців достатнім числом війська потаємно до земель Прусських». Ті спалили та пограбували багато сіл, а також три містечка у Жмуді . 21 жовтня 1410 р. орденський урядник повідомляв, що князь Жиґимонт ще й досі не повернувся до Литви (на відміну від Вітовта), і литовці навіть не знають, чи він живий, чи загинув . Однак нічого серйозного з братом Вітовта не сталося: 1 лютого 1411 р. він перебував у Торуні, де печатка «Sigismundi germani ffratris (рідного брата) ducis Wytawdi» засвідчила підсумковий мирний договір з Тевтонським орденом . У Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р. Жиґимонт Кейстутович, очевидно, участі не брав. Принаймні, Длу- гош, наводячи детальний опис цієї битви, серед князів-учасників Вітовтового брата не згадує . Але у того ж автора при переліку хоругв ВКЛ, які билися під Грюнвальдом, названа «Стародубська (Starodubensis)» . Причому це єдина в переліку хоругва, яка походила із Сіверської землі (при відсутності Чернігівської, Новгород-Сіверської і т. д.). Дана обставина наводить на думку, що Стародуб у 1410 р. знаходився в якихось особливих відносинах з господарем ВКЛ. Найлогічнішим поясненням буде те, що Стародубську хоругву-підрозділ привів до Пруссії брат Вітовта Жиґимонт, уже тоді князь Стародубський, хоча особисто він з невідомих причин участі у головній битві «Великої війни» і не взяв.

Отже, скоріше за все, Жиґимонт Кейстутович отримав Стародуб невдовзі після закінчення литовсько-московського конфлікту у вересні 1408 р., навряд чи пізніше 1409 р. Таке надання з боку Вітовта видається цілком логічним: його рідний брат майже ідеально підходив для того, щоб забезпечити міцність литовської влади у бунтівливій Сіверщині. Тим більше, що Жиґимонт уже володів Гомієм, сусіднім зі Стародубом. За цілком вірогідною гіпотезою С.-М. Кучиньського, до складу Старо- дубського уділу Кейстутовича входив також і Брянськ. З цього приводу польський дослідник писав: «Припущення наше опираємо на постійній попередній і наступній злученості того міста зі Стародубом». Зокрема, до Жиґимонта Брянськ разом зі Стародубом належав Швитриґайлу (ще раніше, за помилковою версією Кучиньського - Олександру Патрикієвичу). А після Жиґимонта обидва міста деякий час визнавали владу його сина Михайлушка. «У непевній щодо вірогідності змісту згадці літопису Биховця хронікар, мовлячи про землі, котрі дав Казимир Михайлу Жиґимонтовичу, рахує разом: Брянськ і Стародуб. Поминаючи ту справу, чи факт той мав істотно місце (насправді - ні, див. нижче. - С. К.), ствердити мусимо, що для того про ті м. ін. міста хронікар писав, тому що становили вони, за його переконанням, отчину Михайла». Нарешті, у середині XV ст. Казимир Яґеллон надавав Брянськ і Стародуб втікачам з Москви - князям Василю Ярославичу та Івану Андрійовичу Можайському (додамо, що в обох випадках - разом з Гомієм, який раніше також належав Жиґимонту. - С. К.). «Бачимо отже, що злученість Брянська зі Стародубом не припинялася» .

Трохи нижче С.-М. Кучиньський, ще раз констатувавши, що після втечі Шви- триґайла до Москви (1408 р.) «Стародуб і Брянськ, злучені з Гомелем, Чечерськом (помилка. - С. К.) і Річицею, обійняв Жиґимонт Кейстутович, брат Вітовта», додав для обґрунтування цієї тези ще один аргумент. У 1428 р. (потрібно 1427 - див. нижче), коли Жиґимонт приймав у себе Вітовта, «то подарував брату, крім інших дарів, 210 коней, а Швитриґайло, князь чернігівський, сіверський, трубчевський тільки 90 коней! Чи ж таким чином можна припустити, аби Жиґимонт мав тільки одну невелику волость стародубську і був заможнішим від кн. чернігівського?» .

Щоправда, Длугош під 1418 р. (потрібно 1420) повідомляє, що Брянськ разом з Новгородком-Сіверським був наданий Швитриґайлу. Однак вище вже йшлося про те, що в даному випадку польський хроніст, очевидно, переплутав Брянськ з Черніговом. У документах 1420-х рр. Швитриґайло звався князем Чернігівським, а в одному акті наведено його повний титул - «князь Литовський і земель Чернігова, Сівера і Трубецька пан і т. д.»; Брянськ тут, як бачимо, відсутній. Ще С.-М. Кучиньський справедливо зазначав: «Брянськ, що пов'язував західні землі чернігівсько-сіверські з Верховшчизною (Верхнім Пооччям. - С. К.) і був пунктом оборонним значної ваги, не міг бути в руках Швитриґайла» . Залишається тільки одне питання: якщо Жи- ґимонту належали і Стародуб, і Брянськ, то чому він обрав своєю столицею перше з цих міст, відповідно титулуючись князем Стародубським? Але це питання відпадає саме собою, якщо пригадати, в якому стані знаходився Брянськ наприкінці 1408 р.: у липні того року тамтешній замок спалив Швитриґайло, а у жовтні «взяша Брянескь» ще й татари (див. попередній підрозділ).