Князі Глинські: походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі

Размещено на http://www.allbest.ru

Князі Глинські: походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі

Станіслав Келембет

Келембет Станіслав Миколайович - кандидат історичних наук, доцент.

Kelembet Stanislaw Mykolaiovych - PhD (History), Associate Professor.

THE HLYNSKY PRINCES: ORIGIN OF THE GENUS, HLYNSKY PRINCIPLE, OWNERSHIP IN THE SIVER LAND

The article is devoted to the early history of the family of princes Hlynsky, as well as the composition of their possessions in the late XIV- early XV centuries. In particular, the following issues are being investigated: 1) the origin of the Hlynsky; 2) the territory of the Hlynsky principality and its main centers; 3) Hlynsky possessions in Siver land, received by them from Grand Duke Vitovt. In the existing historiography, these questions are clearly not studied.

Hlynsky were one of the few princely families of the Grand Duchy of Lithuania, who had a Tatar origin. According to the « Genuine Genealogy of the Glinsky Princes», compiled in Moscow in the first half of the 1520s, they were descended from famous Mamai, the de facto ruler of the western part of Ulus Juchi in the 1360-1370s. Mamai belonged to the Mongol tribe of princes Kyiatov, who were the closest relatives of the ruling dynasty of Chingizids. Information «genuine genealogy» should be recognized as quite reliable. In particular, they are confirmed by the letter of Khan Shikh-Akhmat to Hlynsky in 1502. The first fully authentic representative of the clan was Prince Ivan Hlynsky (late 14th - first half of 15th centuries).

The Hlynsky principality, although very sparsely populated, occupied a vast territory along the middle and lower flow of the Vorskla, Psel and Sula rivers. Its main centers were the towns of Hlynsk and Poltava on the Vorskla river, as well as Hlynnitsa on the Sula.

Around 1400, the Grand Duke Vitovt granted Hlynsky possessions in Siver land, the center of which was the town of Khorobor on the Desna river. That town existed in the place of the modern Makoshino town, Chernigov region. «Principality» of Khorobor occupied a strip of the territory along the river Desna about 100 km long. It consisted of, or separated from it, the same small «principality» of Mena (Mena - the regional center of the Chernigov region). Prince Urustay Mensky, mentioned in 1408, most likely was one of the first Hlynsky or their close relative.

Key words: The Hlynsky Princes, Mamai, Kyiaty, Hlynsky Principle, Grand Duke Vitovt, Khorobor, Mena.

У статті розглядається питання про походження князів Глинських та їхні володіння на межі XIV - XVст. Можна вважати встановленим, що вони були нащадками знаменитого еміра (беклярібека) Мамая, який, у свою чергу, належав до монгольського роду князів Киятів - найближчих родичів правлячої династії Чингізідів. Глинске князівство займало величезну, але малонаселену територію в басейні середньої і нижньої течіїр. Ворскли, Псла і Сули. Близько 1400 р. великий князь Вітовт надав Глинським деякі володіння на Сіверщині, центром яких було містечко Хоробор на місці сучасного смт Макошине Чернігівської обл. До числа перших Глинських або їхніх найближчих родичів, скоріше за все, належав і князь Урустай Менський, згаданий у 1408 р.

Ключові слова: князі Глинські, Мамай, Кияти, Глинське князівство, великий князь Вітовт, Хоробор, Мена.

Серед князівських родів, що перебували на службі у володарів Великого князівства Литовського (ВКЛ), найменш численною була група татарського походження. Ю. Вольф до категорії «справжніх» князів, «прибульців від Татарів», зарахував усього три роди: Бердябяковичів, Глинських і Єголдайовичів (помилково Інгілдєєвих). Крім того, у спеціальній частині про князів, «котрі того титулу вживали в іншому значенні», знаменитий генеалогіст виокремив групу татарських князів-мусульман, які ще з часів Вітовта селилися у властивій Литві, несли військову службу на спеціальних умовах, а за розмірами своїх володінь нічим не відрізнялися від рядової шляхти. Щоправда, у джерелах такі починають згадуватися лише у 1480-х рр. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. V, XXIV, 635-646.. Князі Бердябяковичі прийняли православ'я та були осаджені в Смоленській землі. Вони кілька разів згадуються протягом 1480 - 1490-х рр., за своїм статусом нічим, окрім титулу, не відрізняючись від рядових смоленських бояр Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 2.. До названих у Вольфа князів слід додати ще Долголдата Долголдатовича, який 25 березня 1427 р. подарував землю київському Миколаївському Пустинському монастирю. Володіння князя Долголдата були, очевидно, не досить значними; тим не менш, в інтитуляції свого акта він вживає «суверенну» формулу «Милістю Божою», право на яку мали лише монархи та правлячі князі «Сє яз кн(я)зь Долголдатъ Долголдатович. м(и)л(о)стью Б(о)жьєю што єсми выслужил оу Б(о)га. и оу вєликого кн(я)зя Витовта г(о)с(по)д(а)ря своєго. даю от своєє выслуги вкрноє по своєи д(у)ши. и сь своєю кн(я)гинею. с(вя)т(о)му Николє Пустыньскому Ионину манастырю тую зємлю на имя Толстолксьского Конона (...)» (Розов В. Українські грамоти. К., 1928. Т. I. XIV в. і перша половина XV в. С. 107-108, № 58: оригінальний запис у рукописному Євангелії Київського Миколаївського монастиря 1411 р.).. Але на підставі однієї єдиної згадки говорити про рід князів Долголдатовичів усе-таки не варто.

Таким чином, значними князівськими родами татарського походження у ВКЛ XV ст. були, по суті, лише Глинські (до них же, як побачимо далі, є вагомі підстави віднести й князя Урустая Менського 1408 р.) та Єголдайовичі Не згадуємо тут про т. зв. «князів Половців зі Сквира Рожиновських». По-перше, вони нібито були нащадками не татарських князів (беків), а половецького хана Тугорхана (кінець XI ст.!). А по-друге, таких князів у реальності просто не існувало. Це лише історіографічний міф, який є темою окремої роботи.. Ці два роди володіли величезними територіями на південно-східній окраїні ВКЛ, прилеглими до татарського «дикого поля»; але протягом XV ст. вказані землі й самі перетворилися на майже безлюдну пустелю. Питання про Єголдайовичів (Яголдайовичів) уже достатньо висвітлене в історіографії Kuczynski S. M. Jaholdaj i Jaholdajewicze siewierscy // Miesiycznik Heraldyczny. 1934. Nr 3. S. 33-35; Kuczynski S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. Warszawa, 1936. S. 78-80, 184-185, 251, 376; Kuczynski S. M. Jaholdaj i Jaholdajewicze, lenni ksiqzyta tatarscy Litwy // Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X-XVII w. Warszawa, 1965. S. 221-226; Русина О. До історії Київської землі у XIV - XV ст.: Яголдай, Яголдайовичі, Яголдайова «тьма» // Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. К., 2005. С. 100-113 (перша публікація: Русина Е. В. Яголдай, Яголдаевичи, Яголдаева «тьма» // Славяне и их соседи. М., 2001. Вып. 10. С. 144-152); Беспалов Р. А. Хан Улу-Мухаммед и государства Восточной Европы: от Белева до Казани (1437-1445 гг.) // Золотоордынская цивилизация. Казань, 2012. Вып. 5. С. 58.: їхнім родоначальником був князь Єголдай-Дмитро Сарайо- вич, який перейшов на литовську службу десь у 1430-х рр. Він записаний, серед осіб 1-ї половини XV ст., у пом'яннику князів Чернігівських за Введенсько-Печерською редакцією; щоправда, там наявна неправильна розбивка на слова і помилкова літера: «Кн(я^я єго Адая, имєнє(м) Димитрія Єсараєвича» (Поменник Введен- ської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври / Упорядкування та вступна стаття О. Кузьмука // Лаврський альманах. К., 2007. Спецвипуск 7. С. 19). На правильну ідентифікацію Єголдая-Дмитра вказав Р. Беспалов. Він же зазначив, що наведене у пом'яннику по батькові князя, між іншим, спростовує версію О. Русиної (точніше, С. Кричиньського), нібито Єголдай Сараєвич жив ще у XIV ст., а у середині XV ст. - його гаданий онук і тезка. Брат Єголдая, князь Усейн Сараєв(ич), ще у 1437 р. служив хану Улук-Мухаммеду, а сам Єголдай уперше згадується на литовській службі у 1440/1443 р. (Беспалов Р. А. Хан Улу-Мухаммед... С. 58)., отримавши у володіння т. зв. «Яголдайову тьму» - Мужеч, Милолюбль і Оскол у південно-східній Сіверщині (південь сучасної Курської та Білгородська області РФ) Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. К., 2005. С. 107. Навряд чи можна погодитись з версією деяких дослідників (Ф. Петруня, Н. Яковенко, Р. Беспалова), нібито Єголдай володів своїм князівством ще до переходу на литовську службу, і лише після цього воно увійшло до складу ВКЛ. Адже «Oskol, Milolubl, Muszecz cum multis districtibus» фіксує у складі ВКЛ «Список міст Швитриґайла», складений восени 1432 р. (Полехов С. В. «Список городов Свидригайла». Датировка и публикация // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2014. № 4. С. 121) - скоріш за все, ще до того, як Яголдай став литовським васалом.. Натомість, рання історія князів Глинських (до кінця XV ст.) досліджена явно недостатньо. Крім загального огляду Ю. Вольфа (фактично - лише неповної реєстрації звісток джерел) Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 77-81, 86-87., можна вказати хіба що на статті С. Кричиньського Kryczynski S. Pocz^tki rodu ksi^z^t Glinskich // Prace historyczne w 30-lecie dzialalnosci profesorskiej St. Zakrzewskiego. Lwow, 1934. S. 399-410. Ця стаття для нас недоступна; втім, за словами С. М. Кучиньського, вона «оперта виключно на дослідженнях попередників не вносить, на жаль, речей нових» (Kuczynski S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. S. 195, przyp. 556; див також у цій книзі s. 90-91). та О. Шеннікова (остання - скоріше публіцистичного характеру) Шенников А. А. Княжество потомков Мамая / Депонировано в ИНИОН. 7380. Ленинград, 1981. С. 20-22 (http://www.zarusskiy.org/history/2008/06/29/mamay/)..

Дана робота присвячена дослідженню таких основних питань: 1) походження Глинських; 2) визначення території Глинського князівства (у домонгольський період - південь Переяславської землі); 3) локалізація Хороборського і Менського «князівств» у Сіверщині, отриманих Глинськими близько 1400 р.

* * *

У 1508 р. найвпливовіші представники роду Глинських, а саме князь Михайло Львович з братами, після невдалої спроби державного перевороту у ВКЛ виїхали на службу до Московської держави. Оскільки у Москві приділялася велика увага генеалогії аристократичних родів, саме там і було складено перший письмовий родовід Глинських - джерело, що містить унікальні відомості про їхнє походження та ранню історію. Цей родовід під заголовком «Подлинный родословъ Глинскихъ Князей» Родословная книга по трем спискам, с предисловием и азбучным указателем // Времен-ник Императорского Московского Общества истории и древностей российских. Москва, 1851. Кн. X. С. 195-197. зберігся в складі редакції родовідних книг 2-ї половини XVI ст.; але, за переконливою думкою М. Є. Бичкової, він був укладений значно раніше - у 1-й половині 1520-х рр., незадовго до одруження великого князя Василя Івановича на княжні Олені Василівні Глинській (січень 1526 р.) Бычкова М. Е. Родословие Глинских из Румянцевского собрания // Бычкова М. Е. Рус-ско-литовская знать XV - XVII вв. Источниковедение. Генеалогия. Геральдика. Москва, 2012. С. 278-279 (вперше стаття опублікована у 1977 р.).. Суттєво пізніше, у 1550 - 1560-х рр., з'явився «поколінний розпис» Глинських, відомий у двох видах - повному й скороченому Там само. С. 273-278.. Скорочений містить лише коротку легенду (одне речення) про походження Глинських Родословная книга... С. 84-85., як і повний у першому ізводі редакції родовідних книг 2-ї половини XVI ст. Бычкова М. Е. Родословие Глинских. С. 274-275.. У другому ізводі вказаної редакції - тому самому, наприкінці якого вміщено ще й «Подлинный родослов», - під впливом останнього легенда була суттєво розширена, причому редактор припустився деяких суттєвих помилок (щодо імен чоловіка й батька княжни Анастасії Острозької) Родословная книга. С. 157-158; Бычкова М. Е. Родословие Глинских. С. 274-275..

Розпочинається «Подлинный родословъ Глинскихъ Князей» з генеалогії князів Киятів, починаючи від легендарних часів і до знаменитого темника Мамая, названого тут «царем» (ханом). Розуміння цього тексту навіть для істориків-сходознавців становить великі труднощі. «Варто зазначити, що оповідь про родоначальників князівської сім'ї викладено досить кривомовно (косноязычно) і місцями складно для розуміння. Іноді складається враження, що перед нами - підрядковий переклад з іншої мови, при цьому не відредагований, а відразу внесений до білової (остаточної) редакції. Етнічна приналежність Мамая дозволяє здогадуватися, що гаданий «протограф» первісно був складений (чи продиктований) на мові тюркі». Тим не менше, В. В. Трепавлов, порівнявши цей текст з фактами, що нам відомі з інших джерел про князів (беків) монгольського, згодом кипчакізованого племені (еля) киятів, знаходить між ними деякі реалістичні паралелі - щоправда, дуже загального характеру. Але укладач тексту цілком безпідставно вигадав, нібито кият Мамай, номінально лише беклербек (дослівно з тюркського - «князь князів») на службі у кількох ординських ханів, та його найближчі предки самі були «царскаго роду» - тобто нащадками Чингізхана Трепавлов В. В. Предки «Мамая-царя». Киятские беки в «Подлинном родослове Глинских князей» // Мамай. Опыт историографической антологии. Казань, 2010. С. 137-166 (вперше стаття опублікована у 2007 р.)..

Про найближчих нащадків Мамая «Подлинный родослов» повідомляє наступне. «А у Мамая Царя сынъ Мансуръ-Кштъ, а у Мансуръ-Кшта Князя діти два сына: Князь Алекса, а другой Скидырь Князь. И послі Донскаго побоища (Куликовської битви 1380 р. - С. К.) Мамаевъ сынъ Мансуръ-Кштъ зарубилъ три городы Глинескъ, да Полдову, да Глеченицу; діти же Мансуръ-кштовы: меньшой сынъ Скидерь Князь, поймавъ стадо коней и верблюдовъ, и покочевалъ къ Перекопи, а большой сынъ его Алекса Князь, а остался на йхъ градіхш прежереченныхъ городіх^ И по Божію изволенію похоті Алекса Князь креститися, и прислалъ къ Кіеву, и митрополитъ Кіевской крестилъ его въ крестьянскую віру, и далъ ему во святомъ крещеніи имя Князь Александръ; а у Александра сынъ Князь Иванъ, съ отцемъ же крестился. И въ ті времена случися прііхати къ Кіеву Великому Князю Витовту Литовскому; и посла ко Князю Александру Мансуръ-Кштовичу, и сыну его ко Князю Ивану, что[бы - С. К.] ему похоті служити; и Князь Иванъ и съ отцемъ своимъ Александромъ сотворили хотіние Великаго Князя Витовта, и прііхали къ нему съ своими предреченными тремя городы. И Князь Великій Витовтъ приня ихъ честно не яко слугъ, но яко единыхъ отъ сродникъ своихъ, и далъ имъ на приказъ вотчины волости: Станку, Хорозовъ, Серековъ, Гладковича; и далъ Витовтъ за Князя Ивана Александровича, княжъ Данилову дщерь Остроженскаго, Княжну Настасью. И у Князя Ивана діти: Князь Борисъ, да Федоръ, да Семенъ (.)».

«(...) и при Витовті, еще послі пріізда къ нему Князя Александра и сына его Князя Ивана къ Витовту, довольну времени мимошедшу, и бысть бой Великому Князю Витовту Литовскому на полі съ Царемъ съ Темиръ-Кутлуемъ на рікі на Ворослі (битва на Ворсклі 1399 р. - С. К.); и повелі Витовтъ Князю Ивану Александровичу Мансуркіятову внуку съ его людьми быти во своемъ полку; и толды Божшмъ попущешемъ за умноженіе гр^овъ Православныхъ Крестьянъ приде преодолінье Царево Темиръ-Кутлуя над Великимъ Княземъ Витовтомъ, и побилъ Темиръ- Кутлуй Царь Витовтова войска вельми много. Князь же Великій Витовтъ виді веліе побіженіе своихъ людей отъ Царя Темиръ-Кутлуя, и побіже а съ нимъ Князь Иванъ Мансуркытовъ внукъ съ своими людьми, и заблудиша. Князь же Великій Витовтъ учалъ говорить Князю Ивану: только выведутъ меня твои вожи къ моей Украйне, къ которымъ моимъ городамъ или къ волостемъ; и я тіми городы и волостьми тебя пожалую. И княжъ Ивановы вожи привели Великого Князя Витовта къ Литовской Украйні къ городу его къ Хороблю, да къ волостемъ: къ Макошину, да къ Сахочеву, да къ Верху, да къ Коболонью; Князь же Великій Витовтъ тотъ городъ Хоробръ и волости ті далъ въ вотчину Князю Ивану Александровичу Мансуркіятову внуку, а Мамаеву Цареву правнуку» Родословная книга. С. 195-196..

Інформація «Подлинного родослова» про походження Глинських від Мамая підтверджується і деякими іншими фактами. Князь Іван Львович Глинський, який діяв наприкінці XV - початку XVI ст., носив характерне прізвисько Мамай Бычкова М. Е. Родословие Глинских. С. 290 («Память» 1532/1534 р.); Родословная книга. С. 158 (в опублікованому списку «Подлинного родослова» - помилково «малой», с. 196).. У регестах Литовської метрики воно зафіксоване у 1486 - 1488 рр., причому вказане навіть без хрестильного імені Івана («Князю Мамаю») Lietuvos Metrika. Vilnius, 2004. Knyga Nr. 4 (1479 - 1491). P. 61, nr 16.4 (1488 р.), p. 32, nr 1.3 (1486 р., тут явна описка: «Князю Манаю»). Разом з князем Мамаєм тут згадані його брати Василь і Федір - ті самі, які в «поколінному розписі» названі братами князя Івана Ма-мая Львовича.!

1. 2. 3. 4.

Про те, що Глинські, принаймні, на межі XV - XVI ст. (а, напевне, і раніше), вважали себе нащадками татарської аристократії, опосередковано свідчить і їхня геральдика. Зокрема, знаки, зображені на печатці князя Василя Львовича початку XVI ст., а також пізнішому гербі Глинських, у своїй основі мають очевидну паралель з тамгою ординських ханів 2-ї половини XV ст. (т. зв. «тарак-тамга», що до сьогодні є національним символом кримських татар). Див. на рисунках нижче: 1) печатний знак князя Василя Львовича Глинського, початок XVI ст. PiekosinskiF. Heraldyka polska wiekow rednich. Krakow, 1899. S. 343-344, tabl. XII, fig. 717. Про ідентифікацію власника печатки див.: Однороженко О. Геральдика членів господарської ради великого князя Свидригайла Ольгердовича // Студії і матеріали з історії Волині. 2012. Кременець, 2012. С. 164.; 2) знак на гербі Глинських, середина XVII ст. Wijuk Kojalowicz W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego tak zwany Compendium. Krakow, 1897. S. 70.; 3-4) приклад тамги на татарських монетах кінця XV ст. - Мен- ґлі-Ґірея, хана Кримської орди (використовувалася ще його батьком Хаджі-Ґіреєм) і Муртази, хана Великої (Заволзької) орди Казаров А. А., Студицкий Я. В., Рева Р. Ю. Монеты хана Муртазы, сына Ахмада (80 - 90-е годы XV в.) // От Онона к Темзе. Чингисиды и их западные соседи. К 70-летию Марка

Григорьевича Крамаровского. Москва, 2013. С. 372 (№ 2), 371 (№ 13)..

Головна фігура зі знаку князя Василя Глинського («перевернутий тризуб») відрізняється від ханської тамги лише тим, що горизонтальні елементи в основі трьох «щогл» тут загнуті догори на 45°; однак принципово іншим є «навершя» тамги, яке у знаку князя Василя містить два «паростки» та християнський символ - хрест. На гербі Глинських бокові «щогли» є цілком такими ж, як на ханській тамзі, а горизонтальна основа середньої - піднята догори, прийнявши форму хреста; «навершя» також у вигляді двох «паростків». Кримські монети XV ст. були надто добре відомі у ВКЛ, аби можна було припустити, що графіка ханської тамги і знаку/знаків Глинських є настільки подібною чисто випадково. Звичайно, Глинські ніяк не могли претендувати на пряме походження від ханів-Джучідів. Але той із них, хто вперше почав використовувати тамговидний знак (причому, невідомо, в якій саме формі), дуже вірогідно, хотів цим символічно підкреслити своє походження з вищої татарської аристократії.

Однак особливе значення для нашого питання має інше джерело - лист хана Заволзької (Великої) орди Ших-Ахмата, висланий у 1502 р. до князів Івана (Мамая), Василя й Михайла Львовичів Глинських. Останній із «царів заволзьких» звертався до Глинських наступним чином: «Кият князя Мамаевы есте правыи дети, тамъ есте поЭле брата моего, а тут есте поЭле мене у моемъ царстве и справа, и злева. Вланы князи чотыры, корачы болши киятовъ князем и брати вашое слугъ, у мене нету те болшыхъ и лепшыг» Lietuvos Metrika. Vilnius, 2012. Knyga Nr. 5 (1427 - 1506). P. 295, nr 488.. Видавці Литовської метрики, в якій сучасна пунктуація була відсутня, на наш погляд, не зовсім правильно розставили розділові знаки. Ми пропонуємо таке читання: «Кият князя Мамаевы есте правыи (правдиві. - С. К.) дети, тамъ есте поЭле брата моего (короля Олександра. - С. К.), а тут есте поЭле мене у моемъ царстве и справа, и злева, вланы князи чотыры корачы. Болши Киятовъ князем и брати вашое, слугъ у мене нету те болшыхъ и лепшыг». Тобто, сам ординський хан визнавав, що Глинські є справжніми нащадками князя Мамая з роду Киятів, і свідчив, що їхні найближчі родичі («брати вашое»), князі Кияти, у Заволзькій Орді займають посади чотирьох корачів - вищих сановників хана (тюркський аналог арабських візирів), - будучи його найкращими слугами. Така авторитетна «атестація» багато чого варта.

Разом з тим, прийнявши версію походження Глинських від Мамая, свідчення «Подлинного родослова» про перших представників роду, Мансур-Кията Мамайовича та Олексу-Олександра Мансур-Киятовича, слід визнати не зовсім достовірним. Адже вказаних осіб, якщо вони були сином і онуком Мамая, хронологічно навряд чи можливо «вставити» між Мамаєм і князем Іваном Глинським - першим представником роду, інформація про якого, наведена у «Подлинном родослове», знаходить підтвердження в інших джерелах. Князям Глинським, за ретроспективними даними XVI ст., дійсно належали володіння, надані їхнім предкам Вітовтом: «въ Стайкохъ подъ Киевомъ» Архив Юго-Западной России. К., 1859. Ч. I. Т. I. С. 108 (тестамент князя Богуша Ко- рецького 1576 р.: «спадокъ по зошломъ князю Богдане Путивльскомъ» - Глинському-Путивль- ському). В родоводах перші Глинські отримують від Вітовта «Стайну», «Станку» (Родословная книга... С. 158, 196) - в обох варіантах помилковою є літера «н», відповідно замість «к» та «и». (суч. с. Стайки на Дніпрі Кагарлицького р-ну Київської обл.), Гладковичі у Овруцькому повіті Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 - 1514). P. 252, nr 307 (акт від 10 квітня 1508 р., покійний князь Василь Дашкович - Глинський, двоюрідний брат Львовичів), р. 316, nr 424 (акт від 26 лютого 1509 р.). Згаданий перед Гладковичами у «Подлинном родослове» Сереков - це явно «селищо Серяков», яке князь Семен Олександрович Київський у 1465 р. надав «слузе своему князю Ю(ри)ю Борисовичу», а останній пізніше, як «выслугу свою», продав пану Івану Ігнатовичу Єльцю. Мова йде про Сірякове городище біля с. Хотова, під Києвом (Грушевський М. Кілька київських документів XV - XVI в. // Записки Наукового то-вариства імени Шевченка. Львів, 1896. Т. XI. С. 5, 17). Князь Юрій Борисович - це, можливо, князь Григорій Борисович Глинський, який наприкінці XV - початку XVI ст. був намісником Овруцьким. Якщо це дійсно так, то Серяков міг бути його давньою «отчиною», яка до 1465 р. з якихось причин була втрачена Глинськими. та Хоробор у Чернігівському Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. Київ, 1998. С. 208, 210 («Хоробор сєло у вєрху Дисны, держал Глинскии»). У цій «Пам'яті» 1527 р. описуються межі Чернігівського повіту станом на кінець XV ст.. Тестем князя Івана Глинського «Подлинный родослов» зве князя Данила «Остроженскаго», тобто Острозького У одній з редакцій «поколінного розпису» Глинських, автор якої використовував «Подлинный родослов», прізвище князя вказано правильно, «Острожскаго», але ім'я Данила замінене на Володимира. Тут же, внаслідок невдалого скорочення тексту «Подлинного родо-слова», чоловіком княжни Анастасії Острозької названий ще князь Олекса-Олександр Глин-ський, батько Івана (Родословная книга... С. 158; БычковаМ. Е. Родословие Глинских... С. 275).. Мова йде про цілком історичного князя Данила Острозького, згаданого в акті 1366 р.; його син, князь Федір Данилович Острозький (отже, шваґер і приблизний ровесник князя Івана Глинського), згадується протягом 1386 - 1403 рр. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 343-344..

Нарешті, у пом'яннику князів Чернігівських записано й самого «Ино(к): Кн(з): Ивана Гли(н)ского», очевидно, як одного з князів, що мав володіння в межах давньої Чернігівської землі (Хоробор) Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. С. 18; Си-нодик Любецкого Антониевского монастыря. Чернигов, 1902. Л. 20 (тут іноком не названий); Зотов Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. Санкт-Петербург, 1892. С. 131.. Причому, він поминається «в оточенні» князів 2-ї половини XIV - 1-ї половини XV ст. Перед Іваном Глинським записані Борис Михайлович Тверський (t 1395), Дмитро Друцький (згадується у 1373), Данило Романович Новосильський (межа XIV - XV ст.), Всеволод Устійський (з князів Таруських, 2-га половина XIV ст.), Іван Святославич (з князів Смоленських, згадується у 1403 - 1422); після Івана Глинського - Федір Андріанович Зве-нигородський (2-га половина XIV ст.), Дмитро (Корибут) (t 1404/1405) та Скиригайло-Іван (t 1395/1397) Ольгердовичі, Михайло Євнутійович (t 1399).; а отже, мова не може йти про його онука, князя Івана Борисовича, намісника Чернігівського наприкінці XV ст. У грамоті великого князя Швитриґайла, виданій у Києві 9 жовтня 1437 р., першим серед свідків названий «dux videlicet (князь, а саме) Ywo[n] Hlynzeski» Грамота відома у латинському перекладі з руського оригіналу, внесеному до підтверджень королів Владислава III 1443 р. і потім Жиґимонта I 1525 р. Див. рукописний текст у Коронній метриці (http://agadd2.home.net.pl/metrykalia/MK/0039/PL_1_4_1-039_0576.html); відомі також і інші списки цього документа (Полехов С. Наследники Витовта. М., 2015. С. 564, 577).. Оскільки ця грамота збереглася лише у латинському перекладі, котрий до того ж не раз переписувався, то не виключено, що в її оригіналі згадувався князь Борис Іванович Глинський - свідок деяких актів Швитриґайла 1430-х рр., а «Ywo» - це лише «вирваний» фрагмент із по батькові «Иванович». Однак, якщо в оригіналі грамоти дійсно був вказаний князь Іван Глинський, то мова могла йти лише про батька Бориса, а не його сина (майбутнього намісника Чернігівського), оскільки сам Борис Глинський одружився ніяк не раніше 1432 р. Полехов С. Наследники Витовта. Москва, 2015. С. 573.. Як би там не було, князя Івана Глинського слід визнати цілком реальною особою, діяльність якої припадала десь на кінець XIV - першу половину XV ст.

Тепер варто нагадати деякі дані про беклербека Мамая. За свідченням не лише «Подлинного родослова», а й кількох східних джерел, Мамай належав до роду князів племені кият. Із цього монгольського племені походив і сам Чингізхан; утім, за даними

Рашид-ад-діна, «незважаючи на те, що Чингіз-хан, його предки та брати належать... до племені кият, однак прозванням дітей Єсугей-бахадура, котрий був батьком Чингіз-хана, стало Кият-Бурджигін; вони - і кияти, і бурджигіни». Князі ж Кияти, вірогідніше за все, походили від Мунгеду-Кияна, дядька Чингізхана, та його сина Чаншиута. Незважаючи на близьке споріднення із засновником Монгольської імперії, Кияти посідали в ній, а потім в улусі Чингізханового сина Джучі, досить скромне становище Трепавлов В. В. Предки «Мамая-царя». С. 139-141; Почекаев Р. Ю. Мамай. История «антигероя» в истории. Санкт-Петербург, 2010. С. 16-21.. Їхнє піднесення при ханському дворі почалося на межі XIII - XIV ст., за царювання Тохти (1291 - 1312) і, особливо, Узбека (1313 - 1341). Один з Киятів, Тулук-Тімур, за царювання Узбека став правителем Кримського тумена. Син Тулук- Тімура, Іса, очевидно, був тотожним з Ісатаєм Киятом - намісником Узбека в Синій Орді (східна частина Улусу Джучі). Братом Ісатая (за іншими джерелами - сином Іси б. Тулук-Тімура) був Алі (Аліш/Алаш)-бек - правитель Криму в 2-й половині 1350-х рр. Сином цього Алі-бека деякі джерела й називають Мамая Почекаев Р. Ю. Мамай. С. 21-29. Тут наведено й інші, малопереконливі версії похо-дження Мамая..

Щодо дати народження Мамая, дозволимо собі навести цитату з книги Р. Почека- єва. «Народився він, вірогідно, на межі 1320 - 1330-х рр. Справа в тому, що у середині 1990-х рр. на окраїнах старого Криму було виявлено поховання кінця XIV ст., що з великим ступенем вірогідності є могилою Мамая. У ній виявлені залишки людини приблизно п'ятдесятирічного віку, що й дозволяє приблизно визначити час народження нашого героя.

При народженні юний аристократ отримав звичне для мусульманина ім'я Мухаммад (за деякими припущеннями - «Султан-Мухаммад»), до якого дещо пізніше додали прізвисько «Кичиг», тобто «малий, маленький». Про причини даного прізвиська (рівно як про подальшу трансформацію арабського імені Мухаммад у тюркський скорочений варіант Мамай) залишається лише здогадуватися. Цілком правдоподібним представляється припущення, що причиною такого прізвиська став його малий зріст. Такий висновок також дозволяє зробити вивчення захоронення Мамая: зріст людини, що в ньому покоїться, не перевищує 150 см» Почекаев Р. Ю. Мамай. С. 30.. На вищу в Улусі Джучі державну посаду, беклярі-бека («князя князів», великого князя), Мамай був призначений ханом Бердібеком у 1359 р. Приблизно тоді ж киятський князь поріднився з правлячою династією Джучідів, одружившись на Тулунбек-ханум - сестрі Бердібека, дочці покійного хана Джанібека Почекаев Р. Ю. Мамай. С. 35. Автор, слідом за давніми східними істориками, зве дружину Мамая дочкою Бердібека, хоча й зазначає, що деякі дослідники вважають її дочкою Джанібека, сестрою Бердібека (с. 207, прим. 93). Але сам же вказує, що Бердібек загинув (1359 р.) у віці всього близько 30 років (там само, с. 37). Та головне, у двох авторитетних джерелах дружина Мамая чітко названа дочкою Джанібека і сестрою Бердібека (МиргалиевИ. М. «Черный человек» Мамай // Мамай. Опыт историографической антологии. Казань, 2010. С. 188, 191)..

Таким чином, якщо Мамай народився близько 1330 р. й одружився в 1359 р., то очевидним є висновок: князь Іван Глинський (кінець XIV - перша половина XV ст.) міг бути його сином, максимум онуком, але аж ніяк не правнуком, як вказано у «Подлинном родослове». Звідси випливають два можливі варіанти походження Глин- ських. 1) Перші Глинські, князі Мансур-Кият і його син Олекса-Олександр, були реальними особами, але не прямими нащадками Мамая, а його родичами з клану Киятів. 2) Вказані князі, принаймні, один з них, є вигадкою автора «Подлинного родослова», а перший історичний князь Іван Глинський був онуком (чи може навіть сином) Мамая. Особисто ми схиляємося до другого варіанту, оскільки «Подлинный родослов» у кожному випадку не може розглядатися як цілком достовірне джерело. Зокрема, літературними вигадками в ньому, скоріше за все, слід визнати: хрещення Глинських у Києві самим «митрополитом Київським» (фактичною столицею Руської митрополії наприкінці XIV ст. вже давно була Москва); роль великого князя Вітовта, який нібито особисто запросив Глинських на свою службу, прийнявши їх «не яко слугъ, но яко единыхъ отъ сродникъ своихъ»; легендарні обставини, за яких князь Іван Глинський отримав Хоробор з волостями - нібито в подяку за те, що врятував Вітовта після розгрому на Ворсклі.

З іншого боку, доволі важко уявити, щоб у 2-й половині XV ст. князь Іван Львович Глинський «просто так» прийняв прізвисько (фактично друге ім'я) Мамай, не будучи прямим нащадком знаменитого беклярі-бека. І головне - щоб сам хан Ших- Ахмат у 1502 р. голослівно писав Глинським, що вони «Кият князя Мамаевы есте правыи дети».

Можна обережно припустити, що автор «Подлинного родослова» мав у своєму розпорядженні грамоту (грамоти) Вітовта князю Івану Олександровичу, звідки й запозичив назви маєтків, наданих Глинському. А з по батькові князя (воно в тогочасних актах вказувалося обов'язково) Олександрович був «виведений» нетиповий для ординців-мусульман «Князь Алекса» Варіанти з «поколінного розпису» Глинських - «Князь Лекса», «Князь Олекса» (Родо-словная книга... С. 84, 157-158). «Князь Алекса», серед відомих нам давніх татарських імен, знаходить деяку подібність в особі казанського «Алъякши князя», згаданого у 1491 р. (Сборник Императорского Русского исторического общества. Санкт-Петербург., 1884. Т. 41. С. 116).. Автор родоводу, не зорієнтувавшись у хронології 2-ї половини XIV ст., між Мамаєм, реальним предком Глинських, і «Алексою»- Олександром міг додатково «вставити» Мансур-Кията. Але не менше вірогідний варіант, що Мансур-Кият дійсно був сином Мамая, першим князем Глинським, і саме він (а не його «віртуальний» син) перейшов у православ'я з іменем Олександра.

За даними «Подлинного родослова», після Куликовської битви (1380 р.) «Мамаевъ сынъ Мансуръ-Кштъ зарубилъ три городы Глинескъ, да Полдову, да Гле- ченицу»; їх потім успадкував його старший син Олекса-Олександр, який із сином Іваном перейшов на службу до Вітовта «съ своими предреченными тремя городы». У різних редакціях «поколінного розпису» Глинських зустрічаємо варіанти: «Глинескъ да Глинница да Полтава»; «Глинскъ да Глиннеца да Полтева»; «Глинеск да Глинеца, да Подова» Родословная книга. С. 84, 158; Бычкова М. Е. Родословие Глинских. С. 274-275.. Очевидно, у первісному тексті мова йшла про «Глинескъ, да Полтаву, да Глинницу (Глиннецу)», а варіант «Глеченицу» слід визнати помилкою, зробленою на одному з етапів переписки «Подлинного родослова». Вказані «городы» без особливих зусиль ототожнюються з сучасними с. Глинське (Глинськ) на р. Ворсклі (Зінківський р-н Полтавської обл.), м. Полтава і с. Глинськ на р. Сулі (Роменський р-н Сумської обл.) . Усі вони існували ще в домонгольський період, про що свідчать городища - залишки фортифікаційних укріплень XI - XIII ст. Куза А. В. Древнерусские городища X - XIII вв. Свод археологических памятников. Москва, 1996. С. 188, 194-195, № 1105, 1154, 1156..

Відомості писемних джерел про «столицю» Глинського князівства м. Глинськ, що відносяться до часів його реального функціонування у XV ст., його точного місця розташування (на Ворсклі чи на Сулі) не повідомляють. Власне кажучи, таких згадок ми маємо всього дві. 1) Ярлик хана Кримського Менґлі-Ґірея, виданий у 1507 р. королю Жиґимонту на руські землі ВКЛ. Цей документ у своїй основі повторює аналогічні ярлики, що їх попередні ординські хани видавали тодішнім володарям ВКЛ, починаючи від часів Вітовта. У вказаній «стабільній» частині, яку впевнено можна віднести до першої третини XV ст., зазначається: «Ино почонъши от Киева и Днепромъ и до устья, и Снепородъ и Глинескъ со всими их людъми, Жолважь, Путивль (.)» Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 - 1514). P. 83, nr 47.. Давній Сні- пород знаходився в нижній течії Сули, Жолваж - на верхньому Пслі Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. Москва-Ленинград, 1950. С. 475-476; Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. Київ, 1998. С. 131, 217., Путивль - на Сеймі. 2) У відомому переліку «А се имена градом всім рускым далним и ближним», укладеному, за найпереконливішою версією В. А. Кучкіна, у 1448/1449 р. Кучкин В. А. Датировка списка «А се имена градом всім рускым далним и ближним» // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2015. № 3. С. 70-72. (за іншими версіями - ще наприкінці XIV ст.), «Глинескъ» взагалі вказаний між Каневом (на

Дніпрі) й Переяславом Руським (на Трубежі). У той же час, «на Сулі» у згаданому джерелі вміщено аж 13 поселень, тоді як «на Ворьсклі» - один-єдиний Хотмишль Новгородская первая летопись. С. 475-476. Зважаючи на таке «місце» Глинська у списку, відразу після Канева на Дніпрі, Ф. Петрунь не виключав навіть, що мова могла йти про суч. Золотоношу (Петрунь Ф. Ханські ярлики на українські землі (До питання про та-тарську Україну) // Східний світ. 1928. № 2. С. 180-181). Підставою для такого припущення послугував акт 1576 р., де серед володінь покійного князя Богдана Путивльського-Глинського фігурує «Золотоной, которую зовуть Глинщина» (Архив Юго-Западной России. Київ, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108). Однак у даному випадку «Глинщина» (не Глинськ) виступає як друга назва поселення - очевидно, утворена від прізвища його власників, князів Глинських-Путивльських..

В історіографії єдиної думки щодо того, який саме Глинськ був головним центром давнього Глинського князівства, також не існує. Наприклад, Ю. Вольф WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 77. та М. Гру- шевський Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1993 [Київ - Львів, 1907]. Т. IV. С. 281. вважали, що таким був Глинськ на Ворсклі; С. Кучиньський - Глинськ над Сулою Kuczynski S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. Warszawa, 1936. S. 77, 91.. О. Русина також ототожнює Глинськ з с. Глинка (так!) Роменського р-ну Сумської обл. (на Сулі), а Глинське у Полтавській обл. (на Ворсклі) - з давньою Глинницею Русина О. В. Глинські // Енциклопедія історії України. Київ, 2004. Т. II. С. 116..

Безцінним джерелом, яке дозволяє реконструювати територію Глинського князівства XV ст., є грамота про поділ володінь між князями Богданом і Григорієм Федоровичами Глинськими. Вони були молодшими племінниками князя Бориса (згадується в 1433 - 1453 рр.), старшого сина князя Івана Глинського. Це доволі промовисто свідчить, що родові володіння Глинських уже на середину XV ст. сильно запустіли, а тому не становили собою значної цінності порівняно з «вислугами» в інших повітах ВКЛ. Але розміри цієї родової «вотчини» просто вражають.

Згаданий документ був наданий московським послам Проскурою, писарем Київським, під час переговорів про розмежування кордону між Річчю Посполитою й Московською державою в 1638 р. Тому грамота Глинських, на жаль, відома не в повному тексті, а лише за переказом її змісту, внесеним до московської дипломатичної документації. За свідченням польської сторони, давність документа становила «уже болши 140 лінь», тобто складений він був до 1498 р.; це цілком відповідає біографічним даним, які ми маємо про князя Богдана Глинського WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 87..

Отже, Проскура «указывалъ грамоту діловую, какь князи Глинскіе Богдань и Григорей Федоровичи, братья, ділили межь собою вотчину свою Глинскь, Білскь, Ворскль и иные Сіверньїе вотчины свои вь Кіевскомь княженьі: Богдану болшому досталося Сіверь-Сулская, и ріка Сула сь верху до устья, и на иныхъ містіхь и иные помістья; а Григорью меншому досталося Сіверь-Глинщина, и вь Ворсклі, и Мерла річка сь верху до устья, а на річкі Удой Сіверь и городище Полствинь, и річка Куренка и иные помістья розные в иныхь містіхь, чему уже болши 140 літь». Деякий інтерес для нас представляють згадки про ще два пізніших акти. «Листь судовый или закладной князя Юрья Глинскаго сестры Огрофены Байбузины на Ворскль и Глинщину, писан в Черкасіхь, літа 1537, місяца Мая вь 12 день, индикта 10 (...) и записка на имінье Глинщина и Ворскль и иныхь вотчинь оть княжны Огрофены Васильевны Глинской, землянки Черкаской, зятю ее Михайлу Ивановичю Грибунову подь дачею літа 1550, Ноября 12 дня, индикта 8» Дворцовые разряды. Санкт-Петербург, 1851. Т. II. Стб. 900..

Акт князів Глинських, як зазначав ще М. Грушевський, досить ясно свідчить про те, що Глинськ і «Сіверь-Глинщина», яку отримав князь Григорій, розташовувалися на Ворсклі, а не на Сулі - оскільки «Сіверь-Сулская, и ріка Сула сь верху до устья» дісталися князю Богдану. У описі Черкаського замку 1552 р. вказано, що «Михайло Грабуновичь маеть по жоне жь, княжьне Домонтовне (...) селищо и городище за Днепромь у Сивере на реці Ворскле, на имя Глинско» Архив Юго-Западной России. Киев, 1886. Ч. VII. Т. I. - С. 90 (тут помилково надруковано «Сквере» замість «Сивере», як у рукописі, див.: Русина О. Сіверська земля. С. 46, прим. 63).. Напевне, тестем Михайла

Грабуновича (Грибунова) був князь Василь Домонт, земянин черкаський, згаданий у тому ж описі безпосередньо перед своїми зятями. Тещею ж Грибуновича, тобто дружиною князя Домонта, як видно з акта 1550 р., була княжна Огрофена Глинська, від якої він і отримав «Глинско». Приблизно в 7 км на північ від Глинська, теж неподалік Ворскли, до сьогодні існує с. Більск (відоме великим городищем скіфських часів). Р. Мерла, уся течія якої належала Глинським - це ліва притока Ворскли, що впадає в неї нижче Глинська. Ще нижче на Ворсклі розташована Полтава, якою у першій третині XVI ст. володів князь Юрій Глинський, батько княжни Марини, дружини Яцка Єльця, державці Чорнобильського. Після того, як Глинський від'їхав до Москви, король Жиґимонт I «Полтаву над річкою Ворсклою, як спадщину жінки його (Єльця. - С. К.), повернув йому» Niesiecki K. Herbarz Polski. Lipsk, 1839. T. IV. S. 479; Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1905. T. VIII. S. 384 (посилання на книги Литовської метрики 8, 15, 17, 61).. Верхня ж течія Ворскли і її притоків, зокрема містечка-волості Лосичі (Лошиці), Хотмишль, Нитяни (Ничян) і Немирська, підпорядковувалися вже Путивлю Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 - 1514). P. 83, nr 47; Новгородская первая летопись. С. 476; Русина О. Сіверська земля. С. 128, 132 (Немирська волость), 133-134, 217 (карта)..

Скоріше за все, до складу Глинського князівства входила й територія в басейні середньої та нижньої течії р. Псел, оскільки той протікає до Дніпра між Ворсклою й Сулою. Верхня ж течія Псла (починаючи приблизно від с. Ворожба Лебединського р-ну Сумської обл.), як і Ворскли, належала до Путивля - тут знаходилися містечка- волості Городиськ, Бирин, Хотень, Жолваж і Мужеч Русина О. Сіверська земля. С. 128, 131, 135, 217 (карта)..

Північну частину Глинського князівства становило Посулля - «ріка Сула съ верху до устья». Втім, таке формулювання в акті Глинських не слід сприймати цілком категорично. Адже у верхньому Посуллі знаходилися путивльські волості Утешківська, Клепецька й Синецька Русина О. Сіверська земля. С. 132, 133, 217 (карта).. Містечка «на Сулі (...) УтЬшковъ, Синеч, Кляпечь (...)» згадані ще в списку 1448/1449 р. Новгородская первая летопись. С. 475.. «Синячъ» фігурує серед путивльських містечок у ярлику Менґлі-Ґірея 1507 р. LV. Kn. 8. P. 83, nr 47., тобто мало значитися як таке і в ярлику часів Вітовта. «Утешъковъ» же однозначно згаданий серед великокняжих (путивльських) волостей у 1487 р. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2004. Knyga Nr. 4 (1479 - 1491). P. 54, nr 16.1.. Нарешті, у 1638 р. польські представники «на волость Роменскую показывали привиліе короля Казимера старинные давные, что то земля Королевскаго Величества належала всегда до Чернигова» Дворцовые разряды. Санкт-Петербург, 1851. Т. II. Стб. 899.. Зважаючи на те, що Утешківська волость охоплювала «течію р. Терн (правого притоку Сули. - С. К.) з її притоками Біж («Бег») і Бобрик», а Клепецька знаходилася «при впадінні Ромна (теж справа. - С. К.) в Сулу» Русина О. Сіверська земля. С. 132, 133., слова з акта Глинських «ріка Сула съ верху до устья» слід розуміти хіба що так: у 1490-х рр. Глинським належало лише лівобережжя верхньої Сули - приблизно до впадіння в неї (справа) р. Удаю.

До речі, усі давньоруські городища по верхній Сулі розташовані на правому березі річки. Серед них був і Глинськ, який стояв дещо нижче городища Ромнів (Клепецька волость) і вище Сенчі (Синецька волость) Куза А. В. Древнерусские городища X - XIII вв. С. 188.. Таким чином, посульський Глинськ, якщо він узагалі належав Глинським (а в розподільчому акті 1490-х рр. жодної вказівки на це немає), міг бути хіба що їх опорним пунктом на правому березі верхньої Сули, «врізаним» поміж путивльськими волостями. Останні в XVI ст., очевидно, переходили й на лівий берег Сули (Синецька волость - аж до р. Хоролу); але таке «розширення» могло відбутися вже після того, як у 1500 р. Путивльський повіт перейшов від ВКЛ до Московської держави. Тим більше, що це були приватні володіння князя Богдана Глинського, намісника Путивльського, який у 1500 р. потрапив у полон і згодом погодився на московську службу Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 87..

Середня течія Сули вже точно вся належала Глинським, судячи з того, що їхні володіння знаходилися «на річкі Удой», правій притоці Сули. Зокрема, на р. Удай таким було «городище Полствинъ» - біля сучасного с. Повстин Пирятинського р-ну Полтавської обл., залишки давньоруського м. Полкостеня Куза А. В. Древнерусские городища X - XIII вв. С. 189, № 112.. Трохи нижче до Удаю зліва впадала «річка Куренка», в усті якої нині знаходиться с. Курінька Чорнухин- ського р-ну. Однак верхня течія Удаю входила вже до складу Чернігівського повіту: за даними «Пам'яті» 1527 р., близько 1500 р. тут знаходилися порубіжні чернігівські села Дівиця та Шиловичі Русина О. Сіверська земля... С. 207, 210, 216 (карта)..

Таким чином, наприкінці XIV - XV ст. Глинське князівство обіймало величезну територію на південному сході ВКЛ, включаючи середню й нижню течії Ворскли, Псла й Сули з їхніми притоками, а також, очевидно, лівобережжя верхньої Сули. Якщо вірити даним «Подлинного родослова», до кінця XIV ст. ця територія знаходилася під безпосередньою владою татар, а засновником Глинського князівства був князь Мансур-Кият Мамайович, який збудував (відновив) його основні центри - Глинськ і Полтаву (на Ворсклі), а також Глинницю (Глинськ на Сулі?). Не маючи жодних додаткових джерел, важко сказати, наскільки ця інформація відповідала реальності. В історіографії єдиної думки з даного питання не існує. Наприклад, Ф. Петрунь дійсно вважав «Глинщину» первісно-татарським князівством: «Литовський же уряд, як це ми маємо з Глинщиною, лише, т. би мов., реєстрував ці нові утворення на своїх межах та переводив потроху тюркських династів на status звичайних землевласників» Петрунь Ф. Ханські ярлики на українські землі. С. 177, 180.. Натомість, А. Насонов писав: «Так чи інакше, немає підстав припускати утворення місцевих феодалів-землевласників із татар по порубіжжю Литви й Московської держави поза політикою цих держав»; хоча трохи нижче дослідник усе-таки визнавав, що «свідчення родовідної книги про Глинських, на які посилається проф. Петрунь, не суперечать уявленню про кочовий феодалізм монголів, як воно складається в науці, про кочовий феодалізм у Золотій Орді (до литовських завоювань)» Насонов А. Н. Монголы и Русь (история татарской политики на Руси). Москва-Ленин- град, 1940. С. 28-29, прим. 2..

Щодо етнічного складу населення Глинського князівства, можна погодитися з версією О. Шеннікова, що воно було змішаним тюрко-слов'янським, складаючись і з татарських підданих перших Глинських, і з нащадків літописних сіверян - т. зв. «севрюків», які теж вели військово-напівкочовий спосіб життя, подібно пізнішим запорозьким, донським та іншим козакам Шенников А. А. Княжество потомков Мамая. Розділ III.. Але після битви на Ворсклі 1399 р., котра мала відбутися в межах володінь Глинських, «Глинщина», якщо вона дійсно вже перебувала під сюзеренітетом Вітовта, напевно була спустошена переможцями - татарами хана Тімур-Кутлука й беклярі-бека Єдіґея. Тож протягом XV ст. ця розлога територія, очевидно, представляла собою майже безлюдну пустелю, про яку мовчить історія ВКЛ. Тому не дивно, що після князя Івана Глинського, десь у середині XV ст., «Глинщину» успадкував його другий син Федір (а не старший Борис) - батько князів Богдана-Михайла й Григорія Федоровичів, які у 1490-х рр. поділили запустілі землі своїх предків. Основні ж володіння Глинських, отримані ними від великих князів Литовських та удільних князів Київських, були розкидані по всій величезній території ВКЛ - від прикордонної Київщини до властивої Литви.

За даними «Подлинного родослова», після битви на Ворсклі 1399 р. люди князя Івана Глинського вивели Вітовта «къ городу его къ Хороблю, да къ волостемъ: къ Макошину, да къ Сахочеву, да къ Верху, да къ Коболонью; Князь же Великій Витовтъ тотъ городъ Хоробръ и волости ті далъ въ вотчину Князю Ивану Александровичу». Конкретні обставини цього надання - в подяку за врятування васалом свого сюзерена, - є типовим сюжетом генеалогічної легенди, а тому жодної довіри не заслуговують. Але вказівка на те, що князь Глинський отримав володіння на

Сіверщині саме після битви на Ворсклі, цілком може відповідати реальності. Адже битва відбулася в межах Глинського князівства, яке не могло не зазнати тяжкого спустошення (переможці-татари дійшли потім аж до Києва й Луцька). Тож власник розореної території, за неписаною нормою феодальних відносин, мав отримати від свого сюзерена певну компенсацію. Крім того, відомо, що сусідня з Хоробором Мена вже у першому десятилітті XV ст. належала князю татарського походження, Урустаю, очевидно, найближчому родичу Глинських (див. нижче). Таким чином, ми навряд чи сильно помилимося, віднісши утворення Хороборського й Менського «князівств» на Сіверщині приблизно до 1400 р.

Питання про локалізацію давньоруського м. Хоробор тривалий час залишалося дискусійним. Особливо детально над даною проблемою зупинився П. Голубовський; між іншим, він звернув увагу на інформацію такого джерела, як «Опис» литовсько- московського кордону початку XVI ст. (цей документ, слідом за О. Русиною, коректніше називати «Пам'яттю» 1527 р.; вона представляє собою, в основному, ретроспективний опис порубіжних сіл Чернігівського повіту, а також деяких інших волостей Сіверщини станом на кінець XV ст.). Конкретно про Хоробор у «Пам'яті» говориться так: «Хоробор сєло у вєрху Дисны, дєржал Глинскии, домов сто было» Русина О. Сіверська земля... С. 208, 210.. Аналізуючи напрямок переліку інших сіл, що піддаються надійній локалізації, Голубовський дійшов справедливого висновку: «Таким чином, місцезнаходження давнього міста, а потім села Хороборя потрібно шукати між річками Меною та Убіддю, на р. Десні або не в далекій від неї відстані» Голубовский П. В. Где находились существовавшие в домонгольский период города: Воргол, Глебль, Зартый, Оргощь, Сновск, Уненеж, Хоробор? // Журнал Министерства народ-ного просвещения. Санкт-Петербург., 1903. Ч. CCCXXXXVII. C. 128-131. Про помилковість інших версій локалізації Хоробора (с. Хоробичі або Хоробричі Городнянського повіту, м. Короп Кролевецького уїзду) див: Там само. С. 126-127.. Але далі дослідник припустився помилки, ототожнивши давній Хоробор з городищем у містечку Мена на лівому березі однойменної річки Там само. С. 134..