Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника

Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р.

Бойда Андрій Васильович - магістр політології

Метою статті є висвітлення причин арешту та фізичної ліквідації заступника голови РНК УРСР в 1930-1937 рр., командуючого Червоною Українською Галицькою Армією (1920 р.), голови Укркустарспілки та Укрсільбанку в 1923-1927рр., генпрокурора і нарком'юста УРСР в 19271930 рр. В.І. Порайка (1888-1937) на підставі аналізу документів слідчої справи та життєвих фактів.

Наукова новизна. Проведено дослідження стосовно того, чому в 1937 р. було репресовано одного з провідних діячів уряду радянської України. Ця постать не є помітною в контексті висвітлення масового характеру репресій української політичної еліти в 1920-1930-х рр. В окремих наукових публікаціях чи довідниках відсутній детальний аналіз даних кримінальної справи В.І. Порайка. У переважній більшості досліджень йдеться про нього лише як про співучасника сфабрикованої в 1937 р. справи на колишніх боротьбистів та їх спільників на чолі з П. Любченком.

Висновки. На фоні загальної репресивної політики в СРСР у 1930-ті рр., знищення П. Любченка, В. Порайка та інших партійних функціонерів цього кола - це, поза сумнівом, знищення останньої міжвоєнної плеяди діячів, котрі, попри участь та активну діяльність у вищих ешелонах радянської влади, будучи обманутими Москвою, плекали певну надію на створення справді української, хоч і в межах автономії та збільшовизованої, держави. Це було їхньою фатальною помилкою. Нам, сучасникам нового повномасштабного вторгнення російських військ, треба розуміти, що будь-який московський імперіалізм несе ту ж само отруту, яку українська еліта прийняла після поразки національної революції в 1921 р., повіривши обіцянкам більшовиків забезпечити створення культурної та політичної автономії у кордонах спільної з Росією держави. Тільки правильне розуміння власного минулого не дасть можливості злу отримати реванш ні зараз, ні в майбутньому.

Ключові слова: Порайко, ЧУГА, УРСР, Галичина, юстиція, генпрокуратура, РНК, НКВС, 1937, репресії.

Reasons for the physical liquidation of Vasyl Ivanovych Porayko in 1937

арешт ліквідація порайко

The purpose of the publication is the coverage of reasons for the arrest and physical liquidation of the Deputy Chairman of the Ukrainian SSR in 1930-1937, the Commander of the Red Ukrainian Galician Army (1920), the Head of the Ukrkustarspilka and Ukrsilbank in 1923-1927, the Prosecutor General and People's Commissar of the Ukrainian SSR in 1927-1930 of Vasyl Ivanovich Porayko (1888-1937) on the basis of documents and facts.

Scientific novelty. A study was conducted on how and why one of the leading figures of the government of Soviet Ukraine was repressed in 1937. This figure is not noticeable in the context of the coverage of the mass nature of the opposition to the Ukrainian political elite in the 1920s and 1930s. There is no detailed analysis of the criminal case against V.I. Porayko, which was fragmentarily presented in some scientific publications or reference books. In the vast majority, in previous studies, he is discussed only as an accomplice in the fabricated case against former fighters and their accomplices led by P. Lyubchenko in 1937.

Conclusions. Against the background of the general repressive policy in the USSR in the 1930s, the destruction of P. Lyubchenko, V. Porayko and other party functionaries of this circle is, without a doubt, the destruction of the last interwar galaxy of figures who, despite their participation and active work in the highest echelons of Soviet power, being deceived by Moscow, cherished some hope for the creation of a truly Ukrainian, albeit within the framework of autonomy and enlarged, state. It was their mistake, and the fatal one. We, contemporaries of the invasion of Russian forces along the entire line of the north, east and south of Ukraine in 2022, need to understand that any Moscow imperialism carries with it the same poison that the Ukrainian elite absorbed after the defeat of the national revolution in 1921. Only a proper understanding of our own past will prevent evil from gaining revenge now and in the future.

Key words: Porayko, Red Ukrainian Galician Army, Ukrainian SSR, Galicia, justice, Prosecutor General's Office, RN, NKVD, 1937, repressions.

Процеси становлення державності, окупаційні та колоніалістські візії, спроби відродження й формування власної ідентичності від 2014 р. отримують нового значення, осягнення та висвітлення вже й у науковому вимірі. Не виняток і період 1920-1930-х рр., коли під ширмою українізації, індустріалізації, народження власної кіноіндустрії тощо відбувалися жорстокі утиски та етноцид українського народу. Розстріляне Відродження, зрада національним ідеалам чи повне розчарування комуністичною ідеологією, що нерідко призводило до суїцидів як актів протесту проти репресій (у випадку з письменником М. Хвильовим у Харкові) чи Голодомору (у випадку з секретарем радянського консульства у Львові, членом ЦК КПЗУ й колишнім командантом УСС М. Стронським).

Радянська репресивна машина в Україні, як і загалом в СРСР, найбільших обертів набрала в 1934-1939 рр. Влада знищила не лише цвіт нації в особі інтелігенції, а й тисячі провідних партійних функціонерів, чия діяльність для Москви виглядала невигідною та навіть загрозливою, бо стояла на заваді впровадження в Україні колоніальних порядків. Дехто, як М. Скрипник у 1933 р., усвідомлюючи неминучість арешту, покінчили життя самогубством, але більшість були заарештовані й репресовані. Було знищено навіть адептів та організаторів Голодомору (В. Косіора, В. Балицького, В. Чубаря, В. Затонського та ін.), а відтак і колишніх їх опонентів та виконавців судових рішень (П. Любченка, Г. Епіка, А. Хвилю, М. Михайлика, Л. Ахматова та ін.). Серед тих, кого радянськими спецслужбами було арештовано й згодом розстріляно, був і заступник голови РНК УРСР в 1930-1937 рр. В.І. Порайко (1888-1937).

Життя та діяльність В.І. Порайка досліджували історики й краєзнавці А. Амонс Амонс А.І. Репресовані генеральні прокурори УРСР. Радник юстиції. 2008. № 1(8). Українська асоціація про-курорів. URL: http://www.uap.org.ua/ua/joumal/1_8.html?_m=publications&_t=rec&id=15343; Амонс А.І., Абрамен-ко Л.М. Репресовані прокурори в Україні: документи, нариси, матеріали. Київ: Істина, 2009. 576 с., Є. Скляренко Скляренко Є. Порайко Василь Іванович. Реабілітовані історією. Полтавська область. Науково-документальна серія книг / Упор. О.А. Білоусько. Київ-Полтава: Оріяна, 2007. Кн. 5. С. 472-474., С. Дерев'янко Дерев'янко С. Порайко Василь Іванович. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: до 100-річчя Західно-Української Народної Республіки. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. Т. 3: П-С. С. 230-231., В. Верига Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка 1920 р. НТШ, 1986. Т. 203. 202 с., О. Шокалюк Шокалюк О.І. Порайко Василь Іванович. Від Жовтня до Вересня / Упор. О.Г. Мілько; Редкол.: З.В. Куравський (голова), Є.А. Новицький, В.А. Громадський та ін. Ужгород: Карпати, 1989. С. 120-122., Я. Воєвідка Воєвідка Я. Славний земляк [Василь Іванович Порайко]. Ленінська правда. 1977. № 168. 25 грудня. С. 2-3., П. Арсенич Арсенич П. Галичани - жертви більшовицького режиму. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. 72 с.; Арсе- нич П.І., Голубова Г.Г. Видатний громадсько-політичний діяч (До 80-річчя з дня народження В.І. Порайка). Український історичний журнал. 1968. № 9. С. 119-120., М. Бойда^{2 3 4 5 6 7} Бойда М. Правнича Спадщина Снятинщини. Голос Покуття. 2014. 12 грудня. № 49. С. 10. та ін. Переважно це - або газетні публікації, або статті в довідкових виданнях та енциклопедіях. Автор цієї розвідки свого часу спробував вперше написати історичний портрет цього діяча з Галичини та дослідити мало відомі періоди його життя Бойда А. Від рядового до генпрокурора: життя та діяльність Василя Порайка (1888-1937). Студентські істо-ричні зошити. 2020. Вип. 12. С. 39-47; Його ж. Від рядового до генпрокурора: політична кар'єра та доля Васи-ля Порайка. Краєзнавець Прикарпаття. 2020. № 36 (липень-грудень). С. 47-51; Його ж. Громадсько-політич-на діяльність Василя Порайка (1888-1937 рр.) в австро-угорський період. ХІІІ Буковинська Міжнародна істори- ко-краєзнавча конференція, присвячена 400-річчю Хотинської війни. Тези доповідей, Чернівці, 22-23 жовтня 2021 р. / Наук. ред. О.В. Добржанський. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2021. С. 112-115; Його ж. Галицький слід в утворенні СРСР. Травневі студії: історія, міжнародні відносини: Збірка мат. IV Міжнародної наук. конф. студентів і молодих вчених «Травневі студії 2022: історія, міжнародні відносини», присвяченої 85-річчю Донецького національного університету ім. В. Стуса і факультету історії та міжнародних відносин Донецького національного університету ім. В. Стуса / За ред. Ю.Т. Темірова. Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2022. Вип. 7 С. 164-167; Його ж. Галичани як учасники створення СРСР в 1920-1937 рр. Звільнення від СРСР: історія і сьогодення: Зб. матер. Всеукр. студ. наук. конф., з міжнародною участю, присвяченої 31-й річниці розпаду Ра-дянського Союзу та 100-річчю підписання договору щодо утворення СРСР, 20 травня. 2022 р. Черкаси: ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2022. С. 20-23..

До арешту в Києві 13 серпня 1937 р. В.І. Порайко досяг чималого кар'єрного зросту. Щоправда, цей арешт був для нього не першим: так, у липні 1910 р. його було арештовано у Львові за участь в українському студентському страйку, метою якого було домогтися від Відня заснування в столиці Галичини окремого українського вишу. Під час липневих демонстрацій окрім Порайка було арештовано ще 100 українських студентів. У процесі слідства та на суді його інтереси захищав відомий адвокат К. Трильовський; пізніше він доручить Порайку керівництво повітовою організацією «Січ» у м. Снятині Трильовський К. Про полковника Дмитра Вітовського (з моїх споминів). Свобода. № 257. 3 листопада 1936. С. 2.. Згідно з австрійським законодавством, Порайка було визнано хуліганом за т. зв. «публічне насилля» та призначено покарання строком на 1 місяць Процес 101 (од власного кореспондента). Присуд. Львів, 21 іюня. Рада. 1911. 25 червня (8 липня). Ч. 143. С. 2., що, однак, не завадило йому продовжити навчання на юридичному факультеті, а до закінчення університету в 1914 р. вести активне громадсько-політичним життя. Порайко був членом Української радикальної партії, очільником осередку «Просвіти» в рідному с. Устя біля Снятина, актором Гуцульського театру Гната Хоткевича, де виконував провідні ролі та сольні партії тощо Детальніше див.: Бойда А. Громадсько-політична діяльність Василя Порайка (1888-1937 рр.) в австро-угор- ський період. С. 112-115..

У 1914 р., як і тисячі інших молодих людей в Галичині, він був мобілізований. Достеменно невідомо про його місце служби та звання. За припущенням П. Арсенича, Порайко служив у полку Українських січових стрільців (УСС) На думку Д. Назарчука, саме це стало вирішальним у тому, що в 1936 р. з УРСР в Галичину за таємного спри-яння Порайка додому повернувся його товариш Петро Франко. Див.: Назарчук Д. Галичани не були сепаратиста-ми. 2008. 2 липня. Голос України. URL: http://www.golos.com.ua/artide/187272.. У 1938 р. на допиті Н. Лазаренко стверджував, що Порайко був офіцером австрійського генштабу Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ). Ф. 6. Спр. 9530. Виписка з протоколу допиту Назара Купріяновича Лазаренка від 10-11 березня 1938 р. Електронний архів українського визвольного руху. URL: http://avr.org.ua/viewDoc/30608., проте це свідчення не можна сприймати як правдиве. На думку Є. Антонюка, Порайко, маючи світську вищу освіту, міг служити лише в чині молодшого офіцера⁵ Антонюк Е. День в истории. 25 октября: расстрелян красный командир украинской галицкой армии. 2021. Украина Ру. URL: https://ukraina.ru/202п025/І032522679.html. Шокалюк О.І. Порайко Василь Іванович. Від Жовтня до Вересня / Упор. О.Г. Мілько; Редкол.: З.В. Курав- ський (голова), Є.А. Новицький, В.А. Громадський та ін. Ужгород: Карпати, 1989. С. 121.. Під час зимових боїв у Карпатах в 1915 р. він потрапив у російський полон. У полоні підпадає під вплив більшовицької пропаганди й у 1918 р. стає членом ВКП(б).

Пропрацювавши понад рік на різних господарських посадах в цивільній губернській адміністрації більшовиків у м. Астрахань, весною 1919 р. Порайко отримав відрядження в Україну ⁶. Тут він, як член оргбюро Тимчасового комітету комуністів Східної Галичини і Буковини, обіймає різні посади в ревкомах, які курували галицьке питання, а також працює в Реввійськраді 12-ї армії РСЧА. Саме завдяки Порайку, в грудні 1919 р. відбулись переговори між отаманом Волохом та командуванням 12-ї армії, внаслідок яких Волох та його частини перейшли на бік РСЧА та вдарили в тили військ УНР Ковальчук М. Останній заколот отамана О. Волоха (грудень 1919 р. - січень 1920 р.). Військово-історичний альманах. 2009. Ч. 2(19). С. 18-41; 2010. Ч. 1(20). С. 4-29..

27 лютого 1920 р. Порайку було доручено командування Червоною Українською Галицькою Армією в складі 3-х бригад. У власних свідченнях від 30 серпня 1937 р. колишній командарм зазначає, що в його завдання входило зібрання вцілілих боєздатних частин (більша частина УГА на Поділлі перехворіла тифом) та призначення нових командирів і політпрацівників (комісарів). Штаб ЧУГА був у м. Балта й станом на березень 1920 р. командування 12-ї армії РСЧА ставило завдання провести реорганізацію менше як за місяць. Однак здійснювати свої функції на місці дислокації Порайко не міг, оскільки реальне командування знаходилось в руках його заступника - колишнього царського полковника (зі слів Порайка на допитах - генерала) Іванова. Наприкінці березня 1920 р. Порайко відвідував новоутворені частини ЧУГА у Вінниці, Вапнярці, Роздільній та Балті (Східне Поділля). Під час реорганізації військових частин він намагався пропагувати ідеали комунізму та закликати бійців до єднання з червоними, проте ні палкі промови, ані обіцянки червоних щодо покращення умов служби для галичан бажаного результату не дали ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Кримінальна справа Василя Івановича Порайка. Т. 1. 1937. Арк. 32-33.. За 2 місяці існування майже 17-ти тисячного формування відбулось лише кілька військових виступів галичан, відтак 23 квітня 1920 р. дві бригади ЧУГА (2-га стояла під Вінницею, 3-тя - в районі Вапнярки) на чолі з комбригом 2-ї бригади Ю. Головінським перейшли на бік петлюрівських військ, що наступали на Київ. Щоправда, участі в боях проти РСЧА вони не брали (за винятком окремих зіткнень невеликого масштабу), а були роззброєні та інтерновані на територію Польщі Там само.. У зв'язку з цими подіями ЦК КПб(У) відсторонив Порайка від усіх справ довкола галицького питання. Залишки ЧУГА були повністю розформовані й передані в інші частини 12-ї армії. Невідомий автор першої біографії Порайка в 1927 р. писав, що великою його заслугою перед галичанами було збереження залишків військ ЧУГА від репресій червоних На вершинах. Діло. Львів, 1927. Ч. 58. 16 березня. С. 2..

Незважаючи на провал цієї місії, з червня 1920 по липень 1921 рр. Порайко очолював губвиконком на Полтавщині, а з серпня 1921 по червень 1923 рр. - на Поділлі (в м. Вінниця). До кола його робочих питань входили боротьба з залишками повстанських загонів УНР та махновців, курування соціальною та продовольчою сферами, низка питань на культурно-просвітницькій ниві. Серед його заслуг можна назвати припинення грабунків губернським ЧК колишніх панських маєтків та передачу цінностей до Пролетарського музею Полтавщини (колишній музей Полтавського земства) Коцур Р.В. Професор Валентин Федорович Ніколаєв (1889-1973) - вчений, педагог, організатор вітчизняної природоохоронної та краєзнавчої справи. Дис. на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальніс-тю 032 «Історія та археологія». Київ, 2020. С. 95.. Так само діяв Порайко і на Поділлі.

Як представник Поділля Порайко брав участь у підписанні декларації про утворення СРСР в грудні 1922 р. Бойда А. Галицький слід в утворенні СРСР. С. 166. Із червня по грудень 1923 р. очолював Українську спілку кустарів. 6 грудня 1923 р. Порайка призначено головою Укрсільбанку, на цій посаді він працюватиме до березня 1927 р. Арсенич П., Порайко В. Борці за возз'єднання: біографічний довідник / Редкол.: Ю.Ю. Сливка (керівник) та ін. Упоряд. Ю.Ю. Сливка. Львів: Каменяр, 1989. С. 259.

Під керівництвом Порайка однією з провідних фінустанов УСРР активно провадилася в життя ідеї НЕПу, серед них - тракторизація, кредитування сільських господарств тощо. Це дало змогу т. зв. середнякам та незаможним селянам збільшити виробництво сільгосппродукції. Зрозуміло, що в ході реалізації теорії сільгоспкредитів виникло чимало проблем стосовно процедури повернення коштів, заважав бюрократизм банківських чиновників на місцях тощо, але загалом ця програма досить успішно реалізовувалася, і найкраще - в центральних та південних областях України Кінцеве слово тов. Порайка. Вісти ВуЦВК. 1925. № 231. 20 жовтня. С. 2.. На жаль, в результаті масової колективізації кінця 1920-х та Голодомору 1932-1933 рр. більша частина ідей Порайка та економічні перетворення в цій царині будуть остаточно зведені нанівець.

Від 5 березня 1927 по 10 липня 1930 рр. Порайко обіймав посади генпрокурора та наркома юстиції УСРР Бойда М. Правнича Спадщина Снятинщини. С. 10.. Очолюючи генпрокуратуру, він намагатиметься посилити дотримання прокурорського нагляду над більшістю органів державної влади, - окрім ВУЦВК та Раднаркому, боротиметься з безпідставними діями ОДПУ супроти окремих церковних організацій та стане одним із творців української радянської конституції 1929 р. Проте, у діяльності Порайка на посаді очільника генпрокуратури було чимало негативних моментів. Зокрема, саме він вводив до Кримінального кодексу УСРР статті для боротьби з так званими ворогами держави на селі - «куркулями», а в 1930 р. стає членом спецкомісії уряду щодо розкуркулення в Україні. У ході судового процесу над т. зв. «Спілкою визволення України» в 1930 р. саме В. Порайком був затверджений склад суддів для цього сфабрикованого ОДПУ дійства²⁶.

Водночас, будучи очільником радянського правосуддя в Україні протягом 19271930 рр., він обіймає низку суміжних посад: восени 1927 р. стає головою Всеукраїнського комітету допомоги Криму^ де курує питання про надання допомоги кримчанам, які постраждали від землетрусу²; з травня 1929 по 1932 рр. обіймає посаду заступника, а пізніше - голови Центральної урядової комісії при РНК по українізації радянського апарату. За час перебування Порайка в складі цієї установи українізація набрала якісно нових оборотів. Це стосувалося й Донбасу. Наприклад, у доповіді генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора на XI з'їзді компартії України в 1930 р. йшлося про активне прагнення донецьких робітників щодо збільшення частки українських книжок та культурного життя в регіоні загалом²⁸.

Українізація успішно поширювалася, тому не дивно, що 24 квітня 1932 р. Порайка з посади голови Комісії було звільнено. Політика радянської влади по «коренізації» в національних республіках зазнавала суттєвих змін - поступово вона згорталася, а на зміну їй впроваджувалася політика русифікації. В Україні цей процес публічно розпочався в 1930 р. справою СВУ і знищенням провідних представників української інтелігенції, продовжився під час Г олодомору, прийнявши форму тотального етноциду найбільш численної верстви українського народу - селян, і мав закінчитись остаточною ліквідацією в 1937-1939 рр. українських культурних і партійних діячів Виговський М.Ю. Повсякденна діяльність номенклатури освітніх установ початку 30-х рр. ХХ ст. (за мат. про-токолів засідань колегії Наркомосу УСРР, серпень 1931 - 1932 рр.) Україна Соборна: Зб. наук. пр. / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України НАН України. Київ, 2006. Вип. 4. Т. 1. С. 51.. У контексті цієї сталінської політики доля Порайка, як і інших партфункціонерів-українців (наприклад, сина українського класика - Юрія Коцюбинського), була визначена наперед.

Від середини 1930 р. і до арешту 13 серпня 1937 р. Порайко обіймав посаду заступника голови РНК УСРР (УРСР) за головування в уряді УСРР В. Чубаря та П. Любченка. До повноважень Порайка на цій посаді (сучасний відповідник віце-прем'єра) входили питання з кураторства над промисловим будівництвом, зокрема це стосувалось низки заводів на Донбасі та Кривбасі, в Києві, Дніпропетровську, будівництво Дніпрогесу, а також ремонт, експлуатація та упорядкування шляхів сполучення. За головування в РНК Любченка, По- райко в приватних розмовах неодноразово скаржився своєму начальнику на відсутність кваліфікованих кадрів на місцях у низці галузей економіки, а також у посиленні в українському державному будівництві московських порядків Скляренко Є. Порайко Василь Іванович... С. 473.. Згідно з матеріалами справи, це й було однією з причин його арешту 13 серпня 1937 р.

На момент арешту Василь Порайко проживав на вул. Чудновського 5, кв. 10 з дружиною Морозовою Надією Дмитрівною (1893 р. н.), тещею Морозовою Анною Іванівною (1862 р. н.) та семирічним сином Всеволодом. Обидві жінки були домогосподарками ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 21.. Під час квартирного обшуку в заступника голови РНК УРСР були вилучені речі службового характеру - факсиміле, тека з документами і, що найцікавіше, - вирок в справі по УВО Там само. Арк. 4-5.. Для чого Порайко зберігав цей вирок вдома, так і залишиться загадкою. Припускаємо, що цей документ міг бути підкинутий слідчим. Із особистих речей були вилучені: паспорт, револьвер браунінг, фотоапарат, малокаліберна гвинтівка, коштовності, особисті документи та листування з родиною і - що прикметно - аж 132 книжки, які були забороненими в СРСР. Водночас при проведенні обшуку 15 серпня 1937 р. в службовому робочому кабінеті Порайка в будівлі РНК, слідчими було вилучено, окрім документів службового та особистого характеру, німецькомовна карта Києва, видана в Берліні в 1918 р., а також листи Порайка до екс-очільника секретаріату при РНК Лева Ахматова (на той час його вже розстріляли), з котрим Порайко тісно співпрацював, коли був наркомом юстиції в 1927-1930 рр. ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 6. Там само. Арк. 22. Там само. Арк. 23.

В офіційній постанові на арешт від 13 серпня 1937 р. вказувалось, що приводом для арешту Порайка став установлений слідчими діями факт його керівництва в «антисоветской террористической организации, готовившей свержение советской власти на Украине, [й ставила за мету] оторвать Украину от СССР и восстановить в ней капитализм»³⁴. Дещо пізніше, згідно тексту постанови від 17 жовтня 1937 р., в ході т. зв. «слідчих дій» було встановлено, що Порайко був також шпигуном, діяльність якого була спрямована на користь німецької та польської розвідок, та проводив шкідницьку та диверсійну роботу. Тож до обвинувачень згідно п. 4 та п. 8 ст. 54 Кримінального кодексу додались іще п. 6 та 7.³

Водночас у Москві 15 та 23 серпня Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. 1937-1938. Москва: МФД, 2004. С. 236. АП РФ. Ф. 3. Оп. 24. Д. 317. Л. 68-75. Спецсообщение Н.И. Ежова И.В. Сталину с приложением записки И.М. Леплевского об «Антисоветской националистической» организации на Украине. 15 августа 1937 г. Исто-рические материалы. URL: https://istmat.org/node/24585. стосовно нього були зібрані «додаткові свідчення». Так, в спецповідомленні від 15 серпня 1937 р. очільника НКВС СРСР М. Єжова Сталіну із доданою запискою від очільника НКВС УРСР Леплевського про «антирадянську націоналістичну» організацію в Україні стверджувалось, що в контексті виявлення «антиурядової» організації, разом із низкою інших сфабрикованих справ, у вищого керівництва СРСР просився дозвіл на арешт В.І. Порайка. Очевидно, що акт, завізований 15 серпня Сталіним та Молотовим («За арест Хвыли, Парайка, (в прізвищі була допущена одруків- ка - А.Б.) Тарана, Василенка, Зиненка. И. Сталин, В. Молотов»)³⁷, свідчив про остаточне залагодження формальностей довкола самої справи, розпочатої арештом Порайка на два дні раніше.

Від 30 серпня по 1 вересня 1937 р. Порайко перебуває в спецкорпусі Лук'янівської тюрми та пише «щирі зізнання». Іще перед початком допитів слідчими НКВС, 22 серпня Порайко написав заяву на ім'я М. Єжова, у якій «зізнався» в створенні «націоналістичної організації», керівниками якої буцімто були також Хвиля, Триліський, Таран, Лісовик, Войцеховський, Сенченко, Дитюк. Тобто Порайко назвав осіб, які займали у вищому партійному керівництві України, в галузі економічного та політичного життя, найвищі штабелі. Безпосереднім керівником та натхненником створення цієї «організації» Порайко назвав П. Любченка й зізнався, що вступив до цієї спілки під впливом Любченка та Скрипника. Зі слів заарештованого, ця «націоналістична організація» була утворена на базі колишніх боротьбистів, укапістів, самостійників-незалежників і низки інших, розгромлених більшовиками, партій. Свою діяльність на культурному фронті Порайко називає антирадянською, оскільки за нею приховувалося «шкідництво». Ширення націоналістичних ідей, підготовка національних кадрів тощо проходили через наукові та навчальні заклади, у тому числі й через культурно-просвітницькі, мистецькі фундації та письменницькі спілки. Враховуючи значення України для СРСР, учасники «організації» вважали, що саме на її кордонах у випадку війни буде вирішуватись доля «буржуазної Європи». Єдиною країною Заходу, писав Порайко, яка реально могла протистояти радянцям та підтримати діяльність їх «організації», була Німеччина. Основна діяльність спілки буцімто спрямувалася на підтримку пронімецьких настроїв українського населення з метою пришвидшення німецької інтервенції в Україну та її окупації⁷³⁸ ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 24..

У цьому ж «зізнанні» Порайко повідомляв, що їх «спілка» мала тісні контакти та «змову» із командармами 1-го рангу І. Якіром та М. Поповим. Виступаючи в блоці з військовими заколотниками, учасники т. зв. націоналістичної організації, у тому числі й Порайко, сподівалися домогтися своєї основної мети - відокремлення України від СРСР. Також заарештований «зізнавався», що спілка мала давні контакти з українськими емігрантськими організаціями закордоном, а через них - з генштабами Польщі та Німеччини. Очільник управління у справах мистецтв при українській РНК Андрій Хвиля, стверджував Порайко, спільно з П. Любченком та М. Поповим здійснював контакти з емігрантами через «націоналістичне крило» в КПЗУ. Йшлося про Максимовича (К. Саврич), Турянського (Р. Кузьма) і Василькова (Й. Крілик) - колишніх спільників наркома О. Шумського у його протистоянні з Л. Кагановичем в 1927 р. Там само. Арк. 26.

У свідченнях від 30 серпня 1937 р. Порайко «визнає» себе винуватцем «зради», тобто переходу 2-х бригад ЧУГА на бік поляків під час громадянської війни. Зі слів колишнього командувача ЧУГА, це стало можливим завдяки переговорам між польською розвідкою та комбригами в обох частинах, які отримали схвалення як Порайка, так і його заступника з політичної частини М. Михайлика. За наказом Порайка, більша частина галичан перейшла на бік поляків, а сам він розраховував на те, що у випадку поразки радянців в Україні зможе долучитись до утворення «нової УНР» ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 32.. Ці факти явно сфальсифіковані, оскільки у справі колишнього комісара ЧУГА М. Михайлика нами не було знайдено жодного протоколу допитів, де б порушувалося питання про перехід 2-х бригад ЧУГА на сторону військ УНР та Польщі ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 75605-фп. Кримінальна справа Михайла Михайлика. Т. 1. 1936-1937, 1956-1957. 554 арк.. Тому вважаємо доцільним в подальшому дослідити участь Порайка та Михайлика в реорганізації УГА в 1920 р., та їхню реальну роль у збереженні залишків ЧУГА від репресій.

Далі Порайко стверджував, що від травня 1920 і до 1922 рр., під час губернаторства в Полтаві та Вінниці, в нього не було жодного контакту з галичанами ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 33.. Це не відповідає дійсності. Як уже згадувалось вище, багато колишніх військовослужбовців ЧУГА були працевлаштовані в органи внутрішніх справ та в ОДПУ в межах Подільської губернії. Часто це відбувалося завдяки протекції чи за сприяння самого Василя Порайка. Враховуючи прикордонну стратегічну значимість регіону для СРСР, у сферу повноважень Порайка входило й керівництво мережею українських радянських розвідників на території Другої Речі Посполитої. Радянські розвідники отримували через направлених в Галичину агентів фінансові чеки в іноземній валюті (переважно в доларах) та радянську літературу, листівки для пропагандистських функцій з метою вербування та отримання інформації про становище населення й політичну ситуацію на окупованих Польщею землях. Окрім того, агентура повинна була передавати фінансові звіти та інформацію про отримані повідомлення. Інформація про стан справ на ворожій території, яку передавали скеровані По- райком в Галичину агенти, в першу чергу цікавила три інстанції - ЦК Компартії України, розвідуправління РСЧА та контррозвідку ОДПУ. Правою рукою в реалізації завдання щодо мережі радянської розвідки на окупованих галицьких землях був гімназійний товариш Порайка, очільник одного з прикордонних відділів ОДПУ на Поділлі, Дацишин Горліс-Горський Ю. У ворожому таборі: спогади. Нью-Йорк: Українське вид-во «Говерля», 1977. С. 32; 51.. Окрім розвідки та пропаганди в Галичині, важливим завданням для агентури ставилося збурення галицьких українців до національного повстання, яке могло стати приводом для введення радянських військ на територію Польщі. За спогадами Ю. Горліс-Горського, воно планувалось на 1 листопада 1922 р. Бойда А.В. Галичани як учасники створення СРСР в 1920-1937 рр. С. 21-22. Проте ця акція так і не відбулась.

У 1922 р. Порайко, перебуваючи в Києві як очільник Поділля на одній з республіканських нарад, вперше мав розмову про Галичину з Бореславом Скарбеком, що відбулася в Пролетарському саду (зараз Хрещатий парк на Подолі). За свідченням Порайка, Б. Скар- бек дуже цікавився становищем галичан, які проживали в УСРР після 1920 р. На думку останнього, військові діячі з числа галичан, що мешкали в Україні, в суспільстві вважалися зрадниками через перехід до поляків у 1920 р. їх самих або їхніх земляків. Через цю ситуацію, як вважав Скарбек, могли пропасти хороші кадри, які б зіграли свою роль у майбутньому. Для того, щоб галичани покращили своє становище, до цієї діяльності повинен був залучитися й Порайко. Важливу роль у вирішенні окресленої проблеми мав відіграти М. Скрипник. Згідно зі Скарбеком, який нібито був учасником польської нелегальної організації в Україні, в майбутній польсько-радянській війні галичани могли відіграти активну роль. Із розмови Скарбека з Порайком випливало, що в Польщі станом на 1922 р. були настрої на користь угоди між українськими галицькими націоналістами та польським урядом щодо відновлення УНР. Скарбек не уточнював, звідки він мав цю інформацію. Порайко відмовився від цієї «авантюри», оскільки не мав можливості на Поділлі підтримувати галичан у таких справах. Зі Скарбеком у Порайка більше не було зустрічей ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 32-33..

«Антирадянську діяльність» Порайко вів з 1924 по 1927 рр. - аж до розгрому партійної групи в КПЗУ під проводом уже згаданих Максимовича, Турянського та Василькова. Представник РНК розповідав також про великий наплив галичан у Харків у цей період. Йшлося не лише про людей, котрі залишились на Наддніпрянщині після 1920 р., а й про численні групи емігрантів з-закордону. В основному вони приїжджали з Чехословаччини та Східної Галичини по лінії КПЗУ, оскільки там нібито не було вже можливості проводити підпільну діяльність Там само. Арк. 35.. Згадані факти щодо великих груп галицьких емігрантів не є вигадкою. Так, у грудні 1924 р. з Чехословаччини через польський кордон в Україну емігрувала група з 200 колишніх бійців та старшин УГА на чолі з Грицем Коссаком. Дещо менша група - 160 старшин УГА (ЧУГА), перейшла польський кордон у 1926 р. Причина еміграції в УСРР - злидні та надія на кращу долю в українському суспільстві, де відбувалась активна українізація, відродження культури тощо Бойда А.В. Галичани як учасники створення СРСР в 1920-1937 рр. С. 23.. Стосовно працевлаштування галичан у тогочасній столиці України Порайко зазначав, що це не було проблемою. Харків насправді мав потребу в людях, котрі добре володіли українською мовою та мали вищу освіту. Досить швидко вони обійняли відповідні посади у військовій, господарській, адміністративній сферах, і особливо багато галичан було на культурному фронті. Через певний час серед галичан почали ширитися антирадянські настрої, оскільки, на їхню думку, КП(б)У вела неправильну національну політику через подвійні стандарти в процесі українізації, слабке просування українців на державній службі тощо. Усю цю роботу проводила група Шумського, яка активно підтримувала наркома в питаннях українізації. До цієї групи, яка остаточно була розгромлена в 1928 р., належав і Порайко. У результаті внутрішньопартійного протистояння галичани все ж таки були за Шумського. До них належали і такі діячі, як Яворський, Юринець, Романюк, Чехович та ін. Після розгрому опозиціонерів в 1928 р. група Бадана, Ерстенюка, Яворського та ін. взяла орієнтацію на Скрипника, але після його самогубства в 1933 р. вони також були знищені ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 35-36..

У третьому пункті свідчень Порайко розповів про «антирадянську діяльність» Юрія Коцюбинського. Так, у 1929 р. вони зустрічалися в Харкові. Порайко тоді очолював нарком'юст та генеральну прокуратуру, а Коцюбинський був радником у постійному представництві СРСР у Варшаві. Вони були знайомі ще від 1919 р. Порайко стверджував, що Коцюбинського направили до Варшави, бо він був звільнений із усіх посад в Україні через свої нібито троцькістські настрої. Дещо раніше радянський консул у Львові Ю. Лапчинський повідомляв Порайку, що Коцюбинський має високий авторитет у польських урядових колах і в нього були контакти з українськими національними партіями в Галичині. Йшлося про Українське національно-демократичне об'єднання, зокрема про членів УНДО Д. Левицького, О. Луцького, К. Левицького Там само. Арк. 36..

Порайко просив Коцюбинського надати інформацію щодо ситуації в Галичині, передусім про стосунки українців з поляками, і чи є певні тенденції до їх примирення (укладення певної угоди) заради спільного виступу проти радянської влади. Коцюбинський відповів, що між українцями та поляками станом на 1929 р. величезний розрив та конфлікт поглядів, і на його глибоке переконання, на укладення угоди заради боротьби з радвладою не варто навіть розраховувати. У 1930-1931 рр. (Порайко точно не міг пригадати) Коцюбинський повернувся на постійну роботу в Україну. У приватних розмовах з Порайком Коцюбинський, стверджував підслідний, приховував те, що контакти з поляками та українцями в Галичині він не припиняв. У вересні 1934 р. відбулась чергова зустріч між обома партійними діячами в київському готелі «Континенталь». Коцюбинський повідомив заступника голови РНК про наявність в УРСР української націоналістичної організації: від троцькістів туди входив він сам, в ній були представники різних партій націоналістичного спрямування, метою спілки був вихід України з СРСР. Головним завданням станом на 1934 р. Коцюбинський вважав роботу з вербування нових членів. Особлива важливість культурного фронту, на думку Коцюбинського, полягала в тому, що люди залишалися не- вдоволеними радянськими порядками, і в першу чергу це стосувалось інтелігенції. У Польщі, стверджував Порайко, тоді існувала група Голувка, яка курувала питання польсько-української угоди. На зустрічі в «Континенталі» Коцюбинський назвав і членів української націоналістичної організації в Україні: Любченко, Хвиля, Триліський, Скалига, Таран. Дещо пізніше у Порайка та Коцюбинського відбулася ще одна зустріч. Вона тривала недовго, оскільки обидва діячі поспішали на відомчу нараду. На цій зустрічі Коцюбинський буцімто заявив, що організації слід зайнятись створенням мережі повстанських осередків на Правобережній Україні, які у разі війни СРСР з Польщею могли б залучити до своїх лав невдоволених селян. Добре знаючи українські села та колгоспи, Порайко заперечив Коцюбинському і заявив, що ідея селянських повстанських загонів на Правобережжі - авантюра. Незабаром Коцюбинського було відкомандировано з України, а згодом арештовано Там само. Арк. 37..

Цікаво, що інформація про ймовірну фізичну ліквідацію Москвою Порайка та про його «співучасть» у «злочинах» Юрія Коцюбинського активно поширювалась українською пресою в Польщі та заокеанням ще до того, як проти нього відкрили кримінальну справу. Так, у статті в українській газеті «Свобода» (США) від 3 листопада 1936 р. К. Трильовський припустив, що Порайка, «...хоч як ішов він на руку московсъко-болъшевицъким диктаторам, то здається і цього було Москві замало і його теж поставлено “под стєнку”, чи заслано на Соловки.» Трильовський К. Про полковника Дмитра Вітовського. С. 2. За Скрипником і Крушельницькими - Коцюбинський і Порайко. Діло. 1936. № 214. 24 вересня. С. 2. Там само. Кількома місяцями раніше в львівській газеті «Діло» від 23 вересня 1936 р., з посиланням на газету «Більшовик» від 27 серпня 1936 р., аналізувалася ситуація довкола кримінальної справи Юрія Коцюбинського. Писали, що нібито за дорученням О. Бушкованого, котрий перебував у Харкові на початку 1930-х рр., Ю. Коцюбинський отримав від Є. Коновальця завдання проводити в Україні шкідницьку роботу. Активним помічником Коцюбинського газета називає давнього друга Бушкованого Василя Порайка, який «.мав зв'язки зі всіми бандами, що тепер масово ґрасують по всій Україні. Він давав приказ, щоби зорганізувати великий страйк робітників і селян разом з червоними козаками і деякими частинами червоноармейців на важніші арсенали України і так добути в свої руки владу. Маршалом військ мав бути Коцюбинський.»⁵² Однак, «завдяки патріотизмові більшої частини населення України ту бандитську роботу Коцюбинських- Порайків і інших в час зліквідовано.»⁵³ Співучасниками «змови» також фігурують такі відомі військові та партійні діячі початку 1930-х рр., як В. Логінов, екс-очільник Дніпропетровщини М. Голубенко, Тирчук та інші.

Серед причин ліквідації Василя Порайка львівська преса називала чергову серію репресій, які почалися після ленінградського вбивства С. Кірова в 1934 р. Ю. Коцюбинський та В. Порайко були черговими жертвами того режиму. Скільки б більшовики не були в Україні, стверджував автор допису, стільки б і відбувалося чергових репресій та показових слідчих дій чи судових процесів, де б стара чи нова генерація більшовиків не вважалась прибічниками націоналістичної революції Перед новим монстр-процесом - за що арештували Коцюбинського і Порайка? Діло. 1936. № 214. 24 вересня.

Частково тези, озвучені львівським «Ділом» у вересні 1936 р., не є вигадкою. Так, під час опрацювання кримінальної справи на соратника Порайка, колишнього керівника прокуратури Дніпропетровщини та очільника управління трудових колоній при НКВС України Лева Ахматова (1900-1937), нами було виявлено, що в протоколах допитів за літо- осінь 1936 р. фігурують свідчення як Ю. Коцюбинського, так і М. Голубенка, В. Логінова та низки інших репресованих в 1936 р. партійних діячів. Однак жодних свідчень проти Порайка ні Ю. Коцюбинський ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 237., ні Л. Ахматов ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 44988-фп. Кримінальна справа Лева Ахматова. Т. 1. 1936-1937, 1956-1958. 511 арк. та М. Михайлик ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 75605-фп. Кримінальна справа Михайла Михайлика. Т. 1. 1936-1937, 1956-1957. 554 арк. (які були близькими до В. Порайка під час його роботи нарком'юстом в 1927-1930 рр.) в період від липня 1936 і до 13 серпня 1937 рр. не давали. Твердження в «Ділі» у вересні 1936 р. (ймовірно, авторства того ж К. Трильовського) щодо арешту заступника голови РНК не відповідають дійсності, оскільки свої повноваження Порайко припинив лише 13 серпня 1937 р., тобто через рік після публікацій про його ліквідацію в закордонній українській пресі. Припускаємо, що обидва фейки були запущені радянськими спецслужбами навмисно з метою дискредитації Порайка та з пошуком приводу для його арешту.

На допиті 30 серпня 1937 р. Порайко «зізнався» також в інших злочинах. У 1935 р. в своєму службовому кабінеті він мав розмову з А. Хвилею. Наприкінці розмови заступник голови РНК буцімто заявив, що знає про участь Хвилі в спілці націоналістів, оскільки чув це від Коцюбинського. Хвиля цього не заперечив і додав, що офіційне становище П. Люб- ченка змушує його конспіруватись. Хвиля також назвав прізвища ще двох членів «організації»: Лісовика та Крупка. З Лісовиком у Порайка відбулася розмова в тому ж 1935 р.: колишній учасник громадянської війни скаржився на проблеми на роботі. Відповідаючи на запитання Порайка щодо потенційних можливостей організації повстанських осередків на Правобережжі, Лісовик дав ту само відповідь, якої дотримувався в цьому питанні Ю. Коцюбинський. На допиті Порайко «щиро зізнався», що завербував до організації Ми- хайлика, котрий працював на Донбасі (вище згадувалось, що згадки про Порайка у справі Михайлика немає), Легкого, який працював на Дніпропетровщині, та Сенченка, якого прийняли на роботу в Київській області. Того ж 1935 р. Порайко був відсутній в Україні майже 4 місяці. Умови для розгортання роботи в 1935-1936 рр. для «організації» були дуже несприятливі у зв'язку з розгромом окремих контрреволюційних груп, а з кінця 1936 р. робота організації була взагалі паралізована. У цей період жодних контактів із поляками в радянського віце-прем'єра не було. Тоді ж у самій Польщі, зі слів допитуваного, відбулась подія, що змусила його дещо зачекати з прийняттям рішень на користь «антирадянської організації». Порайко стверджував, що між поляками та українцями була укладена угода: українці повинні були підтримати всі заходи польської влади щодо укріплення польської державності, армії тощо. В обмін на підтримку українців, поляки обіцяли зробити певні поступки в сфері культури, адміністративного управління, полегшення вступу українців на державну службу тощо. На практиці виявилось, що угода не тільки нічого не дала, а навпаки - становище українців стало ще гіршим, ніж воно було до договору ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 38-39..

У заяві на ім'я помічника начальника 5-го відділу ГУДБ НКВС З.М. Ушакова від 31 серпня 1937 р. Порайко зізнається у «нещирих» свідченнях щодо своєї роботи в «українській націоналістичній організації». Маючи бажання дати повні свідчення про свою участь і конкретну роботу в цій спілці, про мету, програму, конкретні плани тощо, Порайко, зокрема, виявив намір розповісти про методи роботи на селі, тактику в підборі та розстановці людей, про зв'язки з правими і троцькістами - наприклад, про свої контакти з дніпропетровською та харківською групами троцькістів. Так, методи роботи на селі полягали в тому, щоб діями представників місцевих органів влади викликати невдоволення селян податковою та контрактаційною політикою радвлади загалом. Особливо це стосувалось прикордонних районів. Порайко виявив намір розповісти також про створення повстанських груп, особливо в Київській та Вінницькій областях, про «шкідницьку роботу» на будівництві доріг і мостів на Правобережжі, про зірваний план протиповітряної оборони м. Києва. У своїй зовнішній політиці організація орієнтувалась на Польщу та Німеччину. Спочатку, «зізнавався» Порайко, зовнішня підтримка забезпечувалась через Коцюбинського, а після його арешту - через галицьку партію УНДО. Тричі з дорученням від УНДО до Порайка з Галичини приїжджав Шепарович (молодший): перший візит відбувся в серпні-вересні 1935 р. за дорученням Дмитра Левицького, інші - в березні та вересні 1936 р. за дорученням Василя Мудрого, - з метою отримання інформації про роботу організації. Порайко «каявся» також в тому, що приховав від слідства роль Панаса Любченка в роботі організації, цю «помилку» він планував виправити шляхом надання слідству нових свідчень Там само. Арк. 50-51..

І справді, у свідченнях від 1 вересня 1937 р. Порайко ширше розповів про роботу «організації». Найперше представник РНК «зізнався», що всю «шкідницьку роботу» виконував за вказівкою Любченка. Незважаючи на те, що головна мета полягала в поширенні діяльності організації на території всієї країни, основний акцент робився на Київщині та Вінниччині. Там практичною задачею було формування повстанських осередків чи т. зв. «повстанських комітетів». На Вінниччині це завдання виконував Триліський, колишній боротьбист, котрий вважався своєю людиною. На Київщині - Сенченко, оскільки він добре знав стан справ у регіоні Там само. Арк. 52.. У розмові Любченка, Порайка та Хвилі в березні 1935 р. була досягнута домовленість про те, що до повстанських осередків варто долучати людей із середовища колишніх партизан, серед яких на той час було багато невдоволених. Окрім того, в селах, стверджував Порайко, можна було знайти багато активних людей серед інших, націоналістично налаштованих груп населення, які були готові воювати з радянською владою. Порайко не зміг на допиті охарактеризувати низове становище повстанських осередків на Вінниччині та Київщині в кількісному відношенні. Проте, зі слів колишнього партійного діяча, те, що антирадянську діяльність організація виконувала правильно, свідчить той факт, що селяни цих регіонів ставали все більше невдоволені владою в 1936-1937 рр. За цим невдоволенням буцімто активно спостерігала вся українська урядова верхівка.

Невдоволення селян ще більше загострилося, коли в Проскурівському, Шепетівському та Кам'янецькому (тобто Кам'янець-Подільському) округах органи влади на місцях почали відбирати в селян-одноосібників приватні садиби та хати за невиплату різного роду податків. Ці дії влади спровокували ще більші невдоволення селян, відтак цією справою в останні місяці 1937 р. займались як прокуратура СРСР, так і комісія партійного контролю. Також Порайко згадував про випадки «обрахування колгоспів» на Волині та Київщині. При купівлі льону місцевими заготівельними організаціями від колгоспів, льон приймався свідомо за нижчий сорт, а при відправленні на підприємства той же льон йшов за завищеними кондиціями, - таким чином колгоспи недоотримували від заготівельників свої законні великі суми грошей. Цим, на думку Порайка, підривалися потужності колгоспів, нищилася ініціатива й прагнення колгоспників боротися за підвищення врожайності. Такі випадки не були поодинокі: «Таких и более мелких случаев, - свідчив підслідний, - и то на таком ответственном участке как пограничная полоса было много. Я хотел этими двумя случаями, когда затрагивались в массовом порядке интересы крестьян только лишний [раз] подчеркнуть, что установка от украинской националистической организации своими действиями вызвать недовольство среди крестьян, находила свое отражение в практической деятельности отдельных лиц или групп на периферии»⁶¹. Щодо діяльності центральних органів радянської влади в Україні, то Порайко констатував їхню неефективність та шкідництво в сфері обороноздатності. Йшлося не про укріплення обороноздатності вищезгаданих прикордонних областей (Київської та Вінницької), а навпаки - про їх ослаблення чи, точніше кажучи, про підрив їх обороноздатності. До переліку таких дій Порайко вніс, зокрема, впровадження возів військового зразка серед колгоспів Вінницької та Київської областей. Теж саме стосувалося й надзвичайно малого гусеничного тракторного і автопарку, який і без того знаходився в плачевному стані. Окрім санкцій на шкідництво в плані постачання та розподілення від Порайка і Любченка, до цього були причетні, зі слів допитуваного, також працівники наркозему Грушевський (заступник наркома), завідуючий Київським облзу Ломако, керівник такого само підприємства у Вінниці Піонтковський ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 53. Там само. Арк. 53-54. Там само. Арк. 55 Там само..

У свідченнях Порайка увагу зосереджено зокрема на будівництві доріг у прикордонній смузі й на стані мостового господарства, яке, згідно з ним, було дуже важливою ділянкою з точки зору оборони країни. Розповідаючи про голову дорожнього будівництва в Україні Єнокяна, Порайко засвідчив, що той, проживаючи раніше в Ленінграді, належав до зінов'- ївської опозиції. Допитуваний наголошує на тому, що «...государство ежегодно вкладывало много денег в дорожное строительство. На самом же деле работа велась с вредительством...»⁶³ Далі Порайко уточнює, що «шкідництво» велося у трьох напрямках: «1) не всегда выбиралась правильная трасса; 2) дороги строились без соблюдения технических правил, в том смысле, что они не должны были бы выдерживать ту нагрузку, на которую они были рассчитаны; 3) как правило, срыв своевременного выполнения программы, отсрочка работ до поздней осени. В результате такого строительства дороги доходили до состояния полной непригодности»⁶⁶⁴. Головним шкідником в дорожньому будівництві Порайко вважає себе, оскільки він був членом уряду, котрий курував цю проблему і, знаючи про неї, «свідомо це приховав», про що знав також і П. Любченко - безпосередньо від нього як свого заступника. Ці дії нібито відповідали меті організації, до якої належали обидва члени уряду. Коли йдеться про мости, Порайко свідчить, що урядом жодного разу не була поставлена задача з перевірки їх на міцність, хоча б на головних магістралях (наскільки вони можуть витримати важкі танки, автомашини та інші механізми під час військових дій). Тільки після розкриття «військової змови» у червні 1937 р. (йшлося про справу «антирадянської троцькістської військової організації» на чолі з маршалом М. Тухачевським), Порайко та Любченко були змушені направити для огляду мостових переправ спецкомісії, які виявили незадовільний стан мостів і намітили низку заходів для покращення переправ Там само..