Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р.

Щодо зриву плану місцевої протиповітряної оборони, зокрема м. Києва, Порайко розповів, що дві весни поспіль (1936 і 1937 рр.) йому доводилось безпосередньо займатися цією проблемою. До цього важливого питання він, Любченко та Якір підійшли формально, а по факту просто знехтували. Двічі Порайко, за дорученням Любченка, розробляв постанову, яку затверджував Раднарком. Порайко з Любченком як члени уряду свідомо нічого не робили для організації ППО, відтак усі заплановані заходи не були втілені в життя: підготовка населення, організація місцевих захисних команд, підготовка пожежної охорони, світломаскування, підготовка газосховищ, герметизація кімнат в окремих будинках, школах, лікарнях, організація допомоги населенню тощо так і залишилися на папері. Друга постанова щодо ППО була прийнята в травні 1937 р., саме тоді, коли стало відомо про переїзд Якіра в Ленінград. Зі слів Порайка, Любченко стверджував, що це був документ, який засвідчив, що Якір, будучи в Києві, активно боровся за реалізацію плану з налагодження надійної протиповітряної оборони. Отже, в цій частині свідчень Порайко найбільше акцентував на: «1) необходимость переноса центра тяжести работ на правобережную Украину; 2) подготовка повстанческих ячеек на местах; 3) поднятие недовольства советской властью среди сельского населения; 4) срыв мер по обороне в Винницкой и Киевской областях.» Там само. Арк. 56.

Ведучи мову про вербування М. Михайлика на Донбасі (близький друг і заступник Порайка в ЧУГА та нарком'юсті, пізніше - генпрокурор України в 1933-1935 рр.) та Легкого в Дніпропетровську, допитуваний дав дещо ширші свідчення. Так, Порайко заявив, що ці партфункціонери інформували його про «...реальную возможность развернуть работу среди отдельных групп украинской молодежи в обособленных институтах, среди украинской интеллигенции, но более конкретных материалов они не сообщали...» Тут варто спростувати твердження Порайка, а вірніше, наголосити на тому, що до такого зізнання його змусили слідчі. По-перше, на допиті 5 жовтня 1936 р. Михайла Михайлика, він «зізнався» в тому, що в 1932 р. в «троцькістську контрреволюційну організацію» його завербував Я. Лішвиць⁶⁸. По-друге, як уже згадувалося, Порайко не був фігурантом у справі Михайлика, хоча Михайлик та Ахматов свідчили один проти одного. Це опосередковано вказує на те, що Порайко давав свої свідчення під тиском, а тому до їх правдивості треба ставитись дуже обережно.

Водночас Порайко свідчив про те, що не покладав великих надій на Михайлика та Легкого, оскільки мав інші можливості в Харкові. Однак після переїзду до Києва він втратив багато з цих контактів. Наприкінці 1934 - на початку 1935 рр. в Харкові була розгромлена група троцькістів, хоча їх лідер - 2-й секретар Харківського обласного комітету КП(б)У І. Мусульбас - зміг тоді уникнути репресій. Завданням Порайка було долучити Мусульбаса до роботи в націоналістичній організації як представника харківських троць- кістів. Принципову згоду харківський секретар обкому дав уже в Києві, але обставини так склались, що Мусульбас був змушений покинути Харків і переїхати на Волгу, в Пензу⁶⁹.

Прикметно, що особливого акценту на т. зв. культурній ділянці в роботі «націоналістичної організації» Порайко не зосереджував. Однак він наголосив на зосередженні цієї сфери в руках П. Любченка та А. Хвилі. Ситуація довкола необхідних українських національних культурних кадрів у відповідних закладах стала неприпустимою: в останні роки (ймовірно, мова йшла про 1933-1937 рр.) ця галузь, зі слів Порайка, внаслідок репресій втратила дуже багато видних людей і поставала проблема в нових. Це завдання, за словами Порайка, було доручене Хвилі⁷⁰.

Найбільше уваги у свідченнях Порайка від 1 вересня 1937 р. зосереджено на «контрреволюційній діяльності» очільника РНК УРСР П. Любченка. Так, наголошував Порайко, П. Любченко вів себе впевнено, з напором, але після самогубства Скрипника в 1933 р. доволі обережно. Зазначено, що Любченко не любив розмовляти при третіх особах. Він нібито часто докоряв Порайку за порушення норм конспірації стосовно «організації». Любченко, маючи не менше 3-4 розмов з Порайком протягом 1935-1936 рр. на загальні теми, найбільше любив обговорювати ситуацію в Україні. Очільник українського раднаркому скаржився на те, що з республіки було вислано дуже багато невинних людей. Водночас, із відтворених Порайком скарг Любченка на репресії, випливало, що, на думку наркома: «На многих участках работы нет настоящих украинцев, знающих историю украинского народа, культуру.,.»⁷¹ Любченко також виголошував невдоволення господарською політикою, зокрема нарікав на малі капіталовкладення на місцях, відсутність справжнього бюджету тощо. Перша така розмова відбулась весною 1935 р. Порайко підтвердив також, що Якір про існування «української націоналістичної організації» знав від П. Любченка, відтак останній знав про «військову змову». Любченко повідомив про це свого заступника наприкінці 1936 р.⁷²

Після розкриття «військової змови» Любченко та Порайко були змушені шукати «зовнішні сили» для підтримки повстання. Весною 1935 р. Любченко вперше порушив тему щодо зовнішньої підтримки їхньої «антиурядової змови». На зауваження Порайка, що такою могла бути Польща як сусідня держава, Любченко заперечив. Німеччина, зі слів голови українського уряду, була готова підтримати змову за умови, що змовники матимуть реальну силу. Позиція Порайка полягала в тому, що діалог з Німеччиною можна було б вести, коли вони зможуть презентувати якусь об'єднану формацію (йшлося про єднання з військовими). Обидва члени вищих ешелонів влади розуміли, що без зв'язків зі Східною Галичиною їх акція не матиме сенсу. Тому й не дивно, що Порайко проінформував свого керівника про візити від УНДО, за дорученням Д. Левицького та В. Мудрого, молодшого Шепаровича. Зокрема, стосовно другого візиту в 1935 р. Порайко уточнив, що галичан найбільше цікавили забезпечення прав та свобод українців у випадку початку другої польсько-радянської війни (неофіційно, вона відбулася у вересні-жовтні 1939 р. як «визвольний похід»). В одному зі свідчень Порайко констатував, що, згідно з обіцянками Любченка, за участь в «антирадянській діяльності», у випадку успіху задуманого Любченком заколоту, Василь Іванович мав отримати компенсацію у вигляді територіальних надбань (мова йшла, ймовірно, про земельні ділянки), а також нерухомість (яку саме, невідомо) на концесійних правах ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 59-60..

У ході реабілітації Порайка в 1954-1957 рр. з'ясувалося, що НКВС не змогло допитати персонально П. Любченка до того, як він вчинив самогубство. У його справі стосовно т. зв. української націоналістичної організації містились лише протоколи допитів (оригінали та копії) з інших справ, де Любченко був одним із ключових фігурантів. Будь-яких свідчень Любченка, зізнань чи допитів слідчі КДБ в 1956 р. не знайшли Там само. Т. 2. Арк. 243 Там само. Т. 1. Арк. 73..

В єдиному протоколі з допиту Василя Порайка, який провели начальник 5-го управління ГУДБ НКВС Миколаєв та його помічник Ушаков 1 вересня 1937 р., в основному були повторені ті тези, які Порайко висловив у власних свідченнях за 30 серпня - 1 вересня. Однак деякі питання було конкретизовано. По-перше, характеризуючи свої санкції щодо переходу 2-ї та 3-ї бригад ЧУГА на бік поляків у квітні 1920 р., Порайко стверджував, що основний контакт з польською розвідкою у нього був через члена ревтрибуналу ЧУГА Шухевича. Останній, як свідчив допитуваний, був польським агентом ще до відступу РСЧА з Києва на початку травня 1920 р., зокрема, готував місто до здачі польському війську. Через Шухевича, зі слів його колишнього командира Порайка, останній надавав інформацію полякам про залишки ЧУГА та їх подальші плани. При цьому допитуваний під. твердив відсутність будь-яких контактів із польською владою протягом 1920-1922 рр. Таких контактів у нього справді не було, бо до його повноважень входило курування прикордонної розвідки та мережі агентів на теренах окупованої Галичини. Зокрема, за документально не підтвердженими свідченнями родичів, які стверджували, що Порайко брав участь у певних таємних завданнях по лінії КПЗУ на ворожій території орієнтовно між 1921-1923 рр. До того ж є згадки і про його нелегальне перебування як мінімум двічі в рідному с. Устя (під ту пору Станіславського воєводства Польщі) у супроводі невідомого чоловіка. За версією родичів, його супутник міг бути законспірованим агентом ОДПУ Свідчення Кобевко (Порайко) Галини Олександрівни. Народилася 1958 р. в с. Устя Снятинського району Ста- ніславської (Івано-Франківської) обл.; працівник культури; керівник музичного хору с. Вовчківці Снятинської ОТГ Коломийського району Івано-Франківської області; проживає у с. Устя Снятинської міської територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської обл. Записано Бойдою А.В. 25-26.09.2021 р. 14 арк..

Щойно Порайко виконав вказівки С. Скарбека як очільника «Польської Організації Військової» протягом 1922-1925 рр. із залучення на роботу в провідні державні сектори УСРР «шкідників» із середовища галичан, в 1925 р. на зв'язок з Порайком вийшов його давній товариш Троян. Ця особа часто відвідувала Україну нелегально як член ЦК УНДО для обміну інформацією між галичанами в окупації та тими, хто залишився в УРСР. Зустрічі давніх знайомих, а з 1925 р. - змовників, проходили нелегально в режимі повної конспірації ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 75.. Після розгрому верхівки КПЗУ «шкідницька робота» Порайка та групи галичан під його керівництвом була зорієнтована на М. Скрипника. Після суїциду останнього робота галичан нібито мала продовження в 1934 р. за сприяння Ю. Коцюбинського (ця теза була спростована нами вище) та П. Любченка. Слідчим було принципово вибити з Порайка свідчення на Ю. Коцюбинського, котрий, за задумом НКВС, курував у «націоналістичній організації» питання створення повстанських осередків. Даючи свідчення, Порайко наголошував, що, на думку Ю. Коцюбинського, без утворення осередків на місцях для повстання проти радянської влади, в майбутньому буде набагато важче організувати повстанський рух на селі, без цього не можна було забезпечити розгром червоних частин, і особливо їх тилів Там само. Арк. 78..

Зазначимо, що у справі В.І. Порайка в 1937 р. було задіяно матеріали з іншої справи й на іншу людину - ще від 9 травня 1933 р., коли на допиті було вперше згадано Порайка, але в той період кримінальної справи на нього заведено не було. Копія допиту 1933 р., де Василь Іванович уже фігурував, була долучена до справи Порайка як додаткове свідчення його антирадянської діяльності.

Загалом у справі Порайка було опитано 35 свідків (у тому числі Хвиля, Лісовик, Триліський та ін.) та проведена лише одна очна ставка між Василем Порайком та наркомом комунального господарства УРСР Миколою Межуєвим. Усі інші очні ставки були проведені між свідками, які фігурують у його кримінальній справі, але свідчення яких були взяті з інших кримінальних справ 1933-1937 рр. Там само. Арк. 228.

Відтак першим у справі Порайка можна вважати допит, проведений в травні 1933 р. з М. Білячем, котрий докладно описав ситуацію довкола Любарської наради боротьбистів у 1919 р., де їх представником виступав Порайко (de facto, Порайко ніколи не був членом цього угрупування), процес формування ЧУГА та санкціонування Порайком і Михайли- ком її переходу на бік поляків. Зі слів свідка, це і призвело до поразки РСЧА по лінії фронту довкола Києва, завдяки чому поляки та петлюрівські частини в травні 1920 р. змогли зайняти українську столицюГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 86-89. Там само. Арк. 91..

У заяві на ім'я начальника секретного політичного відділу НКВС Рахліса від 4 грудня 1936 р. В. Логінов, який знав Порайка не один рік, характеризує останього як «гнилого та антирадянського» функціонера, котрий залишився дуже ображеним на центральну владу після його зняття з посади «губернатора» у Вінниці в 1923 р. Обговорюючи змову зінов'ївців в Україні (в т. ч. Л. Ахматова та М. Михайлика), Порайко в 1935 р. категорично відкидав можливість проведення терактів одночасно супроти московського та київського партійного керівництва. На думку Порайка, в Україні потрібно було виступити абсолютно самостійно. Логінов заперечив Порайку й аргументував це тим, що, після ліквідації Косіора, Постишева та Балицького, їм на заміну в уряд прийдуть інші. Тільки ліквідація керівництва як у Москві, так і в Києві, доводив Порайку Логінов, могла забезпечити досягнення метиТам само. Арк. 92..

Порайко контраргументував: ліквідація уряду забезпечить захоплення влади, і для організації нового вже є достатня кількість сил. Після цього, на його думку, потрібно було розірвати з Москвою і створити в Україні надійний плацдарм для боротьби проти сталінського режиму. Для цього, в разі потреби, Порайко розраховував залучитись підтримкою Польщі та НімеччиниТам само. Арк. 86-212.. У всіх інших фігурантів справи свідчення про Порайка майже не доповнювали один одного й фактично повторювалися з незначними уточненнями про час та місце отриманої ними інформації та «доказів» про злочини Порайка чи його оточенняТам само. Арк. 95..

Таке позиціонування матеріалів свідчить як про їх фабрикацію, так і про осудження опозиційних думок окремими представниками тогочасної української партійної еліти. Так, у протоколі допиту В. Богуцького від 14 січня 1937 р. згадується, що під час його роботи головою Укрсільбанку в 1927-1928 рр., Порайко, попередник Богуцького в 19231927 рр., критикував свого наступника за відсутність кредитування середнього класу. На думку Порайка, як стверджував Богуцький, ця соціальна категорія презентувала міцних селян-господарниківТам само. Арк. 96-97. ^{Там само. Арк. 97-98.}. Ситуація на селі й справді хвилювала Порайка. Так, у 1935 р. О. Певзнер приніс у кабінет Порайка в Києві дані про показники колгоспів по областях. Ознайомившись із ними, Порайко висловив думку, що ці статистичні дані є яскравою ілюстрацією неправильної політики партії на селі: «Решающие на хлеб области Днепропетровская и Одесская имеют наиболее низкие денежные доходы и колхозники получают копейки. В таких условиях... нечему удивляться, что мы идем к разорению колхоза.

Улітку 1935 р. в розмові з тим само Певзнером Порайко заявляв, що самостійність України - фікція, яка лише прикрита українізацією. Без санкції Москви в республіці не вирішується жодне питання. З України, як говорив Порайко, беруть лише хліб, цукор та сировину, українці ж, вважав радянський віце-прем'єр, живуть московськими подачками. Господарська й національна політика веде країну (ймовірно, йшлося про Україну) до загибеліТам само. Арк. 141-142..

В умовах існуючого в СРСР режиму, висловлювати такі думки було небезпечно. Тож людину, яка на це наважувалася, цілком можна вважати опозиціонером. Виходячи зі сказаного вище та знаючи реальну позицію Порайка щодо низки сфер життя країни ще до його приходу в найвищі ешелони влади, можемо припустити, що перед нами і справді постає націонал-комуніст.

Ще одним підтвердженням цієї тези може служити інформація з протоколу допиту С. Дитюка від 3 серпня 1937 р., у якому є згадка про те, що Порайко, вітаючи останнього в березні 1936 р. з призначенням на посаду заступника голови наркомату просвіти УРСР, заявив: «...растите товарищи украинцы в наркомы, хватит иметь наркомов, присланных Москвой, надо их выращивать из украинцев!»⁸⁷ У лютому 1936 р. Порайко, маючи розмову з М. Межуєвим, заявив про необхідність злуки галичан та наддніпрянських українців в єдину державу та культурну орієнтацію на Захід. На його думку, радянська культура значно поступається західним аналогам, а українська є доволі близькою до німецької. У ході розмови Порайко висловив невдоволення щодо відсутності культурних кадрів із числа українців на місцяхГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 1. Арк. 149.. Однак, коли між Миколою Межуєвим та Василем Порайком 17 жовтня 1937 р. була проведена очна ставка, останній заперечив всі свідчення свого підлеглого. Зокрема, це стосувалося «вербування» Межуєва Порайком в організацію, перевірки обороноздатності Новоград-Волинського укріпрайону (в т. ч. інформації про особовий склад, бронетанковий парк, усі наявні роди військ тощо), зриву 8іромислового замовлення закордоном, фотозйомки мосту через Дніпро біля Черкас тощоТам само. Арк. 213-217..

В обвинувальному висновку від 18 жовтня 1937 р. зазначалось, що на основі матеріалів слідства В.І. Порайка було звинувачено за 7 пунктами як за антидержавницькі дії (виокремлення УРСР із СРСР, встановлення в Україні фашистського режиму, шкідництво в ряді сфер економіки, зрада галицьких частин за його наказом, керівництво в націоналістичній організації, формування осередків антирадянського повстання на місцях, вербування до організації 5 осіб, шпигунська діяльність на користь Польщі та Німеччини). Обвинувачений В.І. Порайко визнав «свою вину» у цих «злочинах»Там само. Арк. 229..

У протоколі закритого судового засідання верховної колегії Верховного Суду СРСР від 24 жовтня 1937 р. зазначалося, що обвинувачений за ст. 51 відповідно до п. 1-а, 8 та 11 Кримінального кодексу УРСР Василь Іванович Порайко визнав себе винним лише частково. Свої свідчення на попередньому слідстві він підтвердив. Шпигунську діяльність всіляко заперечував. У своєму останньому слові на суді Порайко просив зберегти йому життяТам само. Арк. 232.. Вироком військової колегії ВС СРСР від 24 жовтня 1937 р. Порайка було засуджено до вищої міри покарання (розстрілу) з конфіскацією всього майна підсудногоТам само. Арк. 233-234.. Вирок підлягав негайному виконанню, що і було зроблено 25 жовтня 1937 р. в спецкорпусі Київської тюрмиТам само. Арк. 235..

Про те, що В. І. Порайко та низка інших опозиціонерів із числа працівників раднарко- му були «ліквідовані» як щирі петлюрівці, було офіційно оголошено С. Косіором під час святкування 20-ї річниці Жовтневої революції 7 листопада 1937 р. з трибуни на балконі будівлі Київського обкому. У 1938 р. в Галичині, тобто через рік після знищення команди П. Любченка та В. Порайка, дописувач «Діла» Г. Лазаревський назвав цих діячів, репресованих через сфабриковані справи, прибічниками руху національного визволення України з окупаціїЛазаревський Г. Московський судовий процес і Україна. Діло. № 55. 13 бер. 1938. С. 2-4..

На основі заяви дружини Порайка Н. Д. Морозової від 1 листопада 1954 р.ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. № 40215-фп. Т. 2. Арк. 6. слідче управління КДБ УРСР провело службове розслідування в 1954-1957 рр. У ході перевірки з'ясовано, що більша частина копій протоколів допитів, доданих до справи Порайка з інших справ, були фальсифікацією. Будь-яких матеріалів, які б дискредитували Порайка, в інших відомчих архівах також не було. Рішенням колегії ВС СРСР від 26 березня 1957 р. справу Порайка було закрито «за відсутністю складу злочину». 8 липня 1957 р. колишнього радянського віце-прем'єра було реабілітовано й поновлено в партії посмертноТам само. Т. 1. Арк. 243-244; 246..

Додаток

Представники РНК УСРР справа наліво - В. Чубар, В. Затонський, В. Порайко, Г. Петровський, Ю. Коцюбинський, Я. Ліфшиць та В. Балицький під час перерви в ході роботи 6-ї сесії ВУЦВК. Фото з журналу «Всесвіт», № 25 за 1934 р.

У ході проведеного комплексного аналізу причин арешту заступника голови РНК УРСР в 1930-1937 рр. Василя Івановича Порайка, можемо констатувати наступне. На фоні загальної репресивної політики в СРСР у 1930-ті рр., знищення П. Любченка, В. Порайка та інших партійних функціонерів - це, поза сумнівом, знищення останньої міжвоєнної плеяди діячів, котрі, попри участь та активну діяльність у вищих ешелонах радянської влади, будучи обманутими Москвою, плекали певну надію на створення справді української, хоч і в межах автономії та збільшовизованої, держави. Це було їхньою фатальною помилкою.

Нам, сучасникам нового повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, треба розуміти, що будь-який московський імперіалізм несе ту ж само отруту, яку українська еліта прийняла після поразки національної революції в 1921 р., повіривши обіцянкам більшовиків забезпечити створення культурної та політичної автономії у кордонах спільної з Росією держави. Тільки правильне розуміння власного минулого не дасть можливості злу отримати реванш ні зараз, ні в майбутньому.

Процес декомунізації в Україні, розпочатий 2014 р. після перемоги Революції гідності, сильно «загальмував»: все більше стає зрозумілим, що знесення пам'ятників та перейменування вулиць недостатньо... Головного, від чого залежить майбутнє України, передусім національного покаяння у співпраці з більшовизмом, на жаль, не відбулося. Але ж активної співпраці з більшовиками частини українців із історії не викреслити. Куди подіти Юрія Коцюбинського, Миколу Скрипника, Миколу Щорса, того ж таки Порайка? Відтак зводити проблему лише до російсько-більшовицької окупації України недостатньо.

Щоб у свідомості українського суспільства назавжди відбулися зміни, не можна обмежуватися лише роллю жертви. Має розпочатися процес національного усвідомлення того, що насправді відбулося в Україні в ті роки, а відтак протягом десятиліть. Історія В.І. Порайка - досить типова: етнічний українець, який щиро служив більшовизму від 1918 р., і служив би, напевно, і далі, якби у 1937 р. його не репресували. Тож зводити все лише до окупації України російськими більшовиками - це, передовсім, історична неправда (або м'яко кажучи - не уся правда) перед країною та наступними поколіннями українців. Маємо каятися за власних українських більшовиків, не виправдовувати себе, а шукати той наріжний камінь істини, яка єдина має право на існування.

References

Amons, A. (2008). Represovani heneralni prokurory URSR [Repressed Prosecutors General of the USSR]. Radnyk yustytsii - Counselor of Justice. № 1 (8).

Amons, A., Abramenko, L. (2009). Represovani prokurory v Ukraini: dokumenty, narysy, materialy [Repressed prosecutors in Ukraine: documents, essays, materials]. Kyiv, Ukraine.

Arsenych P. (2006). Halychany - zhertvy bilshovytskoho rezhymu [Galicians -are victims of the Bolshevik regime]. Ivano-Frankivsk, Ukraine.

Boida, A. (2020). Vid riadovoho do henprokurora: zhyttia ta diialnist Vasylia Poraika (1888-1937) [From a private to the general prosecutor: life and activity of Vasyl Porayko (1888-1937)]. Studentski isto- rychni zoshyty - Student historical notebooks. № 12. P. 39-47.

Boida, A. (2021). Hromadsko-politychna diialnist Vasylia Poraika (1888-1937 rr.) v avstro-uhorskyi period [Social and political activity of Vasyl Poraiko (1888-1937) in the Austro-Hungarian period]. 13^th Bukovyna International Historical and Local History Conference dedicated to the 40$" anniversary of the Khotyn War. Abstracts of reports. P. 112-115. Chernivtsi, Ukraine.

Boida, A. (2022). Halytskyi slid v utvorenni SRSR [Galician trace in the formation of the USSR]. May studies: history, international relations: Coll. of mat. of the IV International scientific conf. of students and young scientists «May studies 2022: history, international relations», dedicated to the 85th anniversary of the Vasyl Stus Donetsk National University and the Faculty of History and International Relations of the Vasyl Stus Donetsk National University. Is. 7. P. 164-167.

Boida, A.V. (2022). Halychany yak uchasnyky stvorennia SRSR v 1920-1937 rr. [Galicians as participants in the formation of the USSR in 1920-1937]. Liberation from the USSR: history and present: collection. the mother All-Ukrainian study of science conf., with international participation, dedicated to the 31st anniversary of the collapse of the Soviet Union and the 100h anniversary of the signing of the treaty on the formation of the USSR, 20 travnia 2022 r. P. 20-23. Cherkasy, Ukraine.

Boida, M. (2014). Pravnycha Spadshchyna Sniatynshchyny [Legal heritage of Snyatyn Oblast]. Holos Pokuttia - Voice of Pokuttia. № 49. P. 10. Sniatyn, Ukraine.

Boida, A. (2020). Vid riadovoho do henprokurora: politychna kariera ta dolia Vasylia Poraika [From a private to the general prosecutor: the political career and fate of Vasyl Porn^o]. Kraieznavets Prykarpat- tia - Local historian of Prykarpattia. № 36. Р. 47-51.

Derevianko, S. (2020). Poraiko Vasyl Ivanovych. Zakhidno-Ukrainska Narodna Respublika 19181923. [Western Ukrainian People's Republic 1918-1923]. T. 3: P-S. P. 230-231. Ivano-Frankivsk, Ukraine.

Kotsur, R.V. (2020). Profesor Valentyn Fedorovych Nikolaiev (1889-1973) - vchenyi, pedahoh, orha- nizator vitchyznianoi pryrodookhoronnoi ta kraieznavchoi spravy [Professor Valentyn Fedorovych Nikolaev (1889-1973) is a scientist, teacher, and organizer of domestic nature protection and local history affairs.]. Kyiv, Ukraine.

Kovalchuk, M. (2009). Ostannii zakolot otamana O. Volokha (hruden 1919 r. - sichen 1920 r.) [The last rebellion of Ataman O. Volokh (December 1919 - January 1920)]. Viiskovo-istorychnyi almanakh - Military historical almanac. № 2 (19). P. 18-41; 2010. № 1 (20). P. 4-29.

Onipko, T.V. (2014). Kulturno-osvitnia diialnist spozhyvchoi kooperatsii Ukrainy v 20-ti rr. XX st.: monohrafiia [Cultural and educational activities of the consumer cooperative of Ukraine in the 20s of the 20^th c.: monograph]. Poltava, Ukraine.

Skliarenko, Ye. (2007). Poraiko Vasyl Ivanovych. Reabilitovani istoriieiu. Poltavska oblast. Naukovo- dokumentalna seriia knyh [Poraiko Vasyl Ivanovich. Rehabilitated by history. Poltava region. Scientific documentary series of books]. B. 5. P. 472-474. Kyiv - Poltava, Ukraine.

Vyhovskyi, M.Yu. (2006). Povsiakdenna diialnist nomenklatury osvitnikh ustanov pochatku 30-kh rr. XX st. (za materialamy protokoliv zasidan kolehii Narkomosu USRR, serpen 1931-1932 rr.) [Everyday activity of the nomenclature of educational institutions in the early 30s of the 20^th c. (based on the materials of the minutes of the meetings of the collegium of the People's Commissariat of the USSR, August 19311932)]. Ukraina Soborna: Zbirnyk naukovykh prats - Ukraine Soborna: Coll. of scientific works. Kyiv, Ukraine. Is. 4. T. 1. P. 50-54.

Размещено на Allbest.ru