Князі Глинські: рання історія роду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Князі Глинські: рання історія роду

Келембет Станіслав Миколайович

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

історія князь глинський

У статті досліджується історія князів Глинських із середини XV до початку XVI ст. в період діяльності двох поколінь роду - синів та онуків першого достовірно відомого князя Глинського. За структурою робота складається з окремих біографічних нарисів, що згруповані у три підрозділи - за трьома основними лініями роду Глинських. Обґрунтовується помилковість тези Ю. Вольфа, прийнятої і в сучасній історіографії, про те, що путивльська (середня) лінія Глинських нібито була галуззю молодшої, смоленської лінії. Князь Богдан Федорович Глинський у 1493 р. згадується як перший відомий очільник дніпровських (черкаських) козаків. Найвищі кар'єрні досягнення князів Глинських до 1500 р. були пов'язані з Сіверською землею. Тут окремі члени роду займали урядові посади намісників (стародубського, чернігівського та путивльського).

Ключові слова: Глинські, Велике князівство Литовське (ВКЛ), Москва, король Казимир Яґеллон, великий князь Олександр, Чернігів, Путивль.

Kelembet Stanislaw Mykolaiovych - PhD (History), Associate Professor

The Hlynsky princes: early history of the genus

Abstract

The article explores the history of the family of princes Glynsky from the middle of the XV to the turn of the 15th and 16th centuries, more precisely, during the period of activity of two generations - the sons and grandsons of Prince Ivan Oleksandrovich (?), the first reliable representative of the family. According to the structure, the work consists of separate biographical essays, which are grouped into three subsections -- along the three main lines of the Glynsky family. These lines, according to the testimony of the Glynsky ancestry of the mid-16th century, were founded by three sons of Prince Ivan -- Boris, Fyodor and Semyon. However, at the end of the XIX century. Y. Wolf, developing the Glynsky genealogy, recognized two junior lines, Cherkasko-Putyvl'ska and Smolenska, as different branches of the same Cherkasko-Smolenska line - descendants of Prince Semyon Ivanovich; prince Fedor, thus, «remained» childless. This genealogical scheme, thanks to Wolf's high prestige, was later firmly established in historiography, being accepted in modern works. However, the study of sources showed that the evidence of the ancient ancestry about the origin of the Putyvl' line from Prince Fyodor Ivanovich is quite reliable, and Wolf, claiming that the compiler of the pedigree confused Princes Fyodor Ivanovich and Fyodor Semenovich (from the Smolensk line), made a serious mistake.

In modern historiography, there are opinions that the princes Borovskies (M. Bychkova) and Domonts (N. Yakovenko) were branches of the Glynskys. In fact, this is not the case: the Borovskies (Lithuanian), most likely, were the descendants of the princes Berdyabakovich, and the Domonts were probably the branch of the princes Drutsk-Gorsky.

Prince Bogdan Fedorovich Glynsky in 1493 is mentioned as the first known leader of the Dnieper (Cherkass) Cossacks. The highest career achievements of the princes Glynsky before 1500 were associated with the Siver land. Here, individual members of the clan occupied the posts of the governors of Starodub, Chernigov and Putyvl'.

Key words: the Hlynsky Princes, the Grand Duchy of Lithuania (GDL), Moscow, King Casimir the Jagiellon, Grand Duke Alexander, Chernihiv, Putyvl'.

Першим представником роду Глинських, якого слід визнати безперечно достовірною особою, був Іван (Олександрович?) - охрещений татарський князь, онук (?) знаменитого беклярібека Мамая, володар просторої території на лівобережжі Дніпра, прилеглої до південно-східних кордонів Великого князівства Литовського (ВКЛ). Наприкінці XIV ст. князь Глинський визнав себе васалом (слугою) великого князя Вітовта, отримавши деякі володіння у правобережній Київщині та лівобережній Сіверщині; одружився на Анастасії, сестрі князя Федора Даниловича Острозького (згадується в 1386 - 1403 рр.); цілком можливо, був живим ще в 1437 р. Келембет С. Князі Глинські: походження роду, Глинське князівство, володіння в Сіверській землі // Сіверянський літопис. 2019. № 2. С. 5-10..

Дана робота представляє собою історію Глинських від середини XV до межі XV/ XVI ст., а точніше - у період діяльності двох поколінь роду, синів та онуків князя Івана. За свідченням родоводу («поколінного розпису») Глинських, укладеного в середині XVI ст., вони відразу ж розділилися на три основні лінії, що їх започаткували князі Борис, Федір і Семен Івановичі Родословная книга по трем спискам, с предисловием и азбучным указателем // Времен-ник Императорского Московского Общества истории и древностей российских. Москва, 1851. Кн. X. С. 85, 158, 196.. Однак наприкінці XIX ст. знаменитий Ю. Вольф, розробляючи генеалогію Глинських, визнав дві молодші лінії - «черкасько-путивльську» й «смоленську», за різні галузі однієї «черкасько-смоленської» лінії, до якої належали нащадки Семена Івановича. Федір же, таким чином, «залишився» бездітним. Ця генеалогічна схема, завдяки високому авторитету Вольфа, надалі міцно затвердилася в історіографії, будучи прийнятою (з певними доповненнями) і в сучасних працях В українській історіографії це відомі роботи Н. Яковенко й Л. Войтовича. Обидва автори, на відміну від Ю. Вольфа, включають до роду Глинських ще гілку Домонтів (Вольф вважав їхнє походження невідомим), як побачимо далі - безпідставно.. Однак вивчення джерел показало, що свідчення давнього родоводу щодо походження путивльської лінії від князя Федора Івановича є цілком достовірним. Тобто теза Ю. Вольфа про те, що нібито укладач родоводу переплутав Федора Івановича і Федора Семеновича (зі смоленської лінії), помилково приписавши першому потомство другого, сама виявляється грубою помилкою.

За структурою дана робота складається з окремих біографічних нарисів, що згруповані у три підрозділи - за трьома лініями роду Глинських. Початок кожної біографії позначений напівжирним виділенням імені особи, про яку йдеться у подальшому тексті. Задля наочності наприкінці статті додано генеалогічну таблицю Глинських.

* * *

Старша лінія

Князь Борис Глинський під час громадянської війни у ВКЛ 1432 - 1438 рр. перебував на боці Швитриґайла Ольґердовича - претендента на верховну владу у ВКЛ, якого, за виразом хроніста-сучасника, «князи руськыи и бояре посадиша (...) на великое княжение на Руское». Це й не дивно, оскільки володіння Глинських знаходилися у Київській та Сіверській землях, підвладних Швитриґайлу. Вперше князь Борис Глинський згадується 9 грудня 1433 р., коли, як член ради Швитриґайла, засвідчив його грамоту, видану в Києві Розов В. Українські грамоти. Т. I. XIV в. і перша половина XV в. Київ, 1928. С. 117-119, № 65.. Протягом 1436 - 1438 рр. князь Борис здійснював «приказ» ряду актів Швитриґайла, виданих у Луцьку та Києві; причому в документах від 14 липня 1437 і 4 лютого 1438 р. він названий підканцлером, а 22 грудня 1437 р. - канцлером. І хоча в цих актах прізвище Бориса не вказане, таке ім'я серед відомих нам князів-прихильників Швитриґайла, здається, носив лише Глинський Огляд згадок див.: Полехов С. Наследники Витовта. Москва, 2015. С. 573; огляд самих актів, зі вказівками їх сигнатур і публікацій: Там само. С. 563-565. Іншим «претендентом» на роль князя Бориса може бути хіба що Борис Звягольський, сини якого згадуються в актах 1446-1461 рр.. 4 вересня 1437 р., прибувши до польського Львова, кілька васалів Швитриґайла, за себе і за всю Київську землю, присягнули королю Владиславу III й Короні Польській, що вони будуть дотримуватися союзу, укладеного Швитриґайлом з Польщею, а в разі смерті останнього визнають владу короля Польського; серед цих осіб був і «dux Boriss Glynsky» Барвінський Б. Кілька документів і заміток до часів вел. князів Свитригайла і Жигимонта Кейстутовича // Записки Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1913. Т. CXV. С. 17-19; Полехов С. Наследники Витовта. Москва, 2015. С. 424-425.. Однак після остаточної поразки Швитриґайла у 1438 р., Глинський перейшов на службу до його ворога, великого князя Жиґимонта Кейстутовича (f 1440), отримавши за це відповідну винагороду. Зокрема, «Подлинный родослов Глинскихъ Князей» повідомляє: «А сынъ Князь Ивановъ Князь Борисъ выслужилъ у него у Великаго Князя Жигимонта у Витовтова сына (так! - С. К.) волость Ракову въ Минску (Мінську. - С. К.), да Новой дворъ въ Клетцку (на пінському Поліссі - С. К.), да волость Ряшуковича въ вотчину» Родословная книга по трем спискам. С. 196-197..

На початку правління Казимира Яґеллона (1440 - 1492) князь Борис Глинський отримав кілька надань, зареєстрованих у т. зв. «Книзі данин Казимира» (найдавнішій частині Литовської метрики). «В Речици и у Чернигове. Кн(я)зю Борису Глинскому двор Домыслин до воли. Панъ Довкгирдъ, панъ Кгастовтъ (,..)» Lietuvos Metrika. Vilnius, 1998. Knyga Nr. 3 (1440 - 1498) (далі: LM. Kn. 3). P. 38.. Судячи з імен свідків, це надання мало місце між 1440 та 1443 рр. Ян Довґірд, воєвода Віденський, помер у 1443 р., після чого його місце зайняв Ян Ґаштовт - до того воєвода Троцький. Принаймні, зміни на вказаних урядах точно відбулися між 1442 і 1444 рр. (Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. 1386 - 1795. Krakow, 1885. S. 56, 72).. «Двор Домыслин» у «Пам'яті» 1527 р. фігурує як «Домыслин сєло к городу» Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. Київ, 1998. С. 207, 209-210, 216.. Напевне, мова йде про сучасне с. Домашлин Корюківського р-ну Чернігівської обл., розташоване зліва від верхньої течії р. Мена, приблизно за 20 км на північ від Хоробора. Останній, слід гадати, також був володінням старшого з Глинських («Пам'ять» свідчить лише про те, що наприкінці XV ст. Хоробор належав Глинському, не вказуючи конкретного імені). У такому разі, князю Борису вдалося дещо розширити свою чернігівську вотчину; щоправда, Домислин він отримав лише «до воли» (литовського господаря), і станом на 1500 р. це село було вже не приватним володінням, а відносилося «к городу», тобто до Чернігова.

Вірогідно, чернігівський Домислин був заміною за мінський Раков, котрий тоді ж, у 1440/1443 р., отримав іншого власника: «Кн(е)гини Михаиловои Изяловои двор Раково до воли. Панъ Кгастовтъ и Довкгирдъ». Утім, остаточно свій білоруський маєток Глинський не втратив, наново отримавши його незначну частину: «Кн(я)зю Борису Глиньскому десеть ч(о)л(о)в(е)ков Раковцовъ, што были за Белымъ дьякомъ». Крім того, в іншому місці Мінського повіту Казимир надав «Борису Глинскому два ч(о)л(о) в(е)ки с пашнею». Зберіг він, принаймні, й деяких підданих у Клецькому повіті: «Кн(я) зю Борису Глинскому тыи люди, што выселили ся из Нового Двора» LM. Kn. 3. P. 53, 56..

«Подлинный родослов» повідомляє, що «Король Казимиръ Олгердовичь (так! - С. К.) пожаловалъ того Князя Бориса Ивановича два города Клиглическъ, да Стародубъ, и преставися Князь Борисъ на тЬхъ всЬхъ городЬхъ и волостяхъ» Родословная книга по трем спискам. С. 197.. «Клиглическъ», здається, неможливо прийняти за щось інше, як лише за спотворене «Клеческъ», Клецьк. Такі значні міста (повітові центри) князь Глинський навряд чи міг отримати у приватне володіння-вотчину, а хіба що у пожиттєве держання, намісництво «Книга данин Казимира» містить значну кількість реєстрів надань у Клецьку та Стародубі, зроблених у 1440 - 1450-х рр. (LM. Kn. 3, за покажчиком). Звертає на себе увагу, що не менше 4-х розпоряджень щодо земель у Стародубі Казимир здійснив у лютому 1452 р., 15-го індикта (Там само. P. 30, 41).. Цікаво, що саме Стародуб і Клецьк до 1432 р. входили до складу уділу Жиґимонта Кейстутовича, майбутнього великого князя. Весною 1449 р. його син, Михайлушко Жиґимонтович, за допомогою татар зайняв три міста, що належали до його «отчини» - Київ, Стародуб і Клецьк («Kyoff, Staradop unde Kletczk»), а потім ще Новгород-Сіверський і Брянськ. Але вже літом король Казимир, особисто вирушивши в похід на Сіверщину, повернув усі вказані землі під свою владу Polechow S. Ksiqz? Michal Zygmuntowicz - walka o spadek po ojcu // Ojcowie i synowie. tron, wladz?, dziedzictwo. W 700. rocznic? narodzin Karola IV Luksemburskiego krola czeskiego cesarza. 1316-1378. Gdansk, 2018. S. 220-223; публікація джерел - s. 236-240.. Дещо раніше, протягом більшої частини 1446 р., Стародуб уходив до складу володінь московського емігранта, князя Василя Ярославича Боровського Полное собрание русских летописей. Москва, 2004. Т. XXV. С. 266, 268.. А пізніше король Казимир надав Стародуб іншому емігранту, князю Івану Андрійовичу Можайському Lietuvos Metrika. Vilnius, 2007. Knyga Nr. 6 (1494-1506) (далі: LM. Kn. 6). P. 129, nr 156 (підтвердження князю Семену Можайському 1496 р.)., який втік до ВКЛ у 1454 р. Полное собрание русских летописей. Т. XXV. С. 273.. Таким чином, найбільш вірогідним хронологічним відтинком, коли князь Борис Глинський міг отримати у держання Стародуб і Клецьк, є період між 1449 і 1454 рр. (хоча не можна повністю виключати і варіанти 1440-1445 Утім, зазначимо, що 18 жовтня 1441 р. намісником Клецьким був пан Івашко Рога- тинський (LM. Kn. 3. P. 43). чи 1447 - 1448 рр.).

Як бачимо, під кінець життя князь Борис Іванович Глинський не лише володів на півдні Сіверщини Хороборською вотчиною, яку навіть дещо розширив (Домислин), а й отримав державний уряд на півночі регіону - державці (намісника) Стародубського повіту. Здається, саме Борис започаткував традицію намісництва Глинських у повітових центрах Сіверщини, котру в наступному поколінні роду, як побачимо далі, продовжили його син та племінник. Востаннє князь Борис, судячи з усього Глинський, згадується у червні 1453 р., коли він був одним з послів ВКЛ на запланований польсько-литовський з'їзд у Парчеві Dlugosz J. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 12. 1445-1461. S. 177.. Цей факт підтверджує його помітну вагу в політичній системі держави.

У 1505 р. пан Андрій Олександрович «Дрождын» навів у суді інформацію, яку він «слышалъ от бабки своей, от кнегини Борисовое, а переЭ тымъ, поведаеть, была за княземъ Иваномъ Корибутовичож» LM. Kn. 6. P. 312, nr 530.. Зважаючи на рідкісне серед литовсько-руських князів ім'я Бориса, а також те, що Андрій Дрождча прийняв діяльну участь у бунті Львовичів Глинських (онуків Бориса), разом з якими в 1508 р. емігрував до Москви, варто погодитися з висновком Ю. Вольфа про те, що дружина Олександра Дрождчі Федка була дочкою князя Бориса Глинського Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 78-79.. Дружина Бориса сама розповідала онуку, що раніше вона була заміжня за князем Іваном Корибутовичем. Останній був живим ще в січні 1432 р., а отже, його вдова могла вийти за князя Глинського не раніше вказаного року Полехов С. Наследники Витовта. Москва, 2015. С. 573.. Родоводи XVI ст. згадують у Бориса Івановича синів Льва, Василя та Івана Великого Родословная книга по трем спискам. С. 85, 158, 196-197.; Ю. Вольф (на підставі актів Литовської метрики) додає до них ще Григорія й Дашка, а також дочку Федку за Олександром Дрождчею.

Біографічні відомості щодо князя Льва Борисовича містить лише один документ - «Пам'ять» про Глинських, складена в Москві у 1532/1533 р. за ініціативою князя Федора Мстиславського (одного з претендентів на регентство в період малолітства майбутнього Івана Грозного) Бычкова М.Е. Родословие Глинских из Румянцевского собрания // Бычкова М. Е. Русско-литовская знать XV-XVII вв. Источниковедение. Генеалогия. Геральдика. Москва, 2012. С. 284-285, 287-289 (вперше стаття опублікована в 1977 р.).. За даними цього джерела, князь Лев Глинський служив удільному князю Івану Юрійовичу Мстиславському, але не особливо успішно, займаючи в раді Мстиславського лише п'яте місце: «место ему з бояры было в столе, а боярства не дослужился». Мізерними були й володіння князя Льва, отримані від сюзерена: «И поместье за ним было во Мстисловле селцо Ходосово». «А как преставился князь Иван Юрьевич Мстисловской на службе в Киеве, и тот князь Лев Глинской понял дядину Иванову Раевского Гаврилову жену Мелешковича, после княж Ивановы смерти Юрьевича поехал изо Мстисловля в Литву служити. И в Литве с нею прижил четыре сына: князя Василья, да князя Ивана Мамая, да князя Михаила, да князя Федора. И служил тот князь Лев Глинский по паном по литовским и з детми своими» Бычкова М.Е. Родословие Глинских... С. 290..

Однак відомості «Пам'яті» про шлюб князя Льва, точніше його хронологію, містять суттєву помилку. Зокрема, князь Іван Мстиславський помер під час походу військ ВКЛ до Києва у 1485 р. Zrzodla do dziejow polskich. Wilno, 1844 / Wyd. M. Malinowski i A. Przezdziecki. T. II. S. 119; Kuczynski S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. Warszawa, 1936. S. 242, 250. Докладно зупинятися над питаннями хронології Київського походу тут не будемо.; сини ж Льва Глинського Мамай (Іван), Василь і Федір (які начебто не могли народитися раніше вказаної дати) були дієздатними вже в 1486 - 1488 рр. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2004. Knyga Nr. 4 (1479 - 1491) (далі: LM. Kn. 4). P. 32, 61.. У записах роздач короля Казимира тричі згадується якийсь князь Лев: 27 березня 1486 р. йому було призначено 7 ліктів сукна з мита київського, 24 червня - 10 коп грошей з мита берестейського, 28 жовтня 1488 р. - «10 копъ грошем з мыта луцъкого, а шуба лисья завымковая с ключа Троцъкого» LM. Kn. 4. P. 34, 35, 78.. Цілком вірогідно, мова тут іде про Льва Глинського; але у 2-й половині XV ст. жили ще три князі, які носили ім'я Лев і мали такий самий низький статус LM. Kn. 3. P. 45 (князь Лев Козловський, 1470 р.); LM. Kn. 4. P. 152, nr 141.1 (князь Лев Глазинич); LM. Kn. 6. P. 187, nr 284 (князь Лев Козечич).. Тим не менше, саме сини князя Льва Борисовича, і особливо знаменитий Михайло Львович, досягли найбільших серед усіх Глинських кар'єрних успіхів - до 1508 р. у ВКЛ, а потім у Москві (де ця гілка роду, приналежна до вищої московської аристократії, проіснувала до 1602 р.).

Відомості джерел про князя Василя Борисовича є мінімальними. У січні 1496 р. він очолив посольство від великого князя Олександра до Ших-Ахмата, хана Заволзького. Для цього князю Василю Глинському було виділено «20 конем з волостем поднепръскихъ», а також «слугъ осмъ: чотыры с Путивля, чотыри з НовагороЭка Северского». Однак у дорозі литовський посол був захоплений людьми Менґлі-Ґірея, хана Кримського - запеклого ворога Ших-Ахмата. У червні Олександр скаржився Менґлі- Ґірею: «Такеж послали есмо пословъ нашыхъ, кн(я)зя Василя Борысовича Глинского и иныг с нимъ, до цара завольского. Ино на поли (в степу. - С. К.) тыхъ нашыхъ пословъ розбили и статъки многии и речы в нихъ побрали, и князя Василья, слугу нашого, к тобе привели, и тепер в тебе есть»; литовський володар вимагав від кримського повернути свого посла. Це прохання Олександр повторив у липні 1497 р.: виявляється, Менґлі-Ґірей писав до нього, «дивуя ся тому, што о томъ до тебе всказывали есмо. Для того не хочешъ к намъ его отъпустити, што есмо послали его до Орды Заволское» Lietuvos Metrika. Vilnius, 2012. Knyga Nr. 5 (1427 - 1506) (далі: LM. Kn. 5). P. 215-216, 233-234, 237-238, nr 342, 343, 367, 375; дублювання: LM. Kn. 6. P. 77, 79-80, nr 44, 48.. Цілком вірогідно, що князь Василь Борисович з кримського полону так і не повернувся. За даними родоводів, у нього було чотири чи п'ять синів: Іван, Василь (у одній з редакцій не вказаний), Семен, Дмитро та Іван (молодший) Родословная книга по трем спискам. С. 85, 158.. Князі Дмитро та Іван Глинські в 1508 р. разом зі своїми двоюрідними братами Львовичами емігрували до Москви Зимин А.А. Новое о восстании Михаила Глинского в 1508 году // Советские архивы. 1970. № 5. С. 72..

Князь Іван Борисович звався (за родоводами) Великим, очевидно, задля від- різнення від своїх тезок - двоюрідного брата Івана Семеновича та племінника, Івана Львовича Мамая. У 1480 р. князь Іван Глинський їздив послом від короля Казимира до Менґлі-Ґірея, хана Кримського; напевне, це був саме Борисович, зважаючи на аналогічне посольство такого в 1492 р. (див. нижче). Восени Менґлі-Ґірей писав Казимиру, що вже відпустив його посла назад; «А какъ есмо вамъ присягали, князь Иванъ тое виделъ, онъ вамъ будеть тое поведати». 13 січня 1481 р. хан підтвердив королю: «Через князя Ивана к вамъ крепъкое слово говоривъши о братстве и о прыязьни и крепъкую присягу вчинивши, послал есми (...)» LM. Kn. 4. P. 91-95..

У 1488 р. князь Іван Борисович, якому король Казимир призначив «20 копъ грошем из мыта киевъского», згадується ще без урядової посади. А вже 8 березня 1490 р. зустрічаємо такий запис: «Наместнику черниговскому князю Ивану Борисовичу 15 копъ з мыта киевъского, а 15 копъ з мыта путивльского, а стирта ржи въ пана Ми- колая Радивиловича» LM. Kn. 4. P. 73, 87, nr 18.2, 23.15.. У 1487 р. намісником чернігівським був ще якийсь пан Ян чи Янович Сборник Императорского Русского исторического общества (далі: Сборник РИО). Санкт-Петербург, 1882. Т. 35. С. 9, 12 (скарги московського посольства, відправленого 1 січня 1488 р.).; а отже, князь Глинський отримав цю посаду не раніше 1488 і не пізніше лютого 1490 р. Оскільки у ВКЛ була поширеною практика надання адміністративних урядів місцевим землевласникам, цілком вірогідним є те, що саме Івану Борисовичу належала й чернігівська Хороборська волость (принаймні, якась її частина).

Незадовго до своєї смерті (червень 1492 р.) король Казимир знову призначив Глинського послом до Менґлі-Ґірея - «чоловека доброго а знаменитого, кн(я)зя Ивана Борысовича, наместъника черъниговъского». При цьому король запросив від хана Кримського ще й знатного заручника, «в закладе тому послу его м(и)л(о)сти, поки бы онъ от тебе верънулъ». Утім, до Криму князя Івана відправив уже новий великий князь, Олександр Казимирович, 27 червня 1492 р. Це посольство виявилося невдалим: за словами Олександра (у квітні 1493 р.), «люди нашы черъкасъцы (перші дніпровські козаки. - С. К.) людемъ твоимъ поЭ Тягинею (на нижньому Дніпрі. - С. К.) штось мало шкоды вчынили без нашого ведома». Менґлі-Ґірей поставив вимогу відшкодувати збитки, «а нашого посла кн(я)зя Ивана того для в себе еси задеръжалъ». Олександр виконав вимогу хана, після чого той «нашого посла кн(я)зя Ивана к нам отпустил, и своихъ пословъ, на ммя Бастая а Бурнака, к нему прыставившы, и к нам еси прыслалъ» LM. Kn. 5. P. 173-174, 190, nr 269, 298; про це посольство князя І. Б. Глинського хан згадував ще в 1496 р. (Там само. P. 228, nr 359)..

Арешт Глинського в Криму мав й іншу причину. Московський посол при дворі Менґлі-Ґірея доповідав: «а посолъ былъ королевъ въ Орді князь Иванъ Глиньской; а хотЪлъ царь посла королева отпустити часа тово, и царь намъ велЪлъ съ Лобаномъ въ Кьірькорі у себя быти (...) И мы ему о томъ говорили накріпко, чтобы посла королева не отпустилъ, а самъ бы однолично на конь всЬлъ да пошелъ на Литовскую землю. И онъ, государь, посла королева поималъ на Михайловъ день (...)», тобто 8 листопада. Пізніше московський посол доповідав, що кримський хан «посла, государь, литовского Глинского отпустилъ на Николинъ день», тобто 6 грудня. Сам Менґлі-Ґірей говорив, що звільнив Глинського на прохання свого князя Бараша, але запевняв: «язъ посла (литовського. - С. К.) изъ Кыркора отпустилъ, а быти ему у меня поиману в новомъ городкі». Збираючись у похід на Черкаси й Київ, кримський хан ще раз підтвердив: «быти послу у меня поиману въ новомъ городкі, доколі дасть Богъ язъ прііду». Дійсно, 8 січня 1493 р. Менґлі-Ґірей повідомляв великому князю Івану Московському, що він «посла князя Ивана не отпустилъ, в городі его изымалъ», хоча Олександр Литовський і просив звільнити Глинського. Іван Московський ще 16 червня «інструктував» хана: «А посла бы еси его (Олександрового. - С. К.) князя Ивана Глинского, да и толмачи, которыхъ еси изымалъ, тЬх бы еси не отпускалъ» Сборник РИО. Санкт-Петербург, 1884. Т. 41. С. 166, 170, 181-183, 185, 187.. Насправді ж, як ми бачили, Глинський ще весною повернувся з Криму до ВКЛ.

Князь Іван Борисович Глинський на уряді намісника чернігівського згадується ще 11 лютого LM. Kn. 6. P. 122, nr 140. та 24 лютого 1496 р. - коли великий князь Олександр задовольнив його прохання про надання йому «данника в Черниговской повіте, на имя Бутовича, и селца Смолина» LM. Kn. 5. P. 90, nr 129. (сучасне с. Смолин Чернігівського р-ну). Однак невдовзі Глинський змушений був відмовитися від чернігівського намісництва: 1 липня 1496 р. господар ВКЛ надав «город нашъ Черниговъ со въсим, што к нему слушаеть» у вічне володіння князю Семену Івановичу Можайському, в додачу до Стародуба й Гомія (Гомеля). Виняток було зроблено лише для окремих бояр, які «нам мают служити с тыг именеи своих, што в Черниговъском повете мают». Але ті володіння, що на початку року були надані І. Б. Глинському, тепер передавалися у власність князя Можайського LM. Kn. 6. P. 129, nr 156..

22 січня 1498 р. великий князь Олександр підтвердив князю І. Б. Глинському лист короля Казимира, яким той «далъ ему чотыри ч(о)л(о)в(е)ки у Стародубском повіте» у вічне володіння LM. Kn. 5. P. 106, nr 167.. А невдовзі Глинський отримав новий державний уряд - досить престижну посаду намісника Василишської волості (повіту) Троцького воєводства у властивій Литві. 6 березня 1498 р. господар ВКЛ, розглянувши справу двох місцевих бояр, «казал там выехати и гораздо ся того довідати намістнику василишскому, кн(я) зю Ивану Борисовичу» LM. Kn. 5. P. 108, nr 173.. Це була остання згадка про І. Б. Глинського. Очевидно, він помер до травня 1501 р., коли намісником Василишським був уже його племінник, князь Василь Львович Глинський LM. Kn. 6. P. 266-267, 271, nr 448-450, 457..

Родовід Глинських повідомляє: «А у Князя Ивана у Борисовича у Великаго одна была дочь, а была она за Якубомъ» Родословная книга по трем спискам. С. 158, 85.. Мова йде про Якуба Івашенцовича, намісника Мозирського у 1506 - 1507 рр., котрий відомий як зять князя Михайла Глинського (тобто чоловік його двоюрідної сестри) Акты, относящиеся к истории Западной России. Санкт-Петербург, 1848. Т. II. С. 49, № 41 (посольство короля Жиґимонта до хана Менґлі-Ґірея 1508 р.); WolffJ. Kniaziowie litewskoruscy... S. 79.. У 1508 р. Івашенцович, разом з Глинським, емігрував до Москви. Але його дружина залишилася у ВКЛ і на вимогу великого князя Василя Івановича була прислана до Москви лише у 1511 р. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. II. С. 69-70, № 57 (кінець 1509 р.); Сборник РИО. Т. 35. С. 490, 493-494..

За актами Литовської метрики відомі ще два сини князя Бориса Глинського, відсутні в родоводі, - Григорій та Дашко (Данило). Князь Григорій Борисович Глинський зробив кар'єру в Київській землі (воєводстві). Тут він отримав державний уряд намісника Вруцького (Овруцького), на якому не раз згадується протягом 1496-1501 р. LM. Kn. 6. P. 124, 146, 250-251, 268, nr 144 (1496.04.27), 199 (1496.07.25), 409 (1499.07.06), 410 (1501.08.18), 452 (1501.07.01).. Восени 1503 р. за Овручем на р. Уші литовські війська зазнали поразки від татар; у цій битві загинув і місцевий староста (намісник) князь Григорій Глинський Полное собрание русских летописей. Москва, 1975. Т. XXXII. С. 169. Хронологія тут трохи зіпсована (пропущений 7011 р.), але ця битва відбулася восени після того, як було укладено литовсько-московське перемир'я на 6 років - у березні 1503 р. У Хроніці Биховця, де кириличний текст транслітеровано латиницею, князь Григорій Глинський внаслідок описки в одній літері названий старостою Друцьким («druckomu»), замість Вруцьким.. Очевидно, його братом був князь Дашко Глинський, який помер не пізніше 1496 р., коли його син Іван просив великого князя Олександра про надання «манастыра во Вручомъ Светых ПравеЭниковъ Иоакима и Анъны матце своей кн(я)гини Дашковой». 25 липня 1496 р.

литовський господар задовольнив це прохання, надавши монастир у пожиттєве держання княгині Дашковій, а дати їй «увезанье» наказав наміснику Вруцькому, князю Григорію Борисовичу LM. Kn. 6. P. 146-147, nr 199..

Князь Іван Дашкович ще 24 червня 1486 р. отримав від короля Казимира «8 копъ з мыта киевъского», а 2 червня 1489 р. - «12 копъ з мыта киевъского; ему жъ шуба лисья завьшковая с ключа тамъ жо» LM. Kn. 4. P. 34, 83, nr 1.6, 23.3.. 17 серпня 1495 р. йому ж, дворянину господарському, великий князь Олександр надав маєток Гостомль у Київському повіті LM. Kn. 6. P. 116, nr 126. 24 липня 1496 р. князь Іван Дашкевич Глинський виграв справу за Гостомль з його колишнім власником (Там само. P. 133, 145-146, nr 166, 197). Згадується також 27 липня, у Києві чи десь поблизу (Там само. P. 147-148, nr 202).. 15 травня 1499 р. князь Іван Дашкович Глинський отримав привілей на «тыи именья в Киевъскомъ повете, в Жытомиры Пиръхаловъское, на имя Ставокъ, данину отца нашого, короля его м(и)л(о)сти (Казимира. - С. К.), тежъ подле Киева именье, на имя Гостомль, зъ данъники в Запащохъ а въ Запрудичохъ, данину нашу, выслугу его» LM. Kn. 5. P. 132-133, nr 214.. У 1500 р. князь Іван Дашкович згадується вже як намісник Черкаський Сборник РИО. Санкт-Петербург, 1884. Т. 41. С. 330 (грамота великого князя Олександра до хана Менґлі-Ґірея).. Вірогідно, у 1501 р. він був висланий до хана Заволзького Шиг-Ахмата, союзника ВКЛ, який зі своєю ордою перебував на московській Сіверщині. Зокрема, у грудні Шиг-Ахмат (уже знаючи про обрання великого князя Олександра королем Польщі), зупинившись на зимівлю в районі Десни, писав до Олександра: «што жъ княз Иванъ Черкаскии умираючы вамъ конь отказал, а я на васъ, брата своего, надеючы ся, тотъ есми конь взялъ» LM. Kn. 5. P. 292, nr 477.. Дійсно, у наступному 1502 р. хан Кримський Менґлі-Ґірей писав «слово Черкаскому Семену, прыятелю моему» LM. Kn. 5. P. 295, nr 490.; з іншого документа 1503 р. видно, що мова йде про відомого Сенька Полозовича LM. Kn. 6. P. 289-290, nr 493..

Ще одним сином князя Дашка Глинського був Василь. 5 вересня 1502 р. князь Василь Дашкович отримав деяких підданих у Василишській волості LM. Kn. 6. P. 286, nr 486.. У 1504 р. був намісником черкаським; покарав на смерть («шиею казнил») розбійників-козаків, що пограбували купців і послів з Криму LM. Kn. 6. P. 92, 95-96, nr 69 (1504.10.19), 70, 76.. Як бачимо, князь Василь успадкував не лише приватні володіння, а й (через 2-3 роки) також і державний уряд брата Івана. 1 вересня 1506 р., в Києві, «князь Василей Даниловичъ Глинскій, староста Черкаскій», засвідчив записи двох київських панів на користь Николо-Пустинського монастиря Архив Юго-Западной России. Киев, 1883. Ч. I. Т. VI. С. 10-13, № V, VI. Записи видані 1 вересня 7015 р., індикта 10; це відповідає 1506, а не 1507 р., як помилково вказано у заголовках публікацій.. Князь Василь Дашкович, намісник черкаський, згадується ще 6 грудня 1506 р. Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 - 1514) (далі: LM. Kn. 8). P. 131, 168, nr 87, 165.; а 14 серпня 1507 р. він був уже покійним, залишивши 41 золотий боргу: «вмеръ, жоны и детей не маючи» Русская историческая библиотека. Петербург, 1903. Т. XX / Литовская метрика. Т. I. Стб. 577-578, № 42 (Книга 2 судових справ).. 10 квітня 1508 р. пан Сенько Полозович випросив собі маєтки небіжчика князя Василя Дашковича, що після нього потрапили до зрадників Львовичів Глинських: Гостомль у Київському повіті, Ставок у Житомирському, Гладковичі у Вруцькому, а також двір у Вруцькому замку LM. Kn. 8. P. 252, nr 307. Аналогічний привілей отримав 26 лютого 1509 р. (Там само. P. 316, nr 424).. Варто зазначити, що із цих маєтків, за даними «Подлинного родослова», Гладковичі Глинські отримали ще від Вітовта при вступі на литовську службу Родословная книга по трем спискам. С. 196..

* * *

Середня лінія (путивльська)

Вона в «поколінному розпису» викладена дуже коротко: «А у Князя Федора Ивановича, у внука Князь Александрова одинъ сынъ Князь Михайло Путимской; а у Князя Михаила сынъ Володишръ да дві дочери» Родословная книга по трем спискам. С. 158, 85 (тут помилково «Путинской»).. Серед Глинських додатковим прізвищем «Путивльські» називалися Богдан Федорович, намісник путивльський (до 1500 р.) та його син Володимир - єдиний представник роду, який носив таке ім'я. Звідси, «за буквою джерела», випливає, що Михайло Федорович «Путимской» - це і є Богдан Глинський-Путивльський. Тим більше, що ім'я Богдан є некалендарним, тобто його носій обов'язково мав отримати ще й якесь друге, хрестильне ім'я. Але Ю. Вольф, розробляючи генеалогію Глинських, пішов іншим шляхом, визнавши у цитованому фрагменті родоводу помилку: «Подробиці ті однак без сумніву помилкові, виникли внаслідок поплутання того князя Федора Івановича з князем Федором Семеновичем і його потомством» WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 78.. Справа в тому, що в родоводі Глинських дійсно вказаний Богдан Федорович - другий син Федора Семеновича з молодшої лінії (двоюрідного брата Михайла «Путимского»). Тож Вольф і прийняв його за Богдана Глинського-Путивльського, приписавши всю гілку путивльських («галузь Черкасько-Путивльську») до нащадків Федора Семеновича, а не його старшого дядька Федора Івановича. Що ж до сина останнього, Михайла «Путимского», то він у генеалогічній схемі Вольфа взагалі зникає WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 86-87, 92.. Ця схема, завдяки високому авторитету польського дослідника, була прийнята і в подальшій історіографії Напр.: Бычкова М.Е. Родословие Глинских. С. 296; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Київ, 2008. С. 362, 364.. Однак насправді її слід визнати помилковою.

По-перше, батько князя Богдана Федоровича Глинського-Путивльського, за свідченнями актових документів, усе життя провів на Київщині: служив удільним князям київським Олельку Володимировичу (1440-1455), Семену Олельковичу (1455-1471), а потім ще й виконував розпорядження воєводи київського Мартіна Ґаштовта (див. нижче). Тож чи можна ототожнити цього Федора (слідом за Ю. Вольфом) з Федором Семеновичем, який наприкінці XV ст., разом зі своїми братами, офіційно числився в категорії «Князи и бояре смоленьские», реально володіючи землями на прикордонні з Московською державою (див. наступний підрозділ)? Гадаємо, що ні. По-друге, зі схеми Вольфа взагалі «випадає» Михайло Федорович «Путимский» - невже він був чистою вигадкою автора «поколінного розпису»? Нарешті, у 1509 р. «братаничем» князя Богдана Глинського зветься князь Михайло (Львович) Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1848. Т. II. С. 70, № 57. - отже, вони були двоюрідними дядьком і племінником, а не троюрідними братами (як виходить за версією Вольфа).

Що ж до Богдана, другого сина Федора Семеновича, вказаного у «поколінному розписі», то його слід ототожнити не з Богданом Федоровичем Глинським-Путивльським (f 1512), а з його повним тезкою, який жив приблизно на півстоліття пізніше і служив Москві. А саме, у «Дворовой тетради» 1550-х рр. серед царських дворян, осаджених у Ярославці (підмосковному Малоярославці), записаний «Князь Богдан княж Федоров сын Глинского. Умре» Тысячная книга 1550 г. и Дворовая тетрадь 50-х годов XVI в. М.;Л., 1950. С. 208.. Очевидно, цей Богдан Федорович виїхав до Москви ще у 1508 р., разом зі своїми старшими троюрідними братами, синами Льва Борисовича. Саме до нього слід віднести інструкцію, отриману московськими послами у 1522 р.: «А нічто взмолвятъ (литовські представники. - С. К.) о Богдані о Глинскомъ, или о его снохахъ, о Глинскихъ женахъ, или о иныхъ, которые зъ Глинскимъ прііхали (...)» Сборник РИО. Санкт-Петербург, 1882. Т. 35. С. 661, 663. Зазначимо, що у роді Глинських існував ще і третій (!) князь Богдан Федорович - син Федора Івановича, племінника Федора Семеновича; він згадується у ВКЛ протягом 1534-1586 рр. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 90)..

Таким чином, насправді свідчення «поколінного розпису» про походження путивльської лінії Глинських жодних серйозних запитань не викликає. Автор родоводу лише пропустив некалендарне ім'я Михайла Федоровича «Путимского» - Богдан. Останнє, у кожному випадку, не могло бути єдиним іменем його носія, який обов'язково мав носити ще й ім'я, присутнє в офіційному православному іменослові. На користь тотожності Михайла «Путимского» з Богданом Глинським-Путивльським свідчить їхнє однакове по батькові, однакове «додаткове» прізвище, а також наявність у обох «спільного» сина Володимира (за родоводом - син Михайла «Путимского», за актовими джерелами - син Богдана Путивльського). У достовірності інформації «поколінного розпису» не залишає сумнівів пом'янник Введенської церкви Києво-Печерської лаври, де міститься стаття «Ро(д) Кн(я)зя Володимєра Путивльско(го)». Вона включає всього чотири чоловічі імені: князів Бориса, Федора, Михайла і ще якогось Андрія Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври / Упорядкування та вступна стаття О. Кузьмука // Лаврський альманах. Київ, 2007. Спецвипуск 7. С. 30.. У перших двох однозначно впізнаються Борис та Федір Івановичі Глинські, тоді як їхній молодший брат Семен (за Вольфом - предок Путивльської лінії) пропущений. З хрестильним же іменем Михайла у пом'яннику міг бути записаним, як і в «поколінному розписі», лише батько Володимира Путивльського - Богдан Федорович, син Федора Івановича.

Князь Федір Іванович, середній з трьох братів Глинських, успадкував їхнє родове Глинське князівство (яке потім розділили, як «вотчину свою», двоє синів Федора). Цей факт свідчить, що станом на середину XV ст. предківські володіння Глинських, перетворившись на майже безлюдну пустелю, уже поступалися за своїм значенням (прибутковістю) маєткам, які вони отримали від господарів ВКЛ. Із сіл, отриманих першими Глинськими від Вітовта, нащадкам князя Федора Івановича, а отже, колись і йому самому, належало с. Стайки під Києвом Келембет С. Князі Глинські: походження роду... С. 6, 7, прим. 25..

У 1440 р. литовський уряд нового великого князя, малолітнього Казимира Яґеллона, відновив удільне князівство Київське, надане Олександру (Олельку) Володимировичу. На службу до нього й перейшов князь Федір Глинський, а після смерті Олелька (f 1455) продовжив служити його сину, Семену Олельковичу (f 1471). Від вказаних князів Київських Глинський отримав село й селище на Київщині, потім ще сільце - від короля Казимира і ще одне купив сам. Про це нам відомо з пізнішого підтвердження, виданого князю Богдану Федоровичу Глинському. Зокрема, там говориться, що «отецъ его княз Федор выслужил на кн(я)зи Александре а на кн(я)зи Семене село Боровое во Олевской волости пят ч(о)л(о)в(е)ковъ данныхъ, и теж оте^ жо его выслужил на кн(я) зи Александре ж а на кн(я)зи Семене селищо в Черкаскомъ повете на имя Радивоново на Тасмени и с пасеками, а озера и луки на Днепре, и со всими входы и приходы, и што к тому селищу здавна прислухало. А далеи оте^ жо его княз Федоръ выслужил на отцы нашом, короли его м(и)л(о)сти, Голубея в Завскои волости, а в том Голубе один ч(о) л(о)в(е)къ данъныи. И теж оте^ жо его купил Некрашов в Киевском повете на Крас- нои реце» LM. Kn. 6. P. 164, nr 238 (1497 р.); те ж саме більш коротко - р. 114, nr 120 (1495 р.).. Після ліквідації Київського князівства князь Федір Глинський підлягав владі литовського пана Мартіна Ґаштовта, воєводи Київського (1471 - 1480) WolffJ. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. 1386 - 1795. Krakow, 1885. S. 19., який «высылалъ» його ділити володіння між київськими боярами LM. Kn. 5. P. 45, nr 16 (згадка в акті 1494 р.); Грушевський М. Кілька київських документів XV - XVI в. // Записки Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1896. Т. XI. С. 10 (список 1572 р.)..

Князь Богдан-Михайло Федорович разом з молодшим братом Григорієм успадкували безлюдні землі своїх предків - колишнє Глинське князівство. До 1498 р. брати розділили «вотчину свою», причому «Богдану болшому досталося С'Ьверъ-Сулская, и ріка Сула съ верху до устья, и на иныхъ містіхь и иные помістья» Дворцовые разряды. Санкт-Петербург, 1851. Т. II. Стб. 900 (переказ змісту акта у 1638 р.).. Перша чітко датована згадка про князя Богдана Федоровича відноситься до 7 серпня 1488 р., коли йому було призначено виплату «10 копъ з мыта въ Киеве etc» LM. Kn. 4. P. 65, nr 16.6..

Урядова кар'єра князя Богдана Глинського розпочалася на південному прикордонні Київської землі, де він отримав посаду черкаського намісника. У вересні 1493 р. московський посол у Криму звітував про недавні події, що сталися влітку (десь після Петрового посту). «Да приходилъ, государь, Уздемирь царевичь (брат хана Кримського Менґлі-Ґірея, що перебував на службі у його ворога - великого князя Олександра Литовського. - С. К.), да съ нимъ приходилъ Богданъ, черкаской воеводка, да взяли новый городокъ; а царевичь Ахматъ-Кирей (син Менґлі-Ґірея. - С. К.), государь, воевалъ и полону ималъ много». Тоді ж під «новим городком», недалеко від переправи через Дніпро, «Черкасци ночи люди многіе» пограбували московського посла, який повертався від воєводи Молдавського. Зазначимо, що в листі самого Менґлі-Ґірея до Івана Московського, де повідомлялося про вказаний інцидент, нападники «изъ Черкасьскаго городка» фігурують як «казаки» Сборник РИО. Санкт-Петербург, 1884. Т. 41. С. 194-195 (у тексті ханського ярлика видавець неправильно поставив розділовий знак коми - пор. нижче з листом самого московського посла). - це один із найраніших випадків вживання даного терміну (татарського походження) стосовно «українних» підданих ВКЛ.

У середині вересня кримський хан відправив до Москви ще один лист, в якому розповідав про недавні події більш докладно. Він арештував литовського посла, а «людей его (великого князя Олександра. - С. К.) воевавъ разорили, и Ахметъ-Кирей, сынъ мой, и тотъ людей его повоевавъ, и бившися Божьимъ даньемъ и силою, которые въ погонь приходили, и тЬхъ людей побивъ, а лутчихъ людей съ собою привелъ». У відповідь Олександр Литовський «не утерпя нашего брата Уздемиря царевичя къ намъ послалъ, Черказского городка князя Богдана вмісті послалъ (...) Которой городъ на Ніпрі чинилъ есми, вземши и разорили на тритцать тысящь алтынъ денгами взяли, а въ немъ шестьдесятъ да четыре человіки взяли, а иныхъ побили, а иныхъ въ полонъ свели». Усього ж, за словами Менґлі-Ґірея, для будівництва фортеці він «на полтораста тысящь алтынъ долгу учинивъ и нарядилъ, и ньіні тотъ долгъ на мні. А какъ тотъ городъ сд'Ъланъ, а Литовскую землю какъ разорити было, и язъ разболФлъ, и въ ту пору пришедъ городъ нашъ взяли да и разорили да и прочь пошли (...)». Здається, після цього хан «сЪмъ Ъздомъ пришодъ съ пушками и съ пищалми на Черкаской городокъ пришли есмя»; вороги, завчасно попереджені сторожами на Дніпрі, «сколко городовъ своихъ пометавъ побіжали; и мы шодшы Черкаской городокъ въ головахъ и иные ихъ городы пожгли, наблизу они людей своихъ не оставили бігу для». Царевич Ямгурчей також писав до Івана Московського: «Да ещо со царемъ (Менґлі-Ґіреєм. - С. К.) вмісті сіли на конь на твоего недруга, Черказской городокъ да Каневъ столко ся надъ ними сстало на украинной землі у недруга какъ столное місто было, ино ся то разорило» Сборник РИО. Т. 41. С. 196, 198..

У тому, що «черкаской воеводка» князь Богдан був саме Глинським, не залишають сумніву деякі інші факти. По-перше, навіть у 1495 р., коли Глинський уже займав посаду намісника Путивльського повіту, в Черкасах усе ще проживали «слуги и люди ег(о)» LM. Kn. 6. P. 114, nr 121.. Та головне, у 1507 р. черкаські міщани представили королю Жиґимонту старий «листь судовый князя Богдановъ Федоровича», і король підтвердив винесений у ньому ви- рок LM. Kn. 8. P. 190, nr 196.. Це однозначно свідчить, що колись раніше князь Глинський займав у Черкасах державний уряд намісника, до повноважень якого входив розгляд судових справ Ідентифікацію «князя Богдана» 1493 р. як Глинського встановив А. Яковлєв (Яковлев А. Намістники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінці XV і в XVI в.в. // Україна. Київ, 1907. Т. III. Сентябрь. С. 344). Разом з тим дослідник, схоже, помилився, стверджуючи, нібито князь Богдан Федорович мешкав у Черкасах уже в 1488 р. - пов'язавши запис Литовської метрики про надання йому 10-ти коп з київського мита (див. вище) з попереднім записом про надання пушкарю черкаському Циморману (слова «там жо» напевне відносяться до першого запису, вказуючи на джерело виплати пушкареві - «з мыта луцъкого»). Також Яковлєв відносить до князя Богдана Глинського звістку про те, що в 1489 р. на Дніпрі люди пана Юрія Пацевича (воєводи Київського) «въ головахъ Богданъ да Голубець да Васко Жила со многими людми» побили і пограбували московських купців (Сборник РИО. Т. 35. С. 23). Чисто теоретично це можливо; але досить дивно, що Богдан тут названий так просто, без князівського титулу і прізвища. Див. про це: Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1995. Т. VII. С. 89-90..

Залишається з'ясувати ще одне питання: який саме новозбудований «городъ на Ніпрі» спустошили царевич Уздемирь і князь Богдан Глинський? М. Грушевський вважав, що тут мався на увазі Очаків Грушевськый М. Історія України-Руси. Київ, 1995. Т. VII. С. 59, 83, 90.. Однак про Очаків, що стояв на березі Дніпро-Бузького лиману, навряд чи можна було говорити як про фортецю «на Дніпрі». Менґлі-Ґірей ще у червні 1492 р. писав до короля Казимира, що він «вжо еси поехалъ со всими люЭми своими города Тягини оправъляти». У серпні Іван Московський указував хану Кримському: «а что городъ дЬлаешь на Дніпрі, и намъ сказывали, что тотъ городъ далече от Литовскіе земли, близко деи устья Дніпрьского (...)» Сборник РИО. Т. 41. С. 167.. Нарешті, у листопаді 1492 р. з ВКЛ повідомляли до Польщі: «Тьши разы дошли до насъ слухи таковые, ижъ царъ перекопъским Мендли Кгерем вытягнулъ с Перекопа со всими моцами своими. А тягнетъ до того замъку своего, которым лета минулого оправил на сем (правій. - С. К.) стороне Днепра с помочъю цара турецкого, именемъ Тягининъ» LM. Kn. 5. P. 174, 182, 183, nr 269, 282, 283.. Таким чином, мова йде про фортецю Кримського ханства, збудовану на правому боці нижнього Дніпра біля сучасного с. Тягинка (і однойменної річки), приблизно за 30 км вище пізнішого Херсона. Саме здобуття Тягинського замку в 1493 р. стало першим значним військовим успіхом дніпровських (черкаських) козаків, а князь Богдан Глинський - виявляється їхнім першим відомим очільником.

Утім, уже наступного року литовський господар замінив свого намісника у Черкасах. 17 травня 1494 р. як такий згадується пан Кміта Олександрович LM. Kn. 5. P. 51, nr 31., до того - путивльський намісник (згадується 30 квітня 1490 р. LM. Kn. 4. P. 43, nr 7.). Натомість, князь Богдан Федорович був переведений до сіверського Путивля, намісником якого вперше названий у акті від 2 липня 1495 р. LM. Kn. 6. P. 240, nr 383; див. також nr 384 (16 липня), p. 241, nr 386 (16 квітня 1496 р.).. Цю посаду Глинський займав протягом наступних п'яти років. Його зв'язок з Путивлем, хоча й відносно недовгий, виявився настільки міцним, що «надав» князю (посмертно), а також і його нащадкам, додаткове прізвище «Путивльського».

27 липня 1495 р. великий князь Олександр видав на користь князя Богдана Федоровича, путивльського намісника (який, очевидно, особисто прибув до столичної Вільни) відразу три документи. 1) Лист до господарського дворянина, князя Льва (Глазинича?): «Што дали есмо тобе именемцо в Менскомъ повете Кгирятовича а Кготевича, ино просил в насъ того именемца наместъникъ путивльским кн(я)зь Богдан Федоровичъ и мовил перед нами, ижъ хочет о тош с тобою згодити ся и хочет тебе до смерти ховати». Якщо вони дійдуть між собою такої згоди, то литовський господар надає згаданий маєток князю Богдану за умови, щоб той опікав безсімейного князя Льва до його смерті; якщо ж не дійдуть - маєток надається Богдану після смерті Льва. 2) Підтвердження на батьківські вислуги - «села в Киевскош повете у в Олевъском волости на имя Бобровое (так!, має бути Боровое. - С. К.) а в Завском волости Голубеевъ, а въ Черкасехъ Радивоново». На ці володіння батько князя Богдана і він сам колись отримали підтвердження короля Казимира; але «как деи Киевъ татарове сожгли (напевне, під час нашестя Менґлі-Ґірея 1482 р. - С. К.), ино дем тотъ привилем тогды ж в Киеве згорел». 3) Лист до черкаського намісника, пана Кміти Олександровича, щоб той слуг і людей князя Богдана, які живуть у Черкасах, не судив і не брав з них судових штрафів - відповідно до загального привілею Київській землі LM. Kn. 6. P. 113-114, nr 118, 120, 121. У 1496 р. князь Богдан отримав від ключника київського «13 судовъ северское дани» (p. 242, nr 388)..

2 жовтня 1497 р. князь Богдан Федорович Глинський, путивльський намісник, отримав підтвердження на маєтки, вислужені та куплені його батьком у Київській землі (див. вище), а також і свої власні: «и што теж самъ княз Богдан выслужил на нас именье в Менскош повете на ммя Гармановское а Кгирятово, и теж княз Богдан жо купил в Романа Есковича половину Жукина на Десне реце з нашиш призволеньеш» LM. Kn. 6. P. 164-165, nr 238. Згадується ще як намісник Путивльський, 14 травня 1497 і 28 квітня 1498 р. (LM. Kn. 6. P. 243, 245, nr 393, 397)..

У лютому 1498 р. великий князь Іван Московський скаржився, що його посол Плєщеєв, їдучи з Туреччини разом з московськими й іноземними купцями, «какъ пришли въ Путимль, и твой намістнига путимльской Богданъ того нашего посла и тіхь нашихъ гостей къ намъ не пропустилъ». На це великий князь Олександр Литовський відповів: «Ино намъ то відомо, писалъ о томъ къ намъ намЪстникъ, князь Богданъ, чтожъ тотъ его посолъ Михайло Плещеевъ приФхалъ къ Путивлю и съ тыми гостми, а съ ними посполу многіе люди Татарове пришодчи, и въ земли нашой по вскрайнамъ великіе шкоды нам починили; и онъ былъ его для того позадержалъ, покуль мы его навчимъ о томъ. И мы до него писали, ажбы его пропустилъ; и онъ его того же часу, и гостей тыхъ, которые приіхали съ нимъ, пропустилъ». Литовський володар докоряв московському, що його посли «поганство Татаръ наводятъ на наши земли, а гостей купцовъ проводятъ съ собой мимо наши головныи міста» - Київ і Луцьк, аби не платити там законне мито Сборник РИО. Т. 35. С. 244, 245; те ж саме: LM. Kn. 5. P. 245-246, nr 391; LM. Kn. 6. P. 86, nr 58..

В останні роки XV ст. приватні володіння князя Богдана Глинського продовжували зростати. 14 травня 1498 р. він отримав від великого князя Олександра навічно с. Тулюбле у Київському повіті. 18 листопада 1499 р. - «данникъ данъ Сухаревичъ в Киевъскомъ повете в Завскои волости до воли». 21 листопада - отримав підтвердження на с. Тулюблем, а також «штож купил именье в боярина киевского, в Бориса Тишковича, отчину его въ Киевское повете во Олевскои волости на имя Ирову, пят потуговъ на реце болшои на Уборти и на речъце Ировце теж вечно» LM. Kn. 6. P. 174, 227, 233, nr 256, 350, 364. 16 лютого 1499 р. згадується якийсь князь Богдан Боровський, який мав судову справу зі смоленськими боярами за сільце Немчиновське (LM. Kn. 5. P. 117-118, nr 191). Ще кн. Федір Глинський, батько Богдана, отримав с. Борове на Київщині. М. Є. Бичкова пише, що саме «його нащадки писались як кн. Боровські (Вольф. 86-87)» (Бычкова М.Е. Родословие Глинских. С. 296). Однак на вказаних сторінках книги Вольфа про це нічого не говориться. Більше того, Вольф схилявся до думки, що Боровські були князями «чисто литовського походження» (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 10, пор. 86-87). Сином князя Богдана 1499 р. був князь Юрій Боровський і т. д. (Там само). Тоді як у Богдана Глинського був лише один син, Володимир Путивльський. Встановити місцезнаходження родового гнізда князів Боровських дозволяє королівський акт, виданий князю Миколаю Боровському в 1625 р. - «привілей додатковий до Буловець на село Боровське (...) у Смоленському (воєводстві)» (Там само. S. 11). Це нинішні «деревні» Боровскоє і Буловіца в Починковському р-ні Смоленської обл. Між ними є ще «деревня» Бердібяки, назву якої той же Вольф пов'язав з князями Бердябяковичами, які наприкінці XV ст. згадуються як дрібні землевласники Смоленської землі (Там само. S. 2). Порівнюючи ці факти, ми навряд чи помилимося, визнавши князів Боровських нащадками Бердябяковичів. Князь Богдан Федорович за життя називався лише Глинським, після смерті - Путивль-ським (Путимським), але ніколи - Боровським. Утім, таким прізвищем в одному акті 1571 р. зветься його онук, князь Богдан Володимирович - власник Борового і Ярового на Київщині (Архив Юго-Западной России. Киев, 1911. Ч. VIII. Т. VI. С. 330, № CXIII). Він помер безді-тним, і «спадокъ по зошломъ князю Богдане Путивльскомъ въ именяхъ Боровой и Яровой» перейшов до князя Богуша Корецького (Архив Юго-Западной России. Киев, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108, № 17 (1576 р.)). У власних актах він теж виступає як «князь Богдан Володимирович Путивльскии» (Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII - XVI ст. Харків, 2009. С. 90, прим. 1)..