Князі Глинські: рання історія роду

1 лютого 1500 р. князь Богдан Глинський зробив надання Київському Николо-Пустинському монастирю. У цьому документі говорилося: «Посмотріль есми въ листъ, што писала до мене тетка моя, смиренная старица Гафтелина, бывшая пани Ивановая Каленицкого Агафья, о нашомъ иміньи о Гатномъ, абыхъ его далъ и записалъ святому чюдотворцу Христову Николі Пустыньского монастыря. И я Богданъ Федоровичъ Глинскій, намістнига Путивльскій, и зъ своею княгинею Марьею и зъ нашими дітками, дали есмо тое нашо имінье Гатное, въ Юевскомъ повіті, святому чюдотворцу Христову Николі Пустыньского монастыря (...)». Серед свідків цього акта вказані «бояре наши», в т. ч. адміністратори путивльських волостей: «сотникъ Хотіньскоі волости Некрашъ», «сотникъ Меленьскій Гридя, а Биринскоі волости Матвій Аборакъ, а сотника Немирьского сынъ Яковъ». Сам лист був «Писанъ въ Мліні на ріці Семи» - у Мленській волості на Сеймі Акты, относящиеся к истории Западной России. Санкт-Петербург, 1846. Т. I. С. 201 -- 202, № 178 (за оригіналом)..

Переломним моментом у житті князя Богдана Федоровича стала московсько-литовська війна 1500-1503 рр. У 1500 р. воєвода Яков Захарович, привівши до присяги на вірність Москві головних сіверських князів (Можайського-Стародубського та Шемячича Новгород-Сіверського), разом з останніми «городъ Путивль взя, августа 6, на Спасовъ день, князя Богдана Глинского поималъ и зъ женою» Полное собрание русских летописей. Санкт-Петербург, 1859. Т. VIII. С. 239, і т. д.. Тоді ж у полон потрапив Володимир, неповнолітній син намісника путивльського, і його вихователь Федір - майбутній святий Фотій Волоцький. «И егда князь Богданъ Путивльскый жил на своей вотчині (так! - С. К.), во граді Путивле, и в те времена сей Феодоръ служилъ князю Богдану Путивльскому; и добродетілнаго ради его нрава князь Богданъ у своего сына, князя Владимера, повел^ъ дяткою ему быти. Егда же великого князя Ивана Васильевича, всея Руси самодерсца, посланиемъ воеводы с войском взяли град Путивль, тогда со князем Богданомъ, и з сыномъ его князем Владимером, и с прочими и сего Феодора плениша» Древнерусские патерики. Киево-Печерский патерик. Волоколамский патерик. Мо-сква, 1999. С. 223 (Житіє Фотія Волоцького)..

Полон князя Богдана виявився довгим. Тож приватні володіння московського бранця, за свідченням самого короля Жиґимонта в 1512 р., «дали были завідати служебнику его Заморенку», який і завідував ними аж до смерті князя Акты, относящиеся к истории Западной России. Санкт-Петербург, 1848. Т. II. С. 100, № 76.. Втім, частина маєтків Глинського дісталася іншим власникам. Зокрема, села в Олевській волості Київського повіту до 1508 р. «держал зрадца наш князь Иван Глинский, на имя Каменое да Боровое, что ему досталися после князя Богдана Федоровича» LM. Kn. 8. P. 255, nr 312 (надання їх князю Юрію Дубровицькому в 1508 р., після зради Глинського)..

Восени 1509 р. король Жиґимонт вимагав від великого князя Василя Московського, щоб той у числі деяких затриманих у Москві литовських полонених відпустив і Богдана Глинського. На це була отримана така відповідь: «А о князі Богдані Глинскомъ и о Якубі Ивашинцові (зять князя Івана Борисовича Глинського, див. вище. - С. К.) посломъ его отказано, что приіхали они къ государю служити» Сборник РИО. Т. 35. С. 490.. Наприкінці того ж року Василь Московський ще раз нагадав литовським послам: «И Богданъ Глинской билъ намъ челомъ, братаничемъ своимъ княземъ Михайломъ (Львовичем Глинським. - С. К.), чтобы намъ его пожаловати, веліти ему собі служити; и мы, по его челобитью, Богдана пожаловали, веліли ему собі служити; да и посломъ брата нашего и свата (Жиґимонта. - С. К.), которые у насъ были о миру, Станиславу Глібову съ товарищи, о Богдані о Глинскомъ тогды отговорено, что Богданъ билъ челомъ служити намъ (...) и намъ Богдана Глинского (...) отпустити непригоже» Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. II. С. 68, 70, № 57 (відповідь на литовське посольство від 28 листопада, з 7-ї книги Литовської метрики); Сборник РИО. Т. 35. С. 491.. Посольство пана Станіслава Глібовича перебувало у Москві 19 вересня - 10 жовтня 1508 р.; на той час князь Михайло Глинський, залишаючись на території ВКЛ, уже приніс присягу Василю Московському Полное собрание русских летописей. 1859. Т. VIII. С. 249-250.. Таким чином, перехід Богдана Глинського на московську службу, за посередництвом його двоюрідного племінника Михайла Львовича, відбувся в 1508 р.

Утім, король Жиґимонт продовжував наполягати на звільненні князя Богдана. Ще в 1512 р. московські представники вкотре відповідали литовським: «А о Богдані Глинскомъ (...) многижды королю отказывано, что они государю служатъ» Сборник РИО. Т. 35. С. 494 (1511 р.), 498 (1512 р.).. Невдовзі ж після цього князь Богдан Федорович, можливо, так і не отримавши реальної свободи, помер. У 1512 р. король Жиґимонт писав до князів Михайла Мстиславського і його братів Жославських: «Повідиль передъ нами воевода Кіевскій, подчашій нашъ, намістнига Мерецкій и Мозьірскій панъ Юрьи Миколаевичъ Радивиловича, ижъ зять вашъ князь Богданъ Путивльскій, будучи на Москві у великого князя у вязенстві, Богу душу отдалъ» Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. II. С. 100, № 76. Цей лист у 7-й книзі Литовської метрики не датований; але він записаний між актами 1512 р. Юрій Радивилович був воєводою Київським у 1510/11 - 1514/15 рр. (Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. S. 20). Дату смерті князя Богдана підтверджує і те, що після 1512 р. вимоги короля Жиґимонта про його звільнення припиняються. Щоправда, ще у 1522 р. московські посли до ВКЛ отримали інструкцію: «А ні что взмолвятъ (литовські представники. - С. К.) о Богдані о Глинскомъ (...)» (Сборник РИО. Т. 35. С. 661, 663). Але тут, напевне, мова йде про повного тезку Богдана Федоровича - його двоюрідного племінника, який виїхав до Москви в 1508 р. (див. вище)..

З цього документа випливає також, що дружина князя Богдана Федоровича, Марія (див. вище під 1500 р.), була дочкою князя Івана Юрійовича Жославського (Заславського) - сестрою його синів, до яких писав король. В одному пізнішому акті (1551 р.) згадано, що черкаський маєток на р. Вязані князь Жославський дав у посаг своїй дочці, видаючи її за князя Путивльського WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 88 (посилання: S. 24 k. 55 od.).. Після смерті Богдана його вдова повернулася до ВКЛ, де вдруге вийшла заміж за князя Івана Васильовича Красного (Друцького): останній 2 червня 1516 р. записав кілька маєтків «Марині, дочці князя Жославського Івана Юрійовича, дружині своїй» Lietuvos Metrika. Vilnius, 1998. Knyga Nr. 1 (1380 - 1584). P. 76, nr 328 (польська регеста).. Князь Володимир Богданович Путивльський довго служив у Москві, на якийсь час повернувся до ВКЛ (1532 - близько 1540 р.), а потім знову подався до Москви. Його маєтки на Київщині успадкували дружина та син, князь Богдан Путивльський WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 88., який помер бездітним до 1571 р. Архив Юго-Западной России. Киев, 1911. Ч. VIII. Т. VI. С. 330, № CXIII; Киев, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108 (1576 р.).. Крім сина Володимира, у Богдана Федоровича було ще дві дочки, Анастасія та Марія Бычкова М. Е. Родословие Глинских. С. 297, посилання: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (це фонд паперів відомого генеалогіста Г. О. Власьєва)..

Князь Григорій Федорович Глинський, молодший брат Богдана, здається, згаданий лише в переказі акта, яким вони до 1498 р. розділили «вотчину свою». Тоді «Григорью меншому досталося С'Ьверъ-Глинщина, и въ Ворсклі, и Мерла річка съ верху до устья, а на річкі Удой С^еръ и городище Полствинъ, и річка Куренка и иные помістья розные в иныхъ містіхь» Дворцовые разряды. Санкт-Петербург, 1851. Т. II. Стб. 900 (переказ 1638 р.). Про локалізацію цих володінь див.: Келембет С. Князі Глинські: походження роду, Глинське кня-зівство, володіння в Сіверській землі // Сіверянський літопис. 2019. № 2. С. 11-13.. За деякими даними, його син, князь Юрій Григорович Глинський, згадується в травні 1537 р. Бычкова М.Е. Родословие Глинских. С. 297, посилання: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об.. Дійсно, останнім чоловічим представником роду Глинських, який володів запустілою «Глинщиною» у поріччі Ворскли, був князь Юрій. Потім же ця територія перейшла до його свояків по жіночій лінії.

Княжна Марина Юріївна Глинська вийшла заміж за Яцька Єльця, державцю Чорнобильського. Після того, як Глинський виїхав до Москви, король Жиґимонт I «Полтаву над річкою Ворсклою, як спадщину жінки його (Єльця. - С. К.), повернув йому» Niesiecki K. Herbarz Polski. Lipsk, 1839. T. IV. S. 479; Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1905. T. VIII. S. 384 (посилання на книги Литовської метрики 8, 15, 17, 61). На жаль, Нєсєцький не повідомляє, коли саме Глинський виїхав до Москви, а Єлець відповідно отримав Полтаву. У 1508 р. до Москви емігрував князь Юрій Хромий, який разом з князями Іваном та Дмитром Васильовичем Глинськими володів палацом під Клецьком (LM. Kn. 8. P. 258, nr 317). У 1522 р. «Федьковая, дочъка князя Ивана Хромого» скаржилася на пана Сенька Полозовича, «ижъ бы онъ держалъ именья, близость єє» (Русская историческая библиотека. Петербург, 1903. Т. XX / Литовская метрика. Т. I. Стб. 1092, № 369 (Книга 2 судних справ)). На цій підставі Ю. Вольф припускав, що Юрій Хромий міг бути тотожним одному з двох Іванів - братів Дмитра Васильовича (WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 80). Сенько Полозович у 1508 р. отримав володіння князя Василя Дашковича (див. вище); очевидно, саме на них претендувала дочка князя Івана Хромого. У кожному випадку, Юрій (Іван) Хромий явно був нащадком Бориса Глинського (який вислужив володіння під Клецьком), а не його брата Федора - діда Юрія Григоровича.. Інші володіння Глинських на Ворсклі відійшли до сестри князя Юрія, Огрофени. У 1638 р. московським послам було представлено ряд старих документів, серед яких значилися: «Листъ судовый или закладной князя Юрья Глинскаго сестры Огрофены Байбузины на Ворсклъ и Глинщину, писан в Черкасіхь, літа 1537, місяца Мая въ 12 день, индикта 10 (...) и записка на имінье Глинщина и Ворсклъ и иныхъ вотчинъ отъ княжны Огрофены Васильевны Глинской, землянки Черкаской, зятю ее Михайлу Ивановичю Грибунову подъ дачею літа 1550, Ноября 12 дня, индикта 8» Дворцовые разряды. Санкт-Петербург, 1851. Т. II. Стб. 900. Архив Юго-Западной России. Киев, 1886. Ч. VII. Т. I. С. 90 (тут помилково надруковано «Сквере» замість «Сивере», як у рукописі, див.: Русина О. Сіверська земля. С. 46, прим. 63).. В описі Черкаського замку 1552 р. вказано, що «Михайло Грабуновичъ маеть по жоне жъ, княжъне Домонтовне селищо у Лебедині на полы зъ Яномъ Кельбовъскимъ, а другое селищо и городище за Днепромъ у Сивере на реці Ворскле, на имя Глинско»т. Напевне, тестем Михайла Грабуновича (Грибунова) був князь Василь Домонт, земянин черкаський, згаданий у тому ж описі безпосередньо перед своїми зятями. Тещею ж Грибуновича, тобто дружиною князя Домонта, як видно з акта 1550 р., була княжна Огрофена Глинська, від якої він і отримав «Глинско» Н. Яковенко безпідставно вважає князів Домонтів представниками тієї ж лінії Глинських. Зокрема, в її схемі фігурує «Василь (Григорій) Федорович Домонт Кіятів (зг. 1500)» (Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Київ, 2008. С. 364). Очевидно, така особа скомбінована з двох князів, які у Ю. Вольфа фігурують окремо: Василь-Григорій Федорович Глинський (теж результат помилки - Василь був старшим сином Федора Семеновича, а Григорій - молодшим Федора Івановича) та «князь Василь Домонт Рятов (Rjatow), котрого рід вписано до пом'янника Київського поряд родів інших князів, що жили близько 1500 р.» (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 52, 87). Джерелом Вольфа був опис пом'янника Києво-Миколаївського монастиря, куди було вписано «Родъ князя Василія Домонтов Рятовъ» (Востоков А. Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музеума. Санкт-Петербург, 1842. С. 579). Що тут означає загадкове «Рятовъ», сказати неможливо..

На підставі цих даних Ю. Вольф викомбінував, що Огрофена Василівна, дочка князя Василя-Григорія (так!) Федоровича, була заміжня двічі: 1) за Байбузою; 2) за князем Василем Домонтом, від якого мала дочку, видану за Михайла Грибуновича - також Байбузу (див. нижче) Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 52, 87, 92 (таблиця).! При цьому Вольф буквально сприйняв інформацію, наведену в актах 1537 й 1550 рр. Але слід враховувати, що вказані документи відомі не в оригіналах і навіть не в копіях, а лише в коротких переказах, внесених до московської дипломатичної документації 1638 р. Нам видається, що ці тексти містять дві помилки, після корегування яких усе «стає на свої місця». А саме, в акті 1537 р. замість «Байбузины» слід читати «Байбузе» чи «Байбузине», а в акті 1550 р. замість «Васильевны» - «Васильевой», тобто традиційну вказівку на ім'я чоловіка, князя Василя Домонта. На користь такого корегування існує, здається, і прямий доказ. М.Є. Бичкова, з посиланням на рукопис Г.О. Власьєва, пише, що князь Юрій Григорович «у травні 1537 р. видав сестру заміж за кн. Оревського» Бычкова М.Е. Родословие Глинских. С. 297, посилання: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (фонд Г.О. Власьєва).. Напевне, мова тут іде (зважаючи на дату) про той самий акт Огрофени, сестри князя Юрія Глинського, від 12 травня 1537 р. А якщо так, то Огрофена (про якусь іншу її сестру нічого не згадується) у грамоті фігурувала не як «Байбузина», а була прямо названа дружиною князя Оревського. Останнього і слід ототожнити з Василем Домонтом. У такому разі він мав походити з роду князів Друцьких-Горських: ті були власниками Оревського маєтку (суч. Арава у кількох км на південь від Друцька, в Білорусі), від якого вдова одного з Горських у 1541 р. зветься княгинею Оревською Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy.. S. 138, przyp. 1, 20, s. 341. У відомих родоводах князів Горських Василь Оревський (Домонт) відсутній. Але варто зазначити, що відомості про шлюб княжни Глинської з князем Оревським запозичені з рукопису Г.О. Власьєва, який підготував до видання саме матеріали з генеалогії князів Друцьких: посмертно була опублі-кована лише перша частина цієї роботи, а плани продовження, в т. ч. про лінію Горських, так і залишилися нереалізованими (Власьев Г.А. Потомство Рюрика. Материалы для составления родословий. Петроград, 1918. Т. 2. Князья Владимиро-Волынские. Вып. 1 (без титульного аркуша). С. [1], III-IV)..

Таким чином, слід гадати, у 1537 р. княжна Огрофена Григорівна Глинська заставила Глинщину комусь із Байбуз, а у 1550 р. - остаточно записала її своєму зятю. Останній, шляхетний Михайло Грибунович Байбуза, 28 січня 1578 р. за привілеєм короля Стефана Баторія отримав у вічне володіння ще й «въ старостві нашимъ Черкасъким и Каневскимъ пустыню ку осажаню людми, названую реку Сулу, реку Удай и реку Солоницу, з речъками и озерами, почавъши с конъца, горою Сулы от Снятина, рубежа московского, ажъ вниз до устя Днепра» Материалы по истории землевладения князей Вишневецких в Левобережной Украине / Сообщил Ф.Д. Николайчик // Чтения в Историческом обществе Нестора летописца. Киев, 1900. Кн. XIV. Отдел III. С. 86.. Втім, уже через п'ять років ці землі фактично захопили князі Вишневецькі, розпочавши створення власного князівства на лівобережжі - відомої «Вишневеччини».

Молодша лінія (смоленська)

Їх засновником був князь Семен (Сенько) Іванович. Покинувши батьківщину, він осів у Смоленській землі, де отримав від короля Казимира Яґеллона деякі дрібні надання, зареєстровані в «Книзі данин Казимира». «Кн(я)зю Сенъку Глинскому два ч(о) л(о)в(е)ки на Прудех: Ожереле да Губа; а в городе (Смоленську. - С. К.) двор меншин Крошинъского». «Князю Филипу Нагат отчина, што Глинскин держалъ». «Кн(я)зю Сеньку Глинъскому селцо Мошенское, а в немъ два ч(о)л(о)в(е)ки, што было за кн(я) земъ Григоремъ: Григорен ден того поступил Глинскому. Што Глинъскин перво держалъ, то от него отшло - Крошинского с(ы)ну дано. Самъ корол (...) Инъдик(т) 11» LM. Kn. 3. P. 46, 47.. Останній запис за індиктом слід датувати 1447/1448 р. 11-й індикт в період правління Казимира припадав ще на 1462/63 і 1477/78 рр. Але буквально попередній запис датовано: «Инъдик(т) 10. Самъ вел(икий) [князь]». Казимир коронувався на короля Польського у 1448 р., а до того був лише великим князем Литовським. Отже, зважаючи на великокняжий титул, індикт 10 у вказаному записі може припадати лише на 1446/47 р., а індикт 11 у наступному записі - на 1447/48 р.. Тоді князь Сенько Глинський отримав сільце Мошенське, відступлене йому якимось князем Григорієм. Натомість, попереднє володіння Глинського відійшло від нього і було надане сину князя Крошинського. Ця інформація проясняє і попередній запис: там як втрачене володіння Глинського фігурує «Нагат отчина», тепер віддане «князю Филипу» - останнім, зважаючи на рідкісне ім'я, явно був Филип Крошинський (згадується у 1487 - 1496 рр.) Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 188.. Що стосується сільця Мошенського, наданого князю Сеньку, то Ю. Вольф вважав, що мова йде про маєток Мошни у Черкаському повіті. Однак уже за правління князя Семена Олельковича Київського (1455 - 1471) ці Мошни були надані боярину Єршу, а в середині XVI ст. вони перебували у власності князів Домонтів Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 51-52.. Зважаючи на те, що процитовані записи надань Казимира відносяться до Смоленської землі, Мошенське логічніше шукати саме в цьому регіоні ВКЛ.

Князь Семен Іванович Глинський залишив чотирьох синів, які також служили у Смоленській землі. У реєстрі «Князи и бояре смоленьские», складеному наприкінці XV ст., згадані «Князя Семеновых сыновъ Глинъского 4: Федор, Анъдрен, Дмитрен, Иванъ» LM. Kn. 4. P. 152. Вони згадані й у родоводі XVI ст., але там Іван помилково перенесений з останнього місця на перше (Родословная книга по трем спискам. С. 85, 158).. Старшинство князя Федора Семеновича підтверджують й інші дані. У 1487 р. князі Глинські скаржилися королю Казимиру, що московські піддані сильно пограбували їхні володіння, а Щателшу й Судилов взагалі «засіли». У 1488 р. - нова скарга Глинських: князь Андрій Васильович (Можайський, брат великого князя Івана) висилав своїх людей «на отчину ихъ на Турьеі», полонивши та пограбувавши багатьох людей. Очевидно, цю ж скаргу Казимир повторив послам до Москви у травні 1489 р.: «А такежъ жаловали намъ князи Глинскии, князь Феодоръ зъ братьею: присылалъ князь Андрій Можайскій своихъ дітей боярскихъ воевать отчины ихъ Турья», які спалили 200 «деревень», полонили 150 людей і награбували майна на 500 рублів. Утім, у січні 1494 р. литовські посли, після довгих суперечок, офіційно погодилися відступити Турьє до московського Можайська Сборник РИО. Т. 35. С. 3, 20, 36-37, 119. Щателша й Судилов знаходились західніше р. Воря, лівого притоку Угри; Турьє - трохи південніше, на р. Турєя, також лівому притоці Угри (Темушев В.Н. Первая Московско-литовская пограничная война: 1486-1494. Москва, 2013. С. 162, 170, 210, 211, карти 10, 11)..

Очевидно, дружиною Федора Семеновича була «княгиня Федоровая Глинского, инока Александра», яка надала Троїцькому монастирю у Смоленську своє село Колотовчино; це надання було підтверджене 12 лютого 1510 р. королем Жиґимонтом I LM. Kn. 8. P. 344, nr 470. Ю. Вольф помилково вважає Олександру вдовою князя Федора Івановича (Wolff J. Kniaziowie litewsko-rascy... S. 78, 92), який жодного відношення до Смоленська не мав.. Князь Федір Семенович залишив двох синів, Василя й Богдана Родословная книга по трем спискам. С. 85, 158.. Перший з них, напевне, це той князь Василь Глинський, брат (двоюрідний) князя Федора Івановича Глинського, який згадується в 1514 «Жаловала передъ нами кн(я)гни Федоровая Ивановича Глинская на деверя своєго на князя Василья Глинского» (Русская историческая библиотека. Т. XX / Литовская метрика. Т. I. Стб. 151, № 116 (Книга 1 судових справ)). та 1517 р. Скарга пана Миколая Рачковича «на князя Василья а на князя Семена а на князя Михайла Глинскихъ» (Там само. Стб. 470-472, № 353). Михайло і Семен були синами Івана Семеновича, молодшими двоюрідними братами Василя Федоровича (див. нижче).; серед п'яти рідних братів Федора Івановича Василя не було (див. нижче). Князь Богдан Федорович емігрував до Московської держави (у 1508 р.?), де згадується в 1522 р.; тут він і помер десь близько 1555 р. Див. вище, на початку 2-го підрозділу статті (про Путивльську лінію Глинських)..

Князі Андрій і Дмитро Семеновичі померли бездітними Родословная книга по трем спискам. С. 158, 85., не згадуючись у жодному датованому документі. Зате їхній молодший брат, князь Іван Семенович, є фігурантом досить значного числа актів. 19 лютого 1466 або 1481 р. Мисаїл, єпископ Смоленський, видав лист «сыну нашому князю Ивану Семеновичу Глинскому, благословилъ есьми его церковь Божую поставити нанове у его имінью у Вязичні», звільняючи її від єпископських податей Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Вильна, 1886. Т. XIII. С. 16-17, № 5. Лист датований 14-м індиктом. Вважається, що Мисаїл був єпископом Смоленським в 1454 - 1480 рр., з 1474 р. будучи одночасно й управителем Київської митрополії. Посвячення на митрополита він так і не отримав, тож і після 1474 р. титулувався єпископом Смоленським. Але коли саме помер Мисаїл, точно не відомо. Очевидно, це сталося до червня 1481 р., коли патріарх Константинопольський затвердив нового митрополита Симеона (Флоря Б.Н. Исследования по истории церкви. Древнерусское и славянское средневековье. Москва, 2007. С. 253, електронної версії 222-223). Тож 19 лютого 14 індикту могло припадати як на 1466, так і на 1481 р. Остання дата, з огляду на наступний акт, видається навіть більш вірогідною.. Утім, задуману церкву князь Глинський вчасно не збудував, оскільки 17 липня 1495 р. отримав аналогічний дозвіл на її будівництво від єпископа Смоленського Іосифа з додатковою умовою, що «князь Иванъ маетъ къ той церкви приписати сельцо свое Шепеловское, о чомъ тому свещеннику жить» Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 17. Лист дато-ваний 13-м індиктом, який у період єпископства Іосифа (1494 - 1498) припадав лише на 1495 р..

15 серпня 1483 р. король Казимир писав до намісника смоленського: «Што побегъ к Мосъкве князь Иванъ Глинъским, ино били намъ чолом братья его, штобыхмо имъ дали именемцо, дельницу брата ихъ князя Иванову, а двор городским (у Смоленську. - С. К.). И мы имъ тое (...) дали по тому, какъ братъ ихъ держалъ» LM. Kn. 4. P. 114-115, nr 74. Лист датовано: «авъгустъ 15 день, инъдик(т)ъ 1, в лет 6990». Однак 1-й індикт відповідає вже 6991-му вересневому року (1482/1483), а 6990-й (1481/1482) - 15-му індикту. Надаємо перевагу датуванню за індиктом, оскільки воно масово використовувалося в канцелярії ВКЛ, на відміну від літочислення «від сотворіння світу» (тоді як видавці LM чомусь надають перевагу останньому, віднісши документ до 1482 р.).. Втім, у Москві Глинський не затримався і невдовзі повернувся до ВКЛ. Можливо, до нього відноситься запис у реєстрі роздач Казимира від 24 червня 1486 р.: «Князю Ивану Семеновичу 12 копъ з мыта путивльского» LM. Kn. 4. P. 34, nr 1.6. Інший варіант ідентифікації - князь Іван Семенович Масальський.. 6 серпня 1486 р. князь Іван Глинський засвідчив запис княгинь Зубревицької (Друцької) і Трабської (Гольшанської), виданий «на Пречистое Домъ къ Вильни, отцу нашему митрополиту Семіону Кіевскому и всея Руси».

Навряд чи мова тут іде про князя Івана Борисовича, майбутнього намісника Чернігівського Так вважав Ю. Вольф (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 79).: скоріш за все той проживав на півдні ВКЛ, тоді як і видавці запису, і більшість його свідків походили з території Білорусі, сусідньої зі Смоленщиною. Хоча запис міг засвідчити як Іван Семенович, так і старший представник наступного покоління Глинських - Іван Львович Мамай.

Утративши свої володіння під час литовсько-московської прикордонної війни 1486-1494 рр., князь Іван Семенович за правління Олександра Яґеллона (1492-1506) отримав за них заміну. В період намісництва Смоленського пана Юрія Глібовича (1492 - травень 1499) WolffJ. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. S. 50. великий князь Олександр писав до нього (16 лютого, без року): «Што перво писалъ ты до насъ за княземъ Иваномъ Семеновичемъ Глинскимъ, штожъ отчизна его вся к Москві отошла и не маетъ се на чомъ поживити самъ зъ дітьми своими, и пишешь къ намъ, абысьмо дали ему сельцо у Смоленъскомъ повіті, у Деменской волости, на име Снопотецъ, ино мы его сельцомъ пожаловали (...) а дали есьмо ему тое сельцо до нашого ліпшого осмотрінья дотуля, поки его отчизну очистимъ» Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 15, № 5. Лист Юрія Глібовича «приказчику Снопоцкому и всимъ мужомъ», з повідомленням про надання князю Глинському, датований зі Смоленська 5 березня, теж без року.. Останні слова, здається, свідчать про те, що документ був виданий ще до укладення литовсько-московського миру, акт якого у Москві датований 5 лютого 1494 р. Сборник РИО. Т. 35. С. 129.. У такому разі надання Снопотця князю Глинському слід віднести до 16 лютого 1493, можливо, й 1494 р. Щоправда, на переговорах у Москві в лютому 1494 р. «волостька» Снопот фігурує серед володінь, які на московській службі держав князь Семен Воро- тинський, хоча сам «князь Семенъ сказывалъ, что ткхъ волостей не дръжалъ, а держалъ ихъ князь Федоръ Одоевъской изъ Дорогобужа». Як би там не було, у 1494 р. Снопот офіційно було визнано територією ВКЛ. Але вже на початку 1500 р. розгорілася нова війна, внаслідок якої Снопот відійшов до Москви, що й було офіційно зафіксовано в акті перемир'я 1503 р. Сборник РИО. Т. 35. С. 136, 400; LM. Kn. 5. P. 324, nr 518..

Князю Глинському довелося знову надавати компенсацію. 1 вересня 1500 р. великий князь Олександр писав: «Намістнику Смоленскому пану Станиславу Петровичу. Билъ намъ чоломъ князь Иванъ Глинскій и просилъ насъ дворца въ місті Смоленскомъ, за ДнЬпромъ, близко церкви святого Ильи, князя Семена Володимеровича Більского и мы ему тотъ дворецъ за Дніпромь князя Семеновъ дали» Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 16, № 5. Лист датований 4-м індиктом, який у період правління Олександра припадав лише на 1500/1501 рр. Станіслав Петрович Кішка був намісником Смоленським у 1500 - 1503 рр. (WolffJ. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. S. 51). Його лист про «увезанье» князя Глинського у наданий двірець датований 5 листопада.. 4 березня 1501 р. литовський господар повідомляв того ж пана Станіслава Петровича: «Билъ намъ чоломъ князь Иванъ Глинскій, просилъ у насъ сельца у Смоленскомъ повіті у Молоховской волости, на име Шилковичъ, и мы ему тое сельцо Шилковичи зъ людьми дали (есьмо), и ты бы ему въ то увезанье далъ» Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 15, № 5. Лист-повідомлення Станіслава Петровича «ко всимъ мужомъ Шильковцомъ» датований 11 травня, теж 4-го індикта.. Утім, уже 6 серпня Олександр знову писав до свого намісника, що «тые Шильковичи почали были намъ се на него жаловати и потомъ дей запіняли се ему служити зъ того сельца; ино будетъ ли, такъ какъ намъ повідано, и они нехай князю Ивану служатъ подлугъ першое нашое данины и ты бы се въ нихъ не уступовалъ» Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 15-16, № 5.. Тож чи зміг Глинський закріпитися у своєму новому маєтку, точно не відомо. Пізніше князь Іван Семенович Глинський випросив у намісника Смоленського, Юрія Андрійовича (Сологуба, намісник з серпня 1503 р.) WolffJ. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego. S. 51., «міста пустовскаго, на име Волкова, за ДнЬпромъ близко его двора въ місті Смоленскимъ» (25 жовтня, без року) Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею. Т. XIII. С. 16, № 5..

Нарешті, 7 квітня 1503 р. Олександр дав розпорядження наміснику Волковийському: «Билъ намъ чоломъ кн(я)зь Иванъ Семеновичъ Глинъского и поведилъ передъ нами, штожъ отчину его всю неприятен нашъ великим князь московским забралъ и поселъ и не маеть ся где з жоною и зъ детьми своими подети. И билъ намъ чоломъ, абыгмо его какимъ хлебокормленьемъ осмотрели и пожаловали. Ино мы дали ему на хлебокормленье двор нашъ Волковымского повета на ммя Побоево (...) до тыхъ часовъ, поки отчину его очистимъ от неприятеля нашого великого кн(я)зя московского» LM. Kn. 6. P. 300-301, nr 512..

Невдовзі після цього, близько 1504 р., князь Іван Глинський помер. 9 липня 1505 р. король Олександр задовольнив прохання його старшого сина, князя Михайла Івановича Глинського, який «поведилъ переЭ нами, штожъ есмо дали отцу его кн(я)зю Ивану двор нашъ у Волковьшскомъ повете на имя Побоево на хлебокормленье, поки быгмо отчину ихъ очистили, и он поведил намъ, штож ихъ братовъ шесть и не мает ся на чомъ поживити, и просилъ в нас десяти чоловековъ на имя Тетеровчан Кремяницъкого десятка, абыгмо ему тые люди оЭному дали (,..)» LM. Kn. 6. P. 59, nr 12..

Імена шести синів князя Івана Семеновича, про яких згадано в акті 1505 р., наведені в документі 1522 р.: крім Федора (давно вже покійного), це були старший Михайло, Семен, Юрій, Вацлав і Ярослав (помер незадовго до 1522 р.) Русская историческая библиотека. Т. XX / Литовская метрика. Т. I. Стб. 1552, № 223.. Вони вказані й у родоводі Глинських (окрім Семена), де повідомляється також, що двоє молодших, Вацлав і Ярослав, служили могутнім литовським панам - відповідно Ґаштовту і Радивиловичу Родословная книга по трем спискам. С. 85, 158. Нащадки Смоленської лінії Глинських були дрібними шляхтичами, які навіть не завжди вживали князівський титул. Ці не титуловані Глинські існували в Білорусі, Литві та Польщі, принаймні, ще наприкінці XIX ст. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 91; Prochaska A. O kniaziowskiem pochodzeniu szlachty Glinskich // Miesi^cznik Heraldyczny. Lwow, 1912. Nr 7-8. S. 105-107..

References

1. Akty, izdavaiemyie Vilenskoiu Arkheograficheskoiu komissiieiu. (1886). Vol. 13. Vilna, Russian Empire: V tipografii A.G. Syrkina.

2. Akty, otnosiashchiiesia k istorii Zapadnoi Rossii, sobrannyie i izdannyie Arkheograficheskoiu komissiieiu. (1846). Vol. 1. 1340-1506. Saint-Petersburg, Russian Empire: V Tipografii II Otdielieniia Sobstviennoi Y.I. V. Kantseliarii.

3. Akty, otnosiashchiiesia k istorii Zapadnoi Rossii, sobrannyie i izdannyie Arkheograficheskoiu komissiieiu. (1848). Vol. 2. 1506-1544. Saint-Petersburg, Russian Empire: V Tipografii II Otdielieniia Sobstviennoi Y.I. V. Kantseliarii.

4. Arkheograficheskii sbornik dokumentov, otnosiashchikhsia k istorii Sieviero-Zapadnoi Rusi. (1869). Vol. 6. Vilna, Russian Empire: Piechatnia O. Bliumovicha.

5. Arkhiv Yugo-Zapadnoi Rossii. (1859). Pt. 1. Vol. 1. Kyiv, Russian Empire: V universitetskoi tipografii.

6. Arkhiv Yugo-Zapadnoi Rossii. (1883). Pt. 1. Vol. 6. Kyiv, Russian Empire: Tipografiia G.T. Korchak-Novitskago.

7. Arkhiv Yugo-Zapadnoi Rossii. (1886). Pt. 7. Vol. 1. Kyiv, Russian Empire: Tipografiia G.T. Korchak-Novitskago.

8. Arkhiv Yugo-Zapadnoi Rossii. (1911). Pt. 8. Vol. 6. Kyiv, Russian Empire: Tipografiia S.V. Kulzhenko.

9. Barvinskyi, B. (1913). Kilka dokumentiv i zamitok do chasiv vel. kniaziv Svytrygaila i Zhygymonta Keistutovycha. Zapysky Naukovoho tovarystva imeny Shevchenka. Vol. 115. Lviv, Austro-Hungarian Empire: Z drukarni Naukovoho Tovarystva imeny Shevchenka, pp. 5-22.

10. Boniecki, A. (1905). Herbarz Polski. Vol. 8. Warszawa, Russian Empire: Druk Towarzystwa Akcyjnego S. Orgelbranda S-ow w Warszawie.

11. Bychkova, M.E. (2012). Rodosloviie Glinskikh iz Rumiantsevskogo sobraniia. Bychkova M.E. Russko-litovskaia znat XV - XVII vv. Istochnikoviedieniie. Genealogiia. Geraldika. Moscow, Russia: Kvadriga, pp. 271-298.

12. Dlugosz, J. (2009). Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Vol. 12. 1445-1461.Warszawa, Poland: Wydawnictwo naukowe PWN.

13. Drievnierusskiie patieriki. Kiievo-Piechierskii patierik. Volokolamskii patierik. (1999). L.A. Olshevskaia, S.N. Travnikov (Ed.). Moscow, Russia: Nauka.

14. Dvortsovyie razriady. (1851). Vol. 2. Saint-Petersburg, Russian Empire: V Tipografii II Otdielieniia Sobstviennoi Yego Impieratorskogo Vielichestva Kantseliarii.

15. Floria, B.N. (2007). Issliedovaniia po istorii tserkvi. Drievnierusskoie i slavianskoie sriednieviekovie. Moscow, Russia: TsNTs «PE».

16. Hrushevskyi, M. (1995, 1909). Istoriia Ukrainy-Rusy. Vol. 7. Kyiv, Ukraine: Naukova dumka.

17. Hrushevskyi, M. (Ed.). (1896). Kilka kuivskykh dokumentiv XV-XVI vv. Zapysky Naukovoho tovarystva imeny Shevchenka. Vol. 11. Lviv, Austro-Hungarian Empire: Z drukarni Naukovoho Tovarystva imeny Shevchenka, pp. 1-18.

18. Kelembet, S. (2019). Kniazi Hlynski: pokhodzhennia rodu, Hlynske kniazivstvo, volodinnia v Siverskii zemli. Siverianskyi litopys, 2, pp. 3-18.

19. Kuczynski, S.M. (1936). Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rzqdami Litwy. Warszawa, Poland: Drukiem Zakladow Graficznych «Bibljoteka Polska» w Bydgoszczy.

20. Lietuvos Metrika. (1998). Knyga Nr. 1 (1380-1584). Uzrasym^ knyga 1. A. Baliulis, R. Firkovicius (Ed.). Vilnius, Lithuania: Mokslo ir enciklopedijrj leidybos institutas.

21. Lietuvos Metrika. (1998). Knyga Nr. 3 (1440-1498). Uzrasym^ knyga 3. L. Anuzyte, A. Baliulis (Ed.). Vilnius, Lithuania: Zara.

22. Lietuvos Metrika. (2004). Knyga Nr. 4 (1479-1491). Uzrasym^ knyga 4. L. Anuzyte (Ed.). Vilnius, Lithuania: Zara.

23. Lietuvos Metrika. (2012). Knyga Nr. 5 (1427-1506). Uzrasym^ knyga 5. A. Baliulis, A. Dubonis, & D. Antanavicius (Ed.). Vilnius, Lithuania: Lietuvos istorijos instituto leidykla.

24. Lietuvos Metrika. (2007). Knyga Nr. 6 (1494-1506). Uzrasymrj knyga 6. A. Baliulis (Ed.). Vilnius, Lithuania: Lietuvos istorijos instituto leidykla.

25. Lietuvos Metrika. (1995). Knyga Nr. 8 (1499-1514). Uzrasym^ knyga 8. A. Baliulis, R. Firkovicius, & D. Antanavicius (Ed.). Vilnius, Lithuania: Mokslo ir enciklopedijrj leidykla.

26. Matierialy po istorii ziemlievladieniia kniaziei Vishnievietskikh v Lievobieriezhnoi Ukrainie. (1900). F.D. Nikolaichik (Ed.). Chtieniia v Istoricheskom obshchiestvie Nestora lietopistsa. Vol. 14. Kyiv, Russian Empire: Tipografiia T. G. Meinander, pp. 84-192.

27. Niesiecki, K. (1839). Herbarz Polski. Vol. 4. Lipsk (Leipzig), Kingdom of Saxony: Nakladen i drukiem Breitkopfa i Haertela.

28. Odnorozhenko, O. (2009). Ruski korolivski, hospodarski ta kniazivski pechatky XIII-XVI st. Kharkiv, Ukraine: Madryd.

29. Polechow, S. (2018). Ksiqz? Michal Zygmuntowicz - walka o spadek po ojcu. Ojcowie i synowie. O tron, wladz^, dziedzictwo. W 700. rocznic? narodzin Karola IV Luksemburskiego krola czeskiego i cesarza. 1316-1378. Gdansk, Poland: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdanskiego, pp. 199-243.

30. Poliekhov, S.V. (2015). Nasliedniki Vitovta. Moscow, Russia: Indrik.

31. Polnoie sobraniie russkikh lietopisiei. (1859). Vol. 8. VII. Prodolzheniie lietopisi po Voskriesienskomu spisku. Saint-Petersburg, Russian Empire: V tipografii Eduarda Pratsa.

32. Polnoie sobraniie russkikh lietopisiei (2004, 1949). Vol. 25: Moskovskii lietopisnyi svod kontsa XV vieka. Tikhomirov M.N. (Ed.). Moscow, Russia: Yazyki slavianskoi kultury.

33. Polnoie sobraniie russkikh lietopisiei. (1975). Vol. 32. Khroniki: Litovskaia i Zhmoitskaia, i Bykhovtsa. Lietopisi: Barkulabovskaia, Averki i Pantsyrnogo. Moscow, USSR: Nauka.

34. Pomennyk Vvedenskoi tserkvy v Blyzhnikh pecherakh Kyievo-Pecherskoi lavry. (2007). Kuzmuk O. (Ed.). Lavrskyi almanakh. Spetsvypusk 7. Kyiv, Ukraine.

35. Prochaska, A. (1912). O kniaziowskiem pochodzeniu szlachty Glinskich. Miesi^cznik Heraldyczny, 7-8, Lviv, Austro-Hungarian Empire, pp. 105-107.

36. Rodoslovnaia kniga po triem spiskam, s priedisloviiem i azbuchnym ukazatieliem. (1851). Vriemiennik Impieratorskogo Moskovskogo Obshchiestva istorii i drievnostiei rossiiskikh. Vol. 10. Moscow, Russian Empire, pp. I-VIII, 1-286.

37. Russkaia istoricheskaia biblioteka. (1903). Vol. 20. Litovskaia metrika. Vol. 1. Saint- Petersburg, Russian Empire: Senatskaia tipografiia.

38. Rusyna, O. (1998). Siverska zemlia u skladi Velykoho kniazivstva Lytovskoho. Kyiv, Ukraine.

39. Sbornik Impieratorskogo Russkogo Istoricheskogo obshchiestva. (1882). Vol. 35. G.F. Karpov (Ed.). Saint-Petersburg, Russian Empire: Tipografiia F. Yelieonskago i K.

40. Sbornik Impieratorskogo Russkogo Istoricheskogo obshchiestva. (1884). Vol. 41. G. F. Karpov (Ed.). Saint-Petersburg, Russian Empire: Tipografiia F. Yelieonskago i K.

41. Tiemushev, V.N. (2013). Piervaia Moskovsko-litovskaia pogranichnaia voina: 1486-1494. Moscow, Russia: Kvadriga.

42. Tysiachnaia kniga 1550 g. i Dvorovaia tetrad 50-kh godov XVI v. (1950). A.A. Zimin (Ed.). Moscow - Leningrad, USSR: Izdatelstvo AN SSSR.

43. Ukrainski hramoty. (1928). Vol. 1: XIV v. i persha polovyna XV v. Rozov V. (Ed.). Kyiv, USSR: Z drukarni Ukrainskoi Akademii Nauk.

44. Vlasiev, G.A. (1918). Potomstvo Riurika. Materialy dlia sostavlieniia rodoslovii. Vol. 2. Kniazia Vladimiro-Volynskiie. Pt. 1. Petrograd, Russia.

45. Vostokov, A. (1842). Opisaniie russkikh i sloveinskikh rukopisiei Rumiantsevskogo muzeuma. Saint-Petersburg, Russian Empire: V Tipografii Impieratorskoi Akademii Nauk.

46. Wolff, J. (1895). Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, Russian Empire: Drukiem J. Filipowicza.

47. Wolff, J. (1885). Senatorowie i dignitarze Wielkiego Ksiystwa Litewskiego. 1386-1795. Krakow, Austro-Hungarian Empire: W drukarni Wl.L. Anczyca i Spolki.

48. Yakovenko, N. (2008). Ukrainska shliakhta z kintsia XIV - do seredyny XVII stolittia. Volyn i Tsentralna Ukraina. Kyiv, Ukraine: Krytyka.

49. Yakovlev, A. (1907). Namistnyky, derzhavtsi i starosty hospodarskoho zamku Cherkaskoho v kintsi XV i v XVI v.v. Ukraina. Vol. 3. Sentiabr. Kyiv, Russian Empire: Driukarnia N.T. Korchak-Novitskoho, pp. 340-354.

50. Zimin, A.A. (1970). Novoie o vosstanii Mikhaila Glinskogo v 1508 godu. Sovietskiie arkhivy, 5, pp. 68-73.

51. Zrzodla do dziejow polskich. (1844). M. Malinowski, A. Przezdziecki (Ed.). Vol. 2. Wilno, Russian Empire: Nakladem i drukiem J. Zawadzkiego.

Размещено на Allbest.ru