Рід Кочубеів у генеалогічних дослідженнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рід Кочубеів у генеалогічних дослідженнях

Марина Герасько

Анотація

кочубей історія біографія родина

У статті розглядаються теорії походження роду Кочубей, його історія на теренах України. У праці досліджено біографії членів родини, а також згадуються нащадки, що проживають у різних куточках світу.

Ключові слова: Кочубеї, Батурин, представники роду.

Дослідженням родоводу Кочубеїв займалося чимало істориків - як наших сучасників, так і науковців минулих часів, зокрема, над цією темою працювали В. Модзалевський, Г. Милорадович, О. Лазаревський, С. Павленко, Л. Іванченко, Г Крикливий та ін.

Метою нашого дослідження є узагальнити історіографію дослідження родоводу Кочубеїв, охопивши увагою всі його гілки. Акцентувати увагу на тих хибах, які трапляються в роботах деяких дослідників.

Проте узагальненої праці, яка б максимально хронологічно висвітлювала біографічні матеріали щодо членів родини Кочубеїв, донині не існувало. Також варто зазначити, що деякі праці містили неповну та не зовсім достовірну інформацію, тому в цій розвідці ми зробимо спробу глибше дослідити проблему та систематизувати й узагальнити зібраний матеріал стосовно неї.

Одним із перших дослідників, хто зацікавився родоводом Кочубеїв, був О. Лазаревський. Він зазначав, що про рід Кочубеїв існує мізерна кількість матеріалів, адже були відсутні відомості про їхній сімейний архів. Учений вважав, що цей архів, імовірно, загинув при банкрутстві внука генерального обозного Семена Васильовича Кочубея - Семена Михайловича, який через свою недбалість втратив 7 тисяч душ селян і помер в злиднях Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 459; Крикливий Геннадій. Конволют «Історія роду Кочубеїв». Самовидавництво. Київ, 2016. Т1. С. 153.. Проте, як виявилося згодом, родинний архів князів Кочубеїв міститься в Москві в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) і складається із 725 одиниць зберігання та охоплює період 1661-1916 рр. Він був віднайдений завдяки М.Я. Рудинському та В.М. Щербаківському в 1919 р. й, на думку спеціалістів, це - найбільший скарб Диканьки, що є значною історичною цінністю Кончин Евграф. Кто спас Кочубеевы сокровища // Вокруг света № 10. 1985. С. 20.. Разом з архівом з Диканьки до Полтавського історичного музею потрапили особисті речі В.Л. Кочубея, серед яких портрет, жупан, сорочка та ін Гаврилишина Наталія. Маєтності роду Кочубеїв (ІІ половина ХУП - 60-ті рр. ХУШ ст.): формування, господарство, географія // Краєзнавство: науковий журнал. 2013. № 3 (84). С. 155..

У світовій історії відомо чимало визначних представників досліджуваного нами роду. Одним з них був Василь (3) Кочубей (можл. 21 березня Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 447. бл. 1640 (1653 р. н. Особняк Василия Петровича Кочубея в Царском Селе. С. 34. URL : http:/v-murza.livejoimal/ com/92807.htmlacutid1.) - 15.07.1708) - син козака Леонтія (2) Андрійовича Кочубея (1610-1675), внук знатного кримського татарина Кучукбея, що в перекладі з татарської - «маленький володар». Корені цього татарського князівського роду виходять з XIV-XV ст. Андрій (1) Кочубей (Кучук бей) перебрався в Україну в 1600 р. Шуть А.А. Історія династії Кочубеїв-Дурново, найбільших землевласників Чутівського краю // Чутова долина: нариси з історії Чутівського краю. 2010. С. 22. з Кримського ханства та, переселившись на Поворсклянські землі (майбутню Полтавщину) в межах Литовсько-Руської держави, прийняв християнство під іменем Андрій Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ : НУБіП України, 2017. С. 15.. Цікавим фактом є те, що в Царському Селі в особняку В. П. Кочубея є надгробна плита (із зазначенням 1547 р.), яка, за версією тамтешніх дослідників, належала похованню Андрія Кочубея Особняк Василия Петровича Кочубея в Царском Селе. С.31-32. URL : http:/v-murza.livejoirnal/ com/92807.htmlacutid1.. Виникає запитання: яка важлива подія в житті Андрія відбулася у викарбуваному на плиті році: дата народження, хрещення чи щось інше? Наразі період його життя невідомий.

Проте щодо походження роду Кочубей існує кілька версій. Т.Г. Шевченко у своїх віршах називав Кочубеїв «нагаї (ногаї)», вважаючи, що їхній рід пішов від татарської народності, що населяла Дагестан Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 73..

Імовірно, рід походив від «татар, трьох братів: князя Качибея, Кутлубугу й Дмитра. А ці три брати, татарські князі, були отчичі й дічичі Подільської землі», тобто правили нею з батька й діда Грушевський Михайло. Ілюстрована Історія України: Репринтне вітворення видання 1913 року. Київ,1990. С. 141..

За версією однієї з представниць досліджуваного роду О. Гостиної, австралійського етнографа, Кочубеї були прямими нащадками Чингісхана Див.: Елена Говор. Ольга Гостина из рода Кочубеев... URL : http://elena.id.au/Gostin.htm..

Ми вважаємо, що цей рід походив від основоположника Кримського ханства Хаджі-Гірея та його сина Менглі-Гірея, адже на місці сучасної Одеси ще за часів Вітовта існувала добре укріплена фортеця Хаджибей, Кочубей Аркас М. Історія України-Русі. 2-ге факс. вид. Київ : Вища школа, 1991. С. 113; Полонська- Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.І. До середини ХVII століття. 3-тє вид. Київ : Либідь, 1995. С. 317. або Коцубіїв. Отже, Хаджибей, Кочубей і Коцубей це одне й те ж прізвище, вимова якого має відмінності у звучанні різними мовами. Проте, незалежно від того, як звучало прізвище, воно вважалося найзначнішим та найшляхетнішим у татарському народі, що підтверджується самим званням Бея, яке в Криму було найвищим після правлячої там Чингіської династії і надавалося лише поколінням, що походили від Ширіна та Мансура. Інші ж шляхетні роди іменувалися мурзами (мурза - генерал. - Авт.). Кочубей з тюркської означає малий, маленький дворянин, малий князь, син князя Особняк Василия Петровича Кочубея в Царском Селе. С.1. URL: http:/v-murza.livejoirnal/com/92807.htmlacutid1..

Цей рід мав свій герб. Він уперше фіксується на печатках Кочубея в 1696 р. Герб представляє собою щит блакитного кольору. У центрі його розміщене червоне серце з двома золотими хрестами. Під щитом девіз «Згораючи, відроджуюсь» або «Живу, згораючи», адже дослівно з латини він перекладається так: «коли споживаюся, звеличуюся» Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 15., за іншою версією - «слабшаю, коли руйнуюся».

Про маєтності Андрія (1) Кочубея відомості відсутні, проте відомо, що за його сином полковником Леонтієм Кочубеєм (2) з 1660 р. була закріплена Диканька як військова рангова маєтність. Пізніше село перейшло до його сина Василя (3) Леонтійовича, після страти якого було закріплене як рангова військова маєтність за вдовою Любою Федорівною - «панею Василівою Кочубеєвою» Чухліб Т.В. Козацьке коріння Миколи Гоголя. Київ : Наш час, 2013. С. 111-112.. Крім Диканьки, В.Л. Кочубей (3) володів значною кількістю землі, багатьма селищами та хуторами Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 7. (хутір - заміський будинок) Пушкин А.С. Полтава: поэма. Санкт-Петербург:. Издание 3-е. книгопродавца Я.А. Исакова, 1876. С. 1. // Крикливий Геннадій. Конволют «Історія роду Кочубеїв». Самовидавництво. Київ. 2016. Т.І., зокрема мав кілька дворищ у Батурині, на одному з яких розміщувались кам'яний будинок та церква Введення Пресвятої Богородиці.

В. Модзалевський зазначав, що існує кілька родів Кочубеїв різного походження, зокрема, дослідник виокремлює Лавріна Кочубея - реєстрового козака м. Торчиці Білоцерківського полку (1649) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 524.. Проте ми вважаємо, що Лаврін та Леонтій Кочубеї, імовірно, були рідними братами.

В.Л. Кочубей (3) - генеральний писар з 1687 р., на посаді генерального судді перебував у період з 1698 р. (за іншою версією з 1694 р.) Там само. по 1706 р., був царським стольником з 1700 р., а в 1706-1708 р. - наказним гетьманом Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 316, 368. (у цей час з 1706 по 1709 р. посаду генерального судді обіймав його сват Василь Чуйкевич). В.Л. Кочубей (3) був одружений з дочкою полтавського полковника Ф. Жученка Любою (?-1722 р.) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 528; Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 16., яку після одруження стали величати «панею Василівою Кочубеєвою». Варто зазначити, що у Гетьманській Україні вживалися титули станові, геральдичні та побутові, які передавалися дружинам. Було прийнято називати вельможними паннами дружин генеральних старшин, знатними панями - дружин знатних полковників та взагалі всіх військових старшин і чиновників. Лише близьким людям було прийнято називати знатних жінок по імені. Приватна або офіційна форма звернення до жінки дозволяла аналізувати її родинне становище та навіть вік Свербигуз В. Батурин. До генези українського самодержавства. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 40.. Після смерті чоловіка за Кочубеїхою закріпився статус «овдовелая малжонка Кочубея паня Любовь Жуковна Кочубеевая» Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 52.. Цю жінку ще також називали Любавою, та це й не дивно, бо жіночі імена Любов та Любава були запозичені із старослов'янської культури й фактично це було одне й те саме ім'я Скрипник Л., Дзятківська Н. Власні імена людей // Посвіт. № 4 (21), жовтень-грудень. 1995. С. 45.. За переказами та документальними джерелами, ця незвичайна жінка була одночасно добра й сувора, справедлива й вимоглива, жорстока й непокірлива. У випадку, коли її приватні інтереси якось порушувалися, самосуд переходив межі, сягаючи того ступеня, що «пані стара по шляхах чинила розбій» Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 31.. Любов Федорівна була двічі в кумівстві з Іваном Мазепою. Уперше, коли хрестили її дочку Мотрю, а вдруге - коли вони з Мазепою стали хрещеними батьками Григорія (Григора) - сина Пилипа Орлика.

Зробимо невеликий екскурс в іншу тему. Побутує думка, що Г Орлик народився 1702 р., бо начебто згодом у батуринських приходських книгах було віднайдено дату його хрещення - 1702 р., але не варто вважати цей рік за дату його народження.

Оскільки рідний дядько Г Орлика Григорій Герцик стверджував, що в 1721 р. Г Орлику було 24 роки, то виходить, що народився він у 1697 р., а охрестити дитину могли й пізніше - у 1702 р. Імовірно, у 1697 р. в його батька Пилипа не було можливості чи бажання це зробити. Адже П. Орлик стверджував, що, поступивши на службу до гетьмана І. Мазепи, був іноземцем, прийшлим в Україну Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 738, 358., отже, належав до іншого віросповідання, тому, мабуть, і не охрестив Григора відразу після народження. Про те, що похресник гетьмана та Кочубеїхи народжений не 1702 р., а 1697 р., є деякі підтвердження, можливо, й не прямі, проте вони існують. Коли Григір, будучи дорослим чоловіком, якимось чином побував у Батурині, він зустрівся з місцевим священиком, який дивом врятувався в часи лихоліття 1708-1709 рр. Разом згадали деяких людей та події майже півстолітньої давнини, але Григір і сам багато чого пам'ятав Корсак І.Ф. Гетьманич Орлик: художньо-документальна повість. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. С. 98-103.. Можна стверджувати, що людина, вивезена у шестирічному віці надто далеко від Батурина в 1708 р., навряд чи могла б через 45 років детально згадати щось з тих давніх подій.

Слід також згадати про рідню подружжя Василя (3) Кочубея та Любові Жученко (Кочубей) з обох сторін. Щодо родичів Василя Леонтійовича відомостей наразі недостатньо, лише відомо, що дід Кучук бей - татарин, котрий оселився в Україні та прийняв християнство під іменем Андрій (1). З якого роду та якої національності була його жінка, наразі невідомо, також залишається відкритим питання про те, які ще були у цього подружжя діти, крім Леонтія (2)? А ось про родичів Любові Федорівни збереглися деякі відомості. Поріднившись із Жученками, В.Л. Кочубей (3) також породичався з представниками інших знатних родів. Ф. Жученко, тесть В.Л. Кочубея, мав брата Тимофія, який також обіймав посаду полтавського полковника та був тестем Петрика Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 377-379, 236. - канцеляриста Петра Іваненка, який був одружений з Кочубеївою небогою Аркас М. Історія України-Русі. 2-ге факс. вид. Київ: Вища школа, 1991. С. 267.. Іван Жук (Жученко) Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 377., імовірно, також був їхнім родичем. Через свою дружину Любу Василь (3) Кочубей поріднився із зятем полковника миргородського Петром Кулябкою, який В. Кочубею доводився свояком. Ще одним родичем йому доводився полтавський полковник Іван Іскра, адже Люба - дружина Василя (3) та Параска - дружина Івана були рідними сестрами Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2007. С. 236.. Іван Іскра належав до багатого та знатного роду в українському війську. З дочкою І. Іскри Євдокією був одружений Данило Хмельницький - син Богдана та його дружини Ганни. І. Мазепа, дізнавшись про якісь опозиційні щодо нього дії від І. Іскри, роблячи донесення в Москву, викликав підозру на нього в царя Батуринська старина: збірник статей Віктора Бондаренка / упор. Ю.А. Блажко, Л.Г. Кіяшко. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2011. С. 28.. У полтавського полковника був родич, імовірно, брат Захар Іскра, побратим Семена Палія Черненко О.А. Жаринка пам'яті в руках моїх... Чернігів: Десна Поліграф, 2013. С. 10.. Через невістку Анастасію Кочубеї поріднилися із сім'єю майбутнього гетьмана Д. Апостола, з іншою донькою якого був одружений Іван Ломиковський.

Рідна сестра Любові Федорівни Кочубей Параска Іскрівна - жінка страченого Іскри, очевидно, мала заборгованості перед родичами, бо передала племіннику, знатному військовому товаришу В.В. Кочубею, у 1714 р. деяке своє майно. Після смерті Параски Федорівни й відсутності її нащадків, Любов Федорівна прагнула стати головною спадкоємицею земель, якими володіли Іскри. Таким чином, у 1716 р. до майна Кочубеїв додалися ще й деякі маєтності, зокрема Іскрівка Гаврилишина Наталія. Маєтності роду Кочубеїв (ІІ половина ХУП - 60-ті рр. ХУШ ст.): формування, господарство, географія // Краєзнавство: науковий журнал. 2013. № 3 (84). С. 152.. Невідомо, з якої причини спадкоємцями не стали син Іскрів Йосип, донька, що перебувала в шлюбі з Дем'яном (прізвище не зазначене), та братанич Клим, яких згадує у своєму заповіті І. Іскра Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 1000-1001.. Чомусь донька Євдокія, у шлюбі Хмельницька, також не стала спадкоємицею батьківського майна. На нашу думку, подружжя Іскрів усе ж таки мало нащадків, адже в ХІХ ст. серед Чернігівського дворянства були представники, які носили прізвище Іскрицькі та мали свій герб. Девіз цього знатного роду звучав так: «помяну милость твою в роды родов» Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства Т. 2. Ч. 6. Санкт-Петербург, 1901. С. 20..

Любов Кочубей зуміла дати дітям гарне виховання, якісну освіту й прищепила любов до справи, якою займаєшся, повагу до пам'яті батька, діда, адже була свідком вчинків, очима й серцем її коханого Василя Леонтійовича. Її настанови передавалися з покоління в покоління, її слова й справи оживали в нащадках і не тільки Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 31.. Після виходу маніфесту Петра І страчених Кочубея та Іскру було посмертно реабілітовано, проти їхніх родин були припинені репресії й повернуто їм маєтки. Універсалом від 15 грудня 1708 р. гетьман І. Скоропадський підтвердив Любові Федорівні та її синам Василю й Федору села в Ніжинському полку. Серед них і хутори Ретик, Ярославець, Дубовичі. З того часу с. Дубовичі передавалося у спадок представникам роду Кочубеїв з іменем Василь. За родинними переказами, Любов Федорівна Жученко (Жуковна Кочубеєвая) в пам'ять страченого чоловіка Василя Леонтійовича заповідала усім нащадкам називати синів первістків на його честь ім'ям Василь, а дочок первісток - Варварами Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 31; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 447..

Історія залишила для дослідників достатньо відомостей про нащадків подружжя Василя (3) та Любові, зокрема про їхніх дітей. Від цього шлюбу народилося 7 дітей: двоє синів - Василь (4) та Федір (5) і п'ятеро доньок - Марія, Анна (Ганна), Катерина, Мотря й Параскева Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 16.. Проте сам В. Л. Кочубей (3) під час допиту в березні 1708 р. згадує лише про 6 своїх дітей. Хоча імена дітей і не були зазначені, але з пояснень можна дуже чітко зрозуміти, про кого з них іде мова, адже, знаючи, що його стратять, він розподілив власні статки між своїми рідними Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення ХVШ ст.): монографія. Київ, 2008. Ч.І. С. 30; Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 406-409.. Не згадує в заповіті Кочубей лише про Мотрю.

Варто зазначити, що найстарша донька Кочубеїв Марія була одружена з Василем Степановичем Забілою - сином ніжинського полковника. Їхнє весілля відбулося в 1700 р., і відтоді Марію Василівну стали величати «її милість пані» Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 532.. Про це подружжя відомостей маємо обмаль, проте батько Марії зазначав, що навесні 1708 р. вона вже була покійна, проте ще при житті віддала йому 1000 червінців золотих, які заповідала передати на будівництво кам'яної трапези Батуринського Новомлинського жіночого монастиря. Наразі невідомо, що пов'язувало родину Кочубеїв з ним, бо саме в цю обитель мала бути зроблена така щедра грошова пожертва. Чи ж була виконана воля покійної, адже й самого Василя Леонтійовича невдовзі стратили? На допиті цю доньку він згадує під прізвищем Забєліна (можливо Забілина, бо за Забілою. - Авт.). Одночасно він називає якусь доньку на прізвище Рабеленкова. На нашу думку, мова йде саме про Марію. Адже, називаючи Забілу (Забєлу) Забеленком, помилка могла статися з деяких причин: по-перше, так записав писар, адже під час тортур, наслідком яких були пошкоджені щелепи та відсутність зубів, що супроводжувалося сильними болями, вимова підсудного В.Л. Кочубея була спотвореною й нерозбірливою. Або ж, по-друге, внаслідок друкарської неточності літера «З» якимось чином могла бути змінена на «Р». Ми вважаємо, що скоріше за все чоловіка на прізвище Рабеленко в оточенні В.Л. Кочубея взагалі не існувало, адже про нього за кілька сот літ так ніхто нічого й не дізнався, проте, очевидно, що поважний Кочубей не міг одружити свою доньку з людиною без статусу та становища в суспільстві.

Дата народження Марії невідома, проте можна встановити ймовірний рік її смерті. Модзалевський вважав, що вона померла в період 1704-1708 рр. Там само. У свою чергу духівник В.Л. Кочубея І. Святайло зазначав, що, прибувши на запрошення Кочубея на х. Ретик у неділю Всіх Святих (відзначається у восьму неділю після Великодня) 1707 р., відправив молебень над хворою донькою (Марією. - Авт.) Кочубеїв Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 401.. Отже, можна припустити, що Марія померла восени 1707 р. Чи мало подружжя Марії та Василя Забіл нащадків - відомості відсутні, проте відомо, що тесть В.Л. Кочубей підтримував добрі стосунки із зятем навіть після смерті дочки, адже він мав намір подарувати «пану зятю 1000 таллерей битых и пять сот червонных золотых, а серебра з сорок гривен в разных охендозствах» Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 406-409..

Анна (Ганна) Кочубей - підстарша донька Василя Леонтійовича й Любові Федорівни. У 1698 р. Анна вийшла заміж за царського стольника (нижчий придворний чин у Росії XVI-XVIII ст.), ніжинського полковника Івана Павловича Обидовського, племінника, тобто сестринка Івана Мазепи (сина сестри Олександри) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 531.. До речі, в Олександри був ще один син Андрій від шлюбу з київським суддею Яном Войнаровським Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення ХУІІІ ст.): монографія. Київ, 2008. Ч. І. С. 30.. Виходить, що Іван Павлович Обидовський (бо з Обидова) та Андрій Янович Войнаровський були рідними братами по матері.

На цьому весіллі в Батурині гетьман Іван Мазепа вручив шлюбний клейнод нареченому Івану Обидовському, а поети проголошували численні вітальні промови та панегірики. Саме на цьому весіллі була зачитана відома промова-панегірик «Виноград Христов» Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 537-539. поета Стефана Яворського, в якій оратор вітав зі шлюбом гербове пташеня - гетьманського сестринця, вельможного Івана. Потім він звернувся до його дружини, де зауважив, що вона зі шлюбом втратила вільне дівоче становище й отримала найповажніше подружнє, з яким поєднано Божу таїну. На церемонії також був присутній митрополичий писар Пилип Орлик, який виступив із шлюбним панегіриком «Сарматський Гіппомен» (тобто лев). Поет подарував молодим весільну пісню Гіменея, Бога шлюбу. За численними бароковими прикрасами поеми можна простежити перебіг пишного українського весілля. Урочистості відбувалися в Батурині та Києві. Після обрядової церемонії молоде подружжя Обидовських вітав сам гетьман Мазепа з булавою в руках, а за кілька днів вони поїхали до Києво-Печерської лаври по духовне благословення Свербигуз В. Батурин. До ґенези українського самодержавства / Володимир Свербигуз. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 50-52..

Шлюб Анни з І. Обидовським тривав недовго - лише 3 роки, бо в 1700 р. (у січні 1701 р. за Модзалевським Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т.2. Киев, 1910. С. 531.) він помер у поході. Від цього шлюбу вона мала двох синів, з якими, як вважалося, лишившись вдовою, проживала в м. Ніжин. Одного із синів Ганни звали Іван, приблизно після 1710 р. він навчався в Києво-Могилянській академії, упродовж 1721-1723 рр. здобував освіту в гімназії святої Єлизавети в м. Бреслау. Матеріальне становище його було незадовільним, проте він вважав, що наука - святе діло й за будь-яких умов буде продовжувати навчання: «на славу Божию і пользи раді души моєй і на вашего тіж дому честь і похвалу», бо «віра святая не може стояти без науки» Халимон Наталія. Долі двох сестер // Слово гетьманської столиці: газета Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». № 1(24). 2011. С. 5..

В історіографії традиційно вважалося, що вдруге Ганна заміжньою не була, хоча до неї й залицявся пан Красенський і робив офіційну пропозицію щодо одруження. Батько В.Л. Кочубей дав навіть згоду на цей шлюб, чекали лише повернення І. Мазепи з походу для благословення, але події 1708 р. перекреслили всі сподівання. У той час, коли Батурин був узятий військами Меншикова, частина сімей мазепинців мала переправитися за Дніпро, ближче до Польщі, щоб там бути у безпеці. Так планувала зробити й дружина Д. Апостола з донькою та зятем В.В. Кочубеєм і їхнім первістком Павлом, сім'єю іншого зятя - Ломиковського та Ганною Обидовською. Проте родини В.В. Кочубея та Ломиковського невдовзі повернулися з Апостолихою назад додому Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 448.. А ось про Ганну Обидовську в документі не згадується нічого, мабуть, вона все-таки залишилася з мазепинцями.

Д. Крман, який був у поході з І. Мазепою та Карлом ХІІ, стверджує, що саме Ганна в 1709 р. емігрувала за кордон разом з Андрієм Войнаровським. Крман, зокрема, зазначав, що в поході: «З мазепинців познайомився я з паном Войнаровським, він був з пані Обидовською, Мазепиною племінницею. Чоловік цієї жінки, що звався Іван Обидовський, був вельмишановний, колись він був стольником його царської величності» Крман Даніел. Подорожній щоденник 1708-1709 рр. Київ: Вид. центр «Просвіта», 2010. С. 96.. Тобто виходить, що Ганна Кочубей-Обидовська емігрувала з рідним братом свого чоловіка. Проживаючи на чужині, А. Войнаровський любив гроші, тому 27 річного дипломата згубили амурні пригоди. У Гамбурзі його викрили агенти Петра І, які стежили за ним по всій Європі. Решту свого життя (23 роки) Андрій провів у довічному засланні в Якутії. Деякі дослідники вважають, що А. Войнаровський емігрував за кордон у 1709 р. з Ганною Мирович, яка покинула свого чоловіка, Семена Забілу, проте це питання залишається відкритим, адже Ганна Мирович, емігрувавши разом з Мазепою й своїми братами спочатку в Туреччину, потім у Бендери, зблизилася з королівським маршалком ле Монтом, після чого разом з ним переїхала в Стокгольм Черненко О.А. Жаринка пам'яті в руках моїх... Чернігів: Десна Поліграф, 2013. С. 14-15, 134.. Отже, Ганна Мирович не могла в подальшому проживати з А. Войнаровським, проте О. Путро зазначає, що в 1746 р. в шведській столиці мешкав граф Станіслав Войнаровський зі своєю матір'ю графинею Войнаровською з родини Мировичів Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення ХVШ ст.): монографія. Київ, 2008. Ч. І. С. 114.. А Ганна Кочубей-Обидовська, мабуть, саме через втечу за кордон, після 1709 р. й потрапила під переслідування мазепинців, до кола яких була зарахована. Навіть попри те, що вона була донькою реабілітованого В.Л. Кочубея, її позбавили маєтків, подарованих Петром І у 1702 р.

Проте, у поході з Мазепою могла бути і його племінниця Мар'яна Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 355., сестра Івана Обидовського, яка після смерті матері Олександри виховувалася бабусею Мариною Мазепиною, а по її смерті, ймовірно, потрапила під опіку дядька-гетьмана, який не міг би лишити її саму в такий тяжкий час. Однак одружитися з нею Андрій Войнаровський не міг, адже вони були рідні брат та сестра по материнській лінії.

Також з Мазепою з України могла емігрувати й Мотря Кочубей, та чи наважилася б вона зватися Ганною Обидовською, коли остання лишилася в Україні й пізніше могло все прояснитися. Навряд чи взагалі Мотрона могла обрати собі ім'я Ганна, а не якесь інше, бо в їхній сім'ї Ганна вже була. Можливо, що все автором щоденника було переплутано, за Войнаровського врешті могла вийти заміж Ганна Мирович, що власне і стверджує Л. Винар на основі листування А. Єнсена з М. Грушевським Винар Л. Андрій Войнаровський. Мюнхен, 1962. С. 32; Каталог виставки «Україна - Швеція: на перехрестях історії (XVII-XVIII ст.)». Київ: «Такі справи», 2008. С. 155..

О. Гуржій зазначає, що Ганна силоміць утримувалася в Полтаві під вартою, а згодом у 1710 р. перебралася до Глухова, де також не мала права на вільне пересування і там перебувала з жінками мазепинців Гуржій О. Іван Скоропадський. Київ: Альтернативи, 2004. С. 85.. Проте причини вважати її опальною не було, окрім однієї - повернення з-за кордону (з власної волі чи з примусу?), адже прямою родичкою Мазепі вона не доводилася, а племінником гетьмана був її покійний чоловік царський стольник Іван Обидовський, котрий з Мазепою за кордон не перебирався, бо загинув на службі у царя задовго до цих подій. Тому на питання, чому вона була опальною, відповіді ми не отримуємо, до того ж родину її батька було реабілітовано тим же царем і навіть повернуто їхні відібрані маєтності та разом з тим надано нові привілеї.

Наступною дитиною в подружжя Кочубеїв був син Василь (4) (1780-1743 рр.), який залишив по собі багато нащадків. З тією метою, щоб достовірніше донести до читача інформацію стосовно життя та діяльності цього сина та його родини, на особистості старшого сина Василя (4) зупинимося нижче.

Катерина Василівна Кочубей, на нашу думку, перебувала в шлюбі з Семеном Васильовичем Чуйкевичем, 1674 р. н., Ніжинським полковим суддею Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 531.. Цікавою була передісторія їхнього весілля. В. Л. Кочубей разом зі своїм давнім приятелем В. Чуйкевичем, на той час генеральним суддею, навесні 1707 р. домовилися одружити своїх дітей, адже в Кочубея була дочка на виданні, а у Чуйкевича син Семен. Проте необхідно було виконати всі процедури, перш за все попросити дозволу в гетьмана. Мазепа хоч і був проти цього шлюбу, надав дозвіл, але попередив, щоб пишного сватання та весілля не затівали й людей на церемонію збирали небагато. Вінчати ж молодих взагалі заборонив, мотивуючи це тим, що для Кочубеєвої дочки знайдеться жених кращий, особливо серед поляків (на той час Мазепа вже таємно виношував план переходу до шведів та поляків). Проте батьки вирішили повінчати своїх дітей, чого б то їм не коштувало. У найближчу неділю, 18 травня 1707 р. після служби Божої їхні діти були засватані й повінчані одночасно. Після того, у четвер, 29 травня 1707 р. І. Мазепа наказав, щоб дочка Кочубея, яка нещодавно була засватана й повінчана, з'явилася до нього на Гончарівку начебто в кумівство для хрещення дівчини-єврейки (хоча подейкували, що ця дівчина вже до того була похрещена). Після таїнства хрещення в гетьмана відбувся обід, на якому Мазепа знову ж таки натякав присутнім про переваги переходу України від російського царя під протекцію поляків Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 381-382..

Деякі дослідники Мезенцев В.І. Закладна дошка домової церкви І. Мазепи в Батурині та керамічні рельєфи Чернігівщини рубежу XVII-XVIII ст. / В.І. Мезенцев // Сіверщина в історії України: Зб. наук. пр. К.: Глухів, 2012. Вип. 5. С. 178., зокрема С. Павленко, вважають, що тоді саме Мотрю видали заміж за Семена Чуйкевича. Однак ще О. Лазаревський піддавав сумніву це твердження Павленко С. Міф про Мазепу. Чернігів: Сіверянська думка, 1998. С. 174.. Такої ж думки дотримувався й дослідник Батуринської старини В. Бондаренко, вважаючи, що С. Чуйкевич був одружений з Катериною, про що він сам указував у офіційному папері Батуринська старина: збірник статей Віктора Бондаренка / упор. Ю .А. Блажко, Л .Г Кіяшко. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2011. С. 37.. С. Павленко не заперечує цього, але при цьому стверджує, що у 34-літнього С. Чуйкевича могла справді бути першою дружиною Катерина (померла до1707 року). Адже син впливового старшини до такого віку не міг залишатися холостяком. Дослідник вважає, що гетьман дуже опирався цьому одруженню його улюблениці із С. Чуйкевичем, бо ж саме хрещениця йому була небайдужою Павленко С. Кохання гетьмана Мазепи: Історико-документальна студія. Чернігів, 2008. С. 34-37.. Автор цієї версії наполягає на тому, що вінчання Катерини не могло викликати такий спротив володаря булави.

Як на нашу думку, все ж Мазепа був хрещеним батьком Мотрі, а за православним звичаєм вони вдвох нікого не могли хрестити (мова йде про дівчину-єврейку). Та й Мотря, палко кохаючи І. Мазепу, навряд чи згодилася б одружуватися з С. Чуйкевичем. Всупереч її волі того ніхто не робив би, адже це було не по-християнськи та й В. Кочубей з В. Чуйкевичем не сміли б іти проти волі гетьмана, оскільки вони обидва мали високий статус у суспільстві та й Мотрона на той час вже, мабуть, була в монастирі. Катерина Василівна Чуйкевич (Кочубей) померла після 1726 р., а її чоловік С. Чуйкевич перебував на посаді судді Ніжинського полку аж до складення своїх повноважень у 1734 р. через хворобу. У 1738 р. він одружився з Христиною - вдовою Роменського міщанина, а в 1744 р. відсвяткував своє 70 ліття.

Про життєвий шлях Мотрони Кочубей (1687-1756 рр.) [5, с. 22] є лише скупі відомості: у 1704 р., коли виник роман між нею та її хрещеним батьком І. Мазепою, Мотрі було приблизно 16 років. Це кохання принесло сльози й горе в сім'ю Кочубеїв, адже батьки не могли пробачити таке ні доньці, ні І. Мазепі, який навіть хотів одружитися з похресницею, а молодій Кочубеївні бажалося зробитися гетьманшею. Дійшло до того, що батьки переховували Мотрю від нього, який у листах всяким чином схиляв Мотрю на свій бік, пишучи їй: «Нехай того Бог з душею розлучить, хто нас хоче розлучити; цілую всі члонки тільця твого біленького і т. п». При цьому він називав матір Мотрі, Любов Федорівну, гадюкою, з якою не знав, що робити, що дуже негативно позначалося на її здоров'ї.

Існує думка, що Мотрона Кочубей доживала свого віку в одному з монастирів. Деякі дослідники вважають, що це був Пушкарівський жіночий монастир поблизу Полтави, проте побутує й інша версія, за якою вона доживала свого віку в Великобудищанському Преображенському монастирі, що знаходиться поблизу маєтку Кочубеїв Диканьки Чухліб Т.В. Козацьке коріння Миколи Гоголя. Київ : Наш час, 2013. С. 110.. До того ж, поблизу неї існував ще й монастирський печерний комплекс Кравченко О., Осадчий Є. Печерний скит козацької доби поблизу с. Рясне // Середньовічні старожитності центрально-Східної Європи: Матеріали ІХ міжнародної студентської наукової археологічної конференції. Чернігів, 2010. С. 127., в якому також свого часу могла перебувати Мотрона. Ми ж дотримуємося тієї версії, що М. Кочубей могла б побувати почергово в кількох різних монастирях, проте першою обителлю, до якої вона потрапила, був Новомлинський жіночий монастир. Хоч і не прямим підтвердженням цьому є рядки зі старого рукопису, в якому йшлося про трагедію Батурина. Коли восени 1708 р. у місті почався погром, таємно покинути гетьманську столицю вдалося небагатьом, пощастило також і сім'ї Кочубея. З артефакту дізнаємося, що в той час на Гончарівці в одній із хат силоміць утримували дружин Кочубея та Іскри. Тут також перебували двоє молодших дітей Кочубея Параскева та Федір. Вибратися неушкодженими з Батурина їм дало змогу те, що з жіночого Новомлинського монастиря «візком» приїхала якась черниця Павленко Сергій. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. Київ : Києво-Могилянська академія, 2007. С. 118.. На нашу думку, нею могла бути Мотря Кочубей. Адже з Новомлинським (Батуринським) монастирем Кочубеї були пов'язані. Мабуть, там була похована старша донька Марія, а Мотря постриглася в черниці; пізніше, покинувши Батурин, вона могла перебувати й у Пушкарівському, і у Великобудищанському монастирях. Заміж, мабуть, так і не вийшла, адже, отримавши чернечий постриг, навряд чи повернулася до світського життя.

Існує ще кілька версій щодо подальшої долі обраниці гетьмана. Перекази про її самітництво в хаті на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилася в батуринському ставку), божевілля Павленко С. Міф про Мазепу. Чернігів: Сіверянська думка, 1998. С. 174.. Донині побутують легенди, ніби по чернігівському

Валу та в Батурині по парку Кочубеївському Герасько М. Бузкова царівна Мотря. URL: http://www.baturin-capital.gov.ua/news/525-140513.html. з тих пір блукає її неприкаяна душа. С. Павленко вважає, що Мотря Кочубей з 1733 по 1736 рік була ігуменею Ніжинського жіночого монастиря під ім'ям Меланія Чуйкевичівна, яка після тяжкої хвороби померла 20 січня 1736 року Павленко С. Кохання гетьмана Мазепи: Історико-документальна студія. Чернігів, 2008. С. 35-36..

У поемі Пушкіна «Полтава» йдеться власне про Мотрону, проте, оскільки її ім'я здалося поету не милозвучним для поезії, він назвав її Марія. Опис Мотрониної вроди в цій поемі є наслідуванням стилю змалювання жіночої краси східними поетами Пушкин А.С. Полтава: поэма. Санкт-Петербург: Издание 3-е книгопродавца Я.А. Исакова, 1876. С. 2. // Крикливий Геннадій. Конволют «Історія роду Кочубеїв». Самовидавництво. Київ., 2016. Т.1.. Про існування прижиттєвого зображення Мотрони Кочубей наразі невідомо. Проте донині прийнято вважати, що той портрет Мотрі, який експонується в будинку генерального судді В. Кочубея в Батурині, є дійсним її зображенням. Проте дослідниками доведено, що це портрет італійської актриси ХІХ ст. За висновками фахівців, в одязі жінки присутні елементи вбрання різних епох, яке взагалі не відповідне мазепиній добі Лобовик І. Останній гетьман // Демократична Україна. 3.06.2004 р. С. 7.. Цікавим є те, що в 1840 р. під час навчання в Петербурзькій Академії мистецтв Т.Г. Шевченко написав картину «Марія», де, за фантазією Пушкіна в точній відповідності з текстом поеми «Полтава», зобразив доньку В. Л. Кочубея Мотрю в палатах гетьмана Мазепи Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 74.. Отже, і це зображення Мотрони також є недостовірним.

Федір (5) Васильович Кочубей (бл. 1700 - кінець 1729). Таке ім'я йому, мабуть, було обрано не випадково, адже Федором звали діда по материній лінії полковника Жученка. Федір, з 1718 р. значний військовий товариш, «славетне урожоний его милость пан» з 1719-1722 р., бунчуковий товариш з 1724-1729 рр., був одружений з Анастасією Василівною Скоропадською, донькою чернігівського полкового обозного, яка померла навесні 1723 р. Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910 С. 531.. У цьому шлюбі вони мали доньку, яка, недовго проживши, померла від сухот (чахотка) Кочубей А.В. Семейная хроника: Записки Аркадия Васильевича Кочубея. 1790-1873. Санкт-Петербург: Тип. Пантелеевых, 1890. С. 6.. Після смерті дружини, мабуть, того ж року Федір знову одружився.

Як вважають дослідники, молодший син В. Кочубея Федір був свого роду типовим представником поміщицьких дітей І пол. ХУІІІ ст. і відносився до тих синів, які користувалися авторитетом батьків і часто дозволяли собі жахливе насилля як над підданими, так і над козаками. Такими насиллями «прославився» й Федір Кочубей, причому навіть Полуботок, який заступився за ображених під тиском вельямінівського нагляду, не міг заспокоїти цього старшинського сина Семейная хроника. Записки А.В. Кочубея. 1790-1873 // Киевская старина. Январь 1894. С. 149-150.. Федір після смерті батька лишався ще «паничем», з якого пізніше виріс досить типовий «державца», мабуть, під впливом тієї уваги, яка була приділена урядом родині безневинно страченого батька. У 1717 р. в с. Бистрику та в 1726 р. в Тиниці та Пісках були зафіксовані випадки свавілля Федора та його дружини (мабуть, уже другої. - Авт.), які призвели до каліцтва та смерті людей Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 451-455.. Отже, якщо Федір займався самоправством та доводив людей до каліцтва, а іноді й до смерті, можна припустити, що він і сам помер насильницькою смертю, адже відомо, що він пішов з життя в молоді роки.

Після 1708 р. Федір разом зі своєю матір'ю поселився на х. Ретик Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ : НУБіП України, 2017. С. 31.. Після смерті матері хутір успадкував її старший син Василь, а Федір, ймовірно, перебрався до Батурина. У 1723 р. там у його власності перебував один двір, що утримувався для приїзду й де постійно мешкав управитель, та 9 дворів протекціантів (тобто людей, які знаходилися під його протекцією) Батурин: сторінки історії: Збірник документів і матеріалів / Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка та ін.; Редколегія: О.Б. Коваленко та ін. Чернігів: КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2009. С. 121, 117.. Люди, що бажали захистити свій двір від громадських повинностей, віддавалися в протекцію «тобто продавали якомусь паничу свою садибу з правом проживання в ній, за що повинні були відбувати повинності на рівні з селянами». У 1726 р., крім вищезгаданих населених пунктів, йому належали ще й дворища в Конотопі Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 451-455..

Федір займався ремонтом збудованої ще його батьком поблизу батуринського дворища церкви Введення Пресвятої Богородиці. Зокрема, його зусиллями було відлито дзвін, який довго використовувався навіть після перенесення цієї церкви К. Розумовським за Сейм. Згодом у 1856 р. дзвін розбився, а в церкві ще дуже довго знаходився портрет «этого Кочубея в малом виде во весь рост» Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской Губернии // Черниговские губернские ведомости. 1860. № 11. С. 89.. Подальша доля зазначеного зображення не відома.

Федір не залишив по собі нащадків. Оскільки він помер значно раніше за старшого брата Василя (4), усі його маєтності перейшли у спадок Василевим (4) дітям, яких у нього було 10 - 5 дочок і 5 синів.

Парасковія Василівна Кочубей народилася близько 1700 р. Вона була молодшою за Мотрону, але старшою від Федора. У 1708 р. проживала з матір'ю та молодшим братом у Батурині. На допиті В. Кочубей зазначав, що на той час у нього була дочка «малая» (Параскева. - Авт.), проте він уже тоді дбав про її придане. «Дочери меншой: на 1000 золотых, или больше перл крупных простых. На 1000 или больше урлиянских, за которые еще не доплачено и денег, перстень алмазной, а более есть ли, не знает». Також батько мав намір розділити між нею та двома синами все срібло, що йому належало Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С,407, 409.. Про неї залишилося мало відомостей, проте відомо, що в 1717 р. вона вийшла заміж за Федора Івановича Сулиму. Подружжя померло 1726 р. Ф.І. Сулима пішов з життя в Сулацькому поході 25 серпня, а за яких обставин померла його дружина Параскева, наразі невідомо.

Василь (4) Васильович Кочубей. Старший і найулюбленіший син В.Л. Кочубея - Василь (4) (1680-21.08.1743), значний військовий товариш (1708-1718), бунчуковий товариш, у січні 1727 р. був визнаний хворим і відпущений з Астраханського походу. У 1727-1743 рр. - полтавський полковник. У 1743 р. на нього поступив невідомо ким і чому складений донос, у цьому ж році він і помер, не встигнувши одружити своїх синів (Семена і Василя) та доньок. Похований в с. Жуках.

Старший син В.Л. Кочубея Василь (4) (1780-1743) був не тільки улюбленим сином, але й помічником, на якого батько покладав великі надії. У листі з Ретика, датованого 1707 р., В.Л. Кочубей прохав сина Василя, аби він поїхав до Батурина й виконав деякі настанови та навів у тамтешньому дворі порядок. У кінці листа було приписано: «моєму наймилішому сину пану Василю Васильовичу Кочубеєві подати» Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 327.. Василь (4) у 1709 р. разом з молодшим братом Федором (5) отримали в спадок від діда Ф. Жученка с. Жуки та слобідку Локовщину Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 531, 530, 449, 528.. А у 1726 р. Василь успадкував ще й с. Дубовичі Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 17., по смерті ж матері він також успадкував х. Ретик, хоча раніше там вона проживала зі своїм молодшим сином Федором.

Певний період часу Василь проживав у Батурині, де мав будинок. Монах Севського монастиря Никанор у серпні 1707 р., йдучи з прощі з Києва через Батурин, зупинявся у В.Л. Кочубея на ночівлю та зазначав, що дворище його сина Василя знаходиться поодаль батьківського Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 372; Дегтярьов С.І. Маловідомий опис м. Батурина 1760 р. // Сумський історико-архівний журнал. № XVIII-XVIIIL 2010. С. 54..

Василь (4) Кочубей був двічі одружений. Щодо першої дружини ще й дотепер існують суперечливі думки. За однією з версій першою дружиною Василя (4) була донька майбутнього гетьмана Д. Апостола Анастасія, з якою вони побралися взимку 1708 р. Це весілля відсвяткували в Диканьці, де був присутній духівник В.Л. Кочубея І. Святайло - священик Спаської полтавської церкви, свояк Іскри Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 374-409.. На честь цієї події аудитором елоквенції (ораторського мистецтва, красномовства) Словник української мови: в 11 т. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І.К. Білодіда. Київ: Наукова думка, 1970-1980. Т. 2. С. 475. Ф. Криницьким були складені вірші Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 528, 530.. Навесні 1708 р. В. Л. Кочубей свідчив, що мав великі витрати, адже нещодавно відбув два весілля: перше дочці (Катерині з С. Чуйкевичем у травні 1707 р. - Авт.), інше - синові Павленко С. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 406-409., тобто Василеві, бо Федір, за словами батька, на той час був ще малим.

Існує версія, згідно з якою першою дружиною полковника В. Кочубея (4) була Марфа Андріївна Скоропадська, за іншою ж - Марфа Іванівна Апостол Батуринська старина: збірник статей Віктора Бондаренка / упор. Ю.А. Блажко, Л.Г. Кіяшко. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2011. С. 37; Лазаревский А.М. Кочубеи // Руский архив. 1876. В. 12. Москва. С. 447., мабуть, онука гетьмана Д. Апостола, донька його старшого сина Івана Семейная хроника. Записки А.В. Кочубея. 1790-1873 // Киевская старина. Январь 1894. С. 150..

Після того, як перша дружина померла через хворобу, Василь (4) зостався один з малолітніми дітьми на руках. Друге його одруження відбулося дуже романтично. Допомагаючи сотнику полтавського полку засватати дівчину, Василь сам одружився з нею, адже це було кохання з першого погляду Батуринська старина: збірник статей Віктора Бондаренка / упор. Ю.А. Блажко, Л.Г. Кіяшко. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2011. С. 37.. Його нареченою стала Марія (Марфа) Іванівна Янович (? - 29.10.1742), сестра глухівського отамана І. Яновича Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 531.. За іншою версією, другою жінкою Василя (4) була Анна Янович, дочка глухівського сотника та сестра Івана, глухівського сотенного отамана. Хибною також є думка, що друга жінка була дочкою полтавського церковного старости Яновича.

Наразі існує прижиттєве зображення подружжя Кочубеїв (див. фото № 1), проте цей портрет цікавий тим, що імена людей, зазначених під ним, дуже суперечливі й, мабуть, безпідставні; проте, можливо, цей портрет ще мало досліджений. Під одним і тим же зображенням маємо різні підписи: 1) на картині зображені В.В. Кочубей і Марфа Іванівна Яновська Іванченко Л.А., Зіборова І.В., Проценко Л.Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі (кінець XVII - початок ХХ ст.): Історико-краєзнавчий нарис. Київ: НУБіП України, 2017. С. 137.; 2) це портрет Василя Васильовича й Марфи Андріївни Кочубеїв. Дата створення - к. XVIII ст., зберігається в Полтавській галереї мистецтв Гаврилишина Наталія. Маєтності роду Кочубеїв (ІІ половина ХVII - 60-ті рр.. ХVIП ст.): формування, господарство, географія // Краєзнавство: науковий журнал. 2013. № 3 (84). С. 154.; 3) зазначено, що це Любов Федорівна Жученко та Василь Леонтійович Кочубей Див.: Реброва Н.Б., Домашенко А.А. Будинок Генерального судді В. Кочубея. Чернігів, 2010.; 4) полковник Василь Васильович Кочубей та Марфа Андріївна Кочубей, уроджена Скоропадська (на коментарі внизу зазначено, що то Василь Васильович Кочубей та його дружина Анастасія Данилівна Апостол, або Марфа Іванівна Янович, бо підпис під портретом невірний) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 524-527.. На нашу думку, ймовірніше за все, на цьому портреті зображений В.В. Кочубей (4) з однією зі своїх дружин: А.Д. Апостол або ж М.І. Янович. Проте, оскільки дата створення портрета к. ХVШ ст., то на ньому він зображений зі своєю другою дружиною М.І. Янович.

За джерелами «Василий Васильевич имел двадцять детей» Милорадович ГА. Родословная книга Черниговского дворянства. Т. 2. Ч. 6. Санкт-Петербург, 1901. С. 86. та наразі відомо про 10 дітей, зокрема це 5 синів - Павло, Іван, Семен, Василь, Петро і 5 доньок - Олена, Марфа, Анастасія, Ганна та Уляна.

Діти Василя (4) Васильовича Кочубея, внуки Василя Леонтійовича.

Побутує думка, що у Василя (4) від першого шлюбу з Анастасією Апостол не було дітей, проте, це суперечить дійсності, адже від цього шлюбу він мав їх кілька. Первісток Павло (6) народився невдовзі після Батуринської трагедії, ще до 15 листопада 1708 р. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 447.

Павло (6) Васильович Кочубей (до 15.11.1708 - 26.07.1786) - бунчуковий товариш, підкоморій полтавський, підкоморій (з 1766 р.), надвірний радник, статський радник, голова громадянської палати Катеринославського намісництва. Був одружений з Уляною Безбородько (1742-1777) - донькою генерального судді Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С. 534.. Павло, крім усіх інших маєтностей, володів Диканькою Чухліб Т.В. Козацьке коріння Миколи Гоголя. Київ: Наш час, 2013. С. 112., де й була похована Уляна Андріївна.

Для науковців є загадковою доля Павла (6). Скільки разів він був одружений, наразі невідомо. Скоріше за все, його дружина Уляна Безбородько, яка молодша за нього на 34 роки, мабуть, була не першою його дружиною. Адже син Віктор (11.11.1768 - 3.06.1834), народжений від шлюбу Павла та Уляни, з'явився на світ тоді, коли батькові було 60, а донька Олександра (1772-1838) (у шлюбі Милорадович) - коли йому було 64 роки; також від цього шлюбу були діти Аполон (старший за Віктора та Олександру) і наймолодша Аграфена Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства. Т. 2. Ч. 6. Санкт-Петербург, 1901. С. 87..