"Премудрий і боговгодний муж, милостивий пастор, невсипущий будівничий для реставрації зруйнованих церков та монастирів за свій кошт": до офіційного відзначення 400-річного ювілею архієпископа Чернігівського й Новгород-Сіверського Лазаря Барановича)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

”Премудрий і боговгодний муж, милостивий пастор, невсипущий будівничий для реставрації зруйнованих церков та монастирів за свій кошт”: до офіційного відзначення 400-річного ювілею архієпископа Чернігівського й Новгород-Сіверського Лазаря Барановича)

Ольга Травкіна

Мета статті: у зв'язку з відзначенням у 2020р. на державному рівні 400-річного ювілею чернігівського архієпископа Лазаря Барановича назріла потреба проаналізувати діяльність видатного церковного та політичного діяча, письменника другої половини XVII cт., зосередивши увагу на «білих плямах», суперечливих та недостовірних фактах, які до сих пір зустрічаються у публікаціях, присвячених життєвому щляху та творчості архієрея. Методологічною основою є використання історико-хронологічного методу в поєднанні з аналітичним, порівняльним й узагальнючим підходами, завдяки яким трактування історичних подій та термінів відбувалося з огляду на досліджувану епоху. Наукова новизна. Завдяки критичному аналізу залучених писемних та архівних джерел, уточнено дату народження Лазаря Барановича - 1616 р., доведено, що Лазар Баранович був висвячений на чернігівського єпископа вже після смерті свого попередника Зосими Прокоповича, а не за його життя, як вважали деякі дослідники. Обгрунтовано, чому своєю резиденцією він спочатку обрав не Чернігів, а Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир. Установлено, що коли Лазар Баранович став місцеблюстителем Київської митрополії, він у 1671 р. вирішив заснувати власну друкарню, де друкував переважно авторські книги, і яка була переведена 1679 р. до чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Висновки. Після київського митрополита Петра Могили Лазар Баранович був найбільш дієвим архієреєм, який активно продовжив справу відродження та становлення національної Церкви України в складний і трагічний період її історії. Завдяки Лазарю Барановичу в Лівобережній Україні сформувався потужний релігійно-духовний центр православної Церкви. За часів Лазаря Барановича в Гетьманщині в архітектурі з'явився новий тип барокового храму, який увібрав традиції давньоруського зодчества, елементи національної дерев'яної архітектури, форми й прийоми західноєвропейської архітектури. Назріла потреба в сучасній монографії, у якій би були проаналізовані й узагальнені нові відкриття та здобутки в вивченні діяльності видатного церковного, політичного діяча, письменника другої половини XVII ст. Лазаря Барановича.

Ключові слова: чернігівський архієпископ Лазар Баранович, Новгород- Сіверський Спасо-Преображенський монастир, Борисоглібський кафедральний монастир, друкарня, Троїцько-Іллінський монастир.

A WISE AND GOD-PLEASING MAN, MERCIFUL PASTOR, A TIRELESS BUILDER FOR THE RESTORATION OF DESTROYED CHURCHES AND MONASTERIES OF HIS OWN EXPENSE (to the official celebration of the 400th anniversary of Archbishop Lazar Baranovych of Chernihiv and Novgorod-Siverskyi)

The purpose of the article is that in connection with the celebration of the 400th anniversary of Chernihiv Archbishop Lazar Baranovych at the state level in 2020, there is a need to analyze the activities of a prominent church and political figure, writer of the second half of the 17th century, focusing on "white spots", contradictory and unreliable facts that are still found in publications that are devoted to the life and creativity of the bishop. The methodological basis is based on the usage of historical- chronological method in combination with analytical, comparative and generalized approaches, due to the interpretation of historical events and terms took place in view of the studied era. Scientific novelty. Due to a critical analysis of the involved written and archival sources, the date of Lazar Baranovych's birth was specified - 1616, it was proved that Lazar Baranovych was ordained at Bishop of Chernihiv after the death of his predecessor Zosyma Prokopovych, not during his lifetime, as some researchers believed. It is substantiated the reason of choosing the residence not in Chernihiv, but in Novgorod-Severskyi in Spaso-Preobrazhenskyi monastery. It is established that when Lazar Baranovych had become the vicar of the Kyiv metropolitanate, in 1671 he decided to establish his own printing house, where he printed mainly author's books and which was transferred in 1679 to the Chernihiv Trinity-Elijah Monastery. Conclusions. After Kyiv Metropolitan Petro Mohyla Lazar Baranovych was the most effective bishop, who actively continued the case of revival and formation of the national church of Ukraine in a difficult and tragic period of its history. Thanks to Lazar Baranovych, a powerful religious and spiritual center of the Orthodox Church was formed in the Left Bank of Ukraine. During the life of Lazar Baranovych a new type of Baroque church appeared in the Hetmanate, which absorbed the traditions of ancient Russian architecture, elements of national wooden architecture, forms and techniques of Western European architecture. There is a need for a modern monograph, which would analyze and summarize new discoveries and achievements of studying the activities of Lazar Baranovych - the prominent church, political figure, the writer of the second half of the XVII century.

Key words: Archbishop of Chernihiv Lazar Baranovych, Novhorod-Severskyi Spaso-Preobrazhenskyi Monastery, Cathedral Monastery of Saints Borys and Hlib, printing house, the Holy Trinity Monastery.

У 2020 р. на державному рівні згідно з постановою Верховної Ради України № 455 від 14.01.2020 р. відзначалося 400 років із часу народження Лазаря Барановича (1620-1693 рр.) - письменника, церковного та політичного діяча. У Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» 2627 листопада 2020 р. була проведена науково-практична конференція «V Кар- набідівські читання», присвячена ювілейній даті чернігівського архієпископа Л. Барановича, на якій науковці з Києва, Харкова, Чернігова, Новгород-Сіверського висвітлювали різні сторони та аспекти діяльності й літературної творчості видатного ієрарха. Ювілей та конференція знову привернули увагу до багатьох проблем, численних «білих плям» у біографії Л. Барановича, а також недостовірних фактів, поглядів та думок, які до сих пір наявні не лише в популярних публікаціях, але й у наукових працях, присвячених життєвому шляху та діяльності архієрея.

Ми вже зазначали різні версії стосовно часу народження Л. Барановича, що, звичайно, впливає на час відзначення ювілейної дати Травкіна О. До питання про дату народження Лазаря Барановича. Пам'ятки християнської культури Чернігівщини: Матеріали наукової конференції. Чернігів, 2002. С. 36-40.. Справа в тому, що відома лише дата його смерті - 3 вересня 1693 р. Дата народження одного з най- впливовіших українських архієреїв другої половини XVII ст. залишається до сих пір нез'ясованою, а отже, достеменно невідомо, скільки років він прожив. Від з'ясування цього питання залежить висвітлення і розуміння різних аспектів його діяльності, оскільки існує версія про те, що він прожив досить довге життя - 100 років. Її висунув відомий історик першої половини ХІХ ст. Д. Бантиш-Ка- менський у книзі «История Малой России». Він писав: «Цей гідний пастир, який переніс із Новгород-Сіверського в Чернігів перебування єпархіальних архієреїв, помер 1693 року, маючи сто років від народження» Бантиш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. Київ, 1993. С. 332.. У примітках Д. Бантиш- Каменський зазначав: «Про роки архієпископа Лазаря Барановича згадується в Малоросійських справах Колезького архіву 1691 року, № 43. Лазар просив государів повернути Чернігівській єпархії три протопопії: Глухівську, Борзенську і Конотопську, приєднані у 1690 р. до Київської митрополії за поданням митрополита Варлаама: але йому в цьому було відмовлено. Він писав тоді (у вересні) государям, що знаходиться на смертному одрі і клопочеться не для себе, а для наступників своїх, що немощі його гонять в землю, що йому не можна сказати: Лазар! Гряди геть із гробу, але гряди в гріб» Там же. С. 554..

Як бачимо з наведеної вище інформації Д. Бантиша-Каменського, у примітках про роки Л. Барановича не зазначено, що він прожив 100 років. Тут указувалося, що в 1691 р. Л. Баранович (із його слів) лежав «на смертному одрі». Проте версію Д. Бантиша-Каменського підхопили дослідники А. Страдомський Страдомский А. И. Лазарь Баранович, архиепископ черниговский и новгородсеверский. Журнал Министерства Народного Просвещения. 1852. № 7-8. С. 6., М. Сумцов Сумцов Н. К истории южнорусской литературы XVII ст. Выпуск 1: Лазарь Баранович. Харьков, 1885. С. 6. та інші. При цьому А. Страдомський посилався на статтю «Исторические сведения о Черниговской губернии», надрукованій 1846 р. у «Чернігівських губернських відомостях», у якій зазначалося, що «Лазар Баранович помер, маючи 100 років від народження» Страдомский. А. И. Лазарь Баранович, архиепископ черниговский и новгородсеверский. С. 6., а також на грамоти, які були розміщені наприкінці його праці про Барановича: «з яких видно, що він помер у глибокій старості», - зазначав А. Страдомський Там же..

У той самий час дослідники виявляли та залучали нові джерела, зокрема такі, що містили більш конкретну інформацію про роки життя Л. Барановича. Так, у 1861 р. в «Общем обзоре Черниговской епархии», який приписують архієпископу Філарету Гумилевському, зазначалося, що Лазар Баранович був уродженцем Білорусії (Великого князівства Литовського), народився 1620 р. У цьому він посилався на один із списків Чернігівського літопису, який опублікував М. Біло- зерський: «1693 - Лазарь Баранович архиепископ Черниговский, умре, жив всех 73, правил престол катедры Черниговской 36 лет» Гумилевский Филарет, архиепископ. Общий обзор епархии Черниговской. Чернигов, 1861. С. 44.. Ця дата стала найбільш розповсюдженою, і тому у 2020 р. відзначався 400-річний ювілей видатного ієрарха. Проте в другій редакції Чернігівського літопису, яку опублікував О. Лазаревський у «Киевской старине» 1890 р., зазначено, що Л. Баранович «жив лет всех 77, правил престол лет 36» Лазаревский А. Черниговская летопись по новому списку (1587-1725). Киевская старина. 1890. Апрель. С. 89.. У новому списку другої редакції Чернігівського літопису, який був виявлений у 70-ті роки минулого століття О. Аланович та Ю. Мициком, теж вказувалося, що Л. Баранович жив 77 років, правив престол 37 років Чернігівський літопис. Підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика. Сіверянський літопис. 1996. № 4 (10). С. 77.. Дослідники вважають останній список більш повним та достовірним, а перша редакція Чернігівського літопису, де зазначалося, що ієрарх прожив 73 роки, була лише скороченим варіантом, яка мала хронологічні помилки Там само.. У підписі під посмертним портретом Л. Барановича, який вигравіював відомий художник-гравер О. Тарасевич, зазначено, що ієрарх прожив 78 років, з них на архієрейській посаді - 37 років Степовик Д. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. Київ, 1986. С. 151. (рис. 1). Тут, очевидно, маємо поправку на один рік під час переведення дати з вересневого рахунку на січневий: місяці вересень-грудень належать до попереднього року, оскільки мірилом часу є січневий рік. Відомо, що Л. Баранович був хіротонізований у 1657 р., а отже правив єпархією 36 років, а не 37, прожив 77, а не 78 років. З огляду вищеназваних джерел, Лазар Баранович, певніше за все, прожив 77 років, а отже народився 1616 р.

Відомо, що світське ім'я Л. Барановича було Лука, а отже, припускаємо, що він міг народитися у день пам'яті євангеліста Луки, а саме 18 жовтня (за старим стилем), 1 листопада (за новим стилем).

Л. Баранович досить часто скаржився на погане самопочуття, на свій похилий вік, починаючи вже з 60-х рр. XVII ст., що й могло бути підставою для дослідників вважати владику довгожителем.

Ще одним не досить достовірним фактом, поширеним у літературі, є той, що Л. Баранович був хіротонісаний у чернігівського єпископа за життя свого попередника - Зосима Прокоповича, і тому своєю резиденцією обрав не Чернігів, а Спасо- Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському Страдомский. А. И. Лазарь Баранович, архиепископ черниговский и новгородсеверский. С. 15-16; Сумцов Н. К истории южнорусской литературы XVII ст. С. 14; Огієнко І. Історія українського друкарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. Київ, 1994. С. 334; Травкіна О. І. «Єдине моє бажання, щоб залишити по собі праці мої... і заслужити від людей добру пам'ять» (до питання про відзначення 400-річного ювілею архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря Барановича). Сіверщина в історії України: зб. наук. пр. 2016. Вип. 9. С. 228; Карманов Ю. О. До історії архієрейської кафедри у Новгород-Сіверському монастирі в XVII ст. Сіверщина в історії України: зб. наук. пр. 2014. Вип. 2. С. 95.. Цю думку висунув А. Страдомський, який при цьому посилався на «Историю Российских иерархов» архімандрита Амвросія Орнатського, яка була видана на початку ХІХ ст. і не позбавлена помилок Страдомский. А. И. Лазарь Баранович, архиепископ черниговский и новгородсеверский. С. 15.. У ній А. Орнатський повідомляв про «поминник святой обители Черниговской Пресвятой Богородицы Елецкой старанием и працою боголюбиваго епископа Черниговскаго Зосима Прокоповича (въ 1659 году скончавшагося) от давняго тоей обители поминника собранный» История российской иерархии, собранная ставропигиального Московского I-классного Новоспасского монастыря архимандритом, учрежденной в Москве Духовной цензуры председательствующим и ордена св. Анны 2-го класса кавалером Амвросием. [В 6 ч.]. Москва, 1815. Ч. 6. С. 152.. Як бачимо, повідомлення про смерть Прокоповича взято в дужки, що свідчить про те, що його вставив сам автор і, певніше за все, дата виявилася помилковою. Відомо, що ієромонах, ректор Києво-Могилянського колегіуму Лазар Баранович був висвячений на чернігівського єпископа за підтримки Б. Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косова 8 березня 1657 р. в Яссах сочавським митрополитом Гедеоном, єпископами Анастасієм Романським та Федором Хушським. У ставленій грамоті київського митрополита С. Косова Л. Барановичу від 12 квітня 1657 р. зазначалося, що «Сего ради смиреніе наше, зря вдовеющую, без предстателя и архіерея, святейшую епископію черниговскую, представлену сущу от земных, к небесным ея предводителю, блаженной памяти господину отцу Зосиме» Страдомскій Андрей, протоиерей. Матеріальї для истории местной иерархии. Черниговские Губернские ведомости. 1854. № 3. С. 19., тобто він був висвячений після смерті Зосими Прокоповича, який, вірогідніше за все, помер у 1656 р.

Чому ж Л. Баранович поїхав не в Чернігів, а обрав своєю резиденцією Спа- со-Преображенський монастир у Новгороді- Сіверському? Козацький літописець С. Величко писав: «Посвятився ж отець Баранович на єпископію у Волоській землі в 1657 році, і прибув до Києва перед Великоднем, і того-таки літа після Успення Пресвятої Богородиці переніс тіло козацького гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького з Чигирина в Суботів, бо Хмельницький того-таки часу помер у Чигирині» Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука. Київ, 1991. Т. 2. С. 426.. 13 квітня 1657 р. помер київський митрополит С. Косов, і Б. Хмельницький призначив Л. Барановича місцеблюстителем Київської митрополії. Новий очільник перебував у резиденції київських митрополитів - Софіївському монастирі. Після смерті Б. Хмельницького в жовтні 1657 р., у Київському Братському монастирі на Подолі чернігівський єпископ Л. Баранович освятив гетьманські клейноди нового гетьмана І. Виговського. На підставі гетьманського універсалу від 29 серпня 1657 р. Л. Барановичу був наданий «монастырь нов- городскій зо всеми маетностями, так до монастыря належачими, яко и с тими, которые по езовитах и доминиканах позостали» Гумилевский Филарет, архиепископ. Общий обзор епархии Черниговской. С. 34..

6 грудня 1657 р. київським митрополитом був обраний луцький єпископ Діо- нісій Балабан, ставленик гетьмана І. Виговського. У 1658 р. митрополит переїхав із Києва до гетьманської столиці Чигирин, резиденції І. Виговського, якого він підтримував. Від'їжджаючи до Правобережної України, Д. Балабан надав Л. Барановичу наступні протопопії: чернігівську, менську, борзенську, новгородську, старо- дубську, глухівську, конотопську. 20 листопада 1658 р. митрополит писав: «Повідомляємо всім загалом і кожному окремо, що, беручи до уваги бідність Чернігівської єпископської кафедри, а також важливі заслуги отця Лазаря Барановича, ми наказуємо, щоб протопопії, які здавна належали до нашої митрополичої кафедри - чернигівська, менська, борзенська, глухівська, конотопська, новгородська та стародубівська, - з цього часу підкорялися отцю Чернігівському як своєму пастирю і доходи, куничні чи столові, відповідно до стародавнього звичаю віддавали, а дяки всіх названих протопопій рукоположения і благословення на ієрейство брали через його милість єпископа Чернігівського, і в усьому йому були слухняні» Цит. за: Булгаков Макарий, митрополит. История Русской Церкви. Москва, 1996. Кн. 7, Т. 12. С. 563.. Таким чином, фактично Л. Баранович як чернігівський єпископ став архієреєм найбільшої єпархії у Гетьманщині. Володіння київських митрополитів були розташовані переважно в Правобережній Україні, яка на той час перебувала в складі Речі Посполитої. У жовтні 1659 р. Л. Баранович був призначений місцеблюсти- телем Київської митрополії на підставі грамоти московського воєводи князя Тру- бецького. У 1660 р. він просив царя підтвердити його єпископство та виклопотав підтверджувальну грамоту, у тому числі й на отримання прибутків. Незважаючи на це, як вважав К. Харлампович, Л. Баранович «не виявив великого старання до московських інтересів» , вочевидь, йому не дуже довіряли, і тому 1661 р. місце- блюстителем київського митрополичого престолу був призначений ніжинський протопоп Максим Филимонович, висвячений на єпископа Мстиславського та Оршанського Мефодія, який зарекомендував себе активним прибічником Москви. Л. Баранович передав йому все майно Святої Софії, церковне й монастирське, яке належало до митрополичого дому, і поїхав у свою єпископію. Він писав царю: «До сих пір за силою своєю я виконував блюстительство Київської митрополії і ніколи не противився волі Вашої царської величності, виконав її і тепер: боголюбивого єпископа Мстиславського і Оршанського пана отця Мефодія Филимоновича, істинного богомольця Вашої величності, я чесно вшанував та прийняв з усім духовним Собором як брата та співслужника свого та посадив на престол митрополії Київської, віддавши у цілістності все майно, церковне та монастирське, а сам згідно наказу Вашої величності повернувся у свою єпископію» Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. 1. С. 177. Цит. за: Булгаков Макарий, митрополит. История Русской Церкви. С. 563-564..

Своєю резиденцією Л. Баранович обрав Спасо-Преображенський монастир м. Новгород-Сіверського, оскільки в Чернігові «не мав де і голову прихилити». Він клопотався про купівлю дворового місця для єпископа в Чернігові (за тисячу золотих) та ремонт Борисоглібського собору, про книги, ризи, сосуди, панікадила й ікони, серед них й ікони святих страстотерпців Бориса та Гліба. Л. Баранович просив царя, щоб той надав йому грамоту, на підставі якої він міг у разі потреби знайти прихисток у Путивлі або в Севську чи в Брянську, а якщо можливо, і в самій Москві. Цар наказав задовольнити прохання Л. Барановича, а в Путивль надіслати воєводі грамоту, щоб він, у випадку приїзду єпископа, надав йому двір і повідомив про це царя Гумилевский Филарет, архиепископ. Общий обзор епархии Черниговской. С. 34.. Л. Баранович, певно, був стурбований, що його позбавили місцеблюстительства й, припускаємо, побоювався переслідування. Вочевидь, його переживання були не безпідставними. Існує думка, що учень Л. Барановича, ректор Києво-Могилянської колегії Іоаникій Галятовський, якого назначили за сприяння єпископа Лазаря, зазнавав образ і гоніння із боку місце- блюстителя єпископа Мефодія і змушений був залишити Київ. І. Галятовський був проти призначення Мефодія місцеблюстителем Київської митрополії. В Україні в цей час загострилася боротьба за гетьманську булаву, розпочалася Руїна. Так, на Лівобережжі впродовж 1661-1663 рр. її вели відразу три претенденти - Я. Сомко, В. Золотаренко та І. Брюховецький. До речі, наказний гетьман Я. Сомко пропонував Л. Барановичу знову стати місцеблюстителем Київської митрополії, проте архієрей відмовився з огляду на те, що йому боронить «подво- кратное блюстительство», оскільки на той час місцеблюстителем був єпископ Мефодій Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. 2-е изд. Чернигов, 1865. С. 11.. Невдовзі Я. Сомко був заарештований, звинувачений у зраді та у вересні 1663 р. страчений. Від'їждаючи до Новгород-Сіверського, Л. Баранович залишив у Чернігові свого намісника Єремію Ширкевича Там же, С. 9..

За часів володарювання Речі Посполитої Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському був добре облаштований стараннями новгород-сівер- ського та улановського старости, каштеляном каменецьким, а потім київським О. Пясочинським: при ньому діяв єзуїтський осередок із навчальним закладом - колегіумом.

Уже на початку 1636 р. єзуїти заволоділи Спасо-Преображенським монастирем, переробили собор на костел. О. Пясочинський добре забезпечив єзуїтську місію доходами з декількох сіл, продажу поташу, що дало можливість започаткувати школу та в жовтні 1646 р. перетворити її у колегіум Zal^skl St. Jezrnd w Polsce. T. IV. Cz. III. Krakow, 1905. S. 1401.. Добрий стан закладу був забезпечений завдяки щедрим пожертвуванням О. Пясочинського: староста збудував гуртожиток для бідної шляхти та бурсу музикантів, виділив кошти на бібліотеку Ibid. S. 1402.. Єзуїтський колегіум припинив свою діяльність під час Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Майно з костелу й колегіуму відправлено до Литви, ректора та вчителів убили козаки.

2. Спасо-Пребраженський собор. м. Новгород-Сіверський. Служебник. 1665 р.

Отже, припускаємо, що Л. Баранович обрав віддалений Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир своєю резиденцією, оскільки той був більш- менш облаштований ще в 30-40-ві рр. XVII ст. польським старостою О. Пясочинським. Єпископ продовжив активно відбудовувати монастир: у 1664-1665 рр. він відправив посольство до Москви з проханням про допомогу розореному Новго- род-Сіверському Спаському монастирю: надання білого заліза та паперу для друку проповідей архієрея Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 349.. Він писав гетьману І. Брюховецькому: «церкву покриваю, про трапезу задумуюсь, і про огорожу монастирську» Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 20.. У грамоті архімандриту Спасо-Преображенського монастиря Михайлу Лежайському 1670 р. Л. Баранович підсумував свою діяльність щодо відновлення монастиря: «Преславную обитель, нареченную Всемилостиваго Спаса, храм в себе Преображенія содержащу, зданія каменна древнія новгородскія архимандріи под Новгородком-Северском лежащу, от многих лет, различными грех ради наших праведным Праведнаго Судіи судом наведенными браньми, разоренну, в пепел обращенну сущу и в конец опустелу благовременне понудився воспріим Всемогущаго помощь двигнути, и ее, яко орлю юность, обновив в первое паки бьітіе, сиречь, архимандритскую власть в ней

устроих, и аки угасшую свещу возжегше, на свещник, да всем благочестія и благо- лепія сіяніем светить, поставих. И тако убо, поелику ми сила, силою вся во благих желанія Исполняющага, бысть, прежде церковь Преображенія Господня отъ ветхаго ея обваленія и весь монастырь обновихъ и возсооружих» Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн 3. Мужские монастыри. Чернигов,. Л. Баранович відновив Спасо-Преображенський собор, перебудувавши давньоруський храм у стилі українського бароко. Вигляд собору після цих робіт відображений у рукописному «Служебнику» 1665 р. (рис. 2), подібне зображення собору розміщене на гравюрі «Преображення» (1698 р.) гравера І. Стрельбицького, а також на титульному листі «Анфологіона», який був надрукуваний у друкарні Новгород-Сіверського монастиря 1678 р. (рис. 3). Первісно однокупольний, тринавний храм був перебудований на пишний, можливо, з дев'ятьма куполами собор, західний фасад фланкували два ризоліти, увінчані двома банями, та прикрашав бароковий фронтон, із трьох сторін храм оточували притвори з високими дахами. Можна припустити, що відновлення храму було, в основному, закінчено вже в 1665 р., про що свідчить його зображення у «Служебнику» 1665 р. Висловлювалася думка, що Л. Баранович міг завершити реставрацію собору, яку розпочали ще єзуїти. Вони перетворили православну церкву в костел і прагнули її перебудувати в дусі європейських двовежових базилік. Відтак Спасо-Преображен- ський собор міг послужити прототипом для спорудження подібних храмів, у тому числі Троїцького собору в Чернігові Черненко О. Ранньомодернові перебудови Спасо-Преображенського собору XII-XIII ст. у Нов- городі-Сіверському. Opus Mixtum. Матеріали конференції VII наукові читання МЩЦ, присвячені 1030-річчю літописної згадки про закладання Десятинної церкви. Музей історії Десятинної церкви. Київ, 2019. Вип. 7. С. 145.. Можливо, Л. Баранович дійсно продовжив реставрацію, розпочату єзуїтами, які надали храму з двома ризолітами на західному фасаді рис барокової базиліки, але його багатокупольність свідчить, що чернігівський єпископ міг орієтуватися на зразки давньоруської архітектури, зокрема, на багатокупольний Софійський собор у Києві, звідки він у 1661 р. приїхав до Новгород-Сіверського. Амбітний владика, певно, прагнув перебудувати невеликий давньоруський храм у величний собор на кшталт митрополичого. Куполи новгород-сіверського собору грушеподібної форми мали дво- та триярусні завершення, характерні для української дерев'яної архітектури. Як бачимо, у Спасо-Преображенському соборі, відновленому Л. Барановичем, в одному з перших у Лівобережній Україні був втілений яскравий український бароковий стиль в архітектурі культових споруд - синтез давньоруських, а також самобутніх національних традицій та західноєвропейських форм і прийомів.

На титулі «Анфологіона» поряд зі Спасо-Преображенським собором ліворуч зображена двоповерхова будівля із відкритими галереями на обох поверхах та дахом-заломом. Це приміщення у літературі називається по-різному: «бурса», «семінарія», «колегіум» і датується 1657-1667 рр. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. Москва, 1967. С. 105; Лог- вин Н. Чернигов. Новгород-Северский. Глухов. Путивль. Москва, 1965. С. 201. За принципами побудови, вирішенням фасадів, плануванням воно подібне до будинку Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. Можна припустити, що це приміщення збудували єзуїти для колегіуму ще в 40-і рр. XVII ст. і в ньому, можливо, була розміщена школа Л. Барановича. Про існування цього навчального закладу на сьогоднішній день майже не збереглося тогочасних достовірних свідчень. Відомо, що в Новгороді-Сіверському 1668 р. «був шляхтич Гошевський, який вчив учнів польській грамоті у архієпископа Лазаря Барановича» Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 395.. Наприкінці XVIII ст. у цьому приміщенні містилася Новгород-Сіверська духовна семінарія (17851797 рр.), пізніше духовне училище. Праворуч від Спасо-Преображенського собору зображений іще один будинок складної конструкції: одноповерховий, із да- хом-заломом, ганком, який увінчує фронтон, за ним - силует невеличкої церкви з куполом (припускаємо, що це настоятельський корпус або трапезна). Т. Каме- нєва вважала, що поряд із Спасо-Преображенським собором зображено будинок друкарні Каменева Т. М. Черниговская типография, ее деятельность и издания (1648-1818 гг.). Труды Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина. Москва, 1959. Т. III. С. 264..

Продовжив справу розбудови Новгород-Сіверського Спасо-Преображен- ського монастиря архімандрит Михайло Лежайський, який 10 років був архідияконом, брав активну участь у відновленні обителі та якого Л. Баранович 2 лютого 1670 р. висвятив на архімандрита цього монастиря Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн. 3. Мужские монастыри. С. 132. Архімандрит М. Ле- жайський, який упродовж 30-ти років займався монастирським будівництвом, певніше за все, прилучився до розбудови дзвіниці, будівництва теплого настоя- тельського корпусу, північних братських келій та кам'яної монастирської огорожі Спасо-Преображенської обителі137.. У 1666 р. чернігівського єпископа Л. Барановича було запрошено на Великий Московський собор 1666-1667 рр., який судив московського патріарха Никона. Окрім нього, на соборі з українців були присутні єпископ Мефодій Филимонович та ігумен Видубицького монастиря Феодосій Углицький. На собор владику супроводжував великий почт із 63 осіб: ігумени, протопопи, казначей, регент із 8-ма півчими, іконописець, численна прислуга - кухарі, конюхи тощоТам само. С. 94-95.. Л. Барановичу була надана царська грамота на підтвердження маєтностей Чернігівського Борисоглібського, Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського, Єлецького монастирів.

За Андрусівським договором між Москвою та Річчю Посполитою 1667 р. Київ через два роки мав відійти полякам. Це питання особливо турбувало Л. Барановича, і тому він клопотався перед царем, щоб той Київ полякам не віддавав. К. Харлампович припускав, що в зв'язку з цим Л. Баранович ініціював присвоєння йому сану архієпископа, готуючи грунт для перенесення митрополії із Києва до ЧерніговаХарлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 196-197. Там же. С. 200.. На Московському соборі олександрійський, антіохійський та московський патріархи надали Л. Барановичу сан архієпископа (благословенна грамота патріархів від 7 вересня 1667 р.) та право називатися першим серед усіх російських архієпископів і служити в сакосі, що було привілеєм митрополитів та патріархів. Константинопольський патріарх Парфеній (1665-1667 рр.), київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський (1663-1676 рр.), обраний митрополитом на Правобережжі після смерті Діонісія Балабана, не визнавали за ним цього титулу, оскільки висвячення чернігівського єпископа Л. Барановича на архієпископа було преоргативою Вселенського константинопольського патріарха, якому підпорядковувалася Київська митрополія з усіма єпархіями. Не визнавав за ним цього титулу й київський митрополит Гедеон Четвертинський (16851690 рр.). Показово, що патріархи олександрійський Паісій та антіохійський Ма- карій на соборі заявили про заборону носити арієреям хреста на митрі. Л. Баранович та Мефодій відповіли, що це право їм дано константинопольським патрі- архомТам же. С. 199.. Нагадаємо, що Київська митрополія у цей час підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Л. Баранович підніс цареві збірник своїх проповідей «Меч духовний» (1666 р.), а також копію ікони «Куп'ятицька Богородиця», яку привіз 1656 р. з Куп'ятицького монастиря, що на Пінщині (нині - територія Білорусі), де з 1651 по 1655 рр. був ігуменом Кирилівського, Куп'я- тицького та Дятлівського монастирів.

Після повернення Л. Барановича з Московського собору в Україну, архієрею знову довелося пережити нелегкі часи: у 1668 р. почалося антимосковське повстання через перепис та обкладання населення податками на користь царської скарбниці, збільшення московських військ на території Гетьманщини, свавілля московських воєвод, а також через незадоволення Андрусівським перемир'ям Москви з Річчю Посполитою, оскільки Правобережна Україна з Києвом знову поверталася під володарювання поляків. У ході повстання постраждав і сам Л. Баранович: після нападу московського князя К. Щербатова на резиденцію владики Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир не дорахувався трьох ченців, і сам він змушений був тікати городами. Ось як образно, із характерною для нього метафоричністю, писав про цю подію архієпископ: «Щербатов ущербив в новгородському монастирі - трьох не дорахувалися. Переситившись грабунками хотіли були захопити з собою і Турка (Л. Барановича - О. Т.), але збулося писання: вів кульгавий (хто міг на це чекати?) заскочив як олень в город. Та це був тільки початок, закінчилося війною у Чернігові» Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 49.. Показово, що саме в м. Новгород-Сіверський до Л. Барановича в грудні 1668 р. приїхали чернігівський, ніжинський і стародубські полковники з усіма значними особами, які обрали Д. Ігнатовича гетьманом Сіверщини. Архієпископ виступив посередником у переговорах між царем та гетьманом і козацькою старшиною стосовно підтвердження козацьких вольностей і «щоб не були воєводи» Там же. С. 59.. «Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, нога московська не стояла», - заявляв Л. Баранович (із доносу на нього в Москві ніжинського протопопа С. Адамовича) Акты, относящиеся к истории южной и западной России. Санкт-Петербург, 1867. Т. 5. С. 20.. У березні 1669 р. він брав участь у Глухівській раді, на якій Д. Ігнатовича вибрали гетьманом Лівобережної України, освятив гетьманські клейноди та виголосив проповідь. Українську козацьку старшину та Л. Барановича особливо турбувало те, що Київ за Андрусівським договором повинен був відійти полякам. Архієпископ радив натомість перенести митрополію до Чернігова, а не до Переяслава, як пропонував гетьман Д. Ігнатович: «Чернигов де старее Переяславля и княженіе древнее» Гумилевский Ф. Общий обзор епархии Черниговской. С. 38..

У ці важкі та неспокійні часи Л. Баранович продовжував займатися літературною творчістю, хоча він і писав: «Музи у нас мовчать під час війни; у нас біля курка не до пера» Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 175.. 1668 р. архієпископ вирішив підготувати до друку ще одну збірку своїх проповідей «Труби словес проповідних», яка була видана 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври.

У цей нелегкий час прихист у Л. Барановича знайшов його учень І. Галятов- ский. Свого часу ієрарх сприяв обранню його ректором Києво-Могилянського колегіуму. І. Галятовський перебував також у Куп'ятицькому монастирі, коли настоятелем там був Л. Баранович. Архієрей писав, що «Чесний отець Голятов- ський прибув з Литви до Чернігова, немов би від дощу під водостічний жолоб, він, як свідок, вміє розповісти про жахіття війни; хіба що на Страшному суді страшніше буде» Там же. С. 51.. У 1669 р. в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенсько- му монастирі архієпископ Лазар висвятив І. Галятовського на архімандрита Єлецького монастиря (грамота була надана 6 серпня 1669 р.). Він усіляко підтримував архімандрита Іоаникія в справі відбудови Єлецької обителі. У грамоті Л. Барановича на висвячення І. Галятовського підтверджено маєтності монастиря із землями, полями, сінокосами, озерами, перевозом.

У цей час Л. Баранович готував полемічний твір-відповідь «Nova miara starey wiary», спрямований проти звинувачень єзуїта Павла Бойми у книзі «Stara wira» (1668 р., Вільно) стосовно православних догматів, зокрема сходження Святого Духа від Отця та ін. Написав він свій полемічний твір за півтори роки, упродовж 1670-1671 рр. Піддаючи критиці католицькі догмати, у той же час архієпископ закликав об'єднатися українців, ляхів та московитів у боротьбі проти турецької агресії Сумцов Н. К истории южнорусской литературы XVII ст. Выпуск 1: Лазарь Баранович. С. 137-138.. Певно, прагнучи та сподіваючись на цей союз, Л. Баранович написав та видрукував віршовані збірники морально-повчального характеру польською мовою, адресуючи їх московським царевичам. Так, 1670 р. у друкарні Києво-Печерської лаври була видана його книга «Zywoty swi^tych», присвячена дев'ятирічному царевичу Федору Олексійовичу, котрий у 1669 р. був одним із претендентів на польський престол. Л. Баранович 1668 р. писав: «Вся Литва і сильніша партія у Польщі бажають, щоб у них був королем його милість царевич»Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 51.. Відомо, що виховував майбутнього царя Симеон Полоцький, друг і учень Л. Барановича, який учив царевича польської мови й, узагалі, вплив польської та української культури в цей час при царському дворі був великий. Згодом Федір Олексійович одружився зі смоленською шляхтянкою А. Грушецькою, можливо, польського походження.

Вражає письменницька працьовитість та літературна плодовитість Л. Барановича в цей час, оскільки в наступному 1671 р. виходить ще одна велика поль- ськомовна збірка його віршів «Lutnia Apollinowa» (552 стр.), присвячена п'ятирічному царевичу Іоану Олексійовичу. Вона містила понад 1000 віршів релігійно-морального змісту, згадав автор і події антимосковського повстання 1668 р., частина віршів містила заклик до спільної боротьби України, Росії та Польщі з турецько-татарськими нападами. Можна припустити, що ці польськомовні видання були також розраховані й на польську аудиторію.

Після арешту місцеблюстителя Київської митрополії єпископа Мефодія у 1668 р., обрання у березні 1669 р. за підтримки Л. Барановича гетьманом Д. Ігна- товича, позиції чернігівського архієпископа зміцнилися. Він зрозумів, що зможе знову стати місцеблюстителем Київської митрополії. У лютому 1670 р. Л. Баранович висвятив на архімандрита Новгород-Сіверського Спасо-Преображенсько- го монастиря, де була його резиденція, Михайла Лежайського, затверджуючи за архімандритією усі монастирські маєтності. Вочевидь, уже в цей час він планував переїхати з Новгород-Сіверського. 30 червня 1670 р. у листі до царя Л. Баранович прямо ставить питання щодо доручення «виправлення справ у Лівобережній Україні» йому, а не митрополиту Й. Тукальському, «який знаходився по ту сторону Дніпра»Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 210.. Цар доручив чернігівському архієпископові управління церковними справами всієї Лівобережної України, тобто Л. Баранович став місце- блюстителем Київської митрополії на території, підконтрольній Москві, і перебував на цій посаді до 1685 р. Певно, постало питання, куди переїжджати Л. Ба- рановичу: чи до Києва як місцеблюстителю Київської митрополії, чи до Чернігова, оскільки Чернігів був його кафедральним містом. «Опершись на посох, як на ласку Г осподню, сів я на катедрі моїй архієпископскій, - писав Лазар Баранович. - Честь велика, а користі мало. Чернігівський воєвода, старшина козацька і чернь, всі одногласно говорять, щоб я згідно з законо-постановами мав перебування в катедрі»Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 184.. До того ж, увесь час були побоювання, що Київ може відійти полякам згідно з Андрусівським договором, і саме Л. Баранович пропонував перенести митрополію до Чернігова. Тут він планував, певніше за все, облаштува- ти митрополичу кафедру. Л. Баранович переіхав до Чернігова в 1672 р., але, у той же час, дуже неохоче покидав облаштований Новгород-Сіверський Спасо- Преображенський монастир, оскільки писав: «У Новгородку, при доброму облаштуванні, значно краще, ніж у Чернігові: там є землі, і млини, і треба меншого почту для архімандрії, а архієпископія майже вся заново облаштовується; не має вона ні трапези, ні келій, ні конюшні; та й церква потребує великих видатків, а на все це треба з моєї скриньки, все відсилають мене до Новгородка. Це мені Варшава, а не Чернігів, зітхаю тільки та плачу. І там то не дуже любив я роз'їжджати та проходжуватися, хіба що проходив у пасіку, а тут і тієї немає зелені»Там же. С. 201.. Він жалівся архімандриту Михайлу Лежайському: «За короткий час побудовано там все (тобто в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі - О. Т.), добудовувати легко. А мені довелося будуватися на другому місці та з самого початку засновувати все, при моїй слабості та нестачі людей. А не облаш- тувати - соромно і не за що поминати!»Там же. С. 189. Архієпископ доклав чимало зусиль та коштів, аби відбудувати архієпископську резиденцію - Борисоглібський монастир у Чернігові. Територія монастиря, який розташовувався у північно-західній частині Чернігівської фортеці, обмежувалася її щільною забудовою. Архієпископ поступово скуповує землі з будинками мешканців фортеці, які межували з монастирем, розширюючи таким чином його територію. Справа вскладнювалася тим, що маєтності кафедри продовжували належати Новгород-Сіверському Спа- со-Преображенському монастирю, і минув деякий час, поки, згідно з рішенням спеціальної комісії, створеної за узгодженням із гетьманом І. Самойловичем, вони були розділені між Спасо-Преображенським та Чернігівським кафедральним Борисоглібським монастирями. Грамота Л. Барановича про розділ маєтностей була писана 6 серпня 1673 р. «у катедрі архієпископії чернігівській при храмі святих страстотерпців російських князів Романа і Давида» Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн. 3. Мужские монастыри. С. 137139., універсал гетьмана І. Самойловича наданий 21 серпня 1673 р.

З переїздом чернігівського архієпископа до Чернігова відбудова та відродження міста, його давньоруських святинь, будівництво нових храмів, монастирів значно прискорилися, незважаючи на складну та тривожну ситуацію в Україні. У 1672-1678 рр. країна переживала велике турецьке вторгнення у Правобережну Україну, був захоплений та зруйнований Чигирин, загроза нависла й над Києвом. Проте важкі обставини, спричинені турецько-татарською агресією, не стали перепоною для відновлення православних храмів та монастирів, особливо в Чернігові, та й в інших місцях Гетьманщини. Для відбудови міста та краю, духовних святинь Л. Баранович залучав меценатів: гетьманів Д. Ігнатовича, І. Самойловича, І. Мазепу, козацьку старшину: чернігівських полковників В. Многогрішного, Василя Дуніна-Борковського та інших. Звертався по допомогу й до московських царів.

Варто особливо відзначити велику заслугу у відновленні міста, його храмів та монастирів В. Дуніна-Борковського, який посів уряд чернігівського полковника в 1672 р., якраз у той час, коли архієпископ Лазар переїхав до Чернігова. Значну увагу В. Дунін-Борковський приділяв укріпленню міської фортеці, де була розташована резиденція чернігівського архієпископа - кафедральний Борисоглібський монастир. Зміцнення фортеці відбувалося, певніше всього, у зв'язку з турецько-татарською загрозою 1672-1678 рр: «За черниговского полковника Василія Кашпо- ровича Дунина-Борковскаго проведен новый вал с бастіонами от речки Стрижня к западу мимо урочища Могилок и архіерескаго дома, и не доходя до последняга вала за несколько сажен, где вниз, на подол идет дорога, поворачивается влево к югу, оставив теперешнюю церковь Екатерины, вне себя вправо, и примыкается к прежнему древнему валу, где ньінешній замок стоит» Шафонский А. Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. Киев, 1851. С. 277..

Особливо клопотався чернігівський архієпископ про відбудову старовинних храмів міста та монастирів. В особі В. Дуніна-Борковського він знайшов щедрого мецената та благодійника в справі відновлення старих і будівництва нових православних святинь. Чернігівський полковник, у розпорядженні якого були значні кошти, оскільки він володів чималими маєтностями, долучився не лише до відновлення найдавнішого храму міста - Спасо-Преображенського собору, але й офірував до нього коштовне начиння: срібні потири, євангеліє у срібній оправі тощо. Так само прикрасив він різним дорогоцінним начинням вівтар Борисоглібського собору. У фортеці В. Дунін-Борковський відбудував також зруйновану вже на той час давньоруську Благовіщенську церкву, яка первісно була мурованою, звівши на її місці дерев'яний багатобанний храм у стилі козацького бароко. На його ж кошти в фортеці була споруджена велика мурована Воскресенська церква: «Воскресенія Христова каменная, большая трехпрестольная... Она была иждевением Генерального Обозного Василия Кашперовича Дунина- Борковскаго въ 1682 году построена» Там же. С. 290..

Опікувалися Л. Баранович та В. Дунін-Борковський також відбудовою чернігівських монастирів: П'ятницького та Єлецького. О. Шафонський зазначав: «За гетмана Ивана Самойловича, после Чигиринского сраженія, полковник черниговскій Василій Кашперович Дунин-Борковский его (жіночий П'ятницький монастир - О. Т.) огородил и возобновил»⁴ Шафонский А. Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. С. 270. Модзалевский В. Л., Савицкий П. Н. Очерки искуства Старой Украины.Чернигов / Підг. до друку і передмова О. Б. Коваленка. Чернігівська старовина: зб. наук. праць, присвячених 1300 річчю Чернігова. Чернігів, 1992. С. 140.. В епітафії В. Дуніна-Борковського зазначено, що «он от основанія девичу обитель воздвиже и бысть оной прещедрый кормитель» .

Особливу увагу приділяв архієпископ відновленню старовинного Єлецького монастиря. Л. Баранович надавав кошти з маєтностей архієпископських на «потреби і строєнія» «архімандрії чернігівської», тобто Єлецькому монастирю Письма Преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. С. 209.. Певніше за все, він міг сприяти залученню до відбудови обителі гетьмана І. Самойловича. Перед цим маєтності монастиря були затверджені універсалом гетьмана Д. Ігнатовича, який, ще будучи чернігівським полковником, наказав реставрувати в Успенському соборі відомий давньоруського часу «образъ... ро- дителки Божои в каплице» Галятовский Иоанникий. Ключ разумения. Памятники украинского языка / Подг. к изд. И. П. Че- пиги. Київ, 1985. С. 357.. Архімандрит Єлецького монастиря І. Галятов- ський книгу «Скарбниця потребная» (1676 р.), у якій описав реставрацію монастиря, присвятив гетьману І. Самойловичу. Він зазначав, звертаючись до гетьмана, що «Єлецкую церковь знаменитую» «з своєи скарбници своими скарбами реставруєш и єригуєш (тобто споруджувати, засновути, закладати - О.Т.)» Там само. С. 344.. Значним меценатом Єлецького монастиря був «побожный» В. Дунін-Борковський. Він «поставил цегельню и робилъ цеглу коштом и стара^мъ своимъ для засклепеня церкви Єлецкой и для мурованя трапезы (на честь Петра та Павла - О. Т.) в монастыру Єлецком^» Там само. С. 366.. Епітафія над його гробницею у нартексі Успенського собору Єлецького монастиря, де він був похований, свідчила, що В. Дунін-Борковський також побудував «и келій каменніи и инная многа» Модзалевский В. Л., Савицький П. Н. Очерки искуства Старой Украины. С. 141., а також «он даде иконостас, фелоны, сосуды сребраные, его то уклад, кошт и труды» Там же.. Стараннями насамперед чернігівського архієпископа Л. Барановича, який із переїздом до Чернігова посилив зусилля стосовно відновлення старовинної обителі, а також архімандрита І. Галятовського, гетьманів Д. Ігнатовича, І. Са- мойловича, чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського Єлецький монастир було відбудовано за досить короткий час. Чудом великим називав І. Галятов- ський його швидке відновлення у період турецько-татарської агресії (16721678 рр.): «в часы воєнньїи небезпечныи єсть направлена и збудована (церковь Єлецкая), гды нас альбо татарами тривожено, альбо турками страшено, которые нашу отчизну Россію Малую воєвали» Там же. С. 359..

Перебравшись до Чернігова, приступив Л. Баранович і до відбудови своєї резиденції - кафедрального Борисоглібського монастиря, який, за його словами, перебував у занедбаному стані: не було в ньому ні трапезної, ні келій, ні конюшні, а Борисоглібський собор потребував реставрації. Вірогідно, основну увагу Л. Баранович приділяв відбудові головної споруди монастиря - Борисоглібському собору, який на той час, певно, вимагав реставрації, оскільки останні ремонти та перебудови його здійснювали католики-домінікани, які з кінця 20-х рр. XVII ст. розмістилися на території Борисоглібського монастиря і перетворили собор на костел. Дослідник Борисоглібського собору М. Холостенко вважав, що домінікани відновили верхні склепіння храму, збільшили східну частину, влаштуваваши замість трьох давньоруських апсид одну тригранчасту, розширену на схід Холостенко Н. В. Исследование Борисоглебского собора в Чернигове. Советская археология. 1967. № 2. С. 208.. С. Юрченко припускав, що вони могли спорудити також майже квадратні в плані приміщення паламарні та ризниці, які примикали до вівтарної частини з півдня та півночі Юрченко С. Б. Перебудова Борисоглібського собору в Чернігові Лазарем Барановичем та її вплив на архітектуру храмів Гетьманщини. Чернігівські старожитності: зб. наук. пр. / Нац. архіт.- іст. заповідник «Чернігів стародавній». Вип. 2 (5). Чернігів, 2015. С. 106.. Дослідник зазначав: «Цікавим елементом просторового роз- в'яання є превдотрансепт, утворений завдяки атикам, зведеним по поперечній осі головної бані. З огляду на те, що подібний за абрисами атик проглядається і на західному фасаді, а також беручи до уваги той факт, що його затуляє восьмигранний тамбур, можна припускати, що всі три атики з'явилися ще до реконструкції Барановича і, вочевидь, могли бути зведеними домініканками» Там само.. Доповнювали перебудови домінікан стрільчасті, готичної форми вікна на фасадах. М. Марков писав: «В 1672 году Архіепископ Черниговскій Лазарь Баранович, обратил тот монастырь в Грекороссійский, и приделав к церкви трапезу (притвор - О. Т.) с третьим куполом, освятил оную во имя Бориса и Глеба» Марков М. Е. О достопамятностях Чернигова. Москва, 1847. С. 17..

Борисоглібський собор. м. Чернігів. Алфавіт собранний рифмами сложенний. 1705 р.

Дослідник архітектури С. Юрченко вважав, що реставрувати Борисоглібський собор, прибудувати до його західного фасаду восьмигранний притвор у другій половині XVII ст. міг німецький будівничий Іван Баптист із Вільно, якого чернігівський полковник В. Дунін-Борковський запросив для «поправы церкви пастырское» Юрченко С. Б. Перебудова Борисоглібського собору в Чернігові Лазарем Барановичем та її вплив на архітектуру храмів Гетьманщини. С. 105..