Вінценосне розлучення: кейс Євпраксії (Адельгейди) Всеволодівни

Виклад основного матеріалу

На сучасному етапі в подоланні гендерних стереотипів значну роль може відіграти зміна методологічної парадигми історіописання: відхід від традиційного «чоловічого» варіанту історії й перехід до більш гендерно збалансованого її трактування за рахунок «ожіночнення» минулого. Нерівне із чоловіками місце жінки в історичному наративі пов'язане не стільки із самим фактом того, що вона впродовж століть була позбавлена можливості проявляти себе в соціальному вимірі на рівні з чоловіками, скільки з тим, що про жінок набагато менше згадували джерела. Іноді вони просто мовчали, що зумовило й мовчання дослідників, котрі свідомо оминали гендерну проблематику. Як наслідок, відсутність фактів і фахових оцінок породила низку міфів, серед яких поширеною є теза про повну безправність і соціальну ізольованість жінки в середньовічній Європі. Однак історія знає чимало кейсів успішного протистояння жінки соціальній системі.

Прикладом боротьби за свої права й свободу, за звільнення з-під влади могутнього вінценосного чоловіка є доля Євпраксії Всеволодівни (Пракседи, Адельгейди) (1070/і071-1109 рр.), доньки київського (1077, 1078-1093 рр.), переяславського (1054І076 рр.) і чернігівського (1077-1078 рр.)¹ князя Всеволода (Андрія) Ярославича і княжни Марини Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІ вв. Москва: Языки русской культуры, 2001. С. 545. Лесак Б., Хомайко Н., Черненко Е. Печати княгини Марины. «На одно крыло серебряная, на другое - золотая». Сборник статей памяти С. Рябцевой / под ред. Р. Рабиновича и Н. Тельнова. Кишенев: Библиотека Stratum Plus, 2020. C. 322-326. або половецької княжни Анни. Євпраксія була онукою Ярослава Мудрого, сестрою Володимира Мономаха, Янки й Катерини (Ірини) Всеволодівни Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей / под ред. Д.М. Шаховского. Ренн, 1991. С. 28; Котляр М.Ф. Євпраксія Всеволодівна. Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2005. 672 с. «НАН України. Інститут історії України». URL: http://www.history.org.ua/ ?termin=Evpraksiya_V.. Народилася близько 1070/1071 року у високоосвіченій родині (її батько знав 5 мов) і прожила всього 38 років яскравого життя.

Саме її життєпис з-поміж інших жінок києво-руського походження найбільше відобразили європейські джерела й не оминули увагою західні дослідники. Проте, не зважаючи на унікальність долі та самої постаті, в Україні вона незаслужено забута. Виїхавши за межі Києва задля династичного шлюбу із німецьким маркграфом, Євпраксія змушена була повертатися на Русь, де після прийняття чернечого постригу померла й похована в Києво-Печерській обителі. Вона за власної ініціативи розірвала шлюб зі своїм чоловіком - деспотичним імператором Священної Римської імперії Генріхом IV - через фізичне знущання з неї й приниження її честі та гідності. Відтак, факт розірвання шлюбу в середньовічній Європі може стати темою окремого наукового дослідження, адже зазвичай за цієї доби розлучення в сучасному розумінні не було можливим на підставі самого лише акту насильства з боку чоловіка, що робить розірвання стосунків між Євпраксією (Адельгейдою) і Генріхом IV феноменальним явищем для свого часу.

Мета розвідки - проаналізувати обставини й процес розірвання другого шлюбу Євпраксії (Адельгейди) Всеволодівни, виявити причини, форми й методи її протистояння усталеній середньовічній шлюбній традиції.

З огляду на делікатність проблеми, що розглядається, і необхідність особливої обережності в оцінках і судженнях, для дослідження було залучено метод ситуаційного аналізу («case study»), що дає можливість детально, всебічно й глибоко вивчити окремі аспекти життя жінки в середньовіччі на прикладі аналізу конкретної ситуації (кейсу). В нашому випадку розлучення імператриці києво-руського походження Адельгейди - яскравий і нестандартний приклад боротьби жінки за свої права, честь і гідність у середньовічній Європі.

Життєпис Євпраксії Всеволодівни неодноразово, хоча і нечасто, ставав предметом уваги науковців: радянських (С. Розанов Розанов С.П. Евпраксия-Адельгейда Всеволодовна (1071-1109). Известия Академии Наук СССР. Отделение гуманитарных наук. 1929. № 7. С. 617-646.), сучасних російських (О. Назаренко Назаренко А.В. Древняя Русь... С. 539-558., Н. Пушкарьова Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. Москва: Мысль, 1989. С. 27-32.), українських (М. Котляр Котляр М.Ф. Євпраксія Всеволодівна., І. Назарко Назарко І. Трагічна доля княжни Євпраксії Всеволодівни (1071-1109). Хроніка 2000. Київ, 2000. № 35-36. С.84-89.), а також західних Рюсс Х. Евпраксия-Адельгейда: биографический этюд. ROSSICA ANTIQUE. Санкт-Петербург, 2010/2. C. 54112; Raffensperger С. Evpraksia Vsevolodovna between East and West. Russian History / Histoire Russe, 30, Nos 1-2, 2003. P. 23-34; Raffensperger С. The Missing Russian Women: The Case of Evpraksia Vsevolodovna. Writing Medieval Women's Lives / ed. Goldy, Livingstone. 2012. Р. 69-84.. Слід зауважити, що найбільший інтерес до долі Євпраксії-Адельгейди виявили сучасні німецькі та американські дослідники. З-поміж них варто виокремити детальні роботи німецького історика Х. Рюса, який відкидає пасивну роль Євпраксії як інструмента в політичному протистоянні того часу й розглядає її долю в широкому міжнародному контексті Козлов А.С. Судьба княжны Евпраксии Всеволодовны в работе немецкого исследователя. Рец. на ст.: Rufi H. Eupraxia-Adelheid: Eine biographische Annaherung / H. Rufi // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas. 2006. Bd. 54, h. 4. S. 481-518. Известия Уральского государственного университета. Сер. 2, Гуманитарные науки. 2008. № 59. Вып. 16. С. 344; Рюсс Х. Евпраксия-Адельгейда: биографический етюд. Raffensperger С. Evpraksia Vsevolodovna. Р. 33., та американського дослідника К. Рафеншпергера¹¹, котрий зарахував її до найбільш мандруючих особистостей руського походження ХІ ст. (встигла пожити в трьох королівствах й 10 містах на теренах Європи, ставши «місточком між Німеччиною та Руссю») Ibid. Автор навіть називає Євпраксію «найбільш подорожуючою руською жінкою XI століття».. У зарубіжній історіографії здебільшого панує негативна оцінка її особистості, яка повторюється й на пострадянському історичному просторі переважно в науково-популярних публікаціях. Єдина дослідниця, яка виправдовує свідчення Євпраксії Всеволодівни проти чоловіка та її розлучення, оцінюючи її як сильну особистість, - Н. Пушкарьова Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. С. 31-32.

¹⁴ Летопись по Ипатьевскому списку. Санкт-Петербург, 1871. С. 186, 188.

¹⁵ Дисибоденбергские анналы / пер. М.Б. Свердлова.Латиноязычные источники по истории Древней Руси. Германия. Середина XII - середина XIII в. Москва: Институт истории АН СССР, 1990. С. 262-264.

¹⁶ Raffensperger С. Evpraksia Vsevolodovna... Р. 29.

¹⁷ Ibid. Р. 34.

¹⁸ Назаренко А.В. Древняя Русь. С. 540, 539-547; Raffensperger С. Evpraksia Vsevolodovna. Р. 27.

¹⁹ Назаренко А.В. Древняя Русь. С. 540-542; Рюсс Х. Евпраксия-Адельгейда: биографический етюд. С. 64-65.

²⁰ Назаренко А.В. Древняя Русь. С. 540.

²¹ Ward J.C. Women in Medieval Europe, 1200-1500. London, 2002. Р. 64.

²² Назаренко А.В. Древняя Русь. С. 553.

²³ Котляр М.Ф. Євпраксія Всеволодівна.

²⁴ Raffensperger С. Evpraksia Vsevolodovna. Р. 26.

²⁵ Рюсс Х. Евпраксия-Ддельгейда: биографический етюд. С. 82; Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. С. 30..

Незважаючи на це, життєпис Євпраксії все ще залишається оповитим численними домислами та припущеннями. Проблема дослідження її біографії полягає в тому, що достовірних джерел про Євпраксію Всеволодівну збереглося відносно мало. Давньоруські літописи, які містять Повість временних літ, згадують її лише двічі - під 1106 і 1109 роками¹⁴. Європейські тогочасні хроніки та аннали більш пізнього періоду розповідають про німецьку імператрицю Адельгейду значно частіше, що дозволяє реконструювати її шлюбну траєкторію та проаналізувати мотиви й методи протистояння своєму чоловіковіімператору. Найбільш цінну інформацію про Адельгейду-Пракседіс дають «Хроніки Розенфельдського монастиря», «Аннали монастиря Св. Дисибода», «Житіє герцогині Матильди» і «Штаденські аннали». Водночас слід враховувати, що значна частина європейських джерел, на які найчастіше посилаються історики, описуючи знущання чоловіка над Євпраксією (зокрема, Штаденські та Дисибоденберзькі аннали¹⁵), містять вкрай негативні характеристики Генріха IV. При цьому, біографічні вставки відносяться до більш пізнього періоду, що може свідчити про їх тенденційність та упередженість. Матильда Тосканська, чий життєпис дає чимало свідчень про розлад у вінценосній родині, також була чи не найзапеклішим ворогом імператора Генріха в Італії.

Перший шлюб

На Заході відома як Адельгейда, або Пракседіс (Пракседа), у сучасній англомовній літературі найчастіше згадується як Євпраксія Київська, Євпраксія Всеволодівна була однією з представниць Київської Русі, чиї особисті життєві інтереси були покладені на вівтар міжнародної політики того часу. Зокрема, К. Рафеншпергер називає її «головним амбасадором Русі на Заході в ХІ ст.»¹⁶, а шлюб із представниками німецького королівського дому - «фізичною гарантією угоди»¹⁷. На час її коронації вже були й інші королеви - представниці Русі на тронах Франції, Польщі, Норвегії, Швеції та Угорщини. Проте, саме Євпраксія стала першою імператрицею - найбільш статусною жінкою києво-руського походження в середньовічній Європі.

Для розуміння причин розірвання стосунків із Генріхом IV необхідно врахувати обставини укладання Євпраксією першого шлюбу із Генріхом ІІІ Штаденом, маркграфом Саксонської Північної марки. Ця подія могла відбутися після 1082 р. На думку О. Назаренка, обидва матримоніальні шлюби Євпраксії Всеволодівни закріплювали русько-німецький союз, спрямований проти Польщі, і мали цілком політичне значення, а одруження із Генріхом ІІІ могла організувати вдова її дядька, київського князя Святослава Ярославича, Ода¹⁸. Імовірно, нареченій було близько 15 років, - вік, що цілком відповідав шлюбним традиціям середньовічного часу¹⁹. «Хроніка Розенфельдського монастиря» повідомляє про багатий караван, який прибув до Саксонії разом із Євпраксією: верблюди були навантажені коштовним одягом і камінням²⁰. При цьому, чоловік був усього кількома роками старший за наречену, але 1087 року помер.

Суспільне становище тогочасної вдови зі знатної родини в Німеччині визначалось її майновим статусом та місцевими традиціями. Наприклад, заможні жінки Німеччини, Франції, Англії могли вести господарство, брати участь у торгівлі та виробництві або ж обирати духовний шлях²¹. Оскільки шлюб був бездітним, Євпраксія не успадковувала майна чоловіка, яке перейшло його братові. Залишившись удовою у 16 років, вона оселяється в Кведлінбурзькому монастирі, абатисою якого була сестра короля Г енріха IV Адельгейда²². Саме там Євпраксія познайомилася з майбутнім чоловіком - імператором²³, який їй освідчився. Її бажання укласти повторний шлюб зрозуміле: жінка тоді мала невеликий вибір соціальних ролей - або робити духовну кар'єру черниці, або вийти заміж, маючи шанс на певну свободу та вплив через статус свого чоловіка²⁴. Тож, не бажаючи зректися мирського життя й прийняти чернечий постриг, Євпраксія обирає другий шлюб, який був укладений уже наступного року.

Імператорська корона

1089 року в Кельні відбулось весілля Євпраксії та Генріха IV, а згодом там само її було короновано як імператрицю²⁵. Цікаво, що жоден давньоруський літопис не згадує її як імператрицю, через що частина дослідників припускає її номінальний статус. На думку Н. Пушкарьової, ім'я Адельгейда вона отримала ще до першого шлюбу, коли перейшла в католицтво в 1086 році Козлов А.С. Судьба княжны Евпраксии Всеволодовны. С. 347. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. С. 30., тоді як Х. Рюсс доводить, що саме Г енріх IV обрав Євпраксії таке ім'я, відповідно до його сімейної традиції та/або з посиланням на приклади для наслідування Рюсс Х. Евпраксия-Адельгейда: биографический етюд. С. 83..

Про успіх її політичної кар'єри говорити майже не доводиться через надто малий термін перебування при владі в статусі консорта при чоловікові-імператорі й відносно невеликій кількості згадок у джерелах про її діяльність у ці роки. Адже вже 1093 року вони з Генріхом розривають стосунки і Євпраксія перебуває під наглядом у Вероні, звідки наступного року знаходить можливість утекти до маркграфині Матильди Тосканської Там же. С. 58..

Питання недовгого шлюбу й розриву Євпраксії із Генріхом IV залишається чи не найбільш дискусійним в історіографії. Офіційним приводом до розірвання стосунків між Генріхом та Адельгейдою в науковій літературі найчастіше називаються чоловікові знущання з неї, примус до участі в оргіях через його імовірне членство в сатанинській секті ніколаїтів Там же. С. 98; Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. С. 31.. Про всі ці приниження вона публічно свідчила на церковному соборі в П'яченці. Очевидно, що основною причиною розірвання шлюбу для Євпраксії було насильство над нею з боку чоловіка.

Втеча від чоловіка

Євпраксія мала супроводжувати чоловіка в черговому італійському поході, які були спрямовані проти впливу Римських Пап і зміцнення влади в Італії. Однак Генріх IV звинуватив її в перелюбі й фактично ув'язнив у Вероні. Джерела з цього приводу містять дуже мало інформації, обмежуючись згадкою про звинувачення імператриці. Натомість є численні свідчення про аморальну поведінку самого Генріха McLaughlin М. «Disgusting Acts of Shamelessness»: Sexual Misconduct and the Deconstruction of Royal Authority 3n the Eleventh Century. Early Medieval Europe. 2011. 19. P. 312-331.. Дисибоденберзькі аннали зазначають, що «король Генріх так зненавидів королеву Адельгейду, яку він взяв за дружину, що стала ненависть його до неї більша за пристрасть, з якою він її раніше кохав. Він піддав її ув'язненню, і дозволив багатьом вчиняти над нею наругу.... Навіть... свого сина переконував увійти до неї» Дисибоденбергские анналы. С. 264.. Оскільки його син Конрад відмовився виконувати примхи батька, той, нібито, заявив, що він не є його рідним сином. Саме після цього, можливо, Конрад остаточно перейшов на бік Папи Римського й виступив проти Генріха IV Рюсс Х. Евпраксия-Адельгейда: биографический етюд. С. 86-87.. Можливо, що саме зрада Конрада ще більше розлютила Генріха і спровокувала більш підозріле ставлення до Євпраксії й закидання їй участі в змові проти нього.

Очевидно, Євпраксія за характером була зовсім не схожа на першу дружину Генріха IV. Берта Савойська запам'яталася сучасникам як тиха, скромна жінка, віддана дружина, яка попри зневагу, зради та жорстоке ставлення до неї з боку чоловіка McLaughlin М. «Disgusting Acts of Shamelessness». P. 316., все ж залишалася поруч із ним, навіть під час «ходіння в Каноссу»: з малолітнім сином на руках вона взимку стояла босоніж, поруч із чоловіком, щоб вимолити прощення за його гріхи в Папи Римського. І це після того, як після кількох років шлюбу Генріх IV у 1069 р. офіційно просив розлучення з нею на підставі того, що «шлюб не відбувся» і його дружина нібито залишалася непорочною дівою. Дозвіл на розлучення не було отримано, а вже згодом у подружжя народилося п'ятеро дітей. Детальний аналіз західноєвропейських джерел, які зберегли чимало свідчень про особливості сімейного та приватного життя Генріха, міститься в праці дослідниці М. Маклафлін Ibid. Р. 312--331..

Навряд чи при одруженні з імператором юна Адельгейда знала про деталі особистого життя майбутнього чоловіка. Лише пробувши кілька років у шлюбі з імператором, вона дізналась чимало фактів з його минулого, втративши будь-яких ілюзій щодо щасливого спільного майбутнього. Тому вона приймає рішення остаточно розірвати стосунки з чоловіком, свідчити проти нього на найвищому рівні. Першочергову роль у цьому відіграли особисті мотиви її як жінки, котра зазнавала фізичного насильства й приниження з боку чоловіка. При цьому образа була настільки сильною, а становище настільки нестерпним, що вона свідомо вирішила відмовитися від перспектив, які міг надати їй статус імператриці.

Шлюборозлучні перспективи

Слід наголосити, що розлучення, як явище, в середньовіччі було скоріше винятком, ніж правилом. Самої дефініції «розлучення» в сучасному сенсі не існувало Helmholz R.H. Marriage litigation in Medieval England. Cambridge, 1974. Р. 74.. Концепт «розлучення» мав принципово інше змістове навантаження. Варіантом виходу із неприйнятних стосунків могло стати або проживання окремо (divortium a mensa et thoro - свого роду сепарації у формі «не ділити стіл і ліжко»), що не давало права укласти повторний шлюб, або ануляція шлюбу як недійсного (divortium ad vinculo - визнання шлюбу анульованим, недійсним, таким, що від свого початку не мав законної сили), яка надавала право для повторного одруження. Утім, другий варіант зустрічався нечасто, оскільки для такої ануляції відносин потрібно було навести низку специфічних аргументів Miles M.F. The Value of a Woman: A Comparison of the Laws and the Traditions of Divorce in Medieval Europe and Modern America. UCLA Women's Law Journal. 2006. 15(1). P. 157. й отримати згоду католицької Церкви. Прикладом такої ситуації є невдала спроба Генріха IV анулювати шлюб зі своєю першою дружиною, впливовою Бертою Савойською Creber A. Breaking Up Is Hard To Do: Dissolving Royal and Noble Marriages in Eleventh-Century Germany. German History. 2019. Vol. 37. Is. 2. P. 149-171..

У ХІ ст. єдиної правової норми, яка б регулювала розлучення на території земель, що входили до складу Священної Римської імперії, не існувало. Це був час, коли Церква активно працювала над інституціоналізацією монопольного права контролю над шлюбно-сімейними стосунками Helmholz R.H. Marriage litigation... P. 31.. Більш давні германські традиції допускали розлучення за обопільною згодою. Франкське право, наприклад, наголошувало, що жінка не може бути ініціаторкою розлучення. Відповідно до Бургундського права, жінку, яка ініціювала розлучення, чекало утоплення в болоті Miles M. F. The Value of a Woman. Р. 158.. Церква взагалі не вітала розлучення, крім окремих випадків, пов'язаних із перелюбом. Жінка ж не повинна була розлучатись із чоловіком тільки тому, що «б'є її, витрачає її майно, невірний їй» Каноны или Книга правил Святых Апостолов, Святых Соборов, Вселенских и поместных, и святых отцов. Санкт-Петербург, 2000. С. 403.. Дружина, яка залишила свого чоловіка, позиціонувалася як «перелюбка» Там же. С. 266.. Церковний закон ХІІ ст., як помітила Н. Пушкарьова, до причин розлучення відносив бездітність шлюбу, у т. ч. через імпотенцію чоловіка, і неможливість його матеріально утримувати дружину та дітей, а із ХІІІ ст. - постриг у ченці/черниці чоловіка/дружини. У цілому в давньоруський час жінки лише в окремих випадках могли використати своє право на розлучення, зокрема із чоловіками-обмовниками через звинувачення у ворожінні, крадіжці й «злій справі», а також якщо чоловік жорстоко поводився із нею. Н. Пушкарьова переконана, що складність отримати розлучення за ініціативи жінки полягала в тому, що «вона могла вимагати відшкодування витрат на судовий процес й отримання великої частки майна» Пушкарева Н.Л. Частная жизнь в Древней Руси и Московии. Невеста, жена, любовница. Москва: Ломоносов, 2012. 216 с.. Підставами для визнання шлюбу недійсним могли стати: близьке споріднення (до 1215 р. - до сьомого коліна Вершинина Ю.Е. Репрезентация институтов родства и отношений между родственниками в исторических нарративах раннего средневековья. Диссертация. канд. ист. наук. Нижний Новгород, 2020. С. 91.), відсутність консумації (т. зв. «нереалізованість шлюбу»), статева неспроможність чоловіка й відсутність дітей.

Історія Європи знає не так багато випадків успішної ануляції шлюбу вінценосних осіб: найбільш відомими стали шлюборозлучні процеси англійського короля Генріха VIII з Катериною Арагонською, Альєнори Аквітанської з королем Франції Людовіком VII (через близьке споріднення), Лукреції Борджіа із графом Джованні Сфорца. Проте, якщо у випадку з Генріхом VIII ініціатором ануляції був сам король, який не побоявся виступити проти Папи Римського (варто враховувати, що ці події відбувались уже на фоні європейського Реформаційного руху XVI ст.), то в останньому випадку батьком Лукреції був особисто Папа Римський Олександр VI Борджіа, й розлучення мало суто політичне підґрунтя, а формальною підставою стала відсутність консумації. Отже, у Євпраксії Всеволодівни не було жодної з перерахованих причин, так само як і не було підстав просити розлучення тільки тому, що чоловік з неї фізично знущався.

Боротьба за інвеституру і Матильда Тосканська

Родинна трагедія Адельгейди - Генріха розгорталася на фоні загальноєвропейської боротьби за інвеституру, в яку були втягнути німецькі імператори та голови католицької Церкви. У другій половині ХІ ст. напруженість відносин між Церквою та світською владою в Європі сягнула свого апогею й переросла в перший відкритий конфлікт на найвищому рівні. Григоріанські реформи, крім інших законів, відмовляли у праві світських правителів затверджувати духовенство на церковних посадах (право світської інвеститури). У Німеччині це мало особливо драматичні наслідки, адже єпископи тут часто були дуже могутніми впливовими феодалами. Таким рішенням Папи звільнили себе від влади та впливу імператора. Церковні собори 1075-1076 рр., окрім повернення Церкві привілеїв, своїми рішеннями позбавляли імператорську корону майже половини земель. Це послабило державність, особливо на периферійних територіях, таких як Королівство Італія. Найзапеклішими противниками влади Генріха на півночі Італії були Папа Римський та Матильда Тосканська - найбільші землевласники цього регіону. І якщо Папська область де-юре ніколи не входила до складу імперії, то щодо володінь Матильди можна посперечатися.

Роль Матильди Тосканської (або, як її називають, Каносської), яка могла виявитися вирішальною у родинному розладі Євпраксії та Генріха, стає зрозумілою з огляду на її значний вплив на тогочасну європейську політику. У 1080 році Генріх був коронований як король Італії, скинув Матильду, завоювавши частину її територій, надав привілеї і вольності італійським містам, які підтримали його в боротьбі проти впливової маркграфині. У 1084 році Генріх був коронований як імператор антипапою Климентом ІІІ. Обраний у 1088 році новий Папа Урбан ІІ відлучив Генріха й Климента ІІІ від Церкви, а також створив нову коаліцію з міст, включаючи, крім норманів, Київську Русь, ломбардські комуни Мілан, Кремону, Лоді та П'яченцу. Матильда кількома роками раніше вийшла заміж за Вельфа II Баварського, створюючи тим самим концентрацію влади, занадто потужну, щоб нехтувати нею.

Життєпис Матильди Тосканської свідчить, що за сприяння загону своїх рицарів вона допомогла Євпраксії втекти з-під «домашнього ув'язнення» Robinson I.S. Henry IV of Germany, 1056-1106. Cambridge, 2003. Р. 289-291. й дістатися до її замку Каносса. Відтак стає зрозумілою легкість впливу як Папи, так і могутньої феодалки на долю Адельгейди. Матильда вмовила її подати офіційну скаргу на чоловіка, а Папа Урбан ІІ остаточно переконав у необхідності відкрито розповісти про злочини імператора-віровідступника. Обидва найбільші суперники Генріха IV в Італії отримали в особі Євпраксії-Адельгейди переконливий козир для подальшої політичної гри.

Секс і влада

З огляду на специфіку джерельної бази, дискусії поміж істориків із приводу взаємних звинувачень вінценосного подружжя досі не вщухають. На особливу увагу заслуговує питання, чому розлучення набуло форми такого гучного сексуального скандалу, чому Євпраксія дала такі аж занадто детальні і зайві, як для політичної справи, свідчення особистого характеру.

Дослідниця впливу сексуальної поведінки державця на деконструкцію його влади в епоху середньовіччя М. Маклафлін зазначає, що в західній теології лібідо завжди мало вагому політичну валентність. Сягаючи корінням первородного гріха, статевий потяг був актом непокори авторитету Господа, а значить, легко міг бути й знаком інших форм протесту. Безлад у сексуальних потягах вказував на хаос у господарстві й у королівстві. Таким чином, сексуальна аморальність могла слугувати барометром наявності інших проблем. Там, де мала місце подружня зрада, розлучення, позашлюбні стосунки, можливими ставали крадіжки, вбивство, богохульство, війна чи повстання McLaughlin М. “Disgusting Acts of Shamelessness”: Sexual Misconduct and the Deconstruction of Royal Authority in the Eleventh Century. Р. 315..