Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим Князівством Литовським

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим Князівством Литовським

Віталій Шуміло, Володимир Чистяков

Метою статті є висвітлення проблемних церковно-політичних подій, що відбувались у процесі розділення Київської митрополії на початку XV ст. Тоді до перманентного військово-політичного конфлікту між Московією та ВКЛ додалась релігійно-духовна боротьба за «спадщину Київської Русі». До цього конфлікту були втягнені й церковні ієрархи - митрополити Фотій та Григорій Цамблак. Методологія дослідження базується на використанні як загальнонаукових, так і спеціалізованих методів, таких як історико-генетичний, історико-порівняльний, структурний, біографіс- тичний, історіографічний тощо. Новизна роботи полягає в аналізі комплексу складних обставин, факторів та причин, які спонукали митрополитів Фотія та Григорія Цамблака - кожного з позицій влади та єпископату тієї держави, на теріторії якої вони перебували, - до збереження цілісності Київської митрополії, а згодом - до першого розділення Руської Церкви й окремого існування митрополичих кафедр у Києві та Москві. Детально охарактеризовано головні церковно-політичні процеси того часу, висунуто ряд гіпотез щодо проблемних питань в цьому контексті. Проведений аналіз, синтез історичних фактів та поглядів дослідників дав змогу зробити такі висновки. По- перше, церковні ієрархи часто були змушені добровільно чи під тиском обставин приймати певну політичну сторону - як це було з митрополитом Фотієм, який саботував, попри певні канонічні й об'єктивні обставини, існування окремої від Москви Київської митрополичої кафедри. По-друге, вагомим фактором, незважаючи на політичне послаблення Візантії, залишалась Константинопольська патріархія, яка намагалась балансувати між двома сторонами, часто - неуспішно. Нарешті, утворення митрополичої кафедри в окремих державах на просторі колишньої Русі було природним явищем зрілості пізньофеодальних держав, одначе, не завжди ці проблеми вирішувались мирним та канонічним шляхом. Церковне розділення Київської митрополії на початку XV ст. мало вагоме значення для історії православної Церкви на Русі не тільки в цей період, а й загалом в історії Руської Церкви, оскільки значною мірою відобразило (й започаткувало) майбутні тенденції до більш глибокого й остаточного розділення Руської митрополії на Київську та Московську, а відтак - на формування окремих самостійних Української та Російської помісних Церков.

Ключові слова: митрополит Фотій, Григорій Цамблак, Київська митрополія, Візантія, Константинопольський патріархат.

Шуміло Віталій Вікторович - кандидат історичних наук, головний редактор наукового альманаху «Чернігівські Афіни», науковий секретар Науково-дослідного центру вивчення історії релігії та Церкви імені Лазаря Барановича, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка м. Чернігів

Shumilo Vitaliy - Ph.D. in Historical Sciences, chief editor of the «The Athens of Chernigov» academic journal, academic secretary of the Lazar Baranovich Research Institute of Religion, at the T.G. Shevchenko “Chemiglv Collegium” National University Chernihiv

Чистяков Володимир Олександрович - аспірант Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин м. Чернігів

Chistyakov Volodymyr - postgraduate student of the T.G. Shevchenko National University «Chernigivsky Collegium», Department of World History and International Relations Chernihiv

ACTIVITY OF METROPOLITAN PHOTII AND THE PROBLEM OF DIVISION OF THE KYIV METROPOLIS BETWEEN THE MOSCOW STATE AND THE GRAND DUCHY OF LITHUANIA

The purpose of the article is to highlight the problematic church-political events that took place in the process of the division of the Kyiv Metropolis in the early 15th c. Then the permanent military-political conflict between Muscovy and the GDL was supplemented by a religious and spiritual struggle for the «heritage of Kievan Rus». Church hierarchs were also involved in this conflict - Metropolitans Photii and Gregory Tsamblak. The research methodology is based on the use of both general scientific and specialized methods, such as historical-genetic, historical-comparative, structural, biographical, historiographical, etc. The novelty of the work lies in the analysis of a set of complex circumstances, factors and reasons that prompted Metropolitans Photii and Gregory Tsamblak - each from the position of the authorities and episcopate of the state in which they were - to preserve the integrity of the Kyiv Metropolis, and later - to the first division of the Russian Church and the separate existence of metropolitan sees in Kyiv and Moscow. The main church-political processes of that time are described in detail, a number of hypotheses are put forward regarding the problematic issues in this context. The analysis, synthesis of historical facts and views of researchers made it possible to make following conclusions. Firstly, church hierarchs were often forced to voluntarily or under pressure to take a certain political side - as was the case with Metropolitan Photii, who sabotaged, despite certain canonical and objective circumstances, the existence of the Kievan Metropolitan See separate from Moscow. Secondly, an important factor, despite the political weakening of Byzantium, was the Patriarchate of Constantinople, which tried to balance between two sides, often unsuccessfully. Finally, the formation of the metropolitan see in some states on the territory of former Rus was a natural phenomenon of the maturity of late feudal states, however, these problems were not always solved peacefully and canonically. The ecclesiastical division of the Kyivan Metropolis in the early 15th c. was of great importance for the history of the Orthodox Church in Rus not only in this period, but also in the history of the Russian Church in general, as it largely reflected (and initiated) future trends towards a deeper and final division of the Rus Metropolis into Kyiv and Moscow, and thus - the formation of separate independent Ukrainian and Russian local churches.

Key words: Metropolitan Photii, Gregory Tsamblak, Kyiv Metropolis, Byzantium, Patriarchate of Constantinople.

Суперечки навколо Київського митрополичого престолу, згодом розділеного на Київський та Московський, стали однією з нагальних проблем історії Руської Церкви XIV- XV ст. і одним із ключових моментів у біографії визначного східнослов'янського книжника грецького походження, митрополита Київського та всієї Русі Фотія (t1431). Ми розглянемо діяльність Фотія у світлі проблеми розділу Київської митрополичої кафедри на початку XV ст. між Великим князівством Московським та Великим князівством Литовським. Саме на початок XV ст. прийшлося особливе загострення конфліктної ситуації, що на певний час призвело до існування двох митрополитів Київських і всієї Русі - Фотія у Московії та Григорія Цамблака у Русько-литовському князівстві.

Київська митрополія відчула певне відсторонення архипастирів від управління місцевими справами ще з XIII ст., після розгрому Київської Русі та зруйнування Києва монголо-татарами. Із самого початку правління митрополита Кирила III (був предстоятелем Руської Церкви з 1242 до 1281 рр.) виявляється найбільш характерна риса його керування митрополією - він майже не буває в кафедральному зруйнованому Києві, але присвячує більшу частину свого часу поїздкам по Русі. Наступником Кирила на Київській кафедрі був святитель Максим, грек, котрий у 1299 р. вирішив перебратися із розореного Києва на північ Русі, до Володимира-на-Клязьмі, залишаючи за собою титул митрополита Київського як предстоятеля єдиної Руської Церкви.

Після Максима митрополитом Київським став святитель Петро, волинянин за походженням, який з 1322 р. практично безвиїзно живе в Москві. По суті, цей крок митрополита Петра поклав початок управління Київською митрополією безпосередньо з Москви та зростання Московії як потужної держави на півночі Русі, що зрештою й призвело до розділення єдиної Київської митрополії на Московську та Київську (а Руської Церкви, відповідно, на Російську та Українську). Саме після цих самовільних перенесень митрополичої кафедри, литовські, київські та галицькі князі, оскільки їх територія належала до окремої від Московського князівства держави, неодноразово намагалися здобути собі й окремого митрополита із осідком у Києві чи Львові.

Проблема розділу Київської митрополичої кафедри особливо гостро постала у першій половині XV ст., за митрополита Фотія. Цією проблемою у тій чи іншій мірі цікавилося багато дослідників. Одним із перших серед дореволюційних істориків увагу діяльності Фотія приділив митрополит Макарій Булгаков (1816-1882). Серед сучасних російських дослідників слід виділити Геліана Прохорова, котрий уклав загальну біографію Фотія; Євгеній Ломізе досліджував, як питання унії вплинуло на церковні розділення XV ст.; Олександр Бобров вивчав ймовірність того, чи був митрополит Фотій замовником літописного зводу 1418-1419 рр.; Анатолій Турилов висвітлив діяльність Фотія в контексті церковної політики XV ст.; процес розділення Київської митрополії на початку XV ст. також досліджував єпископ Григорій (Вадим) Лурьє. В узагальнюючих працях з історії Церкви та історії української літератури про діяльність Фотія писали вітчизняні дослідники Іван Власов- ський, Юрій Пелешенко, архиєпископ Ігор Ісіченко та Василь Ульяновский, а також російські історики Церкви Петро Знаменський, Антон Карташов, Микола Тальберг та інші. Досить докладно діяльність митрополита Фотія висвітлив Михайло Грушевський в «Історії України-Руси».

Маємо зауважити, що постать митрополита Фотія, як і його опонента митрополита Григорія Цамблака, в історіографії вважається неоднозначною.

Як відомо, після смерті митрополита Київського і всієї Русі Кипріяна у 1406 р. гостро постало питання про вибори нового предстоятеля головної митрополичої кафедри. Карташов зазначає, що у самий рік смерті Кипріяна великий князь Московський Василій посварився з очільником Великого князівства Литовського Вітовтом, й межи ними почалася війна Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. Париж, 1959. Т. І. С. 340.. Поміж князів не було й не могло бути згоди у питанні поставлення нового Київського митрополита, єдиного для обох держав, оскільки кожен з них волів бачити головну кафедру Руської Церкви (та її очільника) у себе, а не у супротивника. Як вказує Власов- ський, Вітовт був доволі байдужим до релігії й у відносинах до Церкви виходив з суто політичних міркувань Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1955. Т. I. С. 112.. Вочевидь, політичні мотиви були й в основі боротьби Вітовта за окремого православного митрополита у ВКЛ. Архиєпископ Ігор Ісіченко також вказує на те, що Вітовт прагнув унезалежнити Київську митрополію від політичного впливу Московського князівства Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні: Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 104.. Зрозуміло, московський князь Василій в боротьбі за перебування Київського митрополита у Московії, а не в ВКЛ, не менш керувався політичними мотивами, й у свою чергу прагнув унезалежнити митрополичу кафедру від політичного впливу Русько-литовського князівства, підпорядкувавши Київського митрополита Москві. У боротьбі за Київську митрополію зіткнулися політичні інтереси двох досить сильних держав, які вважали себе спадкоємицями Київської Русі та, відповідно, заявляли своє право й на Київську митрополичу кафедру. У такій складній ситуації Київський митрополит мав займати щонайменше політичний нейтралітет, стоячи як би «над сутичкою», в однаковій мірі проявляти архипастирську турботу щодо Литовської і Московської Русі та не приймати політичного протекторату жодної з протиборчих сторін. Чи так це було в дійсності?

Карташов указував на те, що призначення на посаду Київського митрополита саме Фотія - грека-візантійця - було дещо несподіваним, оскільки «весь хід подій схилявся до того, щоб остаточно закріпити практику возведення в митрополити кандидатів - обранців місцевої руської влади» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 339.. У першу чергу, на факт обрання Фотія очільником Руської митрополії вплинув московський князь Василій, син Димитрія Донського; він безпосередньо звернувся до Константинопольського патріарха Матфія з проханням прислати митрополита із середовища греків. Перед тим литовський князь Вітовт сам обрав собі кандидата в митрополити - полоцького єпископа Феодосія, також грека, і відправив його до Царгоро- ду, прохаючи: «Поставте його нам митрополитом, щоб він сидів на столі Київської митрополії за старим звичаєм і будував Церкву Божу по-давньому, як наш, тому що, волею Божою, ми володіємо тим містом Києвом» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 340.. Проте Константинополем було задоволено прохання московського князя, і на кафедру митрополита Київського і всієї Русі був поставлений Фотій. Ймовірно, помилка Вітовта полягала в тому, що він відправив до Константинополя заздалегідь обраного кандидата, свого ставленика, у той час як більш гнучкий і дипломатичний Василій дав можливість грекам призначити власну креатуру. Для московського князя важливим був не конкретний кандидат на кафедру Київського митрополита, а сам факт того, що в суперечці Великого князівства Московського з Великим князівством Литовським Константинополь обрав Москву, а не Вільно. В Константинополі зрозуміли посил Москви й призначили Фотія, людину, цілком віддану інтересам візантійського імператора та Константинопольського патріархату, тим самим створивши прецедент на багато століть вперед, de facto затвердивши поділ Київської митрополії, яка, de jure, була ще єдина.

Рік народження майбутнього митрополита невідомий, проте достеменно відомо, що він походив із старовинного візантійського міста-фортеці Монемвасія (півострів Пелопоннес). Згідно з його Духовною грамотою, ще з юності він відмовився від світського життя й постригся в ченці під духовним окормленням старця Акакія. У 1397 р. Акакій був поставлений у митрополита Монемвасії^ а Фотій, зазначає Прохоров, «став при ньому чимось на зразок єпархіального чиновника» Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. Словарь книжников и книжности Древней Руси / АН СССР. ИРЛИ; Отв. ред. Д.С. Лихачев. Ленинград, 1989. Вып. 2 (вторая половина XIV - XVI в.). Ч. 2: Л-Я. С. 475.. Як вказує дослідник, одного разу, перебуваючи за дорученням Акакія у Константинополі, Фотій «несподівано для самого себе та всупереч його супротиву 1 вересня 1408 р. був рукопокладений патріархом Матфієм у митрополита “Київського і всієї Русі”» Там само..

Причиною відмови Царгородського патріарха Матфія та візантійського імператора Мануїла князю Вітовту історик вважає уявлення візантійців про те, що постання Києво- Литовської митрополії відділило б її від загальноруської (у Прохорова - «всеросійської») митрополії Київської та всієї Русі. На думку дослідника, за задумом Константинопольської патріархії Фотій повинен був підтримувати єдність Руської митрополії, попри політичне розділення території колишньої Київської Русі. Можливо, у Константинополі дійсно міркували саме так, виходячи із власної концепції церковно-політичної єдності Ромей- ської (Візантійської) імперії, калькою переносячи свої уявлення на Русь, проте з тексту звернення Вітовта аж ніяк не випливає, що Вітовт задумав поділ єдиної Руської митрополії на дві частини, а руських архієреїв у ВКЛ, які обрали свого кандидата на київський престол, єдність Київської митрополії не хвилювала. Окрім того, ідея «збереження єдності Руської митрополії» не пояснює цілком, чому Константинополь віддав перевагу Москві, а не Києву, тобто Московському князівству перед Русько-литовською державою. У цьому протистоянні Константинополь не був нейтральним. Вибравши одну зі сторін, як уже було сказано вище, греки, свідомо чи ні, спровокували-таки поділ Київської митрополії, який незабаром і трапився.

Імовірно, саме з цієї причини (ідеї церковної єдності Русі), за наказом митрополита Фотія, - на думку Боброва - було створено загальноруський митрополичий літописний звід 1418-1419 рр. Як пише дослідник, «виконавцем роботи з написання ряду повістей для включення в цю видатну пам'ятку літописання був, вірогідно, чернець Троїце-Сергіє- вого монастиря Єпіфаній Премудрий, а “замовником” написання твору в цілому - митрополит Київський і всієї Русі Фотій, тому ми і називаємо його “Літописний звід митрополита Фотія”» Бобров А.Г. Летописный свод митрополита Фотия. Труды отдела древнерусской литературы. Санкт-Петербург, 2001. Т. 52. С. 137..

Слід сказати, що думки дослідників у питанні датування подій значно розходяться. Це стосується передусім дати обрання Фотія Київським митрополитом: Карташов та Прохо- ров називають 1 вересня 1408 р. Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 340. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112., Власовський - 1 вересня 1407 р.¹¹, Пелешенко - 1 вересня 1409 р. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Постаті. Київ, 2012. С. 302.

Через рік після висвячення на митрополита Фотій прибув до Києва - кафедрального міста Руської Церкви. Як вказують Власовський та Ісіченко, Вітовт спочатку не хотів приймати Фотія, проте згодом таки прийняв його як митрополита після обіцянки останнього проживати в Києві та опікуватися православною Церквою в Литовській Русі Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112; Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. С. 104.. Втім у працях Карташова та Прохорова цей факт не згадується. Українські дослідники зазначають, що Фотій обіцянки не дотримав і незабаром переїхав до Москви (Власовський вказує на місяць перебування Фотія у Києві Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112., Ісіченко - на перебування Фотія менше одного місяця взагалі у Литві Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. С. 104.). Власовський саме факт перебування Фотія в Москві, а не в Києві, ставить за одну з головних причин подальшого конфлікту Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112.. Відповідно, дискусійним є й друге «хронологічне» питання - де і скільки часу провів Фотій до свого від'їзду до Москви. Так, Пелешенко вказує на перебування Фотія у Києві протягом семи місяців Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 302., Прохоров - близько півроку Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475..

Першою справою, якою зайнявся Фотій опісля прибуття до Москви у квітні 1410 р. (Прохоров зазначає, що переїзд митрополита з Києва до Москви було приурочено до Великодня, який в 1410 р. святкувався у квітні), митрополит Макарій Булгаков називає піклування про паству, яка протягом чотирьох років була позбавлена архипастирського (тобто митрополичого, оскільки в Московській Русі не бракувало власне архиєреїв) окормлен- ня Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. Москва, 1994-1996. С. 873-879. URL: https:// azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/.. Втім, паства в Литві не менш за московську потребувала митрополичого опікування, тому такий стрімкий переїзд митрополита до Москви, напевно, повинен пояснюватися не тільки пастирською турботою про вірних.

В контексті нашої теми не можна обійти увагою таке важливе питання, як тісні відносини, що існували поміж митрополитом Фотієм і Константинопольською церковною та світською владою; цієї проблеми торкались грецький дослідник Ніколай Іоаннідіс та Гелі- ан Прохоров. Зокрема, останній вказував, що в 1411 р. (або 1414 р.) за посередництва Фотія було укладено шлюб між дочкою московського князя Анною та спадкоємцем візантійського престолу Іоанном, завдяки чому між Царго₂р₀одом і Москвою встановився не тільки церковний та політичний, а й династичний зв'язок Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 477..

У праці «Відносини Константинопольської Церкви з Росією у XV ст.» архимандрит Ніколай Іоаннідіс вказує на те, що під час підготовки унійного собору з питання об'єднання Західної та Східної Церков (який згодом відбувся у Флоренції) патріарх Іосиф ІІ сподівався на значну фінансову допомогу Москви Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. Россия - Афон: тысячелетие духовного единства. Материалы международной научно-богословской конференции. Москва, 2008. С. 216-217.; більше того - Москва мала взяти на себе основну статтю витрат з православної сторони, і забезпечити це мав митрополит Київський і всієї Русі Фотій: «Бо приїде Фотій Російський з великими коштами і з сумою більше ста тисяч червінців, імператор з легкістю зможе отримати від нього з цих грошей п'ятдесят тисяч», - цитує Іоаннідіс слова патріарха Іосифа в переказі візантійського історика, диякона Сильвестра Сіропулоса Там само. С. 216.. «Безсумнівно ... що візантійці сподівалися на допомогу митрополита Фотія, який, будучи греком за походженням ... знаходився в тісних відносинах з Матір'ю Церквою та її видатними духовними постатями», - робить висновок грецький дослідник Там само.. Вочевидь, такої великої фінансової допомоги від литовського князя Вітовта Константинополь очікувати не міг.

Згодом московський князь через посередництво митрополита Фотія віддячив імператору та патріарху й надав Константинополю великий грошовий дарунок, формально - для монастиря Пантократор, але з тим, щоб зять князя візантійський імператор Іоанн міг застосувати ці кошти для власних потреб. Ось як про це пише грецький історик: «Його прихильність Матері Церкві видно і з того грошового подарунка, який він зробив для монастиря Пантократор і завдяки якому імператор Іоанн VIII зміг приїхати на Флорентійський Собор в красивому дорогому екіпажі», і далі цитата з візантійського джерела: «Цар отримав багато золотих, які пан Фотій Руський пожертвував на [обитель] Христа Пантократо- ра, використав на власні потреби й зробив собі вишиту золотом нашивку на кареті, а на ефетиріди своїх фургонів - вишиті золотом шати із хвилястої золотої тканини, щоб, прямуючи таким чином по Італії, придбати там славу великого государя» Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. С. 217.. Певною мірою це пояснює, чому на київську кафедру було призначено Фотія, а не ставленика Литви полоцького єпископа Феодосія, і чому сам Фотій, попри обіцянку, не залишився в Києві, а переїхав до Москви.

Прибувши до Москви, Фотій побачив, що митрополиче господарство перебувало у вкрай занедбаному стані, а після нашестя хана Едигея в 1408 р. ще й було значною мірою розкрадено й знаходилося у володінні князів та бояр. Тому відновлення на Москві митрополичого господарства було для нового митрополита нагальною задачею. Цікаво, що заради цього він не побоявся увійти в конфлікт з московським князем Василієм і навіть послав йому дві грамоти, у яких дорікав князеві в тому, що той «Церковь Божию уничижил ... насилствуя, взимая неподобающая», ставлячи в приклад благочестивих візантійських імператорів, князів-предків та батька Василія - московського князя Димитрія Донського Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475..

Митрополит Макарій, Карташов, Прохоров загалом позитивно оцінюють діяльність митрополита Фотія у цьому напрямку Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 873; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 340-341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475-476. . Макарій, приміром, зазначав: «Фотій із запалом приступив до збирання розкраденого, і опісля багатьох клопотів і неприємних сутичок із людьми сильними та знатними досяг бажаного, хоча й нажив собі багато ворогів» Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 873.. Як приклад можна вказати на повернення у 1413 р. до митрополії села Кудринське Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475..

На думку цих дослідників, саме активна діяльність Фотія у справі відновлення московського митрополичого господарства й зумовила появу наклепів на митрополита, що призвело до загострення стосунків з великим князем Василієм, й навіть із правителем Русько- литовського князівства Вітовтом Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 873; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 475.. Зокрема, у Никонівському літописі під 1414 р. про конфлікт з московським князем сказано: «Возсташа неблазии человецы на Фотия митрополита и сотвориша на него клеветы к сыну его великому князю Василию Дмитриевичу, многож клевет нанесоша Фотию митрополиту на великаго князя и ссориша их и сотвориша нелюбие» Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью. Полное собрание русских летописей. Москва, 2000. Т. XI. С. 223..

Конфлікт з Вітовтом докладно описують Грушевський, Власовський та Ульяновський Грушевський М.С. Історія України-Руси. Львів, 1905. Т. 5: Суспільнополітичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVII в. С. 398-400; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112; Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. Київ, 1994. Книга 1: Середина XV - XVI століття. С. 25.. Вони зазначають, що митрополит Фотій саме збором данини з русько-литовських земель підбурив проти себе великого князя литовського, головного ініціатора майбутнього розділення Київської митрополичої кафедри. Як зазначає Ульяновський, за часів Фотія на києво-руських землях «церковні справи занепадали, єпархії хиріли, зменшувалася кількість вірних, нагляду вищої духовної влади за справами ду₃₂ховними майже не існувало» саме через те, що Київський митрополит «сидів у Москві»³₃²₃ Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. С. 25.. Дослідник звертає увагу на той факт, що у Великому князівстві Литовському «українська й білоруська людність десятиліттями не бачила свого наставника. Разом з тим, митрополити з Москви збирали податок з литовської території, і це викликало незадоволення місцевої влади» Там само., - не тільки світської, але й церковної. За таких обставин, митрополичого господарства, подібного до московського, у Києві не було і бути не могло, й місцеві мешканці розуміли, що їх кошти йдуть на зміцніння сусідньої, часом ворожої (адже події відбуваються під час війни між князями Вітовтом та Василієм), держави.

Так, у грамоті Вітовта написано: «Размотрели есмо издвана, штожь митропольи Киевской Церковь не строится, но скудеет: митрополитов колько было за нашу память? Церкви не строили, как было издавна. Но сколько церковных приходов поемлючи, на иная места носили и давали. Иконы честны, златом окованы и иная многа ценная, и всю честь церковную Киевской митрополии инде относили» Цит. за: Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. С. 25.. Грушевський більш докладно подає відомості зі скарження великого князя: «позаберали й повиносили церковні річи й сьвя- тости: страсти Христові, скиптр і сандалії Богородиці, святі ікони золотом ковані, й инші дорогоцінні річи, всю церковну касу київської митрополії, що постарали ся й подавали Церкві давні князі на свою честь і память, срібло й убори церковні - хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?» Цит. за: Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій ... в українсько-руських землях XIV- XVII в. С. 398-399. І далі, пише Грушевський, у грамоті звинувачено самого митрополита Фотія в тім, що він «хоч пообіцяв Вітовту, не жив у Києві, і ще гірше спустошив митрополію» Там само. С. 399..

Такий ретельний перелік церковного майна, що було вивезене митрополитом Фотієм та його попередниками з литовської Русі до московської, свідчить, на нашу думку, про те, що князю могли бути надані докладні реєстри «позабираного» разом зі скаргою місцевих єпископів та духовенства на московського ставленика. Все це означає, що не лише великий князь був обурений поведінкою Київських митрополитів й, зокрема, Фотія, який не дотримав свого слова і не зостався в Києві, а й самі литовсько-руські православні були не- вдоволені тим, що їх предстоятелі-митрополити, хоча й носили титул «Київських і всієї Русі», але турбувалися лишень про її московську частину.

Так чи так, але конфлікт між митрополитом Фотієм та великим князем Вітовтом продовжував наростати. У 1411-1412 рр. Фотій ще зміг безперешкодно відвідати Литовсько- руське князівство, де 8 вересня 1412 р. висвятив єпископа луцького Євтимія Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 302., деякий час перебував на Волині й Галичині Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 398., проте далі суперечності досягли критичної межі. Коли в 1413 р. Фотій захотів, як пише Прохоров, «або примиритися з Вітовтом, або піти до Константинополя для зустрічі з патріархом, його було пограбовано й відправлено до Москви» Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 477. Грушевський вважає, що це відбулося в 1414 р., див.: Грушевський М.С. Вказ. праця. С. 399.. Власовський вказує саме на збирання Фотієм данини з українсько-білоруських парафій як головну причину його пограбування та відправлення до Москви. Вітовт, цитує Власовський Никонівський літопис, «не любив цього [збору данини], щоб з його області в іншу область данини виносили, і розгнівався на Фотія-митрополита та наказав зі всього його ограбувати та ні з чим на Москву відпустити» Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 112.. Вірогідно, це була «остання крапля» терпіння. Як пише дослідник, «поступовання митрополита Фотія викликало нову акцію князя Вітовта у справі створення окремої литовської митрополії» Там само..

У 1414 р. Вітовт скликав Собор з русько-литовських єпископів (полоцького архиєпис- копа Феодосія, чернігівського Ісакія, луцького Діонісія, туровського Євтимія, смоленського Севастіяна, володимирського Герасима та холмського Харитона) для поставлення на Литовську Русь окремого митрополита. Питання легітимності церковного собору з поставлення для ВИЛ окремого від Москви Київського митрополита є найбільш дискусійним та неоднозначним.

Скликавши русько-литовських єпископів, як зазначають більшість дослідників, Вітовт відрядив послів до Константинопольського патріарха Евтимія (1410-1416) з проханням поставити Київським митрополитом Григорія Цамблака (1364-1420), якого хотів бачити на Київському престолі ще святитель Кипріян (1336-1406). Цікаво, що, приміром, Воскре- сенський літопис дещо інакше інтерпретує цю подію: «...и поставиша его [Григорія Цамблака], месяца ноября 15 день, не по правиломъ святыхъ, не шля къ Царюграду» Летопись по Воскресенскому списку. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т. VIII. C. 88.. Аналогічні дані подає також Софійський другий літопис Софийская вторая летопись. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т. VI. Вып. 2. С. 41-42.. Слід, однак, зауважити, що обидва літописи походять з Північної Русі й відображають офіційну точку зору великих князів московських та їх церковної політики. Як причину свого прохання Вітовт - мотивуючи свою просьбу «жалобами многими» на митрополита Фотія - вказував на те, що Фотій не опікувався справами русько-литовських єпархій і переносив до Москви майно Київської митрополії.

Свідчень про життєвий шлях Григорія Цамблака збереглося не так багато. Григорій походив із аристократичного роду Цамблаків, різні представники якого обіймали високі посади у Візантії, Болгарії та Молдові. Зараз переважною більшістю науковців прийнята думка, що майбутній митрополит народився близько 1364 р. у тогочасній столиці Болгарії Тирнові. У тому ж місті, як зазначає Пелешенко, він здобув чудову освіту, яку згодом продовжив на Святій Горі АфонПелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 255.. За викликом митрополита Київського і всієї Русі Кип- ріяна він поїхав до Москви, але коли Григорій Цамблак був у дорозі, Кипріян помер, і майбутній митрополит залишився у Литві, де здобув симпатії з боку Вітовта завдяки своїй вченості. Аналізуючи біографію та велику літературну (проповідницьку) діяльність Григорія Цамблака та ставлення до нього митрополита Кипріяна, Пелешенко пише: «не виключено, що літній митрополит вже попередньо домовився з князем Вітовтом про поділ київської митрополії на московську та литовську, а кандидатом на останню став саме Кипріянів земляк Григорій Цамблак» Там само..

Цікавий факт подає Грушевський, покликаючись на один зі старовинних літописів: «Не обійшлося одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з літописних компіляцій, під тим самим роком, де читається звістка про подорож Фотія на Литву - миритися з Вітовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви. Порозуміння не удалося, і справа пішла проломом» Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 400..

Як пише Знаменський, греки відмовили Вітовту у справі поставлення Григорія Цамблака митрополитом з огляду на тісні зв'язки між князівством Московським та Константинополем Знаменский П.В. История Русской Церкви. Москва, 2000. URL: http://www.orthedu.ru/books/znam_rpz/znam2. htm., зокрема, й через політичний династичний шлюб. З іншого боку, Грушевський, Власовський та Карташов вказували на те, що посольство Вітовта чекало відповіді спочатку до дня Успіння Богородиці 28 серпня 1415 р., згодом до дня св. ап. Филипа (27 листопада), і лише на третьому елекційному соборі в Новогрудку 27 листопада 1415 р. у митрополита Київського і всієї Русі помісним литовсько-руським Собором був поставлений Григорій Цамблак Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 401; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 113-114.; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 342-343.. Власовський оцінює проведення Новогрудівського собору як «звернення до соборного голосу Церкви у цій справі» Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 113-114., оскільки русько-литовські архиєреї та духовенство не поспішали з поставленням власного митрополита, сподіваючись на мирне і канонічне вирішення цієї справи з Константинополем. Саме тому робота Собору розтягнулася на цілий рік і пройшла в три сесії.

Софійський перший літопис негативно оцінює діяльність Вітовта з приводу обрання на Київський митрополичий стіл русько-литовським Собором власного кандидата попри те, що Константинополь відмовив в цьому князю та Собору: «...князю великому Витовту тако изволшу по своему хотінию, собравъ епископы крестьянькыя, иже въ области его живущи, ... и тіми епископы постави Киеву митрополита Григорья болгарина.» Софийская первая летопись старшего извода. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т. VI. Вып. 1. С. 536. На факті самочинності Собору наголошували також російські дослідники митрополит Макарій, Карташов, Тальберг Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 874; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 343; Тальберг Н. История Русской Церкви. Джорданвилл, 1959. С. 133-134.. Саме проголошення окремого литовсько-руського митрополита можна вважати апогеєм конфлікту навколо Київської митрополії.

Дискусійним є також питання щодо вільного / не вільного волевиявлення учасників Новогрудівського собору 1415 р. Зокрема, Софійський другий літопис, відображаючи офіційну позицію московського князя, так описував цю подію: «Тое же осени Витофтъ собравъ епископы ., и рече к нимъ: “Аще не поставите митрополита в моеи области, то злі умрете”. Они же неволею поставиша на Киеві митрополита.» Софийская вторая летопись. С. 41-42. Зовсім інакше ця подія описана в Густинському літопису, автор якого використав староруські, польські, литовські, візантійські та інші відомі йому літописи і хроніки; в статті під 6923 (1415) р. в літописі сказано: «Они же [єпископи-учасники Новогрудівського собору] видяще доброе же- ланіе князя [Вітовта] повинушася повелінію его, и согласившеся всі епископы, и весь освященный соборъ, и всі бояре, избраша себе на митрополію благоговійна мужа Григорія Цемивляка» Густинський літопис. Збірник козацьких літописів. Київ, 2006. С. 111.. Отже, літописи значною мірою відображали суб'єктивне ставлення авторів до бурхливих церковних подій поч. XV ст.

Думку про те, що литовсько-руські єпископи діяли під примусом князя Вітовта, підтримали Карташов, Тальберг Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 342-343; Тальберг Н. История Русской Церкви. С. 134. та інші російські дослідники. З іншого боку, Власовський наголошував на вільному обранні Цамблака митрополитом Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 114., а Ульяновський у справі обрання литовського митрополита взагалі головними ініціаторами вважає єпископів, князів та бояр, а не князя Вітовта Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. С. 28.. Пелешенко вказує на те, що «українські та білоруські єпископи за підтримки князя Вітовта вирішили позбутися церковної залежності від Москви» Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 257., тобто литовсько-руські архиєреї, обурені поведінкою митрополита Фотія, - який, як вони вважали й писали про це в Константинополь та особисто Фотію, діяв не на користь місцевої Церкви, - у своїй спробі унезалежнитись від московської церковної влади опиралися на великого князя Вітовта. Тут інтереси єпископату та князя зійшлись, тому про примус зі сторони світської влади на церковну в цьому випадку навряд чи справедливо казати.

За версією Карташова, литовські єпископи були вимушені виправдовувати свій вчинок в особливій окружній грамоті, «яка є прикладом дуже слабкої аргументації» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 343.. В соборному рішенні, як пише Ульяновський, учасники Собору посилалися на Апостольські правила, де зазначалося, що два чи три єпископи можуть обрати й висвятити старшого архи- єпископа чи митрополита. Згадувалися «прецедент з Климом Смолятичем й автокефалія Сербської та Болгарської церков» Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. С. 28.. Собор вважав неприпустимим підкорення Церкви державній, тобто світській, владі, що, на думку соборян, проявлялося у висвяті патріархом призначених імператором митрополитів Pelesz J. Geshichte der Union ruthenischen Kirche mit Rom von de altesten Zeiten bis auf die Gegenwart. Wien, 1878. Bd. 1. S. 360-362; Яцимирский А.И. Григорий Цамблак: Очерк его жизни, административной и книжной деятельности. Санкт-Петербург, 1904. Див. також: Саббатовский А. Митрополит Григорий Цамблак. СПб., 1886.. Карташов серед аргументів учасників Собору називав також рівну у православних єпархіях благодать Святого Духа та симонію у Константинополі, хоча, як вказував автор, «за день до цього, тобто 14 листопада, вони ще згодні були отримати звідти поставленого їм архипастиря, якби такий з'явився» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 343.. Князь Вітовт, у свою чергу, звернувся з окремим посланням до Східних Церков, де писав про численні провини митрополита Фотія, звинувачуючи патріарха та митрополита в тому, що призначення Фотія Константинополем відбулося ціною підкупу тощо. Соборну грамоту підписали Феодосій, архиєпископ Полоцький, та єпископи Ісакій Чернігівський, Діоні- сій Луцький, Герасим Володимирський, Геласей Перемишльський, Севастіян Смоленський, Харитон Холмський, Євтимій Туровський. Грушевський наголошував на тому, що Собор складався не лише з архиєреїв, але й з «духовенства, князів і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода» Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 401., що засвідчувало вільний характер скликання Собору, дискусій на ньому та прийнятого рішення. Думається, якби Вітовт мав бажання поставити свого митрополита, незважаючи на думку Візантії та православного духовенства ВКЛ, то він зробив би це швидко, єдиним вольовим рішенням, не вичікуючи цілий рік і не тричі збираючи Собор, який, до того ж, складався не лише з духовенства, але й з мирян. Для прийняття вольового рішення йому було б достатньо зібрати невелику групу архиєреїв та, натиснувши на них, взяти їх підписи.

Збереглося послання русько-литовських єпископів до митрополита Фотія, написане, як вважає Макарій Булгаков, на Соборі чи після його проведення Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 876.. У цьому посланні литовсько-руські архиєреї писали митрополиту, що вони «терпіли досі його неправне поводження, але довідавшись й переконавшися про ... його учинок, який навіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом» Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 401.. На думку митрополита Макарія, Фотій імовірно визнавав справедливість обвинувачень, оскільки не виправдовував ні себе, ні своїх попередників Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 876. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 113-114; Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. С. 26-28; Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 257., хоча остаточно це питання залишається не- з'ясованим.

Оцінки істориками поставлення Григорія Цамблака митрополитом Київським кардинально різняться між собою. Наприклад, Власовський, Ульяновский, Пелешенко вважають рішення Собору канонічним. Як пише Пелешенко, «варто зауважити, що православні єпархії Великого князівства Литовського мали канонічні права на окремого митрополита, оскільки перебували у фактично самостійній державі» Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... С. 257.. З іншого боку, Макарій Булгаков, Карташов, Тальберг вважали поставлення Григорія Цамблака митрополитом Київським незаконним рішенням помісного Собору литовсько-руських єпископів Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 876; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 342-343.. Отже, аргументи «за» й «проти» рішень цього Собору розділилися, як і в XV ст., за національно- державною ознакою.

Фотій у відповідь на дії Вітовта та українсько-білоруських архиєреїв видав власне окружне послання «О нынешнем новом разрушении и мятежи церковнем» та на Соборі у Москві викляв усіх єпископів - учасників Собору в Новогрудку. Як вказують Грушев- ський, Карташов та Прохоров, Фотій у посланні перш за все картав західноруських єпископів, дипломатично не торкаючись головного ініціатора розділення митрополії - великого князя Вітовта Кейстутовича Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 478.. Ймовірно, Фотій сподівався на примирення з литовським князем, про що він писав так: «надеюсь на человеколюбие Божие, еже быти тому вскоре» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344.. На наш погляд, це може бути також побічним свідоцтвом того, що Фотій усвідомлював добровільне волевиявлення русько-литовських єпископів, тому усю провину за «мятеж церковный» він покладав не на князя, а на архиєреїв. У посланні Фотій заперечував обвинувачення литовсько-руськими єпископами Константинопольського патріархату в симонії, у свою чергу обвинувачуючи полоцького єпископа Феодосія та новопоставле- ного митрополита Григорія у цьому злочині під час спроби поставлення на Київську митрополичу кафедру. Зазначимо побіжно, що матеріальні можливості митрополита Фотія та Григорія Цамблака були далеко не на користь останнього, тому звинувачення Цамблака в симонії навряд чи доречно.

Як зазначав Знаменський, митрополит Фотій розіслав також окружні послання, у яких акцентував на незаконності поставлення Григорія та вимагав, щоб православні у києво- руських землях не мали з ним спільності як із незаконним пастирем Знаменский П.В. История Русской Церкви. Софийская первая летопись старшего извода. С. 538.. У Софійському першому літописі вміщено послання Фотія, де митрополит писав: «Тои мятежникъ цер- ковныи зовется митрополитом киевьскым, а поставленъ есть от неправеднаго зборища в литовьском в Новігоро^дцЬ, не избраниемъ святих отець ..., но паче мучительскы и самозаконно его сдЬяше...» У зв'язку з цим зазначимо такий факт: попри невизнання митрополита Григорія Константинополем та проклять з Москви митрополита Фотія, ми не знаємо випадків невизнання Цамблака митрополитом Київським зі сторони власне києво- руського духовенства. Якщо такі поодинокі випадки й мали місце, вони були настільки неістотні, що не позначилися навіть в московських, ідеологізованих і тенденційних, джерелах. Навіть Карташов, найбільш упереджений щодо Григорія Цамблака, вимушений був признати: «з дивною неувагою ставилися в Литві до патріарших проклять, і не ними припинено було заколот, а добровільним видаленням самого Цамблака з кафедри, придбаної ним такою дорогою моральною ціною...» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344. На нашу думку, це є найбільш переконливим свідченням про те, що обрання власного - окремого від Москви - Київського митрополита носило характер добровільного волевиявлення всієї повноти помісної Церкви литовської Русі У цьому контексті доречно нагадати про прецедент призначення на Київську митрополичу кафедру московським князем Димитрієм Донським у 1375 р. свого духівника попа Дмитра, який майже півтора роки керував митрополією, навіть не маючи єпископського сану, й увійшов в історію Церкви під прізвиськом Мітяй. Призначення Мітяя - спочатку вольовим рішенням князя, а згодом, під тиском державної влади, обрання Мітяя київським митрополитом на соборі «великоруських єпископів», спричинило потужний спротив у церковному середовищі Московської Русі й призвело навіть до арешту князем Димитрієм суздальського єпископа Діонісія (див.: Турилов А.А. Митяй. Большая российская энциклопедия. URL: https://bigenc.ru/domestic_history/text/2218338). Нічого подібного під час та після виборів київським митрополитом Григорія Цамблака у ВКЛ не відбувалося..

У спробі припинити церковне розділення Київської митрополії Фотію активно сприяв Константинопольський патріарх Евтимій ІІ. Як вказує Лурьє, очільник Константинопольської Церкви позбавив Григорія Цамблака сану, прокляв його та піддав анафемі (Карташов датою цієї події називає 1415 р. Там само.), а в Москві анафему Цамблаку за наказом Фотія було включено до щорічного чину Торжества Православ'я Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой: Очерк истории православной традиции между XV и хХ веками. Москва, 2009. С. 21.. Серед дослідників немає одностайної думки щодо оцінки відлучення від Церкви (анафеми) митрополита Григорія Цамблака. Зокрема, сам Фотій у своєму окружному посланні писав: «прельщенный Гри- горьи и порицая (обещая) многая имения, и не послуша его, но и еще из сану священ- ничьства изверже его вселенский патриарх и прокля и едва убежа казни» Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344.. З цього уривку можна зробити висновок, що Григорій був відлучений від Церкви ще до свого постав- лення на Київську митрополичу кафедру (такої думки дотримується Карташов Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344.). Власов- ський водночас не згадує про причини анафеми Григорія Цамблака, а Грушевський взагалі піддає сумніву сам факт анафеми, оскільки ми дізнаємося про неї лише з послання самого Фотія: «В Царгороді Цамблака не посвятили. Фотій каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгороді ... позбавили священства й прокляли, але це виглядає вже дуже мало правдоподібно», і додає: «Московські історики церкви вірять в тім Фотієві на слово» Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій. С. 401. Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. С. 478..

Згодом, у 1416 р., митрополит Фотій написав про розділення Київської митрополії до Константинопольської патріархії та в тому ж році, зазначає Прохоров, отримав зі своїм же гінцем послання-відповідь . Ломізе акцентує увагу на тому, що новий патріарх Іосиф ІІ знову розглянув справу Григорія Цамблака і направив близькі за текстом послання до Фотія та московського князя Василія Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика императоров с конца XIV в. до Ферраро- Флорентийского собора (1438-1499). Византийский временник. 1994. № 80. С. 104.. На початку послань патріарх запевнив митрополита та князя в тому, що не буде давати послаблення Цамблаку («никако да не будет от нас послабление»). Далі коротко повідомлялось про рішення Синоду, котрий піддав таки анафемі митрополита Григорія. І нарешті, Фотію пропонувалося якомога швидше прибути до Царгороду для чергового розгляду справи Цамблака, якого, як сподівались у Константинополі, Вітовт змістить на вимогу імператора та патріарха. Слова патріарха підтвердив у своїх посланнях Фотію та Василію й імператор Мануїл ІІ Палеолог, сват московського князя. До Константинополя запрошувався також і Григорій Цамблак, проте обидва митрополити до столиці Візантійської імперії не поїхали.