Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим Князівством Литовським

На думку Лурьє, Фотій не поїхав до Константинопольського патріарха через передчуття того, що Іосиф ІІ збирається визнати обрання Григорія Цамблака митрополитом Київським Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой... С. 21.. Як пише дослідник, «про те, що факт визнання відбувся насправді, говорить той факт, що на Літургії, котру служив митрополит Григорій під час католицького собору в Констанці (1414-1418 рр.), причащались офіційні посли візантійського імператора» Там само.. На мові дипломатії це означало, що митрополит Григорій представляв не лише себе особисто й свою митрополію, а, як мінімум, Константинопольський патріархат: «Але після смерті митрополита Григорія патріарх відновлює колишній порядок, і з 1420 року західноруські єпархії знову знаходяться під юрисдикцією Москви» Там само.. Як слушно зауважує Ломізе, «визнавши Григорія Цамблака, крім урегулювання кризи в Київській митрополії, патріархія забезпечувала перебування в Констанці поряд з імператорськими послами митрополита своєї юрисдикції» Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика императоров... С. 104..

Турилов також звертає увагу на той факт, що патріархія та імператор, маючи потребу в військовій допомозі в боротьбі проти турків і в матеріальній помочі, не були зацікавлені в загостренні конфлікту з Литвою та Польщею Турилов А.А. Григорий Цамблак. Православная энциклопедия. Москва, 2006. Т. 12. С. 483-492.. Як вказує дослідник, у Густинському літописі є згадки про те, що патріарх Іосиф ІІ (у Іпатівському літописі згадується патріарх Каліст Ипатьевская летопись. С. 343.) врешті визнав обрання Григорія Цамблака митрополитом Київським Див.: Fijalek J. Biskupstwa greckie w ziemiach ruskich od poiowy XIV w. na podstawie zrodel greckich. Kwartalnik historyczny. Lwow, 1897. S. 41.. «Ці відомості пізнього українського літописця побічно, але надійно підтверджуються даними джерел по історії Констанцького Собору (вони також свідчать, що визнання Константинополем обрання Г[ригорія] сталося до поїздки Г[ригорія] в Німеччину): у промові, яку митрополит вимовив перед папою, він назвав імператора Мануїла “своїм ясновельможним паном” («serenissmus dominus meus» - Acta Concilii. 1923. Р. 166), а в хроніці Ульріха Ріхен- таля відмічена присутність на літургії, яку служив Г[ригорій], членів візант[ійського] посольства («zwen Hert-zogen von Kriechen» - Richental. 1882. P. 139)», - констатує Тури- _лов Турилов А.А. Григорий Цамблак. С. 483-492._.

Митрополит Григорій Цамблак, на жаль, керував Київською митрополією не довго. Історичні свідоцтва, з якими згодні майже всі дослідники, одностайно говорять про смерть уже немолодого митрополита у 1419 р., проте Олександр Яцимірський вважав, що Григорій Цамблак «після таємного залишення митрополичої кафедри» ще прожив більше тридцяти років у Молдові й помер близько 1452 р. у віці 88 років Див.: Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344.. Макарій Булгаков також допускав імовірність того^що Григорій Цамблак просто «залишив Росію» Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. С. 878., цієї ж думки дотримувався і КарташовКарташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344-345.. Натомість Грушевський вважав, що «ця гіпотеза стрічається з поважними трудностями, які не знати, чи удасться їй подоліти»Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій... С. 403, кінцеве посилання 1..

Після відходу Григорія Цамблака від Київської митрополії Фотію вдалося знову об'єднати під своєю духовною владою всі русько-литовські єпархії. На думку митрополита Ма- карія, Вітовт міг примиритися з Фотієм з огляду на численні обставини, як от невдоволення багатьох підданих відділенням Литовської митрополії, визволення з в'язниці опонента Вітовта Свидригайла, котрого православні жителі Литви вважали захисником своєї віри тощо Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. С. 344-345.. Карташов уважав, що Вітовт визнав владу Фотія через те, що на той час конфлікт Литви з Московією припинився, і замість цього загострилися стосунки Вітовта із Польщею, від якої він бажав відділитися Там само. С. 344. Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика императоров... С. 104..

У 1420 р. митрополит Фотій, як предстоятель єдиної Київської митрополії, їздив до Новогрудку, щоб взяти участь у переговорах Вітовта з візантійським послом Філантропі- ном, котрий відвідав Литву після переговорів про унію з імператором Сигізмундом. Як зазначає Ломізе, не виключено, що подібно до Цамблака в Констанці, Фотій представляв тут інтереси не лише своєї митрополії, але й Вселенського престолу .

Після остаточного утвердження на Київській митрополичій кафедрі, Фотій був очіль- ником єдиної Руської Церкви до своєї смерті у 1431 р. Як зазначав Власовський, з огляду на вищеописані події, є безпідставним 1415 р. вважати роком поділу Київської митрополії на Київську та Московську Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 115.. На думку Турилова, тимчасове розділення Київської митрополії мало велике значення, оскільки певним чином стало прологом до автокефалії Російської Церкви (тобто північної, московської частини КМ) у середині XV ст. Турилов А.А. Григорий Цамблак. С. 583-592. Зазначимо, що суперечки довкола Київської митрополії й надалі не вщухали: після смерті Фотія у Москві обрали кандидатом на Київську митрополичу кафедру рязанського єпископа Іону, в той час як зі сторони Литви у Константинополь був направлений єпископ смоленський Герасим, котрого у 1433 р. царгородський патріарх і висвятив на митрополита Київського і всієї Русі. Після трагічної загибелі Герасима у 1435 р., московський князь знову направив Іону до Константинополя, проте Константинополь вже висвятив на Київську митрополію свого кандидата, грека Ісидора, прихильника унії з Римом - Царгород готувався до Флорентійського собору та йому конче потрібен був власний ставленик на посту предстоятеля єдиної Руської Церкви. Власне, Ісидор був останнім Київським митрополитом, єдиним для обох частин колишньої Київської Русі. Через деякий час після Флорентійської унії та втечі Ісидора з Москви у Рим, 15 грудня 1448 р. московський князь Василій Васильович знову обирає Іону, який до своєї смерті у 1461 р. носить титул митрополита Київського, але навіть не робить спроби поширити свою владу на єпархії українсько-білоруської Русі. Наступник Іони, митрополит Феодосій, вже носить титул «митрополита Московського і всієї Русі». Відтепер шляхи Київської і Московської митрополій на довгі століття розійшлись; за цей час виробились риси власної національної ідентичності, які призвели кожну з них до формування, відповідно, української та російської православних традицій.

В російській історіографії діяльність митрополита Фотія подається виключно в позитивному аспекті, - він описаний як прихильник «єдності Руської Церкви», таким, що поклав багато сил на подолання розділення Київської митрополії, прибічником єдності всіх Руських єпархій незалежно від політичного поділу земель Київської Русі на Велике князівство Московське та Велике князівство Литовське.

Дійсно, його діяльність на цьому поприщі відбувалася з великою витратою сил та енергії і, принаймні за його життя, завершилася видимим успіхом. Цей аспект діяльності митрополита Фотія яскраво відобразився в його численних посланнях до православних ві- рян Русько-литовського князівства, у підтримуванні тісних стосунків із Константинопольським патріархатом та візантійським імператором, в активній участі митрополита як у церковних, так і політичних подіях початку XV ст.

Навряд чи є достатні причини сумніватися в щирості його намірів щодо єдності Руської митрополії в контексті політики візантійсько-московських політичних, церковних, й навіть династичних, стосунків. Однак чи було цього достатньо для предстоятеля Церкви, до канонічної території якої належали руські землі, розділені політично на дві держави, які, до того ж, знаходилися одна з одною у стані війни?

Така складна ситуація вимагала від предстоятеля, як мінімум, політичного нейтралітету, рівного ставлення до обох частин митрополії, за якого Київський митрополит ніс би виключно архипастирське окормлення ввіреної йому пастви в політично розділеній, але церковно ще єдиній Русі. Приклади, коли митрополити виступали в якості примирителів ворогуючих і воюючих один з одним руських князів, нам подає епоха феодальної міжусобиці в Києворуській державі.

Проте стати «над ситуацією» митрополит Фотій не зміг. Зайнявши київську митрополичу кафедру в той час, коли між Московським і Литовським князівствами йшла війна, він встав на сторону однієї з ворогуючих сторін і вже одним цим прирік Київську митрополію на розділення. Саме діяльність Фотія, у його прагненні об'єднати Руську Церкву виключно навколо і в інтересах Москви, його політична однобічність і ангажованість призвели, у кінцевому наслідку, до поділу Руської митрополії на Київську та Московську. Фотій не міг зберегти церковну єдність, оскільки не був політично нейтральним. Він вів церковну політику в фарватері державних інтересів московського великого князя, фактично спровокувавши ВКЛ на пошук шляхів до нейтралізації впливу Московської держави на православних підданих Русько-литовського князівства. У такій ситуації єдиним виходом для ВКЛ вбачалося обрання окремого та незалежного від Москви Київського митрополита. Це виглядало тим більш логічно, що історичний Київ - кафедральне місто Київської митрополії - входив до складу Русько-литовської держави.

Але чи міг митрополит Фотій, людина непересічна й талановита, діяти інакше? Пам'ятаємо, що Фотій був візантієць за походженням і, головне, за вихованням та способом мислення. Він був цілком відданий інтересам своєї батьківщини, діяв в її інтересах, з цією метою був поставлений Константинополем на Київську митрополичу кафедру і направлений до Москви. Саме Москва, а не ВКЛ, була в сфері політичних і фінансових (а по тому - й церковних) інтересів Візантійської імперії, яка на той час втратила значну частину своєї території і матеріальних багатств.

Фотій не був винний у симонії в класичному значенні цього слова, як його - цілком, однак, справедливо - звинувачували опоненти. Отримавши в Константинополі конкретне політичне доручення, будучи цілком відданим Візантії, він не наважився його порушити, тому й не зміг однаково дбайливо ставитися до обох частин Київської митрополії, хоча і намагався зберегти єдність кафедри так, як він це розумів, і певною мірою був заручником політичної ситуації.

Церковне розділення Київської митрополії на початку XV ст. мало вагоме значення для історії православної Церкви на Русі не тільки в цей період, а й загалом в історії Руської Церкви, оскільки значною мірою відобразило (й започаткувало) майбутні тенденції до більш глибокого й остаточного розділення Руської митрополії на Київську та Московську, а відтак - на формування окремих самостійних Української та Російської помісних Церков. Розділення митрополичої кафедри часто зумовлювалися амбіціями світської влади та політичними подіями, однак і очільники православної Церкви за власною волею чи поневолі були активними учасниками політичних відносин між Литовською Руссю та Московським князівством.

References

Bobrov, А. (2001). Letopisnyi svod mitropolita Fotyia [Chronicle of Metropolitan Photius]. Труды отдела древнерусской литературы. Т. 52. С. 90-130. Saint Petersburg, Russia.

Ioannidis, N. (2008). Otnoshenyia Konstantynopolskoi Tserkvi s Rossyei v XV v. [Relations between the Church of Constantinople and Russia in the 15^th c.]. Россия - Афон: тысячелетие духовного единства. Материалы международной научно-богословской конференции. С. 213-230. Moscow, Russia.

Isichenko, І. (1999). Istoriia Khrystovoi Tserkvy v Ukraini: Konspekt lektsii dlia studentiv dukhovnykh shkil [History of the Church of Christ in Ukraine: Synopsis of lectures for students of theological schools]. Kharkiv, Ukraine.

Lomize, Е. (1994). Konstantinopolskaia patriarkhyia i tserkovnaia politika imperatorov s kontsa XIV v. do Ferraro-Florentyiskoho sobora (1438-1499) [The Patriarchate of Constantinople and the Church Policy of the Emperors from the End of the 14^th c. to Ferrara-Florence Cathedral (1438-1499)]. Византийский временник. № 80. С. 98-116. Saint Petersburg, Russia.

Lurie, V. (2009). Russkoe pravoslavie mezhdu Kievom i Moskvoi: Ocherk istorii pravoslavnoi traditsii mezhdu XV i XX vekamy [Russian Orthodoxy between Kyiv and Moscow: An Essay on the History of the Orthodox Tradition between the 15^th and 20^th c.]. Moscow, Russia.

Peleshenko, Yu. (2012). Ukrainska literatura piznoho Serednovichchia (druha polovyna XIII - XVI st.): Dzherela. Systema zhanriv. Dukhovni intentsii. Postati [Ukrainian literature of the late Middle Ages (the second half of the 13^th - the 15^th c.): Sources. System of genres. Spiritual intentions. Figures]. Kyiv, Ukraine.

Turilov, А. (2006). Hryhoryi Tsamblak [Gregory Tsamblak]. Православная энциклопедия. Т. 12. С. 583-592. Moscow, Russia

Размещено на Allbest.ru