Нерозкрите вбивство патріота: життя і чин громадсько-політичного діяча і журналіста Володимира Кательницького

Університети життя

Володимир був шостою дитиною в селянській родині Степана та Лукерії Кательницьких. Первісток Микола з'явився на світ у голодному 1933-му. Не вижив - зачах за півроку від недоїдання. Іван та Василь - довоєнні. Валентину мати тяжко виношувала в голодний 1947-й. За нею - знову хлопчик, якого назвали в честь померлого первістка - також Миколою. Найменший Володя народився 1952-го.

У п'ять років найменший захворів поліомієлітом. Від тієї пори його ноги ніколи вже не ступали землею впевнено - завжди були непередбачливими, все більше ставали залежними і від погоди, і від самопочуття. Хлопець мав неабияку силу волі й хотів жити, тому вперто навантажував свої неслухняні ноги не лише гантелями, а й працею на городі: полов забур'янені грядки, рвав ботвину поросятам, збирав картоплю. Все те робив не як усі - на колінах.

Зі своїм каліцтвом Володя змирився, а от із несправедливостями від світу цього, які часто сипалися на нього - ніколи. Старша сестра Володі Валентина виділяє два знакові в його юній долі епізоди.

Перший пов'язаний із провальним вступом до Ніжинського педінституту. Змалку Володимир мав потяг до літератури, писання, хотів бути вчителем української мови та літератури, але під час вступних іспитів його «зарізали» на творі. Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука. Тлумачив цей образ він, видно, відверто, посвоєму, а не так, як тоді треба було. Тодішній директор сільської десятирічки Василь Євменович Кошма, вболіваючи за свого кращого випускника, поїхав розбиратися з тією двійкою до приймальної комісії в Ніжині. Йому показали твір, перекреслений навхрест червоним. Граматичних виправлень там не було, але зі слів викладачки-перевіряльниці ставало зрозуміло, що абітурієнт із Данини написав твір цілковито не так, як тоді вимагалося від вступника до радянського вишу. Вдруге вступати до Ніжина він вже не захотів.

Другий епізод - із часів першої київської роботи на посаді редактора видавництва «Знання». Отримав її В. Кательницький після закінчення редакторського факультету Українського поліграфічного інституту у Львові, куди вступив після року вимушеного колгоспного стажу обліковцем на тваринницькій фермі рідної Данини. Товариство «Знання» радянської пори займалося зазвичай випуском пропагандистських агіток про переваги комуно-більшовицької системи над «загниваючим капіталістичним Заходом». Одну з таких і редагував новопризначений редактор Володимир Кательницький. Брошуру ту читав вздовж і впоперек перед засиланням до друку не один перевіряльник. Але всюдисущі цензори з ідеологічного відділу ЦК компартії все ж уздріли в примірнику уже віддрукованого накладу «грубу політичну помилку»: у розлогій цитаті Леніна було поставлено замість крапки... три крапки. В цьому побачили натяк чи то на недомовленість, чи то на двозначність. Одним словом, редактора покарали в ганебний спосіб: за передрук цього аркуша з нього вирішили вираховувати. три наступні зарплати.

Обпікшись на редакторській праці, В. Кательницкий з головою поринув у політику та громадські рухи національно-демократичного спрямування. Набирав обертів, а з тим і авторитету серед простих українців Рух, який з громадського об'єднання ставав впливовою партією. Як і на початку 1920-х рр., гостро постає суспільний запит на відродження української за сутністю і духом Української церкви. На порозі нової України час потребував сміливих, рішучих, патріотичних особистостей. До цих лав не вагаючись долучився Володимир Кательницький. Він тісно працював із В'ячеславом Чорноволом, Левком Лук'яненком, Степаном Хмарою, брав безпосередню участь в організації зустрічі патріарха Мстислава (Скрипника) в час його переїзду до Києва. Ствердженню і розвою церков, які творили основу Української Православної церкви Київського патріархату, багато в чому допомагало Всеукраїнське братство Андрія Первозванного, осередки якого активно створювали й розвивали в усіх областях України. Володимирові Кательницькому судилося очолити найбільший і найпотужніший такий осередок - Київський, що об'єднував активістів столиці й області. Свою діяльність цей осередок поширив і на сусідню Чернігівщину - рідну область пана Володимира.

Можна припустити, що доля його могла б скластися зовсім по-іншому, якби він свого часу скористався з пропозиції патріарха Володимира (Романюка) поїхати на навчання до Америки, в одну з православних колегій. Пропозиція направду заманлива та несподівана. Для цього слід було обирати духовний сан і залишитися працювати з-поміж своїх земляків на чужині. Але він відмовився, бо твердо вже вирішив для себе й без вагань відповів патріархові: «Залишаюся в Україні, тут я більше можу зробити». До своєї Голгофи йому залишалося від того епізоду рівно два роки.

Сталося те в ніч із 7 на 8 липня 1997 р. у власному київському помешканні Володимира Кательницького.

За кілька днів по тому «Вечірній Київ» надрукував таке повідомлення:

«Минулого тижня столицю струснула звістка про жорстоке вбивство: у ніч із сьомого на восьме липня у власній квартирі на Оболоні було по-звірячому замордовано заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голову обласної організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітню матір Лукерію Єлисеївну. Саме вбивство вражає надзвичайною жорстокістю, оскільки величезна кількість різаних і колотих ран та тілах загиблих свідчить про те, що над жертвами довго глумилися.»¹

Відспівували тіла безневинно убитих Володимира та Лукерії у Володимирському соборі в Києві за участю тисяч вірних. А на сороковий день по їх смерті панахиди за упокій цих душ відправляли по всіх українських парафіях Сполучених Штатів Америки та Канади, де існували осередки Українського православного товариства Св. Андрія. Про це довідуємося із листа голови товариства Св. Андрія в США Михайла Гереця до голови Всеукраїнського братств св. апостола Андрія Первозванного Олександра Гудими. «Наші серця в жалобі та розпачі шукають відповідь на запит: де справедливість?» - йдеться в листі, який опублікований у газеті «Українське Слово» Чіпко М. Від чиєї руки поліг патріот? Вечірній Київ. Київ, 1997. 15 липня. Українське Православне Товариство Св. Андрія Первозванного. Українське Слово. Київ, 1997. 7 серпня..

Убивство: реакція влади і громадськості

Убивство Володимира Кательницького та його матері в особливо цинічний спосіб не залишилося поза увагою засобів масової інформації. Втім, аналіз газетних підшивок тієї пори, яку історики потім назвуть романтичною і тривожною добою українського відродження, засвідчує, що на цю резонансну подію зреагувала передусім преса національно-патріотичного спрямування. Зовсім промовчала (тобто або не помітила, або не надала цій події вагомого значення) та частина всеукраїнської, здебільшого російськомовної, преси, яку в ту пору активно прибирали до своїх рук олігархи з чужою українству ментальністю.

На шпальтах таких газет як «Час-Time», «За вільну Україну», «Молодь України», «Українське Слово», «Нескорена Нація», «Вечірній Київ», «Наша Віра», «Київські Відомості» (тоді ще українськомовні) та інших не лише повідомлялося про перші деталі вбивства та ставилася вимога до правоохоронних органів результативно провести оперативне слідство, а й висловлювалися різні його версії.

Пострадянська міліція, на службовій формі якої держава лиш недавно поміняла совєтський серп і молот на український тризуб, зазвичай не поспішала з висновками. Більше того, від початку вона неохоче йшла на контакт із журналістами. Справу вели в'яло, безсистемно, можливо, тому, що за неї взялися здебільше шовіністи в українських погонах, а не справжні професіонали-патріоти, захисники правопорядку рідної Батьківщини.

Справді, в офіційних зведеннях про резонансні злочини, що їх регулярно оприлюднювали «органи», ця трагічна подія залишилася непоміченою. На таку тривожну деталь звернув увагу журналіст «Молоді України» Анатолій Зубков: «Рецидив злочинності, жорстокості й насильств, що охопив Україну і в черговий раз вихлюпнувся в Києві, не викликав особливих емоцій хіба що в... правоохоронців, які, напевне, вже “звикли” до такого явища».

Перший заступник начальника Мінського (в Києві) райуправління внутрішніх справ Михайло Фурман і через тиждень на настирливі домагання журналістів подати свіжу інформацію, відбувся формальною фразою: слідство розглядає кілька версій, про які ще рано говорити.

Автори львівської газети «За вільну Україну» назвали таку відповідь «добре відомим професійним штампом, бо кваліфікованої спрямованості супроти злочинності тут не відчувається». Відвертішими й сміливішими були на той час відомі громадсько-політичні діячі, які від початку прагнули примусити владу з усією серйозністю поставитися до цього вбивства, не допустити спроб міліції «перевести стрілки» на другорядне.

Найголовнішою називали версію вбивства з політичних мотивів. Першим її озвучив тодішній голова Української християнсько-демократичної партії Олесь Сергієнко. Його аргументи за те, що Володимира та його матір вбито з політичних мотивів, були такими:

- жертва злочину - великий патріот України, після розвалу СРСР став у перші ряди борців за утвердження на українських теренах Української православної церкви Київського патріархату;

- ініціатор створення чи не єдиного в Україні комітету (і очолив його) за визволення з ізраїльського ув'язнення українця Івана Дем'янюка (багаторічна судова справа над цим колишнім вояком ОУН-УПА свідомо роздмухувалася ворогами України й набула широкого світового розголосу);

- досліджував маловідомі сторінки історії Бабиного Яру, обставини смерті патріарха Володимира (Романюка) та оприлюднював це у своїх власних резонансних матеріалах у пресі;

- за ним стежили; упродовж тривалого часу він отримував по телефону погрози, про що неодноразово повідомляв своїх друзів;

- за «почерком» дій злочинців, за цинічно-зухвалою манерою його виконання це вбивство нагадує розправу над художницею Аллою Горською та низкою інших українських патріотів.

Цієї версії також дотримувався колектив редакції особливо популярної на той час газети, заснованої В'ячеславом Чорноволом, «Час-Time» (наклад її у липні того року сягав майже 120 тисяч примірників, що на теперішні реалії пресової української журналістики є нечуваним). У редакційній статті «Мученицька смерть» підставу до цього викладено таким неспростовним фактом: «У 1995 році під час святкування Дня незалежності Володимир Кательницький пізнав і показав присутнім на Майдані одного з “геро'їв”-омонівців, що били ногами старих і малих під час похорону Патріарха Володимира. Тоді Кательницького схопили, вкинули до машини й повезли на розправу. Люди, що були свідками цього, сповістили про його зникнення, а депутати визволили з лабет “правоохоронців”»^{3 Зубков} А. Чиї ж руки в крові патріота? Молодь України. Київ, 1997. 24 липня.

⁴ Чіпко М. Від чиєї руки. 15 липня.

⁵ Сергієнко О., Бучацкий М. На кому невинна кров Кательницьких? За Вільну Україну. Львів, 1997. 22 липня.

⁶ Мученицька смерть. Час-Time. Київ, 1997. Ч. 28. 17-23 липня..

Усі, хто тісно спілкування з Володимиром, знали, що він не раз скрушно згадував одну із погроз, яка прозвучала в слухавці його домашнього телефону: «В списке тех, кого мы будем убивать, ты первый». Не випадково після того він поставив вхідні до квартири залізні двері й замок із секретом.

Чітка й однозначна позиція проглядається із заяви, з якою виступив перед журналістами голова Братства Андрія Первозванного Олександр Гудима: «Звіряче вбивство вчинене в кращих “совєтських традиціях” взірця 30-х років. Братство переконане, що це вбивство є політичним і здійснено на замовлення та коштом тих сил, котрі стоять на сторожі інтересів Московської церкви в Україні. Продемонстровано повну безпорадність виконавчої влади. Відкрито постає запитання: “Хто наступний?”».

І ще один витяг із документу доби, текст якого збережений для історії завдяки публікаціям, що з'явилися в низці газет за гарячими слідами подій. Ідеться про спільну заяву Генеральної канцелярії Українського Козацтва та Козацького товариства Київщини. Витинка звідти: «Володимир Кательницький, будучи членом українського козацтва, постійно розвінчував підступну антидержавну діяльність московської церкви в Україні, мав критичну, але справедливу свою думку про УПЦ Московського патріархату. Він стояв біля витоків відродження України як один із тих, хто активно формував духовну, національно свідому, віддану незалежній самостійній, соборній Україні особистість і гідного її захисника».

Версія тривіального пограбування. Її запустила прокуратура Подільського району м. Києва, яка за фактом убивства вела кримінальну справу. Однак ця версія від початку не витримувала критики. І на це є кілька аргументів:

- у Кательницького не зберігалося жодної копійки власних заощаджень, позаяк він їх просто не мав;

- його часто не було вдома, а матір майже не піднімалася з ліжка, тому квартиру можна було пограбувати в будь-який час;

- навчений обережності через тривалі погрози, власник квартири міг відчинити двері пізньої години хіба що добрим знайомим чи стражам закону;

- вбивці знущалися з жертв у помешканні багатоквартирного будинку, не боячись сусідів; цілком очевидно, що були впевнені у своїй безкарності;

- після вбивства квартира не була пограбована, та в ній і не було що грабувати, крім книг і стосів газетних підшивок.

Висунуту працівниками міліції і прокуратури «грабіжницьку версію» відразу спростував і тодішній патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко). Він виступив на спеціально скликаній прес-конференції із заявою, де акцент зроблений на такому: «Це не було вбивство, вчинене з метою пограбування, оскільки жертви були небагатими людьми. Вбивство Володимира та його матері має інший характер. Це - звірячий акт» Левицька Г. Вбивство журналіста Кательницького залишається таємницею. За Вільну Україну. Львів, 1997. Ч. 86. 24 липня. Зубков А. Чиї ж руки. 24 липня. Левицька Г. Вбивство журналіста Кательницького. 24 липня..

Через тиждень після цієї трагедії патріарх Філарет, під час підписання Меморандуму християнських конфесій України про невикористання силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах, яке відбувалося у Марийському палаці 21 липня, звернувся до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка з проханням, щоб той допоміг прояснити всі обставини вбивства В. Кательницького. За словами помічника патріарха Артура Губаря, «пан міністр клятвено пообіцяв, що до 23 липня все з'ясує і дасть патріархії інформацію» Там само..

Однак, як покаже подальший розвиток подій, «справу Кательницьких» міліція загнала в «глухий кут». Усе достеменно повторилося так, як і того «кривавого четверга» 1995 року біля брами Софійського собору в день поховання патріарха Володимира (Романюка): беззбройних вірних та справжніх українських патріотів жорстоко побили своїх ж українські міліціонери; натомість винуватців провокації та її виконавців так і не знайшли й не покарали.

Пострадянська міліція патріотів ніколи не шанувала

Сталося так, що, розшукуючи вбивць, правоохоронці кинули за грати... родичів жертви.

Вище подане речення - не припущення автора, а підзаголовок журналістського розслідування редакції газети «Молодь України» до резонансної публікації під заголовком «Чиї ж руки в корові патріота?»

Спонукою цієї публікації в найстарішій українській молодіжній газеті слугувала сповідь-відчай сестри Володимира Кательницького - Валентини Савельєвої, яку вона вимучила на могилі матері та брата у час похорону на Берковецькому цвинтарі. Свідком цієї сповіді була низка журналістів, серед них і «молодоукраїнець» Анатолій Зубков. Саме цей небайдужий журналіст вирішив дослідити факти, викладені пані Валентиною. Ось що виявилося насправді.

Історія ця, як зазначає сам журналіст, важко вкладається не лише в якісь правові рамки, а й у звичайне людське розуміння.

Далі, з покликанням на цю публікацію, подаю зреферований і скорочений виклад головного з неї.

Працівники міліції відразу схопили родичів В. Кательницького - зламаних горем людей, які самі прийшли до міліції просити допомоги. Схопили двох синів пані Валентини - Олександра і Костю, а також старшого брата вбитого Володі Миколу. Їх зачинили в камері райвідділу міліції і... били. Рідним загиблих, які були в стані шоку від щойно пізнаної трагедії, хвацькі «стражі порядку» з кам'яним і звірячим виглядом хотіли. повісити це подвійне вбивство. Повторювали не один раз: «Признавайтесь, как вы их убывали!»

Методи - із 30-х сталінських років: упродовж 36 годин (півтори доби), без сну та їжі. Молодшого з родичів, двадцятирічного Костю, який благав міліціонерів не бити хоча б по голові, бо він перехворів на менінгіт, «стражі порядку» гамселили з двох боків по вухах. А щоб не кричав, додавали ще й палицею, промовляючи: «Будешь кричать, мы с тобой в хоккей поиграем!»

Лиш після цього, пересвідчившись, що хлопці ні в чому не винні, а вибити потрібного для слідчих «зізнання» не вдасться, їх відпустили. Звичайно, ніхто й не збирався вибачатися в тому, що «перевищили повноваження».

Дивом пощастило уникнути знущань у райвідділі міліції пані Валентині, у якої від нервового зриву відкрилася кровотеча, і «пінкертонам», щоб не сталося більшої біди, довелося викликати «швидку». Тим часом для її сина спілкування з міліцією обернулося серйозними наслідками. У Костянтина, якому після «допитів» стало зле, черговий лікар міської лікарні (колишньої Жовтневої) зафіксував розрив барабанної перетинки внаслідок ударів¹¹.

Про спроби київської міліції спонукати в неприпустимий спосіб родичів до зумисного обмовлення самих себе, аби уникнути катувань, дізнаємося з іншої публікації на цю тему. Йдеться про статтю Олексія Микитенка в «Київських Відомостях» із заголовком «Убивцю родини Кательницьких шукають серед родичів?» Ось ще один кричущий факт міліцейської заангажованості на наперед визначений результат:

«Тиск на М. Кательницького почався ще у 23 відділенні. Зателефонувати додому йому не дозволили жодного разу. Їсти дали лише наступного ранку. Його помістили в камеру загального утримання на Косогірному провулку, 8. А потім, щоденно міняючись, працівники карного розшуку Гречко, Соловйов та Фурман почали обробляти: “Розкажи як убивав. Кого ти першим убив - матір чи брата? Тобі тут не подобається? Роби висновки!”. У камері після допитів Миколу Кательницького продовжували подавлювати психологічно вже “грамотні” зеки, прогнозуючи йому півтора року перебування в Лук'янівській в'язниці “без усякого суду і слідства”. Проте він вистояв. Невідомо, наскільки б вистачило і як довго б усе це тривало, якби не втрутилися депутати Київради Олександр Лалак та Лесь Сергієнко. За такого грубого тиску органів міліції недалеко і до самогубства, яке потім можна буде витлумачити тяжкими докорами совісті. І прозвітувати про успішне закриття справи». Журналіст Анатолій Зубков, завершуючи своє розслідування, покликається на дійсний тоді процесуальний кодекс та службові інструкції, згідно з якими працівники правоохоронних органів не мають права здійснювати фізичне насильство до будь-якого з допитуваних. Отож, на його думку, порушення цієї вимоги закону розцінюється як кримінальний злочин, скоєний. самим працівником міліції з усіма висновками, що з цього випливають. Утім, ніхто з працівників міліції не був покараний.

Складається враження, що тодішня міліція не була зацікавлена у правдивому розкритті злочину. До такого висновку прийшов кореспондент «Київських відомостей» Олексій Микитенко в публікації, що має промовисту назву: «Садистське вбивство Володимира Кательницького: Помста релігійних фанатиків, убивство на замовлення чи збіг обстави?» Зробивши інтерв'ю з низкою причетних до розслідування цієї справи працівників, журналіст констатує: «Викликає деякий подив хіба той факт, що певна інформація слідчих органів ніби зумисне викидається на люди, як от наприклад, про порнографічні фотографії та відеокасети, а інша безпідставно стаємничується. Розгадка даного вбивства, по Зубков А. Чиї ж руки. 24 липня. Микитенко О. Убивцю родини Кательницьких шукають серед родичів? Київські Відомості. Київ, 1997. 10 жовтня. при всю складність, може лежати на поверхні й бути цілком доступною, якщо тільки комусь не захочеться її закопати».

Чим же завершилися ті розслідування? Чи добилися родичі та небайдужі журналісти правди від правоохоронців і влади? На обидва запитання відповідь однозначна - ні.

Справу хотіли закрити ще того ж 1997 р. Але через наполегливість брата Володимира Миколи, який чи не найбільше постраждав від дикунських допитів, її знову змушені були діставати з архіву та запускати новим колом. Помінялися три слідчі. Але нового й правдивого в ній нічого не з'явилося. Вона знову відправлена в архів. І тепер, певне, назавжди покриється не лише пилюкою, а й забуттям сучасників.

Утім, через два роки по тому до цієї теми знову повернувся «Вечірній Київ» із аналітичною статтею Володимира Щербини. Назва статті також промовиста: «Нерозкриті злочини стають нормою для України». Уводжу до цього сумного огляду преси цю статтю для того, щоб процитувати головну думку автора: «Нерозкрите політичне вбивство В. Кательницького і безкарність цього злочину тягнуть за собою й цілу низку подальших убивств. Згадаймо недавні підступні постріли кілерів у під'їздах будинків, вибухи у громадських установах, раптові транспортні аварії, випадкові отруєння, а то й зникнення небажаних для когось людей. Страшно жити в такій країні, де не діють закони, а панує свавілля і безкарність злочинів, де нерозкриті вбивства стали нормою суспільного життя».

Гірко констатувати істину: в цій країні, якою упродовж останніх тридцяти років правлять олігархи та підтримувані ними популісти-невігласи, в якій уся судова система покрита метастазами корупції, подібні злочини ніколи не розкривають. Згадаймо хоча б убивство Володимира Івасюка, В'ячеслава Чорновола, Олександра Бойчишина, героїв Небесної Сотні...

Від редактора до журналіста

Спробуємо схарактеризувати журналістсько-публіцистичний доробок Володимира Кательницького. Уперше ця особистість постане перед читачем як талановитий журналіст, майстер пера високої проби, яскравий представник української патріотичної журналістики, що саме в цю історичну пору активно відроджувалася. Йдеться передусім про низку газет у центрі і в краях, засновники і працівники яких продовжувала кращі традиції попередників-відчайдухів без журналістських дипломів кінця ХІХ - початку ХХ ст., за умов, коли новочасна офіційна Україна того не толерувала і всіляко, за допомогою каральних органів, притлумлювала. Йдеться про журналістику правдиву, наступальну, із чітко вираженою націоцентричною проблематикою, якої упродовж останніх тридцяти років українського державотворення ставало, як це не парадоксально звучить, усе менше.

Висвітлити цю тему в усій її повноті й багатогранності тепер досить складно. Передусім тому, що весь колосальний домашній архів Володимира Кательницького, його рясне листування з громадськими, політичними діячами, з нашою діаспорою в Канаді, США, Італії, Аргентині пропав назавжди. Безумовно, що там міг зберігатися й архів його газетних публікацій або принаймні витинки з них. З іншого боку, Володимир співпрацював не з однією конкретною газетою, підшивку якої легко віднайти й ретельно простудіювати, а був своєрідним журналістом-фрілансером: надсилав свої часті дописи передусім у ті газети, редакційна політика яких була суголосною із суспільно-політичними орієнтирами автора. Спроби скласти бодай первинну бібліографію таких публікацій досі ніким ще не здійснювалися. Отже, така запізніла, але вкрай важлива справа робиться вперше автором цих рядків.

На початку варто віднайти відповіді на такі запитання в контексті формування біографічної і професіональної канви Володимира Кательницького: чому, власне, журналістика та на який період припадають її початки?

Найімовірніший варіант відповіді: львівська пора студентської юності. Володимир освоював ази професії редактора-видавця на вечірньому відділенні спеціальності «Видавнича справа і редагування» київського філіалу Львівського поліграфічного, але складати сесії, проходити виробничі практики, отримувати диплом про закінчення вишу їздив до Львова. На нього, вихідця із хронічно проросійської (до почату 90-х рр. ХХ ст.) Чернігівщини кожний приїзд до українського П'ємонту в Галичину, набуття там нових друзів-однодумців ставав своєрідним духовним потрясінням, спонукою до переосмислення нав'язаних ще зі шкільної пори комуно-більшовицьких ідеологем та прагненням до вияву в будь-якій формі активної громадянської позиції. Початок цієї пори - на межі 1980-х - 1990-х рр. Саме зі Львова в ту переломну напередодні розвалу СРСР добу розкочувалися Микитекно О. Садистське вбивство Володимира Кательницького: Помста релігійних фанатиків, убивство на замовлення чи збіг обстави? Київські Відомості. Київ, 1997. 8 серпня. Щербина В. Нерозкриті злочини стають нормою для України. Вечірній Київ. Київ, 1999. Ч. 158. 21 липня. все нові хвилі українського національного відродження. Це привело В. Кательницького незабаром до Народного Руху України (НРУ) як громадсько-політичної організації, а згодом і партії Рух на початках її формування. Саме з Галичини почалися заклики до всієї української спільноти розпочати акції за відмосковлення Української церкви.

Первинна праця за редакторським фахом у всуціль заідеологізованому видавництві «Знання», про що йшлося вище, принесла юному фахівцеві суцільне розчарування. З уже сформованими ідеологічними й моральними цінностями, які цілковито йшли врозріз із усе ще домінантними в суспільстві радянськими ідеологемами, із чітко усвідомленим національним єством, Володимир не бачив перспективи свого буття на цьому поприщі. Натомість його все більше тягнуло писати власні текти - на теми, виболені й перепущені через власне серце.

Отже, проблематика ствердження в свідомості пересічних земляків ідеї української України, осмислення необхідності зійти з безпам'ятства в затуманеному ідеологами радянського режиму питанні про витоки міжконфесійних проблем та місця української за суттю церкви в житті українців стають провідними в діяльності В. Кательницького як журналіста й публіциста.

Вдалося з'ясувати коло редакцій газет, із якими найактивніше співпрацював Володимир і де стали друкувати його праці. Це передусім всеукраїнські «Час-Time», «За Вільну Україну», київська «Вечірній Київ». Із діаспорних видань найчастіше дописи цього автора оприлюднювала двомовна канадська газета «Український Голос - Ukrainian Voice».

Про останню в переліку газету - дещо детальніше. Редакція цієї газети від часу її заснування 1910 року незмінно перебувала у Вінніпезі й до її видання на переломі другого та третього тисячоліть мала найбезпосередніший стосунок тодішня Президентка видавничої спілки «Тризуб», засновниця при цій газеті всеканадського благодійного комітету «Допомога Україні» Анна Фігус-Ралько. Активно співпрацюючи з пані Анною під час неодноразового наукового стажування в Канаді, автор цих рядків записав її спогади про Володимира Кательницького як журналіста. Подаю фрагмент:

«Уперше я почула це прізвище восени 1995 року в соборі Святої Покрови у Вінніпезі, де наші віряни активно обговорювали статтю у “Вечірньому Києві” (цю газету громада собору передплачувала) про заповіт Галшки Гулевичівни Києво-Могилянській академії та про незавидну долю цього університету тепер. Саме Володимир Кательницький був автором цієї статті. Захотілося передрукувати те в нашій газеті, аби про сильний зміст допису невідомого мені київського автора довідалися і численні читачі “Українського Голосу”. Однак, за нашими законами, я не мала права цього робити без дозволу автора. Тоді ще не було інтернет-зв'язку з Україною і я довго шукала через київських знайомих домашній телефон пана Володимира. Відразу сподобався його голос - тихий, довірливий, але й запальний. Звісно, він відразу погодився на передрук. І першу його публікацію наша газета вмістила 22 січня наступного року. Далі він працював з нами напряму. Машинописні матеріали відправляв поштою, а спілкувалися телефоном частіше. Пригадую, ті мої дзвінки через різницю в часових поясах припадали на нічну пору за київським часом, і я не то жартома, не то всерйоз не раз питала в пана Володимира, чи він коли спить ночами? Статті Кательницького написані легким, і я б сказала, захопливим пером. Тому ми охоче друкували все, що він присилав. А деякі його знакові публікації передруковували з київських видань. У Канаді вони завжди знаходили багатьох прихильників його Слова. Згодом Володимир приїхав у складі рухівської делегації до Канади, і ми з ним радо зустрілися у Вінніпезі. Таких вихованих, скромних, талановитих активістів Руху я досі не зустрічала. Як жаль, що Бог послав йому такий короткий життєвий шлях...»

Щодо жанрового діапазону текстів. Володимир Кательницький належав до тієї незначної чисельно спільноти українських журналістів нового часу, яким полювання за сенсаційними, здебільше, неперевіреними фактами та торгування з редакціями, які більше заплатять за таку направду «смажену» сенсацію, було чужим, відразним. Володимира цікавив фактаж, передусім соціально й національно значущий, такий, що ставав би приводом для аналізу, роздумування і, звісно ж, дії - спочатку самого автора, а згодом і широкого кола читачів.

Зазвичай таке чтиво є нелегким для пересічного читача, якого продажна й олігархічна преса вже встигла сформувати за останні десятиліття, - читача, зневіреного суспільними негараздами, роздратованого нікчемними, але владними політиками-обіцяльниками. Спонукати такого до прочитання текстів мізками, які «пітніють від незнаної досі правди», можна лишень у випадку, коли такий текст не просто зачепить «за живе» на початку, а й не відпускатиме до кінця. Спогади президентам видавничої спілки «Тризуб» (Вінніпег, Канада) про Володимира Кательницького. Записані автором у Вінніпезі 23 вересня 2000 року. Архів автора. Папка «Канада. 2000».