Нерозкрите вбивство патріота: життя і чин громадсько-політичного діяча і журналіста Володимира Кательницького

Та на це здатен далеко не кожен журналіст, а передусім лиш той, якому притаманні такі вроджені й набуті чесноти як талант, багатий життєвий досвід, глибокі знання та оригінальний власний стиль письма. У такому письмі важливі інтонаційно-образні прийоми та переконливий, аргументований і емоційний виклад.

Проаналізувавши виявлений журналістський доробок Володимира Кательницького, можу без перебільшення ствердити, що саме такі характеристики накладаються на публіцистичні тексти цієї особистості.

Головне з-під журналістського пера

Публіцистика В. Кательницького присвячена здебільше двом темам: знаковим урокам маловідомих й ідеологічно спотворених фактів української історії та відмосковленню Української церкви. На цих темах і зупинюся детальніше.

Показовою щодо першої теми слід вважати опубліковану у «Вечірньому Києві» публіцистичну статтю «Мертвим - спокій, живим - правду», присвячену проблемі Бабиного Яру в Києві, точніше, інтерпретації однієї з трагічних сторінок української історії українськими та зарубіжними дослідниками.

Відразу зазначимо: проблема ця віддавна непокоїть громадськість. Витоки її починаються у 1920-х рр., коли на цьому місці стали ховати жертв комуно-більшовицьких репресій, а також викошених інспірованим Москвою голодомором 1932-1933 рр. українців. Десятки тисяч могил тієї пори стали активно поповнюватися в час Другої світової війни. У Бабиному Яру німецькі окупанти розстріляли квіт українського підпілля - вояків ОУНУПА та їх численних прихильників із цивільного населення. Тут закінчився життєвий шлях і багатьох євреїв, циганів, представників інших національностей, які мешкали в Києві та околицях. Далі була ще одна катастрофа - штучно викликана владою: прорив сирецької дамби, у результаті чого під глиною та багном на цьому місці загинула значна кількість киян. Точну цифру жертв тієї радянської безгосподарності й досі історики не можуть назвати: дані різняться від 500 до понад півтори тисячі людей.

Однак після завершення хрущовської відлиги в радянському та світовому інформаційному полі почалася активна гіперболізація трагедії в Бабиному Яру лише однієї національності - євреїв. Українці в таких публікаціях стали фігурувати не як жертви, а як спідручні фашистів у масштабній розправі над єврейським населенням. Особливо побільшало таких публікацій із явно антиукраїнським відтінком у початкову пору української незалежності.

Розібратися в цьому складному питанні і вирішив Володимир Кательницький. Його стаття за резонансом справила ефект своєрідної бомби, оскільки базувалася не на емоціях чи загальних сентенціях, а на конкретному фактологічному матеріалі, взятому передусім із авторитетних зарубіжних джерел, а також праць самих єврейських дослідників.

Багатьох читачів «підкупив» багатообіцяючий зачин: «Про Бабин Яр знають скрізь, але чи всю правду? Згадку про нього пов'язують із трагедією євреїв, але про те, що там чинився геноцид українців, чомусь воліють мовчати. Така ситуація дивує навіть євреїв».

Автор добре простудіював праці колишнього емігранта з СРСР Юхима Флоризмана, який перебрався до США і видав там низку праць про життя давнього і сучасного єврейства, а також видану в Ізраїлі в 1994 р. книгу «Катастрофа європейського єврейства». У цих виданнях кількість жертв євреїв у Бабиному Яру коливається в межах від 36 до 50 тисяч. Натомість у поширених значними накладами виданнях в Україні ця цифра зросла до понад 200 тисяч.

У статті запитання поставлене руба: звідки ж взялися ті 200 тисяч євреїв у Бабиному Яру? І так само звучить відповідь автора: сама цифра правдива. Але це передусім українці, замучені НКВДистами з початку 1920-х рр. та жертви небаченого людомору 19321933 рр., також розстріляні фашистами тисячі героїв ОУН-УПА, також і євреї та люди інших національностей.

Набатним і переконливим сприймається кінець цієї статті: «Влада та антиукраїнські засоби масової інформації, схоже, знову вдаються до замовчування злочинів комуністичного режиму проти українського народу. Українці ніколи не повинні забути про це і врешті-решт мусять вивести на чисту воду та покарати своїх катів. Адже термін давності для такого роду злочинів не має сили» Кательницький В. Мертвим - спокій, живим - правду. Вечірній Київ. Київ, 1995. Ч. 217. 20 жовтня. Куренівська трагедія. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/. Кательницький В. Мертвим - спокій... 20 жовтня..

Досвід переконує: справжня публіцистика з актуальних питань буття не окремої групи населення чи якоїсь партії, а цілої нації також не підвладна часові. Ця стаття й більш ніж через чверть століття після її написання не втратила своєї гостроти. Надто ж у нинішню пору, коли боротьба української громадськості за правду Бабиного Яру загострилася у зв'язку зі спробами представників окремих осіб та організацій, пов'язаних із Кремлем, нав'язати і ствердити відмінну від української концепцію створюваного там музею. Конфлікт таких інтересів уже вийшов за межі України і ним насправжки занепокоївся Світовий Конгрес Українців. У поширеній через ЗМІ заяві СКУ наголошується на такому: «Російські та радянські наративи спотворювали історію України, неправдиво зображаючи українців злочинцями, а не жертвами жахливих нацистських злочинів. Щоб захистити історію України від політичних маніпуляцій та дезінформації, ключові меморіальні проєкти, такі як Бабин Яр, повинні бути відповідальністю виключно Української держави, а не підпорядковуватися приватним інтересам... Історію України має розповідати український народ. Фінансування цього проєкту, вплив на його управління чи контент не може надходити від осіб чи організацій, пов'язаних з Кремлем».

Інформаційним приводом для написання іншої статті на історичну тематику - «Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує» - стало зовсім не помічене на офіційному рівні 380річчя Київської духовної академії. У ній ідеться про заповіт фундаторки Братської школи (майбутньої Києво-Могилянської академії) Галшки Гулевичівни. Жертвуючи назавжди свої землі та значні кошти на потреби Братського монастиря та вищої школи при ньому заради духовного захисту українського народу, велика патріотка і просвітителька обумовлює в своєму заповіті: монастир і школа ніколи не повинні підпорядковуватися іншій церковній юрисдикції, окрім Константинопольського патріархату, у канонічному підпорядкуванні якому перебувала Українська Церква (Київська митрополія) від часів хрещення Русі. У разі порушення цього заповіту все подароване має повернутися спадкоємцям Галшки. Йшлося, передусім, про унію з Римом і протистояння з унійною Церквою, актуальне в ті часи. В. Кательницький інтерпретує заповіт Галшки Гулевичівни, виходячи із ситуації вже наших часів, і в цьому він, безперечно, має рацію: «Заповітом вона передає землі церкві православній східного обряду, яка визнає сім Вселенських Соборів і юридично не підпорядковується церкві Московського патріархату».

Сенсаційним виглядає в цій статті маловідомий факт про бажання української діаспори із США відродити своїм коштом зруйновану більшовицькою владою історичну споруду Братського монастиря та дивну реакцію на це керівництва університету «КиєвоМогилянська академія». Ця прикра історія у викладі В. Кательницького звучить так: «Коли громада церкви Св. Андрія в Чикаго запропонувала ректорові КМА Брюховецькому виділити 50 тисяч доларів для реставрації та ремонту церкви, що на території академії, ректор відповів відмовою. Його не влаштувала вимога: ця церква мусить бути в підпорядкуванні Київського патріярхату, як це було до її закриття і як це записано в заповіті Галшки Гулевичівни».

Журналіст Кательницький був безпосереднім учасником і свідком кривавого побоїща, яке вчинила українська влада біля стін Святої Софії в день похорону патріарха Володимира (Романюка) 18 липня 1995 р. Це побоїще, в якому влада застосувала проти похоронної процесії газ і криваву рукопашну бійку біля труни патріарха з метою не допустити його поховання на території духовної святині українського народу, вже увійшла в історію новітньої України як «чорний вівторок» Світовий конгрес українців готовий підтримати проєкт меморіалу «Бабин Яр» від Інституту історії України. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.Org/a/news-sku-babyn-yar/31398337.html. Див.: Дарственная запись Анны Гулевичевны 1615 г. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. Киев, 1846. Т. 2. С. 1-29. Кательницький В. Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує. Український Голос. Київ, 1996. 22 січня. Чорний вівторок або Друге Софійське побоїще 1995 року. Київ. URL: https://kyivpastfuture.com.ua/chomyjvivtorok-abo-druge-sofijske-poboyishhe-1995-roku/..

В інтернеті можна знайти низку суперечливих публікацій різних видань про цю подію, однак електронної версії статті Кательницького із заголовком «Чорна брехня про “чорний вівторок” у “чорному квадраті”» в електронному варіанті на жодній із мережевих платформ таки немає.

Квінтесенція публіцистики високого штибу сконцентрована тут у виділеній редакцією напівжирним шрифтом «врізці». Автор нагадує читачеві відому християнську істину про невідворотність відплати за скоєний гріх. Кара за нього зачинається водночас із його завершенням, і межа такої кари може збільшуватися з плином часу. Покликання на замовлені владою публікації слухняної преси, у яких неодноразово робили спроби показати учасників похорону заколотниками, а стражів порядку - лояльно-добрими, не випадкова. Адже приводом до написання статті стала телепередача «Чорний квадрат» на одному з центральних українських каналів, у якій запрошені «експерти» намагалися «висвітлити наслідки побоїща рафінованим україноненависницьким підходом, використовуючи христопродавців від журналістики». Це була вершина цинізму, на яку не міг не зреагувати чесний і патріотичний журналіст Володимир Кательницький.

Результати проведеного ним розслідування не можуть не приголомшувати: пошук убивць гальмує сама влада, яка всіляко виконувала наказ Москви не допустити поховання на території Софії Київської другого патріарха новопосталої, незалежної від УПЦ МП, церкви; в українському уряді сидять особи, ворожі до української духовності.

У цьому короткому огляді варто згадати й останню статтю, яку пан Володимир написав і відправив до редакції газети «За Вільну Україну» у Львів за... три дні до своєї смерті. Стаття з'явилася в світ трохи більше як через тиждень після його та його матері звірячого вбивства. Прізвище автора набране в траурній рамці. Під ним - примітка редакції: «Цю статтю автор надіслав до часопису ЗВУ незадовго до смерті».

Йдеться про статтю «Розв'язання міжправославних конфліктів у руках уряду», де автор робить відчайдушну спробу привернути увагу Українського уряду до проблеми ствердження в Україні Української православної церкви Київського патріархату. Йшлося про виконання формальної місії: офіційного звернення уряду до Вселенського патріарха про відновлення/надання автокефалії Українській церкві. Причину свідомого зволікання позитивного розв'язання цього питання українською стороною автор статті пояснює так: «З приходом до влади президента Леоніда Кучми перекрився шлях до завершення цього діалогу з Костянтинополем, а отже й очікуваної стабільності в Україні у сфері міжправославних відносин. Найактивнішу роль у цьому зіграло промосковське оточення Президента на чолі з Дмитром Табачником, яке явно намагалося не допустити створення непохитної духовно-національної бази в Україні».

Промовисто: ця стаття закінчується словами, які нині можна розцінювати як прощальне послання від самого автора до живих: «Боже! Прости наш грішний уряд і настав його на добрий розум».

* * *

Автор публікації «Нерозкриті злочини стають нормою для України» у «Вечірньому Києві» від 21 липня 1999 р. Володимир Щербина закінчив її пригадкою, що друзі й рідні Володимира Кательницького збирають документи про його життя. Була в них задумка видати книгу спогадів про мученика за віру і справжнього українського патріота, про його громадсько-політичну діяльність та жертовну смерть в ім'я національного і духового відродження рідного народу.

Від цієї публікації проминуло вже більше 22 роки. Але про ту задумку, як це часто буває в нашій стабільно напруженій від запізнілих очікувань сірій буденщині, забули. Декого з вірних друзів уже немає серед живих, дехто розгубився на непростих житейських розстанях, декому просто не до цього.

Вірною своєму улюбленому братові та його недовершеній справі залишилася лише його сестра Валентина Кательницька (Савельєва). У тоненькій папці вона й передала авторові цих рядків дещо з тих неспростовних документів буремної доби, яка відійшла. Це фотографії, листівки, деякі газетні вирізки. Вони не відцифровані, їх не віднайдеш в інтернеті. І цим вони особливо цінні з історичного погляду.

Багато чого з тієї буремної доби відійшло, забулося, вивітрилося з короткої людської пам'яті здебільше не осмисленим, не пізнаним, не поцінованим достойно сучасниками. Йдеться передусім про неповторні людські долі тих, хто тоді жив за принципом «якщо не я, то хто?»

В українському інформаційному полі бракує публікацій про представників так званого другого ешелону активістів національно-патріотичних, громадсько-політичних рухів, які спричинилися до прискорення державотворчих процесів в Україні у 90-х рр. ХХ ст.

Через те, що убивство громадсько-політичного і релігійного діяча, талановитого журналіста Володимира Кательницького залишилося нерозкритим, ім'я цієї особистості, як і порушена судова справа, стають у розряд «призабутих»; натомість біографія Володимира Кательницького заслуговує на те, щоб увійти в новітню українську історію в якості зразка служіння своєму народові та його церкві.

Размещено на Allbest.ru