Розкуркулення та депортація болгарського населення Ізмаїльської області УРСР (1948 р.) та півдня МРСР (1949 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дунайський інститут Національного Університету «Одеська морська академія»

РОЗКУРКУЛЕННЯ ТА ДЕПОРТАЦІЯ БОЛГАРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ІЗМАЇЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ УРСР (1948 Р.) ТА ПІВДНЯ МРСР (1949 Р.)

Ірина Татарко

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

молдова ізмаїльський болгарський село

Мета дослідження полягає в аналізі антиселянської політки радянської влади в болгарських селах Ізмаїльської області УРСР та півдня МРСР наприкінці 40-хроків ХХ ст. Актуальність роботи обґрунтована насамперед тим, що історія болгарської діаспори повоєнного часу досі залишалася практично поза увагою науковців, проте її докладне вивчення має велике значення для загального розуміння історії болгарського народу як в Україні так і в Молдові. Основою джерельної та історіографічної бази дослідження стали, насамперед, архівні матеріали, які наочно розкривають картину життя болгарського населення в умовах радянізації краю. Особливо важливими для української історичної науки є джерела з архівів Республіки Молдова. У статті розглядаються процеси трансформаційних перетворень у болгарському селі в контексті радянізації новоприєднаних земель України і Молдови. Після війни в болгарських селах розпочалась відбудова, насамперед, сільського господарства. У відповідності до вже випробуваних в 1930-х роках заходів, поглиблювались започатковані ще до війни процеси переводу сільського господарства на соціалістичний лад шляхом колективізації. Автором висвітлюються особливості колективізації болгарської спільноти Ізмаїльщини і півдня МРСР. Розкрито шляхи формування репресивної політики та механізм застосування репресій у болгарських селах, наведені данні щодо розкуркулення болгарських родин. Так, до куркульських радянська влада віднесла ті господарства, які користувалися чужою працею з метою отримання прибутку а також селян, які не бажали йти до колгоспів, або були виключені з них за те, що в минулому були заможними господарями. Правом визначати селян-куркулів користувалася місцева влада (сільські ради) за участю бідноти. Це не виключало можливості зловживань, зведення особистих рахунків, неправдивих доносів з боку сусідів та односельців. Іноді райвиконкоми без перевірки інформації затверджували подані списки. Це призводило до того, що до куркульських господарств відносили й одноосібників. Зроблено висновок, що у повоєнний час, радянський тоталітарний режим в болгарських селах Ізмаїльської області та півдня МРСР реалізовував політику знищення заможних і успішних селянських господарств застосовуючи тотальний контроль через компартійні осередки, репресії, сіяння ворожнечі у громадах з метою розколу суспільства. До числа критеріїв відбору господарств на виселення входили як економічний, так і політичний фактори. Існування заможних господарств надавало керівництву республік можливість звалити на куркульський саботаж свої помилки та недоробки. Найтрагічнішим було те, що згідно з радянськими законами того часу вся родина відповідала за будь-кого з її членів, виселенню і тортурам підлягали навіть діти. Отже, стаття І.І.Татарко робить важливий внесок у вивчення найактуальніших проблем та питань історіографії Східної Європи - повоєнний період і політика Радянського Союзу по відношенню до етнічних меншин.

Ключові слова: болгарське населення, МРСР, УРСР, радянізація, колективізація, розкуркулення, депортація, репресії.

Annotation

DEKURKULIZATION AND DEPORTATION OF THE BULGARIAN POPULATION OF IZMAIL REGION OF THE USSR (1948) AND THE SOUTHERN PART OF THE MSSR (1949)

Iryna Tatarko PhD of Historical Science, Associate Professor EDanube Institute of the National University«Odessa Maritime Academy», Ukraine

The study aims at analyzing the anti-peasant policy of the Soviet government in the Bulgarian villages of Izmail region of the Ukrainian SSR and the southern part of the Moldavian SSR at the end of the 40s of the XX century. The relevance of the research is primarily based on the fact that history of the Bulgarian diaspora in the post-war period has so far remained almost uninvestigated by the scientists. Moreover, a thorough study of this issue clarifies a general understanding of the history of the Bulgarian people both in Ukraine and in Moldova clearer. The source of the historiographical base of the research is mainly represented by archival materials that clearly reveal the picture of the life of the Bulgarian population under the conditions of Sovietization of the region. The materials from the archives of the Republic of Moldova are essentialfor the Ukrainian historical science The article studies the processes of transformational changes in the Bulgarian village in the context of Sovietization of the newly annexed lands of Ukraine and Moldova. The Bulgarian villages started to be reconstructed after the war. The collectivization was approbated in the 1930s before the war. Thus the processes of transferring agriculture to a socialist system via the collectivization, which had been initiated even before the war, was deepened. The author researches the features of the collectivization of the Bulgarian community of Izmail region and the southern part of the Moldavian SSR. The ways offorming a repressive policy and the means of applying repressions in Bulgarian villages are revealed, data on the disintegration of Bulgarian families are given. Thus, the Soviet authorities considered kurkuls (reach peasants) those farms that used other people 's labor for profit, as well as peasants who did not want to go to collective farms, or were excludedfrom them because they were wealthy owners in the past. Local authorities (village councils) with the participation of the poor peasants used the right to determine kurkulpeasants. Such strategy did not exclude the possibility of abuse, settlement ofpersonal scores, false denunciations by neighbors and fellow villagers. Sometimes district executive committees approved submitted lists without checking the information. This led to the fact that sole proprietors were also included in kurkulfarms. The author has concluded that in the post-war period, the Soviet totalitarian regime in the Bulgarian villages of Izmail region and the southern part of Moldavian SSR implemented the policy of destroying wealthy and successful peasant farms, using total control through communist cells, repression, sowing enmity in communities with the aim of dividing society. The criteria for selecting farms for eviction included both economic and political factors. The existence of wealthy economies gave the leadership of the republics the opportunity to blame their mistakes and shortcomings on kurkul sabotage. The appalling tragedy was that according to the Soviet laws of that time, the whole family was responsible for any of its member, even children were subject to eviction and torture. So, I.I. Tatarko's article makes an important contribution to the study of the most pressing problems and questions of the historiography of the Eastern Europe - the post-war period and the policy of the Soviet Union in relation to ethnic minorities.

Key words: the Bulgarian population, Moldavian SSR, Ukrainian SSR, Sovietization, collectivization, dekurkulization, deportation, repression.

Постановка проблеми

На сучасному етапі творення України та Молдови як суверенних, правових демократичних держав та їх інтеграції до європейського співтовариства дедалі більшої гостроти набуває проблема становлення громадянського суспільства. Ці дві країни об'єднує те, що протягом багатьох десятиріч на їх території проживає чисельне болгарське населення. Розвиток громадянського суспільства обумовлює актуальність неупередженого вивчення соціально-економічного та культурного розвитку національних меншин, їх внеску в розвиток нині незалежних України й Молдови.

Актуальність роботи зумовлена тим інтересом, який виявляє сучасна історична наука та суспільна думка до історії національних меншин. Обрана автором проблема не була предметом дослідження ні в радянській, ні в пострадянській історіографії. Багато в чому така ситуація визначалась ідеологічними стандартами радянської епохи, позитивним викладом матеріалу. Тривалий час викривальна частина документів мала гриф «таємно», була недоступна для істориків. Отож складнощі розвитку національних меншин та їх трагічні сторінки історії залишалися поза полем досліджень радянських істориків.

Необхідність проведення подібного дослідження обґрунтована, в першу чергу, слабкою вивченістю проблематики, недостатнім уведенням у науковий обіг джерел, потребою переглянути усталені стереотипи та утверджені штампи.

Аналіз останніх досліджень

Вивчення розвитку болгарського населення Дністро-Прутського межиріччя повоєнного періоду має певні особливості. За часів існування СРСР воно обумовлювалось домінуванням марксистської методології в радянській історичній науці. Перевага надавалась узагальнюючим працям із наведенням окремих, украй дозованих, особливо негативного характеру, прикладів. Упродовж другої половини ХХ ст. увага дослідників болгарського населення Південно-Західної України та Півдня Молдови зосереджувалась, головним чином, на питанні про історію переселення болгар на територію Російської імперії та на окремих розвідках їх суспільного та культурного життя.

З 1992 р. розпочався новий етап дослідження розвитку болгарського населення МРСР і УРСР, пов'язаний із розпадом СРСР. Він характеризується радикальною зміною історичної проблематики. У нових умовах активно продовжували свої дослідження багато істориків, які працювали в попередні часи. Певним проривом у вивченні процесів соціально-економічного розвитку болгарського населення після Другої світової війни, одночасно в Україні та Молдові, стала поява узагальнюючих робіт про історію болгар Бессарабії в контексті історії ХХ ст. Першість належить молдавським історикам болгарського походження І. Греку та М. Червенкову.

Для пострадянської історіографії притаманна значно більша увага історії болгарського населення республік, ніж раніше. Ознакою нового підходу було те, що другу половину 40-х - початку 50-х рр. ХХ ст. у новітній українській і молдовській історіографіях стали розглядати як складову часів тоталітарної доби.

У сучасній історіографії повоєнна історія болгарського населення півдня Молдови і Ізмаїльської області УРСР також присутня в узагальнюючих та краєзнавчих роботах С. Новакова, М. Гургурова, Д. Мисержі, Д. Дімова, А. Малешкової, М. Куртєва, І. Думініки. З теми дослідження опубліковано кілка важливих статей Ю. Тельписа, І. Попової, М.Русева.

Мета дослідження полягає в аналізі (на підставі архівних документів, що зберігаються в Україні та Молдові) антиселянської політки радянської влади в болгарських селах Ізмаїльської області УРСР та півдня МРСР наприкінці 40-х років ХХ ст.

Виклад основного матеріалу

Після звільнення Дністро-Прутського межиріччя від загарбників в болгарських селах розпочалася відбудова, насамперед, сільського господарства. Вона проходила одночасно із радянізацією усього суспільного життя на нещодавно приєднаних до Радянського Союзу землях. Відповідно до вже випробуваних в 1930-х роках заходів, поглиблювалися започатковані ще до війни процеси переведення сільського господарства на соціалістичний лад шляхом колективізації.

Колективізація супроводжувалася боротьбою з куркульством, її «класовий підхід» застосовувався й у болгарських селах Південно-Західної України та Півдня Молдови. Центральними партійними органами було встановлено, що до куркульських господарств відносилися ті господарства, які в період окупації:

- використовували постійно найману працю в сільському господарстві та промислі;

- застосовували систематично в сільському господарстві та промислі працю сезонних найманих робітників;

- систематично використовували працю інших селян у формі відпрацювань за надання їм на кабальних умовах насіння, продуктів, користування робочою худобою та сільськогосподарськими машинами;

- систематично отримували прибуток від використання в інших господарствах своїх сільськогосподарських машин за грошову або натуральну оплату;

- систематично мали прибуток від млина, маслоробного та іншого підприємства, або від його оренди;

- мали прибуток від прихованої оренди землі на кабальних умовах;

- мали прибутки від скуповування врожаїв садів та виноградників з метою торгівлі або промислової переробки;

- займалися скуповуванням з метою перепродажу, торгівлею та лихварством.

Тобто, в першу чергу, до куркульських господарств радянська влада віднесла ті господарства, які користувалися чужою працею з метою отримання прибутку (Коллективизация, 1969: 173-174).

Правом визначати селян-куркулів користувалася місцева влада (сільські ради) за участю бідноти. Це не виключало можливості зловживань, зведення особистих рахунків, неправдивих доносів з боку сусідів та односельців. У деяких сільських радах виявлення куркульських господарств проводилося без участі громадськості та активу сільських рад. Райвиконкоми без перевірки інформації затверджували подані списки. Це призводило до того, що до куркульських господарств відносили й одноосібників. Наприклад, у одноосібника з с. Булатівка Бородинського району С. Є. Кара в наявності було 20 га землі, 2 корови, 30 овець. До війни й у період тимчасової окупації його господарство збільшилося до 63 га землі, 0,75 га винограднику, 7-х коней, 4-х корів, 2-х волів, 60-и овець. У його господарстві постійно працював один батрак та 8 сезонних робітників. Тож, він підлягав виселенню, незважаючи на те, що частину свого майна він або віддав до колгоспу, або продав, щоб закупити зерно й розрахуватися з хлібопоставками. У його характеристиці знаходимо такі звинувачення: підтримував зв'язок з румунською жандармерією, мав родичів за кордоном, до заходів радянської влади ставився вороже, підтримував зв'язок з куркулями району, мав вплив серед відсталого населення, що є причиною труднощів у виконанні сільрадою господарських та політичних задач (МПІА Ф. Р. 441, Оп. 1, Спр. 25: 84). Звертає на себе увагу наявність у документі формулювання «відстале населення». Можна зробити висновок, що влада хотіла позбавитися заможних опозиціонерів, забрати їх майно, і без труднощів керувати іншим населенням та проводити далі політику суцільної колективізації.

У куркульстві влада звинувачувала і тих селян, які не бажали йти до колгоспів, або були виключені з них за те, що в минулому були заможними господарями. Так, в літературі надрукована інформація, джерелом якої слугували розповіді літніх жителів с. Кірсове про те, що 30 одноосібних господарів села були звинувачені в куркульстві й разом з родинами виселені до Казахстану та Сибіру. Вони були оголошені ворожими елементами, підлягали ліквідації (Грек, 1993: 216). Разом із тим, за даними архіву МВС РМ, з с. Кірсове виселили лише 9 родин у складі 42-х чоловік. На справі помітка - «Курган» (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 131: 50-54), тобто малося на увазі місто із такою назвою.

Іноді не зовсім зрозуміло, виходячи з інформації документа, чому родину виселяли. Наприклад, у одноосібника Йосипа Костянтиновича Стоянова з с. Нова Валя-Пержа Чадир-Лунгського району (МРСР) до встановлення радянської влади у власності було: 16,30 га землі, 0,10 га саду, 1,1 га виноградника, 5 коней, 2 корови, 137 овець, 2 свині, будинок. У період окупації він із 1941 по 1944 рр. займався сільським господарством, при цьому використовував найману працю, давав селянам зерно на кабальних умовах. Орендував щорічно землі до 20 га. Але, можливо, самою показовою у справі була агентурна інформація від 11 квітня 1949 р.: І. К. Стоянов одружився в 1903 р. і розпочав жити окремо від батька. Стан його господарства на той час визначався як бідняцький, але, розпочавши старанно працювати й обробляти свою маленьку ділянку землі, його господарство поступово почало примножуватися. Люди говорили, що він багато працював навіть уночі. Коли господарство його виросло, він сіяв багато хліба, купував землю на довічне користування, але більше орендував. Останніми роками засівав до 20 га землі, мав добрий сад та виноградник, 4 коней та 100 овець. Працював своєю родиною, постійну найману працю не використовував, тільки сезонну. В політичні справи не втручався, з румунами жив не дружньо, вони заходили до нього тільки за хабарем » (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 7947: 7).

І в УРСР, і в МРСР на різних рівнях партійно-радянської влади нагадувалося про постійне намагання куркулів вступати до колгоспів та вести із середини підривну діяльність проти колективних господарств. Так, у колгоспі с. Кірютня (МРСР) на 26 травня 1948 р. нараховували 42 куркульських господарства з 286 селянських господарств, в Алуатській сільській раді (МРСР) на 12 серпня 1948 р. було прийнято до колгоспу 19 куркульських родин (Трудные, 1994: 285, 288). Заможні селяни, або куркулі, дійсно були проти колективізації, часто здійснювали пасивний, рідше активний спротив акціям радянської влади. Це виявлялося у несплаті податків, спекулюванні сільськогосподарськими продуктами, невиконанні хлібопостачань та приховуванні зерна в ямах під час голоду. Наприклад, у селянина Пашкова з с. Кірютня Конгазького району знайдено 8 т. хліба, у чотирьох селян із с. Твардиця Чадир-Лунгського району - 27 т. (Царанов, 2007: 180).

З метою послаблення нових колгоспів заможні господарі підговорювали селян, щоб перед вступом до колгоспу вони продавали або різали свою худобу, продавали сільськогосподарський інвентар та інші засоби виробництва. Така лінія поведінки була відома владі та незважаючи на це куркулів допускали в колгоспи. Відомо, що більш лояльно до організації колективних господарств на селі відносилися бідніші прошарки селянства, які отримали землю, але не мали можливості її обробити з-за відсутності робочих тварин, інвентарю тощо. Вихід для себе вони бачили у вступі до колективних господарств. Держава ж була зацікавлена, щоб до колгоспів йшли і більш заможні господарства, щоб артілі хоч на перший час могли б забезпечити свою господарську діяльність. Це дозволяло частині заможних господарств потрапляти до колгоспів.

У подальшому, у зв'язку з ростом опору колективізації з боку куркулів, а також сталінського постулату про те, що заможним селянським господарствам немає місця в колгоспах, куркулів розпочали виключали з колгоспів. У Чадир-Лунгському районі 5 - 6 вересня 1948 р. із колективних господарств с. Твардиця виключено: з колгоспу ім. Леніна - 13 куркульських господарств, з колгоспу ім. Молотова - 3, з колгоспу «Правда» - 7, з колгоспу ім. Чапаєва - 4. Усього з колгоспів цього села вигнали 27 куркульських родин, при тому, що їх в районі нараховувалось 80 господарств (Трудные, 1994: 312).

Куркульські господарства постійно знаходилися під податковим тиском. Так, для них у 1947. р. на оподаткований прибуток зробили надбавку: при отриманні прибутку до 10 тис. крб. - 10%, вище 10 тис. і до 15 тис. крб. - 15%, вище 15 тис. крб. - 25%. Ці господарства залишалися без пільг, які надавав «Закон про сільськогосподарський податок селянам». Під дією податкового пресу частиною куркульських господарств, починаючи з другої половини 1947 р., було зменшено своє виробництво: скорочено посівні площі, продано багато тварин та сільськогосподарський інвентар, здано землю до сільрад (Царанов, 2007: 177). У 1948 р. податки знову були збільшені. Так, зросли норми оподаткування прибутковості виробничих об'єктів: садів - з 1,5 тис. до 2 тис. крб., рілля - з 400 до 600 крб. з га., корів - з 600 до 800 крб. Водночас, у два рази знову була збільшена надбавка на оподаткований прибуток куркульських господарств: з прибутком до 10 тис. крб. - 20%, вище 10 тис. до 15 тис. крб. - 30%, вище 15 тис. крб. - 50% (Коллективизация, 1969: 303). Збільшуючи податки, у заможних селянських господарств відбирали на користь держави значну частину прибутку з метою їх обмеження, придушення, а потім ліквідації як соціального прошарку.

У лютому 1949 р. влада МРСР зверталася до Й. В. Сталіна з проханням розповсюдити на правобережні райони МРСР податок на прибуток куркульських родин, який діяв у західних областях Української та Білоруської РСР, у розмірах: на прибуток до 10000 крб. - 50%, на прибуток від 10000 тис. крб. до 15000 - 75%, на прибуток вище 15000 - 100%. Крім того, встановити для куркульських господарств строк сплати податку - 15 вересня (Трудные, 1994: 371). Проте вже і заможним господарствам було важко сплачувати такі непосильні податки. Так, станом на 1 квітня 1949 р. за куркульськими господарствами були нараховані недоотримання податків на суму 1001,9 тис. крб. Наприклад, у Тараклійському районі нарахований борг склав суму 83 тис. крб. (Трудные, 1994: 389). Влада широко використовувала цей факт як підставу для застосування репресивних заходів до куркулів.

Під репресії попадали й селяни - трудівники, у яких забирали все зароблене за життя. З куркулів вимагали поставки сільгоспродуктів за підвищеними нормами, засуджували, ставили вимогу вибирати між вступом до колгоспу та відправленням до віддалених районів СРСР.

Документи того часу наповнені погрозами влади на адресу куркулів, наказами швидше забирати в них хліб. Існування заможних господарств надавало партійному керівництву можливість звалити на куркульський саботаж свої помилки та недоробки під час голоду 1946 - 1947 рр. Владні структури переслідували мету показати всьому селянству, що куркулі є злісними ворогами трудового народу, що на відміну від бідняків та середняків вони свідомо ухиляються від виконання планових заготівель.

В Україні першим кроком підготовки до репресивних операцій стала доповідна записка першого секретаря ЦК КП (б) України М.С.Хрущова на ім'я заступника голови Ради Міністрів СРСР Л. П. Берії від 10 лютого 1948 р., в якій пропонувалося прийняти закон, який буде зміцнювати дисципліну в колгоспах. За аналогією з практикою, існуючою в царській Росії, М. С. Хрущов вніс пропозицію видати закон, який надавав би право загальним колгоспним зборам виносити вироки про виселення за межі республіки «елементів, які не бажають приєднуватися до суспільної праці». Його пропозиція знайшла підтримку в Москві, і вже 21 лютого 1948 р. була прийнята секретна постанова «Про виселення з Української РСР осіб, злісно не виконуючих трудову діяльність в сільському господарстві та тих, хто веде антисуспільний, паразитичний спосіб життя». 2 червня 1948 р. дія наказу була поширена на всю територію СРСР, за виключенням західних областей України та Білорусі. Наступного дня влада прийняла секретну інструкцію за підписом Й. В. Сталіна, в якій був докладно розписаний порядок застосування наказу на практиці та вказані райони розміщення майбутніх спецпереселенців в басейни рік Обі, Єнісею та Лени (Зима, 1994: 109-125).

У Південній Бессарабії влада на практиці керувалась постановою Ради міністрів СРСР № 3785/1538 від 6 жовтня 1948 р., згідно з якою було здійснено виселення. Селян оголошували ворожими елементами, звинувачували в куркульстві та разом з родинами виселяли до Казахстану і Сибіру. Так, з с. Городнє Болградського району виселено 10 родин, з с. Кірютня - 80 (Грек, 1993: 208).

Розкуркулювання та виселення в болгарських селах південної Молдови відбулося трохи пізніше, в 1949 р. відповідно до рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 6 квітня 1949 р. про виселення з території Молдавської РСР куркулів, торговців, активних посібників німецьких окупантів, осіб, які співробітничали з німецькими та румунськими органами поліції, учасників профашистських партій та організацій, білогвардійців, учасників нелегальних сект, а також родин усіх перелічених категорій. Виселення осіб вказаних вище категорій згідно з наказом проводилося на довічно в Південно-Казахстанську, Джамбульську та Актюбінську області Казахської РСР, а також до Алтайського краю, в Курганську, Тюменську та Томську області РСФСР. Кожна виселена родина мала право взяти з собою цінності, домашні речі (посуд, одяг, дрібний сільськогосподарський та домашній інвентар), а також запас їжі загальною вагою до 1500 кг. Інше майно, яке залишалося, підлягало конфіскації (Трудные, 1994: 385 - 386; 17, Царанов, 2007: 165-232.).

Отож, відповідно до постанов, 21 жовтня 1948 р. о 6 годині ранку була розпочата операція з виселення 250 куркульських родин Ізмаїльської області (Советский, 1968: 33). Спочатку в довідку про наявні в області куркульські господарства входило 330 родин у загальній кількості 1466 чоловік. До основного списку увійшло 260 родин з кількістю 1188 чоловік, в додатковий - 70 родин з кількістю 278 чоловік (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 866: 1). Додатковий, тобто резервний список, мабуть було створено про всяк випадок, для виконання «планових завдань». Невідомо також чому з 260 родин основного списку було виселено тільки 250. О 15 годині 22 жовтня ешелон з виселеними відправився за призначенням на станцію Асіно Томської залізниці, за адресою Тресттомліс міністерства лісопаперової промисловості. Всього з Ізмаїльської області виселено 250 куркульських родин кількістю 1073 осіб: 400 жінок, 333 чоловіка, 340 дітей. З них 135 родин болгарської національності (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 866: 33). Таким чином, болгарські родини складали 54% виселених із Ізмаїльщини.

Найбільше виселених з Ізмаїльської області припадало на Болградський район - 30 родин - усі болгари. Так, м. Болград - 5 родин, с. Криничне - 6 родин, с. Виноградівка - 3 родини, с. Жовтневе - 3 родини, с. Червоноармійське - 3 родини, с. Кам'янка - 2 родини, с. Каланчак - 2 родини, с. Кальчево - 2 родини, с. Василівка - 2 родини, с. Табаки - 2 родини (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 26). У Суворовському районі - 24 болгарських родин: с. Суворове - 21 родина, с. Кирнички - 2 родини, с. Багате - 1 родина (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 869: 98 - 167). У Ново-Іванівському районі - 16 болгарських родин: с. НоваІванівка - 3 родини, с. Нові Трояни - 2 родини, с. Городнє - 3 родини, с. Острівне - 1 родина, с. Виноградне - 2 родини, с. Делени - 2 родини, с. Задунаївка - 1 родина, с. Главани - 1 родина, с. Оріховка - 1 родина (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 863: 1). У Тарутинському районі - 15 болгарських родин: с. Рівне - 7 родин, с. Ярове - 4 родини, с. Виноградівка - 4 родини. В Арцизькому районі - 14 болгарських родин: с. Холмське - 6 родин, с. Виноградівка - 5 родин, с. Камінське - 3 родини (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 869: 10 - 26). У Ренійському районі - 12 болгарських родин: м. Рені - 5 родин, с. Нагірне - 6 родин, с. Долинське - 1 родина. В Бородинському районі - 9 болгарських родин: с. Рухля - 4 родини, с. Богданівна - 2 родини, с. Євгенівка - 1 родина, с. Надгірне - 2 родини. В Татарбунарському районі - 7 болгарських родин: с. Дмитрівка - 7 родин. У Кілійському районі - 5 болгарських родин: с. Новоселівка - 5 болгарських родин (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 26 - 31). В Саратському районі - 3 болгарських родини: с. Зоря - 2 родини, с.

Колісне - 1 родина (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 60 - 73). Найбільше родин виселено з с. Суворове - 24родини (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 869: 98-167).

Операція з виселенняв МРСР проходила під кодовою назвою «Південь». У Кагульському секторі вона розпочалась о 2 годині в ніч з 5 на 6 липня 1949 р. З болгарських сіл Чадир-Лунгського району виселено: с. Новая Валя-Пержа - 18 родин (84 чоловіка), с. Твардиця - 28 родин (134 чоловіка) (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 160: 14-64). З болгарських сіл Конгазького району виселено: с.Кірютня - 65 родин (288 чоловік), с. Албота - 11 родин (27 чоловік), с. Нова Албота - 3 родини (13 чоловік), с. Кортен - 1 родина (6 чоловік), с. Новий Кортен - 7 родин (33 чоловіка). На архівній справі помітка «м. Тюмень» (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 123: 26 - 68). З болгарських сіл Тараклійського району: селище та село Тараклія - 88 родин (357 чоловік), с. Кайраклія - 20 родин (77 чоловік), с. Алуат - 7 родин (14 чоловік) (АМВС Ф.Р. 19, Оп. 4, Спр. 123: 1-63). З болгарських сіл Кагульського району: с. Урсой - 15 родин (62 чоловіка). На архівній справі помітка «Алтайський край» (АМВС Ф.Р. 19, Оп. 4, Спр. 119: 25 - 28). З болгарських сіл Леовського району: с. Колібабівка - 12 родин (73 чоловіка), с. Вознесени - 10 родин (46 чоловік), с. Троійця - 14 родин (60 чоловік), с. Капарани - 5 родин (14 чоловік), с. Новий Томай - 3 родини (15 чоловік).На архівній справі помітка «м. Тюмень» » (АМВС Ф.Р. 19, Оп. 4, Спр. 136: 1-28). З болгарських сіл Комратського району виселено: с. Кірсово - 9 родин (42 чоловіка). На архівній справі помітка «Курган» (АМВС Ф.Р. 19, Оп. 11, Спр. 131: 50-54).

Загалом із районів Кагульського сектора, не враховуючи Леовський та Комратський райони, було виселено людей різних національностей: Кагульський район - 237 родин (з болгарських сіл 15 родин), Конгазький - 258 родин (з болгарських сіл 87 родин), Тараклійський - 198 родин (з болгарських сіл 115 родин), Чадир-Лунгський - 163 родини (з болгарських сіл 115 родин) (Трудные, 1994: 469-470).

Під час підготовки операцій з виселення десятків тисяч чоловік з УРСР та МРСР важко було зберегти у таємниці заплановану акцію. Задовго до її проведення, через скупчення в районах виселення техніки, оперативних робітників та військ, надмірної говірливості деяких осіб, зайнятих підготовкою, прямого розкриття інформації окремими робітниками держбезпеки, про майбутню операцію поширилися чутки серед значної кількості населення, а також за межами республік. Від місцевих органів в МДБ Молдавської РСР надходила інформація про те, що робітники районних відділів МВС та міліції проводили роботу щодо виявлення поліцейських, жандармів, торговців та інших осіб, приймали по цим питанням своїх агентів, допитували свідків, збирали в організаціях різного роду свідчення, причому робили це без дотримання елементарних правил конспірації та режиму секретності (Царанов, 2007: 195).

Процедура проведення самої операції свідчила, що більшість господарів знала про виселення, вони зібрали необхідні речі та продукти. Окремі торговці та заможні селяни розпродавали своє майно та виїжджали родинами за межі сіл (Царанов, 2007: 129).

Представниками виконкому разом з понятими - представниками сільських рад та представниками колгоспів було зроблено опис власності розкуркулених родин, яка передавалася на зберігання колгоспам. Зерно та інші культури здавалися на державні заготпункти. Майно не завжди потрапляло до колгоспів, у деяких випадках воно розкрадалося виконавцями акції або привласнювалося керівництвом, яке могло й не вказати в акті кількість майна. Так, при виселенні родини С. І. Деде з с. Гюльмєн було конфісковано 3 корови, 5 коней, 3 свині, 50 овець, 3 плуги, 3 борони, віялку, 100 кг бавовни. В акті ж було записано про конфіскацію однієї корови, 2 овець та предметів домашнього вжитку (Митев, 1996: 127).

Аналіз архівних матеріалів і характеристики кожного «куркуля», свідчать, що на момент виселення внаслідок війни та антиселянської політики тоталітарного режиму майже у всіх розкуркулених було не більше 20 гектарів землі. Так, у Ново -Іванівському районі з 16 болгарських родин 8 мали по 20 га землі, 1 родина мала 10 га, а у 7 родин її взагалі не було (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 1).

Кожна характеристика містить достатньо стандартний набір звинувачень: вороже ставився до заходів радянської влади, не виконував поставки хліба, молока, м'яса, систематично зривав господарсько-політичні заходи, проводив агітацію проти радянської влади, був членом ліберальної партії, мав зв'язок з румунськими окупантами, під час окупації користувався найманою робочою силою, був виключений з колгоспу, вороже ставився до колгоспної системи, не працював та займався спекуляцією (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 1-18). Аналіз характеристик господарств дозволяє зробити висновок, що до числа критеріїв відбору господарств до виселення входили як економічний, так і політичний фактори. Наведені приклади свідчать саме про такий підхід радянської влади:

М. П. Штрєблєв - с. Тараклія Тараклійського району, зрадник. Був на службі у окупантів на посаді члена карального загону, організованого румунськими жандармами для боротьби з радянськими парашутистами та партизанами. Брав участь у пошуках та облавах, арештовував невинних радянських громадян, при цьому їх бив. Вимагав у жителів своєчасної сплати зернових, пограбоване зерно здавав румунам (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 8186: 1-5).

Д. П. Бодур - с. Кайраклія Тараклійський район, посібник. З 1941 - 1944 рр. працював у румунській окупаційній владі інструктором з навчання призовників для румунської армії з радянської молоді, брав участь в облавах на радянських парашутистів (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 8137: 6).

Г. І. Христєв - с. Кайраклія Тараклійський район, посібник. Служив при німецькорумунській владі в якості секретаря примарії с. Кайраклія. Реалізовував румунську військову позику серед населення, збирав з населення теплі речі та вовну для румунської армії. В серпні 1941 р. проводив антирадянську агітацію, вихвалював німецько-румунську владу та її армію. В 1944 р. засуджений на 10 років. Дружина внаслідок арешту чоловіка вороже ставилася до радянської влади, за що була виселена разом із 3-ма синами (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 16426: 1-7).

П. З. Камбур - с. Твардиця Чадир-Лунгський район, посібник. Під час війни вступив до утвореної румунами організації. Брав участь у зборі грошей та теплого одягу для потреб румун. Окрім цього, був членом Цараністської партії, обраний від неї примарем. На цій посаді знаходився до 1940 р.З приходом у Молдавію румунських окупантів в період Великої Вітчизняної війни Камбур арештований як колишній радянський службовець (1940 - 1941 рр. працював завідувачем Твардицької школи N° 3). Після трьох тижнів арешту румуни його звільнили. В 1944 р. знову поступив працювати на посаду вчителя, але вчителював тільки до 8 серпня 1948 р., потім його звільнили (АМВС Ф. Р. 19, Оп. 4, Спр. 7973: 1-3).

Важко звинувачувати або виправдовувати цих людей. Болгари, як і інші національності, які проживали на території МРСР та УРСР опинилися в той час між двома вогнями, румунської та радянської влади, які змінювали одна одну.

Окрім цього, у характеристиках виселених зазначений перелік майна, яке родини мали до 1940 р. та до 1944 р. Наведемо приклади:

Марин Петрович Гарвалов, 1895 р. народження, житель міста Болград, Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль. До 1944 р. мав 600 овець, на 1948 р. мав 150 овець, 1 коня та 2 воли. Найманою робочою силою користувався. Тримав постійну робочу силу - 4 чоловіки, зараз експлуатує 1 чоловіка. Склад родини: жінка, син, 4 доньки (ДАОО Ф. Р. 4980, Оп. 1, Спр. 867: 31).

Микола Михайлович Греков, 1913 р. народження, житель села Городнє, НовоІванівського району Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль, до 1940 р. мав 15 га землі, 0,75 га виноградника, 30 овець, 2 пари коней, 2 корови, черепичний станок. Склад родини: 5 чоловік (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 866: 5).

Іван Зиновіївич Ненов, 1884 р. народження, житель села Ново-Іванівка, НовоІванівського району Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль, до 1940 р. займався землеробством, мав 25 га землі, 50 овець, 8 - 10 коней, 5 - 10 свиней. Тримав постійну робочу силу - 2 чоловіки та сезонних 10 - 15 чоловік. Склад родини: 3 чоловіки (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 866: 9).

Іван Федорович Котобан, 1901 р. народження, житель села Суворове, Суворовського району Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль, до 1940 р. мав 22 га землі, 30 овець, 6 коней, 2 корови. Тримав постійну робочу силу - 1 чоловіка та сезонних 8 чоловік. У 1947 р. «проліз» до колгоспу ім. Суворова, в 1948 р. виключений з колгоспу як куркуль і порушник колгоспної дисципліни, антирадянські настроєний (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 868: 9).

Дмитро Степанович Кінєв, 1897 р. народження, житель села Суворово, Суворовського району, Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль, до 1940 р. мав 25 га землі, 1,5 га городу, 20 овець, 6 коней, 2 корови. Тримав постійну робочу силу - 2 чоловіки та сезонних 10 чоловік. У 1947 р. «проліз» до колгоспу ім. Суворова, де своєю поведінкою порушував колгоспну дисципліну та здійснював роботу, яка призводила до скасування колгоспних заходів (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 868: 8).

Юхим Трифонович Кальчев, 1892 р. народження, житель села Червоноармійське Болградського району Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль. Мав 22 га землі, щорічно орендував 10 - 15 га землі, також мав 2 га виноградника, 70 овець, 5 коней, 3 корови, 6 волів, сільськогосподарський інвентар. Найманою робочою силою користувався. Тримав постійних робітників - 2 чоловіка та сезонних до 10 чоловік. У минулому був членом націонал-ліберальної партії, з 1932 по 1933 рр. працював помічником примаря, потім членом примарії села Червоноармійське. Мав антирадянський настрій. Склад родини: 7 (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 37).

Панас Федорович Трандафілов, 1914 р. народження, житель села Кирнички Болградського району Ізмаїльської області, за соцпоходженням селянин-куркуль. Його батько, Федір Опанасович Трандафілов у 1940 р. був репресований органами радянської влади та виселений у віддалені райони СРСР. До 1944 р. Панас Федорович Трандафілов мав бакалійно-мануфактурну крамницю, шинок, 2 черепичних преси, 50 га землі, 2,5 га винограднику, 60 овець, 10 коней, 1 корову. На момент виселення мав 20 овець, 20 га землі, 2 коней, 1 корову. Найманою робочою силою користувався. Тримав постійну робочу силу - 6 чоловік, використовував сезонних робітників більше 10 чоловік. Склад родини: 4 чоловіка (ДАОО Ф. Р.-4980, Оп. 1, Спр. 867: 54).