"Прусаччина" як результат рецепції елементів прусської військової справи московитами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

«ПРУССАЧЧИНА» ЯК РЕЗУЛЬТАТ РЕЦЕПЦІЇ ЕЛЕМЕНТІВ ПРУССЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ МОСКОВИТАМИ

Гордієнко В'ячеслав, кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри всесвітньої історії та методик навчання

Гордієнко Галина, кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри всесвітньої історії та методик навчання

Анотація

прусаччина імперський армія російський

Метою статті є вивчення феномену «пруссаччини» у російській імперській армії, тобто запозичення і невдалого перенесення прогресивних для свого часу елементів військової справи Прусського королівства у військове повсякдення Росії і встановлення соціокультурних причин цього явища. Наукова новизна полягає у виявленні тяглості «пруссаччини» від початку ХІХ ст. до нинішньої армії РФ, яка веде загарбницьку війну проти суверенної України. Інтерес російської військової еліти до прусської військової справи виник у середині XVIII ст. на хвилі загальноєвропейського захоплення військовими реформами Фрідріха II. Запровадження елементів прусської військової системи розпочалося за Павла I. Встановлено, що саме тоді з'являється термін «пруссаччина», яким називали результати волюнтаристського запровадження прусських військових традицій у російському війську. Проаналізовано причини негативних наслідків рецепції прогресивних елементів прусської військової справи у Росії. Зазначено, що втілення в життя прусської військової системи на батьківщині відбувалося органічно, з огляду на потреби суспільства й армії, яка комплектувалася на основі «кантонального регламенту». На відміну від цього, російська армія комплектувалася шляхом рекрутчини, яка була однією із найважчих повинностей російського кріпосного селянства. Обґрунтовано положення про відтворення в російській армії традиційної кріпосницької структури. Доведено, що прусська дисципліна, щоденна стройова муштра новобранців і солдатів була викликана потребами новаторської бойової тактики прусської піхоти і кавалерії. В російській армії прусські порядки запроваджувалися у той час, коли вони вже втратили свою актуальність. Вказано, що російська армія цього періоду цілком виправдано оцінювалася як «парадна армія». Так само зазнала невдачі спроба запровадити військові поселення з урахуванням досвіду прусської «системи Шарнхорста». У статті показано, що військові поселення у кріпосницькій Росії не досягли мети, оскільки вводилися напівфеодальними методами. Доведено, що прусські військові традиції не могли дати позитивних результатів у державі із закріпаченим населенням. На основі імперсько-кріпосницької матриці соціальної організації елементи «пруссаччини» відтворилися нині в російській армії.

Ключові слова: «пруссаччина», військова справа, рекрутчина, «парадна армія», військові поселення.

Annotation

Hordiyenko Vyacheslav, Hordiyenko Halina. “Prussianism” resulting in muscovites' reseption of some elements of Prussian military affairs

The purpose of the article is to study the phenomenon of “Prussianism" in the Russian imperial army, that is, the borrowing and unsuccessful transfer ofprogressive elements of the Prussian military affairs of its time into the military everyday life of Russia and to establish the socio-cultural causes of this phenomenon. The scientific novelty is to identify the continuity of “Prussianism " from the beginning of the XIX century to the current army of the Russian Federation, which is waging a war of aggression against sovereign Ukraine. The Russian military elite's interest in Prussian military affairs arose in the middle of the eighteenth century in the wake of the pan-European admiration for Frederick II military reforms. The introduction of the elements of the Prussian military system began under Paul I. It is established that it was then that the term “Prussianism " appeared, which was used to describe the results of the voluntary introduction of Prussian military traditions in the Russian army. The reasons for the negative consequences of the reception ofprogressive elements of Prussian military affairs in Russia are analyzed. It is noted that the implementation of the Prussian military system in the homeland took place organically, taking into account the needs of society and the army, which was manned on the basis of “cantonal regulations". In contrast, the Russian army was manned by recruitment, which was one of the most difficult duties of the Russian serfdom. The author substantiates the position on the reproduction of the traditional serfdom structure in the Russian army. It is proved that Prussian discipline, daily drill of recruits and soldiers was caused by the needs of innovative combat tactics of Prussian infantry and cavalry. In the Russian army, Prussian orders were introduced at a time when they had already lost their relevance. It is indicated that the Russian army of this period was justifiably assessed as a “parade army”. The attempt to introduce military settlements based on the experience of the Prussian “Scharnhorst system” also failed. The article shows that military settlements in serfdom Russia did not achieve the goal, as they were introduced by semi-feudal methods. It is proved that Prussian military traditions could not give positive results in a state with a serfpopulation. On the basis of the imperial serfdom matrix of social organization the elements of “Prussianism” are reproduced now in the Russian army.

Key words: “Prussianism”, military affairs, recruitment, “parade army”, military settlements.

Виклад основного матеріалу

Етап відкритої агресії російсько-української війни супроводжується посиленням інтересу не тільки до наукових проблем розвитку сучасної військової справи, але й до її історії у Європі. Особливість ведення бойових дій російськими окупантами на українській землі спонукає дослідників військової історії прискіпливіше глянути на ґенезу військової справи в Московії - путінській Російській Федерації. Багатьох науковців цікавлять витоки небаченого у ХХІ ст. поєднання штучно роздутого пропагандою держави-агресора мілітаризму у суспільстві із відсталими уявленнями російських військових про стратегію, оперативне мистецтво і тактику. Виникла потреба ґрунтовного перегляду всього бойового досвіду і військового мистецтва московитів. Але одразу варто відзначити, що ця країна не внесла у військове мистецтво нічого оригінального і прогресивного. Військова справа Московії не може похвалитися видатними полководцями і військовими реформаторами рівня Євгенія Савойського, Моріца Оранського, Густава ІІ Адольфа, Альбрехта фон Валленштейна, Анрі де Тюренна, Наполеона Бонапарта. Не мала ця країна й військових теоретиків масштабу Раймунда Монтекукколі, Моріца Саксонського, Фрідріха ІІ Великого, Карла Клаузевіца, Гельмута фон Мольтке.

Із середини ХУІІ ст. для проведення експансіоністської зовнішньої політики Московія вимушена була звертатися до військового досвіду європейських країн і запозичувати в них деякі елементи військової справи, які можна було запровадити у специфічному московитському суспільстві. Особливо активно цей процес відбувався у період царювання Петра І і його наступників. Оскільки найближчими західними сусідами Московії були Річ Посполита і німецькі держави, значну частину нововведень у військову справу московські правителі запозичували із цих країн. Швидке піднесення Пруссії у ХУІІІ ст. за правління Фрідріха ІІ Великого завдяки сильній армії і досконалій адміністративній організації зумовило перетворення її на активний осередок формування прогресивних ідей і новацій у військовій справі. Це вабило багатьох військових діячів із сусідніх країн, у тому числі й із Росії. Про Пруссію у Європі тоді говорили: «Це не країна, що має армію, а армія, що має країну» [1, с. 350].

Перша спроба запозичення здобутків прусської військової справи росіянами припадає на період нетривалого правління імператора Петра ІІІ і завершення Семилітньої війни. Майже одночасно у московитській традиції зароджується заздрісно-скептичне ставлення до всіх прусських військових новацій, що згодом отримало назву - «пруссаччина». Цим же терміном пізніше почали називати елементи військової організації і військового мистецтва російської армії, скопійовані із прусських взірців.

Питання російської рецепції військового досвіду та результатів еволюції військової справи у Пруссії тією або іншою мірою розглядалося військовими істориками і теоретиками військового мистецтва. Писав про це професор академії генерального штабу, водночас військовий історик, полковник А.К. Байов у своєму нарисі про військову справу за правління імператора Павла І. Зокрема, він вказав на хворобливе захоплення імператора прусським військовим мистецтвом і прусськими державними порядками, волюнтаристське запровадження яких у Росії на 50 років загальмувало розвиток національної військової справи [2].

Залишив свої міркування про запровадження прусських військових ідей у побут російської армії популярний в еміграції автор А.А. Керсновський. Він стверджував, що російська військова доктрина в країні у ХІХ ст. була цілком витіснена зарубіжними, переважно пруссько-німецькими доктринами, що завершилося ганебною поразкою імперії в Кримській війні [3].

Особливо зневажливо про прусську військову систему писав О.А. Свєчин, вказуючи на недоліки у комплектуванні прусського війська, навчанні новобранців та масове дезертирство [4].

Нинішні дослідники військової історії Пруссії намагаються більш об'єктивно оцінювати німецькі військові досягнення. Так, Ю.Ю. Нєнахов у своїй книзі про армію і війни за правління Фрідріха ІІ зазначає, що запровадження прусських порядків у російську армію було зумовлене її відсталістю. Він наголошує на тому, що строгі порядки в прусській армії, на відміну від російської, поєднувалися із дбайливим ставленням командирів до особового складу [5].

Деякі аспекти «пруссаччини» розкрив у своїй монографії про військові поселення чернігівський історик К.М. Ячменіхин. Спираючись на багатий архівний матеріал, дослідник висвітлив соціально-економічні умови і політичні обставини введення військових поселень у Російській імперії в період правління Олександра І. Хоча історик і не вважає їх запровадження спробою втілити у російський військовий побут прусську ідею ландверу, так звану «систему Шарнхорста», йому вдалося виявити системні причини невдач військових поселень [6].

Як бачимо, більшість указаних авторів є росіянами, яким явище «пруссаччини» бачиться, так би мовити, зсередини. Нині суворі обставини російсько-української війни зумовлюють потребу додаткового аналізу феномену рецепції елементів прусського військового досвіду і його тяглості у російському військовому побуті ззовні, з боку дослідників з країни, армія якої віч-на-віч зустрілася на полі бою зі спадкоємцями імперської військової доктрини.

Отож, ми маємо намір у цій роботі з'ясувати, наскільки виправданими були закиди московитів щодо прусської військової системи. Крім цього, варто спробувати встановити, чому російська військова справа виявилася несприйнятливою до дійсно ефективних для свого часу прусських військових ідей і новацій. Також доречним буде вказати на залишкові явища «пруссаччини» в нинішній армії Російської Федерації, яка веде агресивну війну проти суверенної України.

Військова справа московитів є складним комплексом елементів неоднакового рівня, масштабу і функцій, у яких можна простежити сліди «пруссаччини». У невеликій розвідці виявити і проаналізувати їх усі неможливо. Тому ми зосередимося на вивченні рецепції прусських традицій у російській армії, беручи до уваги лише комплектування війська, військову дисципліну, стройову, тактичну підготовку і військові поселення.

Передусім розглянемо такий компонент військової справи Пруссії і Росії, як комплектування війська. Це потрібно для того, щоб збагнути, на якому людському матеріалі запроваджувалися військові новації у сусідніх країнах Пруссії та Московії. Добре відомо, що армія є зменшеною копією суспільства, у ній, як у дзеркалі, відбиваются як чесноти цього суспільства, так і його вади.

Прусська система рекрутування новобранців мала у своїй основі закон «Про кантональний регламент» (1733 р.), запроваджений «королем-солдатом» Фрідріхом Вільгельмом І. За ним територія королівства ділилася на кантони, за якими закріплювалися командири рот або батальйонів із прусського регулярного війська. Командири отримали право набирати собі рекрутів зі свого кантону - адміністративно-територіальної одиниці спеціального призначення (пожежного). Згідно з «кантональною системою» рекрутування, кожен прусський юнак знав, у якому підрозділі королівського війська йому доведеться служити. Записаний у відповідний реєстр (рекрутський список), селянський син переходив під королівську опіку. Судити його мали тільки військовим судом. Якщо закріплений за кантоном офіцер помічав хлопчика, зріст якого мав бути достатнім для того, щоб взяти його до війська (не менше 1 м 68 см), то родина майбутнього новобранця отримувала відповідний документ, який охороняв його від інших вербувальників і, відповідно, від свавілля поміщика. Отже, судова юрисдикція юнкерів була істотно обмежена. Поміщик не мав права утискати і будь-яким чином гнобити майбутнього вояка, оскільки королівській армії потрібні були здорові і морально міцні новобранці. Формально залишаючись у кріпосній залежності від юнкера, юнак, ім'я якого було занесене до рекрутського списку, вже відчував себе не рабом поміщика, а підданим свого монарха. Більше того, прусський солдат - виходець із селян-кріпаків - навіть упродовж служби не поривав цілком зі своєю родиною. Згідно із правилами, у той період, коли не було війни, командири відпускали його додому для господарських робіт (оранки, сівби, жнив). Історик В.Н. Перцев писав про Фрідріха, що «... воїн поєднувався у ньому із розважливим господарем, полководець виявляв здатності спритного комерсанта» [7, с. 34]. Опікуючись господарським розвитком свого королівства, Фрідріх ІІ ухвалив закон, згідно з яким майно селянина після його смерті успадковував син, найнижчий за зростом у родині. Всі інші сини були потенційними рекрутами до прусського війська. Загалом «кантональна система» була більш прогресивним способом комплектування війська, ніж традиційна рекрутчина. Вона стала кроком уперед у напрямі запровадження загальної військової повинності, до якої європейські армії остаточно прийдуть лише у наступному ХІХ ст.

Рекрутську повинність як спосіб комплектування війська в Московії запровадив цар Петро І у 1705 р. Із незначними змінами ця система проіснувала до 1874 р., коли, згідно із військовою реформою, поповнення війська новобранцями почали здійснювати на основі загальної військової повинності. Рекрутчина лягла важким тягарем на всі податні верстви країни, особливо на селянство. Із 35,6 млн населення Російської імперії у 1795 р. 31,6 млн були селянами [8, с. 129]. Рекрутування відбувалося у формі «розкладки». Так, наприклад, у 1802 р. імперським урядом було проведено 73-й рекрутський набір, рахуючи від першого рекрутського набору за Петра І. До війська брали по 2 рекрути із 500 ревізьких душ. Великі втрати російського війська в наполеонівських війнах змушували урядовців збільшувати число рекрутів із двох до чотирьох-п'яти новобранців із 500 ревізьких душ, у 1812 р. до війська брали по 20 рекрутів із 500 душ [9, с. 7].

У ХХ ст., з огляду на роль Німеччини у двох світових війнах, в історіографії утвердилася думка про німецький мілітаризм, що остаточно сформувався у Пруссії за часів Фрідріха ІІ. Але проста статистика доводить інше. Так, у Росії на початку ХІХ ст. один вояк приходився на 45 мешканців імперії, тоді як у Пруссії один вояк приходився на 68 жителів країни, в Англії - 1 на 140, у Франції 1 на 110 [6, с. 37]. Тобто Російська імперія була найбільш мілітаризованою державою у світі упродовж ХІХ-ХХ ст.

Указом Петра І від 1719 р. за кожним дворянином персонально були закріплені навічно всі селяни, що мешкали у його маєтку. За словами дослідника соціальної історії Росії Б.М. Миронова, «... його права над селянами були суттєво збільшені: вони наблизилися до тих прав, які допіру мав пан щодо свого холопа, що поставило селянина на грань поміщичої власності» [8, с. 82]. Всі категорії російського селянства упродовж ХУІІІ ст. були зрівняні у своєму юридичному статусі. Всі вони опинилися у численній верстві непривілейованих і податних мешканців імперії. Всі вони не мали права вибору виду діяльності, свободи пересування. Практично російське селянство було прикріплене спадково до свого соціального статусу, місця проживання, до своєї сільської громади і до свого власника - поміщика, казни, члена імператорської родини або власника мануфактури. Петро І запровадив так звану паспортну систему, згідно з якою селянин не мав права без виданого місцевою адміністрацією і дозволу сільської громади відлучатися від місця проживання далі ніж за 30 верст. Селяни виконували панщину, оброк або змішану повинність щодо свого господаря. Крім цього, вони мусили виконувати численні державні повинності: гужову, дорожну, постою і, звісно, рекрутську. Про російську рекрутчину французький історик А. Рамбо писав: «Закон вказував лише на кількість і вік рекрутів і не встановлював ніякої відмінності між холостими і жонатими, батьками і годувальниками родин. Все віддавалося на розсуд власників. Монаршим указом оголошувався набір такої-то кількості солдатів на тисячу душ, і поміщики мусили поставити цей контингент. Від них зовсім не вимагалося пояснювати свій вибір, і вони могли віддавати селянина неприємної зовнішності або поміченого у нерадивості чи в інших провинностях. Не враховувалися ні престарілі батьки, ні наречена, ні дружина, ні діти. Рекрутчина була одним із тих способів, коли господар міг карати своїх рабів. Часто новобранців везли на возах із закованими руками і ногами. Одягнувши мундир, чоловік міг вже ніколи не побачити свого села» [10, с. 30].

Державним законодавством недоїмка зі сплати податків або втеча селянина визначалися як злочин. Втікачів ловили і в покарання сікли різками, били батогами, шпіцрутенами, відрізали вуха, носи, виривали ніздрі, клеймували. Упродовж ХУІІІ ст. кріпосний стан російського селянства тільки посилювався. Але не тільки селяни у Росії були закріпачені. Б.М. Миронов писав, що «... в Росії на початку ХУІІІ ст. вільною людиною був тільки цар, а всі інші були тією чи іншою мірою закріпачені. Причому більшість була закріпачена на кількох рівнях: священник державою і єпископом; посадський чоловік - державою і посадською громадою; поміщичий селянин - державою, дворянином і сільською громадою; казенний селянин - казною і сільською громадою; і лише дворянин був закріпачений тільки державою...» [8, с. 370].

Варто підкреслити, що кріпосне право у Росії існувало на досить міцній ментальній (культурно-психологічній) базі, що складалася із нерозвиненості індивідуалізму, браку самосвідомості і здатності контролювати свої вчинки і діяльність. Ментальною рисою московита віддавна і донині є схильність до підкорення грубій силі. Як писав відомий український статистик А.П. Заблоцький-Десятовський, кріпосне право руйнувало російське селянство у моральному відношенні; неосвіченість, «вікова звичка бути завжди під страхом» сприяли небаченому більше ніде аморалізму і пияцтву [11, с. 231]. Саме із такого людського матеріалу рекрутувалися вояки до московитської армії.

З військової точки зору важливими вадами російської рекрутчини була повільна мобілізація і поповнення війська новобранцями, для більшості з яких потрапити в армію означало життєву катастрофу. Вчорашньому кріпаку, по суті - рабові, досить непросто було стати вправним і мотивованим вояком. Отож явище дезертирства супроводжувало рекрутчину у російській армії упродовж усього терміну її застосування. Навіть у роки правління Миколи І кількість дезертирів із війська була досить високою. Втікачі з армії поповнювали ряди злочинців і, частіше за все, очолювали зграї грабіжників. Зокрема, зі звітів Департаменту поліції можна дізнатися, що у 1836 р. чимало дезертирів діяло в бандах розбійників у Чернігівській губернії. А в Новгородській губернії владі вдалося виявити і ліквідувати близько двадцяти так званих «притонів» - місць переховування втікачів з війська [12, с. 14].

Згідно зі встановленим порядком, дружина російського кріпака, якого рекрутували до війська, отримувала свободу у виборі місця проживання. З'ясувалося, що багато з них не слідували за своїми чоловіками, а, як свідчив документ Департаменту поліції, «вдавалися до ледарства і розпусти». За підрахунками цієї установи, у Росії станом на 1837 р. таких жінок налічувалося 30 тис. Міністерство внутрішніх справ запропонувало солдатських дружин не відпускати з місця проживання, якщо сам солдат не затребує її до місця своєї служби [12, с. 23-24]. Ця обставина додатково з морального боку характеризує явище російської рекрутчини.

Тут неважко помітити сутнісну відмінність у становищі прусського і російського рекрутів. У Росії кріпака виривали зі звичного повсякдення несподівано, оскільки все залежало від волі поміщика. Прусський рекрут уже з юних літ знав про своє майбутнє і на момент призову був морально готовим стати вояком королівської армії. Рекрут-росіянин назавжди поривав зі своєю родиною. Це не сприяло надходженню до російського війська мотивованих і морально підготовлених новобранців. Прусський солдат підтримував зв'язки з родиною упродовж усієї своєї служби. Тобто прусська «кантональна система» сприяла комплектуванню армії більш підготовленими до військової служби новобранцями, ніж російська рекрутчина.

Як ми вже зазначали вище, зневажливий термін «пруссаччина» запровадила у вжиток російська військова публіцистика ХІХ ст. Ним позначалися насамперед елементи підготовки прусських піхотинців і кавалеристів за часів Фрідріха ІІ. Часто цей термін супроводжувався такими визначеннями, як «муштра», «шагістика», «парадоманія», «екзерцирмейстерство», «палична дисципліна» і т.п. Із книги в книгу про військову справу переносилися слова прусського короля: «Солдат мусить боятися палиці капрала більше, ніж кулі ворога». Перед читачем поставав вкрай спрощений, навіть дещо карикатурний образ Фрідріха ІІ як понурого короля-агресора, вимуштровані солдати якого під Кунесдорфом не змогли протистояти російським «витязям».

Особливою зневагою до фрідріхової системи навчання піхотинців і кавалеристів вирізнялися радянські військові автори. Так, колишній царський генерал О.А. Свєчин, ставши викладачем Академії Генерального Штабу РСЧА, писав: «Армія Фрідріха Великого представляє крайню точку розвитку, вище досягнення того напряму, який військове мистецтво прийняло при Моріцу Оранському. Певною мірою розвиток військового мистецтва на цьому шляху був доведений до абсурду... Сама односторонність армії Фрідріха Великого, з його презирством до маси, з нерозумінням моральних сил, дуже повчальна, оскільки дає картину майже лабораторного досвіду бойової роботи із-під палиці штучних, бездушних солдатів» [4, с. 244]. Сторінки монографії «російського Клаузевіца» «Эволюция военного искусства» переповнені радянсько-великодержавним мілітаристським чванством. Проте зверхньо-зневажлива оцінка прусської військової справи О.А. Свєчиним, значною мірою на догоду сталінському режимові, не допомогла йому довести відданість своїм новим господарям. Після кількох арештів «російського Клаузевіца» безжально розстріляли у в'язниці НКВС.

Неважко встановити, що спроби запровадження елементів прусської військової справи у російській армії припадають на середину ХУІІІ ст. Захоплення московитів прусськими військовими порядками бере свій початок від Семилітньої війни. Тоді їхні війська вперше зустрілися із прусською армією і на собі відчули доблесть і вправність прусського солдата. Після Семилітньої війни Фрідріх ІІ продовжив удосконалювати військову справу і перетворив табір під Бреслау на навчальний полігон, відкритий для ознайомлення військовими із всієї Європи. Тут у 1765 р. побував зі спеціальною місією командир Московського піхотного полку М.Ф. Каменський. Свої враження він виклав у трактаті «Опис прусського табору» [13]. Його захоплення прусською системою організації армії поділяло багато представників вищого командування російської армії та імперських урядовців. Безсумнівно, вражаючими були для іноземців стрункість, узгодженість, одноманітність, підпорядкованість усіх ланок управління державою й армією у Пруссії. Від М.Ф. Каменського захоплення прусськими військовими порядками перейняв майбутній імператор Павло І, а від нього - його спадкоємці, Олександр І і Микола І. Вартий уваги такий штрих до біографії фаворита Павла І. Фельдмаршал М.Ф. Каменський так мучив своїх кріпаків у маєтку, що його зарубав сокирою доведений до відчаю один із його холопів.

Відвідувачів прусського військового навчального табору під Бреслау вражав водночас розмах і порядок у військах Фрідріха Великого під час маневрів, а також чітка і строга система навчання як піхотинців, так і кавалеристів. Необхідність удосконалення системи навчання піхотинців у Пруссії та її жорстокість були викликані запровадженням Фрідріхом ІІ так званої «тактики косого бойового строю». Йдется про рецепцію особливої тактики побудови фіванської фаланги знаменитого полководця античності Епамінонда в епоху панування лінійної тактики піхоти Нового часу. Про посилення одного крила війська з метою розбити, обійти протилежний фланг противника і вдарити йому в тил писав ще римський військовий історик Вегецій [14, с. 343]. Прусський король, як один із яскравих представників «освіченої монархії» ХУІІІ ст., був добре ознайомлений з текстами грецьких, римських авторів, а також військових теоретиків ранньоновітньої доби. Г. Дельбрюк, зазначаючи, що саме

Фрідріх ІІ творчо переосмислив тактичну ідею Епамінонда і запровадив на полі бою косий бойовий порядок піхоти, наголошував, що його успіх був можливим лише тоді, коли противник не помічав цього маневру, а передня лінія атакуючої піхоти була посилена кіннотою або гарматами [15, с. 195]. Запровадження тактики косого бойового порядку тривало упродовж першого періоду діянь Фрідріха ІІ - полководця і військового реформатора. Йому спільно з офіцерами свого Генерального штабу вдалося розробити вісім різновидів атаки противника піхотою у взаємодії із кавалерією і артилерією. Найкращою формою застосування косого бойового порядку, зрештою, було визнано наступ ешелонами, коли піхотні батальйони вступали у бій не одночасно, а послідовно, уступами - один за одним на відстані 50 кроків. За такого порядку батальйони опинялися на одній лінії із першим фланговим батальйоном. Командири стежили за тим, щоб інтервали часу між батальйонами не перевищували кількох хвилин. Завдяки такому способу наступальних дій вдавалося зберігати порядок у піхотних підрозділах під час маневрування, на відміну від наступу загальним фронтом протяжністю до 2,5 км. Серед прусських піхотинців тоді ходив жартівливий наказ монарха: «Король ручається, що якщо ви неприятелів заколете, вони вже вас колоти не будуть» [1, с. 355]. Щоправда, цілковитого успіху застосування Фрідріхом косого бойового порядку вдалося досягнути тільки у битві при Лейтені 5 грудня 1757 р. під час Семилітньої війни. Ще на початку розробки тактики косого бойового порядку король збагнув, що для її застосування на полі бою потрібна особлива виучка солдатів. Необхідно щоденними важкими тренуваннями, муштрою добитися того, щоб піхотинці взаємодіяли в бою автоматично. Звідси й бере свій початок знаменита прусська система навчання піхотинців і кавалеристів, яка викликала в іноземців одночасно почуття захвату і заздрості.

Але варто відзначити, що маневри на полях військового табору у Бреслау проводилися таким чином, щоб іноземні військові звертали більше уваги на зовнішній бік прусського військового порядку, переймалися формою, а не міркували про причини, що викликали необхідність муштри, жорсткого навчання і бездоганної дисципліни. Зокрема, як свідчив біограф прусського короля Ф.А. Коні, у 1753 р. поблизу Шпандау король провів масштабні маневри, на які прибуло чимало коронованих осіб із Європи. Фрідріх ІІ показав своїм близьким друзям під час навчань усі напрацьовані ним до цього часу стратегічні і тактичні новації. Але стороннім доступ на самі маневри був закритий. Це викликало певний ажіотаж при європейських монарших дворах, оскільки така таємничість насторожувала - чи не готує прусський король нову війну? Для заспокоєння громадськості і для тих, хто занадто сильно зацікавився прусськими військовими здобутками, Фрідріх ІІ опублікував свій опис проведених маневрів й умисно наповнив його різноманітними ребусами і наукоподібними дурницями. «Мало хто збагнув дотепний жарт короля, а більша частина тактиків стали ламати голову над цією нісенітницею, як над результатом глибокодумних міркувань і військової досвідченості», - зазначав Ф.А. Коні [16, с. 211-212].

Фрідріх ІІ поглибив тактичні новації князя Леопольда Дессауського, привчаючи своїх піхотинців до того, що застосування вогнепальної зброї є лише підготовчим етапом до кульмінаційної частини бою - багнетної атаки. Військові з усієї Європи запам'ятали знамениту настанову прусського короля своїм піхотинцям: стріляти залпом по противнику тільки тоді, «коли буде видно білки очей» солдатів першої лінії ворожої армії. За Фрідріха всі піхотинці його війська були навчені робити шість пострілів за хвилину, а сьомий постріл мав бути «у стволі». Впорядкований залповий вогонь мав на меті зруйнувати бойові порядки противника, після чого починалася успішна багнетна атака. Тригранний або чотиригранний прусський багнет довжиною 40-70 см завдяки застосуванню особливої пружинної клямки легко насаджувався на ствол і так само легко знімався. Таким був «прусський бойовий стиль». Саме його відточували на уславлених навчаннях і маневрах у таборі під Бреслау. Тобто «шагістика» і «муштра» були потрібні не тільки для утвердження дисципліни у військах і вражаючого дефілювання на парадах, але насамперед для доведення до автоматизму виконання необхідних на полі бою тактичних рухів і дій.

Строгість у навчанні піхотинців і кавалеристів поєднувалася у Пруссії за Фрідріха ІІ зі справедливістю і повагою до військового звання, яке було піднесене на небувалу висоту. Крім цього, як писав військовий історик М.С. Голіцин, «... вплив Фрідріха ІІ, його слави й успіхів на прусські війська і відданість останніх першому були настільки сильними, що дух, порядок у прусській армії були чудові, і, натхненна прикладом Фрідріха, вона і в дні невдач не занепадала духом і вміла зберігати порядок» [17, с. 50-51].

Так само наполегливо, часто жорстоко, але успішно навчав своїх кавалеристів один із найкращих генералів прусського короля Фрідріх фон Зейдліц. У своїх наказах з цього приводу Зейдліц напучував своїх офіцерів, крім навчання бездоганної виправки і вміння управляти конем, старанно прищеплювати воїнам честолюбство. Уславлений кавалеристський воєначальник доводив, що рейтар може бути досконалим вояком тільки тоді, коли й поза строєм, і за відсутності командирів буде мати вигляд благопристойного і порядного чоловіка [18, с. 200].

Спадкоємець російського престолу Павло Петрович ненавидів свою матір імператрицю Катерину ІІ, не сприймав також і її спосіб правління, у тому числі й російську армію катерининських часів. Пам'ять про батька - відомого симпатика Фрідріха ІІ і прусської армії, розповіді полковника М.Ф. Каменського зумовили прихильність молодого Павла до прусської військової справи. Йому довелося під час подорожі по Європі побувати на уславлених навчаннях прусського війська й особисто переконатися в перевагах прусської військової організації. Але слід зазначити, що Павло Петрович зміг побачити і полюбити лише зовнішній бік прусської військової машини. А.К. Байов писав: «... Поміж іншим, Павло успадкував від батька свого, Петра ІІІ, любов до військової справи, яка проявлялася в нестримній пристрасті до екзерцирмейстерства, до парадоманії, словом, до «дріб'язку» військової служби» [2, с. 473].

Своє захоплення він одразу почав втілювати у життя, як тільки отримав від матері у своє розпорядження маєток у Гатчині. Тут під його командою опинився окремий військовий підрозділ, який він вирішив реорганізувати на прусський лад. Командири гатчинських військ розробили спеціальні статути, цілком списавши їх із прусських зразків. Ці документи не тільки регламентували різні сторони службової діяльності, але й визначали дрібниці приватного життя офіцерів і солдатів. Навчання гатчинців відбувалося на основі недоладно перекладеної російською мовою прусської інструкції «Тактика, або дисципліна за новими прусськими правилами», яка була видана у Пруссії ще за життя Фрідріха ІІ у 1760 р. Вважаючи точність виконання прусських тактичних настанов головним у навчанні солдатів, гатчинські офіцери зосереджувалися на зовнішніх аспектах підготовки вояків. Навчання проводилися по 12 годин на добу, і навіть дріб'язковий відхід від зазначених в інструкції правил сприймався як злочин. Покарання за такі порушення були невідворотні і тяжкі: побиття шпіцрутенами або шомполами. Навчання під постійним страхом, звісно, призводило до того, що помилялися не тільки солдати, але й офіцери. Для останніх, знаючи про їхнє невігластво, Павло наказав заснувати у Гатчині школу. Щоправда, вчителями у ній були не набагато освіченіші артилерійські офіцери. Вступивши на престол, Павло І негайно почав переносити гатчинські правила навчання й організації війська на всю російську армію, а також на увесь державний апарат.

Реформи Павла І в армії розпочалися із запровадження строгої централізації управління. У результаті всі важливі і дрібні військові справи зосередилися у кабінеті імператора. Він особисто віддавав накази інспекторам, шефам, командирам полків і навіть командирам дрібніших підрозділів не тільки з питань облаштування, навчання, переміщення військ, але й з господарських питань, звільнення у відпустку, переведення молодших офіцерів в інший підрозділ і навіть одруження. Такий спосіб управління супроводжувався небаченим раніше зростанням обсягу листування і загалом бюрократизму. Як писав А.К. Байов, «загалом через надмірну централізацію начальницький склад знеособлюється; починають боятися користуватися своїми нікчемними правами і прагнуть тільки догодити тим, що стоять вище. Звідси вся увага звертається на дрібниці, а за ними втрачається загальний напрямок; та крім того, всі стараються виконати ці дрібниці, не прагнучи досягнути найкращих результатів у найважливішому - у бойовій підготовці військ» [2, с. 484].

Прусська військова організація, яка була найбільш продуктивною в роки правління Фрідріха ІІ, істотно застаріла в період кардинальної ломки старого порядку під впливом Французької революції. Вся Європа стала свідком формування нового типу армій - масових, народних. Революційне піднесення у Франції супроводжувалося прогресом у військовій справі, яку Наполеон Бонапарт вивів на новий рівень. У цей час сліпе наслідування прусської військової справи півстолітньої давності Павлом І не могло не призвести до зворотних наслідків.

Піхотний статут 1796 р. містив винятково настанови щодо лінійних побудов, правильності стройового кроку, рівняння шеренг, залпового вогню при наступі і відступі, але зовсім не враховував бойові новації революційного часу: бій у розсипному строю, каре, побудову і пересування в колонах і т.п. Такими ж були й інші військові статути часів правління Павла І і його наступників. Запровадження цих статутів у військове повсякдення зумовило спотворення смислу навчання солдатів і офіцерів. Вкрай дріб'язкові вимоги і жорстокі покарання за їх невиконання змушували командирів думати передусім не про бойову підготовку, а підготовку до вахтпараду. Солдата навчали не того, як він мав діяти на полі бою, а того, як під час огляду у разі проходження церемоніальним маршем не збитися з ноги, як не порушити інтервал і дистанцію, як не допустити відхилення від чіткої лінії шеренги і т.п. [2, с. 486-487]. Російські війська цієї епохи більшою мірою навчалися заради успішного проведення парадів і численних патріотичних церемоній. Недаремно за нею у ХІХ ст. закріпилася влучна назва «парадна армія» [8, с. 588]. Часу на бойову підготовку майже не залишалося. Масштабних маневрів не проводили, а обмежувалися лише навчаннями на рівній місцевості. Олександр І продовжив сліпе копіювання прусських застарілих військових традицій. За словами А.А. Керсновського, під час кампанії 1805 р. імператорська гвардія шлях від Петербурга до Аустерліца пройшла парадним кроком - у ногу [3, с. 204]. Але це ніяким чином не врятувало російську армію від ганебної поразки.

Не змінилася ситуація у російській армії й нині. Автор, який писав ледь не сто років тому, фактично охарактеризував сучасну путінську армію: «Погляди Павла на кінцеву мету навчання армії, на засоби цього навчання, на способи управління армією і на свою роль у цьому, нарешті, особистий характер володаря, його нервовий темперамент за своєрідного розуміння ступеня і меж своєї влади як самодержавного монарха - все це відбилося на системі навчання військ, яка призводила до повного знеособлення, шаблону, придушення розумної діяльності виконавців. В армії закон не поважався, владою ніхто не користувався, кожен остерігався ухвалити на свій страх те або інше рішення, якщо тільки воно не підказувалося статутом. На противагу попередній епосі, в армії розвинулися грубість і приниження особистості. Стосунки старших з молодшими, особливо з нижніми чинами, стали жорстокими. Накладання стягнень не регулювалося ніяким законом... Все це призводило до того, що здорові духовні основи в армії підривалися, моральний елемент у справі бойової підготовки не висувався на належне йому місце, високий дух армії потроху щезав» [2, с. 489]. Російські правителі нічого не спромоглися перейняти від фрідріхової системи заохочення своїх військових. Звання й ордени масово роздавалися імператорами в мирний час і навіть без ніяких видимих заслуг. Перевагу тут мали наближені до монарха офіцери. Така практика нівелювала повагу до нагород, руйнувала дисципліну, виносячи на вершину військової ієрархії осіб бездарних, а то й зовсім випадкових.

Ще одним яскравим прикладом «пруссаччини», тобто недоладного пересадження на російський соціальний ґрунт прусських елементів військової справи, стали військові поселення, запроваджені указом Олександра І від 9 липня 1817 року. Після важкої поразки прусської армії від Великої армії Наполеона Бонапарта під Йєною і Ауерштедтом восени 1806 р. король Фрідріх Вільгельм ІІІ і його військові радники та воєначальники Карл фон Клаузевіц, Герхард фон Шарнхорст та Август фон Гнейзенау вимушені були провести модернізацію армії. Вона була необхідною для виживання Прусського королівства, оскільки, як зазначав К. фон Клаузевіц, Пруссія зазнала поразки через консервативний державний механізм, що тривалий час спирався лише «на заслуги своїх предків», а також через відсталу військову організацію [19, с. 218]. Особливо слабкість прусської військової стратегії і тактики проявилася на тлі новаторських підходів до військової справи і військового мистецтва, які запровадив Наполеон Бонапарт. Проведення військової реформи очолив Герхард фон Шарнхорст, голова «Військово-реорганізаційної комісії» та начальник прусського Генерального штабу. Головна ідея реформи полягала в тому, щоб армія стала озброєним народом. Згідно з уявленнями реформаторів, сильне військо можливе лише за умови тісного морального зв'язку з народом. Тому Г. фон Шарнхорст і його соратники прагнули своїми новаціями надати народові більше свободи, стимулювати його самоповагу і гідність.

Завершити військову реформу вдалося вже на останньому етапі війни із Наполеоном. У 1813 р. у Пруссії був ухвалений Закон про ландвер. Незважаючи на жорсткий контроль з боку французької влади за прусською армією, деякі новації вдалося запровадити ще до падіння Наполеона. Було започатковано загальний військовий обов'язок, причому розпочинати службу рядовими солдатами у війську мусили і юні представники прусської аристократії. Реформа передбачала скасування тілесних покарань в армії; в ній мусили служити рядовими одночасно і селянські сини, і сини бюргерів та навіть дворян, унаслідок чого кардинально змінилося ставлення офіцерів до солдат. Звертання до рядового ландвера починалося зі слів «молодий товаришу». Реформа передбачала удосконалення системи просування по сходинках військової служби. Військовий міг стати офіцером тільки після здобуття спеціальної освіти. Запровадження загальної військової повинності відкрило можливість цілком укомплектувати польову армію Пруссії на останньому етапі війни з Наполеоном. Новобранців унаслідок цього виявилося набагато більше, ніж було штатних одиниць у регулярній армії, що, власне, й зумовило створення ландверу - упорядкованого за військовими правилами народного ополчення. Ландвер успішно себе проявив на завершальному етапі війни Шостої антифранцузької коаліції.