"Прусаччина" як результат рецепції елементів прусської військової справи московитами

Після переможного закінчення війни Прусське королівство переживало фінансові труднощі, що не давало змоги утримувати армію, яка би відповідала високому статусу держави у Європі. Ландвер виявився найбільш придатною формою організації війська у складних фінансово-економічних умовах країни. Військова організація ландверу мала особливий порядок призову на службу і територіальну структуру. Ландвер складався із молодих чоловіків двох призовів. Юнаки 20-25 років, яких не взяли до регулярної армії Пруссії, становили ландвер першого призову. Солдати віком 25-32 роки, які відслужили в резерві регулярної армії, становили ландвер другого призову. Солдати молодшого призову у складі регулярної армії несли гарнізонну службу і виконували роботи із тилового забезпечення регулярного війська. Їх залучали до навчання під час проведення маневрів регулярною армією упродовж двох тижнів або одного місяця, причому ночували вони у себе вдома. Ландвер другого призову проходив військовий вишкіл упродовж восьми днів на рік. Оскільки це вже були досвідчені солдати, то їм довіряли проведення допризовної підготовки юнаків 17-20 років.

На рівні роти у ландвері був єдиний кадровий вояк - фельдфебель. Йому доручали стерегти склад зброї і спорядження, а також проводити кожного вихідного дня військові вправи із солдатами роти ландверу. Повага до військових у Пруссії після французької окупації і визвольної війни істотно зросла. Німці бачили у ландвері рідну армію, і тому недільні навчання роти у волості збирали цілі натовпи глядачів, які схвально спостерігали за діями своїх улюбленців.

На рівні повіту був батальйонний ландверний округ. Командир батальйону ландверу мав значно більше обов'язків і повноважень. Йому підпорядковувалося місцеве мобілізаційне депо зі складом зброї, амуніції й обмундирування. Крім цього, командир батальйону ландверу очолював повітову комісію з військової повинності. На цьому рівні до штату батальйону входив військовий лікар. На нього покладалася відповідальність за надання медичних послуг воякам місцевого ландверу на дому. На рівні округу батальйони зводилися в один або декілька полків, а контроль за ними здійснював інспектор. У провінції ландвером командував генерал. Коли виникала потреба у мобілізації, то полки з округів об'єднувалися в бригади з генералом ландверу на чолі.

Щоправда, згодом через побоювання щодо занадто самостійного ландверу військове відомство запровадило принцип поєднання в одній бригаді двох полків: одного - ландверного а другого - із регулярних військ. К.М. Ячменіхин писав: «Ландвер як система другочергових військових формувань із військовозобов'язаних запасу другої черги з'являється спочатку в Австрії у 1808 р., а в 1813 р. вона була прийнята у Пруссії для упорядкування ополчення, яке виставлялося територіальними округами для польової служби. У 1814 р. ландвер став частиною збройних сил як категорія запасу, до якої зачисляли військовозобов'язаних віком 27-29 років після відбування ними дійсної служби і перебування в запасі першої черги» [6, с. 45].

Незважаючи на істотні недоліки, система прусського ландверу без значних затрат державного бюджету досить успішно забезпечувала країну необхідною кількістю війська до періоду революційної «Весни народів» 1848-1849 рр.

Спроби російського імперського уряду зменшити державні видатки на утримання мільйонної армії шляхом переведення її частини на самозабезпечення були ще задовго до 9 липня 1817 р. Важкий економічний стан і розладнані фінанси країни після завершення війни з наполеонівською Францією змусили Олександра І і його урядовців взятися за реалізацію цієї ідеї на практиці. Оскільки Олександр І, як і Павло І, проводив політику мілітаризації всіх компонентів суспільного життя в імперії, для запровадження військових поселень було взято західні, насамперед німецькі взірці. За прикладом не треба було звертатися далеко: у сусідній Пруссії досить успішно проявила себе система Г. фон Шарнхорста, відома більше як «Krnmpersystem». Щоправда, К.М. Ячменіхин схильний вважати, що російські військові поселення більше були схожі на систему австрійських «граничар», ніж на прусський ландвер. Граничари, як і російські військові поселення, мали територіальні округи для кожного поселеного полку, самозабезпечувалися і самокомплектувалися. Водночас, на відміну від росіян, австрійські граничарські поселення не поділялися на поселену і діючу частини. Досвід австрійських граничарів був ретельно вивчений і врахований під час запровадження в Росії військових поселень [6, с. 45].

Порівнюючи ландвер із системою військових поселень у московитів, ми не ставимо перед собою завдання з'ясувати тотожність і відмінність у системі самокомплектування і самозабезпечення, ми лише хочемо показати результати військових реформ Пруссії і Росії зі схожою метою.

Запроваджуючи військові поселення, російський уряд мав на меті створити особливий військовоземлеробський стан, який би власними зусиллями утримував і забезпечував постійну армію (самозабезпечення і самокомплектування). Крім цього, були сподівання на покращення побуту військових і соціального захисту ветеранів. При цьому, звісно, армія мусила виконувати функцію захисту країни від зовнішньої агресії. Як і в Пруссії, російський уряд намірявся збільшити армійський резерв для формування війська другої лінії. Йшлося про військове навчання військових поселенців. Уряд московитів не знайшов нічого кращого для цього, як запровадити окремим документом правило: як кріпаки мали працювати на полі поміщика 3 дні на тиждень, так і військові поселяни мусили кілька днів на тиждень займатися військовим вишколом [6, с. 147]. Таке запровадження одразу переводило військових поселенців у статус державних кріпаків, становище яких мало чим відрізнялося від кріпаків у поміщиків. Під час жнив військовий поселянин у піхотних чи у кавалерійських округах був зобов'язаний не менше ніж два рази на тиждень займатися стройовою підготовкою. Проте на практиці часто бувало, що занадто активні командири-службісти вимагали від поселян-господарів і їхніх помічників бути на плацу не два, а три, а то й чотири дні на тиждень. Підтверджує це й Б.М. Миронов: «У ХУІІІ - на початку ХХ ст. армійська служба багато в чому будувалася за взірцем сільського життя. У кріпосні часи стосунки між офіцерами і солдатами “виростали на ґрунті кріпосного побуту”. Окремі військові одиниці нагадували маєток, у якому роль поміщиків грали офіцери, роль кріпаків - солдати, роль сільських виборних - унтер-офіцери. Солдатські дружини і діти були приписані до полку, отримували забезпечення й не могли виїхати, влаштуватися на роботу або вчинити яку-небудь іншу дію без схвалення полкового начальства. У роті, як і в селі, існувала община у вигляді солдатської артілі і подібним до мирської сходки стало зібрання солдат» [8, с. 586-587].

Працюючи на землі, військовий поселянин статусу «поселянин-господар» мусив утримувати не тільки свою родину, але й «поселянина-помічника» і двох солдатів діючого підрозділу. Незважаючи на те, що від держави він отримував солдатську платню й однострої, соціальне становище його було гіршим, ніж у державних та удільних селян імперії. Варто додати, що він ще мусив платити «податок кров'ю», тобто його сини зобов'язані були йти на військову службу. Сини поселянина, досягнувши семилітнього віку, ставали «кантоністами». Їх силоміць відбирали від батьків і відправляли в батальйони кантоністів, де їх навчали до досягнення 12-річного віку. Після цього їх відпускали до родини, щоб вони допомагали батькам у господарстві. Щоправда, згідно з даними Ф.А. Нєкрашевича, лише 10% кантоністів із 279 312 осіб (27 299) станом на 1 січня 1837 р. перебували на навчанні у батальйонах та півбатальйонах (школах) [20, с. 210]. Як тільки їм виповнялося 18 літ, кантоністи ставали вояками на довгі роки. Термін служби тривав 20 років: 15 - у діючих підрозділах, а 5 - у резервних [21, с. 137].

Незважаючи на компліментарні твердження про позитивний соціокультурний вплив військових поселень та інституції кантоністів на суспільство імперської Росії деяких сучасних істориків, зокрема Т.М. Кандаурової [22], більшість авторів схильні вважати, що батальйони кантоністів «стали справжньою виразкою військових поселень» [3, с. 24], де діти опинялися в руках не підготовлених для виховання і навчання педагогів, а грубих і малоосвічених (як правило) командирів.

Нестерпні умови життя селян, обернених у солдати, і солдат, обернених у селян, важкі земляні, будівельні, меліоративні роботи зумовили їх високу смертність. На момент приходу до влади Миколи І в низці округів військових поселень смертність почала перевищувати народжуваність. Тому вже у 1823-24 рр. військове відомство вимушене було поповнювати склад військових поселенців рекрутами із ближніх губерній [6, с. 154-155]. Завдяки строгій військовій дисципліні і жорсткому контролю О.А. Аракчеєва зовні військові поселення за кілька років набули впорядкованого й охайного вигляду. Проте по рівній шосейній дорозі у поселенні, яка була вимощена працею поселенців, їм було строго заборонено їздити верхи чи на возах, щоб її, бува, не розбили вони колесами перед прибуттям на перевірку начальства. Можна було пересуватися по ній тільки пішки і бігом. Так само для начальства оберігалися нові дерев'яні мости, зведені руками поселенців; рядові військового поселення мусили переїжджати річки вбрід. Гарні печі в будинках поселенців командири забороняли топити з тією ж метою. А.А. Керсновський писав: «День військового поселенця був розписаний до останньої хвилини, повсякденне життя його родини регламентовано до найменших дрібниць - аж до обов'язкових правил у разі годування грудьми дітей, миття підлоги у визначені години і приготування одних і тих же страв у всіх домівках. Жінки, наприклад, не сміли народжувати дітей вдома, а, відчуваючи наближення родів, зобов'язані були з'являтися в штаб» [3, с. 25].

Офіцери у військових поселеннях переважно були вихідцями із небагатих родин. Більш заможних сюди не можна було привабити навіть досить високою платнею. У 1824 р. їм було заборонено переходити із військовго поселення на службу в діючі підрозділи. Офіцер у військовому поселенні мав набагато більше обов'язків, ніж його колега у підрозділах регулярної армії. Так, крім виконання суто військових повноважень, вони мусили опікуватися обробітком землі, збиранням урожаю, доглядом за великою рогатою худобою, вівцями, козами, свиньми, курми. Не маючи досить знань у галузі сільськогосподарського виробництва, офіцер налягав на стройове навчання. Недалекою від істини була картина бойового навчання у військових поселеннях, яку змалював А.А. Керсновський: «Навчання торкалося винятково зімкнутого строю - “шагістики” і рушничних прийомів. Стрільби в ціль у військових поселеннях зовсім не навчали, кінцевим досягненням був “показ заряджання” у ті три тижні в році, коли навчання проводилося “з порохом”, тобто зі стрільбою холостими зарядами» [3, с. 26].

Запровадження військових поселень не дало тих результатів, на які розраховували уряди Олександра І і Миколи І. Економія державних коштів виявилася мізерною, оскільки вдалося перевести у стан військових поселенців лише 11,5% від усього складу мільйонної армії, або 16,7% стройового складу з урахуванням козаків [6, с. 149]. Самозабезпечення округів військових поселень і піхоти, і кавалерії вдалося остаточно досягнути тільки після кількох реформ та реорганізацій за правління Миколи І і то тільки за рахунок зведення до мінімуму військового навчання і перетворення поселень у господарські комплекси. Мети - забезпечення самокомплектуванням округів військових поселенців із запровадженням інституції «кантоністів» - також не вдалося досягнути. Негативні демографічні тенденції в усіх без винятку військових поселеннях унаслідок високої смертності і штучної регламентації сімейношлюбного життя змусили владу поповнювати склад військових поселенців за допомогою традиційної рекрутчини. Як писав А.А. Керсновський, «переймаючи пруссаччину, московити «перепруссачили». Німецька ідея, пересаджена шпіцрутенами в новгородські суглинки і малоросійський чорнозем, дала потворні сходи (і ще більш потворні результати отримаються потім від пересаджування на російський ґрунт німецького матеріалізму та німецького марксизму)» [3, с. 30].

Отож, як бачимо, спроби запровадити прусський досвід організації військової справи у Росії неодмінно закінчувалися крахом. Зневажливий термін «пруссаччина» у цій країні часто застосовувався для перекладання вини за фундаментальні вади російської військової справи на прусський військовий досвід. Але критикувати прусську бойову тактику, військову науку, стройову підготовку, прусські однострої і внутріармійський дух було значно легше, ніж виявити причини негативних наслідків запровадження прусських взірців, вельми прогресивних для свого часу, у російській армії. У військовому підрозділі, де командир залишався, по суті, поміщиком, а солдати - його кріпосними селянами, можна було запровадити тільки зовнішні атрибути прусської військової справи. Можна поміняти мундири, навчити солдатів марширувати в ногу, побудувати охайні і симетрично розташовані військові поселення, але не можна змінити «структуру довгої тривалості» - як менталітет забитого російського селянина-кріпака, якого насильно взяли до війська, так і психологію російського дворянина-офіцера, який також був підневільною людиною в умовах російської деспотичної влади. Нинішній авторитарний режим із його парадоманією, «побєдобєсієм», мілітарною пропагандою, нічим не підтвердженим геополітичним чванством упродовж десятиліть знищив слабкі паростки демократії і повернув сучасне російське суспільство в імперсько-кріпосницьку матрицю ХІХ ст., у межах якої армія відтворює у своєму повсякденні найпотворніші атавізми «пруссаччини».

Література

1. Всемирная военная история в поучительных и занимательных примерах. / Авт.-сост. Н.Ф. Ковалевский. Москва: КРОН-ПРЕСС, 2000. 528 с.

2. Байов А.К. Военное дело в эпоху императора Павла I. История русской армии: В 7 т. Санкт-Петербург: ООО «Издательство «Полигон», 2003. Т 1. 704 с. С. 476-494.

3. Керсновский А.А. История русской армии в 4 томах. Т. 2. Москва: Голос, 1993. 336 с.

4. Свечин А. Эволюция военного искусства с древнейших времен до наших дней. Том первый. Москва-Ленинград: Государственное издательство. Отдел военной литературы, 1927. 384 с.

5. Ненахов Ю.Ю. Войны и кампании Фридриха Великого. Минск: Харвест. 2002. 816 с.

6. Ячменихин К.М. Армия и реформы: военные поселения в политике российского самодержавия. Чернигов: «Сіверянська думка», 2006. 444 с.

7. Перцев В.Н. Гогенцоллерны. Характеристика личностей й обзор политической деятельности. Минск: Харвест, 2003. 304 с.

8. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): В 2 т. Т. 1. Санкт-Петербург: «Дмитрий Буланин», 2003. 548 с.

9. Леонов О., Ульянов И. Регулярная пехота. 1801-1855. Москва: Изд-во: АСТС, 1996. 248 с.

10. Рамбо A. Русские и пруссаки: История Семилетней войны. Москва: Воениздат, 2004. 303 с.

11. Заблоцкий-Десятовский А.П. О крепостном состоянии в России. Записка 1841 года. Хранители России. Антология. Т. 6: Крестьянское дело. 1840-е - начало 1860-х гг. / под ред. С.В. Перевезенцева, А.А. Ширинянца; авт.-сост. А.С. Абрамян, Д.А. Ананьев и др. Москва: Паблис, 2018. С. 189-301.

12. Свідінія, извлеченных изъ отчета департамента полиціи исполнительной за 1836 годъ. Материалы для истории крепостного права в России. Извлечения из секретных отчетов Министерства внутренних дел за 1836-1856 г. BERLIN 1872. B. BEHR's BUCHHANDLUNG. (Е. ВОСК.) 27. UNTER DEN LINDEN. 303 с. С. 1-14.

13. М.Ф. Каменский у Фридриха II-го в 1765 году. (Каменский М.Ф. Его Императорскому Высочеству Государю Цесаревичу и Великому Князю Павлу Петровичу. Описание лагеря при Бреславле 1765 года). Русский архив. 1873. Кн. 2. Вып. 7. Стб. 1552-1570.

14. Вегеций Флавий Ренат. Краткое изложение военного дела. Военная мысль античности: Сочинения древнегреческих и византийских авторов / Сост. К. Королева; Прилож. Г. Кантора. Москва: ООО «Издательство ACT»; СанктПетербург: Terra Fantastica, 2002. 665 с. С. 264-382.

15. Дельбрюк Ганс. История военного искусства в рамках политической истории. Том четвертый. Новое время. СанктПетербург: «Наука», «Ювента», 1997. 367 с.

16. Кони Ф.А. История Фридриха Великого. Москва: Алгоритм, 1997. 503 с.

17. Голицын М.С. Всеобщая военная история новых времен. Часть третья. Войны второй половины XVIII века 1740-1791. С.-Петербургъ: Типография товарищества «Общественная польза», 1874. 502 с.

18. Фарнгаген фон Энзе. Жизнеописание генерала Зейдлица. Киев: В Университетской типографии, 1839. 251 с.

19. Клаузевиц Карл фон. О войне. Москва: Эксмо, Мидград, 2007. 458 с.

20. Некрашевич Ф.А. Особенности воспитательной работы среди кантонистов-евреев российской императорской армии. «Долгий ХІХ век» в истории Беларуси и Восточной Европы: исследования по Новой и Новейшей истории: сборник научных трудов. Вып. 3. 2019. С. 209-212.

21. Цубенко В.Л. Украинское (Харьковское) военное поселение кавалерии Российской империи (1817-1857): основные тенденции развития. Научные ведомости. Серия «История. Политология, Экономика, Информатика». 2011. № 1 (96). Выпуск 17. С. 131-138.

22. Кандаурова Т.Н. Военные поселения России XIX в.: социокультурные аспекты развития. Вестник РГГУ. Серия «Литературоведение. Языкознание. Культурология». № 4(84). 2012. С. 32-43; Кандаурова Т.Н. Военные поселения XIX века: «худший вид крепостничества» или рациональный элемент модернизационного реформаторства Александра I? Труды исторического факультета СПбГУ. № 11. 2012. С. 87-99.

Размещено на Allbest.ru