Зовнішня розвідка як напрям оперативної діяльності органів державної безпеки України в умовах глобального воєнно-політичного протистояння у світі (1954-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішня розвідка як напрям оперативної діяльності органів державної безпеки України в умовах глобального воєнно-політичного протистояння у світі (1954-1991 рр.)

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор,

провідний науковий співробітник науково-дослідного

центру воєнної історії, Національний університет оборони

України імені Івана Черняховського

У статті на основі документальної спадщини спецслужб та дослідницьких праць розкривається місія та основні напрями оперативної діяльності підрозділу зовнішньої розвідки (1-го Управління) Комітету державної безпеки Української РСР в період «холодної війни». Розкривається еволюція організаційно-функціональної побудови розвідки. Досліджується організація та основні результати роботи за напрямками політичної, науково-технічної, гуманітарної розвідки, розробки закордонних осередків української політичної еміграції та конфесійних об'єднань. Окремо висвітлюються деякі довготривалі спеціальні операції та досвід оперативно-бойової діяльності під час Афганської війни 1979-1989 рр.

Ключові слова: розвідка, спецслужби, оперативне мистецтво, національна безпека, «холодна війна», спецпропаганда.

Dmytro Viedienieiev Doctor of Historical Sciences, Professor, Leading Researcher of the Scientific-Research Centre of the Military History, The National Defence University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi (Kyiv, Ukraine)

Foreign intelligence as a direction of the operational activities of the state security bodies of Ukraine in the conditions of global military and political conflict in the world (1954-1991)

The article on the basis of the documentary heritage of special services and research works reveals the mission and main directions of operational activity of the foreign intelligence unit (1st Department) of the State Security Committee of the Ukrainian SSR during the Cold War. These are the leading factors of the international and military-political situation, which determined the priorities of intelligence official activity from the standpoint of Ukraine. The evolution of organizational and functional construction of intelligence, the structure of its central apparatus and regional bodies, personnel policy is revealed. The organization and basic results of work in the areas of political, scientific, technical, humanitarian intelligence, the development of foreign centers of Ukrainian political emigration and denominational associations are studied. The data on the latest technologies and advanced equipment of a military nature are provided. The agent work of intelligence in relation to foreign Ukrainian religious communities is investigated. Some long-term special operations against foreign organizations of Ukrainian nationalists and the experience of operational and combat activity during the Afghan War of 1979-1989 are covered separately.

Keywords: intelligence, special services, operational art, national security, “cold war”, special propaganda.

Вступ

Постановка проблеми. Ґрунтовне дослідження ролі спеціальних служб відкриває суттєві можливості для розуміння важливих подій воєнно-політичної історії України. Це зумовлено не тільки значними ресурсами розвідки й контррозвідки у справі захисту безпеки і забезпечення обороноздатності країни, реалізації національних інтересів, їх прямим залученням до звершення багатьох подій світової та національної історії. Пріоритети, форми і методи оперативної діяльності слугують індикаторами сутності державного ладу та політичних спрямувань певних держав, соціальних систем. До того ж, дослідження історії спецслужб як напряму історичної науки та воєнно-історичної науки як її галузі може розвиватися виключно із застосуванням міждисциплінарних когнітивних можливостей. Студіювання минулого органів розвідки та контррозвідки (важливої складової апарату державного управління, військової організації держави, важеля забезпечення її зовнішньополітичного курсу) видається можливим лише шляхом інтеграції методологічних підходів воєнно-історичної, історико-правової, політичної науки, теорії та історії міжнародних відносин, соціальної психології тощо.

Акумулювання досвіду оперативного мистецтва попередників сучасних розвідувальних органів України слугує важливою запорукою акумулювання досвіду оперативного мистецтва спецслужб, ефективним елементом професійної підготовки кадрів національного правоохоронного органу спеціального призначення. Поширення наукових знань з історії спецслужб України сприятиме оволодінню особовим складом СБ України багатющим досвідом оперативного мистецтва, формування у нього почуття патріотизму на прикладах кращих зразків звитяги попередників, збагаченню загальнокультурного рівня й професійної ерудиції. Проведене свого часу опитування керівного й оперативного складу центрального управління та регіональних органів СБ України, засвідчило, що серед запропонованих засобів професійного виховання саме засвоєння історичних знань респонденти поставили за ступенем важливості на 4-5 місце (Вєдєнєєв, Д. В. 2009, с. 24; Вєдєнєєв, Д. В. 2022а, с. 14-22).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Організаційно-функціональна еволюція розвідувального органу радянських органів державної безпеки в Україні в період «холодної війни» (1946-1991 рр.) відноситься до найменш досліджених у науково-документальному відношенні сторінок історії спеціальних служб в Україні. Передовсім, доцільно назвати фахові історико-документальні дослідження проблематики нашої статті -- колективну роботу дослідників історії вітчизняної розвідки (Рожен, Л. М., Вєдєнєєв, Д. В., Гавриленко, О. А. & інші. 2011, 536 с.), узагальнюючу роботу з історії української розвідки у ХХ ст. (Скрипник, О. 2019, 344 с.) та серію біографічних нарисів (Скрипник, О. В. 2009, 319 с.; Скрипник, О. В. 2011, 621 с.; Скрипник, О. 2013, 440 с.) знаного спеціаліста у цій царині, відповідального співробітника Служби зовнішньої розвідки України та активного розробника її документальної спадщини, Заслуженого журналіста України О. Скрипника, в яких розкриваються організація, магістральні напрями оперативної діяльності 1-го Управління (зовнішня розвідка) Комітету державної безпеки (КДБ) Української РСР.

Спрямованість й службові здобутки за певними напрямами роботи української розвідки до 1991 р. подаються через висвітлення життєписів її окремих керівників та співробітників розвідки в історико-біографічних працях та окремих публікаціях (інтерв'ю з колишніми розвідниками) у пресі І. Безсмертного, А. Булавіна, О. Скрипника, В. Хоменка, І. Шиденка (Бессмертный, И. 2007, 264 с.; Бессмертный, И. 2007, с. 8; Булавин, А. А. 2019, 526 с.; Керівники української зовнішньої розвідки, 2010, авт.-упоряд. Хоменко, В. Д., Скрипник, О. В., Шиденко, І. М. & інші 176 с.).

Інформативним джерелом з вивчення агентурно-оперативної та бойової діяльності позаструктурних спецпідрозділів «Каскад» й «Карпати» КДБ СРСР з числа співробітників розвідки КДБ УРСР під час Афганської війни 1979-1989 рр. виступають спогади О. Дорожкіна, Г. Лобачева, О. Нездолі та інших бойових офіцерів (Ветерани розвідки завжди в строю. 2013, 138 с.; Дорожкин, О. Н. 2011, 216 с.; Нездоля, А., Нестеренко, С. & Нестеренко, Э. 2003, 471 с.; Отряд специального назначения «Каскад». Факты. Воспоминания. Свидетельства. Судьбы. 2000, 248 с.; Лобачев, Г. С. 2010, 304 с.).

Мета статті. Науково-історична реконструкція розвідувального компоненту органів державної безпеки в Україні за доби глобального міжблокового протистояння у світі («холодної війни») із розкриттям його організаційно-функціонального устрою, воєнно-політичних детермінант, провідних напрямів та результатів оперативно-службової діяльності.

Виклад основного матеріалу

зовнішня розвідка холодна війна

Певна лібералізація суспільного життя СРСР після смерті Й. Сталіна (1953 р.), зростання відкритості держави та зовнішніх контактів за доби «відлиги», розширення міжнародних зв'язків СРСР та союзних республік, активізація стосунків із українською діаспорою (поряд із продовженням оперативного розробки чекістами діаспорного середовища, обумовленого протистоянням «холодної війни») об'єктивно стимулювали підвищення ваги органів держбезпеки Української РСР по лінії зовнішньої розвідки. Із утворенням у 1954 р. Комітету державної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів (РМ) СРСР, функції зовнішньої розвідки покладалися на Перше головне управління (ПГУ) КДБ СРСР, яке зберігало свої функції до розпаду СРСР у 1991 р. Відповідно, розвідувальну роботу за кордоном в Україні здійснював Перший відділ КДБ при РМ Української РСР на чолі із полковником Андрієм Ткаченком (керівник розвідки у 1954-1959 рр.) Ткаченко Андрій Купріянович (1910-?). Уродженець Київщини, учасник Другої сві-тової війни, працював у спецслужбі з 1931 р., мав значний досвід контррозвідувальної робо-ти, оперативного забезпечення партизанського руху, був відзначений кількома бойовими ор-.

Водночас активізацію розвідувальної роботи з позицій України підштовхувала міжблокова конфронтація доби «холодної війни», до якої спецслужби геополітичних противників активно залучали політичні об'єднання діаспор народів СРСР. Відповідним чином формувалися політичні настанови правлячої Комуністичної партії, адже у 1959 р. у постанові ЦК Компартії України від 1 грудня 1959 р. «Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР» було піддано критиці роботу республіканського КДБ за «повільну роботу» із створення агентурно-оперативних позицій в середовищі Закордонних частин ОУН, Закордонного представництва УГВР, Проводу українських націоналістів (А. Мельника), ОУН-за кордоном, Української робітничо-демократичної партії, Української національної ради та компрометації їх лідерів.

В 1959 р. на базі 1-го відділу КДБ при РМ УРСР створили Перше (розвідувальне) управління. Як зазначалося у постанові Політбюро ЦК КПУ «Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки Української РСР» від 24 листопаду 1959 р., «найголовнішим завданням» КДБ УРСР є «всемірне посилення роботи проти розвідок

капіталістичних держав та закордонних центрів українських буржуазних націоналістів» (Літопис УПА. 2001, Т. 3, с. 588). Згідно з наказом голови КДБ при РМ СРСР від 9 березня 1960 р. № 0084 «Про затвердження штатів Комітету державної безпеки при Раді Міністрів Української РСР», оформлювалася структура Управління, а в ряді обласних Управлінь (насамперед -- прикордонних областей) створювалися 1-і відділення Національна академія СБ України. Фонд спеціальних видань. Од. збер. 6373, арк. 33-35.. Першим керівником Управління (у 1959-1966 рр.) став полковник (згодом -- генерал-майор) Прокіп Савчук Савчук Прокіп Демидович (1918-?). На-родився у с. Великий Чернятин Хмельницької області, дослужився до посади першого заступ-ника міністра охорони громадського поряд-ку УРСР. Був відзначений званням Почесний співробітник органів держбезпеки, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора..

Саме під орудою П.Савчука оформлювалася структура 1-го Управління як кваліфікованого й мобільного підрозділу, оперативні відділи котрого вели політичну та науково-технічну розвідку, розробляли закордонні еміграційні політичні центри, котрі енергійно залучалися іноземними спецслужбами до протиборства з СРСР. Вже тоді науково-технічна інформація, здобута українськими розвідниками, знаходила високу оцінку керівництва ПГУ КДБ СРСР. Зокрема, йшлося про здобуті агентурно-оперативним шляхом за кордоном цінні відомості в галузях ядерної фізики та енергетики, ракетобудування, радіоелектроніки, виробництва синтетичних пластмас (їх синтез, будучи налагодженим на підприємствах України, дав економічний ефект у 100 млн. крб).

Особовий склад управління був і резервом ПГУ КДБ СРСР, проходив стажування в резидентурах розвідки КДБ за кордоном. За кордоном Управління проводило окремі самостійні акції за погодженням і під контролем ПГУ КДБ, а головним завданням українських розвідників вважалося використання в інтересах розвідки каналів наукового, культурного обміну, туризму та еміграції.

Новим керівником наголос був зроблений на оновленні кадрів, поповнених оперативними співробітниками з досвідом закордонної роботи, знанням іноземних мов та вищої освітою. Були встановлені робочі стосунки із міністерствами і відомствами УРСР, АН УРСР та іншими установами, зацікавленими у здобутті технічної та технологічної інформації за межами СРСР. Відповідно, основними підрозділами розвідувального органу та їх керівниками на той час стали:

1-й відділ (начальник -- О. Деймон), оперативна розробка політичних центрів української еміграції, здобуття з їх позицій політичної та іншої важливої інформації;

2й відділ (або «лінія “Л”», Г Глушаков), підбір, первинна підготовка кандидатів для роботи у нелегальній розвідці із подальшою передачею до союзного Центру (Управління «С» ПГУ КДБ СРСР). Підрозділ передав Центру чимало майбутніх розвідників-нелегалів, котрі ефективно працювали на різних континентах⁴;

3й відділ (з 1961 р. -- П. Тимофєєв), політична й науково-технічна розвідка (НТР);

Спеціальна група із підбору співробітників та агентури резерву (розвідувально-диверсійного характеру) на особливий період, який замикався на відділ «В» (з 1974 р. -- 8-й відділ) Управління «С» ПГУ КДБ СРСР (Скрипник, О. 2011, с. 411415; Скрипник, О. 2019, с. 231237; Гавяз, М. І. 2006, с. 364; Дроздов, Ю. И. 2000, 416 с.).

Помітний внесок у становлення розвідувального підрозділу КДБ України зробив відомий професіонал «таємного фронту» генерал-майор (1972) Василь Мякушко (19232014) -- заступник начальника (з 1961 р.), а в 1966-1971 рр. -- начальник Першого управління КДБ УРСР. У 1971-1984 рр. В. Мякушко працював вже заступником Голови КДБ УРСР і куратором розвідувальної лінії. В останні роки служби (1985-1991 рр.) обіймав посаду керівника представництва КДБ СРСР при МВС Народної Республіки Болгарія. Почесний співробітник органів держбезпеки, мав 6 бойових орденів та понад 30 медалей, нагороди України (Керівники української зовнішньої розвідки. 2010, с. 105-107).

Співробітники Першого управління КДБ УРСР працювали майже у всіх країнах, де існували «дипломатичні» резидентури радянської розвідки, діяли під прикриттям і в інших закордонних установах СРСР та окремих міжнародних представництвах УРСР. Не маючи власного зовнішньополітичного курсу, тим не менш, Радянська Україна мала у 1944-1991 рр. власне відомство закордонних справ, представництво при ООН, загалом -- членство у 16 міжнародних організаціях. При цьому агентурним шляхом добувалася корисна інформація для провадження дипломатичної роботи представництв Української РСР в ООН та інших міжнародних організаціях, передова науково-технічна інформація.

Крім того, у всіх обласних Управліннях КДБ (УКДБ) УРСР згодом запровадили розвідувальні відділи, найбільш активними вважалися профільні відділи в УКДБ по Одеській, Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях Галузевий Державний архів Служби без-пеки України (ГДА СБУ). Ф. 16. Оп. 14. (1990). Спр. 7. Арк. 65. Перші відділи УКДБ в Україні брали участь, зокрема, у здобутті політичної та науково-технічної інформації, відборі й первинній підготовці кандидатів у розвідники-нелегали, резервістів для розвідувально-диверсійної роботи у воєнний час (Нездоля, А., Нестеренко, С. & Нестеренко, Э. 2003, с. 232-236).

Розвідка «з території» республіки також мала відчутні здобутки, вдавалося отримати джерела із значними інформаційними можливостями. Так, наприкінці 1960-х рр. був залучений до негласного співробітництва громадянин США, що мав доступ до секретів Білого Дому, Конгресу США. Через нього українські розвідники отримали секретну розробку провідних аналітичних центрів США (Ренд Корпорейшн та інших), виконану на замовлення Державного департаменту США. У документі містилися комплексні рекомендації щодо методів руйнації СРСР. Пропонувалося вдатися до підриву радянської економіки і фінансів, добитися зниження цін на нафту й газ, нав'язати гонку озброєнь, розгорнути підривні інформаційні операції, не допустити приходу до влади молодого лідера, здатного на справжні реформи радянського ладу (Бессмертный, И. 2007, с. 161-162).

Надалі Перше управління КДБ УРСР очолювали генерал-майори Павло Тимофеєв (1971-1984 рр.), Леонід Макаров (1984-1989 рр.), Володимир Повжик (1989-1991 рр.). Завдяки зусиллям керівного складу зростала результативність роботи підрозділу. Зокрема, П. Тимофеєв домігся суттєвого покращання віддачі по лінії науково-технічної розвідки (НТР), за його редакцією вийшов навчальний посібник «Підбір, вивчення, підготовка і використання з розвідувальною метою допоміжного апарату», розісланого в інші розвідувальні органи СРСР. Заступник начальника Управління полковник Валентин Цуркан посилив політичну розвідку, підняв на якісний рівень аналітичну роботу, причому аналітичні матеріали з Києва знаходили високу оцінку в ПГУ КДБ СРСР. Заступники начальника Першого управління полковники Юрій Калін та Борис Нечитайло відзначилися якісними здобутками у сфері НТР. Здобуті документація та зразки нової техніки отримали високу оцінку фахівців військово-промислового комплексу (ВПК), АН УРСР. За матеріалами одного із закордонних джерел в СРСР працювало ціле конструкторське бюро (Бессмертный, И. 2007, с. 255-256; Бессмертный, И. 2006).

Із 1970-х років розширювалися оперативні можливості та компетенція розвідувального підрозділу КДБ УРСР, у ньому створювалися нові функціональні ланки. Поступово українська розвідка здобула можливості не тільки виконувати доручення Центру, але й реалізовувати самостійні завдання за узгодженням із ПГУ КДБ СРСР, яке делегувало Києву певні функції (на основі ротації у закордонних резидентурах ПГУ КДБ СРСР по різних лініях працювало 15-20 співробітників розвідки КДБ України). Представники Першого управління КДБ УРСР працювали майже у всіх країнах, де існували «дипломатичні» резидентури радянської розвідки, діяли під прикриттям і в інших закордонних установах СРСР. При цьому агентурним шляхом добувалася корисна інформація в інтересах представництв Української РСР в ООН та інших міжнародних організаціях.

На службу КДБ України потрапляли і офіцери з унікальним досвідом закордонної розвідувальної роботи. Зокрема, Анатолій Баронін прослужив 25 років у системі ПГУ КДБ СРСР, відбув чотири закордонних відрядження, у 1960-1970-х рр. працював резидентом радянської розвідки у Гані, Нігерії, Ліберії, провів низку успішних розвідувальних операцій за умов, коли у країнах перебування відбулися чотири державні перевороти і громадянська війна. Згодом очолював один із підрозділів ПГУ КДБ у Москві (понад половини співробітників якого були українцями), а у 1986-1991 рр. служив заступником начальника Першого управління КДБ Української РСР.

Після звільнення з військової служби став професором вищого навчального закладу зовнішньої розвідки України, викладав теорію розвідувальної діяльності, передавав величезний досвід закордонної праці новій генерації співробітників розвідувальної служби суверенної України. Полковник Михайло Гречка став одним із провідних радянських радників, що допомагали створювати органи державної безпеки Афганістану. Розвідник близько 10 років працював у східних країнах, беручи участь у таємному протиборстві з американською, англійською і пакистанською розвідками (навіть отримавши від противників шанобливе прізвисько «афганський лев Майкл») (Бессмертный, И. 2007, с. 27-37, 91).

Станом на 1976 р. до структури розвідувального управління додалися 4-й відділ (спецпропаганда проти закордонних політичних центрів української еміграції), 5-й відділ -- спеціального резерву на особливий період та 6-й відділ, політична розвідка (Скрипник, О. 2019, с. 247). По суті, до кінця 1980-х рр. розвідувальне управління КДБ УРСР перетворилося у достатньо розгалужену розвідслужбу, з можливостями добування політичної й науково-технічної інформації стратегічного характеру та її аналітичною обробкою, проведення заходів інформаційного протиборства тощо. Після структурної реорганізації 1987-1988 рр. в ній діяли такі оперативні підрозділи:

1й відділ, здобування воєнно-політичної та економічної інформації щодо країн НАТО;

2й відділ, здобування воєнно-політичної та економічної інформації щодо країн Азії, Африки та на Близькому Сході;

3й відділ, науково-технічна розвідка;

4й відділ, інформаційно-аналітична робота та «активні заходи» (спеціальні заходи із використанням медіасфери);

5й відділ, спеціального резерву на особливий період;

6й відділ, агентурно-оперативна робота у закордонних «антирадянських центрах»;

7й відділ, підбір кандидатів на нелегальну роботу за кордоном (Скрипник, О. 2019, с. 261).

В цілому до часу ухвалення Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет Української РСР від 16 липня 1990 р., у взаємодії із 2-м (контррозвідувальним) та 5-м (контррозвідувальна протидія в ідейно-культурній та інформаційній сферах) Управлінням КДБ УРСР, розвідка провела низку «унікальних операцій з здобуванням документальних матеріалів зарубіжних спецслужб», що становили значну цінність для Центра (Голушко, Н. М. 2009, Т. 1, с. 207).

Суттєво зросла вага Першого управління КДБ УРСР по лінії політичної та науково-технічної розвідок. Енергійно працювали офіцери діючого резерву КДБ під прикриттям посад у наукових та дослідницько-конструкторських закладах України. Начальник відділу політичної розвідки полковник Євген Єрмаков налагодив інформаційну роботу по країнах «третього світу», низка завербованих джерел була передана на зв'язок закордонним резидентурам ПГУ КДБ СРСР. По лінії НТР та здобуття новітніх зразків техніки й технологій відзначилися співробітники профільного відділу Першого управління полковник Сергій Соломонов, підполковники, доктор технічних наук Вадим Перчик та доктор фізико-математичних наук Костянтин Кухта, котрі тісно взаємодіяли із провідними вченими та установами АН УРСР (Безсмертний, И. 2007, с. 255-256).

Через оперативні можливості Першого управління КДБ УРСР здобувалася технічна документація, розробки та зразки передової техніки, що приносило колосальний економічний ефект для радянської промисловості, передовсім -- ВПК. Співробітник розвідки Леонід Рожен (згодом -- генерал-лейтенант, керівник Головного управління розвідки СБ України у 1999-2000 рр.) згадував, що серед «трофеїв» української розвідки опинилися новітні розробки з підвищення надійності танків, зразки й документація бомб для ураження глибоких підземних бункерів, ракетно-космічні технології із створення багаторазового космічного човна типу «Шаттл», сучасні біотехнології тощо (Безсмертний, И. 2007, с. 203-208).

Як ілюстрацію наведемо солідний перелік високих технологій та зразків новітньої техніки військового та цивільного призначення, здобутих 1-м Управлінням КДБ УРСР у 1987 р. оперативним шляхом за кордоном (довідка Голови КДБ УРСР для Першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького була підготовлена співробітником 3-го відділу розвідувального Управління В'ячеславом Абрамовим -- майбутнім начальником Головного управління розвідки СБ України у 1995-1998 рр.). Як зазначалося у документі (лютий 1988 р.), НТР КДБ УРСР працювала за цільовими замовленнями Державної комісії з військово-промислових питань РМ СРСР та Комісії Президії РМ СРСР (отримавши від неї 17 завдань), здобута нею інформація була оцінена як «особливо цінна».

Зокрема, розвідники здобули відповідні технології та документацію для удосконалення виробництва в металургійній та нафтохімічній галузях, фармакології, котрі знайшли впровадження в промисловості України. Чимало ноу-хау військового призначення запровадили на підприємствах ВПК -- київських заводах «Кристал», «Маяк» (радіоелектроніка), на об'єднанні «Південмаш» (Дніпропетровськ, технології ракетобудування), «Екватор» (Миколаїв, обладнання для військових кораблів).

Лише впровадження технологій для будівництва міжконтинентальних балістичних ракет дало економію у 25 млн. крб. Були здобуті розробки щодо ракет «повітря-земля», танкових гармат, лазерних головок самонаведення ракет, систем управління тощо. Агропромисловий комплекс отримав до 35 різноманітних техніко-технологічних розробок тощо⁶.

Зрозуміло, що в умовах «холодної війни» першочерговим об'єктом оперативної зацікавленості виступали українські націоналістичні організації, найбільш впливові в діаспорі. З часом радянська розвідка видобула узагальнюючий документ західних спецслужб, в якому останні виступали за згортання активного використання українських націоналістичних осередків з причини їх «глибокої інфільтрації» радянською агентурою. По лінії роботи проти закордонних центрів органи держбезпеки СРСР та УРСР активно взаємодіяли зі спецслужбами союзників по Організації Варшавської угоди -- Польщі, Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, куди відрядили ряд співробітників 1-го Управління.

Відтак на перший план діяльності 1-го Управління КДБ УРСР вийшли методи пропаганди та контрпропаганди, компрометації функціонерів ОУН на підставі їх кон'юнктурних зв'язків зі спецслужбами гітлерівської Німеччини⁷. З СРСР фінансувалися певні прорадянські українські політичні організації за кордоном, туди ж направлявся великий обсяг пропагандистської літератури. За постановою ЦК Компартії України від 16 серпня 1960 р. запроваджується «Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном».

Звітні документи Товариства свідчать, що його можливості активно використовувалися для здобуття різнопланової інформації про українські діаспорні анклави, даних на керівників громадсько-політичних об'єднань закордонних українців, здійснення пропагандистських заходів. Вивчалися «прогресивні» з точки зору інтересів СРСР українські організації та їх лідери як потенційні провідники впливу на еміграційне середовище та джерела інформації про становище у націоналістичних угрупованнях. Специфічне забарвлення мали бесіди співробітників Товариства (серед них, наприклад, відомий радянський розвідник О. Святогоров) з емігрантами, що прибули з відвідинами до УРСР. У довідках за результатами спілкування відображалися ставлення співрозмовника до радянської дійсності та російському етносу, до націоналістичного руху, контакти з політизованими організаціями діаспори, характер занять, рівень забезпеченості, особливості характеру, інтелектуального рівня. Отримані від візитерів відомості використовувалися у заходах з компрометації лідерів націоналістичних формувань Центральний державний архів вищих ор-ганів влади України. Ф. 4629. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 1-9; Спр. 6. Арк. 1-11..

Лише у 1960-1962 рр. з пропагандистською метою вийшло 12 брошур (73,5 тис. примірників) від імені колишніх співробітників розвідки та СБ закордонних центрів ОУН, що через різні причини опинилися в СРСР, 360 радіопередач (230 годин) Національна академія СБ України. Фонд. Розвідкою КДБ УРСР замовлялися радянським авторам відповідні друковані матеріали з компрометації керівників СБ ОУН, які потім легендувалися як праці зарубіжних українців і поширювалися через резидентури Першого головного управління КДБ СРСР. З цієї ж тематики використовувалися і автори з числа «прогресивно налаштованих» українців діаспори.

Оперативні можливості розвідувальних підрозділів активно залучалися до інформаційно-психологічного протиборства. Так, 3 квітня 1984 р. Колегія КДБ СРСР ухвалила рішення (віддане наказом № 0042-1984 р.) «Про заходи удосконалення агентурно-оперативної роботи органів КДБ з боротьби з антирадянською націоналістичною діяльністю», яким передбачалося, зокрема, просування до зарубіжних центрів ОУН оперативно вигідної інформації та дезінформації, яка б спонукала їх функціонерів відмовитися від «екстремістських дій», здобування розвідданих про їх організаційну структуру, кадри, заплановані акції з «ідеологічної диверсії», створення в СРСР легендованих агентурних груп під виглядом «інакомислячих», виведення за кордон зусиллями 1-го та 5-го Управлінь КДБ кваліфікованої агентури для осідання та проникнення до «організаційних ланок націоналістичних центрів» (Сборник Высших курсов [КГБ СССР]. 1985, с. 56-65).

Однією із провідних проблем, ідейно-політичного характеру, навколо якої зосереджувалася робота розвідки КДБ УРСР, став Голодомор 1932-1933 рр. Оперативні, «активні» та інформаційно-аналітичні заходи КДБ УРСР щодо висвітлення на Заході та політичними центрами української еміграції цієї історичної трагедії носили довгостроковий характер. Принаймні з 1987 р. КДБ УРСР розгорнув узгоджену з КДБ СРСР операцію «Фарисеї», яка націлювалася на проведення спеціальних заходів, «спрямованих на зрив» розв'язаної зарубіжними центрами ОУН під керівництвом ЦРУ США антирадянської кампанії з приводу пресловутого «штучного голоду на Україні у 1932-1933 роках»спеціальних видань. Од. збер. 2892. Арк. 204-212..

Однак бажаних результатів досягти не вдалося, «бо методи політичного тиску і шельмування, -- зазначав колишній заступник начальника 1-го Управління полковник Михайло Гавяз, -- перекручення історичних фактів, прикрашене зображення радянської дійсності, особливо в мовній політиці, часто переконливо спростовувалися супротивниками» (Гавяз, М. І. 2006, с. 364).

Розвідка проводила довготривалі й складні операції, про що свідчить оперативна гра «Перевал», відомої широкому загалу як «Бумеранг» (перебіг гри подається за:¹¹; Цуркан, В. 1989, 95 с.; Корнешов, Л. 1988). Вона велася 1-м (розвідувальним) та 5-м (контррозвідувальна робота в ідейно-культурній та інформаційній сферах) Управліннями КДБ УРСР та МВС Польщі з кінця 1960-х рр.

Лідерам ОУН (або Закордонних частин ОУН (ЗЧ), заснованих С. Бандерою) та їх Служби безпеки (СБ) підставили легендовану групу кваліфікованих агентів -- у якості «представників локальної ланки націоналістичного підпілля» в Радянській Україні. У грі імітувалося існування націоналістичної групи з філіями у Польщі, Львові, Києві (керівника її СБ удавав лікар С. Панчишин). На агентурні позиції отримували з закордону інструктивні документи і літературу, значні матеріальні кошти і техніку, а також одержували відомості про тактичні настанови ОУН. Основні результати гри були оприлюднені для компрометації закордонних націоналістичних центрів на прес-конференції в Жовтневому палаці Києва за участю її основних учасників 14 вересня 1988 р.

Фабула операції була такою. Наприкінці 1960-х рр. функціонер ЗЧ ОУН, громадянин Польщі українського походження, родич Р. Шухевича Т. Білинський (агент польської спецслужби «Адам»), який часто виїжджав за кордон, отримав від одного із лідерів ЗЧ ОУН І. Дмитріва («Рубіжного», керівника Союзу українців Британії) завдання розшукати у Львові та залучити до таємної співпраці лікаря Святослава Панчишина. У Львові «Адам» зустрічався із рідними Р. Шухевича, обговорюючи можливу кандидатуру на пост керівника підпільної мережі в Україні.

Вибір пав саме на випускника Віденського університету С. Панчишина як вихідця з авторитетної в Галичині інтелігентської сім'ї, дядько якого Ярослав Панчишин, професор медицини, обирався в 1939 р. депутатом Верховної Ради СРСР, а потім входив до складу Українського державного правління, створеного ОУН (Б) 30 червня 1941 р. Отримав ши від емісара ЗЧ ОУН перевірочне завдання, С. Панчишин звернувся до органів державної безпеки УРСР. Незабаром від його імені почалася оперативна гра із закордонними колами ОУН. Т. Білинський скеровував нового «негласного помічника» на збір інформації про розміщення в Україні ракетних установок та підбір в Києві «опорних пунктів». Як «утримувач» такого пункту КДБ УРСР був «підставлений» ЗЧ ОУН столичний журналіст Юрій Іванченко.

У ході гри С. Панчишин «виріс» до члена Проводу ЗЧ ОУН, голови «верховного суду ОУН в Україні», керівника СБ ЗЧ ОУН в Україні (з 1980 р.), отримав Золотий хрест заслуги та медаль імені С. Бандери, такий же хрест отримав і «керівник підпільної організації в Києві» Ю. Іванченко. Безпосереднє керівництво легендованою підпільною мережею в ЗЧ ОУН доручили шефу СБ Союзу українців Британії, колишньому вояку дивізії СС «Галичина» В. Олеськіву, який мав досвід роботи по лінії засилання в УРСР емісарів-розвідників, і після смерті М. Лебедя посів в жовтня 1987 р. пост керівника Проводу ЗЧ ОУН.

Існування «підпілля» ОУН в Україні імітувалося настільки кваліфіковано, що Т. Білинський, став заступником Я. Стецька, був нагороджений Золотим хрестом заслуги. Сам «Адам» час від часу відвідував Польщу і передавав через підставлених агентів МВС ПНР радянські гроші та валюту, техніку, інструкції та пропагандистську літературу. Про тактику, яку пропонувалося обрати лжепідпіллю, можна судити з однієї з інструкцій С. Панчишину: «Слід широко практикувати поширення листівок, закликів до організації виступів населення України проти існуючого в республіці ладу. Збирати і передавати важливу інформацію, особливо воєнного характеру, про дислокацію військових частин, види озброєння, місця розміщення стратегічних ракет», а також докладні відомості про дисидентський рух.

Через гру, яка майже 20 років імітувала наявність в УРСР організованого підпілля, органи держбезпеки здобували відомості про тактичні плани закордонних націоналістичних центрів. Зокрема, Ю. Іванченка ознайомили із матеріалами, які свідчили про намір керівників ЗЧ ОУН перейти до більш гострих методів боротьби: створити «бойові групи», розширити підготовку у таборі «Союзівка» молодіжних воєнізованих загонів, до викладання в яких залучаються американці українського походження, котрі воювали у В'єтнамі. На думку органів КДБ, результатами «Бумерангу» стали встановлення контролю радянської спецслужби над стратегією, тактикою, розвідувально-підривними спрямуваннями ЗЧ ОУН по відношенню до України, їх дезінформування, «виявлення і нейтралізація» понад 20 емісарів, що прибули як громадяни США, Англії, ФРН, Франції, одержання на фіктивні позиції великих грошових сум, понад 1000 примірників літератури та спеціальної розвідувальної техніки. Було перехоплено програмні й кадрові настанови IV, V, VI та VQ Великих зборів.

Серед специфічних напрямів оперативних зусиль зовнішньої розвідки КДБ республіки варто виокремити роботу по українським зарубіжним (еміграційним) релігійним центрам -- передовсім, української автокефальної та греко-католицької церков. Як свідчить «План перспективних агентурно-оперативних заходів із впровадження агентури органів КДБ в закордонні церковні центри» (лютий 1957 р.), цей напрям діяльності тісно пов'язувався із інформаційно-психологічним протиборством в рамках міжблокового протистояння у світі, під час якого і противники СРСР намагалися використати клерикальні центри, котрі нерідко взаємодіяли із еміграційними політичними угрупованнями народів СРСР.

Керівництвом КДБ СРСР вводиться в обіг поняття «ідеологічної диверсії» як «складної системи антикомуністичної діяльності, при котрій використовуються різносторонні по своєму змісту ідеї, погляди, уявлення, спеціально пристосовані противником для ворожого ідеологічного впливу на громадян соціалістичних держав, а також форми і методи, розраховані на вчинення такого впливу, добування, аналіз та використання в підривних цілях соціально-політичної інформації про життя соціалістичних країн». Підкреслювалося, що для ідеологічної диверсії властиві деструктивний вплив на свідомість людей, її ерозія, «ідеологічне переродження», маніпулювання почуттями й думками, підрив основ державного ладу, за своїми окремими характеристиками ідеологічна диверсія наближається до агентурної діяльності, Серед можливих ознак ідеологічної диверсії називалися підривна пропаганда, розвідувально-підривна діяльність зі створення та підтримка нелегальних груп для боротьби з існуючим державним ладом (Бобков, Ф. Д. & Сидоренко, А. Г. 1976, с. 28).

Нам думку аналітиків КДБ УРСР, основними формами залучення зарубіжних релігійних центрів в рамках «ідеологічної диверсії» проти СРСР слугували:

створення на Заході негативної суспільної думки по відношенню до Радянського Союзу та соціалістичному табору в цілому;

направлення до СРСР по нелегальних каналах релігійної та пропагандистської літератури, трансляція відповідних радіопередач;

направлення до СРСР спеціальних кур'єрів з інструкціями із використання конфесійного чинника для «ворожої роботи»;

збір спеціалізованими структурами Ватикану та осередками «Свідків Єгови» в інтересах іноземних спецслужб, через вірних «на основі церковної дисципліни» різносторонньої інформації про становище в СРСР та інших державах -- членах Організації Варшавського Договору¹².

Огляд розвідувальної роботи КДБ УРСР (25 травня 1959 р.) по зарубіжних клерикальних центрах свідчив, що ЦК КПРС й Голова КДБ СРСР поставили перед спецслужбою «серйозні завдання» із посилення оперативної роботи, приділяючи при цьому «особливу увагу із проникнення нашої агентури в зарубіжні антирадянські центри з завданням розвідки та розкладницького характеру», враховуючи, що з 1950-х рр. релігійні організації стали енергійно використовуватися спецслужбами противників в «підривних цілях».

Спецслужби, зазначалося у відомчих документах, «зосередили в США всі основні церковно-сектантські центри..., і у повному контакті з Ватиканом й розвідувальними органами Ватикану, активно використовує ці центри для ідеологічної диверсії» проти «СРСР і країн народної демократії». Самі ці «центри», йшлося в документі, очолюються «церковними авторитетами із числа відомих українських націоналістів-емігрантів, що є у переважній більшості вихідцями із західних областей України».

Серед пріоритетних об'єктів розвідувальних спрямувань КДБ фігурували Ватикан, зарубіжні об'єднання українських греко-католиків (УГКЦ), «Синод РПЦ в Америці» митрополита Анастасія (Грибановського), «Синод Української автокефальної православної церкви в США» митрополита Никанора (Абрамовича), «Об'єднана українська православна церква в Америці» під проводом митрополита Іоанна (Теодоровича) та єпископа Мстислава (Скрипника), «Українська греко-православна церква» в Канаді митрополита Іларіона (Огієнка). Наголошувалося на співробітництві представників цих конфесій із іноземними розвідками, зокрема -- генеральний вікарій УГКЦ в Мюнхені Голинський іменувався співробітником американського розвідцентра «Астра», котрий намагався перенести свою діяльність в Україну. Докладалися зусилля із відновлення контактів з особами, котрі раніше перебували в агентурному апараті НКВС-НКДБ, зокрема, з довоєнним агентом «Степановим» (І. Губою, 1885-1965), архієпископом «УАПЦ в екзині» (США, з 1954 р. перейшла в юрисдикцію Костянтинопільського патріархату). Одночасно провели «перспективні вербування» на території УРСР, у т.ч. -- агента «Ткаченка», родича архієпископа УАПЦ Михайла (Хорошего), «Євгена» і «Кунша» (близьких до верхівки «Синоду УАПЦ в США»), «234» (старого знайомого Мстислава Скрипника), колишнього секретаря Київського архієпископа УАПЦ Пантелеїмона (Рудика), «Хмельницького» (підтримував листування із Іларіоном Огієнком)¹³.

Частина конфідентів («Бандура», «Іреней» тощо) використовувалася як «маршрутна агентура» -- під час поїздок до рідних в діаспору вони намагалися налагодити розробку ректора навчального закладу Ватикану з підготовки місіонерських кадрів «Руссікума» Іренея Назарко, генерального архімандрита ордену «Василіан» Павла Миськіва, генеральної настоятельки ордену «Служебниць» Химій, авторитетних священнослужителів-католиків. Агент «Вірний» (колишній ієрей УГКЦ, перевірений на розробках катакомбників-уніатів) готувався до безстрокового зарубіжного відрядження для занурення в закордонні громади УГКЦ. Найбільшого успіху досягнув, імовірно, агент «Стяг» (псевдонім змінений -- Авт.), котрий з 1944 р. результативно розробляв середовище УГКЦ й підпілля ОУН, надав «матеріали» для численних арештів. Виїхавши за кордон, аж до «перебудови» в СРСР постачав змістовну інформацію про «задуми Ватикану і закордонних антирадянських клерикально-націоналістичних центрів»¹⁴.

Планувався спільний комплекс заходів 1-го та 4-го (секретно-політичного) Управлінь КДБ УРСР із удосконалення агентурно-оперативної розробки зарубіжних релігійних центрів, пов'язаних із іноземними розвідками. Водночас визнавалося, що заходи органів КДБ УРСР «носять примітивний характер», не дають «особливої користі», самі чекісти незадовільно орієнтуються у діяльності згаданих структур і не мають на цій ділянці кваліфікованої агентури. Відтак пропонувалося створити у ПГУ КДБ СРСР «спеціальний відділ для роботи по закордону під релігійним прикриттям», в КДБ УРСР -- окреме відділення в 1-у відділі). Висловлювалися міркування про необхідність направлення за кордон «перевіреної агентури» із числа священнослужителів РПЦ и Римо-Католицької Церкви на посади настоятелів або адміністраторів, використання значних можливостей католикоса Вірменської григоріанської церкви, для створення закордонних резидентур під «церковним прикриттям», а також збільшити відправлення зарубіжній аудиторії матеріалів щодо релігійного життя в СРСР.

Перспективним вважався напрям із «підпорядкування» спецслужбі протестантських деномінацій України (передовсім -- Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів), у т.ч. і для використання в оперативних інтересах «багатої матеріальної бази» їх зарубіжних громад. Пропонувалося через агентуру серед його функціонерів, «витиснути» американські місіонерські групи й «паралізувати підривну діяльність американської розвідки» в осередках баптистів Східної Європи, активізувати роботу протестантів України (конфідентів КДБ) в міжнародних релігійних форумах, скликати (під егідою спецслужби) в СРСР організаційний комітет з проведення міжнародного (всеєвропейського) конгресу протестантських громад¹⁵.

Великий комплекс розвідувально-аналітичних заходів було проведено за кілька років навколо підготовки до відзначення 1000-ліття Хрещення Русі у 1988 р., навколо якого точився великий комплекс імплементованих у стратегію психологічної війни заходів іноземних спецслужб, еміграційних релігійних об'єднань та політичних осередків діаспори¹⁶. Проводилися і «активні» заходи проти верхівки закордонних релігійних об'єднань. Як повідомляв КДБ УРСР до ЦК КПУ (9 лютого 1988 р.), розвідкою велася операція «Конклав» із компрометації перед Ватиканом очільників УГКЦ з використанням як справжніх, так і підроблених чекістами документів митрополита УГКЦ Йосипа (Сліпого). При цьому «плани Й. Сліпого з його таємного архіву» щодо «творення патріархату УГКЦ» та щодо його авторитарних методів керівництва оперативним шляхом просувалися до проводів закордонних осередків ОУН та греко-католицької церкви¹⁷.

В Україні енергійно підбиралися й вербувалися для подальшої роботи за кордоном під орудою ПГУ КДБ УРСР кандидати на нелегальну роботу по лінії релігійних об'єднань. Так, в православному Овруцькому монастирі (Житомирська область, закритий наприкінці 1950-х рр. у рамках «хрущовських гонінь» на Церкву) за вказівкою ПГУ КДБ СРСР придбали конфідентів серед молодих монахинь із фельдшерською освітою для подальшого направлення до Горненського монастиря поблизу Єрусалима¹⁸.

Кваліфіковані співробітники розвідки та інших оперативних підрозділів КДБ Української РСР отримали, по суті перший після Другої світової війни та операцій проти озброєного підпілля ОУН в Західній Україні (1944-1956 рр.) серйозний досвід розвідувальних операцій та оперативно-бойових дій у складі т.зв. позаструктурних (нештатних) спецпідрозділів КДБ СРСР «Зеніт» і «Каскад» під час Афганської війни 1979-1989 рр. На їхнє комплектування направлялися співробітники КДБ і спецрезервісти, підготовлені 8-м відділом Управління «С» (нелегальна розвідка) ПГУ КДБ СРСР (сформований у середині 1970-х рр. 8-й відділ готував спецрезервістів на особливий період) (Дроздов, Ю. И. 2000, с. 194).

Перший же рік Афганської війни виявив неготовність радянської спецслужби та військ спецпризначення адекватно протистояти специфічній тактиці збройних формувань ісламської опозиції, вести агентурнооперативну роботу у патріархальній, ментально майже середньовічній країні, надійно захищати війська від розвідувальної-диверсійної тактики моджахедів. Відтак 18 липня 1980 р. вийшла постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР № 615-200 щодо створення загону спецпризначення «Каскад» й приписом розпочати діяльність в Афганістані до 15 серпня 1980 р.

Діяльність «Каскаду» регламентувалася наказом Голови КДБ СРСР № 00100 від 22 липня 1980 р. Власне під загальною назвою «Каскад» діяли групи співробітників КДБ з різних регіонів -- «Урал», «Кавказ», «Алтай», «Тибет» (Середня Азія) і «Карпати» від Української і Молдавської РСР. Керівництвом ПГУ КДБ СРСР перед спецпідрозділом були поставлені завдання надання допомоги у створенні органів держбезпеки прорадянського режиму у Кабулі, організації агентурно-бойової роботи проти антиурядових збройних формувань, проведення силових спецзаходів проти найбільш агресивних противників «народної влади» (Лобачев, Г. С. 2010, с. 72). Головними задачами співробітників цих позаструктурних формувань КДБ була спеціальна розвідка, розклад агентурним шляхом бандформувань, фізичне усунення їхніх лідерів, звільнення заручників, інструкторська підготовка співробітників афганських органів безпеки. На зв'язку у співробітників «Каскаду» перебувало кілька сотень оперативних джерел. «Каскад» змінила навесні 1983 р. група «Омега», що брала участь в 12 значних військових і 300 локальних оперативно-бойових операціях, здобула інформацію для 1500 авіаударів. У квітні 1984 р. цей позаструктурний спецпідрозділ КДБ був розформований.

Афганська війна стала випробуванням і для співробітників органів держбезпеки України. У складі Першого управління КДБ УРСР діяла ретельно засекречена структура (до 10 офіцерів), яка виступала куратором спецпідрозділів, що формувалися у мирний час на випадок війни. До спецрезерву прискіпливо вибирали співробітників КДБ, котрі володіли іноземною мовою, з ними щорічно проводили навчальні збори за спеціальною підготовкою. Час від часу вони проходили підготовку на курсах удосконалення оперскладу при ПГУ СРСР для можливого використання в глибокому тилу супротивника (насамперед -- проти його засобів ракетно-ядерного нападу, управління і зв'язку) (Болтунов, М. 1998, с. 382-384; Отряд специального назначения «Каскад». 2000, с. 17-18).

Влітку 1979 р. близько 2,5 тис. офіцерів зі всієї України зосередили у Сумах на таємні збори, відібравши 250 осіб (із них 130 кадрових офіцерів і прапорщиків, інші -- спецрезервісти) для виконання спеціального завдання у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА). Команда «Карпати» включала штаб, вузол зв'язку, два оперативні напрями. Другий напрям (командир -- майор Олександр Нездоля, у майбутньому -- генерал-майор СБУ), зокрема, включав десять оперативно-бойових груп по 10 бійців кожна. Почалася інтенсивна підготовка команди спецпризначення. Її начальником призначили ветерана війни, кавалера трьох бойових орденів, заступника начальника одного з підрозділів 1-го Управління КДБ УРСР полковника М. Ковальова, начальником штабу -- полковника Г Лобачева (Нездоля, А., Нестеренко, С. & Нестеренко, Э. 2003, с. 192-193). В Україні був сформований полк спецпризначення, куратором якого був генерал-майор В. Мякушко. На базі 103-ї повітрянодесантної дивізії у Фергані полк пройшов додаткову фізичну, вогневу, країнознавчу підготовку. Передова група «Карпат» висадилася в Шинданді 12 серпня 1980 р.

Підгрупу «Карпати-1» (8 оперативно-бойових груп, радіостанція та тиловий підрозділ) залишили там саме для оперативного прикриття стратегічно важливого аеродрому Шинданд та роботи в провінціях Фарах і Німроз (у взаємодії із 5-ю гвардійською мотострілецькою дивізією та радниками КДБ СРСР). «Карпати-2» направили в саму «проблемну» точку -- Герат, для прикриття західного кордону з Іраном. Команда ділилася на групи по 12 чоловік. Наголос робився на агентурну-оперативну роботу, створення інформаційної мережі. У стислий термін співробітники «Карпат» налагодили здобуття цінної розвідувальної інформації, яка одразу ж передавалася військам для реалізації у бойових операціях. Зокрема, було отримано відомості про проведення наради керівників антиурядових збройних формувань для обговорення планів відриву від ДРА південно-західних територій та активізації війни проти центральної влади. Із використанням розвідувальних даних ватажки моджахедів та їх охоронці (до 60 осіб) були знищенні повітряними штурмовими ударами (Бессмертный, И. 2007, с. 151).

Позитивний ефект дала участь бійців «Карпат» у військових операціях в провінції Герат. Вдалося придбати цінні джерела інформації, сформувати агентурний апарат, завдяки оперативно-бойовим діям очистити провінцію від антиурядових формувань, витіснивши їх в гори. Серед негласних джерел команди, завдяки знанню місцевої специфіки та мистецтву вербувальної роботи, опинилися авторитетні особи, наприклад, агент «Осанн» -- виходець із родини релігійних авторитетів, який мав можливість отримувати достовірну інформацію про дислокацію, склад і плани дій формувань моджахедів.

У мірі набуття оперативно-бойового досвіду спецпризначенці з України перейшли до організації складних операцій. Співробітникам «Карпат» вдалося встановити довірчі стосунки з командиром загону місцевої самооборони, вчителем Саттаром. З почуття помсти за скривджених моджахедами земляків, Саттар повідомив про маршрут каравану з Пакистану, включаючи 40 іноземних інструкторів. Будучи підсилена армійським розвідувальним батальйоном, команда «Карпати» влаштувала засідку, знищила 34 моджахеда і захопила велику кількість зброї та документів (Лобачев, Г. С. 2010, с. 132-133).

Залучення до співробітництва агентів групи «Карпати» -- «Ахфалі» (старійшини, що мав вплив на всю південну зону Афганістану) та його сина «Дуста» дозволило влаштувати ряд успішних засідок на каравани бандгруп, захопити низку польових командирів, зброю та великі грошові суми. Закріпивши співробітництво, вдалося просунути «Дуста» із рекомендаційними листами від його батька до ватажків афганської антиурядової еміграції в Пакистані. Агент повернувся із призначенням головним командиром об'єднання 18 загонів моджахедів в провінції Герат, відповідними інструктивними документами. В результаті діяльності агента, вдалося активізувати розклад активних бойових формувань опозиції, обмежити їх диверсійно-терористичну діяльність, а в радіусі 150 км навколо Шинданда припинилися бойові дії, кілька загонів ісламістів перейшло на сторону влади (Лобачев, Г. С. 2010, с. 198-205).