Науково-юридичні засади визначення територіальних меж соборної України у світлі революційної практики (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науково-юридичні засади визначення територіальних меж соборної України у світлі революційної практики (1917-1920 рр.)

В.Ф. Солдатенко

доктор історичних наук, професор

член-кореспондент НАН України

Анотація

український соборність національно-демократичний революція

У статті здійснено спробу підійти до оцінки хронологічно перших кроків реалізації ідеї української соборності, збирання етнічних земель на зрізі поєднання боротьби за втілення в життя платформи Української національно-демократичної революції з її органічною складовою - завданням загальнонаціонального єднання. Доводиться теза, що найбільш конструктивним, реалістичним, науково вивіреним підходом у визначенні територіальних меж народжуваної української держави вітчизняні інтелектуали вважали застосування етнографічного принципу. Непохитне слідування строгому теоретичному критерію забезпечувало очевидні успіхи, тоді як нехтування, необґрунтовані відступи, підміни його політично-суб'єктивними чинниками, як правило, завершувалися невдачами.

Ключові слова: Українська революція, національна соборність, етнографічний принцип, національно-територіальна автономія, самостійність, регіоналізм, сепаратизм, Акт Злуки.

Soldatenko Valerii

Scientific and legal principles of determining the territorial boundaries of unific Ukraine in the light of revolutionary practice (1917-1920)

Abstract

Formulation of the problem. Recently, issues related to the history of the implementation of the idea of Ukrainian unity have become extremely acute in ideological life. Along with statements about the absence of the phenomenon of the Ukrainian nation, denials of the fact of the existence of a full-fledged statehood of Ukraine, Russian politicians and some scientists are promoting misleading statements that the current Ukraine was the result of unfortunate mistakes of the leaders of the previous stages of social development, turned out to be a conglomerate of artificially "glued together" in the information space. a territory with an ethnically heterogeneous, or even simply predominantly non-Ukrainian, population.

The purpose of the article is to highlight the chronologically first attempt at scientific and practical-political determination of the natural boundaries of territories with the predominance of the Ukrainian ethnographic element as an objective, fair, convincing criterion for their regular composition into a single national-state space.

Using the methods of scientific objectivity, concrete-historical and analytical- comparative research, the processes of ideological-theoretical and legal substantiation of the concepts of achieving Ukrainian unity in the times of the Ukrainian People's Republic, the times of the Central Council and the Directory, the Hetman's Ukrainian State and the Ukrainian Soviet Socialist Republic (1917-1920) are reproducedyr.).

On the basis of the available documents and real facts, the picture of the implementation of interconnected concepts of the Ukrainian national-democratic revolution and the unification of the branches of Ukrainianism, which had been dispersed until then, is being reconstructed. A convincing conclusion is made that the observance of clear, principled guidelines for the ethnographic principle, as an unshakable legal basis for the formation of an independent cathedral state, brought undeniable practical results, while neglecting this principle, replacing it with other, mostly opportunistic approaches, ended without results.

Key words: Ukrainian revolution, national unity, ethnographic principle, national- territorial autonomy, independence, regionalism, separatism, Akt Zluky (Unification Act).

Вступ: постановка, актуальність проблеми

Щороку у день 22 січня, починаючи з 1999 р., вітчизняна громадськість офіційно відзначає День Соборності України. Хоча в статусі державного свята, згідно з указом Президента України, все виглядає закономірним і безсумнівним, час від часу виникають питання: як дійшло до тих меж нашої державності, в яких вона здобула незалежність у 1991 р. і чому зав'язуються дискусії щодо правомірності тієї території, яку вона зрештою обійняла і обстоює всіма силами, у тому числі зі зброєю в руках. Особливого суспільного резонансу такі питання набули в останньому десятиріччі. Ідейно-теоретичні суперечності, що з-поміж інших причин у лютому 1922 р. вилились у відкриту збройну агресію РФ проти України, не просто до краю загострили згадані аспекти життя української нації, а й зумовлюють обов'язкову рефлексію на масштабні, гучні пропагандистські акції, які напряму торкаються саме проблеми соборності України.

Без будь-якого документально-фактологічного забезпечення російські масові засоби інформації, соціальні мережі переповнюються твердженнями про те, ніби української нації як повноцінного етнічного феномену взагалі не існує, що її територія сформована зовнішніми чинниками, зокрема тією ж таки Радянською Росією. Заявляється, наприклад, що практично увесь південний схід України - Донецько-Криворізька республіка разом зі Слобожанщиною в 1918 р., коли визначалася доля колишньої Малоросії, через фатальні помилки В. Леніна, Й. Сталіна, Я. Свердлова, очолюваних ними ЦК РКП(б), РНК Росії, безпідставно, всупереч логіці, здоровому глузду, були віддані для включення до складу Української Народної Республіки. Адже всі ці землі, вкупі з усім Північним Причорномор'ям і Кримом були російськими, приєднаними свого часу воєнними зусиллями до Російської імперії, а ніяк не України, якої взагалі не існувало. Східна Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина, Придунайські землі і Закарпаття, відвойовані Червоною армією і радянською дипломатією у Польщі, Румунії і Чехословаччини в ході Другої світової війни, були віддані (вживається і термін «подаровані») радянською владою (Й. Сталіним) Українській РСР у 1939-1945 рр. Нарешті, ніяк інакше, як зовсім незрозумілим, а головне - абсолютно протиправним актом стало ініційоване М. Хрущовим у 1954 р. рішення Верховної Ради Союзу РСР про передачу Криму з підпорядкування РРФСР під юрисдикцію УРСР. Так територія Війська Запорозького (офіційна назва Української держави в другій половині ХУП-ХУШ ст.), від імені населення якої Б. Хмельницький укладав союз з Московським царством, збільшилася у 15 разів. Однак як повноцінна держава Україна не відбулася. На жаль, подібні вигадки й нісенітниці мають підтримку і низки російських науковців.

Сперечатися із суціль надуманими, предметно необґрунтованими схемами і концепціями, покликаними кон'юнктурно-спекулятивно виправдовувати корисливі дії воєнних суперників - у науковому сенсі справа невдячна і малоперспективна. Як видається, значно доцільніше і конструктивніше спробувати на основі реальних фактів і документів спробувати реконструювати процес усвідомлення національною спільнотою, передусім її елітою, ідеї соборності й теоретичного обґрунтування кроків по її втіленню в життєву практику.

Історіографічний зріз, мета дослідження

Здійснити означений задум найкраще поетапно, розпочавши з революційної доби 1917-1920 рр. Саме тоді було започатковано рух у напрямі реальної консолідації та єднання гілок українства, немилосердно пошматованого і розкиданого по різних державах. При цьому можна надійно спертися на досягнення вітчизняної історіографії², в яких порушуються і теоретичні аспекти проблеми. Проте водночас можна констатувати і прояви доволі серйозних розбіжностей у оцінці варіантів науково-правничого забезпечення планів досягнення соборницької мети. Наявні дискурси у багатьох випадках істотно різняться, часом входячи у суперечність з документами і фактами, а нерідко й просто ігноруючи їх. Спостерігається відхід від конкретно-критичного аналізу і, як наслідок, спрощене моделювання реально непростої, суперечливої картини, а також гіпертрофоване викривлення теоретико-правничого спадку, історичного досвіду. Останні обставини і є головною мотивацією пропонованого дослідження поставленої проблеми.

Теоретичні підходи і політичні та інші чинники вибору критеріїв визначення територіальних меж соборної України

До 1917 р. скільки-небудь реальних, обгрунтованих планів здійснення української соборності не існувало. Цьому не сприяли тодішні обставини. Більша частина етнічного масиву українців - до 28 млн осіб - мешкала в Російській імперії. Близько 4,5 млн були жителями Австро-Угорської монархії³. Підросійські українці в особі своїх лідерів - політичних партій - прагнули вирватися з неволі, звільнитися від соціального і національного гніту на шляхах революційного знищення Романовської «тюрми народів» під загальним гаслом «Геть самодержавство!». Розрахунок був і на те, що такими ж були і прагнення громадян інших націй.

Підавстрійські українці займали поміркованіші позиції, розраховуючи домогтися зрушень на свою користь реформістськими, конституційними удосконаленнями Габсбургської клаптикової імперії. Небезпідставно побоюючись, що в процесі демократизації державної системи можна буде знову потрапити під польську залежність (нація вела боротьбу за відродження Польщі в «дорозборових» і, навіть, більших масштабах - «від моря до моря і аж по Дніпро»), політично активне західне українство бачило вихід у «захисному» варіанті - запровадженні на своїх землях статусу «коронного краю» з прямим правлінням віденського двору.

Звісно, вибудовувати за таких умов цілісну загальноукраїнську концепцію було неможливо. Відтак у повітрі витала ідея соборності (тут і далі, за винятком цитат, виділення моє. - В. С). У Ю. Бачинського - «Україна irredenta», у М. Махновського - «Україна від гір Карпатських до гір Кавказьких». Однак це було відбиттям загальних прагнень на невизначену перспективу.

Все змінила Лютнева революція 1917 р. у Росії. В умовах бурхливо розпочатих процесів демократизації всіх галузей суспільного життя в Києві 3-4 березня 1917 р. постала Центральна Рада як загальноукраїнський організаційно-координаційний політичний центр. Голова Ради - видатний вчений-історик М. Грушевський у березні - на початку квітня 1917 р. розробив концепцію (платформу) національного руху, реалізація якої вилилася в повно- масштабну Українську національно-визвольну революцію⁴.

Одним із основоположних завдань обраної стратегії стало запровадження широкої національно-територіальної автономії України в децентралізованій, федеративній, демократичній республіці Росія. Абсолютно логічно постало прагматичне завдання визначення етнічних меж передбачуваного адміністративно-національного утворення. На той час Україна не мала скільки-небудь чітко означених географічних кордонів. Відтак ці питання треба було прояснити і самій нації, і Тимчасовому уряду, який обіцяв на прийдешніх Всеросійських установчих зборах визначитися з кардинальними основами, конкретними заходами адміністративно-територіального переустрою країни.

Блискучий, досвідчений вчений і переконаний, послідовний демократ М. Грушевський поклав в основу обґрунтування нагальної проблеми етнографічний принцип. Згідно з таким підходом до автономних національно-державних утворень мали всі підстави бути віднесеними ті історично сформовані масиви мешканців, де етнічний компонент переважав 50% (точніше - становив 50%+1).

Твердо спираючись на етнографічний принцип формування державності, вчений принципово визначав: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання - об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські - Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості не-українські, як скажім, північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і частини Акерманського Бесарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість (у городах тепер українців менше, але городи мусять іти за більшістю окресленої території). Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензового) громадського самопорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці»), аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, роспоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всеї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представительства, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всеї Російської республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної і демократичної»⁵.

Органічно пов'язавши, таким чином, перспективну модель української державності з питанням про її територіальні контури, лідер Української революції здійснив доволі реалістичний, послідовно етнографічний відбір тих місцевостей проживання нації, де її людність становила арифметичну більшість і, згідно зі своїм єством, мала бути об'єднана в цілість.

Стрижньовим елементом пропонованої схеми М. Грушевського, Центральної Ради стало визнання того, що «будівельним матеріалом», «блоками» майбутнього державного утворення мають стати території, що історично склалися з переважанням українського компонента. Міста, у силу специфіки їх формування, не повинні були виокремлюватися із загальних територій, іншими словами, не мали права «екстериторіальності». Науковець наголошував на «глибокій залежності міських центрів від загального характеру території»⁶. Підхід був прагматичним і мав підстави для надій щодо реального здійснення. Будь-який інший варіант не мав перспективи втілення в практику і всерйоз ніким не висувався і не розглядався.

У запропонованих теоретичних вибудовах слід звернути увагу на взаємопов'язаність двох принципових моментів. До складу майбутньої української держави мають увійти ті території, де українці мають очевидну перевагу. Однак, якщо в межах тих адміністративних одиниць, що існували (губерній), перебували райони з переважаючим, або достатньо чисельним неукраїнським компонентом (як правило, у переважній більшості це стосувалося прикордонних територій), їх треба було «відрізати». Вочевидь, тут потрібне уточнення: термін вжито в умовний спосіб. За логікою вченого, території з мішаним етнічним складом населення не слід було беззастережно включати і втримувати в кордонах нового національно-адміністративного утворення, а обов'язково виявити їхню волю (шляхом опитування - плебісцитів, референдумів, постанов сходів громад тощо).

Слід мати на увазі, що до постановки і розв'язання проблеми М. Грушевський підійшов з дуже глибоким знанням справи. Задовго до революції, готуючи фундаментальну «Історію України-Руси», здійснюючи інші дослідження, вчений оволодів широкими даними, запозиченими з етнографічних і демографічних праць А. Русова, О Корольова, М. Стасюка, М. Порша, інших авторів, ретельно звіряв їх з даними Першого всеросійського перепису населення 1897 р., робив узагальнення, окреслював етнографічну карту розташування українців. Свого роду лапідарні підсумкові матеріали він навів у статті «Україна і українство», якою відкривався перший номер російськомовного журналу «Украинская жизнь», що почав виходити у Москві в 1912 р. (її факсимільне відтворення було здійснено в 1992 р.).

«У даний час, визначає видатний історик, - українська етнографічна територія простирається приблизно від 45° до 53° широти і 20°-44° довготи (від Грінвічського меридіану), оточуючи північний берег Чорного моря широкою смугою, прорізаною в центрі системою Дніпра. На заході вона висувається гострим клином, глибоко занурюючись в гористу область Карпат, в басейні Вісли, на півночі наближений кордон дає поріччя Прип'яті. На заході й сході звідси українська колонізація створює два виступи, в басейні Буга (Холмська Русь і Підляшшя) і в басейні Десни, між Десною і Сожем. На сході вона захоплює майже увесь басейн Дінця (крім нижньої течії) і місцями доволі глибоко врізається в басейн середнього Дону. На Півдні доходить до узбережжя Чорного моря і в басейнах рік Кубані Куми, Манича, місцями проникаючи в гірську область Кавказу і Каспійські степи»⁷. Вважаючи Австрію і Угорщину за дві державні одиниці, М. Грушевський поокремо описав усі українські анклави (клаптики, масиви), які до них входили, і, звісно, відтворив таку ж детальну картину, як і щодо Росії, коротко зупинившись на історії формування кожної території⁸. При цьому вчений вживає лише термін «етнографічний», а не «етнічний». І хоча пояснення він не дає, можна думати, що тим підкреслювалася їхня теоретико-статистична точність, коректність.

Такі, науково обґрунтовані, цілком логічні й справедливі в своїй сутності підходи М. Грушевський вважав доцільним імплементувати в ділові стосунки з Тимчасовим урядом. Він висунув пропозицію утворити Крайову раду (пізніше цей задум буде реалізовано через поповнення Центральної Ради представниками національних меншин України) і власноручно підготував для Тимчасового уряду проєкт його можливої декларації. Документ (російською мовою) було розглянуто й затверджено на засіданні Комітету (Президії) Центральної Ради: «З метою успішного узгодження діяльності державних, громадських і національних закладів і організацій України, в інтересах нового ладу і усунення [можливих] національних загострень запроваджується посада тимчасового крайового комісара з дорученням організувати Крайову раду з представників усього населення української території, тобто губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення до складу української області українських частин із суміжних губерній, як-то Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Вороніжська, Кубанська область та ін., надається Крайовій раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом й населенням цих територій). Крайовий комісар має бути представником Тимчасового уряду в Крайовій раді і посередником у стосунках його з Тимчасовим урядом»⁹.

Достеменно володіючи різнобічною, у тому числі демографічно-статистичною, етнографічною інформацією про рідну націю, М. Грушевський дуже уважно, прискіпливо, відповідально визначав ті масиви, які на переконливих підставах варто було включити до створюваної державності. За даними, якими оперують науковці, у восьми перерахованих губерніях відсоток українців дорівнював 71-74%. Різниця пояснюється, зокрема, тим, що різні автори, залежно від потреб, наближено вираховують показники на різні дати - початок ХХ ст., 1914 р., 1917 р., 1920 р., 1921 р., хоча за базові, відправні беруть офіційні відомості всеросійського перепису 1897 р., які на 1917 р. не зазнали кардинальних змін. Тому цілком виправдано мати за загальний науковий орієнтир саме офіційні дані 1897 р.

По губерніях було зафіксовано такі відсотки українців серед загальної кількості жителів: Київська - 84,83%, Подільська - 87,93%, Волинська - 70,10%, Чернігівська - 66,41%, Полтавська - 92,98%, Харківська - 80,62%, Катеринославська - 68,90%, Херсонська - 53,48%¹⁰.

Принагідно варто звернути увагу, що кількість росіян (великоросів), згідно з підрахунками за тими ж джерелами, коливалася по тих же губерніях від 2,63 до 27,94% (у деяких регіонах їх випереджали євреї), а загалом (сумарно) рівнялася 11,5-12%.

Що ж до дев'ятої з означених - Таврійської губернії, то загалом кількість українців тут сягала 42,21%, а безпосередньо на півострові коливалася, за різними джерелами, від 7,4 до 9,5%¹¹. Однак у материкових повітах вона становила: у Бердянському - 58,80%, Дніпровському - 73,94%, Мелітопольському - 54,94%¹². Тому М. Грушевський впевнено пропонував беззастережно зарахувати всі три материкові повіти до складу України і обґрунтовано, свідомо «відрізав» повіти Кримського півострова.

З наведених джерел легко почерпнути і дані на зрізі всіх міст і повітів. Природно, що вони дуже різні. Однак наближене уявлення про загальну картину можна скласти навіть на кількох прикладах. У великих містах українці кількісно поступалися росіянам і євреям. Так, у Києві українці становили 42,1% мешканців, Харкові - 38,3%, Одесі - 17,4%, Катеринославі - 15,8%. Проте, скажімо, в Катеринославському повіті цей показник (разом з губернським центром) становив уже 55,7%, а в губернії, як уже зазначено, був ще вищим - 68,9%. У деяких містах частка українського населення наближалася до повітових і губернських значень. Наприклад, у Бахмуті (Область Війська Донського) проживало 62% українців, тоді як у повіті - 58%.

Отже, етнографічний підхід, використаний М. Грушевським, був ретельно продуманим, дуже логічним і вельми конструктивним. А обґрунтована на його основі концепція була одностайно затверджена Українським з'їздом (конгресом) 6-8 квітня 1917 р. і почала втілюватися в життя.

Лідери національного державотворення не обмежувалися суто статичним науковим осмисленням проблеми соборності. Необхідністю теоретичних узагальнень, на основі яких вибудовувались і політичні орієнтації, було реагування на тогочасну суспільну практику. Так, уже з перших тижнів свого існування Центральна Рада мала визначатися зі ставленням до населення Східної Галичини й Буковини. Їхні значні території були відвойовані російською армією в Австро-Угорщини в ході Світової війни в 1916 р. і зазнали процесу інкорпорації. Тимчасовий уряд призначив у квітні 1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора відомого українського історика й громадського діяча, члена Центральної Ради (на початках її існування він був заступником голови) Д. Дорошенка¹³.

Палкий патріот, він з ентузіазмом взявся до справи. Для нього не існувало питання про державну належність Східної Галичини й Буковини. Блискуче володіючи знаннями про цей край, Д. Дорошенко з перших же днів діяльності на відповідальній посаді намагався привернути увагу Києва, Центральної Ради до західноукраїнського ареалу, здійснити вплив на регіон через кадрові призначення тощо. Уже 26 квітня комісар, одержавши повноваження від Тимчасового уряду, який без великого бажання затвердив українця в поважній ролі, приїхав до Києва і зробив детальну доповідь про проблеми ввіреного йому регіону під кутом зору залучення краю в зону впливу Києва¹⁴.

Такі, зазвичай дуже детальні виступи, письмові інформації до Центральної Ради про події, становище в Галичині й Буковині стали традиційними¹⁵. Поступово формувалося уявлення про етнічну спільність наддніпрянського і наддністрянського українства, про необхідність вирішення їх долі на майбутній міжнародній конференції, якій належало вирішити долю європейських народів після завершення війни. Наприклад, п'ята сесія Центральної Ради дійшла висновку, що одним з назрілих питань є обміркування питання про участь у міжнародному форумі «представників України російської, Галичини і Буковини»¹⁶. До цього питання провідники Української революції намагалися привернути увагу й Тимчасового уряду, всю російську демократію. У «Доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому уряду та виконавчому комітетові Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України» серед сформульованих вимог значилося: «Неминучість постановки українського питання на міжнародній конференції в зв'язку з долею Галичини і частин української землі, захоплених німцями, примушує зараз же принципіально вирішити питання про участь в цій конференції представників українського народу, бо така участь вимагає негайно вжити підготовчих практичних кроків щодо закордонної України»¹⁷.

Хоча лідери Української революції пов'язували кардинальне розв'язання нагальних питань нового державного устрою зі Всеросійськими установчими зборами, вони не могли бездіяльно чекати, коли це станеться. Дедалі очевидним ставало, що офіційний Петроград свідомо гальмує справу, відкладаючи на невизначений час розв'язання проблем, відповідей на які просто не мав. Спираючись на масову підтримку, Центральна Рада самочинно проголосила автономний статус України, створила власний орган виконавчої влади - Генеральний секретаріат, шляхом переговорів з Тимчасовим урядом домоглася часткової легалізації здійснених заходів, продовжуючи наполягати на поступовому просуванні української справи.

Одним із чергових завдань здійснюваного курсу було узгодження територіальних меж української автономії. Продовжуючи великодержавну, шовіністичну політику самодержавства, Тимчасовий уряд, що з початку липня 1917 р. змінив вектор поведінки на відверто контрреволюційний, обнародував 4 серпня сумнозвісну Інструкцію Генеральному секретаріату. Наділяючи останній прерогативами місцевого органу своєї влади, всеросійський центр обмежував його компетенцію й юрисдикцію п'ятьма губерніями, що раніше іменувалися Південно-Західним краєм Росії: Поділля, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина. Що ж до Харківської, Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній, то на них українська влада не повинна була поширюватись.

Не зважившись на загострення конфлікту з офіційним Петроградом, Центральна Рада виявила політичну гнучкість: не стала відкидати інструкцію, однак і дотримуватися її в розглядуваному аспекті не стала, продовжувала таку ж, як і раніше, організаційну національно-політичну діяльність в усіх чотирьох адміністративних суб'єктах Лівобережжя і Сходу. А відразу ж після повалення Тимчасового уряду сьома сесія Центральної Ради 31 жовтня ухвалила рішення: «Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме - Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»¹⁸.

Прийнятим 7 листопада 1917 р. Третім Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки у складі згаданих вище губерній, у яких українці складали більшість. «Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, - зазначалось у документі, - щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»¹⁹.

Практично в такий же спосіб було вирішено даний територіальний аспект і в проєкті Конституції Української Народної Республіки. Єдина відмінність полягала в беззастережному включенні до УНР Холмської губернії²⁰.

Такий науково обґрунтований, аж до педантичності, підхід з очевидним втіленням справедливості був не лише неспростовним. Він імпонував будь-якій відповідальній політичній силі, навіть опозиційній, конкурентній і вороже налаштованій. Так, найнепримиренніші суперники в боротьбі за владу - більшовики, проголошуючи радянський лад в Україні, сприйняли її в тих же межах, як вона визначалася Центральною Радою, і зберегли в практично незмінних кордонах до 1939 р.²¹

Більшість партійних організацій не сприйняли сепаратистських намірів частини комуністів Південно-Східної України вичленити Донецький і Криворізький басейни, створити на їхній базі Донецько-Криворізьку радянську республіку і приєднати її до Російської Федерації. А ЦК РКП(б), РНК РСФРР в особі В. Леніна, Й. Сталіна, Я. Свердлова засудили шкідливу затію і зірвали спробу розрізати, розірвати Україну. Серед застосованих аргументів було і посилання на «географію Винниченка». Малося на увазі авторство Третього Універсалу, яким голова Генерального секретаріату окреслив територію України²².

Перераховані в документах Центральної Ради дев'ять губерній (з доданою до них Холмщиною) були сприйняті за реальність УНР і фігурували в процесі дискусій на Брестській мирній конференції і в схвалених нею домовленостях. Не забувалося і про ширші плани реалізації соборництва. Так, О. Севрюк згадував пізніше про розмову з М. Грушевським напередодні від'їзду до Бреста: «...Говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну, й, розуміється, про Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв'язку жодного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно і тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників і без жодного з ними контакту. «Але ви там вже викрутитесь й зробите якнайкраще для наших інтересів» - виправляли нас в дорогу такими словами в Києві»²³.

Перспективи реалізації українських задумів видавались непростими. Ще з кінця 1916 р. в Австро-Угорщині (у порозумінні з Німеччиною) було взято курс на відновлення Польської держави з планами включення до складу останньої більшості з перелічених українських територій, передусім Східної Галичини. При конкретно-історичному розкладі сил на початок 1918 р. можна було сподіватися, що українські домагання підтримають німці, щоб ще раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою голоду, що насувався, можуть відступитися від своїх симпатій і обіцянок полякам, лише б хоч якось вийти з продовольчої кризи (звичайно, «сторгувавшись» з українцями).

Варто сказати, що поводирі українського руху в Австро-Угорщині (Українська парламентарна репрезентація і Народний комітет) поводилися дещо двозначно. З одного боку, вони постійно заявляли про бажання возз'єднання двох гілок українського народу, а з другого - самі ж доводили малореальність здійснення таких прагнень найближчим часом і згодні були на культурно-національну автономію українців у складі Австро-Угорщини (стара ідея «коронного краю»). Тому М. Грушевський, особливо докладно визначивши лінію майбутнього кордону між Польщею і Україною на північному сході («дбаючи за кожне містечко, за кожне село з українським населенням»), вважав, що за непоступливості Австро-Угорщини врешті можна буде, використавши всі можливості на переговорах, згодитись і на поміркованіший варіант²⁴.

Під час другого інструктажу членів делегації, коли вони перебували в Києві, за словами того ж О. Севрюка, «проф. Грушевський жалкував, що нам, правдоподібно не вдасться включити до України деяких, незначних частин Підляшшя, про що Гофман (один з керівників німецьких військових дипломатів на конференції. - В. С.) не хотів нічого й чути з стратегічних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та північної Буковини австрійського коронного краю»²⁵.

Однак з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро-німецька сторона чи то з обуренням, чи то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на «територіальні аспекти» і ніяких розмов про Карпатську («Угорську») Русь (Закарпаття) й чути не хотіла. Вона категорично протестувала проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині, щоб з'ясувати настрої населення щодо самовизначення цих регіонів. Визнання незалежної УНР ставилося у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією і Австро-Угорщиною на початок світової війни²⁶.

Однак критичне становище з продовольством у Австро-Угорщині й Німеччині (там уже починалися «хлібні бунти» з реальними перспективами переростання в повномасштабні революційні вибухи) змусили їхні уряди, дипломатичні структури у відповідь на згоду постачання рятівних українських ресурсів піти назустріч вимогам посланців УНР. У підписаному таємному протоколі (додатку до основного договору) було зафіксовано, що «австрійський уряд предложить обом палатам Державної ради проєкт закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. Австрійський уряд буде всіма засобами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону»²⁷.

Звісно, то були лише обіцянки, досягнуті під певним ситуативним тиском. Однак уже той факт, що Східна Галичина й Буковина визнавались союзниками за українські землі, статус яких об'єктивно, закономірно потребував змін, свідчив про зрушення справи з мертвої точки, з небезпідставними розрахунками на розвиток, поглиблення процесу.

Можна виснувати, що позиція УНР на Брестській конференції в територіальних питаннях залишалася принциповою і послідовною. Дослідники відзначають правомірні, справедливі, однак водночас і помірні побажання української сторони. Українські дипломати виявляли стриманість у постановці питань, розв'язання яких уявлялося проблематичним, «не дозрілим». Так, користуючись належністю до коаліції центральних держав, болгарська делегація висловила бажання мати спільний кордон між Україною і Болгарією. Але для цього сторони мали б отримати під свою юрисдикцію відповідно Бессарабію і Добруджу. Українці вагалися, зволікали з позитивною відповіддю партнерам. Коли ж, після певних роздумів, зважилися пристати до «звабливих» болгарських пропозицій і запросили «право голосу» у розв'язанні бессарабського питання, з певним полегшенням зустріли відмову. Р. фон Кюльман від імені німецької делегації заявив, що уже ухвалено рішення (вочевидь, Берліном і Віднем) про приєднання значної частини Бессарабії до Румунії. Він, правда, зокрема, мотивував це тим, що політичний і військовий стан УНР не дає підстав для серйозного ставлення до побажань української сторони. Представники останньої не стали шукати аргументи для оскарження висловленого і мовчки сприйняли оголошене рішення²⁸.

Отже, концепції національно-визвольної революції, непохитно засновані на чіткому етнографічному принципі, хоча й не в абсолютному вимірі, усе ж «спрацьовували», доводили на практиці свою ефективність. Такий висновок підтверджується і аргументами, так би мовити, «від зворотного». Як би хто не прагнув знайти виправдання випадкам відхилення від етнографічного принципу у вибудові непростих міжнародних, міжнаціональних відносин, досвід однозначно свідчить - це закінчувалося негативом для української справи. Мова, зокрема, про далеку від серйозно виваженої, швидше належним чином непідготовлену, по суті, авантюрну військову акцію на чолі з підполковником П. Балбочаном. Операція мала на меті силовий прорив у квітні 1918 р. у Крим, до Севастополя і заволодіння Чорноморським військовим флотом. Однак вона провалилася, а справедливе бажання ствердити Україну в статусі морської держави не увінчалося успіхом²⁹. І, як не прикро констатувати, серед інших чинників негативних результатів соборницького процесу на кримському, точніше - більше флотському векторі - слід визнати практично повну відсутність надійних, заснованих на реальному знанні ситуації уявлень, теоретично обґрунтованих планів і реалістичних прогнозів з боку тих, хто наважувався на безнадійні ініціативи.

Сталося так, що започаткований Центральною Радою соборницький процес значною мірою було загальмовано з окупацією України навесні 1918 р. австро-німецькими військами і, особливо, після державного перевороту 29 квітня і утвердження гетьманату.

Українська Держава П. Скоропадського була спробою повернути українське суспільство до стандартів долютневих (1917 р.) часів. Тобто курс було визначено антиреволюційним. Відкинутими виявилися не лише досягнуті за попередній рік прогресивні зрушення, а й можливості орієнтирів на революційну перспективу, відтак - і на реальний поступ на соборницькому напрямі³⁰.

На перший погляд здавалося, що, спираючись на потужну іноземну допомогу, тут можна було розраховувати на оптимальне забезпечення українського інтересу. Втім, використовуючи безперечну перевагу в збройній силі, окупанти не лише витіснили супротивників з етнічно українських теренів, а й частково просунулися на півночі й сході на спірні та й етнічно неукраїнські території. Зарубіжні фахівці висловлюють упевненість, що поряд з військово-стратегічними мотивами неабияку роль тут відіграли й прагматичні розрахунки. «В той час, коли політичні й правові аспекти в Україні носили вкрай невизначений характер, - висновує О. Федюшин, - не викликало сумнівів одне: Німеччина була глибоко зацікавлена в експлуатації українських економічних ресурсів. Це тягло за собою дедалі більше залучення рейху в політичні процеси не лише в Україні, але й на всіх інших східних територіях»³¹.

Режим П. Скоропадського, за прикладом союзників, не збирався відмовлятися від силового чинника у відносинах з сусідами. Проголошуючи на словах вірність етнографічному принципу, гетьманські функціонери висували вимоги його доповнення (на практиці - часто підміни) іншими елементами, що також найменовувалися принципами - історично-традиційними, географічно-територіальними, національно-державними, стратегічно-військовими, економічно-господарськими, культурно-духовними.

Природно, що гетьман та його уряд прагнули приєднати до своєї держави насамперед етнографічно-українські землі. 25 травня 1918 р. П. Скоропадський ухвалив закон «Про тимчасове розповсюдження Української державної влади». Згідно з цим законом на приєднані до Гетьманату нові території негайно мала поширюватися державна влада. Визначалися дії судових органів на цих землях, а також повноваження прокуратури та міністерства внутрішніх справ. Того ж дня гетьман затвердив законопроєкт «Про тимчасове встановлення судової влади на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії; Пінського повіту Мінської губернії; Ковельського та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії», які були приєднані до Української Держави³².

Міністерство внутрішніх справ ще в середині травня розробило проєкт закону про адміністративний поділ приєднуваних до України повітів між губерніями. В ньому містився перелік цілих повітів, а також частин повітів тих колишніх російських губерній, які не входили до складу УНР і тимчасово прилучалися до Української Держави. Щодо адміністративно-територіального поділу українських губерній, то ніяких змін не планувалося лише в Полтавській губернії, яка складалася з 15 повітів. До 12 повітів Волинської губернії передбачалося приєднати ще 8 нових (Пінський Мінської губернії, Брест-Литовський і Бобринський Гродненської, Томашівський, Володарський та Більський повіти Холмської губернії).

До 8 повітів Катеринославської губернії долучався Таганрозький округ Області Війська Донського. До 12 повітів Київської губернії - Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії. До 6 повітів Херсонської губернії - Ізмаїльський, Бендерівський і Акерманський повіти Бессарабії. До Харківської губернії, яка складалася з 11 повітів, планувалося приєднати ще 11 (Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський, Боєнський повіти Курської губернії, Валуйський, Бірючанський, Богучарський та Острогозький Воронезької губернії і Донецький округ Області Війська Донського). До 12 повітів Подільської губернії додавалися б ще 4 повіти (Хотинський, Сорокський, Оргієвський, Бєльський). До 15 повітів Чернігівської губернії - Гомельський повіт Могилівської та Путивльський і Рильський повіти Курської губерній. Загалом планувалося приєднати до Української Держави 31 повіт. Крім того, передбачалося прилучити до неї частини ще 15 суміжних повітів колишньої Російської імперії з переважною більшістю українського населення. Щодо Таврійської губернії, то, з огляду на поточні політичні події, питання про її приєднання до України залишалося відкритим³³.

У зв'язку з цим привертає увагу інформація, вміщена в «Державному Віснику» (№ 8, 9 за 20 і 22 травня 1918 р.), в якій наведено такий склад України. Губернії: Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська. Чернігівська - всі повіти; Гродненська - Берестейський, Бобринський, Більський, Пружанський повіти; Мінська - Пінський, Мозирський, Річицький повіти; Могилівський повіт; Курська - частина Путивльського і Обоянського, Білгородський, Грайворонський, Новооскольський, Корочанський і Рильський повіти; Воронезька - Острогозький, Бірючанський, Богучарський, Валуйський і Павловський повіти; Таврія - Дніпровський, Бердянський, Мелітопольський і Кримські повіти; Холмщина - Володарський, Більський, Константинівський, Грубешівський, Томашівський, Холмський і Білограйський повіти; Бессарабія - Хотинський, Сорокський і Акерманський повіти. Як видно, в ній вся Таврія, в тому числі й Кримські повіти, включені до складу України.

Однак практично здійснити задумане гетьману та його уряду вдалося дуже мало, можна сказати - у мізерному масштабі і то не назавжди. Фактично до Української Держави було тоді приєднано, та й то лише зі стратегічних міркувань (щоб контролювати залізничну лінію Брест-Кобрин-Лунинець-Гомель і сам Гомель, що, по суті, був ключем для оволодіння Черніговом і Києвом)³⁴, частини Мінської і Могильовської губерній. Для цього довелося навіть вийти поза українські етнографічні межі і приєднати зі стратегічних міркувань частину білоруської території, щоб вона не дісталася РСФРР або Польщі, які здійснювали ворожу політику щодо України.

7 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила рішення про об'єднання управління повітами Мінської губернії та встановлення посади окружного старости. У червні гетьман призначив О. Скорописа-Йолтуховського губернським старостою Холмщини. 14 серпня уряд, заслухавши доповідь міністра внутрішніх справ про улаштування управління частин губерній, які відходять від РСФРР до України, ухвалив: «Прилучити повіти Гомельський і Рильський до Чернігівської губернії; Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський та Валуйський до Харківської губернії; повіти Річицький, Пінський і Мозирський об'єднати в осібну Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі»³⁵.

На шляху подальшої практичної реалізації намічених грандіозних планів щодо об'єднання національної української території постали подекуди просто непереборні труднощі й перешкоди. Щодо Криму, Кубані, Холмщини, Підляшшя, Сіверщини, частин Курської, Воронезької і Бессарабської губерній, а також інших етнографічно-українських земель, то за них довелося протягом майже всього періоду функціонування гетьманату вести важку, частіше навіть безперспективну дипломатичну боротьбу з Німеччиною, Австро-Угорщиною, РСФРР, Польщею і Румунією.

«Слабким місцем» української сторони виявилася практична відсутність наукової аргументації тих рішень і дій, які здійснювалися гетьманською адміністрацією. Підміняючи її силовими, військовими чинниками, влада П. Скоропадського не лише не досягала порозуміння з контрагентами, що мали інші, відмінні територіальні інтереси, а й викликала зростання напруження, породжувала збільшення спротиву.

Доводиться констатувати, що загальноприйняті, універсальні наукові системи координат на практиці не завжди ретроспективно витримуються і сьогодні, що серед іншого, наочно виявляється в оцінках і тлумаченнях проблем вибудов територіальних контурів Української Держави 1918 р. Дехто вважає їх цілком виправданими, позитивними. «В основу діяльності Гетьманату, - наголошує історик І. Гошуляк, якому належить чи не найґрунтовніше дослідження про передумови й революційні шляхи досягнення феномену соборності, - була покладена великоукраїнська концепція розбудови державності (виділення моє. - В. С.), що спиралася не лише на етнічний, але й державно-територіальний принцип, який передбачав врахування стратегічних, економічних, політичних та інших факторів»³⁶.

Вектор трансформацій «схоплено» правильно. А ось з характеристикою і оцінкою солідаризуватися важко. Як видається, точніше було б вести мову про підміну на практиці етнічного принципу стратегічним - так, власне, в даному разі маскується військова спроможність за нехтування науковим критерієм. Якщо перспективною видавалася можливість силовим способом домагатися розширення меж своєї країни, хай навіть діями іноземних сил, варіант вважали доцільним, виправданим. Якщо сил бракувало, то можна було, без серйозних вагань і переживань, й пожертвувати власними територіями з українським населенням. І, як гадається, більш відповідним такий підхід було б іменувати не «великоукраїнською концепцією розбудови державності», а швидше великодержавною концепцією розбудови України. В усякому разі вона докорінно відрізняється від принципів зведення Великої України, пропонованих і послідовно обстоюваних М. Грушевським³⁷.

У такому сенсі й пропозиції Я. Пеленського - відомого американського дослідника, серйозного знавця політичної біографії П. Скоропадського, термінологію якого запозичує в даному випадку І. Гошуляк, вважати «велико- українську концепцію» прямою протилежністю «малоукраїнській концепції» державного будівництва, тим більше - віддавати перевагу першій - непереконливі. Вони є радше незграбною спробою підмінити принципову кваліфікацію і першого, й другого варіанта однотипних за сутністю тенденцій експансіоністської політики захоплення територій, розширення за цей рахунок меж власних держав і переведення науково-дослідницької логіки вбік (на манівці) від безпосередніх прямих оцінок предметів розгляду.

Однак у сучасній історіографії є й інші точки зору. Втіленням однієї з них є й такі розмірковування.

Будучи прибічником великоукраїнської концепції, що передбачала прилучення до Української Держави Криму, Кубані та інших етнічно-українських земель, гетьман П. Скоропадський, на думку Я. Пеленського, був твердим противником австрійської, тобто малоукраїнської розв'язки української державної проблеми, що передбачала анексію деяких українських територій, які до Першої світової війни належали Російській імперії, Австро-Угорщиною з наступним створенням або конфедеративної, або й, навіть, формально самостійної Української держави - насправді сателіта Габсбурзької монархії³⁸.

Ось чому його дуже непокоїла присутність на тодішній політичній арені України ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, племінника кайзера Австро- Угорщини Карла, відомого серед українців під іменем Василя Вишиваного, який служив полковником дислокованого в Україні легіону Українських Січових стрільців і розглядався певними австрійськими колами як альтернативна кандидатура на посаду гетьмана України. Ерцгерцог Вільгельм старанно готувався до цієї ролі, вивчив українську мову, цікавився історією та культурою України, ходив в українській сорочці-вишиванці (звідси й взяте прізвище «Вишиваний»). Всією своєю поведінкою і діяльністю він прагнув завоювати до себе симпатії патріотично налаштованих українців.

Ідея передачі влади в Україні представнику монархічної династії користувалася прихильністю й серед частини галицьких українців, особливо січового стрілецтва. Сама можливість очолити Українську державу архікнязем Вільгельмом, який виявляв великі симпатії до української справи, пробуджувала у них заповітні сподівання на об'єднання західних і східних українських земель в єдиній державі. Не випадково з'явився навіть план заміни гетьмана в Україні, розроблений стрілецькою старшиною та деякими політичними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

Оскільки все це посилювало політичне протистояння в Україні та за її межами, в тому числі негативно впливало на відносини Австро-Угорщини з Україною і навіть з Німеччиною, то австрійські власті провели спеціальне розслідування в справі легіону Українських Січових стрільців. Внаслідок цього представник міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді в Україні генерал Травтмансдорф зробив такі висновки: легіон виявляє спротив тенденціям військової влади, бунтує населення проти наявного ладу в Україні, прагне до відокремлення Галичини від Австрії і приєднання її до України, намагається прогнати з України союзні війська, поширює серед населення більшовицькі ідеї, нацьковує селян проти великих землевласників і євреїв, не визнає уряду гетьмана П. Скоропадського й агітує проти нього, бажає, щоб архікнязь Вільгельм став володарем великої Української держави, що мала сягати аж по Карпати³⁹. Тому було рекомендовано негайно відкликати легіон Українських Січових стрільців з України, що незабаром й було виконано.

Що ж до оцінки ролі окупантів у просуванні української справи загалом, то слід визнати її всуціль негативною. Відбувся навіть значний відкат (цинічна відмова), порівняно з Брестськими угодами і щодо запровадження «коронного краю» для західноукраїнського регіону, і щодо конкретних домовленостей щодо статусу Холмщини і Підляшшя⁴⁰.

Ні до чого не привели і спроби П. Скоропадського врятувати гетьманат і власне правління з ганебною здачею завойованих українцями позицій білогвардійським єдинонеділимцям. Мова про сумнозвісну Грамоту П. Скоропадського «До всіх українських громадян та козаків» від 14 листопада 1918 р. Одним словом, антиреволюційний соціальний курс доповнився ще й антинаціональним і завершився повним фіаско у всіх відношеннях, у тому числі й на соборницькому векторі⁴¹.

***

Велінням часу стало повернення на революційний шлях. Цю місію взяла на себе Директорія на чолі з В. Винниченком. Талановитий художник, що від кампанії до кампанії набирався політичного досвіду (до речі, він з великою зневагою ще влітку відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити гетьманський уряд), разом з колегами розробив план повстання і відновлення Української Народної Республіки⁴². Незважаючи на перешкоди окупантів, план був блискуче реалізований. В. Винниченко зробив чимало, щоб обґрунтувати концепцію Української революції на її якісно новому етапі. Головною метою, стратегічною віссю розробленої політичної платформи стало створення Республіки Трудового Народу на основі трудових Рад. Втілений у програмній платформі Директорії від 26 грудня 1918 р. і рішеннях Трудового конгресу України 2-28 січня 1919 р. курс на народоправство, по суті - на продовження національно-демократичних революційних перетворень, виявився привабливим, викликав підтримку не лише в межах Наддніпрянської України⁴³. Так, лідери щойно проголошеної Західно-Української Народної Республіки обрали орієнтацію на УНР, коли офіційно ще існувала Українська Держава, а на державному троні залишався П. Скоропадський. Так знову, вже на стадії витоків нового етапу революційного поступу і державотворення, об'єктивно виникала зав'язка між революційним відродженням і новими планами соборності.