Науково-юридичні засади визначення територіальних меж соборної України у світлі революційної практики (1917-1920 рр.)

Справді неспростовними фактами залишається те, що апогейні віхи української консолідації зовсім не випадково сталися у горнилі Другої Української революції, революційного розпаду Австро-Угорщини, що викликало «ланцюгову реакцію» - листопадовий «зрив» у Галичині, прийняття Перед- вступного (прелімінарного) договору у Фастові, Ухвали про злуку УНР і ЗУНР у Станіславові, зрештою, проголошення на народному віче у Києві 22 січня 1919 р. Універсалу Соборності, одностайно затвердженого наступного дня Трудовим конгресом України.

В Акті Соборності урочисто-піднесено заявлялося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо й щастя всього її трудового люду»⁴⁴.

За великим рахунком, до авторів документа є підстави висловити доволі серйозні претензії з фахового боку. Оминаючи інші моменти, недоліки, слід відзначити, що недосконалості особливо рельєфно виявляються в сенсі теоретичного і політично-практичного обґрунтування меж соборної України. Коли свого часу М. Грушевський і В. Винниченко давали відповіді на аналогічні питання, вони, по-перше, дуже виважено, скрупульозно враховували реальні потенційні можливості та об'єктивну готовність кожного суб'єкта до усвідомленого національного єднання. І, по-друге, передбачали, ретельно прораховували прийдешні кроки на шляху до жаданої мети. Якщо навіть з плином незначного часового відтинку ситуація змінювалася, оперативно коригувалися і конкретні актуальні завдання на найближчу перспективу, як основу для наступних капітальних зрушень. Коли не було впевненості у впровадженні в практику ще недавно актуальних гасел, вони просто знімалися. Яскравий приклад тут - диференційований залежно від обставин поточного моменту - підхід до територіальних аспектів державності в проєкті Конституції Української Народної Республіки (10 грудня 1917 р.) і затвердженого Основного Закону УНР (29 квітня 1918 р.)⁴⁵.

Залишається лише гадати, чому в даному разі відступив з теоретичної, принципової і прагматичної позиції В. Винниченко. Не наполягаючи на доказовості версії, можна лише гіпотетично передбачити, що на той момент він просто зневірився у скільки-небудь оптимістичних перспективах Української революції. Під час засідань Трудового Конгресу України, на якому затверджувався Універсал Соборності, очільник держави в розпачі записує до інтимного документа - щоденника, що хоче пошвидше відійти від політики, завершити своє друге «сходження на Голгофу». І то не було «миттєвим запамороченням», а рішенням, що визріло упродовж довгого січня 1919 р., який після попередніх тріумфів виявився переповнений прикрими, болісними невдачами і втратами. При першій же нагоді, 9-10 лютого В. Винниченко піде у відставку, а у надзвичайно ґрунтовному осмисленні пережитого - знаменитому творі «Відродження нації» взагалі пов'яже з набуттям петлюрівської отаманщини статусу державної політики закінчення Української революції⁴⁶.

Очевидно, можна висловити й інші міркування, а також навести посилання на згадки деяких ключових осіб непростого процесу, зокрема М. Шаповала, про те, що під час переговорів представників Директорії з делегацією від ЗУНР у Києві 19 січня 1919 р. не всіх влаштовував рівень представлених документів. Зокрема, пропонувалося не ратифікувати Передвступний договір, підписаний у Фастові, і Ухвалу УНРади у Станіславові, а відразу створити один, спільний уряд, який би призначив на західноукраїнські землі адміністратора-управителя («генерал-губернатора») із наддніпрянців. Але більшість не погодилася з такою перспективою і в екстремальних умовах довелося поспіхом пристати на малозадовільний варіант⁴⁷. Звісно, все це якоюсь мірою можна зрозуміти, взяти до уваги, однак виправдати вади надзвичайно важливого державницького акта усе ж не можна.

В Акті Злуки 22 січня 1919 р., на відміну від подібних документів часів Центральної Ради, передбачалося використати як «будівельні цеглинки» для зведення величного храму соборності не до кінця вивірені, готові для відповідальної історичної дії елементи - суб'єкти, не враховано їхнього реального стану, тенденцій їх розвитку, що певною мірою уже позначились. Не можна пояснити, чому йдеться про Галичину (значить всю: і Східну - переважно українську, і Західну - переважно польську, а разом, у комплексі - усе ж переважно польську). Точно так само називається Буковина, тоді як, строго кажучи, етнічні українці становили етнічну більшість у північній її частині. До того ж на момент оголошення соборницького документа Північна Буковина перебувала під румунською окупацією. Те ж саме лихо спіткало значну частину Східної Галичини, Західної Волині, Холмщину й Підляшшя, які захопила Польща. Закарпаття ж («Угорська Русь») перебувало в стані дрейфу, вектор якого на Чехословаччину визначали русинські емігрантські кола зі США. І якщо нечіткість, неконкретність ще якось можна було виправдати в пропагандистських, журналістських публікаціях⁴⁸, то у документах високої державної ваги це було вкрай небажаним.

Ніякої сталої підконтрольної території, як відомо, не мала і «Наддніпрянська Велика Україна» - Українська Народна Республіка. Підвладна Директорії територія тут катастрофічно звужувалась.

Так що потенційні обшири соборної держави виглядали, як мінімум, непевно, перспективи - й поготів - неясними. Можна лише уявити (хоча на те є й прямі підтвердження⁴⁹), як з такими недосконалими документами на руках доводилося вступати у двобій з польськими й французькими дипломатами, які стояли за їхньою спиною, на Паризькій мирній конференції. Та й представники інших держав на форумі не горіли бажанням підтримувати українців.

Окрім усього іншого, механізми проголошеного об'єднання УНР і ЗУНР не були теоретично і політично розроблені, науково обґрунтовані. Замість етнографічного принципу в їхню основу закладалися відверті регіоналістські тенденції, несумісні з віковічно вимріяними й урочисто заявленими принципами державної нероздільності.

Головну причину відсутності очікуваних успіхів у втіленні в життя Акта Злуки вітчизняні історики цілком справедливо вбачають у вкрай несприятливому перебігу подій на фронтах, які щільно оточили Україну: червоні, білі армії, польські агресори, антантські інтервенти, що вкупі значно переважали потенції соборної держави. Поряд з тим у багатьох сучасних виданнях відчувається прагнення хоча б якоюсь мірою применшити, приглушити негативні наслідки тих не завжди досконалих шляхів і методів, якими домагалися здійснити об'єднання гілок українства. Однак це необхідно коректно долати - як задля наближення до історичної істини, так і в намаганні винести справжні, надійні уроки з пережитого досвіду.

В даному разі видається важливим критично розібратися в деяких деталях, які супроводжували формування важливих документів і способи їхнього використання в реальній практиці.

Конкретно-історично ініціатива перших соборницьких кроків належала Українській Національній Раді Західно-Української Народної Республіки. Її член Л. Цегельський підготував і текст Передвступного договору про об'єднання УНР і ЗУНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. Серед іншого до документа увійшов пункт 4: «Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворене історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними й правительственними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав»⁵⁰.

Документ було затверджено рішенням Української Національної Ради 3 січня 1919 р. з доданими двома абзацами: «До часу, коли зберуться Установчі збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада.

До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган»⁵¹.

22 січня Директорія в «Універсалі Української Народної Республіки» ухвалила погодитись на об'єднання двох братніх національно-державних утворень «на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3 січня 1919 року»⁵².



Висновки з наведеного очевидні

Документи найвищого державного рівня і прогностично довготривалої, доленосної дії, справді історичного характеру виявилися далекими від досконалості і елементарного політичного прагматизму. З одного боку, вони підпорядковувалися величній меті, а з другого - закладали неприпустимий реверс у бік регіоналізму, здатний зруйнувати спільну конструкцію.

Детальні умови злуки так ніколи й не були розроблені й затверджені. Установчі збори українцям скликати не судилося. Межі автономії західноукраїнського утворення не були визначені, залишаючи абсолютні прерогативи для управління його справами Українській Національній Раді й Державному секретаріату і навіть не згадуючи про права Директорії і Ради народних міністрів УНР. Чому так сталося, пояснити непросто. Мабуть, справедливим буде ретроспективно покласти відповідальність на обидві сторони, хоча в деяких спогадах побіжно згадується, що під час розгляду документів на зустрічі, що передувала оголошенню Акту Злуки, як вище зазначалося, виникли суперечки, однак неузгодженості зняти не вдалося.

Ще гіршим виявилося те, що сторони не лише не прагнули доопрацювати надважливий документ, сутність якого могла істотно позначитися на міцності державного об'єднання, а використовували закладені недоречності в суб'єктивних інтересах. Є. Петрушевич, якого ввели до складу Директорії, швидко відмовився брати участь у її засіданнях, ввійшов до кола чільних змовників заколоту В. Оскілка проти С. Петлюри, був оголошений Диктатором ЗУНР. Провід останньої виступив проти створення міністерства УНР для Західної області Української Народної Республіки і домігся його ліквідації. Міністр закордонних справ ЗУНР В. Панейко публічно конфліктував з керівником офіційно спільної делегації на Паризькій мирній конференції Г. Сидоренком. А командувач Української Галицької армії генерал О. Тарнавський, нехтуючи позицією Головного отамана військ УНР, вибудовував союзні стосунки з ворожою білогвардійською армією.

Паралельно С. Петлюра і А. Лівицький шукали шляхи до порозуміння з непримиренним ворогом ЗУНР Ю. Пілсудським і, як відомо, також керувалися сепаратистськими настроями, регіоналістськими інтересами.

Так державницький акт, покликаний забезпечити національне єднання, обертався негативними ефектами і, разом з іншими чинниками, призвів до тяжких випробувань і катастроф.

Крім того, доволі динамічно вичерпувався потенціал революційних настроїв і дій взагалі.

Уже через тиждень після евакуації з Києва під тиском червоних, 10 лютого 1919 р., голова Директорії пішов у відставку. На такому ж ідейно-теоретичному рівні, як аналізував, прогнозував, розробляв стратегію революції В.

Винниченко, не зміг більше творчо діяти в українському проводі ніхто. С. Петлюра, який зайняв місце спочатку неформального лідера, а потім (рішеннями Ради народних міністрів і Директорії 7-9 травня 1919 р.) був затверджений керівником вищого державного органу України⁵³, швидко запровадив режим отаманщини. Це стало злим фатумом Української національно-демократичної революції, соборної Української Народної Республіки.

У ході військових дій 1919-1920 рр., що не відзначалися особливими успіхами, поступово втрачалися рівень і сутність теоретичних обґрунтувань, публічного виразу соціальних і національних прагнень у дусі пролонгації Української національно-демократичної революції, відбувався неухильний процес її переродження у боротьбу за збереження будь-якою ціною особистої влади С. Петлюри, що невдовзі залишився єдиним членом Директорії.

Занепадав, сходив нанівець і запал, ентузіазм соборництва. Прикрими віхами негативної динаміки, неухильної здачі позицій у цьому сенсі стали подана місією А. Лівицького польському уряду декларація від 2 грудня 1919 р. з фактичною відмовою від Східної Галичини, одностороння денонсація лідерами ЗУНР Акта Злуки від 22 січня 1919 р., повна відмова і від назви, й від сутності Західно-Української Народної Республіки, ініціативне вживання термінів «Східногалицька держава», «Східногалицька республіка», підписання Варшавського договору між Річчю Посполитою і Українською Народною Республікою 21 квітня 1919 р. з українськими територіальними поступками, польсько-радянська війна і підписання Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР і Польщею 18 березня 1921 р.⁵⁴

Висновки. Вищеозначене приводить до цілком певних узагальнених міркувань. Реальний прогрес у справі національної соборності впродовж 19171920 рр. двічі був безпосередньо пов'язаний зі здійсненням стратегії (концепції) Української революції, її піднесенням (червень 1917 р. - січень 1918 р.; листопад 1918 р. - січень 1919 р.) і двічі змінювався періодами від- катів від вже досягнутих завоювань (травень-жовтень 1918 р.; травень 1919 р. - березень 1921 р.). Очевидні успіхи в сенсі посування української справи можна безпосередньо пов'язати з серйозно науково-теоретично обґрунтованими платформами революційної стратегії, органічною складовою яких виступали плани загальнонаціональної консолідації. Причини невдач у світлі конкретної практики також доволі очевидні - втрата надійних науково-теоретичних орієнтирів у досягненні корінних інтересів українського народу, відмова від зумовлених часом новаторських, революційних дій, нехтування спільними для всього національного загалу завданнями на догоду регіоналістським уподобанням, примарним вигодам.

Відповідальний, глибинний аналіз дуже непростого, суперечливого, у чомусь хаотичного процесу реалізації ідеї української соборності детермінує сьогоднішнім дослідникам в осягненні неоднозначної (неоднолінійної) сторінки вітчизняного історичного досвіду потребу послідовнішого використання комплексного, всебічного, справді порівняльно-історичного підходу (без оглядки на звичні - не значить в усьому справедливі, принципові наукові оцінки).

Залишається сподіватися, що саме на цьому шляху будуть досягнуті якісно нові історіографічні здобутки, які наблизять реальне знання до істини.



Література

1. Див., напр.: Проблеми соборності України в ХХ столітті: збірник. Київ: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. 230 с.; Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): збірник. Київ: ІПіЕНД, 1999. 407 с.; Соборність України: у 2-х книгах. Кн. 1: Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. Київ: Бібліотека Українця, 2000. 148 с., Кн. 2: На шляху до об'єднання та утвердження української державності, 2002. 264 с.; Схід і Захід України: проблеми єднання. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Випуск 13. Київ: ІПіЕНД, 2001. 287 с.; Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (19171920 рр.). Київ: ІПіЕНД, 2001. 248 с.; Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 - 22 січня 1919 років): збірник. Київ: ІПіЕНД, 2004. 285 с.; Україна соборна: збірник наукових статей. Київ: Інститут історії НАН України, 2004. Випуск 1. 379 с.; Реєнт О.П. Соборність та проблеми специфіки регіонів України: теоретико-методологічні засади. Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. Київ: Інститут історії України, 2006. Випуск ХІІ. С. 8-19; Соборність як чинник українського державотворення (До 90-річчя Акту Злуки). Всеукраїнська наукова конференція, Київ, 21 січня 2009 р. Київ: Інститут історії України НАН України, 2009. 230 с.; Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). Київ: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України. 2009. 467 с.; Соборність України: історичний контекст і виклики сьогодення. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2015. 178 с.; Солдатенко В.М. Грушевський і концепція української соборності (1917-1920 рр.). Політичні дослідження. 2022. № 1(3). С. 7-33; Його ж. Теоретичні засади й політичні чинники концепції національної соборності в світлі досвіду Української революції. Гілея: науковий вісник. Київ: Гілея, 2022. Випуск 12 (179). С. 71-84.

2. Грушевский М. Украина и украинство. Грушевський М.С., Чубинський М.П. Українське питання. Київ: Додаток до журналу «Архіви України», 1992. 16 с.

3. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. Київ: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам'яті України», 1997. 416 с.

4. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ: Товариство «Знання» України, 1991. С. 125-126.

5. Грушевський М. Україна і українство. С. 18.

6. Цит. в перекладі за: Грушевский М. Украина и украинство. С. 15.

7. Там само. С. 15-24.

8. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: у двох томах. Т. 1: 4 березня - 9 грудня 1917 р. Київ: Наукова думка, 1996. С. 86.

9. Общий свод по империи результатов разработки данных всеобщей переписи населения, произведенной 28 января 1897 года. Т. І. С.-Петербург: Типо-литография Н.М. Ныркина., 1905. С. 2; Т. ІІ. Типо-литография М.Я. Минкова и Л.Н. Ныркина, 1905. С. 20-23; Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. ХІІІ. Екатеринославская губерния / Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. С.-Петербург: Типография Э.Л. Пороховщиковой, 1904. С. 3, 74; Там же. XLII. Херсонская губерния. С.-Петербург: б.и. 1904. С. 3, 90.

10. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. XLI. Таврическая губерния / Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. С.-Петербург: Паровая скоропечатня П. О. Яблонского. 1904. С. 2, 3, 94.

11. Див.: Шибаев В. П. Этнический состав населения Европейской части Союза ССР. Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1930. С. 160-161; Господаренко Н.М. Государственное устройство Крыма, национальный и социальный состав населения полуострова. Крымский архив. 2000, N° 6. С. 268; Володарский Я.А., Елисеева О.И., Кабузан В.М. Население Крыма в конце XVIII - конце XX веков. Численность, размещение, этнический состав. Москва: Наука, 2003. С. 131-132; Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. 2-е изд., испр. и доп. Симферополь: АнтиквА, 2008. С. 681; Солдатенко В.Ф. Россия-Крым-Украина. Опыт взаимоотношений в годы революции и Гражданской войны. Москва: Политическая энциклопедия, 2018. С. 13, 149.

12. Солдатенко В.Ф. Дмитро Дорошенко. Gloria mundi. Політична еліта українського державотворення революційної доби (короткі нариси портрети 1917-1920). Київ: Наукова думка, 2021. С. 132-133.

13. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1. С. 75-77.

14. Див.: Там само. С. 98, 180, 184 188.

15. Там само. С. 134.

16. Там само. С. 98.

17. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1. С. 379.

18. Там само. С. 400.

19. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: у двох томах. Т. 2: 10 грудня 1917 р. - 29 квітня 1918 р. Київ: Наукова думка, 1997. С. 5.

20. Литвин В.М., Солдатенко В.Ф. Апогей Української революції (короткий науково-популярний нарис). Київ: ДП «НВЦ Пріоритети», 2017. С. 110.

21. Солдатенко В.Ф. Феномен утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки 1918 року. Світогляд. Науково-популярний журнал. 2015. № 4(54). С. 70-77; Его же. Вокруг Донецко-Криворожской Советской Республики. Солдатенко В.С. Украинско-российские взаимоотношения в 1917-1924 гг.: обрушение старого и обретение нового: краткий историко-историографический очерк: в 2-х т. Т. 1. С. 274-290.

22. Симоненко Р.Г. Брест: двобій війни і миру. Київ: Політвидав України, 1988. С. 186.

23. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. І. С. 296.

24. Берестейський мир. З нагоди 10-роковин. 9.ІІ.1918 9.ІІ.1928. Спомини та матеріали. Львів Київ: Червона калина, 1928. С. 155-156.

25. Держалюк М. Берестейський мир і Україна. Пам'ять століть. 1998. № 1. С. 49.

26. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 2. С. 151.

27. Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. Москва, 2007. С. 151-152.

28. Солдатенко І.В. Проблема Чорноморського флоту в контексті соборності України (березень 1917 - квітень 1918 рр.). Проблеми соборності України в XX столітті. С. 73; Його ж. Питання про статус Чорноморського флоту в процесі українського державотворення (1917-1920 рр.). Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. Міжнародна наукова конференція 10-11 листопада 1994 р. Київ: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1995. С. 133-134.

29. Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р.: збірник. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. 320 с.; Гетьманська альтернатива: шлях до конструктивної суспільної трансформації чи консервативної безвиході. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій. Київ: Парламентське видавництво, 2009. С. 188-227.

30. Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. С. 123.

31. Державний Вісник. 1918. 31 травня.

32. Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. Кн. 1. Київ: «Бібліотека Українця», 2000. С. 101.

33. Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. Київ: Парламентське видавництво, 2009. С. 320-326.

34. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Ф. 3766. Оп. 3. Спр. 8. Арк. 21.

35. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). Київ: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2009. С. 276.

36. Грушевський М. На порозі Нової України: Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк-Львів-Київ-Торонто-Мюнхен: Українське історичне товариство, 1992. 278 с.

37. Пеленський Л. Передмова. Спогади Гетьмана Скоропадського (кінець 1917 - грудень 1918). Павло Скоропадський. Спогади. Київ-Філадельфія: Інститут української історіографії НАНУ 1995. С. 21.

38. Вівсяна І.А. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині: навчально-методичні матеріали для вчителів. Кіровоград: Центральноукраїнський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка, 2001. С. 16.

39. Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: у 4-х т. Т. ІІ: Рік 1918. Київ: Світогляд, 2009. С. 269-277.

40. Там само. С. 289-294.

41. Солдатенко В.Ф. Теоретичне обґрунтування В. Винниченком концепції відновлення Української Народної Республіки. Кам'янець-Подільський - остання столиця Української Народної Республіки: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Кам'янець-Подільський, 6-7 жовтня 2009 р.). Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2010. С. 27-39.

42. Його ж. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. Київ: Світогляд, 2005. С. 107-119.

43. Україна. 1919. 24 січня.

44. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 2. С. 5, 330.

45. Винниченко В. Щоденник. Том перший (1911-1920). Едмонтон-Нью-Йорк, 1980. С. 316; Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. - грудень 1919 р.]). Київ-Відень: Дзвін, 1920. Ч. ІІІ. С. 233-238; Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень. Київ: Світогляд, 2005. С. 125-128.

46. Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). С. 101; Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: в 4-х т. Т. ІІІ: Рік 1919. Київ: Світогляд, 2010. С. 45.

47. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). С. 391-403.

48. Головченко В., Матвієнко В., Солдатенко В. Українське питання та формування Версальської системи міжнародних відносин. Головченко В., Матвієнко В., Солдатенко В. Дипломатична історія України (кінець ХІХ - перша чверть ХХ століття): навчальний посібник. Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. С. 358-410.

49. Конституційні акти України, 1917-1920. Невідомі конституції України. Київ, 1992. С. 108-109.

50. Вісник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки. 1919. 31 січня.

51. Вісник Української Народної Республіки. 1919. 25 січня.

52. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 2. С. 523.

53. Нариси історії Української революції 19171921 років: у двох книгах. Кн. 2. Київ: Наукова думка, 2012. С. 7-240.



References

1. Dyv., napr.: Problemy sobornosti Ukrainy v ХХ stolitti: Zbirnyk. Kyiv: Instytut natsionalnykh vidnosyn i politolohii NAN Ukrainy, 1994. 230 s.; Ukrainska sobornist: ideia, dosvid, problemy (Do 80-richchia Aktu Zluky 22 sichnia 1919 r.): Zbirnyk. Kyiv: IPiEND, 1999. 407 s.; Sobornist Ukrainy. [U 2-kh knyhakh]. Kn. 1. Vid zarodzhennia idei do pershoi sproby realizatsii. Kyiv: Vydavnytstvo «Biblioteka Ukraintsia», 2000. 148 s., Kn. 2. Na shliakhu do obiednannia ta utverdzhennia ukrainskoi derzhavnosti, 2002. 264 s.; Skhid i Zakhid Ukrainy: problemy yednannia. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsionalnykh doslidzhen. Vypusk 13. Kyiv: IPiEND, 2001. 287 s.; Kuras I.F., Soldatenko V.F. Sobornytstvo i rehionalizm v ukrainskomu derzhavotvorenni (1917-1920 rr.). Kyiv: IPiEND, 2001. 248 s.; Ukraina: vid samostiinosti do sobornosti (22 sichnia 1918 - 22 sichnia 1919 rokiv): Zbirnyk. Kyiv: IPiEND, 2004. 285 s.; Ukraina soborna: Zbirnyk naukovykh statei. Kyiv: Instytut istorii NAN Ukrainy, 2004. Vypusk 1. 379 s.; Reient O.P. Sobornist ta problemy spetsyfiky rehioniv Ukrainy: teoretyko-metodolohichni zasady. Problemy istorii Ukrainy ХІХ - pochatku ХХ st. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy, 2006. Vypusk XII. S. 8-19; Sobornist yak chynnyk ukrainskoho derzhavotvorennia (Do 90-richchia Aktu zluky). Vseukrainska naukova konferentsiia, Kyiv, 21 sichnia 2009 r. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2009. 230 s.; Hoshuliak I. Ternystyi shliakh do sobornosti (vid idei do Aktu Zluky). Kyiv: IPiEND imeni I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 2009. 467 s.; Sobornist Ukrainy: istorychnyi kontekst i vyklyky sohodennia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU, 2015. 178 s.; Soldatenko V.M. Hrushevskyi i kontseptsiia ukrainskoi sobornosti (1917-1920 rr.). Politychni doslidzhennia. 2022. № 1(3). S. 7-33; Yoho zh. Teoretychni zasady y politychni chynnyky kontseptsii natsionalnoi sobornosti v svitli dosvidu Ukrainskoi revoliutsii. Hileia: naukovyi visnyk. Kyiv: Vydavnytstvo «Hileia»,2022. Vypusk 12 (179). S. 71-84.

2. Hrushevskyi M. Ukrayna y ukraynstvo. Hrushevskyi M.S., Chubynskyi M.P. Ukrainske pytannia. Kyiv: Dodatok do zhurnalu «Arkhivy Ukrainy», 1992. 16 s.

3. Soldatenko V.F. Ukrainska revoliutsiia: kontseptsiia ta istoriohrafiia. Kyiv: Poshukovo-vydavnyche ahentstvo «Knyha pamiati Ukrainy», 1997. 416 s.

4. Hrushevskyi M. Yakoi my khochemo avtonomii i federatsii. Hrushevskyi M. Khto taki ukraintsi i choho vony khochut. Kyiv: Tovarystvo «Znannia» Ukrainy, 1991. S. 125-126.

5. Hrushevskyi M. Ukraina i ukrainstvo. S. 18.

6. Tsyt. v perekladi za: Hrushevskyi M. Ukrayna y ukraynstvo. S. 15.

7. Tam samo. S. 15-24.

8. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. U dvokh tomakh. T. 1. 4 bereznia - 9 hrudnia 1917 r. Kyiv: Naukova dumka, 1996. S. 86.

9. Obshchyi svod po ymperyy rezultatov razrabotky dannbikh vseobshchei perepysy naselenyia, proyzvedennoi 28 yanvaria 1897 hoda. T. I. SPb.: Typo-lytohrafyia N.M. Nbirkyna., 1905. S. 2; T. II. Typo-lytohrafyia M.Ya. Mynkova y L.N. Nbirkyna, 1905. S. 20-23; Pervaia vseobshchaia perepys naselenyia Rossyiskoi ymperyy, 1897 h. XIII. Ekaterynoslavskaia hubernyia / Yzdanye Tsentralnoho statystycheskoho komyteta Mynysterstva vnutrennykh del. SPb.: Typohrafyia Э.L. Porokhovshchykovoi, 1904. S. 3, 74; Tam zhe. XLII. Khersonskaia hubernyia. SPb.: b.y. 1904. S. 3, 90.

10. Pervaia vseobshchaia perepys naselenyia Rossyiskoi ymperyy, 1897 h. XLI. Tavrycheskaia hubernyia / Yzdanye Tsentralnoho statystycheskoho komyteta Mynysterstva vnutrennykh del. SPb.: Parovaia skoropechatnia P.O. Yablonskoho, 1904. S. 2, 3, 94.

11. Dyv.: Shybaev V.P. Эtnycheskyi sostav naselenyia Evropeiskoi chasty Soiuza SSR. L.: Yzdatelstvo Akademyy nauk SSSR. 1930. S. 160 161; Hospodarenko N.M. Hosudarstvennoe ustroistvo Krbima, natsyonalnbi y sotsyalnbi sostav naselenyia poluostrova. Krbimskyi arkhyv. 2000, № 6. S. 268; Volodarskyi Ya.A., Elyseeva O.Y., Kabuzan V.M. Naselenye Krbima v kontse XVIII - kontse XX vekov. Chyslennost, razmeshchenye, эtnycheskyi sostav. Moskva: Nauka, 2003. S. 131-132; Zarubyn A.H., Zarubyn V.H. Bez pobedytelei. Yz ystoryy hrazhdanskoi voinbi v Krbimu. 2-e yzd., yspr. y dop. Symferopol: AntykvA. 2008. S. 681; Soldatenko V.F. Rossyia Krbim Ukrayna. Opbit vzaymootnoshenyi v hodbi revoliutsyy y Hrazhdanskoi voinbi. Moskva: Polytycheskaia эntsyklopedyia, 2018. S. 13, 149.

12. Soldatenko V.F. Dmytro Doroshenko. Gloria mundi. Politychna elita ukrainskoho derzhavotvorennia revoliutsiinoi doby (korotki narysy portrety 1917-1920). Kyiv: Naukova dumka, 2021. S. 132 133.

13. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. T. 1. S. 75-77.

14. Dyv.: Tam samo. S. 98, 180, 184-188.

15. Tam samo. S. 134.

16. Tam samo. S. 98.

17. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. T. 1. S. 379.

18. Tam samo. S. 400.

19. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. U dvokh tomakh. T. 2. 10 hrudnia 1917 r. - 29 kvitnia 1918 r. Kyiv: Naukova dumka, 1997. S. 5.

20. Lytvyn V.M., Soldatenko V.F. Apohei Ukrainskoi revoliutsii (korotkyi naukovo-populiarnyi narys). Kyiv: DP «NVTs Priorytety», 2017. S. 110.

21. Soldatenko V.F. Fenomen utvorennia Donetsko- Kryvorizkoi Radianskoi Respubliky 1918 roku. Svitohliad. Naukovo-populiarnyi zhurnal. 2015. №» 4(54). S. 70-77; Eho zhe. Vokruh Donetsko-Kryvorozhskoi Sovetskoi Respublyky. Soldatenko V.S. Ukraynsko-rossyiskye vzaymootnoshenyia v 1917-1924 hh.: obrushenye staroho y obretenye novoho: kratkyi ystoryko-ystoryohrafycheskyi ocherk. V 2-kh t. T. 1. S. 274-290.

22. Symonenko R.H. Brest: dvobii viiny i myru. Kyiv: Politvydav Ukrainy, 1988. S. 186.

23. Doroshenko D. Istoriia Ukrainy 1917 1923 rr. T. I. S. 296.

24. Beresteiskyi myr. Z nahody 10-rokovyn. 9.II.1918 9.II.1928. Spomyny ta materialy. Lviv-Kyiv: Chervona kalyna, 1928. S. 155-156.

25. Derzhaliuk M. Beresteiskyi myr i Ukraina. Pamiat stolit. 1998. №» 1. S. 49.

26. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. T. 2. S. 151.

27. Fediushyn O. Ukraynskaia revoliutsyia. 1917-1918. Moskva, 2007. S. 151-152.

28. Soldatenko I.V. Problema Chornomorskoho flotu v konteksti sobornosti Ukrainy (berezen 1917 - kviten 1918 rr.). Problemy sobornosti Ukrainy v XX stolitti. S. 73; Yoho zh. Pytannia pro status Chornomorskoho flotu v protsesi ukrainskoho derzhavotvorennia (1917-1920 rr.). Rehionalna polityka Ukrainy: kontseptualni zasady, istoriia, perspektyvy: Mizhnarodna naukova konferentsiia 10 11 lystopada 1994 r. Kyiv: Instytut natsionalnykh vidnosyn i politolohii NAN Ukrainy. 1995. S. 133-134.

29. Hetmanat Pavla Skoropadskoho: istoriia, postati, kontroversii. Vseukrainska naukova konferentsiia 19-20 travnia 2008 r.: Zbirnyk. Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 2008. 320 s.; Hetmanska alternatyva: shliakh do konstruktyvnoi suspilnoi transformatsii chy konservatyvnoi bezvykhodi. Suspilno-politychni transformatsii v Ukraini: vid zadumiv do realii. Kyiv: Parlamentske vydavnytstvo, 2009. S. 188-227.

30. Fediushyn O. Ukraynskaia revoliutsyia. 1917-1918. S. 123.

31. Derzhavnyi Visnyk. 1918. 31 travnia.

32. Sobornist Ukrainy. Vid zarodzhennia idei do pershoi sproby realizatsii. Kn. 1. Kyiv: Biblioteka Ukraintsia, 2000. S. 101.

33. Holovchenko V. I., Soldatenko V. F. Ukrainske pytannia v roky Pershoi svitovoi viiny. Kyiv: Parlamentske vydavnytstvo, 2009. S. 320-326.

34. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnia Ukrainy ( TsDAVO Ukrainy). F. 3766. Op. 3. Spr. 8. Ark. 21.

35. Hoshuliak I. Ternystyi shliakh do sobornosti (vid idei do Aktu Zluky). Kyiv: IPiEND imeni I. F. Kurasa NAN Ukrainy, 2009. S. 276.

36. Hrushevskyi M. Na porozi Novoi Ukrainy. Statti i dzherelni materialy. Niu-York-Lviv-Kyiv-Toronto-Miunkhen: Ukrainske istorychne tovarystvo, 1992. 278 s.

37. Pelenskyi L. Peredmova. Spohady Hetmana Skoropadskoho (kinets 1917 - hruden 1918). Pavlo Skoropadskyi. Spohady. Kyiv-Filadelfiia: Instytut ukrainskoi istoriohrafii NANU, 1995. S. 21.

38. Vivsiana I.A. Ukrainski sichovi striltsi na Yelysavethradshchyni. Navchalno-metodychni materialy dlia vchyteliv. Kirovohrad: Tsentralnoukrainskyi derzhavnyi pedahohichnyi universytet im. V. Vynnychenka, 2001. S. 16.

39. Soldatenko V.F. Ukraina v revoliutsiinu dobu: Istorychni ese-khroniky: U 4-kh t. T. II: Rik 1918. Kyiv: Svitohliad, 2009. S. 269-277.

40. Tam samo. S. 289-294.

41. Soldatenko V.F. Teoretychne obgruntuvannia V. Vynnychenkom kontseptsii vidnovlennia Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Kamianets-Podilskyi - ostannia stolytsia Ukrainskoi Narodnoi Respubliky: Materialy Vseukrainskoi naukovoi konferentsii. (Kamianets-Podilskyi, 6 7 zhovtnia 2009 r.). Kamianets-Podilskyi: Oiium, 2010. S. 27-39.

42. Yoho zh. Try Holhofy: politychna dolia Volodymyra Vynnychenka. Kyiv: Svitohliad, 2005. S. 107-119.

43. Ukraina. 1919. 24 sichnia.

44. Ukrainska Tsentralna Rada, Dokumenty i materialy. T. 2. S. 5, 330.

45. Vynnychenko V. Shchodennyk. Tom pershyi. (1911-1920). Edmonton-Niu-York, 1980. S. 316; Vidrodzhennia natsii (Istoriia ukrainskoi revoliutsii [marets 1917 r. - hruden 1919 r.]). Kyiv-Viden: Vydavnytstvo «Dzvin», 1920. Ch. III. S. 233-238; Soldatenko V.F. Volodymyr Vynnychenko: na perekhresti sotsialnykh i natsionalnykh prahnen. Kyiv: Svitohliad, 2005. S. 125-128.

46. Kuras I.F., Soldatenko V.F. Sobornytstvo i rehionalizm v ukrainskomu derzhavotvorenni (1917-1920 rr.). S. 101; Soldatenko V.F. Ukraina v revoliutsiinu dobu: Istorychni esekhroniky: V 4-kh t. T. III: Rik 1919. Kyiv: Svitohliad, 2010. S. 45.

47. Hoshuliak I. Ternystyi shliakh do sobornosti (vid idei do Aktu Zluky). S. 391-403.

48. Holovchenko V., Matviienko V., Soldatenko V. Ukrainske pytannia ta formuvannia Versalskoi systemy mizhnarodnykh vidnosyn. Holovchenko V., Matviienko V., Soldatenko V. Dyplomatychna istoriia Ukrainy (kinets XIX - persha chvert XX stolittia): Navchalnyi posibnyk. Kyiv: Vydavnycho-polihrafichnyi tsentr «Kyivskyi universytet», 2011. S. 358-410.

49. Konstytutsiini akty Ukrainy, 1917-1920. Nevidomi konstytutsii Ukrainy. Kyiv, 1992. S. 108-109.

50. Visnyk derzhavnykh zakoniv i rozporiadkiv Zakhidnoi Oblasty Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. 1919. 31 sichnia.

51. Visnyk Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. 1919. 25 sichnia.

52. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. T. 2. S. 523.

53. Narysy istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rokiv. U dvokh knyhakh. Kn. 2. Kyiv: Naukova dumka, 2012. S. 7-240.

Размещено на Allbest.ru

...