Еміграція національних меншин з УРСР в умовах НЕПу (на прикладі діяльності Волинської агенції АТ "РУСКАПА")

Celem artykulu jest okreslenie glownych problemow i czynnikow emigracji Zydow i Niemcow na Ziemif Wolyhsko-Zytomierskq w latach dwudziestych XX wieku, a takze ukazanie specyfiki dzialalnosci JSC „RUSKAPA”, ktora pomogla legalnie opuscic ZSRR w okresie NEP-u. Metodologia. W badaniach zastosowano metody ogolnonaukowe (przeanalizowano dostfpne dokumenty archiwalne oraz dokonano syntezy innych zrodel, co pozwolilo odtworzyc obraz organizacji przeplywow migracyjnych). Wykorzystano takze metody badah historycznych (historyczno- porownawczych: nakreslono podobiehstwa z okresami wczesniejszymi i przyczynami roznych fal migracyjnych), badajqc kategorie obywateli, ktorzy mogliby uzyskac pozwolenie na wyjazd i wjazd do innego kraju - metody klasyfikacji i typologii. Nowosc naukowa. Do obiegu naukowego zostaly wprowadzone nowe dokumenty znajdujqce sif w funduszu archiwalnym Wolyhskiej Agencji „RUSKAPA ”, przechowywanym w Pahstwowym Archiwum Obwodu Zytomierskiego. Usystematyzowano warunki emigracji w okresie NEP-u i sposoby jej regulowania przez rzqd radziecki.

Wnioski. Kolejna fala emigracji przedstawicieli mniejszosci narodowych (przede wszystkim Zydow i Niemcow) stala sif indykatywnq formq protestu przeciwko warunkom zycia gospodarczego, religijnego i innym ograniczeniom narzuconym przez sowiecki ustroj polityczny. Dawna gubernia wolyhska z centrum w Zytomierzu byla obszarem gfsto zaludnionym przez spolecznosc niemieckq i zydowskq, ktorej przedstawiciele stanowili najwyzszy odsetek wsrod tych, ktorzy skorzystali z krotkiego „okna mozliwosci” wyjazdu za granicf, jakie mialo miejsce w ZSRR w ramach NEP-u. To wlasnie bylo powodem obecnosci w miescie przedstawicielstwa prywatnej firmy organizujqcej emigracjf. Jednak wyjazd z ZSRR nie byl latwy, podobnie jak dostanie sif do kraju imigracji, co wiqzalo sif z duzymi przeszkodami biurokratycznymi i sporami o zasadnosci zezwoleh/zakazow wyjazdu/wjazdu przedstawicieli roznych kategorii grup spotecznych i narodowosciowych. Pomagaia w tym Spdlka Akcyjna „RUSKAPA”, ktorej likwidacja byta konsekwencjq upadku NEP-u i przeksztaicenia ZSRR w system totalitarny zamknifty „zelaznq kurtynq”.

Slowa kluczowe: emigracja, Zydzi, Niemcy, mniejszosci narodowe, NEP, Panstwowe Archiwum Obwodu Zytomierskiego, Wotynskie Biuro Pasazerskie „RUSKAPA ”, Ameryka, Kanada, Europa.

Вступ

В усі часи міграційні рухи були свідченням зміни вектору політичної ситуації (що тісно пов'язувалась із економічними факторами), у тій чи іншій країні. Зокрема, протекціоністська політика Російської імперії щодо європейських поселенців наприкінці ХУНТ та на початку ХІХ ст. сформувала сприятливі умови для виникнення багаточисельних німецьких та чеських поселень у Волинській губернії, які відігравали помітну роль в її культурно-економічному житті. Застосовуючи передові на той час технології і методи господарювання, завдяки наполегливості та працьовитості, поселенці сприяли економічному розвитку не лише Волинського краю, а й імперії загалом. Волинь, як і Правобережжя в цілому, після поділів Речі Посполитої, залишалась місцем традиційного розселення поляків та євреїв. Імперська влада змушена була враховувати та реагувати на поліетнічний склад регіону. Одночасно, будь-яке зазіхання на права національних меншин, або ж відверті утиски, й навіть погроми, від яких періодично потерпали євреї, завжди запускало еміграційні процеси в їх середовищі. Перша хвиля єврейської міграції з Волинської губернії припадає на 1881-1882 рр., що пов'язувалось із погромами, які були спричинені вбивством народовольцями російського імператора Олександра ТІ та стійкою упередженістю щодо євреїв економічного та релігійного характеру (Тихонов, А., 2007, с. 67).

На початку ХХ ст., а саме напередодні та в умовах першої російської революції 1903-1906 рр., фіксується друга хвиля погромів, й відповідно, спричинений нею, черговий міграційний потік (Бурда, І. 2010). Однак, найбільш значні переміщення, які охопили вже не лише євреїв, а и чехів та, перш за все, німців пов'язується із Першою світовою війною. Від початку війни частина євреїв та німців змушені були емігрувати, а більшу частину німецьких колоністів депортували імперським урядом до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії (Адамовський, В. 2016). Чергова, (міжвоєнна) хвиля еміграції національних меншин з території Волинської губернії, припадає на період 1920-х рр., що пов'язувалось із низкою проблем, перш за все світоглядного та ідеологічного характеру. Як і в попередні міграційні хвилі, не останню роль відіграли і погроми, що набули своєї кульмінації у 1919 р.

Відмінною особливістю цієї хвилі стала наявність міжнародної приватної структури, АТ «РУСКАПА», (російсько-канадсько- американської пасажирської агенції), метою створення якої проголошувалось здійснення, на комерційній основі, еміграції радянських громадян, перш за все до США та Канади, а також до країн Західної Європи та окремі держави Південної Америки, Карибського басейну та Південної Африки. Організація діяла протягом 1925-1930 рр. та мала своє представництво на території Волині-Житомирщини.

Історіографію міграцій, як і окремих її сторінок, пов'язаних із діяльністю конкретних організацій, які опікувались цими питаннями, складно назвати значною. Серед перших досліджень, які з'явились ще в умовах відносного політичного послаблення під час «коренізації», й створювались фактично, сучасниками та очевидцями подій, виділимо працю Вейцбліта І. (Вейцбліт, І., 1930). В ній проаналізовані найбільші єврейські еміграційні потоки та їх причини, починаючи від 90-х рр. ХІХ ст. Оскільки реалізація радянської політики коренізації вимагала інформаційної підтримки, протягом 1923-1930-х рр. у різноманітних часописах публікувались матеріали, присвячені особливостям економічного, культурного життя національних громад (Буценко, А., 1928; Гафтель, І., 1929). У цих матеріалах побіжно, у межах допустимих висловлювань на той час, згадувалось і про випадки від'їзду (Мац, Д. 1929, 1932).

Сучасна вітчизняна історіографія представлена як роботами історіографічного характеру (Дворкін, І., 2021), так і дослідженнями діяльності Волинської філії РУСКАПА, з особливим акцентом на усноісторичних спогадах та аналізі соціального статусу й напрямків руху емігрантів (Геча, О. 2021). Кількісні показники руху єврейської людності, й зокрема у період між двома війнами представлені у статті М. Пархомовського і Д. Харува (Пархомовський, М., Харув, Д., 2009).

Еміграція - складний процес, який передбачає наявність відповідних структур та політики щодо переселенців в країнах, які їх приймають. Серед досліджень, присвячених вивченню такої складової внутрішньої політики держави, монографія представника діаспорної історіографії М. Марунчака (Марунчак, М. 1991). В роботі розглянуті особливості еміграції етнічних українців до Канади, її організації й зміцнення позицій канадської діаспори. В дисертації О. Дзири (Дзира, О. 2016), зосереджено увагу на аналізі переселенської політики Канади у 20-30-ті рр. ХХ ст., з особливим наголосом на переселенні етнічних українців.

Зазначимо, що фонди та справи, які мають відношення до еміграції з СРСР, у сучасній Росії залишаються закритими. Це стосується і архівних фондів АТ «РУСКАПА», центральний офіс якого розташовувався у Москві. Як і в радянські часи, в цій країні подається лише один бік реальності, й він стосується дослідження такого напрямку, як рееміграція. У 20-ті рр. в СРСР створювалися спеціальні комісії, виділялися значні кошти для проведення агітації і пропаганди за кордоном, з метою залучення до СРСР переселенців з Америки, Німеччини та інших країн, для включення переселенців до економічної розбудови. Такий підхід окреслювався як «економічна доцільність», та базувався на так званій «соціально- класовій ідентифікації» (Галас, М. 2011, с.94). Лише на початку 2000-х рр. траплялись поодинокі публікації, присвячені еміграції з Радянського Союзу, зокрема німецьких колоністів та менонітів (Белковець, Л., Белковець С., 2006 ).

Таким чином, можемо говорити про наявність дослідницьких лакун, які потребують свого заповнення. Зокрема, недостатньо дослідженими залишаються окремі моменти діяльності АТ «РУСКАПА», перш за все, його рекламна складова; зовнішні та внутрішні чинники, які впливали на можливість емігрантів, з числа етнічних меншин покидати обжиті місця у міжвоєнну хвилю еміграції 1920-их рр., та тимчасового політичного послаблення періоду НЕПу.

У зв'язку з цим, метою нашого дослідження є визначення умов та можливостей для євреїв та німців, що проживали на території Волині, виїхати з СРСР у період тимчасової лібералізації політичного режиму. Виявити об'єктивні проблеми, з якими стикалися емігранти, а також висвітлити особливості діяльності пасажирської Волинської агенції «РУСКАПА», яка допомагала здійснити еміграцію на легальній основі, (на основі аналізу розсекречених і переданих на загальне зберігання в грудні 1988 р. справ фонду Р-260с Державного архіву Житомирської області).

Виклад основного матеріалу

Більшовицький переворот 1917 р. спричинив потужну хвилю еміграції всіх ідеологічно незгодних із новою владою. Більше того - радянська влада у 1922 р., побоюючись негативного впливу відомих інтелектуалів на загальні суспільні настрої та напрямки думок, ініціювала вислання з країни діячів науки, культури за кордон, що з часом отримало назву «філософський пароплав», оскільки серед висланих була помітна кількість філософів. Разом з членами сімей загальна кількість висланих з країни становила за різними підрахунками від 228 до 272 осіб (Дмитрієва Н., 2009).

У перші роки існування радянської влади її представники погоджувались із правом частини громадян, виїхати за кордон, перш за все, з метою об'єднання родин. Деякий час, бажання з'єднатися із своїми рідними на території інших держав, не сприймалося владою як контрреволюційний прояв. До того ж мала місце зацікавленість у налагодженні економічного та політичного співробітництва з країнами Заходу, що змушувало радянську владу підтримувати існуючі норми міжнародного права (Белковець, Л., Белковець, С., 2006).

Однак, побоюючись поширення марксистських ідей та комуністичного руху в країні, уряд США запровадив обмеження на в'їзд емігрантів з окремих країни Східної Європи. Вони отримали назву «Законів Джонсона» та були введені в дію у 1921 та 1924 рр. (Даниленко, В. 2000). Саме цей факт значно ускладнював процес отримання візи та права на в'їзд до країни частини потенційних мігрантів.

До згорнення НЕПу у 1928 р., легальна еміграція з СРСР здійснювалася практично безперешкодно. Нова економічна політика передбачала збереження елементів ринкової економіки.

Саме тому, організація міграційних потоків могла бути поставлена на комерційну основу. Прикладом цього стала діяльність Акціонерного товариства «РУСКАПА», розпочата в 1923 р., однією із філій якої і була Волинська агенція.

У справах Державного архіву Житомирської області представлено циркуляри та вказівки агенції, ділове листування, фінансова звітність, документи, які подавали емігранти для виїзду в «заокеанські» країни тощо. В них визначено правила виїзду з СРСР і в'їзду до Америки, Канади, Уругваю, Аргентини, Бразилії, Куби, Мексики; вимоги, які висували до тих, хто виїжджав, склад їхніх сімей, вік, сімейний стан, грамотність, стан здоров'я, грошові витрати на поїздку, обставини еміграції тощо.

Судячи з дат, зазначених на документах Волинської агенції «РУСКАПА», вона розпочала свою діяльність в м. Житомирі у 1925 р. Центральний майданчик АТ «РУСКАПА» знаходився в Москві, а на території УРСР працювали п'ять її філій (Волинська, Київська, Вінницька, Одеська та Дніпропетровська), з грудня 1928 р. додатково виокремилися Харківська та Мінська агенції (до того часу еміграцією громадян БРСР займалася Волинська агенція). Саме таке розміщення філій регіонами, ймовірно пов'язане із територіальною концентрацією на них переважно євреїв, частково німців, які і були основними клієнтами фірми. Кожна з регіональних агенцій включала в себе субагенції або окремих субагентів. Зокрема, Волинська агенція включала в себе Коростенську, Шепетівську субагенції, а також субагента, який працював з громадянами з БРСР (Білорусі). «РУСКАПА» здійснювала операції з продажу шифскарт (квитків пароплавних компаній, куплених закордонними родичами емігрантів) і обміну «припейдних» (куплених за передплатою) квитків на пароплави своїх Ліній-акціонерів, надавала консультації та допомагала оформляти документи для виїзду за кордон, а також вела переписку із «заокеанськими» родичами пасажирів.

На жаль, у документах відсутня загальна кількість клієнтів, які скористались послугами, за часи діяльності Волинської агенції. Проте, статистика за певними періодам, нею велася. Так, за 19271928 операційний рік, агенція обслужила 1447 осіб (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 10, арк. 5). Найбільшу частку емігрантів з колишньої Волинській губернії становили німці (74,02%), євреї складали 21,44%, а чехи, як і українці, - лише по 2,27% (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 10, арк. 2). Німці в переважній своїй більшості, емігрували до Канади, євреї в основному виїжджали до США та Південної Америки, а українці - до Канади та країн Південної Америки. Оскільки часто громадяни емігрували родинами, серед них великий відсоток становили діти - 38,77%, чоловіки як основна робоча сила складали 30,96%, жінки - 30,27% (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 10, арк. 4). Тобто можемо говорити про фактичне рівне співвідношення емігрантів за показниками статі.

Структура емігрантів за фаховим/соціальним критерієм була приблизно такою: хлібороби складали майже чверть (23,18%), кустарі - 6,70%, робітники - 3,52%, службовці - 1,82%, більшість складали так звані «нетрудові елементи» - 64,77% (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 10, арк. 5). До «нетрудових елементів» відносили куркулів, духовенство, колишніх дворян, і в цілому громадян, які отримували доходи від володіння майном, підприємницької діяльності та інших доходів, не пов'язаних із прямим продажем робочої сили (Бураков, В., 2008).

Для національних меншин це була вже друга хвиля еміграції у ХХ столітті. Перша хвиля міграцій торкнулася німців, євреїв на Волині ще в період Першої світової війни, оскільки вони проживали у прифронтовій губернії. У 1915 р. царський уряд інтернував цих «вороже-підданих» до Сибіру та інших далеких регіонів як «цивільних полонених». Ця депортація була доволі жорстка, принизлива та несправедлива. Серед всієї кількості депортованих на липень 1917 р. половину складали євреї, і третину - німці (Етнічні депортації: досвід Першої світової, 2014). Після підписання радянсько-німецького договору 1918 р., депортовані мали можливість повернутися як на попередні місця проживання, так і на етнічну батьківщину, що спричинило об'єктивну хвилю еміграції. Для тих, хто повернувся, була надія налагодити своє життя вже за радянської влади, яка обіцяла покращити етнічну політику. Проте методи нав'язування радянського укладу життя з кожним роком ставали все більш жорсткими і насильницькими, що об'єктивно викликало незадоволення серед значної частини німців та євреїв, для яких приватна власність, підприємництво належали до базових понять та цінностей. Згортання відносної лібералізації 20-х рр. зміцнювало їх бажання покинути назавжди ці території.

Охочим емігрувати потрібно було зібрати відповідні документи для отримання дозволу на виїзд із СРСР та закордонного паспорту, візи у бажану країну, вирішити свої майнові питання і мати при собі певну суму грошей, яка б робила можливою їх еміграцію. Певне, що не кожен радянський громадянин міг собі дозволити емігрувати за океан з матеріальних міркувань. Наприклад, вартість проїзду третім класом, згідно послуг «РУСКАПА», до Америки складала приблизно 175 доларів, майже так само коштувала дорога до Канади. Додатково вимагалось наявність мінімум 25 доларів на потяг, від порту до місця прибуття (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 4, арк. 18). Після отримання закордонного паспорту, вартість якого постійно зростала, громадяни виїжджали до Москви, де повинні були перебувати кілька днів за власний рахунок, після чого виїжджали із СРСР до Риги. Там вони знову оплачували власне перебування в емігрантському будинку (що коштувало для однієї особи 1 долар на день), до моменту отримання візи з Консульства (її вартість складала приблизно 10-30 доларів) (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 2, арк. 96; там же - ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 37).

Разом з тим, ділова переписка «РУСКАПА» свідчить, що були випадки відмови у видачі візи потенційним емігрантам. У дослідженні О. Гечі називається кількість «відмовників» - від 20 до 30 % від загальної кількості поданих документів (Геча, О. 202, 37). Вони змушені були повертатися до СРСР фактично в нікуди, оскільки перед виїздом, традиційно, розпродавалось усе майно (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 70-71).

Дозволи імміграційних департаментів та афідевіти видавалися на обмежений термін. Наприклад, дозвіл Канадського Імміграційного Департаменту був дійсний п'ять місяців з дня видачі (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 174), тому від'їжджаючі були змушені прискорювати оформлення документів, та майже за безцінь розпродавати своє майно. Також в багатьох країнах імміграційна влада вимагала від іммігрантів так званих «показних грошей», яких би вистачило на початковому етапі для облаштування. Зокрема, для Америки така сума становила 500 доларів (на термін перебування там півроку), для Канади за умови бланкових дозволів (з підтримкою протестантських релігійних громад) - від 100 до 500 доларів (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 4, арк. 58-59), а для землеробів, що прямували до Канади з метою придбання власної ферми, потрібно було мати 3 тис. доларів на людину або малу сім'ю (Д'яконов, Л., 1925).

Разом з тим, радянською владою були введені значні обмеження на вивезення багажу та коштів. Зокрема, благородні метали в зливках, виробах, дорогоцінне каміння, іноземну та радянську валюту, цінні папери допускали до вивозу на загальну суму не більш як 300 крб. золотом на кожну особу, яка виїжджала за окремим закордонним паспортом, а на кожного члена сім'ї, прикріпленого до цього паспорту, тих самих цінностей - на загальну суму 150 крб. золотом. Також дозволялось вивозити один золотий або срібний годинник, одну обручку та срібні вироби вагою не більше 0,4 кг, хутряний одяг, по одному предмету кожного найменування на особу (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 119). Для порівняння - в той час, після грошової реформи 1921-1924 рр. курс карбованця до долару становив 2,22 крб. за долар, але вже наступного року він впав до 1,94 крб. (Кульчицький, С. 2004), що свідчить про значні труднощі та матеріальні втрати для емігрантів. Очевидно, що коштів, які за правилами вони могли вивезти, було катастрофічно мало. У зв'язку з цим, апелюючи до уряду СРСР, правління «РУСКАПА» намагалося представити соціально-класове обґрунтування клопотанню: емігранти часто не належали до нетрудових категорій населення, а отже, їх не могли поставити радянською державою у «важкі матеріальні умови» і наражати на небезпеку «експлуатації з боку місцевого закордонного населення». Пропонувався простий механізм вивезення грошей за допомогою переказу на рахунок Ліній-перевізників, та отримання в зазначених касах та пунктах грошових коштів емігрантами, після їх прибуття у приймаючу країну (Галас, М. 2011). Цей переказ проходив за документами Волинської агенції як депозит (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 169).

Від початку 1928 р. емігранти мали складнощі також з обміном самої валюти. В діловій переписці «РУСКАПА» є листи, що засвідчують відмову місцевого Держбанку міняти валюту без візи консула, яка видавалася їм за межами СРСР (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 5). Перший час вони вирішували це питання в Москві, але згодом валюту можна було отримувати виключно в місцевому банку на основі довідки, що видавалася разом із закордонним паспортом (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 65). Закон забороняв радянським громадянам мати на руках валюту, хоча до середини 1928 р. агенти «РУСКАПА» отримували комісійні за продані пасажирські квитки саме у доларах (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 3, арк. 13).

Неймовірно суворі були й вимоги до потенційних іммігрантів з боку «заокеанських» країн, тому не всім очікуючим в Ризі вдавалося отримати візу. Кожна приймаюча країна була зацікавлена, перш за все, у працездатних іммігрантах, які б, як мінімум, не погіршили її демографічну структуру, були в змозі матеріально забезпечити свої родини, сприяли б наповненню бюджету цієї країни і активно її розвивали. Зокрема, країни Південної Америки вимагали посвідчення про несудимість за останні 5 років, гарну поведінку, та підтвердження факту, що емігрант не є професійним жебраком (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 122). Ці ж країни від в'їжджаючих жінок вимагали посвідчення про їх чесну поведінку (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 2, арк. 120). Різні країни висували свої специфічні вимоги, проте в них було і багато спільного.

В якості робочої сили перш за все, розглядалися чоловіки віком від 15 до 45 років. Жінкам в якості дружини, матері чи незаміжньої доньки достатньо було бути при чоловіках. Хоча одинокі жінки, за наявності професії, мали також свої іммігрантські переваги. В межах трудової міграції в усі країни, в пріоритеті були переселенці-землероби за фахом. Проте для підтвердження факту бажання працювати на фермі у новій країні, вимагалося надання посвідчення про професію від однієї із структур: профспілки, сільради, або міліції (Державний архів Житомирської області, ф. Р- 260с, оп.1, спр. 5, арк. 28). Для євреїв-землеробів й цього було недостатньо. Для них влаштовували спеціальне опитування спочатку в Москві, а згодом вони здавали іспит із землеробства у Ризі (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 173). Можна припустити, що були випадки, коли євреї в'їжджали до Канади за документами для аграрних робіт, але ними не займалися. Крім того, є відомості в документах «РУСКАПА», в яких зазначалося, що канадська імміграційна влада неохоче видавала візи євреям-землеробам, у зв'язку з їх низькою фізичною витривалість та слабким здоров'ям.

Загальною вимогою для іммігрантів було відмінне фізичне і душевне здоров'я. Консульства закордонних країн особливо прискіпливо розглядали ці питання. Обов'язковою вимогою також була грамотність переселенців, а також достатня кількість коштів для в'їзду й початкового облаштування. Для неграмотних емігрантів в деяких випадках, особливо для жінок, потрібно було отримати спеціальний дозвіл від імміграційного департаменту країни у Ризі (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 8, арк. 150). Для чоловіків неграмотність допускалася виключно для віку до 15 років і після 55 (якщо емігрувала вся родина) (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 173).

Перше засвідчення рівня грамотності емігранта (існував поділ на три категорії: грамотний, малограмотний та неграмотний) робилося у медичному свідоцтві лікарем, ймовірно, як критерій його психічного здоров'я. В подальшому перевірка на рівень грамотності здійснювалася регіональним агентом «РУСКАПА», далі - у Москві, а потім ще й у Ризі. За грамотність не вважали вміння ставити підпис, швидке читання, особливо молитовника, який емігранти здебільшого знали напам'ять. Особливо ті, які їхали до США і Канади, повинні були вміти читати будь-якою мовою друкований текст і розуміти прочитане, вміння писати було необов'язковим (Державний архів Житомирської області, ф. Р- 260с, оп.1, спр. 7, арк. 35). Малограмотність та неграмотність були підставою для консульства у відмові видати прохачу візу (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 71).

Найбільш завищені вимоги, особливо з боку канадської імміграційної влади, висувалися до здоров'я емігрантів. За умов виявлення порівняно незначних фізичних недоліків, або хвороб вони надовго затримувалися у Ризі, в очікуванні остаточного вердикту від головного канадського представництва з імміграції в Лондоні, а іноді і від самого Департаменту з імміграції та колонізації, що знаходився в Оттаві. Були випадки відмови емігрантам у візі за станом здоров'я (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 70-71; спр. 90; спр.141; спр.147; спр.164). Основними причинами такого «забракування» були: очні хвороби, загальна слабкість здоров'я, серцеві хвороби (іноді незначні, часто компенсаційні), варикоз, грижа (для землеробів), хронічні легеневі хвороби та туберкульоз. Для виявлення дефектів здоров'я, в основному за зазначеними хворобами, агенція «РУСКАПА» складала спеціальні рекомендації (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 1-5), щоб відбраковувати охочих виїхати ще на початковому етапі.

Для з'ясування ступеня складності, наприклад, варикозу і перспектив, у зв'язку з цим діагнозом, отримати візу, агенція навіть розробила циркуляр №151 від 17.07.1929 р. (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 75).

Рекомендації із виявлення очної хвороби «трахома» і неможливість еміграції в різні країни навіть тих, хто подолав цю хворобу, також знайшло відображення у багатьох циркулярах агенції (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 150, 160, 161). Іноді траплялося так, що люди змушені були активно лікуватися перед поїздкою, щоб підтвердити бездоганний стан здоров'я (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 214, арк.1, 9). Якщо емігрант полишав родину в СРСР та їхав за океан на заробітки, від нього вимагали довідку про стан здоров'я всіх членів його родини (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 4, арк.72; спр.168, арк. 3; спр.169, арк. 3,5;). Ймовірно імміграційна влада далекоглядно очікувала від такого мігранта позову на постійне місце проживання, з подальшим викликом до себе своєї сім'ї, і бажала не допустити притоку фізично й психічно вразливих громадян.

Знаючи про таку жорстку прискіпливість консульств до стану здоров'я, охочі виїхати іноді йшли на фальсифікацію медичних свідоцтв. Було й таке, що вони замість себе до лікаря направляли підставну здорову особу (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 113). У зв'язку з цим, керівництво «РУСКАПА» вимагало клеїти фотокартку емігранта на медичне свідоцтво (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 4, арк. 23). Окрім огляду у місцевих лікарів, повторне медичне обстеження емігранти ще проходили в Москві, а потім і в Ризі.

У той же час, кількість іммігрантів, яку приймали «заокеанські» країни, була обмежена, тому їх влада формувала квоти, які дозволяли впускати до себе найбільш бажані категорії громадян. Наприклад, в «Імміграційному законі Сполучених Штатів Північної Америки» в той час була встановлена квота іммігрантів із СРСР в 2248 осіб протягом імміграційного року (з 1 липня по 30-те червня наступного року). Ці квотні іммігранти поділялися на три основні категорії: першої переважної категорії (батьки - до дітей повних громадян США, чоловіки - до жінок, повних американських громадянок, землероби і вчені-аграрії), другої (виїзд до близьких родичів, які ще не стали повними громадянами США) та непереважної. Квоти першої, переважної категорії для землеробів, ґрунтувалися також і на національному принципі: мали перевагу литовська, латвійська, українська, польська, німецька та вірменська квоти. Поза квотою могли в'їхати до Америки люди за особливими родинними зв'язками, священнослужителі всіх віросповідань, професори (вчені), студенти, які вступили до одного з вищих навчальних закладів США. До Америки, в основному, в'їжджали за іменними запрошеннями від родичів (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 9, арк. 8-14).

Імміграційна політика Канади також передбачала свої квоти, за якими перевага іммігрантам віддавалася за професійним, національним та релігійним критерієм. У той час Канада потребувала продуктивних аграріїв, оскільки саме вони наповнювали бюджет цієї країни. Найкращими землеробами там зарекомендували себе, зокрема, німці та українці, тому перед ними канадська імміграційна влада охоче відчиняла двері. Вони в основному в'їжджали за іменними запрошеннями.

Окремої пільги для своїх вірян добилися релігійні лютеранські, баптистські, менонітські релігійні громади Північної Америки. Останні через пароплавні лінії для своїх вірян-німців оформляли бланкові дозволи, на підставі яких здійснювалась імміграція до Канади. Цим пояснюється, що саме німці становили три чверті клієнтів Волинської агенції «РУСКАПА». Менонітська релігійна громада забезпечила для своїх одновірців-переселенців необмежений кредит в агенції (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 31). Це дозволяло емігрантам не лише безкоштовно скористатися шифскартами, але й повернути витрачені кошти на потяг до Москви. В окремих випадках іммігранти в'їжджали до Канади на основі дозволу канадського імміграційного департаменту. До країн Південної Америки емігранти здебільшого отримували візи на основі іменних запрошень від родичів та знайомих.

Ми розглянули ключові «зовнішні» обмеження на шляху до омріяних країн. До них долучилися перешкоди, які непрямо почала чинити радянська влада, використовуючи власні важелі впливу, що унеможливлювало виїзд охочих. Одним з таких регулюючих владних інструментів була видача закордонного паспорту. Порядок отримання закордонного паспорту встановлювався декретом Раднаркому від 19 грудня 1922 р., де були визначені умови й необхідні документи для його видачі (Державний архів Житомирської області, ф. Р-260с, оп.1, спр. 1, арк. 204-206). Видавав закордонний паспорт місцевий Адміністративний відділ НКВС УРСР. На підставі довідок від Фінвідділу та Відділу комунального господарства, а для чоловіків - ще й про зняття з військового обліку, видавав довідку про відсутність перешкод для виїзду. «РУСКАПА», своєю чергою, сприяла в отриманні своїми клієнтами реєстраційних карток центрального емігрантського бюро. На підставі останньої, а також довідки про відсутність перешкод для виїзду, емігрант отримував закордонний паспорт.