Історичні колективні травми: особливості прийняття та подолання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький національний університет

Київський університет імені Бориса Грінченка

ІСТОРИЧНІ КОЛЕКТИВНІ ТРАВМИ: ОСОБЛИВОСТІ ПРИЙНЯТТЯ ТА ПОДОЛАННЯ

Ольга Маклюк, Марина Бессонова

Запоріжжя, Київ

Annotation

Historical Collective Trauma: Specifics of Acceptance and Overcome

Olha Makliuk, Maryna Bessonova Zaporizhzhya National University (Zaporizhzhya, Ukraine) Borys Grinchenko Kyiv University (Kyiv, Ukraine)

The purpose of the research is to analyze the main approaches to interpretations of the concept of `historical trauma', and to outline the main dimensions of historical collective traumas and approaches to overcoming them using the example of modern Europe and Russia.

Scientific novelty: the main interpretations of the concept of `historical trauma' and the related concept of `historical memory' are defined; interdisciplinary approaches to the study of historical collective traumas are outlined; a comparison of the main narratives related to historical collective traumas in Europe and Russian societies is carried out.

Conclusions: it was found that the study of `historical trauma' is relatively new for historians and has an interdisciplinary nature. This concept has numerous variations (`cultural trauma', `collective trauma', `intergenerational trauma', `colonial trauma'). On the one hand, this complicates its clear definition, and on the other hand, it allows us to understand important nuances and a certain specialization of research on collective trauma within the framework of own approaches of sociology, psychology, philosophy, cultural studies, history, and even biology.

In European countries, attempts are being made to overcome historical collective traumas by creating an appropriate historical narrative without avoiding `uncomfortable' topics.

Russian society has chosen the other way of overcoming the historical collective traumas, the main of which are associated with the Second World War and the Cold War. Instead of a constructive acceptance and overcoming of historical collective trauma, the image of the new/old external enemy (the USA, the collective West, NATO, and now Ukraine) formed in Russia, and this not only contributes to the compensation of old injuries but also forms new ones.

It was determined that there are different strategies for overcoming historical collective traumas. It was found that Europe demonstrates a constructive approach (historical collective trauma turns into a historical narrative), and Russia - a destructive one (formation of an aggressive ideology). The proposed examples of overcoming historical collective traumas in Europe and Russian societies illustrate not so much the variety of approaches and strategies of `working on trauma' as the specifics of these societies.

Funding. The article was prepared within the framework of the European Union project under the Erasmus - program, directly by Jean Monnet 620386-EPP-1-2020-1-UA-EPPJMOMODULE TEMPUS (`Tailoring European Memory Politics for Peacemaking in Ukrainian Society').

Keywords: historical trauma, collective trauma, historical memory, European country, Russia, overcoming trauma

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати основні підходи до інтерпретацій поняття «історична травма», й окреслити основні виміри історичних колективних травм і підходів до їх подолання.

Наукова новизна. Визначені основні інтерпретації поняття «історична травма» та спорідненого поняття «історична пам'ять»; окреслені міждисциплінарні підходи до вивчення історичних колективних травм; проведено порівняльну характеристику основних наративів, пов'язаних з історичними колективними травмами в європейському та російському суспільствах. історичний колективний травма наратив

Висновки. Виявлено, що дослідження «історичних травм» є відносно новим для істориків і має міждисциплінарний характер. Це поняття має численні варіації («культурна травма», «колективна травма», «міжгенераційна травма», «колоніальна травма»). З одного боку, це ускладнює його чітке визначення, а з іншого - дозволяє усвідомити важливі нюанси та певну спеціалізацію досліджень колективної травми в рамках власних підходів соціології, психології, філософії, культурології, історії та навіть біології.

Визначено, що існують різні стратегії подолання історичних колективних травм. Виявлено, що європейські країни демонструють конструктивний (історична колективна травма перетворюється на історичний наратив) підхід, а Росія - деструктивний (формування агресивної ідеології).

В європейських країнах здійснюються спроби подолати історичні колективні травми через створення відповідного історичного наративу без уникнення «незручних» тем. Виявлено, що російське суспільство, замість конструктивного опрацювання історичних колективних травм, пов'язаних з Другою світовою та Холодною війнами - націлено на формування образу нового/старого зовнішнього ворога (США, колективний Захід, НАТО, а тепер і Україна), що не тільки не сприяє компенсації старих травм, а й формує нові.

Запропоновані приклади подолання історичних колективних травм в європейському та російському суспільствах ілюструють не стільки різноманіття підходів і стратегій «роботи над травмою», скільки специфіку цих суспільств.

Ключові слова: історична травма, колективна травма, історична пам'ять, країни Європи, Росія, подолання травми

Вступ

Сьогодні поняття «колективна травма» (collective trauma), яке вже увійшло до наукового обігу та публічного простору, розуміється як психічна травма великої групи людей, яку вони отримали внаслідок певної катастрофи (соціальної, техногенної, екологічної) або злочинних дій політичних чи інших соціальних суб'єктів. Одним з вимірів колективної травми є історична травма (historical trauma), що характеризується сукупністю емоційної шкоди не тільки тим людям, які безпосередньо пережили травму, а й також їхнім нащадкам. Тож не випадково дослідники звертають увагу на зв'язок історичної колективної травми та пам'яті Hirschberger G. Collective Trauma and the Social Construction of Meaning. Frontiers in Psychology. 2018. Vol. 9. 10 August. URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC6095989/.

Масштабними колективними травмами у світовій історії та історії окремих народів найчастіше були війни. Так, для європейської спільноти найбільш травматичними стали події Першої та Другої світових війн. Сьогодні, в умовах російської агресії, проблема колективної травми знову стає актуальною, бо сучасна російська-українська війна стала травматичною подією не тільки для українців. Зазначимо, що з одного боку, розв'язана Росією війна стала каталізатором зміцнення національної єдності українців та європейської спільноти, з іншого - важкою колективною травмою, подолати яку ще необхідно буде не тільки українському, а й іншим суспільствам.

На сучасному етапі перед українською політичною елітою, національними медіа, представниками громадянського суспільства стоїть задача опрацювання болючих емоцій і наслідків травм, завданих у ході війни окремим особистостям, певним групам, а також суспільству у цілому. У той же час перед вітчизняною академічною спільнотою постає проблема глибокого аналізу історичних, національних і культурних колективних травм з метою пошуку стратегій і механізмів їх подолання. Тож вивчення сучасних підходів до визначення історичних травм, ознайомлення із досвідом інших суспільств через вимір наявних історичних колективних травм, їхніх витоків та особливостей прийняття та подолання, є важливим для сучасної України.

Метою наукової розвідки є огляд основних підходів до інтерпретацій поняття «історична травма», що є у фокусі trauma studies, а також окреслення основних вимірів історичних колективних травм і підходів до їх подолання на прикладі європейських країн і Російської Федерації.

Історична травма та історична пам'ять

Перш, ніж розглянути детальніше приклад європейського та російського досвідів у контексті історичних колективних травм, варто розглянути наявні підходи до інтерпретацій цього поняття.

У ході вивчення стану розробки теми історичних травм у науковій літературі привертає увагу той факт, що проблеми дослідження колективної травми та практична складова питання її подолання були актуалізовані із завершенням Другої світової війни. Як наслідок, у 90-х рр. ХХ ст. у середовищі гуманітарного знання виник новий міждисциплінарний напрям - trauma studies, який корелюється з memory studies (дослідження пам'яті). Вивчення травми стало предметом аналізу не тільки психології, але й історії, політології, культурології та інших соціально-гуманітарних дисциплін. У західноєвропейській науці з'явилось багато розробок щодо теоретичного осмислення таких понять як «колективна пам'ять», «національна пам'ять», «соціальна пам'ять», «культурна пам'ять», «комунікативна пам'ять», «суспільна пам'ять», «політика пам'яті», а також «історична амнезія», «травматичний досвід» тощо, які розроблялися в соціології, філософії, психології, і вже потім - в історії.

Серед основних елементів історичної травми дослідники виділяють наступні: (1) травматична подія; (2) спільне переживання травми групою людей; (3) вплив такої травми на кілька поколінь MohattN.V., ThompsonA.B., ThaiN.D., TebesJ.K. Historical trauma as public narrative: a conceptual review of how history impacts present-day health. Social Science Medicine. 2014. Vol. 106. P. 131.. Основні положення теорії історичної травми аналізує доцентка Університету Невади (США) Мішель Сотеро, яка запропонувала наступні узагальнення: (1) масова травма є навмисною за своєю природою; (2) травма триває та не є ізольованою подією; (3) травматична подія впливає на всю громаду; (4) простір травм руйнує громаду протягом кількох поколінь Sotero M. A Conceptual Model of Historical Trauma: Implications for Public Health Practice and Research. Journal of Health Disparities Research and Practice. 2006. Vol. 1. № 1. P. 94-95..

У питаннях передачі травми між поколіннями показовими є дослідження, які проводилися із залученням нащадків тих, хто пережив Голокост. Так, вчені встановили зв'язок між історичною травмою та змінами в організмі людини на клітинному рівні. Це детально аналізує у своїй статті «Епігенетична передача травми Голокосту: чи можуть кошмари бути успадкованими?» ізраїльський психолог Натан Келлерман, який упродовж багатьох років працював в «Amcha», ізраїльському лікувальному центрі для тих, хто пережив Голокост, та їхніх сімей, і читав лекції про травму Голокосту у Міжнародній школі вивчення Голокосту в Яд Вашем. За його висновками, епігенетичний вплив не змінює самих генів, а радше «спосіб, у який організм зчитує цю послідовність ДНК» Kellerman N.P.F. Epigenetic Transmission of Holocaust Trauma: Can Nightmares Be Inherited? Israel Journal of Psychiatry and Related Sciences. 2013. Vol. 50. № 1. P. 34.. Тож, травматичні події можуть шкодити не тільки на фізичному або емоційному рівнях безпосереднім учасникам або свідкам подій, а й епігенетично передаватися наступним поколінням.

Таким чином, можна констатувати той факт, що сьогодні майже аксіоматичним виглядає твердження, що колективні історичні травми передаються з покоління в покоління та стають національними проблемами. Науковці підкреслюють, що історичні травми не зникають, вони витісняються зі свідомості та продовжують зберігатись у груповому несвідомому, формуючи травмований «фон» життя нащадків Семиліт М.В. Соціально-психологічні засади проектування життєвого шляху особистості: дис... д-ра психол. наук. Київ, 2019. С. 99..

У дослідженнях історичної травми та тісно пов'язаної з нею питаннях історичної пам'яті вже створено цілу низку методологічних підходів. У колективній монографії «Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід» (2013 р., Київ) українським дослідником, доктором політичних наук, професором Олександром Бойко надана розгорнута система концептуальних підходів дослідження пам'яті, що склались у сучасної гуманітаристиці від другої половини ХІХ ст. до сьогодення, а саме у соціології, психології, філософії, культурології, історії та навіть біології.

Окреслимо на основі запропонованої класифікації О. Бойка найважливіші концептуальні підходи до аналізу та інтерпретації пам'яті та їх представників. Так у межах соціології сформувалися наступні напрями: структурно-функціональний підхід (Е. Дюркгейм, Г. Тард, М. Хальбвакс та інші); феноменологічний підхід (Е. Гуссерл, П. Бергер, Т. Лукман тощо).

У межах психології дослідник відокремлює такі підходи як: асоціативний підхід (В. Вундт, Г. Еббінгауз, Г. Мюллер, А. Пільцекер, Ф. Шуман); біхевіористський підхід (Е. Торндайк, Е. Толмен, Д. Уотсон, Дж. Міллер та інші); психоаналітичний підхід (З. Фрейд, К. Юнг, А. Адлер, Е. Фромм); функціональний підхід (Ф. Брентано, У. Джемс, К. Штумпф); гештальт підхід (М. Вертгеймер, В. Келер, К. Коффка, Г. Ресторф, Б. Зейгарнік, К. Левін); діяльнісний підхід (П. Жане, Л. Виготский, А. Лурія та інші); смисловий підхід (А. Біне, К. Бюлер); системний підхід (Р. Аткінсон, Р. Шифрін, У. Найссер, Р. Клацкі, В. Зінченко, Б. Ломов, Р. Солсо); генетичний (стадіальний) підхід (П. Блонський).

В рамках філософії О. Бойко визначає наступні підходи: інформаційний підхід (Е. Тоффлер, М. Маклюен, М. Кастельс, В.Ж. Бодріяр, Н. Луман, В. Афанасьєв та інші); герменевтичний підхід (Х.-Г. Гадамер, К.-О. Апель, П. Рікер); гуманітарноантропологічний підхід (А. Бергсон).

У межах культурології пропонуються такі підходи як: культурно-семіотичний підхід (Я. Ассман, Ю. Лотман, О. Ексле, Й. Рюзен, М. Бахтін, Е. Кассірер); та структуралістський підхід (К. Леві-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан, Р. Барт, Ж. Дерріда). В рамках історії окреслюються такі підходи: спадкоємнісний/естафетний підхід (М. Блок, М. Розов); менталітетний/ментальнісний підхід (М. Блок, Л. Февр, Ф. Бродель, Ф. Ар'єс, Ж. Дюбі, М. Ферро, П. Нора); історико-антропологічний підхід (А. Бюргьєр, К. Томас, Е. Ле Руа Ладюрі, К. Гінзбург, Н. Земон Девис, П. Берк, Ж. Ле Гофф, А. Гуревич, К. Вульф).

У межах біології автор називає наступні підходи: біохімічний підхід (К. Лешлі, Ф. Крік, Дж. Уотсон, Х. Хіден, К. Прібрам); і нейрофізіологічний підхід (Д. Хебб, С. Роуз, Г. Лінч, М. Бодрі, П. Анохін, Р. Галамбос) Бойко О. Феномен соціальної пам'яті: основні концептуальні підходи до аналізу та інтерпретації. Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід / Ю. Шаповал, Л. Нагорна, О. Бойко та ін. Київ, 2013. С. 37-75..

Отже, тільки перелік галузей знань і підходів, що склались, демонструє широку палітру трактувань природи, механізмів пам'яті у цілому, у тому числі й соціальної. Настільки широкі розбіжності вчений пояснює цитуючи відомого психолога П. Блонського та погоджуючись з ним: «...різні дослідники справді “вивчають одне й те ж”, але проблема полягає в тому, що досліджуються не лише “різні види пам'яті” тільки з різних сторін, а й увага вчених фокусувалася на різних фазах розвитку пам'яті.» Ibid. С. 74.. Науковець пропонує розглядати вище зазначені точки зору, концепції не «як такі, що конкурують, а як такі, що взаємодоповнюють», і з цим важко не погодитись.

Отже, видається цілком зрозумілим, що дослідження феноменів колективної/національної/соціальної/культурної й інших видів пам'яті/травми неможливі без врахування методів, підходів, методології та, як наслідок, надбань природничих і гуманітарних дисциплін.

Звертаючись до характеристик історичної пам'яті, науковці змушені констатувати той факт, що вона майже завжди травматична. Як зазначає український політолог, доктор політичних наук Валентин Бушанський: «Це завжди переживання кривди» Бушанский В. Історична пам'ять: поняття та феноменологія. Особа в контексті часу. Книга на пошану Лариси Нагорної / Упорядники: Юрій Шаповал, Олесь Лісничук, Світлана Набок. Київ: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. С. 45.. Аналізуючи історичну пам'ять українців, В. Бушанський вважає, що не треба нарікати на депресивність української історичної пам'яті, вона по суті іншою бути не може. Історична пам'ять некрофільна. На думку дослідника вона тяжіє до похмурих образів кладовищ, руїн і могил («Як умру, то поховайте мене на могилі»). Історична пам'ять, породжена поразкою та наступною фрустрацією, є рефлексією поразки та фрустрації, а «поетика історичної пам'яті неминуче ностальгійна і трагічна», це фактично катарсис свідомості Ibid. С. 48-49.. Дослідники звертають увагу, що соціальне життя в Україні - це постійна фрустрація. Історична ж пам'ять все частіше формулюється у наказовій формі, тому це додатковий тягар для свідомості, саме тому витіснення - це основна реакція на історичні наративи, а травматичні спогади заганяються вглиб підсвідомого Ibid. С. 45-57..

Апелюючи до концептів З. Фройда про поняття «пам'яті», науковці відмічають важливість розуміння функцій пам'ятання-забування, коли людина або актуалізує травматичний досвід, який є переживанням нереалізованості актуальної потреби, або блокує його. Посилаючись на З. Фройда, дослідники виокремлюють наступні способи психологічного захисту: (1) витіснення (спробувати забути, але травматичний досвід /переживання стає підсвідомим); (2) проекція - перенесення провини за невдачу (пошук винуватця; уособленні в іншому власних суб'єктивно неприйнятних потреб); (3) заміщення - прояв агресії стосовно суб'єкта, який становить меншу загрозу; (4) раціоналізація - інтерпретується травматична ситуація як доцільна/неминуча; (5) реактивне утворення (витіснення потреби, протилежно спрямована діяльність); (6) регресія - повернення до дитинних форм поведінки (як захист); (7) сублімація - конструктивна реалізація потреби в соціально прийнятній формі; (8) заперечення - відторгнення інформації про подію: «це неможливо», «цього не може бути» тощо Бушанский В. Історична пам'ять: поняття та феноменологія. С. 49-50..

Аналізом збереження психічних травм від покоління до покоління займалась французька дослідниця, доктор психологічних наук, професорка, засновниця Міжнародної асоціації групової психотерапії Анн Анселін-Шутценбергер. У своїй роботі «Синдром предків...» авторка наголошує, що неопрацьовані травми трансгенеруються та передаються наступним поколінням Шутценбергер А.А. Синдром предков: трансгенерационные связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использование геносоциограммы. Москва: Издательство института психотерапии, 2005. С. 23.. Травматичні зміни називаються колективними, коли травмовані достатньо великі групи (етнічні, національні й інші), як наслідок проявами колективної травми у суспільстві може бути «синдром недовіри», сумніви про майбутнє, політична апатія тощо Семиліт М.В. Соціально-психологічні засади. С. 100..

Експерти вважають, що подолання наслідків колективних травм у великих групах можливе різними засобами, одним з яких є ритуалізація травматичного досвіду Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід / Ю. Шаповал, Л. Нагорна, О. Бойко й ін.; за заг. ред. Ю. Шаповала. Київ, 2013. 600 с.. Незважаючи на спільні моменти, споріднені стратегії, дослідники наголошують, що механізми позбавлення травматичного досвіду для кожної нації є унікальними Семиліт М.В. Соціально-психологічні засади.... Аналізуючи зв'язок між пам'яттю й ідентичністю український психолог, доктор психологічних наук Любов Найдьонова констатує, що закон пам'яті відкрито давно і ніким не доведено протилежне: пам'ять вибіркова. Тому в пам'яті людей з різною груповою ідентичністю постає історія в різних інтерпретаціях минулих подій Найдьонова Л.А. Історична травма спільноти: як нащадкам пам'ятати трагічне? Практична психологія та соціальна робота. 2012. № 2. С. 52. URL: https://lib.iitta.gov.Ua/707323/1/NaydonovaLA st 2011 2.pdf. Тому національна або культурна травма завжди пов'язана з «битвою смислів», боротьба з подією, яка визначає «природу болю, природу жертви і встановлення відповідальності» Айерман Р. Культурная травма и коллективная память. Новое литературное обозрение. 2016. № 5. С. 40-67. URL: https://bit.ly/49vjYdW.

Європейські практики подолання колективних травм

Для України, яка обрала для себе західний вектор розвитку, важливим є вивчення власне європейського досвіду подолання наслідків історичних колективних травм і запозичення тих практик, які можуть бути корисними саме для України.

Європейські демократичні держави сьогодні створюють різні майданчики для відкритого діалогу навколо проблемних питань історичної спадщини, проводячи виважені комеморативні практики, демонструють світу приклади конструктивного подолання колективних травм і відмову від політики історичної амнезії. Так, одним з форматів подолання травматичного досвіду для європейської спільноти стала його презентація через меморіали, пам'ятні місця жертвам тоталітарних режимів ХХ ст.

Цікавим у цьому зв'язку є досвід конкретних країн. Так, вочевидь найскладніший шлях у цьому вимірі пройшла сучасна Німеччина. Її ситуація, як країни, що розв'язала Другу світову війну, не є унікальною, адже не слід забувати і про іншого агресора - Радянський Союз. Специфічність саме Німеччини полягає у тому, що з подіями Другої світової війни пов'язані дві колективні історичні травми: травма, сформована усвідомленням провини, що Німеччина розпочала криваву бійню, та травма повоєнного розділу нації Берлінським муром. Власне опрацювання німцями своєї провини перед іншими народами та критичний аналіз історичних подій стали важливими умовами для уможливлення сприйняття Німеччини як повноправного члена європейського співтовариства. Так, американський дослідник Річард Нед Лебоу вважає, що вплив Німеччини на міжнародній арені, її високий статус в Європі були б немислимі сьогодні без серйозних зусиль цієї країни, спрямованих на визнання своїх минулих злочинів і дистанціювання від них. При цьому він зазначає, що запорукою успіху у подоланні таких травм і налагодженні взаємин між державами, в історії яких є травматичне минуле, є довіра та емпатія, а також взаємодія таких складових як політика пам'яті, демократизація, взаємини між націями та європейська інтеграція, які утворюють своєрідну інтерактивну систему Lebow R.N. The Memory of Politics in Postwar Europe. The politics of memory in post-war Europe. Ed. by Lebow R.N., Kansteiner W., Fogu C. Duke University Press, 2006. P. 5..

На початку ХХІ ст. німецьке суспільство демонструє відкритість до вивчення своєї історії, у тому числі до найбільш ганебних її сторінок, що стало результатом тривалої колективної роботи з подолання минулого. Опрацювання колективної травми після Другої світової війни було довгим процесом, який пройшов кілька етапів, результатом якого стало формування як внутрішнього консенсусу щодо винесення уроків з минулого, а отже й визнання злочинів, так і налагодження конструктивних взаємин з тими народами, які потерпали від німців у роки Другої світової війни. Публічне та відкрите обговорення, не замовчування «незручного» минулого мали свої позитивні результати, хоча і дотепер у німецькому суспільстві тривають палкі дискусії, пов'язані з подіями, які стали травматичними для європейських народів і самих німців.

Серед прикладів таких дискусій можна навести обговорення документальної стрічки Томаса Реймера «Meine Schlachtfelder» («Мої поля битв»), прем'єра якої відбулася у 2002 р. Кінематографічна робота, побудована на історичних документах і спогадах про війну різних категорій постраждалих від неї (жертви війни, колишні солдати, діти війни, ті, хто перебував на примусових роботах та у концтаборах тощо), була спрямована на налагодження взаємопорозуміння та діалогу між воєнним, повоєнним і наступним поколіннями німців. На думку автора ідеї та режисера стрічки - війна це те, про що певний час не говорили, тож питання пост-воєнної травми стало одним із наріжних каменів змісту стрічки. Так, Т. Реймер пояснював, що необхідність налагодження порозуміння та діалогу у суспільстві важлива, оскільки замовчування трагедій війни було колективним: діти війни хотіли пощадити почуття своїх батьків і ніколи не запитували, що сталося. На його думку, вони усвідомлювали, що рани старшого покоління надто свіжі, а їхні спогади надто жахливі Tietzel N. Germany and Post-War Trauma. The Dart Center for Journalism & Trauma. Project of the Columbia University Graduate School of Journalism. 2005. 31 January. URL: https://dartcenter.org/content/germany-and-post-war-trauma. Тому створення документальної стрічки було спрямоване не тільки на документування війни, а й на своєрідне оживлення особистих спогадів і травм самого автора, окремих очевидців і своєрідний заклик до суспільства не замовчувати цю проблему.

З квітня 2002 р., напередодні прем'єри стрічки, частина матеріалів збиралася через інтернет-платформу, куди всі бажаючі могли завантажити свої спогади та розповіді Sudwestrundfunk (SWR): Projekt “Meine Schlachtfelder - Die langen Schatten des Krieges”: SWR eroffnet Internet-Forum zum Thema Kriegserinnerungen. 2005. 15 April. Presseportal. URL: https://www.presseportal.de/pm/7169/340434. Після прем'єри стрічки її сюжети та проблематика подолання минулого обговорювалася на різних публічних площадках (наприклад, у Німецькому історичному інституті у Лондоні). Підтвердженням жвавого інтересу сучасного німецького суспільства до вивчення минулого стала велика кількість щорічних звернень до Інформаційного центру Вермахту (Wehrmachtsauskunftsstelle) із запитами про участь своїх дідусів і бабусь у війні TietzelN. Germany and Post-War Trauma.... Замовчування проблеми почало трансформуватися на діалог між різними поколіннями німців. Так, Пітер Хайнл, німецький психотерапевт, який брав участь у створенні фільму, зазначає, що діти війни в Німеччині самі були травмовані, і їм бракувало психологічних знань, щоб порушити мовчання та «суперечити» своїм батькам, яким довгий час після війни не могли задати питання: «Як це могло статися? Як люди могли так діяти? І чому німецька громадськість не змогла чинити опір?» Ibidem..

Унаочненням результатів такої конструктивної роботи із власним минулим, стали меморіали, музеї, спеціальні історичні місця та музейні експозиції. Столиця нинішньої об'єднаної Німеччини є яскравим прикладом формування своєрідного простору пам'яті, присвяченого жертвам і постраждалим численних репресій. При цьому у західній частині Берліну переважна більшість цих місць присвячена подіям, пов'язаним із жертвами нацистського режиму та Другої світової війни, у той час як у східній частині німецької столиці - здебільшого привертають увагу пам'ятники жертвам комуністичного режиму.

Наведемо в якості прикладу меморіал «Neue Wache», який з 1998 р. вважається «Центральним Меморіалом ФРН жертвам війни та насильства». Історію цієї будівлі дослідив американський історик Гарольд Маркузе (Університет Каліфорнії), який простежив еволюцію тих сенсів, які вкладалися в увічнення колективної пам'яті у цьому меморіалі, назва якого у дослівному перекладі з німецької мови означає буквально «новий охоронець» Marcuse H. The national memorial to the victims of war and tyranny: from conflict to consensus. Paper presented at the German Studies Association Conference 25 September 1997. Washington, DC. University of California Santa Barbara: offic. website. URL: https://marcuse.faculty.history.ucsb.edu/present/neuewach.htm. Після функціонування упродовж 100 років (з 1818 по 1918 рр.) за своїм першим призначенням в якості приміщення для нової караульної служби, будівля майбутнього меморіалу у 1931 р. була реконструйована та перетворена на Меморіал загиблим у світовій війні.

По завершенню Другої світової війни приміщення, що опинилося у зоні окупації СРСР, було сильно зруйноване та реставроване тільки у 1960 р. як пам'ятник жертвам фашизму та мілітаризму. Із 1969 р. у відповідності до радянських традицій у центрі розміщувався вічний вогонь, тут були перепоховані залишки невідомого солдата та невідомого в'язня концтабору, поруч - розташовано землю з полів Другої світової війни та концтаборів, була запроваджена цілодобова почесна варта.

Із возз'єднанням Німеччини меморіал був знов реконструйований - за взірцем часів Веймарської республіки та в центрі будівлі було розташовано збільшену копію скульптури Кете Кольвіца «Мати із загиблим сином» Ibidem.. Як зазначає Г. Маркузе надання меморіалу «Neue Wache» статусу національного меморіалу супроводжувалося палкими дебатами як між представниками німецького суспільства, політиками, істориками та митцями, так і всередині кожної з цих груп. Основна проблема дискусії полягала у тому, аби поєднати непоєднувані сенси, уникнути уніфікації жертв та не використовувати «фальшиву» символіку.

У написі, який пояснює для відвідувачів призначення цього меморіального комплексу («Neue Wache - місце спогадів та споминів жертв війни та насильства»), згадуються такі категорії як: народи, які постраждали від війни (виокремлюються євреї, сінті та роми); ті, кого переслідували та хто втратив своє життя через своє походження, гомосексуалізм, через хворобу та слабкість; загиблі у світових війнах; чоловіки та жінки, що принесли в жертву свої життя, опираючись насильству. Окремою категорією тих, пам'ять про кого вшановується у «Neue Wache», є ті, кого переслідували й убили за спротив тоталітарній диктатурі після 1945 р. Neue Wache. Zentrale Gedenkstatte der Bundesrepublik Deutschland fur die Opfer des Krieges und der Gerwaltherrschaft. The Unter den Linden 5-7, 10117 Berlin, Germany.

Як бачимо, до тексту включені майже всі категорії постраждалих напередодні, у роки та після Другої світової війни. Звертає на себе особливу увагу той факт, що на «тоталітарну диктатуру після 1945 року» зроблено спеціальний окремий акцент, у той час як на нацистський режим - ні. Польський дослідник Збігнев Мазур, який також присвятив одну зі своїх наукових розвідок вивченню «Neue Wache», зазначає, що цей меморіал, який є спробою увічнити загальне вшанування жертв, значною мірою порушує відповідність історичній реальності, але забезпечує своєрідне прикриття для вшанування пам'яті німецьких жертв, які розуміються по-різному Mazur Z. Neue Wache (1818-1993). Przeglqd zachodni. 2011. № 1. Р. 71-72. URL: https://bit.ly/40zzXDB. Автор критично ставиться до меморіалу, який, на його думку, розмиває історичний контекст і створює передумови для того, аби ухилятися від чіткої відповіді на питання, хто спричинив вбивство солдатів і гибель мирних жителів. Однак, якщо інтерпретувати цей меморіал з позицій «подолання минулого» та роботи з колективною травмою, можна погодитися з тим, що цей меморіал є прикладом своєрідного консенсусу всередині німецького суспільстві та консенсусу німців з іншими народами.

Це лише один приклад з того, що пропонує сучасний Берлін і Німеччина у контексті комеморації складних сторінок своєї історії. Можна навести ще один приклад роботи над подоланням минулого, а саме - діяльність незалежної фундації «Топографія терору», яка почала діяти з 1995 р., метою якої є передача історичної інформації про націонал-соціалізм і його злочини, а також заохочення людей активно протистояти його наслідкам. Фундація «Топографія терору» виникла із проекту тимчасової виставки, створеної у 1987 р. до святкування 750річчя Берліна About the Foundation. Stiftung Topographie des Terrors. URL: https://www.topographie.de/en/foundation. На місці колишніх будівель, де у період 1933-1945 рр. знаходилися структурні підрозділи гестапо, СС та інших служб нацистів, «Топографія терору» спочатку існувала у форматі тимчасових виставок під відкритим небом, а з часом перетворилася на меморіал з постійною експозицією та документаційним центром (функціонує з 2010 р.) The Historic site: History after 1945. Stiftung Topographie des Terrors. URL: https://www.topographie.de/en/the-hoistoric-site/history-after-1945.

Серед напрямків діяльності, які здійснює центр, можна назвати: проведення розкопок підвалів гестапо, де утримувалися та катувалися політв'язні; висвітлення в експозиціях наслідків діяльності структур Третього рейху та жертв масового терору; допомога в історичних дослідженнях; збір документів; пропонується екскурсійне супровід; організовуються семінари, лекції, дискусійні круглі столи; з метою оприлюднення результатів своєї діяльності створено вебсайт (інформація, крім німецької, надається ще 11-ма мовами). Відвідування цього меморіалу вплетено у спеціальний екскурсійний маршрут, до якого включено і 200 метрів залишків Берлінського муру, розташованого поруч з документаційним центром «Топографії терору» Ibidem..

Рештки Берлінського муру є знаковим унаочненням доволі травматичних подій не тільки для німецького народу, а й усієї повоєнної Європи. З Берлінським муром, який по суті сам по собі є суцільним пам'ятником про злочини тоталітарного режиму Східної Німеччини, пов'язано безліч меморіалів і пам'ятних знаків, що виникли як в часи існування Муру, так і після його падіння.

Упродовж більш ніж 30 років з моменту руйнування цієї знакової споруди Холодної війни, яка символізувала Залізну завісу з фултонської промови Черчилля, здійснювалися її наукові дослідження у контексті trauma studies, проводилися громадські та наукові заходи, публікувалися монографії та публіцистичні роботи. Втім, є чимало свідчень про те, що Берлінський мур все ще лишається в уяві німців. Так, попри наближення за різними параметрами економічного розвитку Сходу до Заходу Німеччини, згідно опитувань 57% «Оссі» (так називають мешканців колишньої НДР) зазначають, що відчувають себе «громадянами другого сорту», і майже половина з цих респондентів незадоволені тим, як функціонує демократія Дубчак А. Берлінський мур: 30 років нема фізично, але все ще є у головах - фоторепортаж. Радіо Свобода. 2019. 10 листопада. URL: https://bit.ly/3N0A6L5. На думку британської журналістки Маріанни Тейлор, ментальне возз'єднання займає більше часу, ніж будь-яке фізичне об'єднання, навіть якщо це така країна як Німеччина, яка має значний досвід роботи зі складним минулим Taylor M. Inside Track: Why Germany's Ossis and Wessis are still divided 25 years on. The Herald Schotland Online. 2015. 06 October. URL: https://bit.ly/3MBKlVM. Український журналіст Андрій Дубчак, коментуючи різне сприйняття возз'єднання серед «Оссі» та «Вессі» (так називають вихідців із західної частини Німеччини), зазначає, що попри величезний термін у 30 років, німці говорять, що задля повного загоєння ран суспільства й остаточної трансформації на монолітний єдиний народ потрібно ще принаймні пару поколінь Дубчак А. Берлінський мур....

Окреслені у даній публікації приклади пам'ятних місць і меморіалів є втіленням політики пам'яті сучасної Німеччини по відношенню до жертв обох режимів - комуністичного та нацистського. Відкритість Німеччини у подоланні складного і травматичного минулого проявляється не тільки у тому, що ведеться публічне обговорення проблемних питань минувшини всередині суспільства. Відкритість і для зовнішнього спостерігача та/або учасника дискусій підтверджується тим, що меморіали, музеї, спеціальні історичні місця та музейні експозиції, як правило, мають інформаційні написи не тільки німецькою мовою - зустрічається інформація англійською, французькою, китайською, арабською й іншими мовами.

В історії всіх, без перебільшення, країн сучасної Європи, є свої колективні травми, які мають або внутрішнє, або зовнішнє походження. Так, приміром, подолання минулого у країнах Балтії пов'язано не стільки із переосмисленням власної історії та можливістю нарешті дослідити її, скільки із вимогами публічного визнання своїх жертв, спричинених комуністичним терором. У даному випадку, мова ведеться про нанесену колективну травму від іншої держави (спадкоємицею якої є сучасна країна-агресорка - Російська Федерація). Характеристика радянського періоду, як «окупаційного режиму», є зараз проявом офіційної політики у всіх балтійських державах, що були колишніми республіками СРСР, і водночас яскравим маркером наявності колективної історичної травми.

Прикладом такої інтерпретації подій ХХ ст. є концепція та експозиції Музею окупації Латвії (м. Рига), місія якого визначена як «Згадати, що сталося з Латвією, з народом і землею Латвії під час радянського та німецького націоналсоціалістичних режимів у 1940-1991 роках; Пам'ятати несправедливо засуджених і вбитих, загиблих на чужих війнах, постраждалих і загиблих під час репресій і депортацій, тих, хто втік від окупаційних військ, розпорошених по світу; Нагадувати владі інших держав світу про злочини, вчинені проти Латвійської держави, її землі та народу» About the Museum. Latvijas Okupacijas Muzejs. URL: https://okupacijasmuzejs.lv/en/about-themuseum.

Формування музейної колекції розпочалося у 1993 р. Відповідно до інформації на веб-сайті музею на початок 2017 р. в архіві музею зареєстровано майже 60 тисяч одиниць зберігання, велика частка яких - подаровані особисті речі людей, які бажали аби пам'ять про період окупації не зникла. Крім матеріальних експонатів люди ділилися своїми історіями: фахівці музею зафіксували понад 2300 відеосвідчень, це одна з найбільших колекцій, присвячених цій темі в Європі. На основі цієї колекції знято 10 документальних фільмів, серед яких кілька стрічок про депортацію 1949 р., яка стала одним із наріжних каменів історичної свідомості Латвії Dokumentala filma “1949. gada 25. marta deportacija Latvija” 1. Dala „prom no Majam” (2009).

Latvijas Okupacijas Muzejs. URL: https://bit.ly/46oBHkJ. Як зазначено на веб-сайті музею, ці свідчення та подаровані артефакти додають особистий досвід до історії через історію життя кожної людини. Ці спогади говорять не лише про страждання, а й про витримку, самовідданість і опір About the Museum. Latvijas Okupacijas Muzejs....

Подолання минулого та робота над колективною травмою у країнах Балтії відбувається не тільки через комеморацію та вшанування жертв і втрат, а й через зміну статусу пам'ятників і меморіалів радянської доби, які виступають нагадуванням про роки репресій і переслідувань. Так, існує практика трансформації унаочненої радянської спадщини, прикладом якої є вже загаданий Музей окупації Латвії, розташований у будівлі, яка призначалася для музею комсомолу (комсомол - Комуністичний союз молоді, загальнорадянська організація). Відвідування цього музею є складовою дипломатичного протоколу Латвії, тож його експозицію відвідує багато іноземних лідерів, дипломатів та інших представників з офіційними візитами Ibidem.. Будівля Музею окупації Латвії сама по собі стала своєрідним пам'ятником, який змінив своє призначення, і замість пам'яті про уніфіковані та нав'язані радянські традиції (комсомол), перетворився на місце вшанування трагедії перебування під владою іншої держави.

Іншим шляхом подолання минулого та роботи над колективною травмою стала ліквідація радянських меморіалів і пам'ятників. Це питання неодноразово піднімалося у всіх країнах Балтії з часів відновлення незалежності.

Так, у 2007 р. в Естонії відбулося перенесення статуї «бронзового солдата» з центру Таллінна на військове кладовище, що викликало великий резонанс у Росії, вуличні протести у Таллінні та кібератаки російських хакерів на естонські інтернет-ресурси. Дискусії щодо ліквідації радянської символіки у публічному просторі Естонії поновилися під впливом подій повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 р. У суспільстві обговорювалися різні варіанти щодо заміни радянських пам'ятників на більш «нейтральні» військові надгробки, створено спеціальний комітет, до складу якого входять представники Ради з охорони культурної спадщини та Естонського військового музею, персональний склад якого тримається у секреті з міркувань безпеки. Навесні 2023 р. в Естонії продовжувалися дискусії щодо формулювань у Законі, які передбачають ліквідацію пам'ятників радянської епохи. Попри наявність різних позицій щодо цього питання президент Естонії Алар Каріс чітко зазначив, що метою закону є заборона та видалення з публічного простору таких об'єктів, які порушують почуття справедливості суспільства або становлять загрозу безпеці Естонії Погоріла І. Президент Естонії не затвердив закон про ліквідацію пам'ятників радянських часів. Інформаційне агентство УНІАН. 2023. 07 березня. URL: https://bit.ly/3QTqfc3.

Аналогічні процеси можна простежити і в інших країнах Балтії. Так, навесні 2022 р. у Литві були позбавлені правової охорони об'єкти пам'яті діяльності нацистської Німеччини, Червоної армії СРСР та низки інших політичних сил країни, які репресували населення Литви. У Латвії у червні 2022 р. набув чинності закон, який забороняє демонстрацію радянської та нацистської символіки і зобов'язує видалити об'єкти, які прославляють ці режими. Показовим є коментар Міністра закордонних справ Латвії Едгара Рінкевичса відносно демонтажу у серпні 2022 р. Монумента перемоги в Ризі, яке він назвав «закриттям ще однієї болісної сторінки історії» Усатенко І. Країни Балтії позбуваються радянських пам'ятників - символів окупації. Polska Agencja Prasowa. 2022. 30 грудня. URL: https://www.pap.pl/ua/node/1515595.

Заходи держав Балтії, спрямовані на декомунізацію, викликають загострення та непорозуміння у відносинах з Росією, яка сприймає таку державну історичну політику як неприпустиму. В умовах російської агресії проти України рішення балтійських держав про знесення радянських пам'ятників різко критикувалося з боку Росії, а держави Балтії кваліфікуються нею як «недружні країни», проти яких на думку російського політикуму варто застосовувати жорсткі заходи та демілітаризацію Федоровских М. Сенатор Климов намекнул на демилитаризацию Латвии, Литвы и Эстонии. Информационное агентство URA.ru. 2022. 02 вересня. URL: https://ura.news/news/1052583688.

Звісно, що європейський досвід подолання колективних травм не обмежується Німеччиною та країнами Балтії. Кожна європейська країна має у своєму минулому історичні події, які стали підґрунтям для формування певних колективних травм. Аналізуючи сьогодні моделі історичної політики європейських держав дослідники звертають увагу на наявність двох тенденцій. З одного боку, запроваджуються транснаціональні форми пам'яті, що розглядається як об'єднуючий фактор та одна з основ для просування ідеї «загальноєвропейської ідентичності». Проблема формування цілісності загальноєвропейського культурно-комунікаційного простору, подолання колективного травматичного досвіду є одним із стратегічних завдань політики сучасних європейських держав. З іншого боку, відчутною є присутність національного наративу, що є підґрунтям збереження національної ідентичності Касьянов Г. Передмова. Політика і пам'ять. Дніпро - Запоріжжя - Одеса - Харків. Від 1990-х до сьогодні / О. Гайдай та ін.; наук. ред. Г. Касьянов. Львів: ФОП Шумилович, 2018. С. 5-11..

Сьогодні можна впевнено сказати, що не було б об'єднаної Європи у тому форматі, який ми зараз маємо, якщо не було б знайдено продуктивного шляху вирішення історичних питань, «якби не було знайдено певний консенсус у націленості на майбутнє і не роз'ятрювання минулих травм» Шаповал Ю. Вступ. Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід. С. 7.. Український дослідник, доктор історичних наук Юрій Шаповал справедливо підкреслює, що не варто ідеалізувати європейський досвід, але загальний вектор, обраний європейським суспільством, все ж таки є вірним, а його зміст, значною мірою, концентрується навколо посилу, що «у сучасному світі “приреченими” на перемогу однозначно є ідеї інтеграційної налаштованості» Ibidem..

Національна культура сучасних європейських держав-націй має й етнічні коріння, й етнічний зміст. При цьому культура титульного етносу жодним чином не може претендувати на винятковість чи універсальність. Їх пріоритетність полягає у здатності інтегрувати культури національних меншин... Мова не йде про культурну асиміляцію національних меншин, а про їх включення до загальнонаціонального культурного організму Зерній Ю. Взаємозв'язок історичної пам'яті та національної ідентичності. Політичний менеджмент. 2008. № 5. С. 109.. Національна модель минулого не є фіксованою. Вона змінюється у відповідь на нові потреби та інтереси суспільства. Іспанський дослідник Карме Агусті Рока звертає увагу на те, що європейський меморіальний бум, з одного боку, пов'язаний зі своєрідним «вибухом пам'яті», закоріненої у минулому, з іншого боку - з актуалізацією та зміцненням врахування прав людини Рока Карме Агусті. Політика повернення історичної пам'яті в Іспанії. Каталонська модель.

Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід... С. 306..

Сьогодні державницький вимір минулого та меморіальної політики став загальною практикою, рефлексії як «зручного», так і «незручного» минулого спокійно сприймаються провідними демократичними суспільствами, а обговорення травматичного досвіду та його репрезентації стали реальними механізмами подолання колективних травм, саме тому численні музеї та музейні експозиції, меморіальні комплекси, місця пам'яті стають об'єктами суспільного інтересу. Подолання історичної травми неможливе без публічної дискусії з приводу її руйнівних наслідків і визнання її шкідливої спадщини. Відповідно, простір травми не знаходиться винятково у минулому, бо у процесі подолання він активно поширюється на сьогодення.

Специфіка російських колективних травм

Якщо науковий інтерес до такого явища як «історична травма» сформувався у XX ст. у західних суспільствах на хвилі переоцінки таких явищ як колоніалізм, антисемітизм і расизм, то у суспільствах, які розпочали свій рух «на Захід» після завершення Холодної війни, подолання історичних травм мало дещо інший характер. Для них найбільш травматичними стали події саме ХХ ст., а можливість відкрито обговорювати раніше заборонені теми, у тому числі й ті, які стали причиною виникнення історичних колективних травм, у всіх без винятку пострадянських суспільствах виникла після колапсу Радянського Союзу.

Для української аудиторії питання російських історичних колективних травм є вартим уваги, оскільки компенсація цих травм російського суспільства врештірешт «спрацювала» за рахунок України й українців і втілилася у територіальних претензіях та розв'язанні війни: Крим анексовано та частину Донецької та Луганської областей окуповано у 2014 р., а з 2022 р. розпочалася повномасштабна агресія, яку офіційна російська риторика більше року вперто називає «спеціальною воєнною операцією». Попри різні назви того, що коїть Росія на українських землях (вже зустрічаються версії, які кваліфікують події 2022 р. як початок Третьої світової війни), це вже сформувало підґрунтя для нової колективної травми у Росії.

Проблематика історичних колективних травм у російському суспільстві вивчається в експертному та публіцистичному середовищі як самими росіянами, так і закордонними дослідниками. Сучасна Росія, яка претендує на тисячолітню історію, має актуалізовані історичні травми, походження яких пов'язане з різними епохами. Так, українські дослідники Юрій Земський та Олександр Тригуб у своєму дослідженні аналізують передусім події середини ХІХ ст. та наводять в якості прикладу переживання «масового емоційно-психологічного струсу», викликаного ослабленням «великодержавності» внаслідок поразки у Кримській війні 18531856 рр. Автори наголошують, що аналогічний «струс» російське суспільство переживало наприкінці існування СРСР по завершенню Холодної війни. На думку українських вчених освічена частина російського суспільства вдавалася до скрупульозного аналізу своєї історії, наслідком чого стали спроби самовикриття недоліків власного національного характеру Земський Ю., Тригуб О. Внутрішні та зовнішні «вороги» як засіб консолідації росіян у боротьбі за статус міжнародного лідерства Російської імперії середини ХІХ ст. Емінак. 2022. № 3 (39). С. 28. DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).589. При цьому у науково-популярних публікаціях російських авторів окреслення основних подій чи явищ, які спровокували появу масової травми та мали суто внутрішнє походження (наприклад, політика терору проти власного населення в радянські часи), пропонується через аналогії та порівняння з іншими країнами, наприклад у компаративістиці сталінського і нацистського режимів Непрошедшее прошлое: почему исторические травмы подрывают доверие к будущему. Theory and Practice. URL: https://theoryandpractice.ru/posts/16023-neproshedshee-proshloe-pochemuistoricheskie-travmy-podryvayut-doverie-k-budushchemu.

Серед подій, що викликали історичні колективні травми у російському суспільстві, найчастіше називаються Перша та Друга світові війни, проблеми остарбайтерів, депортації, масового терору у сталінські часи, ГУЛАГ, розпад СРСР тощо Кукулин И. FAQ: Историческая травма как культурное явление. ПостНаука. 21.05.2014 URL: https://postnauka.ru/faq/26580. Усвідомлення й «опрацювання» таких історичних травм є важливою складовою подальшого історичного та цивілізаційного поступу будь-якої сучасної нації.

Однак, у сфері історичної пам'яті та у роботі з «незручним» минулим російські держава та суспільство демонструють свій «унікальний» шлях. Цілком погоджуємося із твердженням українських дослідників Юрія Земського та Олександра Тригуба про те, що спроби подолання історичної травми та реагування на «струси» не привели до справжніх змін у російському суспільстві, тож приєднання до загальноєвропейських демократизаційних процесів не відбулося, бо Росія щоразу поверталася до культивування настроїв і політичних практик імперського шовінізму ЗемськийЮ, ТригубО. Внутрішні та зовнішні «вороги»... С. 28..