Трансформація методологічних підходів до вивчення аграрної історії в Україні: основні тенденції (1990-ті - 2020-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація методологічних підходів до вивчення аграрної історії в Україні: основні тенденції (1990-ті - 2020-ті рр.)

Сергій Корновенко

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького (Черкаси, Україна)

Transformation of Methodological Approaches to Study of Agrarian History in Ukraine: Main Trends (1990s - 2020s)

Serhii Kornovenko

Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy (Cherkasy, Ukraine)

Abstract

The purpose of the research paper is to uncover the main trends in transformations of methodological approaches in the study of the agrarian history of Ukraine during the 1990s - 2020s and to clarify their content.

The scientific novelty is in obtaining new knowledge about the essence of the main trends of methodological transformations and agrarian historians' usage of such modern methodological paradigms: the peasantry 'as a natural phenomenon', the peasantry as an 'imaginary community', reverse-compensatory theory, ruralism, agrarianism.

Conclusions. During the 1990s - 2020s, radical methodological transformations occurred in the methodology of studying the agrarian history of Ukraine. They were caused by qualitative socio-political and socio-economic changes of the late 1980s - early 1990s. There was a retreat of Ukrainian historians from the methodological monism of Marxist-Leninist ideology, access to previously classified historical sources stored in archival funds became free, and a dialogue between historians representing different schools and trends became possible.

Methodological transformations were not linear. We tentatively distinguish two stages. The first is the late 1980s - 1990s - 'methodological shock' and 'methodological uncertainty'. The second is the 2020s - 'methodological renaissance'.

The methodological transformations of the 1990s - 2020s demonstrate that the latest Ukrainian scientific, historical, and methodological thought presents different approaches to the understanding of the peasantry, peasant culture/peasant civilization, and the peasant world. In particular, it is comprehended as a 'natural phenomenon', as an 'imaginary community', and as a natural form of civilization, from the standpoint of ruralism and agrarianism, etc. Accordingly, in defining the main subject of the agrarian history of Ukraine, we identify the pluralism of methodological approaches. This testifies to the retreat of Ukrainian agrarian historians from methodological isolation, and their integration into the European and world historical and agrarian scientific discourse.

Funding. The study was prepared based on the results of fundamental research 'The Socio-cultural Space of Ukraine in the Second Half of the Nineteenth - First Third of the Twentieth Century: the Peasant-centric Dimension' (state registration number: 0123U101600) with the support of the Ministry of Education and Science of Ukraine.

Keywords: methodology, peasantry as a 'natural phenomenon', peasantry as an 'imaginary community', reverse-compensatory theory, rural studies, agrarianism

Анотація

Мета статті - розкрити основні тенденції трансформацій методологічних підходів у вивченні аграрної історії України впродовж 1990-х - 2020-х рр. та з'ясувати їхній зміст.

Наукова новизна полягає в отриманні нових знань щодо сутності основних тенденцій методологічних трансформацій і таких сучасних методологічних парадигм, якими послуговуються історики-аграрники: селянство «як природне явище», селянство як «уявна спільнота», реверсно-компенсаторна теорія, руралістика, аграризм.

Висновки. Впродовж 1990-х - 2020-х рр. у методології вивчення аграрної історії України відбулися докорінні методологічні трансформації. Вони були зумовлені якісними суспільно-політичними та соціально-економічними змінами кінця 1980-х - початку 1990-х рр. Відбувся відхід вітчизняних істориків від методологічного монізму марксистсько-ленінської ідеології, вільним став доступ до раніше заборонених історичних джерел, що зберігалися в архівних фондах, можливим став діалог істориків, що представляли різні напрями і течії.

Методологічні трансформації не були лінійними. Умовно нами виокремлено два етапи. Перший - кінець 1980-х - 1990-ті рр. - «методологічний шок» і «методологічна невизначеність». Другий - 2020-ті рр. - «методологічний ренесанс».

Методологічні трансформації 1990-х - 2020-х рр. демонструють, що у новітній українській науково-історичній, методологічній думці представлено різні підходи до розуміння селянства, селянської культури / селянської цивілізації, селянського світу. Зокрема, його осмислюють як «природне явище», як «уявну спільноту», як природну форму цивілізації, з позицій руралістики та аграризму тощо. Відповідно у визначенні головного суб'єкта аграрної історії України констатуємо плюралізм методологічних підходів. Це засвідчує вихід українських істориків-аграрників із методологічної ізоляції, їхню інтеграцію до європейського та світового історико-аграрного наукового дискурсу. аграрна історія селянство

Фінансування.Стаття підготовлена за результатами фундаментального дослідження «Соціокультурний простір України другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст.: селянський світ» (номер державної реєстрації: 0123U101600) за підтримки Міністерства освіти і науки України.

Ключові слова: методологія, селянство «як природне явище», селянство як «уявна спільнота», реверсно-компенсаторна теорія, руралістика, аграризм

Вступ

Традиційно пріоритетне місце в українській історіографії належить дослідженням із аграрної історії України. Кардинальні трансформації соціально- економічного, суспільно-політичного та культурно-духовного життя, започатковані у другій половині 1980-х - на початку 1990-х рр., позначилися і на розвитку вивчення аграрної історії України впродовж 1990-х - 2020-х рр. У цій сфері відбулися якісні зміни. Основними, на думку автора статті, стали такі: по- перше, відновлення і нове утвердження у вітчизняній історичній науці такого фундаментального її складника, як аграрна історія; по-друге, формування наукових шкіл історико-аграрників; по-третє, функціонування спеціалізованих наукових фахових видань із аграрної історії, таких як «Український селянин», «Вісник аграрної історії» тощо; по-четверте, наукові форуми історико-аграрного змісту; по-п'яте, розробка й удосконалення методології історико-аграрних студій тощо.

Зважаючи на це, аналіз новітніх методологічних парадигм із вивчення аграрної історії носить науково-практичне та суспільне значення. Цим і зумовлено актуальність запропонованого дослідження. Отже, мета статті - розкрити основні тенденції трансформацій методологічних підходів у вивченні аграрної історії України впродовж 1990-х - 2020-х рр. та з'ясувати їхній зміст.

Огляд літератури

Порушене у нашій публікації питання належить до тих, що перебувають у фокусі постійної уваги дослідників, учасників науково-практичних конференцій, круглих столів, семінарів. Фаховими є напрацювання Г. Васильчука Васильчук Г. Проблемно-теоретичні пріоритети сучасних дисертаційних досліджень з історії України 20-30-х рр. ХХ ст.: історіографічний дискурс. Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. 2006. Вип. 30. С. 22-28., В. Бондара Бондар В. Сучасна історіографія аграрної історії України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. на сторінках «Українського історичного журналу» Український історичний збірник. 2008. Вип. 11. С. 337-351., Гоцуляка Гоцуляк В. Актуальні питання методології та інституціоналізації історії селянства в дзеркалі історіографії. Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. 2010. Вип. 182. С. 16-20., В. Гончаревського Гончаревський В. Цивілізаційний підхід до історії: сучасний український досвід (1991-2009). Київ, 2011. 219 с., Ю. Присяжнюка Присяжнюк Ю. Українське селянство в контексті сучасних дослідницьких завдань. Український селянин. 2018. Вип. 20. С. 74-79., І. Фаренія Фареній І. Концепція національної аграрної буржуазної революції початку ХХ ст. академіка М.І. Яворського. Український селянин. 2019. Вип. 21. С. 130-136., З. Священко Священко З. Пореформене українське село в аграрних студіях науковців київської школи. Емінак. 2020. № 2 (30). С. 220-228., Ляха Лях С. Методологія історії: класика і практика. Запоріжжя, 2021. 130 с., Я. Калакури Калакура Я. Українська історіографія на переломі: від методологічного монізму до європейських орієнтирів. Київ, 2022. 464 с. й інших авторів.

Наприклад, В. Гоцуляк впевнено констатує, що «загальний аналіз української історіографії з проблем селянства свідчить про необхідність вийти на типологічно спільний з європейським, а в перспективі - світовим шляхом науково- інтелектуального розвитку, а також і в нашому контексті зокрема, визначити основні історіософські засади цього напрямку наукових досліджень, без штучної модернізації і підтягування нашої історії до всесвітньої і європейської» Гоцуляк В. Реформа 1861 року в Україні: історіософський та джерелознавчий аспекти. Український селянин. 2001. Вип. 2. С. 22..

В. Бондар резонно стверджує, що на початку 1990-х - початку 2000-х рр. в царині аграрної історії України проведено дуже значну роботу не лише із кількісного накопичення історичних знань, а і з формування нових методологічних підходів до їх нового осмислення. На його думку, «одні дослідники намагаються вивчати селянську минувшину не ізольовано, а на тлі загальних соціально-економічних і політичних тенденцій розвитку українського суспільства, у взаємозв'язку і взаємообумовленості з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними та соціальними рухами тощо. Інші - поступово вводять історію селянства в мікроісторичну перспективу, маючи за об'єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної, релігійної її сфери, історії повсякденності українського хлібороба і т.д.»^и.

Т. Портнова звертає увагу на те, що українські історики-аграрники в першому десятилітті ХХІ ст. з методологічного досвіду західних колег взяли на озброєння три принципові засади. По-перше, відмовилися від постулату про те, що селянство як соціальне явище у своєму розвитку приречене на зникнення. Навпаки посилилася тенденція у працях українських істориків-аграрників обґрунтовувати здатність селянських спільнот до самозбереження та відтворення, синтезувати традиційне і модерне, не розчинившись в останньому. По-друге, відійшли від попереднього культу протиставлення «традиційне/модерне», елітарно-зверхньої інтерпретації селянської культури як «безкультур'я». Формується інший образ селянства як носіїв специфічної культури, селянський світ розуміється як інший. По-третє, «наголошення проблеми способів мови описів селян у минулих та сучасних текстах». Йдеться про критичне ставлення до текстів, написаних представниками неселянського світу про селян, про рефлексування над спокусою витворити власні Бондар В. Вітчизняні селянознавчі інституції ї їх роль у вивченні історії українського селянства пореформеної доби. Історіографічні дослідження в Україні. 2008. Вип. 19. С. 178. Портнова Т. Юрій Присяжнюк. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Черкаси: Вертикаль, ПП Кандич С.Г., 2007. 640 с. Олександр Михайлюк. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси. Дніпропетровськ: Інновація, 2007. 456 с. [Рецензія]. Україна Модерна. 2010. № 6. С. 286..

«Методологічний шок» 1990-х рр

Тектонічні суспільно-економічні та соціально-економічні зміни кінця 1980-х - початку 1990-х рр. спричинили науково-інформаційний «прорив» 1990-х рр., що став для істориків своєрідним ідейно-методологічним шоком. На нашу думку, його зумовили такі чинники:по-перше, тривалий методологічний монізм марксистсько-ленінської методології; по-друге, обмежений доступ до джерельної бази, зосередженої, насамперед, в архівах; по-третє, «ідеологічна завіса», що унеможливлювала методологічний діалог істориків «країн соціалістичного табору» з їхніми колегами з «буржуазного заходу».

За умов 1990-х рр., коли інформаційна ізоляція змінилася «інформаційним бумом», логічно, що «методологічна розгубленість» і «методологічний шок» трансформувалися у методологічну кризу української історичної науки. Такий стан справ констатували, зокрема, учасники Всеукраїнської наукової конференції «Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки та перспективи» (Харків, 15-17 листопада 1995 р.), серед яких були А. Болебрух, М. Дмитрієнко, Л. Зашкільняк, Я. Калакура, І. Колесник, Ю. Пінчук та інші науковці. Учені визнали, що історичне пізнання в Україні 1990-х рр. перебуває в «інтелектуальному шоці», спричиненому відмовою дослідників від методів і принципів наукового пізнання історії на засадах марксизму-ленінізму. На думку учасників конференції, політико- ідеологічний плюралізм, що стрімко торував собі шлях в історичну науку за відсутності стабільних критеріїв, загрожував небезпекою - розмиванням «змістовного ядра», сенсу пізнавальної діяльності у сфері гуманітарного знання Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи: матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Харків, 15-17 листопада 1995 р.). Харків, 1995. С. 42..

Методологічний «ренесанс» початку ХХІ ст

Проблема науково-історичного методологічного інструментарію постала предметом ретельного обговорення і на початку ХХІ ст. Наприклад, значна увага їй була приділена учасниками Міжнародного наукового конгресу українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку: міжнародний науковий конгрес українських істориків» 2003 р. у Кам'янець-Подільському, де в роботі взяли участь провідні історики України й діаспори: В. Смолій, Л. Винар та інші. У виступі директора Інституту історії України НАН України академіка НАН України В. Смолія було висловлено думку про те, що «...сьогодні історична наука <...> виходить із глибокої і затяжної кризи. <...> Якісний прорив у науці відбувся надзвичайно швидкими темпами, істориками зроблено чимало у процесі переосмислення багатьох важливих питань минулого українського народу, об'єктивного відтворення національного історичного процесу в усій його складності та багатоаспектності» Українська історична наука на сучасному етапі розвитку: міжнародний науковий конгрес українських істориків (17-18 вересня 2003 р.): у 4 т. Т. 1. Київ-Нью-Йорк, 2005. С. 28-29..

На наш погляд, на початку ХХІ ст. ситуація з методологічною розгубленістю та методологічним шоком вітчизняних істориків змінилася. Трансформації полягали у тому, що посилилися конструктивні тенденції у розвитку вітчизняної методології історичних досліджень загалом, і аграрної історії України зокрема, чіткішими стали суто наукові пріоритети. Наприклад, значно розширився тематичний спектр дослідницької діяльності, українські історики більшою мірою, порівняно з попередніми періодами, інтегрувалися до світового історіографічного простору, передусім у його методологічний сегмент. Зокрема, сформувалися загальноукраїнські та міжнародні відповідні майданчики, такі як: науково- практичні форуми, наукові періодичні видання, спільні наукові проєкти. Під час участі в їх роботі вітчизняні історики отримали змогу для фахового обміну думками із закордонними колегами, для реалізації відповідних досліджень, апробації тих чи інших методологічних парадигм. Це стимулювало формування методологічного інструментарію як досліджень з історії України загалом, так й історико-аграрних зокрема. Його становлення відбувалося як шляхом залучення закордонного досвіду та відтворення власне українського, так і поєднанням/переплетінням цих тенденцій. Наріжним і якісно новим моментом на початку ХХІ ст., порівняно з кінцем 1980-х - 1990-ми рр., став відхід від методологічного монізму, спричиненого ідеологічною монополією, й оговтання від «методологічного шоку» та «методологічної невизначеності» 1990-х рр. Наведене вище є достатніми підставами для обґрунтованого висновку про те, що перші два десятиліття ХХІ ст. стали своєрідним «методологічним ренесансом» у науковому інструментарії української історичної науки загалом та аграрної історії України зокрема.

Новітні методологічні підходи у вивченні аграрної історії України. Селянство «ЯК ПРИРОДНЕ ЯВИЩЕ»

Підтвердженням нашої попередньої тези є те, що на початку ХХІ ст. в українській науково-історичній, методологічній думці формуються різні підходи до розуміння селянства, селянської культури / селянської цивілізації, селянського світу. Проілюструємо наше судження конкретними прикладами, які є інформативними та відображають результати основних трансформацій у змісті наукового інструментарію з вивчення аграрної історії України. З'ясуємо основні положення таких новітніх методологічних підходів: селянство «як природне явище», селянство як «уявна спільнота», реверсно-компенсаторна теорія, руралістика, аграризм.

Селянство «як природне явище» чітко ідентифікував В. Нечитайло. Він звернув увагу на те, що дослідники невиправдано ігнорують природно-біологічні компоненти, «які є основними при формуванні селянства як соціального персонажу будь-якого суспільства», натомість гіперболізують економічні умови та параметри хліборобства. У статті історик розкрив природну сутність селянства.

Ґрунтуючись на напрацюваннях В. Вернадського та О. Погорєлова, він з'ясував, що виробнича діяльність селянина має подвійну природу. З одного боку, вона є вираженням єдності між людиною і природою, з іншого - агентом змін, містить антагонізм між людиною та природою. Виокремлюючись із природи завдяки матеріально перетворювальній діяльності, селянин ставиться до природи не лише як до об'єкта, а й як до суб'єкта, від якого він значною мірою залежний Нечитайло В. Селянство як природне явище. Український селянин. 2005. Вип. 9. С. 9..

Така істотна особливість, обґрунтована В. Нечитайлом, визначає і прикметну ознаку хліборобської культури: синкретичне поєднання загального й окремого. Вона створена не одним поколінням селян, еволюціонує як єдине ціле, але будь- який винахід чи відкриття можливе завдяки діяльності конкретної людини. За спостереженнями дослідника, «гомос» і «гумус», тобто «людина» і «земля» - однокореневі слова. Вони унаочнюють і підтверджують одвічне походження людини від землі та повернення людини до землі. Ця формула, на слушну думку дослідника, - формула селянського світогляду, під впливом якого «шліфувався життєвий уклад селян» Ibidem..

Природно-соціальна дуальність селянина, його праці, як уважає історик- аграрник, детермінували особливий ритм селянського життя: «Різноманітне у своїй цілісності і єдине в багатогранності, воно завжди складалося з низки взаємозв'язаних і водночас замкнено відособлених часових термінів діяльності <...>, які вивірялись упродовж тисячоліть. Це дозволяло селянинові засвоїти найраціональніші прийоми важкої праці» Нечитайло В. Селянство як природне явище. С. 10..

Складно не погодитися з позицією автора з приводу того, що вся діяльність селянина спрямовується на збереження засобів праці, на досягнення найповнішої гармонії з природою. Відповідно і сільське господарство, на переконання В. Нечитайла, має специфіку свого розвитку, детерміновану особливостями його суб'єкта. Воно еволюціонує не лише у соціальному, а й у природно-біологічному вимірах Ibid..

Загалом, поділяючи резонні міркування дослідника стосовно природної сутності селянства, простежуємо в них дисбаланс у трактуванні селянства на користь його природності. Автор у такий спосіб мінімізує або неповною мірою розкриває інші аспекти селянства, зокрема його соціальність, політичність, суб'єктну активність як актора історії тощо. Водночас відтворена ним дуалістична природа селянства не є широкомасштабною, панорамною.

Селянство як «уявна спільнота»

А. Заярнюк проаналізував поняття «селянство», окреслив його значення, наслідки й імплікації, навів приклад Східної Галичини ХІХ ст. Стаття, за визначенням автора, «є спробою почати таку термінологічну рефлексію» Заярнюк А. «Селянство» як категорія соціально-історичного аналізу (на прикладі Східної Галичини ХІХ ст.). Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2006-2007. № 15. С. 544.. Він схарактеризував економічні, соціологічні й антропологічні концепції визначення селянства. На його думку, західна історіографія відкидає ідею селянства як «стабільного традиційного типу організації аграрного населення. На фоні постійних впливів ззовні і трансформацій, яких зазнає селянська сім'я, господарство, громада, суб'єктивність, на тлі екологічних та соціальних відмінностей, в яких перебували сільські суспільства до приходу капіталістичного способу виробництва та сучасної політичної організації, дати універсальне визначення якогось типового селянина, селянської соціальної організації чи господарства неможливо» Ibid. С. 549..

А. Заярнюк резонно зауважив, що, наприклад, селянство Галичини у ХІХ ст., на момент приєднання до Австрії, «не відповідало жодним уявленням про традиційне звичаєве селянське суспільство, описами якого і покликаннями на яке наповнена література з української етнографії» Ibidem..

Фактично дослідник висловив та обґрунтував думку, яка імпонує і нам, стосовно того, що для тогочасних австро-угорських урядових та інтелектуальних кіл селянство було незрозумілим явищем. Процеси осмислення цього «великого незнайомця» в Галичині, на думку А. Заярнюка, започатковані австрійським просвітницьким абсолютизмом і супроводжувані державною політикою з суб'єктивізації селянства Ibid. С. 549-550..

Оригінальним є узагальнений висновок цього автора статті про те, що «термін “селянство”, так як він переважно вживався у суспільних науках і в історії дотепер, приховує і затемнює більше, ніж пояснює і висвітлює. <...> Абстрактне поняття “селянство” найбільш доцільно використовувати для опису свідомого свого колективного «я» організованого селянського “класу для себе” кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.» Ibid. С. 553.. На нашу думку, на користь таких суджень потрібно навести додаткові аргументи, оскільки вони більшою мірою стосуються інтелектуальної історії пізнання явища, а не власне самого явища, що підлягає пізнанню. Як засвідчує історія, явища можуть існувати та існують тривалий час або без номінації, або змінюючи номінацію, повністю або частково зберігаючи первинний зміст. Тому відсутність до кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. поняття «селянство» не є підставою стверджувати його відсутність як реального соціально-історичного, соціально-економічного феномену. Радше це підстава до міркування про те, що наявний дисонанс між об'єктивно існуючим явищем реальної історії та його розумінням. До того ж контроверсійність суджень про об'єкт пізнання, як на нас, засвідчує принаймні такі ключові моменти: 1) явище існує; 2) воно не пізнане або складно піддається пізнанню, оскільки багатовимірне, специфічне; 3) його зміст / сутність дисонує з інструментами пізнання, що детермінує їхню модифікацію.

О. Михайлюк уважає правомірним у дослідженні селянства послуговуватися конструктивістським підходом, розглядаючи селянство як «уявну спільноту». Цей термін до наукового обігу запровадив Б. Андерсон для аналізу етнічного феномену. Історик, застосовуючи науковий інструментарій закордонного вченого, наводить аргументи на користь того, що «селянство, так само як і націю, можна розглядати як уявлену спільноту». Звертаючись до наукового апарату логіки, дослідник стверджує, що «селянство - це така ж соціально сконструйована категорія, як і клас і нація, і всі ці абстракції можна лише уявити» Михайлюк О. Селянство як «уявлена спільнота». Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2009. Вип. XXVII. С. 91..

Нам імпонує те, що О. Михайлюк розрізняє поняття «уявлений» і «уявний», а також уважає, що «уявлена спільнота» за своїм змістом не є синонімом до заперечення її об'єктивно-історичного існування. На підтвердження такої логіки своїх роздумів він наводить судження Б. Андерсона про те, що «будь-яка спільнота, більша за первісне поселення з безпосередніми контактами між мешканцями <...>, є уявленою. Спільноти потрібно розрізняти не за їхньою справжністю чи несправжністю, а за манерою уявлення» Ibidem..

Розвиваючи такі висновки Б. Андерсона, історик-аграрник їх уточнив, додав авторського звучання. Зокрема, він закцентував на тому, що «кожна чисельно велика спільнота є уявленою в тому сенсі, що ми не знаємо всіх її членів, а приписуємо їм певні «типові» середньостатистичні риси, наділяємо ймовірними, як нам здається, параметрами на підставі отриманої більш або менш (або й зовсім не) достовірної інформації. Тобто здійснюємо певну процедуру екстраполяції, абстрагування, поділяючи масу живих людей на умовні групи» Ibidem.. Селянство, уважає вчений, постає уявленою спільнотою як для зовнішнього, «неселянського» світу, так і для самих селян. Водночас селянин мислить завжди конкретно. Себе він, насамперед, ідентифікує не з уявленою, а з конкретною спільнотою - сім'єю, громадою, селом тощо Ibid. С. 95..

Спостерігаємо певну суголосність у поглядах О. Михайлюка та А. Заярнюка в аналізі інтелектуальної історії категорії «селянства». Наприклад, О. Михайлюк констатує, що селянство в Російській імперії - досить молодий і значною мірою штучно створений стан, серед бюрократії та інтелігенції сформувалися переважно некоректні уявлення про селян Ibid. С. 91, 93-94.. Таке розуміння селянства Наддніпрянщини дотичне до думки А. Заюрняка про селян Австро-Угорщини на прикладі Східної Галичини ЗаярнюкА. «Селянство» як категорія соціально-історичного аналізу. С. 549-550..

Відзначаючи позитивні моменти конструктивістського підходу, на доречності якого для вивчення селянства акцентує О. Михайлюк, звернемо увагу на те, що він, власне, абсолютизує суб'єктивне сприйняття об'єкта дослідження як «умоглядної конструкції» Михайлюк О. Селянство як «уявлена спільнота». С. 96.. Не проаналізовано достатньою мірою раціональні інструменти пізнання, що вможливлюють об'єктивні знання. Власне, йдеться про «вторинну природу» - результат пізнання, його історію, суб'єктивну реконструкцію, а не про «первинну природу» - селянство, сутність якої не зводять лише до його інтелектуальних моделей. Додаткових аргументів, як на нас, потребують критерії розрізнення «конкретної спільноти» та «уявної спільноти», сприйняття їх селянами. Не вважаємо повною мірою виправданим і конструктивістське трактування селянства лише як етнічного феномену, оскільки воно, як резонно розкрив В. Нечитайло, є і дуальним соціально-природним феноменом. Розуміння конструктивізмом селянства лише як етнічного феномену звужує дослідницьке поле, виокремлюючи в ньому лише один сегмент - етнічний. У такий спосіб інші компоненти відтіняються, опиняючись якщо не поза увагою дослідника, то на периферії осмислення.

Реверсно-компенсаторна теорія

Селянство як природну форму цивілізації запропонував досліджувати Г. Георгізов. На його переконання, розв'язанню проблеми методології як системи принципів і концептуальних підходів дослідження історії селянства допомогло б розроблення спеціальної наукової теорії, потреба в якій існує з огляду на повноцінне осмислення всесвітньої історії селянства Георгізов Г. Селянство - природна форма цивілізації. Революційний процес 1917-1920 років: витоки, зміст, значення: збірник наукових праць за результатами теоретичного семінару, організованого кафедрою архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін і Науковим товариством істориків-аграрників (13 червня 2013 р.). Черкаси, 2014. С. 30.. Така теорія, на переконання історика, має ґрунтуватися на засадничій думці про те, що селянство - не лише окрема суспільна верства, прошарок, стан чи клас, а одна з первісних природних форм людської цивілізації. Автор назвав її реверсно-компенсаторною теорією, скорочено - РКТ (revertor - повертаю назад, повертаюся; compesatio - відновлення, відшкодування). В її основі - намаганні Г. Георгізова «зрозуміти місце і роль історії України, а особливо українського селянства як квінтесенції українства, у глобалізаційних звитягах...» Ibid. С. 30-31.. У такому трактуванні дослідником селянства простежуємо суголосність його думок із позицією О. Михайлюка, який також переконаний, що «селянство як особливий соціальний тип супроводжує історію людства починаючи з неолітичної революції. У аграрно-традиційних суспільствах селянство складало переважну більшість населення, селянське господарство було пануючим типом економіки.» Михайлюк О. Селянство як «уявлена спільнота». С. 91..

Г. Георгізов на підставі аналізу світової історії виокремив закономірність, що дала поштовх до формулювання РКТ. Її сутність окреслена так: «у розвиткові майже усіх народів, епох, коли те чи інше суспільство, перебуваючи у кризі, спостерігало занепад міського життя і водночас був присутній процес посилення ролі сільського способу життя та усього, що з ним було пов'язано. І навпаки, з подоланням кризових явищ у соціумі (на політичному, соціальному та економічному рівні, тощо) - відбувався процес зростання міст та підвищення їх ролі. Ця циклічність в історії суспільств була помічена <...> ще у стародавні часи» Георгізов Г. Селянство - природна форма цивілізації. С. 31-32..

Дослідник, звертаючись до напрацювань О. Шпенглера, назвав реверсивним природне коливання в історії людства кількості мешканців села та міста, якості їхнього життя та співвідносні їм соціальні цінності. Після такого «реверсу» з міста в село і навпаки починався черговий етап у розвитку суспільства, що компенсував попередню кризу. Цим історик пояснює застосування ним ще одного компонента його теорії - компенсаторності. Реверсно-компенсаторна теорія, стверджує Г. Георгізов, дає змогу залучити до поняттєвого та структурно-лінгвістичного апаратів термін «селянська цивілізація», а також сприяє глибшому осмисленню всієї селянської проблематики Ibid. С. 32..

Теоретичним підґрунтям РКТ є методи, апробовані М. Данилевським, О. Шпенглером, А. Тойнбі. Г. Георгізов послуговується такими:1) методом

природного ділення; 2) методом природженого провінціалізму; 3) методом світової уніфікації та мімесісу. Завдяки їм історик створив «просту схему соціуму, яка розкриває в узагальненому вигляді поняття цивілізації». Основними складниками цивілізаційної схеми, запропонованої дослідником, є такі: людина міста, людина села, кочівник Ibid. С. 34..

Автор РКТ дає таке визначення поняття «селянська цивілізація»: «єдина у своєму розвиткові організована спільнота, що обмежена певним рівнем соціалізації та диференційованою сукупністю матеріально-технічних винаходів і відповідними до епохи духовними досягненнями» Ibid. С. 38..

Відзначаючи оригінальність авторської концепції, достатній рівень аргументованості положень, звертаємо увагу на моменти, наявність яких лише б посилила РКТ. На нашу думку, теорія виграла б, якби її автор, окрім визначення «селянська цивілізація», розкрив би її сутнісні параметри; визначив першість чи вторинність селянської цивілізації щодо, скажімо, міської чи кочівної; на конкретних прикладах з історії України проілюстрував реверсно-компенсаторну динаміку тощо.

Руралістика

На початку ХХІ ст. у науковому дискурсі України сформувався такий методологічний підхід, як руралістика. Його представлено напрацюваннями Х. Притули Притула Х. Соціально-економічний розвиток сільських територій: регіональний вимір. Львів, 2015. 356 с., О. Павлова Павлов А. Руральный контекст глобального экономического развития Украины. Modern Science

- Moderni Veda (Praha). 2015. № 5. С. 15-22; Павлов А. Идентификация и классификация сельских территорий: теория, методология, практика. Одесса, 2015. 344 с.; Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики. Регіональна історія України: збірник наукових статей. 2015. Вип. 9. С. 69-86; Павлов О. Сутність теоретичних засад руралістики: понятійно-

категоріальний апарат. Економіка АПК. 2016. № 5. С. 30-37; Павлов О. Руралізм як світогляд та ідейна течія: історичний вимір. Регіональна історія України: збірник наукових статей. 2018. Вип. 12. С. 157-186; Павлов А. Руралистика: теория, методология, научные направления. Одесса, 2018. 408 с.; Павлов О., Павлова І. Руралістичні засади брендингу сільських територій Південного регіону України. Одеса, 2019. 288 с. й інших учених. Руралістика «виникла внаслідок системного дослідження такого складного за своєю структурою та функціями природного та соціально-просторового утворення як сільські території. Вона (руралістика - автор статті) об'єднує усі наукові напрями, що вивчають ті чи інші складові сільської територіальної підсистеми суспільства» Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики... С. 69..

До поняттєвого апарату руралістики належать такі: «руральність», «руральний розвиток», «руралізація», «руралізм», «сільська історія».

Першочергове значення у поняттєвому апараті руралістики належить «руральності». Вона розуміється широко. По-перше, як сільська ідентичність, що пов'язана з певним об'єктом сільськості, його видовою діяльністю, а також із простором і місцем діяльності. Її атрибутами, виразниками руральної ідентичності є селянин, землеробство та село. Руралісти, поділяючи позицію цивілізаційного підходу в інтерпретації селянства, вважають, що три останні категорії позиціонують певний етап цивілізаційного розвитку людства - аграрне суспільство, в якому домінуючими й ідентифікуючими компонентами були селянство як соціальна група, хліборобська праця як основний вид господарської діяльності та спосіб існування, село як тип поселення та простір життєдіяльності. Далі, послуговуючись термінологією цивілізаційного підходу, вони «руральність» трактують як «атрибут доіндустріального суспільного розвитку або як історичний анахронізм, що виявляється в домінанті натурально-патріархальному та аграрно- дрібнотоварному господарських укладах» Павлов О. Сутність теоретичних засад руралістики. С. 31-32..

По-друге, «руральність» - водночас і соціальне явище, і суспільний процес, що розуміється поза формаційним контекстом. Це спосіб світосприйняття та життя українських громадян, що перебувають на сільських територіях Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики. С. 69-70..

По третє, «руральність» - поняття, що зазнало семантичних змін. Спочатку «руральність» асоціювалася з селом, як із рільницьким поселенням, жителі якого переважно займалися землеробством. Зважаючи на це, термін «сільський» мав не поселенське, а галузеве походження. З часом за ним закріпилося значення всього того, що було пов'язане з населеним пунктом, утвореним навколо ріллі. Розширення господарських функцій села не призвело до зміни семантики. Село, як і раніше, продовжувало розумітися місцем розміщення виробництва. Це давало підстави науковцям поняття «аграрний» і «сільський» вважати ідентичними. Семантичних змін «руральність» зазнала на початку ХХІ ст. із уведенням до наукового обігу поняття «сільські території». Відтоді «руральність» стала розумітися з позицій територіального підходу Павлов О. Сутність теоретичних засад руралістики. С. 32..

У розумінні руралістів, «руральний розвиток» - форма прояву руральності. У такому смислі його завдання полягає у збереженні та підтримці рурального стану буття і характерних для нього видів занять, що безпосередньо стосуються витоків життя людини та суспільства.

З одного боку, «руральний розвиток» - об'єктивний, багатовимірний процес якому властиві самоорганізація та саморозвиток, зумовлені поліфункціональністю сільських територій. З іншого боку, «руральний розвиток» - цілеспрямований розвиток сільських територій відповідно до їх суспільного призначення і завдань.

Водночас руральний розвиток відбувається під впливом зовнішніх факторів. Певний алгоритм йому задає глобалізація Павлов А. Руралистика: теория, методология, научные направления... С. 47-48, 60..

«Руралізація» руралістами розуміється як суспільний процес. Розрізняють «вузьке» і «широке» тлумачення цього терміну. У першому варіанті - заходи з інтродукції у міський ландшафт екологічних та естетичних елементів сільського ландшафту. У другому - процес кількісного зростання сільських поселень і чисельності сільського населення, тобто інтенсифікація процесу сільського освоєння території, поширення та збереження сільського способу життя у певних територіальних елементах агломераційного розселення Ibid. С. 62..

«Руралізм» інтерпретується як ідейна течія, що посідає особливе місце в теорії руралістики. Центральним у «руралізмі» є антропо-руральний дискурс, який пов'язаний зі світом відчуттів, переживань, світоглядом, розумовою та перетворювальною діяльністю з «переробки» людини, що перебуває у руральному просторі, й підвищенням його життєствердної ролі у суспільному розвитку. «Суспільна значущість руралізму полягає у тому, що від того, чи буде він представлений як рефлексуюча ностальгічна свідомість або як напівхлоп'яче голосіння щодо первинного патріархального побуту, або ж як світогляд й ідеологія, яка відображає і просуває руральність і руралізацію, залежить майбутнє всього соціуму, а не тільки його сільського складника» Павлов О. Сутність теоретичних засад руралістики. С. 36.. Історична місія руралізму, стверджує О. Павлов, «полягає не стільки в заміні середовища існування сільського соціуму, скільки - самого “homo ruralistucus”» Павлов О. Руралізм як світогляд та ідейна течія: історичний вимір. С. 159..

Руралісти вважають за доречне говорити про сільську історію як складник руралістики; як самостійну галузь історичної науки у контексті руралістики, дослідницьким полем якої є сільський простір і сільські території (об'єкти сільського розвитку) Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики. С. 69.. В їхньому розумінні спільним для вітчизняної та закордонної історіографії у визначенні дослідницького поля сільської історії є історична реконструкція та інтерпретація певного локального простору, межі якого визначаються відповідним типом поселення. Вони переконані у тому, що сільський простір - полімасштабний, не обмежується селом, сільські території, займаючи певну територію сільського простору, в такий спосіб його уречевлюють і наділяють природними та соціальними характеристиками, він є об'єктом історичних досліджень як компоненту руралістики. Відповідно до такої логіки, часовий, просторовий і сутнісний виміри сільської території як багаторівневої системи є безпосереднім предметом вивчення сільської історії Ibid. С. 72-73, 75..

Повною мірою евристичний потенціал руралістики розкрито у дослідженнях, що стосуються аграрної історії України 2000-х рр.: брендингу сільських територій як інструменту маркетингу та функції менеджменту; методологічних засад брендингу сільських територій; характеристики сільських територій у контексті брендингового підходу; соціально-економічних детермінант брендингу сільських територій; концепції формування бренду сільських територій тощо Павлов О., Павлова І. Руралістичні засади брендингу сільських територій. С. 57-260..

Показовим стосовно цього є дослідження ментальної карти образів сільських територій сучасної України, засноване на методології руралізму. Воно, зважаючи на науково-практичне і суспільно-політичне значення, є актуальним. У ньому репрезентовано об'єкти ідентифікації в уявленні певних суб'єктів ідентифікації, що характеризує їхній тип мислення, рівень свідомості та ставлення до цих природних і соціально-просторових утворень. Згідно з висновками руралістів, більшість населення України, зокрема й мешканці села, не сприймають сільські території як бажане місце для життєдіяльності. Зокрема, левова частка молоді не формує перспектив своєї життєвої траєкторії у сільській місцевості. Резонними є міркування дослідників про те, що сільські території мають негативний імідж серед громадян України як місця постійного проживання та життєдіяльності Павлов О. Руралізм як світогляд та ідейна течія: історичний вимір... С. 182-183..

Не менш науковозначущими, зокрема для внутрішньої політики в сучасній Україні, її етнокультурного складника, спрямованого на консолідацію української політичної нації, є результати вивчення структури етнічного складу сільських територій впродовж 2000-х рр. Обґрунтованими є міркування стосовно індексів етнічної мозаїчності сільського населення сучасної України. Руралісти переконано розкрили, що найвищий індекс етнічної мозаїчності сільського населення станом на 2018-2019 рр. властивий Одеській (0,64), Чернівецькій (0,45), Донецькій (0,45), Луганській (0,44), Запорізькій (0,43) областям. Найнижчі показники характерні для Волинської (0,02), Івано-Франківської (0,02), Тернопільської (0,02), Львівської (0,03), Вінницької (0,04), Чернігівської (0,05), Черкаської (0,05) областей. Середньостатистичні показники індексу етнічної мозаїчності по Україні становить 0,25. Натомість він контрастує з індексом етнічної мозаїчності у місті. Показники останнього - 0,48. Переважно моноетнічними сільськими територіями є сільські території Центрально-Північного та Західного регіонів України; до біетнічних належить Східно-Південний; до змішаного - Чернівецька, Одеська, Закарпатська області Павлов О., Павлова І. Руралістичні засади брендингу сільських територій. С. 24-25..

Відзначаючи сильні сторони руралістики як наукової парадигми, звернемо увагу на дискусійні, на нашу думку, моменти. Зокрема, керуючись розумінням руралістами «сільської історії», вважаємо, що це поняття потребує предметнішого науково-теоретичного опрацювання. Як на нас, важливою є відповідь на запитання: «Що таке сільська історія, яка предметом дослідження має полімасштабний сільський простір, уречевлений сільськими територіями та наділений ними природними та соціальними характеристиками?». Руралісти сільську історію трактують водночас як теоретичну, так й емпіричну історію. Під першим складником вони розуміють історичні знання щодо загальнодержавного рівня сільських територій, під другим - зріз історичних знань на інших рівнях територій, насамперед базовому Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики... С. 76.. Відповідно до такого, сільська історія безпосередньо відповідає ієрархічній структурі сільських територій. Вона складається з історії територій базового рівня (історія територіальної громади), територій районного рівня (сільська місцева історія), територій регіонального рівня (історія сільської складової регіону), територій загальнодержавного рівня (історія сільської територіальної підсистеми суспільства) Ibid. С. 82..

На нашу думку, така відповідь не є вичерпною, оскільки залишає без відповіді питання: «Чим сільська історія інша/відмінна від аграрної історії?». Складається обґрунтоване розуміння, що «сільська історія» - похідне від «міської»/«урбаністичної», або їй протилежне, адже руралізм, як зауважують його розробники, формувався як антипод урбанізму. Як відомо, аграрна історія - наука, що продукує історичні знання як на макро- так і на мікрорівнях, фундаментальний складник історії України. У такому контексті аграрна історія України - справді «історія селянства - основи нації», це історія «присутності у вітчизняній історії селянства» Смолій В. Передмова. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. Т. 1. Київ, 2006. С. 5..

Недостатньо мотивованою є і спроба руралістів показати аграрну історію дисципліною, що разом із історичною географією, соціальною географією сільського господарства, регіоналістикою, історичним ландшафтознавством тощо, стали результатом «стику» або перетину напрямів і точок дотику загальних дослідницьких проблем» Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики... С. 78.. На думку автора статті, перераховані вище О. Павловим «дисципліни» є самодостатніми галузями гуманітаристики, що формувалися у контексті глобального розвитку наукових знань із чітким об'єктно-предметним полем дослідження. Амбіція на міждисциплінарність руралістики, а відтак і сільської історії, не є достатньою підставою для применшення значущості історичної географії, аграрної історії тощо. Такий підхід є сумнівним у спробі окреслити сутність сільської історії шляхом заперечення самодостатності інших галузей гуманітаристики та претензією на їх дослідницьке поле.

Також ґрунтовнішого пояснення та доведення потребує теза руралістів стосовно того, що сільська історія є ширшою за аграрну історію чи історію селянства. Запропоновані ними міркування посилюють розуміння сільської історії як синоніму аграрної історії. Їхня теза про виокремлення зі складу історичної науки її сільського складника Ibid. С. 86. по суті є повтором розуміння аграрної історії як фундаментального компонента історії України, про що ми писали вище і яке викладене у передмові до двотомних нарисів «Історії українського селянства». Водночас, якщо сільська історія = аграрна історія, то резонними є думки О. Павлова з приводу того, що її виокремлення зі складу історичної науки є розвитком загальнонаукової тенденції щодо спеціалізації знань. Таке виокремлення сприяє вирішенню суспільно значущих проблем, збагачує її евристичний потенціал за рахунок залучення міждисциплінарних методологічних прийомів у відповіді на виклик сучасності - обґрунтування шляхів відродження сільських територій та їх виходу на якісно кращий рівень життя Павлов О. Предметне поле сільської історії як складової руралістики. С. 86..

Аграризм

Упродовж 2015-2020-х років представники черкаської школи істориків- аграрників розробили та виграли держбюджетні та грантові теми, в яких обґрунтовано концепцію про те, що науково продуктивніше селянський світ / селянську культуру досліджувати з позиції іншого, відмінного, окремішнього від тогочасних світів соціокультурного простору України. Це самобутній, унікальний світ, за Р. Пайпсом Пайпс Р. Русская революция: в 2 ч. Ч. 1. Москва, 1994. С. 123. і К. Леві-Стросом Фурсов А. Крестьянство в общественных системах: опыт разработки теории крестьянства как социального типа - персонификатора взаимодействия универсальной и системной социальности. Крестьянство и индустриальная цивилизация. Москва, 1993. С. 56-57., - власна або інша цивілізація, за Р. Редфілдом Редфилд Р. Большая и малая традиции. Великий незнакомец: крестьяне и фермеры в современном мире. Москва, 1992. С. 200-201., - «сільський вимір цивілізації».

Переконані, що селянський світ (у різних варіантах) виразно домінував у соціокультурному просторі впродовж усієї історії України, а українське суспільство мало всі ознаки аграрного суспільства. На нашу думку, селянський світ непотрібно вважати недолугим, менш розвиненим, порівняно, скажімо, з індустріальним. Підхід, заснований на протиставленні і технократизмі, є малопродуктивним, якщо не хибним, оскільки не дає змогу повною мірою осмислити сутність багатостолітнього феномену селянського світу, зрозуміти його соціальну структуру, духовно-культурну глибину та розмаїття, вплив на основні вектори розвитку впродовж усієї історії.

На підставі аналізу аграрної історії України вбачаємо достатньо підстав констатувати, що селянський світ - це не лише техніка і технології, їх постійне удосконалення, насамперед, - це природність соціокультурного буття, баланс між природою та людиною, оприроднення суспільного буття й олюднення природи. Це оригінальна еволюція та непередбачуване, принаймні нелінійне, реагування на внутрішні та зовнішні виклики. Селянський світ - лоно, в якому зросли соціальні, економічні, політичні й інші інститути української політичної нації, сформувалися базові стійкі ментальні зв'язки, без яких неможливо уявити новітнє українство та українську ідентичність. Завдяки селянському світові, його властивостям, українська ідентичність не була асимільована ні імперською, ні радянською, ні іншими ідентичностями, чинить сучасний спротив ідеології країни-агресора - «панрусизму» / «русскому миру».

На нашу думку, селянський світ соціокультурного простору України підлягає пізнанню з позиції рівності культур, природності соціокультурного буття, балансу між природою та людиною, оприроднення суспільного буття й олюднення природи, оригінальності еволюції та непередбачуваного реагування на внутрішні та зовнішні виклики. Водночас селянський світ соціокультурного простору України - це те, що існує реально, є об'єктом і суб'єктом соціокультурного простору, його історичних трансформацій, уявлення про які формується на підставі соціальних дій, зафіксованих у культурі. Відповідно до нашого підходу, селянський світ соціокультурного простору України є явищем історичним, дискретним і варіативним, зважаючи на територіальність його поширення, хронологічні межі, особливості еволюції тощо.